Реферат: Буддизм як найдавніша зі світових релігій

Зміст

Віра в духовному житті людства

Буддизм

Коли і де зародився буддизм

Будда реальний і будда з легенд

Учитель? Бог? чи...

Навчання будди

Всесвіт і його пристрій

Дхарма — закон, істина, шлях

Буддизм — релігія без божества

Громада віруючих

Перші кроки майбутньої світової релігії

Національні форми буддизму

Буддизм на заході

Література

Віра в духовному житті людства

Є Бог, є світ, вони живуть вовік,

А життя людей миттєве, і убоге,

Але все в собі вміщає людина,

Яка любить світ і вірить у Бога

Н. Гумільов. Фра Беато Анджеліко

До кінця другого тисячоріччя сучасної цивілізації всі п'ять мільярдів живучих на землі людей вірять. Одні вірять у Бога, інші — у те, що Його немає; люди вірять у прогрес, справедливість, розум. Віра є найважливішою частиною світогляду людини, його життєвою позицією, переконанням, етичним і моральним правилом, нормою і звичаєм, по яких — точніше, усередині яких — він живе: діє, мислить і почуває.

Віра — універсальна властивість людської природи. Сучасна наука думає, що “людина розумний” з'явився 30—40 тис. років тому. Приблизно до того ж часу відносяться виявлені вченими наскальні малюнки і предмети побуту, що вже припускають існування віри.

Звичайно, цих знахідок явно недостатньо, щоб відповісти на запитання, у что саме вірили наші далекі предки, але з їхньою допомогою можна спробувати представити, як і чому народжувалася віра взагалі.

Безсумнівно, людина — частина природи. Ті самі хімічні елементи складають його тіло і тіла тварин, дерева, води Світового океану, гірські породи. Людина зв'язана з навколишнім світом такими найміцнішими канатами, як повітря, вода, їжа, сонячне світло, необхідні для підтримки життя. Людина бере участь у вічному круговороті речовини в природі, і древня людина почувала це гостріше і чіткіше, ніж сучасна. Це відчуття збережене ним навіть у мові: наприклад, що народжує земля — природу; земля, на якій народилися і вмерли предки, — батьківщина; люди, що живуть на ній, — народ. Люди народжуються, дають життя новим поколінням, а потім умирають, і тіла їхній руйнуються, переходять з живого в неживе — так само, як звірі, птахи, дерева і трави.

Але людина має свідомість, тому він — не тільки “природня” істота. Стати людиною — значить знайти здатність “усвідомлювати” себе, тобто бачити і почувати не тільки свою причетність цьому світу, але й особливість, унікальність свого положення в ньому. “Свідомість” людини — це знання, розділена з іншими людьми, “спільне” розуміння світу і місця людини в ньому. Дуже важлива тут ця часточка “з-”. Досвіду однієї людини явно недостатньо, щоб зрозуміти світ. Дитина учиться, щоб засвоїти знання попередніх поколінь, і чим “старше” суспільство, тим довше триває навчання. Необхідність трудитися спільно змушує переймати досвід інших і передавати свій, а тим самим — і узагальнювати його. Так у людському співтоваристві виникає “узагальнене” представлення про світ. Іншими словами, усі люди, що складають дане суспільство, знають про світ приблизно те саме, тому що “довіряють” досвіду одноплемінників — минулому і сьогоденню. От чому віра — це колективне представлення про світ.

Свідомість — от той рубіж, то велика властивість, що створило парадокс людини. Людина для природи — “свій”, багато в чому він живе по її законах і підкоряється ім. Багато в чому, але не в усьому. Людина для природи — “чужий”, його сутність не зводиться до одних тільки природних законів. Він здатний узагальнювати, аналізувати, знаходити закономірності, почувати красу, шукати сенс і ціль існування — як власного, так і усього світу. Він створює навколо себе те, чому немає аналогів у природному світі, — світ людської культури.

Спостерігаючи й осмислюючи навколишній світ і себе в ньому, людина зрозумів, що його оточує не хаос, а упорядкована світобудова, що підкоряється так називаним законам природи. Не було потрібно особливої проникливості, щоб зрозуміти: змінити ці закони, установити інші людина не в силах. Кращі розуми за всіх часів билися над спробою розгадати таємницю і сенс життя на землі, відшукати ту безлику, таємничу силу, що виявляє свою присутність у світі через зв'язок речей і явищ; саме вона виділила людину з природного світу. Для позначення цієї сили людина придумала тисячі імен, але суть їх одна — це Бог.

Для спілкування з незримим світом людин удається до допомоги “посередника” — предмета, символу, наділеного особливою властивістю — служити вмістищем незримої сили. Кам'яні, кістяні, дерев'яні ідоли, грубі і примітивні, стають умовними знаками, позначаючи те, що інакше не може бути виражено. Важлива не форма ідола, важливе зміст, що бачить у ньому людина.

Так, древні греки поклонялися грубому, сукуватому поліну, що уособлювало одну з богинь. Древні єгиптяни шанували могутню богиню Бастет в образі кішки. Сучасне африканське плем'я, відкрите порівняно недавно, поклонялося пропелеру літака, що упав один раз з неба на їхні землі. Для цих людей пропелер уособлював неуявну міць, що дозволяє чомусь величезному літати як птах і, напевно, здатному робити й інші чудеса.

Символом споріднення людини з природним світом виступає тотем. У багатьох народів існує складна система зв'язків з тими чи іншими тваринами, що вважаються чи предками заступниками чи людини колективними предками роду.

“Відокремленість” людини від природного світу підкреслює система табу — заборон, що мають зміст тільки для людини. Для тварини немає і не може бути табу — його поводження цілком диктується доцільним, раціональним. Тільки людина здатна оперувати ірраціональними категоріями. Правда, через того що зараз неможливо з вірогідністю реконструювати світогляд древньої людини, не можна затверджувати і повну ірраціональність багатьох табу.

Деякі з них виглядають цілком раціональними. Наприклад, табу на вживання в їжу тотема. Якщо тотем роду — кенгуру, то кенгуру є не можна. Але от як могло виникнути табу, що забороняє зустріну жінки в період вагітності з братом чоловіка, можна тільки догадуватися.

Якщо незрима сила може сконцентруватися в якому-небудь предметі, то досить стати власником цього предмета, щоб придбати додаткові можливості. Так з'являється фетиш, чи амулет, — предмет довільної природи і форми (незвичайний камінь, лапка убитого звіра, перо птаха), здатний охороняти власника від небезпек і лих і приносити йому удачу. Якщо лихо все-таки приключалося, виходить, амулет утратив силу чи перестав допомагати хазяїну.

Найбільш показова в цьому відношенні священна історія єврейського народу. З погляду звичайної історії заповіді, дані Богом Моісею на горі Синай, не мали змісту. Вони могли виходити тільки від того, кому відомий хід подій до самих віддалених у часі меж, кому відомий сенс існування людини.

З трьох обставин — божественної волі, культурних традицій конкретного народу й особливостей мислення конкретної людини — складається все різноманіття релігійного досвіду людства. Віра приймає самі різні форми, эти-то форми і називаються релігією. В індуїзмі — тисячі богів, в іудаїзмі — один, але в основі і тій і іншій релігії лежить віра. І це дозволяє припустити, що зовнішні розмаїтість і строкатість культів, обрядів, філософій численних релігійних систем спираються на деякі загальні світоглядні представлення.

Яким же з'являється світ у релігійній свідомості?

Насамперед релігійній свідомості ведені мета і сенс існування світу і людини в ньому — у межах конкретної світоглядної картини. Основу цієї картини у свою чергу складає уявлення про існування двох (чи більш) світів: світу зримого, земного, людського і світу незримого, духовного, божественного. У кожного з цих світів є своя історія, свої закони, і в кожнім з них діють чи люди інші сутності, і кожний має своє символічне вираження.

Практично усі релігії сходяться на тім, що нинішній стан світу і самої людини ненормально, людина повинна бути “врятований”. Врятований від чого? Рятувати тіло безглузде, оскільки весь досвід людства говорить про те, що тіло вмре. Але навіщо ж тоді живе людина і як знаходить він сили жити, знаючи про кінець, якого не уникнути? Багато релігій учать, що земне життя людини є життя тимчасова. Одні релігії сприймають її як страждання і відповідно учать порятунку від життя інші учать порятунку від смерті, але смерті куди більш серйозної, чим смерть тіла, — від смерті душі. Представлення про душ, дарованої Богом, про її безсмертя, про те, що духовне удосконалювання важливіше мирських турбот, — основна складова частина багатьох релігій.

Наявність багатьох релігій неминуче приводить до питання про те, яка ж з них щира. Адже Істина повинна бути одна, а релігій — багато. Чи не значить це, що вірно лише одна з них, а інші — шкідливі і помилкові? Для проповідуючих будь-яку віру природно вважати свою релігію єдино вірної, а всі інші — неістинними, що не ведуть до справжнього порятунку.

Одним з інструментів відшукання істини людство звикло вважати науку, однак питання про щиру віру виявляється поза її компетенцією. Мети і задачі науки — інші. Її методи розроблялися для пізнання зримого світу і застосовні до об'єктів будь-якого ступеня складності, але все-таки менш складним, чим людина.

Можна припустити, наприклад, що кожна з релігій містить якусь частину єдиної Істини, і якщо об'єднати їх, то удасться одержати задовольняючу усіх, одну-єдину, щиру релігію. Спроби створити таку синкретичну (від гречок. “з'єднання”) релігію починалися, але приводили до парадокса: створене в такий спосіб навчання виявлялося менше і дрібніше, ніж релігії, із фрагментів яких воно складалося. Экуменічний рух, що прагне об'єднати хоча б різні напрямки християнства, також поки не досягло своєї мети. Питання про співвідношення щирого і помилкового в різних релігіях одине з складних. Спробуємо окреслити деякі підходи до його рішення.

Перший з них полягає в тім, що жодне з великих віровчень не може бути зовсім помилковим, інакше воно не змогло б розвитися в релігійні представлення, що існують століттями і тисячоріччями. Разом з тим абсолютна істина ніяк не може стати надбанням людини просто тому, що жодна людина не є всевідаючим. Не є всевідаючої і яка-небудь чи релігія церква. Тому говорити можна лише про ступінь істинності тієї чи іншої релігії, тобто про ступіні сходження до абсолютної істини, а також про те, що кожна релігія відбиває ту чи іншу грань (чи кілька граней) абсолютної істини, практично нескінченно багатогранної.

Один зі способів зняття протиріч, що існують між різними релігіями, пропонує російський релігійний містик Данило Андрєєв. Він розглядає як приклад одне з основних протиріч між ісламом і християнством. Як відомо, іслам — строго монотеїстична релігія. Іслам заперечує християнський догмат про Трійцю, тобто про потрійність Бога, оскільки духовний досвід засновника ісламу пророка Мухаммеда не підтверджує цього догмата. Д. Андрєєв пише: “...нічий узагалі досвід не може містити підтвердження всіх щирих ідей, що виникли раніше, у ході колективного людського богопізнания і миропізнания. Всякий особистий досвід обмежений; тільки премудрість Всевідаючого охоплює всю суму істин „в собі". Тому та обставина, що Мухаммед не пережив своїм духовним досвідом нічого, що підтверджує тезу потрійності, саме по собі ніяк не повинно служити аргументом для спростування цієї ідеї, навіть в очах ортодоксальних мусульман. Замість формули: „пророк, пізнавши зроблену єдність Божиє, переконався в хибності навчання про Трійцю", випливає, по справедливості, формулювати так: „пророк, пізнавши зроблену єдність Божиє, не одержав, однак, указівок на потрійність Єдиного"”.

Але зрозуміти причини виникнення протиріч — не значить знищити їх, привівши усі релігії до деякого “загальному знаменнику”. Як і раніше для мусульманина Бог один, і цей Бог — Аллах, а Ісус — тільки людин, один з багатьох пророків — як і для іудея. Християнин же вірить, що Ісус Христос — Сам Бог, що втілився. Християни вірять, що “людині покладено один раз умерти, а потім — Суд”, індуісти і буддисти говорять про довгий ланцюг перероджень кожної душі.

Звернемося ще раз до тих факторам, що впливають на формування конкретної релігії. Бог говорить з кожним народом на його власній мові — мовою культурних традицій народу, особливостей його національного характеру, способу мислення і богопізнання. Душу народу — таємниця не менша, чим душа й особистість того чи пророка проясненого, котрий передав своєму народу божественне одкровення. І третя, сама незбагненна таємниця — воля Бога, що відкриває Себе людині.

Релігій і систем вірувань на світі десятки тисяч. Розкрити ж внутрішню суть конкретної релігії може тільки душу, що живе саме цією вірою.

Неможливо навіть у короткій формі викласти усі фрагменти історії розвитку тієї чи іншої релігії: релігійні війни, хрестові походи, міжрелігійна ворожнеча — усе це справи і прагнення людські, а прикриваються вони священними чи символами просто червоними чи чорними прапорами — до питань віри це відносини не має. Нерозв'язна задача знайти аргументи на користь тієї чи іншої релігії. Однак ні, не було і не буде на землі народу, представники якого не задавали б собі питань:

“Хто ми?”

“Відкіля і куди ми йдемо?”

“Де наш будинок?”.

Можливі відповіді містять національні і світові релігії. І кожний повинний сам вирішити, наскільки ці відповіді повні і переконливі.

Буддизм

Людина, що випливає з Дхарме, схожа на людину, що ввійшла з вогнем у темну кімнату. Пітьма перед ним розступиться, і його оточить світло. (З наставлянь Буди)

Буддизм — найдавніша зі світових релігій, що одержала назву від імені, а точніше від почесного титулу, її засновника Будди, що означає “Прояснений”. Будда Шакьямуні (Мудрець із племені шак’єв) жив в Індії в V-IV ст. до н.е. Інші світові релігії — християнство й іслам — з'явилися пізніше (християнство — п'ять, іслам — 12 століть потому). За два з половиною тисячоріччя свого існування буддизм створив і розвив не тільки релігійні представлення, культ, філософію, але і культуру, літературу, мистецтво, систему утворення — іншими словами, цілу цивілізацію.

Якщо спробувати представити цю релігію як би “з висоти пташиного польоту”, перед нами розкинеться строката клаптева ковдра з напрямків, шкіл, сект, релігійних партій і організацій; і проте ця ковдра вже тисячі років прекрасно гріє душі мільйонів послідовників буддизму в усьому світі.

Буддизм увібрав у себе безліч різноманітних традицій народів тих країн, що потрапили в сферу його впливу, а також визначив спосіб життя і думки мільйонів людей цих країн. Більшість прихильників буддизму живуть зараз у Південній, Південно-Східній, Центральній і Східній Азії: Шрі-Ланці, Індії, Непалу, Бутану, Китаї, Монголії, Кореї, В'єтнаму, Японії, Камбоджі, Таїланду і Лаосу. У Росії буддизм традиційно сповідають буряти, калмики і тувинці.

Буддизм був і залишається релігією, що приймає різні форми в залежності від того, де вона поширюється. Китайський буддизм — це релігія, що говорить з віруючими мовою китайської культури і національних представлень про найважливіші цінності життя. Японський буддизм — синтез буддійських ідей, міфології синто, японської культури і т.п. Така здатність гармонійно вписуватися в навколишній культурний ландшафт явно виділяє буддизм серед інших світових релігій. Через цього послідовників Будди часто дорікали в зайвій гнучкості, що граничить з безпринципністю, у схильності до компромісів. Але саме здатність пристосовуватися дозволила буддизму увібрати в себе величезну кількість місцевих вірувань, культів, народних обрядів, культур, ідеологій, літературних і художніх традицій на всьому географічному просторі, що знаходився під його впливом протягом століть.

Багатьох віруючих буддизм залучав саме тим, що не вимагав корінного ламання їхнього способу життя і звичок, у тому числі і відмовлення від обрядів, присвячених місцевим богам. Будда не відкидав богів інших релігій і не забороняв своїм послідовникам поклонятися ім. Він просто попереджав, що шанування богів, якими б могутніми їх ні вважали, принесе тільки тимчасове полегшення, але не остаточний порятунок. В міру формування буддійського пантеону в нього входили боги брахманізму й інших релігій. Буддист може одночасно сповідати даосизм, синтоїзм чи будь-яку іншу “місцеву” релігію, тому досить складно установити точну кількість буддистів у світі. В даний час тільки буддійських ченців і черниць нараховується приблизно один мільйон. Число ж мирян — послідовників буддизму — визначити просто неможливо.

Коли і де зародився буддизм

Самі буддисти ведуть відлік часу існування своєї релігії від кончини Будди, однак серед них немає єдиної думки про роки його життя. Відповідно до традиції найбільш старої буддійської школи — тхеравади, Будда жив з 624 по 544 р. до н.е. Відповідно до цієї дати в 1956 р. відзначалося 2500-річчя буддизму. За науковою версією, що приймає в увагу грецькі свідчення про дату коронації знаменитого індійського царя Ашоки, час життя основоположника буддизму — з 566 по 486 р. до н.е. У деяких напрямках буддизму дотримують більш пізніх дат: 488—368 р. до н. е. У даний час дослідники переглядають дати правління Ашоки й у зв'язку з цим дати життя Будди.

Батьківщина буддизму — Індія (точніше, долина Ганги — одна з найбільше економічно розвитих частин країни). Самою впливовою релігією Древньої Індії був брахманізм. Його культова практика складалася в основному з жертвоприносин численним богам і складним ритуалам, що супроводжували практично будь-яку подію. Суспільство поділялося на варни (стану): брахманів (вищий стан духовних наставників і жреців), кшатрів (воїнів), войшів (торговців) і шудр (які прислуговували всім іншим станам). Буддизм із моменту свого виникнення заперечував дієвість жертвоприносини і не приймав розподілу на варни, розглядаючи суспільство як складається з двох категорій: вищої, куди входили брахмани, кшатри і гахапати (домохазяїни — люди, що володіли земельною й іншою власністю), і нижчої — вона включала людей, що обслуговували пануючі шари.

На території Індії в VI-III ст. до н.е. існувала безліч невеликих держав. У Північно-Східній Індії, де проходила діяльність Будди, їх було 16. По своєму суспільно-політичному пристрої це минулого або племінні республіки, або монархії. Вони ворогували між собою, захоплювали території один одного, і вже до кінця життя Будди багато хто з них були поглинені державами, що набирали міць, Магадха і Кошала.

У ті часи з'явилася безліч аскетів — людей, що не мають власності і живучих милостинею. Саме серед аскетів-пустельників і зароджувалися нові релігії — буддизм, джайнізм і інші навчання, що не визнавали ритуалів брахманів, що бачили зміст не в прихильності до речей, місцеві, людям, а в зосередженні цілком на внутрішнім житті людини. Не випадково представників цих нових навчань називали шраманами (“шра-мана” означає “здійснюючий духовне зусилля”).

Буддизм уперше звернувся до людини не як до представника якого-небудь стану, клану, чи племені визначеної підлоги, а як до особистості (на відміну від послідовників брахманізму Будда вважав, що жінки нарівні з чоловіками здатні досягти вищої духовної досконалості). Для буддизму в людині важливі були тільки особисті заслуги. Так, словом “брахман” Будда називає будь-якої шляхетної і мудрої людини незалежно від його походження. От що говориться з цього приводу в одному з класичних творів раннього буддизму — “Дхаммападе”:

“Я не називаю людину брахманом тільки за його чи народження за його матір. Я називаю брахманом того, хто вільний від прихильності і позбавлений благ.

Я називаю брахманом того, хто відмовився від світу і скинув ношу, хто навіть у цьому світі знає знищення свого страждання.

Я називаю брахманом того, хто серед схвильованих залишається несхвильованим, серед піднімаючих ціпок — спокійним, серед прив'язаних до світу — вільним від прихильностей.

Я називаю брахманом того, хто говорить правдиву мову, повчальну, без різкостей, нікого не ображаючу.

Я називаю брахманом того, хто знає своє колишнє існування і бачить небо і пекло; хто, будучи мудрецем, виконаним зробленого знання, досяг знищення народження; хто зробив усе, що можливо зробити”.

Будда реальний і будда з легенд

У біографії Будди відбита доля реальної людини в обрамленні міфів і легенд, згодом майже що цілком відтіснили історичну фігуру засновника буддизму.

Більш 25 століть назад в одній з маленьких держав на північному сході Індії в царя Шуддходани і його дружини Майї після довгого чекання народився син Сиддхартха. Його родове ім'я було Гаутама. Принц жив у розкоші, не відаючи турбот, згодом завів родину і, напевно, перемінив би на троні свого батька, якби доля не розпорядилася інакше.

Довідавшись про те, що на світі існують хвороби, старість і смерть, принц вирішив позбавити людей від страждань і відправився на пошуки рецепта загального щастя. Непростим виявився цей шлях, але зате він увінчався успіхом. У місцевості Гаю (вона і сьогодні називається Бодх-Гая) він досяг Просветления, і йому відкрився шлях порятунку людства. Сталося це, коли Сиддхартхе було 35 років. У місті Бенаресі (сучасний Варанаси) він прочитав свою першу проповідь і, як говорять буддисти, “повернув колесо Дхарми” (так іноді називають навчання Будди). Він мандрував із проповідями по містах і селам, у нього з'явилися учні і послідовники, що збиралися послухати наставляння Вчителя, якого вони і стали називати Буддою.

У віці 80 років Будда помер. Але учні і після смерті Вчителя продовжували проповідувати його навчання по всій Індії. Вони створювали чернечі громади, де це навчання зберігалося і розвивалося. Такі факти реальної біографії Будди — людини, що стали засновником нової релігії.

Міфологічний життєпис набагато складніше. Відповідно до легенд, майбутній Будда перероджувався в цілому 550 разів (83 рази був святим, 58 — царем, 24 — ченцем, 18 — мавпою, 13 — торговцем, 12 — куркою, 8 — гусаком, 6 — слоном; крім того, рибою, пацюком, теслею, ковалем, жабою, зайцем і т.п.). Так було, поки боги не вирішили, що прийшло йому час, народившись у вигляді людини, врятувати світ, який потонув у мороці невідання. Народження Будди в родині кшатрія було його останнім народженням.

Для віщого я ведіння народився, Для блага світу — і востаннє.

Саме тому його назвали Сиддхартха (Той, хто досяг мети). У момент народження Будди квіти падали з неба, грала прекрасна музика, а з невідомого джерела виходило незвичайне сяйво.

Хлопчик народився з тридцятьма двома ознаками “великого мужа” (золотава шкіра, знак колеса на ступні, широкі п'яти, світле коло волосся меж брів, довгі пальці рук, довгі мочки ушей і т.п.).

Мандрівний аскет-астролог пророчив, що його чекає велике майбутнє в одній із двох сфер: чи він стане могутнім правителем (чакравартином), здатним установити праведний порядок на землі, чи ж буде великим пустельником. Мати Майя не приймала участі у вихованні Сиддхартхи — вона померла (а по деяких легендах, видалилася на небеса, щоб не умерти від замилування сином) незабаром після його народження. Хлопчика виростила тітка. Батько Шуддходана бажав, щоб син пішов по першому з передвіщених йому шляхів. Однак аскет Асита Поділа напророкував друге.

Принц ріс в обстановці розкоші і благополуччя. Батько зробив усе можливе, щоб пророкування не збулося: оточив свого сина чудесними речами, красивими і безтурботними людьми, створив атмосферу вічного свята, щоб він ніколи не довідався про прикрості цього світу. Сиддхартха виріс, у 16 років оженився, в нього народився син Рахула. Але зусилля батька виявилися даремними. За допомогою свого слуги принцу удалося три рази таємно вибратися з палацу. У перший раз він зустрів хворого і зрозумів, що краса не вічна й у світі є недуги, що спотворюють людини. В друг раз він побачив старого і зрозумів, що молодість не вічна. Утретє він спостерігав похоронну процесію, що показала йому недовговічність людського життя.

Сиддхартха вирішив шукати вихід з пастки хвороби — старості — смерті. По деяких версіях, він зустрів ще і пустельника, що навело його на думку про можливість перебороти страждання цього світу, ведучи відокремлений і споглядальний спосіб життя.

Коли принц зважився на велике зречення, йому виповнилося 29 років. Залишивши палац, старого батька, дружину і маленького сина, Сиддхартха став бродячим пустельником (шрамана). Він швидко опанував самою складною аскетичною практикою — контролем подиху, почуттів, умінням переносити голод, жару і холод, входити в транс (особливий стан, коли людин глибше проникає у свої відчуття і як би зливається з вищим світом)... Однак його не залишало почуття незадоволеності.

Після шести років аскетичної практики і чергової невдалої спроби досягти вищого прозріння за допомогою голодування він переконався, що шлях самокатування не приведе до істини. Тоді, відновивши сили, він знайшов відокремлене місце на березі ріки, сіл під дерево (яке з цього часу називається деревом Бодхи, тобто “деревом Просвітління”) і занурився в споглядання. Перед внутрішнім поглядом Сиддхартхи пройшли його власні минулі життя, минуле, майбутнє і дійсне життя всіх живих істот, а потім відкрилася вища істина — Дхарма. З цього моменту він і став Буддою — Проясненим, чи Пробудженим, — і прийняв рішення учити Дхармі всіх людей, що шукають істини, незалежно від їхнього походження, станової приналежності, мови, підлоги, віку, характеру, темпераменту і розумових здібностей.

У своїй першій проповіді Будда говорив про дві “крайності” у поводженні людей, що заважають вони встати на шлях релігійного порятунку.

“Є, про брати, дві крайності, яких повинний уникати віддалені від світу.

Які ці дві крайності? Одна крайність припускає життя, занурену в бажання, зв'язану з мирськими насолодами; це життя низька, темна, пересічна, неблага, марна. Інша крайність припускає життя в самокатуванні; це життя, виконане страждання, неблага, марна. Уникаючи цих двох крайностей, Татхагата (Так пішов — епітет Будди.) під час Просвітління осяг серединний шлях — шлях, що сприяє збагненню, розумінню, що веде до умиротворення, до вищого знання, до Просвітління, до нірвани”.

Свій шлях Будда називав “серединним”, оскільки він лежав між звичайним почуттєвим життям і аскетичною практикою, минаючи крайності того й іншого. 45 років Будда провів, поширюючи своє навчання в Індії. По буддійських джерелах, він завоював прихильників серед самих різних шарів суспільства; у число послідовників буддизму входила безліч багатих і впливових людей, включаючи пануючі держави Магадха Бимбисару і його сина Аджаташатру.

Незадовго до смерті Будда повідомив своєму улюбленому учню Ананде, що міг би продовжити своє життя на ціле століття, і потім Ананда гірко шкодував, що не догадався попросити його про це. Причиною смерті Будди послужила трапеза в бідного коваля Чунди, під час якої Будда, знаючи, що бідняк збирається пригощати своїх гостей несвіжим м'ясом, попросив віддати все м'ясо йому. Не бажаючи, щоб постраждали супутники, Будда з'їв його. Перед смертю Будда сказав улюбленому учню: “Ти, вірно, думаєш, Ананда: “Змовкло слово Пана, немає в нас більше Вчителя!”. Ні, не так вам належить думати. Нехай Дхарма і Виная (дисципліна), що я виголосив і яким наставив вас, будуть вашим учителем, після того як не стане мене” (“Сутра великої кончини”). Умер Будда в містечку Кушинагара, і його тіло було за звичаєм кремовано, а порох розділений між вісьма послідовниками, шість з який представляли різні громади. Його порох поховали у восьми різних місцях, і згодом над цими похованнями були споруджені меморіальні надгробки — ступи. Відповідно до легенди, один з учнів витяг з похоронного багаття зуб Будди, що став головною реліквією буддистів. Нині він знаходиться в храмі в місті Канди на острові Шрі-Ланка.

Учитель? Бог? Чи...

Смерть, чи, як вважають буддисти, звільнення — нірвана (чи навіть парінірвана, тобто “велика нірвана”), Будди стала початком відліку часу існування буддизму як релігії. Хто ж усе-таки Будда для буддистів — Учитель, чи Бог усього лише рядовий представник досить численної категорії будд — Просвітління особистостей, що досягла, проживаючих у різних світах уселеної?

Безсумнівно, що Будда — Учитель, тому що він не тільки відкрив Шлях, але ще й учив, як треба йти по ньому. Складніше відповісти на запитання, чи Бог Будда, тому що буддисти заперечують саме поняття божества. Однак Будді присущі такі якості, як усемогутність, здатність робити чудеса, приймати різний вигляд, впливати на хід подій і в тутешньому світі, і в інший світах. Це ті самі якості, який наділені боги, у всякому разі так вважають люди, що сповідають різні релігії.

Буддизм визнає існування незлічимої кількості будд — у різних світах і в різних проміжках часу. Є будди минулого, сьогодення і майбутнього. Є група в тисячу будд; є будди, що уособлюють різні види діяльності і явища природи; будда лікування і будда невимірного світла, будда незламної істини і всесвітній, космічний будда. Але тільки для одного з них — того, хто став Учителем людства, — цей епітет є першим і головним ім'ям.

Навчання Будди

Як і інші релігії, буддизм обіцяє людям рятування від самих тяжких сторін людського існування — страждань, негод, пристрастей, страху смерті. Однак, не визнаючи безсмертя душі, не вважаючи її чимось вічний і незмінної, буддизм не бачить змісту в прагненні до вічного життя на небесах, оскільки вічне життя з погляду буддизму й інших індійських релігій — це лише нескінченна низка перевтілень, зміна тілесних оболонок. У буддизмі для її позначення прийнятий термін “сансара”.

Буддизм учить, що сутність людини незмінна; під впливом його вчинків міняється лише буття людини і сприйняття світу. Надходячи погано, він пожинає хвороби, бідність, приниження. Надходячи добре, укушає радість і умиротворення.

Такий закон карми (морального воздавання), що визначає доля людини й у цьому житті, і в майбутніх перевтіленнях.

Цей закон складає механізм сансари, що називається бхавачакра — “колесо життя” (воно ж круговорот чи буття коло сансари). Бхавачакра складається з 12 нідан (ланок): неведення (авід’я) обумовлює кармічні імпульси (санскари); вони формують свідомість (віджняна); свідомість визначає характер намарупи — фізичного і психічного вигляду людини; нама-рупа сприяє формуванню шести почуттів (аятана)— зору, слуху, дотику, нюху, відчуття смаку і сприймаючого розуму. Сприйняття (спарша) навколишнього світу породжує саме почуття (ведана), а потім бажання (тришна), що у свою чергу породжує прихильність (упадана) до того, що почуває і про що мислить людину. Прихильність приводить до ходіння в існування (бхава), наслідком чого є народження (джати). А всяке народження неминуче спричиняє старість і смерть.

Такий цикл існування у світі сансари: кожна думка, кожне слово і справа залишають свій кармічний слід, що приводить людини до наступного втіленню. Ціль буддиста — жити так, щоб залишати якнайменше кармічних слідів. Це значить, що його поводження не повинне залежати від бажань і прихильності до об'єктів бажань.

“Немає уз у тих, у яких немає приємного чи неприємного”.

“Із прихильності народжується сум, із прихильності народжується страх; у того, хто звільнився від прихильності, немає суму, відкіля візьметься страх?”

“Як дерево, хоча і вирване, продовжує рости, якщо корінь його не ушкоджений і міцний, так і страждання народжується знову і знову, якщо не викоренена схильність до бажання”.

“Я всіх переміг, я усіх знаю. Я відмовився від усього, зі знищенням бажань я став вільним. Учачи в самого себе, кого назву я вчителем?” Так сказано в “Дхаммападі”.

Вищу мету релігійного життя буддизм бачить у звільненні від карми і виході з кола сансари. В індуїзмі стан людини, що досягло звільнення, називається мокшею, а в буддизмі — нірваною.

Люди, поверхово знайомі з буддизмом, вважають, що нірвана — це смерть. Невірно. Нірвана — це спокій, мудрість і блаженство, угасання життєвого вогню, а разом з ним і значної частини емоцій, бажань, пристрастей — усього того, що складає життя звичайної людини. І все-таки це не смерть, а життя, але тільки в іншій якості, життя зробленого, вільного духу.

Буддизм не відноситься ні до монотеїстичного (прихильником єдиного Бога), ні до політеїстичного (заснованим на вірі в багатьох богів) релігіям. Будда не заперечує існування богів і інших надприродних істот (демонів, парфумів, створень пекла, богів у виді тварин, птахів і т.п.), але вважає, що вони теж підлеглі дії карми і, незважаючи на усі свої надприродні сили, не можуть самого головного — позбутися від перевтілень. Тільки людина здатна “устати на шлях” і, послідовно змінюючи себе, викорінити причину перероджень, досягти нірвани. Щоб звільнитися від перероджень, богам і іншим істотам прийдеться народитися в людському вигляді. Тільки серед людей можуть з'явитися вищі духовні істоти: будди — люди, що досягли Просвітління і нірвани і що проповідують дхарму, і бодхісаттви — ті, хто відкладає відхід у нірвану заради допомоги іншим створенням.

Може скластися представлення, що буддам і бодхисаттвам належить у буддизмі те ж місце, що в інших релігіях займають чи боги єдиний Бог. Але це не зовсім так Будди не можуть, як боги інших релігій, створювати світ, керувати стихіями; вони, як правило, не можуть карати чи грішників нагороджувати праведників. Буддизм — і в цьому ще одне його відмінність від інших релігій — не визнає провидіння і підкреслює, що доля людини залежить тільки від його власних зусиль у безустанній свідомій роботі над собою. Тому в “Дхаммападі” сказано: “Будівельники каналів пускають воду, лучники підкоряють собі стрілу, теслі підкоряють собі дерево, мудреці упокорюють самих себе”.

Всесвіт І Його Пристрій

Світ сансари для буддистів — це безупинний потік народжень, смертей і нових народжень, виникнення, руйнування і нового виникнення. У нього втянуте все живе і неживе на всіх рівнях існування. Як же уявляли собі буддисти пристрій світу?

На відміну від інших світових релігій кількість світів у буддизмі практично нескінченно. Буддійські тексти говорять, що їхній більше, ніж крапля в чи океані піщин у Гангові. У кожнім зі світів є свої суша, океан, повітря, безліч небес, де живуть боги, і ступіней пекла, населених демонами, парфумами злих предків — претами й ін. У центрі світу коштує величезна гора Міру, оточена сьома гірськими хребтами. На вершині гори розташоване “небо 33 богів”, очолюваних богом Шакрой. Ще вище, у повітряних палацах, знаходяться небеса трьох сфер. Боги, люди та інші істоти, що діють винятково заради задоволення власних бажань, живуть у камадхату — “сфері бажання”, розділеної на 11 рівнів. У сфері рупадхату — “світу форми” — на 16 рівнях розташовані 16 небес Брахми (верховного бога брахманізму). Над нею міститься арупадхату — “світ не-форми”, що включає чотири вищих небеса Брахми. Усі боги, що населяють три сфери, підлеглі закону карми і тому, коли їхні заслуги вичерпуються, можуть утратити свою божественну природу в наступних утіленнях. Перебування у вигляді бога таке ж тимчасове, як і у всякому іншому.

Однак, відповідно до самої древньої космологічної схеми, існують три головних рівні — світ Брахми (брахмалока), світ богів і напівбогів (девалока) і світ бога Мари, що уособлює смерть і різні спокуси, яким піддається людина. Вплив Мари поширюється на землю і безліч підземних пекельних областей.

Світи не вічні. Кожний з них виникає, розвивається і руйнується протягом однієї махакалъпи; її тривалість — мільярди земного років. Вона у свою чергу поділяється на чотири періоди (калъпи). По закінченні махакальпи світобудова не знищується цілком. Тільки ті істоти, що досягли просвітління, переселяються у світ Брахми, на небеса Абхассара. Коли на землі знову створюються умови для життя, вони народжуються тут у відповідності зі своїми колишніми заслугами. Однак не всяка кальпа стає щасливою, а лише та, у якій з'являється будда. По буддійських переказах, у нинішньої кальпе з'явиться тисяча будд. Буддійські тексти називають шість будд, що жили у світі людей до Шакьямуни: Вишвабха, Випашин, Шикхин, Кракучханда, Канакамуни, Кашьяпа. Однак найбільш популярний серед буддистів Майтрейя — будда, приходу якого очікують у майбутньому.

Дхарма — закон, істина, шлях

Найважливішим для буддистів є поняття дхарми — воно уособлює навчання Будди, вищу істину, що він відкрив всім істотам. “Дхарма” буквально означає “опора”, “те, що підтримує”. Слово “дхарма” означає в буддизмі моральну чесноту, насамперед — це моральні і духовні якості Будди, яким віруючі повинні наслідувати. Крім того, дхарми — це кінцеві елементи, на які, з погляду буддистів, розбивається потік існування.

У своїй першій мові після Просвітління Будда порівнює здібності різних людей до збагнення Дхарми з розмаїтістю лотосів у ставку: “И оглянувши світ своїм оком Проясненого, Благословенний, сповненого співчуття до всіх живих істот, побачив істоти, розумова погляд яких лише ледве запорошений пилом, і істоти, чий розумовий погляд покритий густим шаром пилу; побачив істоти з гострою сприйнятливістю і зі сприйнятливістю млявої, істоти, що мають сприятливу форму, істот, що легко піддаються вселянню і важко піддаються вселянню, а також побачив істоти, що перебувають у страху перед інший світом і в страху перед гріхом.

Подібно тому як у ставку, що заріс блакитними лотосами, чи в ставку, що заріс червоними лотосами, чи в ставку, що заріс білими лотосами, одні лотоси, породжені у воді, що виросли у воді, не піднімаються над водою, інші, породжені у воді, що виросли у воді, коштують урівень з поверхнею води, а треті, породжені у воді, що виросли у воді, піднявшись над водою, коштують так, що вода їхній не стосується”.

Будда, як ніхто інший, розумів, що люди від народження не схожі один на одного і не можна до них підходити з однієї і тією же міркою: одним Дхарму потрібно довго розтлумачувати, інші зрозуміють її на лету, третім буде потрібно привести безліч прикладів, четвертих прийдеться учити йозі і т.п. Не існує єдиного, універсального зводу буддійського віровчення, придатного для усіх. Немає універсальної формули Дхарми на усі випадки життя; є Дхарма, викладена з урахуванням індивідуальних особливостей кожної групи віруючих. Тому буддійське навчання може бути виражено високим ученим стилем і простій народною мовою, у віршах і в прозі, зображено на священній діаграмі (мандолі) і на барвистій картині.

Різні цілі переслідують і буддійські проповіді. Вищою метою завжди залишається нірвана, але досягти її важко — це під силу лише самим завзятим і обдарованої. Для простих людей, не здатних на значні духовні зусилля в нинішньому своєму стані, проміжним етапом може стати втілення в кращих чи умовах відродження на небесах якого-небудь будди, за допомогою якого вони надалі досягнуть нірвани.

Чотири шляхетні істини

Проповідь свого навчання Будда почав з “чотирьох шляхетних істин”: про страждання і причину страждання, про усунення причини страждання і про шлях до припинення страждань. Звертаючи до учнів (бхикшу), він говорив: “А от, бхикшу, блага істина про те, що існує страждання. Народження — страждання, старість — страждання, хвороба — страждання, смерть — страждання; з'єднання з тим, що неприємно, — страждання; роз'єднання з тим, що приємно, — страждання; коли немає можливості досягти бажаного — це теж страждання.

А от, бхикшу, блага істина про те, що страждання має свою причину. Це спрага, що веде до перероджень, зв'язана з насолодою і пристрастю, що знаходить задоволення те в одному, то в іншому. Спрага буває трьох видів: спрага почуттєвих задоволень, спрага перероджень, спрага існування.

А от, бхикшу, блага істина про те, що страждання може бути знищено. Це знищення спраги і повне знищення пристрасті, відмовлення від них, зречення від них, звільнення від них, відраза від них.

А от, бхикшу, блага істина про те, що існує шлях, що веде до знищення страждання”.

Відповідно до першої істини, все існування людини є страждання, незадоволеність, розчарування. Навіть щасливі моменти його життя в остаточному підсумку приводять до страждання, оскільки вони зв'язані з “роз'єднанням із приємним”. Хоча страждання універсальне, воно не є споконвічним і неминучим станом людини, оскільки має свою причину — чи бажання спрагу задоволень, — яка лежить в основі прихильності людей до існування в цьому світі. Така друга шляхетна істина.

Песимізм перших двох шляхетних істин переборюється завдяки наступним двом. Третя істина говорить, що причина страждання, оскільки вона породжена самою людиною, підвластна його волі і може бути їм же й усунута — щоб покласти кінець стражданням і розчаруванням, треба припинити випробувати бажання.

Про те, як досягти цього, говорить четверта істина, що указує восьмеричний шляхетний шлях: “Цей благий восьмеричний шлях такий: правильні погляди, правильні наміри, правильна мова, правильні дії, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильне усвідомлення і правильне зосередження”.

Таким чином, восьмеричний шлях включає три основних вправи в моральності, спогляданні і мудрості: культуру поводження (правильні думка, слово, дія), культуру медитації (правильні усвідомлення і зосередження) і культуру мудрості (правильні погляди).

Культура поводження — це п'ять (чи десять) основних заповідей (панчашила): не убий, не бери чужого, не бреши, не пияч, не прелюбодій; а також чесноти щедрості, доброзичливості, смиренності, очищення і т.п.

Культура медитації — це система вправ, що ведуть до досягнення внутрішнього умиротворення, відчуження від світу і приборканню пристрастей.

Культура мудрості — знання чотирьох шляхетних істин.

З усіх чотирьох шляхетних істин саме восьмеричний шляхетний шлях складає головна своєрідність буддизму. Будда не просто говорить про можливість звільнення, але і вказує шлях, випливаючи якому кожна людина власними силами, без допомоги Будди, здатний досягти волі і сам стати буддою. Усе це дуже відрізняється від інших відомих релігій — жодне релігійне навчання не визнає, що людина може своїми зусиллями зробити себе богоподібною істотою.

Уставши на цей шлях, можна прийти до вищої мети людини — виходу з круговороту перероджень (сансари), а виходить, до припинення страждань і досягненню стану звільнення — воно і є нірвана. Проходження тільки моральним заповідям приносить лише тимчасове полегшення.

Чотири шляхетні істини багато в чому нагадують принципи лікування: історія хвороби, діагноз, визнання можливості видужання, рецепт лікування. Не випадково буддійські тексти порівнюють Будду з лікарем, що зайнятий не загальними міркуваннями, а практичним лікуванням людей від духовних страждань. І своїх послідовників Будда призиває постійно працювати над собою в ім'я порятунку, а не витрачати час на просторікування про предмети, яких вони не знають із власного досвіду. Він порівнює аматора відвернених розмов з дурнем, що замість того, щоб дозволити витягти стрілу, що потрапила в його, починає міркувати пр тім, кого вона була випущена, з якого матеріалу зроблена і т.п.

Іншими важливими положеннями навчання Будди є три характеристики буття (трилакшана): страждання {духкха), мінливість (анітъя) і відсутність незмінної душі (анатман), а також навчання про взаємозалежне виникнення всіх речей (пратітья самутпада).

У світі немає нічого вічного — всяке існування має початок і кінець, а раз так, то не може бути і незмінної душі. Людина складається з п'яти скандх: тілесного (рупа), відчуттів (ведана), розпізнавання- (санджня), кармічних імпульсів (санскар) і свідомості (віджняна). Після смерті велика частина скандх руйнується.

Буддизм — релігія без божества

Якщо християнство нерозривне зв'язано з вірою в Христа, а іслам — з вірою в Аллаха, то віра в Будду Шакьямуни не грає особливо важливої ролі в багатьох напрямках буддизму. З погляду буддистів, як уже говорилося, будд було і буде нескінченна безліч, і деякі з них не менш авторитетні, чим Шакьямуни. У ряді плинів індійського, китайського і японського буддизму більше поважають інших будд, наприклад Амитабху, Вайрочану чи будду майбутнього — Майтрейю, а в країнах Південно-Східної Азії Будду Шакьямуни почитають скоріше як святого і великого мудреця. У пізньому буддизмі з'являється навчання про Ади-будде — Споконвічний будді, що втілив сутність усіх будд.

Розходження між окремими напрямками буддизму в їхньому відношенні до Будди так великі, що часом важко повірити, як настільки протилежні навчання могли відбутися з одного джерела. Наприклад, у японському буддизмі сусідять амідаїзм — культ будди Аміди (відповідає Амітабхе), у якому єдиною релігійною заслугою визнається багаторазове повторення імені даного будди, і дзен-буддизм, де культ будь-якого будди вважається безглуздим, а головна увага приділяється практиці медитації, тобто заглибленому спогляданню природи речей. У цілому ж віра в богів і надприродні сили хоча й існує, але не грає в буддизмі такої ролі, як в інших релігіях. Віра (шраддха) у більшості буддійських навчань вважається лише самою попередньою умовою вступу на буддійський шлях. Для того щоб йти по ньому, потрібні більш серйозні духовні зусилля, і насамперед — медитація.

Але як би ні були великі розходження між школами і напрямками буддизму — усі вони є формами однієї і тієї ж релігії, що проповідував Буддо Шакья-муни. Що дає підстави так думати?

По-перше, сам Будда говорив про можливість різних способів викладу Дхарми і тим самим заздалегідь узаконив усі форми, що може прийняти його навчання в майбутньому. По-друге, як би далеко ні відходив буддизм від свого первісного виду, у ньому завжди зберігалося навчання, що приписувалося Будді Шакьямуни. По-третє, єдність і розмаїтість буддизму порозуміваються його історичною долею — тими обставинами, що сприяли перетворенню цього релігійного навчання у світову релігію.

З моменту виникнення буддизм пройшов три основні стадії: починався він як чернеча громада, що проповідувала утечу від реальності (эскапизм), потім перетворився у свого роду релігію цивілізації, що об'єднала різні культури і традиції багатьох країн Азії, і, нарешті, став культурною релігією, тобто релігією, що формує культуру, що по-різному ввійшла в культурні традиції багатьох країн і народів. На сучасному етапі в буддизмі можна розрізнити і риси сектантської релігії (наприклад, у країнах, де буддисти змушені ховати своє віросповідання, як це було в СРСР), і риси релігії цивілізації (нові міжнародні об'єднання буддистів різних країн, наприклад Всесвітнє братерство буддистів), і, звичайно ж, риси культурної релігії (нові буддійські суспільства на Заході).

Чи релігія - буддизм?

Справді, що ж робить його релігією, якщо в ньому немає ні такого Бога, як у християнстві, ісламі й інших монотеїстичних релігіях, ні такої віри в богів, як у політеїстичних релігіях, ні безсмертної душі — основи церкви як посередника між богом і людьми? Проте відомо, що буддизм сповідають більшість народів Азії. Буддизм — релігія насамперед тому, що учить вірити в порятунок, чи, як говорять буддисти, у возможность для людини досягти нірвани. Однак рятує в буддизмі не бог; порятунок чи приходить зсередини людини в результаті його власних духовних зусиль, чи ж завдяки допомозі будд і бодхисаттв.

Громада віруючих

У буддизмі на відміну від християнства й ісламу немає церкви, але є громада віруючих — сангха. Це духовне братерство, що допомагає в просуванні по буддійському шляху. Громада забезпечує своїм членам тверду дисципліну (віная) і керівництво досвідчених наставників. У ній немає складної ієрархії, як у християнській церкві. Сангхой можна назвати і місцеву громаду, і всіх буддійських ченців у світі разом узятих, а вона члени не є священнослужителями, посередниками між богом (чи богами) і мирянами. Миряни повинні подавати ченцям — це їхній обов'язок і чеснота; ченці у свою чергу учать їхньої моралі, ведуть спасенні бесіди, але вони не вправі чи сповідати відпускати гріхи. Якщо в одних напрямках буддизму, наприклад у тхераваде, сангха відіграє визначальну роль, то в інших, особливо в буддизмі махаяни, більше значення мають монастирі-університети. Утім, останні в широкому змісті також є сангхами.

Перші кроки майбутньої світової релігії

По переказі, через рік після смерті Будди його послідовники зібралися разом, щоб записати те, що вони довідалися від Вчителя і зберегли у своїй пам'яті. Чернець по імені Упали переказав усе, що він чув про дисципліну: правилах прийому до сангху і виключення з її, нормах, що регулюють спосіб життя ченців і черниць і їхні відносини із суспільством. Усе це було об'єднано в звід текстів, що одержали назву “Виная пітака” (“Кошик дисципліни”). Усе, що Будда говорив із приводу самого Навчання і методів релігійної практики, переказав його найближчий учень Ананда. Ці тексти ввійшли в “Сутра пітаку” (“Кошик бесід”). Потім присутні ченці (їх було 500) проспівали зміст канону. Це збори буддистів одержало назву Першого буддійського сангити (буквально — “співанка”), чи собору. По деяких версіях, у ньому брав участь цар Аджаташатру. Вважається, що на Першому соборі була канонізована і третя частина навчання, “Абхидхарма питака” (“Кошик Абхидхарми”), — систематичне, можна сказати, філософський виклад Навчання.

Будда не залишив духовного спадкоємця, покладаючись на те, що громада буде просто випливати його розпорядженням. Однак між членами сангхи виникли серйозні розбіжності з приводу трактування ряду правил. Одні ченці виступали за зм'якшення і навіть скасування твердих границь, що відокремлюють сангху від іншого суспільства, у той час як інші наполягали на їхньому збереженні. Вже в IV ст. до н.е. це привело до розколу сангхи на махасангхіку (“велику громаду”), що поєднувала прихильників більшого “оповіщення” буддійської громади, і стхавираваду чи тхераваду (“навчання старійшин”), прихильники якої дотримували більш консервативних поглядів. Прихильники махаяни (одного з напрямків буддизму) вважають, що розкол відбувся на Другому буддійському соборі у Вайшали, через сто років після першого.

З появою імперії Маурьїв, особливо в епоху правління знаменитого царя Ашоки (III ст. до н.е.), буддизм із навчання чернечих громад перетворюється у свого роду державну релігію. Цар Ашока з усього навчання особливо виділяв правила буддійської моралі.

При Ашоке в буддизмі з'явилася безліч сект і шкіл: по загальноприйнятій класифікації — 18. У цей же час зібрався Третій собор у Паталіпутре, на якому були засуджені навчання деяких буддійських шкіл, а школа тхеравади одержала підтримку пануючи. Саме в цей період був створений буддійський канон “Типітака” ( мовою упали), чи “Трипітака” (на санскриті), що означає “Три кошики”. Послідовники різних напрямків буддизму вже два з половиною тисячоріччя сперечаються між собою про тім, коли, де і на якій мові були канонізовані “Три кошики”. Махаянисти вважають, що на Четвертому соборі, що проходив під заступництвом пануючи Канишки в I ст. н.е., канонізували санскритську версію — “Трипітаку”. А прихильники тхеравади думають, що Четвертий собор відбувся в 29 р. до н.е. на острові Шрі-Ланка, і там була записана “Типітака” мовою упали.

З метою примирення, що сперечаються в історії буддизму прийняті обидві версії. Що ж стосується розбіжностей між різними школами раннього буддизму, те майже усі вони зв'язані з трактуванням філософських проблем вселеної і її взаємин з особистістю.

Поряд з філософією розвиваються буддійські ритуали і мистецтво. Багаті заступники фінансують будівництво ступ. Навколо цих меморіальних споруджень, де містяться останки Будди й інші буддійські реліквії, складається особливий культ, до них відбуваються паломництва. Хоча така віра з погляду буддизму зовсім марна для досягнення нірвани, вона приймається з поваги до звичаїв і традицій місцевих буддійських громад.

Після смерті пануючи Ашоки і воцаріння династії Шунгов, що надавали перевагу брахманізму, центр буддизму переміщається на Шрі-Ланку. Протягом трьох наступних століть буддизм перетворюється у впливову релігійну силу на всій території Індії, а в часи династії Сатаваханов поширюється в Центральній Азії. В епоху правління другого після Ашоки знаменитого заступника буддизму Канишки (I – II ст. н.е.) вплив цієї релігії простирається від північних границь Індії до Центральної Азії (Кушанская імперія). Тоді ж з основами навчання знайомляться в торгових центрах Північного Китаю. Через південний морський шлях буддизм проникає в Південний Китай.

З початку нової ери буддизм здобуває риси релігії цивілізації. Він поєднує в єдиний простір різні народи і території, утворити складні сполучення місцевих традицій з навчанням Будди. По всьому цьому просторі буддійські проповідники розносять тексти Навчання. Разом з буддійськими доктринами і релігійною практикою індійські буддисти приносять у різні країни досягнення Індії в області медицини, фармакології, астрономії, астрології, архітектури, ліплення, живопису, літератури і т.д.

Національні форми буддизму

Переможний хід буддизму по країнах Азії почалося ще до нової ери. З III ст. до н.е. буддизм з'явився на території Центральної Азії (нинішні Таджикистан і Узбекистан), з I ст. н. е.— у Китаї, з II ст. — на півострові Індокитай, з IV ст. — у Кореї, з VI ст. — у Японії, з VII ст. — у Тибету, з XII ст. — у Монголії. Використовуючи свій головний принцип — не порушувати сформовані культурні традиції різних країн і народів і по можливості зростатися з ними, — буддизм швидко прижився скрізь і, прищепивши до древа місцевої культури, дав нові втечі. Наприклад, у Китаї цей процес почався з V-VI ст. У VIII—IX ст. там успішно поширювалися принаймні вже два чисто китайських напрямки буддизму — школа чистої землі будди Амитабхи і школа чань. У Японію буддизм проникнув вже в китайському обличчі. Китайські школи тяньтай, хуаянь-цзун, школа чистої землі будди Амитабхи і чань поступово завоювали Японію, ставши відповідно школами тендай, ке-гон, амідаїзма і дзен.

Однак і в Китаї буддизм піддавався атакам як ззовні — від іноземних завойовників, так і зсередини — з боку відродженого конфуціанства. Правда, він не був зовсім витиснутий з цієї країни, як случилося в Індії, але його вплив невимірний ослабнуло. Надалі той же процес повторився в Японії, де зміцнилася національна релігія — синтоїзм. Узагалі поява і твердження буддизму, як можна бачити на прикладі Китаю, Індії і деяких інших країн, своєрідно стимулювало відродження місцевих релігійних традицій. Якщо вони, усотавши всі досягнення буддизму, виявлялися досить сильними, то пануванню буддизму приходив кінець.

У кожнім регіоні розвивалися своя власна буддійська символіка і буддійські обряди — шанування святих місць, календарні свята, обряди життєвого циклу, що живилася місцевими традиціями. Буддизм ввійшов у кров і плоть багатьох і багатьох народів, став частиною їхнього повсякденного життя. Він змінив місцеві традиції, але і сам перетерпів зміни. Буддизм сприяв розквіту культури цих країн — архітектури (будівництво храмів, монастирів і ступ), образотворчого мистецтва (буддійська скульптура і живопис), а також літератури. Це добре видно на прикладі поезії, натхненної ідеями дзен-буддизма.

З ослабленням впливу великих монастирів, що в епоху розквіту буддійської цивілізації були свого роду “державами в державі”, головну роль у житті буддистів стали грати невеликі місцеві монастирі і храми. Влади почали набагато більш активно втручатися в релігійні справи сангхи. Особлива ситуація склалася в Тибету, де утворилася теократична держава, кероване главою “жовтошапочної” школи гелукпа далай-ламою, що був і релігійним, і державним лідером. Лами доносять послання Будди і відкривають його зміст учням, тому їх почитають як непогрішних божеств, віра в який важливіше знання буддійських догматів.

Буддизм на заході

Мабуть, жодна зі східних релігій не викликала в європейців таких складних і суперечливих почуттів, як буддизм. І це цілком зрозуміло — буддизм як би кидав виклик всім основним цінностям християнської європейської цивілізації. У ньому було відсутнє представлення про бога-творця і уседержителя всесвіт, він відмовився від поняття душі, не було в ньому і релігійної організації, подібної християнської церкви. А головне, замість райського блаженства і порятунку він пропонував віруючим нірвану, що приймається за повне небуття, ніщо. Не дивно, що людині Заходу, вихованій у християнських традиціях, така релігія здавалася парадоксальної, дивної. Він бачив у ній відхилення від самого поняття релігії, зразком якої вважалося, природно, християнство.

“Єдина, але зате величезна послуга, що може зробити буддизм, — писав відомий буддолог XIX ст. і переконаний християнин Бартоламі Сент-Іллер, — полягає в тому, щоб своїм смутним контрастом подати нам привід ще більш цінувати неоціненне достоїнство нашої віри”.

Однак для деяких західних мислителів ідеї буддизму як релігії, протилежної християнству, але настільки ж розповсюдженої і шанований у світі, стали важливим знаряддям критики західної культури, західної системи цінностей і самого християнства.

До цих мислителів відносяться насамперед Артур Шопенгауер, Фрідріх Нецше і їхні послідовники. Саме завдяки їм, а також засновникам нових синтетичних релігійних плинів, багато в чому порівнюючих себе християнству (наприклад, Олені Блаватскій і її сподвижнику полковнику Олькотту, засновникам Теософського суспільства), наприкінці XIX—початку XX ст. буддизм почав поширюватися на Заході й у Росії.

До кінця XX сторіччя Захід пережив уже багато хвиль захоплення буддизмом у різних його формах, і усі вони залишили в західній культурі помітний слід.

Якщо на початку XX ст. європейці зачитувалися текстами палійского канону в перекладах найвизначніших буддологів, то після Другої світової війни завдяки перекладам Е. Конзе європейський світ познайомився з махаянскими сутрами. Приблизно в цей же час відомий японський буддист Судзукі відкрив для Заходу дзэн, захоплення яким не пройшло і дотепер.

У наші дні росте популярність тибетського буддизму. Високий авторитет нинішнього Далай-лами, що через переслідування китайської влади живе у вигнанні — в Індії, чимало сприяв популярності навчання школи гелукпа. Усе це дозволяє сказати, що буддизм, що зробив вплив на рух бітників і хіппі, на творчість американських письменників, таких, як Джером Сэлінджер, Джек Керуак і інші, став складовою частиною сучасної західної культури.

У Росії вплив буддизму довгий час практично не відчувався, хоча на її території проживають народи, що сповідають буддизм у монгольському варіанті (буряти, калмики, тувинці).

Зараз на хвилі загального релігійного відродження спостерігається пожвавлення діяльності буддистів. Створено Буддійське суспільство, Буддійський університет, відновлюються старі і відкриваються нові буддійські храми і монастирі (дацани), видається велика кількість буддійської літератури. В обох російських столицях і в ряді інших міст діють центри відразу декількох буддійських традицій.

Література

1. Біблія. Книги Старого і Нового Завіту.

2. Марченков В.Г. Початки православ'я. М.:Петит, 1991.

3. Закон Божий (Перша книга про православну віру) під ред. М. Добужинського.

4. Косидовський Г.О. Біблійні сказання. Сказання євангелістів. М.:Політіздат, 1990.

5. Наука і життя N 3,6-8 /М.: Преси, 1993.

6. Енциклопедія для дітей. М., 1996.

7. “Магомет, його життя і релігійне навчання”, СПБ, 1902.

8. Андреєв Д.Л. “Роза світу”, М., “Прогрес”, 1990.

9. Основи релігієзнавства., Підручник., “Вища школа”, 1994.

10. Настільна книга атеїста, М., 1990.