«Золотий вік» російської літератури. Романтизм, реалізм
Зміст
Вступ
1. Романтизм як відображення російської національної самосвідомості
2. Реалістичний підхід до проблеми історичного вибору Росії
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Для розуміння особливостей російської культури XIX ст. істотне значення має знання характеру політики, економіки та права Російської Імперії. У результаті петровських реформ у Росії відбулося затвердження абсолютної монархії і законодавче оформлення бюрократії, що особливо яскраво проявилося в «золотий вік» Катерини II. Початок XIX ст. ознаменувалося міністерської реформою Олександра I, який на практиці проводив лінію на зміцнення феодально-абсолютистського порядку, враховуючи новий «дух часу», в першу чергу вплив Великої французької революції 1789 р. на уми, на російську культуру. Одним з архетипів цієї культури є любов до свободи, оспівана російською поезією, починаючи з Пушкіна і закінчуючи Цвєтаєвої. Установа міністерств знаменувало собою подальшу бюрократизацію управління та вдосконалення центрального апарату Російської імперії. Одним з елементів модернізації та європеїзації російської державної машини є започаткування Державної ради, функція якого полягала в централізації законодавчого справи та забезпеченні однаковості юридичних норм. Міністерська реформа та освіта Державної ради завершили реорганізацію органів центрального управління, що проіснували до 1917 р. Після скасування кріпосного права в 1861 р. Росія міцно вступила на шлях капіталістичного розвитку.
Актуальність даної теми визначається колосальним впливом, що мають цим періодом російської культури, як на сучасну культуру Росії, так і на культуру західних країн.
Метою цієї роботи є дослідження основних особливостей російської культури 19 століття.
У зв'язку з поставленою метою можна формулювати такі завдання дослідження:
• розглянути особливості становлення російської культури в 19 ст.;
• через великого матеріалу, розглянути лише творчість найбільших російських письменників, їх погляд на історичний вибір Росії і проблему людини.
Реферат складається з 5 розділів. У першому сформульовані мета і завдання дослідження, у другому описуються особливості становлення російської національної ідеї, в третьому дається огляд творчості Л.М. Толстого і Ф.М. Достоєвського, в четвертому зроблені основні висновки за змістом роботи, у п'ятому вказані першоджерела за темою роботи.
1. Романтизм як відображення російської національної самосвідомості
Значимість XIX століття для розвитку російської культури обумовлена процесами, які зумовлюють характер умонастрої Росії і його основних протиріч. До таких процесів слід віднести становлення російської національної самосвідомості, складання нації, відображення цих процесів і громадської думки XIX століття.
Якщо для Західної Європи XIX століття - століття розвитку капіталістичного суспільства, повного краху абсолютистських монархій, знищення станового поділу суспільства, то для Росії це час створення умов для знищення феодальних відносин. В.Г. Бєлінський бачить у Росії країну, «де люди торгують людьми, не маючи й того виправдання, яким користуються американські плантатори, стверджував, що негр - не людина ... де люди самі себе називають не іменами, а кличками: Ванько, Стешко, Палажка; ... де ... немає не тільки ніяких гарантій для особистості, честі і власності, але немає навіть і поліцейського порядку, а є тільки величезні корпорації різних службових злодіїв і грабіжників. "Громадська страту країни, розвивається в умовах деспотизму і всевладдя держави, станового поділу суспільства, абсолютного безправ'я населення , існування кріпосного права.
Російська національна самосвідомість виковується з протиріччя "між ідеєю імперії, могутньої держави військово-поліцейського типу, і релігійно-месіанської ідеєю царства, яке йшло в підземний шар, шар народний". Для російської духовності характерно розуміння державності не етнічне, геополітичне, географічне, тобто держава - це не влада, яка поширюється на певну територію, що має чітко окреслені межі, державність для російської духовності - явище релігійне, в народній лексиці одержало назву Свята Русь, за цим поняттям "коштує аж ніяк не, висловлюючись по-нинішньому, національна ідея, не географічне і не етнічне поняття. Свята Русь - категорія чи не космічна. Принаймні, в її межі (або її безмежність) вміщається і старозавітний Едем і євангельська Палестина ". У Святої Русі немає локальних ознак. У неї тільки дві ознаки: перший - бути в деякому сенсі усім світом, що вміщує навіть рай, другий - бути світом під знаком справжньої віри. Російська національна самосвідомість ХІХ століття вбирає ці два несумісних феномена: Землю свято - руську і уявлення про Росію як національну державу. Російське самосвідомість зуміло побачити в Росії, ідентифікованої географічно й етнографічно, "особливу стати" Світ Русі.
Гоголь писав з Італії: "Русь! Русь! Бачу тебе, з мого дивовижного, прекрасного далека тебе бачу бідно, розкидано і незатишно тобі: Не розвеселять, не злякають поглядів зухвалі діва природи, вінчані зухвалими дівами мистецтва, міста з багато віконний високими палацами, врісшими в кручі, картинні дерева і плющі, вросли в доми ... Відкрито безлюдно й рівно в тобі, як точки, як значки, непримітно стирчать серед рівнин твої непримітні міста: ніщо не звабить і не зачарує погляду ". Але яка ж незбагненна, таємна сила тягне до тебе? Що кличе, і. ридає, і. хапає за серце? ... Чи тут в тобі чи не народитися безцільної думки, коли ж ти сама без кінця? ... У! яка віруюча, дивовижна, незнайома землі далечінь! Русь! Ця двоїстість у сприйнятті Росії накладе особливий відбиток на російське самосвідомість, породить в ньому протиріччя, часто нерозв'язні, створить особливу російську літературу, яка, будучи чисто російським національним явищем, підніме питання глобальні, космічні.
Особливу роль у розвитку російської свідомості XIX століття відіграло масонство. Російське масонство ставило своїм завданням пошук істинного християнства, християнства інтер конфесіонального. Масонські ложі стали першими формами самоорганізації суспільства початку ХІХ століття. Саме через масонські ложі в суспільну думку Росії проникають ідеї загальної рівності, в організаціях вільних каменярів формується моральний ідеал особистості, ідеї гуманізму, благородство. Саме всередині масонських лож дозрівали майбутні таємні товариства.
Формуванню російської національної самосвідомості сприяє війна 1812 року і закордонний похід. Вітчизняна війна згуртувала людей різних станів, виявила витоки національного єднання. М.І. Муравйов-Апостол писав: "Ми були діти 1812 року, саме 1812 рік, а зовсім не закордонний похід створив подальше громадський рух, який було в своїй суті не запозиченою, не європейським, а суто російським. '' Саме зростання національної самосвідомості, почуття єдності і близькості зі своїм народом, підйом загальнонаціонального патріотизму не могли не створити нової духовної атмосфери в середовищі найбільш совісних російських людей, що розглядали російські проблеми як свої особисті. Шар цих людей був нечисленним, це був вузький шар російського освіченого дворянства, що опинився між самодержавної монархією і темної селянською масою. Декабристський рух був суто російським. Нація не може скластися в умовах станового поділу суспільства. Середньовічне уявлення про божественну освітленості соціальної нерівності людей остаточно зруйновано буржуазними революціями ХVII-ХVIII ст. Російська свідомість вбирає ці вистави під впливом подій 1812-1815 рр..
Зростання національної самосвідомості знаходить своє вираження в російській романтизмі. Якщо західноєвропейський романтизм був реакцією на епоху розуму, криваві наслідки Великої Французької революції, то російський романтизм відбив процес перетворення російського народу в націю, тому він і стає цілком оригінальним явищем. Естетичним виразом романтизму було прагнення зобразити національний характер і національний колорит життя народу. "Так створиться для слави Росії поезія чисто російська, нехай буде Свята Русь не тільки у цивільному, а й у моральному світі першою державою у всесвіті! Віра праотців, звичаї вітчизняні, літописи, пісні й оповіді народні - найкращі, найчистіші джерела для нашої словесності" - це програма російського романтизму початку XIX століття, сформульована Б.К. Кюхельбекер.
Романтизм зумів вийти за межі станів оцінки людей, переключитися на моральні характеристики, проявити інтерес до людської особистості, знайшов у собі сміливість визнати однакове право на моральне гідність і в селяни, і в дворяни, В.М. Карамзін В.А. Жуковський, А.С. Пушкін, М.Ю. Лермонтов, М. Кольцов склали потужний напрям літературного романтизму в російській культурі, відбило становлення нації.
2. Реалістичний підхід до проблеми історичного вибору Росії
Велику роль у розвитку національної самосвідомості зіграло поставлення праці Н.М. Карамзіна «Історія держави Російської». Підставою цього процесу пройняті «Філософські листи» П.Я. Чаадаєва, який створив першу філософію історії Росії. Початок полеміки між західниками і слов'янофілами поклали статті А.С. Хомякова «Про старому і новому» і Киреєвського І.В. «У відповідь А.С. Хомякову », надруковані в 1939 році. Пафос цієї полеміки полягав у пошуку шляхів перетворення російського народу в російську націю.
Відповідь на це питання лежав через рішення проблеми про місце і долю Росії у світовому культурному процесі. Хто ми такі? Європейці і наш шлях - це повторення шляху Західної Європи: або нова, молода цивілізація, що йде своєю дорогою і здатна показати світу зразки моральності. Засновниками західницького напрямку можна вважати як революційно - демократично налаштованих А.І. Герцена і В.Г. Бєлінського, так і мислителів ліберального толку Д.Л. Крюкова, Т.М. Грановського, І.С. Тургенєва, К.Д. Кавеліна, Б.І. Чичеріна. Західники вважали, що російський народ - народ європейський і його шлях пов'язаний з розвитком свободи людської особистості, також як і шлях Західної Європи. Росія - відстала країна, вона потребує освіті, саме в цьому своєрідність Росії. На думку М. Бердяєва, західники дуже мало представляли особливості реальному житті сучасної Європи і орієнтувалися на утопічний ідеал європейського життя.
Слов'янофіли пов'язували надії на особливе, інакший розвиток Росії з тим, що російська культура формується на унікальній духовному ґрунті - православ'ї. Саме відміну від Європи основи російської духовності дозволяє зайняти особливе місце у світовій цивілізації. Православ'я забезпечує російській культурі цілісність, тоді як роздвоєність європейської культури спочиває на католицизмі. Католицизм і католицька схоластика, що призвели Європу до релігійного, позбавляють європейську культуру цілісності, необхідний для існування цивілізації. Європа з її раціональністю, механізованою, насильницької державністю глибоко ворожа російській культурі. Тому, оцінюючи петровські реформи, слов'янофіли бачать в них діяння, що несуть небезпеку органічності та цілісності російського життя. Допетровська Русь володіла цими якостями з точки зору слов'янофілів.
Майбутність Росії слов'янофіли пов'язували тільки з простим народом, так як освічена частина суспільства заражена західним раціоналізмом і державним абсолютизмом. Джерелами здоров'я російського народу слов'янофіли оголосили три принципи: православ'я, народність, самодержавство. Неспотворена православна віра і справжня народність збереглися тільки в селянстві. Будучи антидержавниками, слов'янофіли відстоювали монархію, так як влада представлялася їм абсолютним гріхом, злом, а тому, чим менше людей буде замарані владою, тим більше підстав не турбуватися про моральне здоров'я народу. Демократичне ж правління залучає на зло народ, тому воно менш переважно, ніж самодержавство, де одна людина бере на себе гріх політичної влади. У російського народу немає прагнення до утворення державності, у нього інше покликання - релігійне, духовне. Слов'янофіли вважали, що гріха власництва немає у російського селянина, на відміну від європейця. Це пов'язано з особливим укладом російська життя - з громадою.
Табір слов'янофілів склали такі мислителі, як А.С. Хомяков, І.В. Киреевский, Б.І. Керімов. Їх погляди не були єдині, вони різному ставилися до характеру російської культури та її місця в історії, але об'єднувало їх критичне ставлення до західноєвропейської цивілізації, переконання в принциповому своєрідності російської історії і культури, загальна православно-християнська культурологічна орієнтація, гаряча захист свободи особистості, свободи совісті, думки, слова.
Роздуми про місце Росії у світовому культурному процесі тільки починаються в полеміці західників та слов'янофілів. Друга половина ХІХ століття знаменується бурхливим розвитком культурологічної думки, де проблема розвитку Росії досліджується і такими мислителями, як Б.С. Соловйов, Б. І. Чичерін, С.М. Соловйов, Г.В. Леханов, Н.Я. Данилевський.
Багато філософів і історики пов'язують з Росією особливі надії розвитку світового процесу, так, для Н.Я. Данилевського саме слов'янський культурно-історичний тип може зв'язати воєдино чотири сфери соціокультурного життя (релігійну, власне культурну, політичну, економічну), що не вдавалося ще жодному народу в досяжному історичному процесі. С.М. Соловйов бачить у Росії "зразок християнської держави", центр світового розвитку, В. С. Соловйов у тріаді ''Схід-Захід-Росія "вважає, що особливості національного характеру російського народу можуть перетворити російську цивілізацію з національної в загальнолюдську.
Духовна атмосфера Росії ХІХ століття пройнята вірою в особливе призначення Росії, вірою в особливий шлях російського народу, чия духовність моральний вигляд повинні показати приклад створення нового суспільства, позбавленого недоліків суспільств Заходу і Сходу. Ця думка пронизує російську літературу ХIХ століття, яка йде шляхом болісних пошуків царства любові і правди.
Особливе місце в культурі ХІХ століття займає російська; література, саме в російській літературі ХІХ століття були підняті важливі питання, які мучать людини: питання життя і смерті, цінності людського життя, місця та ваги духовного життя і загальнолюдських цінностях. Всі питання моральної і політичної життя осмислюються саме в художньому слові. Література набуває статусу універсальної форми суспільної самосвідомості. Це надавало письменникам в суспільстві особливої ваги і особливі функції. Письменник ставав учителем життя, його думка не була просто думкою приватної особи, він формував уми людей, створював ідеали, яким намагалася наслідувати молодь того часу.
Романтична ідея перетворення світу через мистецтво була найбільш близька великому російському письменнику. Н.В. Гоголю. Преображення життя можна досягти, вказуючи суспільству на його недоліки, тому "Ревізор" і "Мертві душі" - це шлях, по якому суспільство йти не повинно. З-під його пера виходять фантасмагоричні, подібно гофманскім, образи "мертвих душ". Але віра в перетворення світу втрачається Гоголем він розчарований у своїй творчості. «Вибрані місця з листування з друзями», що викликали таке обурення Бєлінського, це пошук шляхів досягнення кращого життя, яка неможлива без особистого морального досконалості. В основі його проповіді лежить ідея соціального християнства. Гоголівська теократична утопія несе на собі печатку релігійно-морального вчительства, настільки властивого літературі XIX століття. Освіченого світу представляється письменникові як авторитетне суспільство, де як і раніше панує кріпосне право, але якщо зовнішній вигляд утопій нічим не відрізняється від сучасної йому Росії, то люди, які в ній живуть, управляються доброчесними генерал - губернаторами, а нижчі шари відрізняються покорою і послухом . Суть ідеї Гоголя полягає в тому, що саме Росія була одягнена і визнана нести людям братство і повинна стати прикладом морального досконалості для людей усього світу. Гоголь - справжній носій російської духовності, для якої так характерно шукати Царство Боже на землі. Гоголь закладає основу релігійно-моральних пошуків російської літератури, її месіанського служіння.
Достоєвський сказав про Гоголя, що його твори «тиснуть на розум найглибшими непосильними питаннями, викликають у російській думці самі неспокійні думки».
40 російських письменників XIX століття склали світову славу російській літературі, яка прагне до творчого досконалості життя, піднімає проблему соціальної місії мистецтва, закликає письменника словом служити суспільному справі. Вся російська література перейнята пошуками соціальної правди. Особливе місце плеяди великих правдолюбців займають Ф.М. Достоєвський і Л.М. Толстой. Обидва титану російської літератури прагнули до соціальної правді, шукали Царство Боже на землі, так як тільки в нього і може входити соціальна правда. Для них соціальна тема не віддільна від релігійної.
Особливе почуття справедливості штовхає Достоєвського до проблеми теодицеї. Чи можна поєднати всеблагого Бога і світ, створений на зло і страждання? У романі "Брати Карамазови" Іван Карамазов мучиться проблемою ціни, яку можна заплатити за створення світової гармонії. Чи можна будувати гармонію, принісши в жертву нічим не винних людей, для Івана, як і для Достоєвського, відповідь очевидна: "Від вищої гармонії зовсім відмовляються. Не варто вона не сльозинки хоча б тільки одного замученого дитини ".
Найпотаємніші струни людської душі, її висоти впадання привертають увагу письменника. У самому занепалий людині шукає письменник образ Божий, в яких би вади не загруз людина - він творіння Боже. Останній з людей має абсолютне значення, але тільки тому, що він подобу бога. Тільки віра дозволяє людям зберегти в собі людське. Достоєвський бачить, що з невіри виростає само обожнювання людини, ця безбожна свобода виливається в не людяність та жорстокість, для яких окрема людська життя дрібниця, яку легко принести в жертву загального благоденства. Це ідея загального щастя перетворюється в, кровожерливого Молоха, який вимагає все більше людських жертв в ім'я великої ідеї.
Ні в кого немає права розпорядитися чужим життям, як би не здавалася вона непотрібної й незначною, ніщо не може виправдати вбивство людей - ні висока ідея загального благоденства, ні особиста користь чи спроможність окремої особистості. Для Раскольникова, героя роману "Злочин і кара", сумнів в цій істині призводить до знищення власної душі.
Достоєвський шукає правду і знаходить її в російській народі. Буржуазний світ, капіталістичні відносини не несуть у собі правди, тому письменник виступає проти буржуазних відносин, бо ситість не замінить свободу духу. Але й революційна діяльність видається Достоєвському як заперечення свободи і особистості. Там, де відрікаються від свободи духу, там починається царство Антихриста. Це початок бачить він як в авторитетному християнстві, так і в авторитарному соціалізмі. Насильство не повинно бути шляхом всесвітнього єднання. "Легенда про Великого Інквізитора" - зате геніальне ясновидіння письменника про те, яке горе і руйнування приносить як авторитарний католицизм, так і авторитарний комунізм і фашизм, всі тоталітарні режими. "Легенда про Великого Інквізитора", "Біси", "Записки з підпілля" піднімають страшне питання те, яка може бути ціна прогресу; якщо цей прогрес веде до побудови світової гармонії, де мільйони щасливі, відмовившись від особистості і свободи. Всі царства світу засновані на примусі і на запереченні свободи духу.
Достоєвський створює свою утопію, теократичну утопію, в якій церква повністю поглинає державу і здійснює царство свободи і любові. Для письменника питання про перебудову суспільства лежить не в площині політики чи економіки, а в галузі релігії. Письменник виявляє три шляхи вирішення питання про світової гармонії, про рай, про рай про остаточне торжество добра:
перший шлях - це досягнення гармонії, раю, життя в добрі без свободи обрання, без світової трагедії, без страждань, але й без творчої праці;
другий шлях-це гармонія, рай, життя в добрі на вершині земної історії, куплена ціною незліченних страждань і сліз всіх приречених па смерть людських поколінь, перетворених на засіб для прийдешніх щасливців;
третій шлях - це гармонія, рай, життя в добрі, до якого прийде людина через свободу і страждання в плані, до якого увійдуть всі коли-небудь жили і страждали, тобто а Царстві Божому. Достоєвський може прийняти тільки третє рішення про світової гармонії.
Не було про світовій літературі письменника, який так оголено, особисто, з такою душевним болем сприймав соціальні та моральні конфлікти і, з іншого боку, настільки загальнолюдських, в масштабах світу переживав свої особисті трагедії, як Ф.М. Достоєвський.
Л. М. Толстой - великий шукач правди, пристрасно і радикально виступає проти історичного християнства, історичної церкви, пристосовуються заповіти Христа до закону цього світу, підміняють Царство Боже царством кесаря.
Навіщо людина живе, яке її призначення в цьому світі? Ці питання мучать письменника, він шукає на них відповіді в своїх трактатах "Сповідь", "У чому моя віра?", "Царство Боже всередині нас", "Про життя". Люди дуже часто женуться за примарами, за хибними цінностями, не шкодуючи при цьому ні своїх, ні чужих. Толстой вважає, що життя, яке людина витрачає в ім'я користі, кар'єри, придбання багатства, розтрачена марно. Люди живуть, не замислюючись про смерть, вони котяться на полозку життя, не помічаючи, що летять в прірву. Вони штовхають один одного, сваряться між собою, не думаючи про сенс всього, що відбувається. Але людині самій важко розібратися в моральних орієнтирах і цінностях. І допомогти в цьому нелегкому процесі вироблення ідеалів покликані вчителя життя - письменники, філософи, діячі культури, так як їх обов'язок перед суспільством вказувати людині дорогу в його нелегкому шляху морального вибору.
У трактаті "У чому моя віра?" Толстой писав і тому, що людина повинна жити так, щоб смерть не могла порушити життя. Для цього потрібно звести до мінімуму життя "тілесну", тілесні потреби. Справжнє життя - життя духовне, в добрі й моральному досконало. Якщо людина не змогла знайти шлях від механічної й незначною життя до життя душі, то він так і залишиться на порозі людського життя, так і не переступивши його.
Проблема смерті й безсмертя пов'язана у Толстого з проблемою сенсу життя. Смерть - це доля нижчого свідомості. "Життя в тілі" і закінчується смертю тіла. Подолання смерті пов'язано з подоланням життя, пов'язаної тільки про матеріальними потребами. Подолати смерть можна тільки про допомогою справи любові, тобто діяльності, спрямованої на милосердя і співчуття. У процесі життя, за Толстим, людина проходить три ступені самосвідомості: перший ступінь - це життя рослинна, несвідома, друга - життя індивідуальна, що усвідомлює себе окремою істотою, третя - життя божественна, справжня. Перший ступінь - це життя, позбавлена будь-яких духовних інтересів. Друга - це життя заради насолоди і слави. Тільки третя ступінь - життя в духовній діяльності, роботі з удосконалення себе і навколишнього життя. Саме це життя Толстой називає "розгадкою таємниці і полярною зіркою для рухомого людства, тому що вона дає справжнє благо». ("Шлях життя")
Толстой пов'язує майбутньої людства зі зростанням моральності, бездуховність губить життя. Тільки самовдосконалення людини створює умови для справжнього перелому в обставинах життя, без само зміни, зовнішні зміни - просто перекладання "без вапна, але на новий лад" розвалюється будівлі з необтесаних каменів. Ця думка пронизує всю російську культуру ХIX, закликають до моральності досконалості людства.
Висновок
Кріпосне право, яке тримало в темряві і затурканості селянство, царський свавілля, що пригнічує всяку живу думку, загальна економічна відсталість Росії в порівнянні з західноєвропейськими країнами перешкоджали культурному прогресу. Незважаючи на ці несприятливі умови і навіть всупереч їм Росія в XIX ст. зробила воістину гігантський стрибок у розвитку культури, внесла величезний внесок у світову культуру. Такий злет російської культури був зумовлений низкою факторів. У першу чергу він був пов'язаний з процесом формування російської нації в переломну епоху переходу від феодалізму до капіталізму, зі зростанням національної самосвідомості і був його виразом. Величезне значення мав і той факт, що підйом російської національної культури збігся з початком революційно-визвольного руху в Росії.
Важливим фактором, що сприяв інтенсивному розвитку російської культури, було тісне спілкування і взаємодію її з іншими культурами. Світовий революційний процес і передова західноєвропейська громадська думка чинили сильний вплив і на культуру Росії. Це був час розквіту німецької класичної філософії і французького утопічного соціалізму, ідеї яких користувалися широкою популярністю в Росії.
Російська культура сприймала досягнення культур інших країн і народів, не втрачаючи при цьому своєї самобутності й у свою чергу впливаючи на розвиток інших культур. Чималий слід залишила в історії європейських народів, наприклад, релігійна російська думка. Підйом патріотизму у зв'язку з Вітчизняною війною 1812 р. сприяв не тільки зростанню національної самосвідомості та формування декабризму, а й розвитку російської культури. В. Бєлінський писав: «1812 рік, що потряс всю Росію, порушив народну свідомість і народну гордість».
Список використаної літератури
1. Гуревич П.С. Людина і культура М.: «Дрофа», 1998 р.
2. Єрасов Б. С. Соціальна культурологія: У 2-х ч. Ч.1 - М.: АТ «Аспект Пресс», 1994. - 384 с.
3. Культурологія. Курс лекцій за ред. А.А. Родугіна Вид. "Центр" Москва 1998 р.
4. Культурологія / За ред. О.М. Маркової М., 1998 р.
5. Левінас Е. Філософське визначення ідеї культури. / / Глобальні проблеми та загальнолюдські цінності. - М.: Прогрес, 1990. - С.86-97
6. Полікарпов В.С. Лекції з культурології. М.: «Гардарики», 1997. - 344 с.
|