Курсовая работа: Євангельська відповідь на органічно-моралістичну критику юридичного розуміння спасіння

Всеукраїнський Союз Об’єднань Церков ЄХБ

Українська Баптистська Теологічна Семінарія

КУРСОВА РОБОТА

ЄВАНГЕЛЬСЬКА ВІДПОВІДЬ НА ОРГАНІЧНО - МОРАЛІСТИЧНУ КРИТИКУ ЮРИДИЧНОГО РОЗУМІННЯ СПАСІННЯ

Назва предмета:

Систематичне богослов’я

Роботу виконав:

Студент групи СМ 2.07 О.В. Жданов

Викладач:

І.Д. Зелений, магістр богослов’я

Борислав

2008 рік

План

Вступ

1. Про що ми сперечаємось, або звідки це з'явилось

1.1 Суть дискусії

1.2 Історія конфлікту

2. Про те, що Біблія не підтверджує юридичний підхід

2.1 Термін "викуплення" – груба аналогія для законників?

2.2 Термін "нагорода" – стимул для бездуховних?

3. Про аморальність юридичного підходу

3.1 Про спотворення морального образу Бога.

3.2 Про розрив між Божою любов’ю та справедливістю

3.3 Про несправедливість жертви Христа

3.4 Про корисливість прихильників юридичного підходу

4. Про абсурдність правових відносин в богослов’ї

4.1 Про неможливість правових відносин між Богом і людиною

4.2 Про несумісність правових відносин з любов’ю

4.3 Про несумісність правових відносин зі смиренням грішника

5. Про те, що юридичний підхід псує людей в моральному відношенні

5.1 Про загрозу фарисейства

5.2 Про неможливість позбутись гріховності

5.3 Про стимулювання духовних лінощів

5.4 Про заохочення беззаконня

Висновки

Додаток. Юридичний підхід у вченні отців церкви

Вступ

Причина поділення християн на різні конфесії та деномінації полягає в тому, що вони сповідують різні доктрини. І характеризуючи відмінності між конфесіями, ми в першу чергу звертаємо увагу на ті доктрини, котрі їх розділили. Саме доктринальні розбіжності перетворюють на примару екуменічну ідею. Адже для того, щоб об’єднатись двом церквам, одній з них (або й обом) доведеться відмовитись від тих догматів, котрі є для них важливими, котрі, зрештою, визначають їх обличчя. Само собою зрозуміло, що це занадто тяжка жертва.

В світлі цього неминучими виглядають і міжконфесійні теологічні суперечки. Кожен буде відстоювати свою позицію, і це нормально, якщо тільки в ніхто з супротивників не використовуватиме недозволених прийомів, на кшталт маніпуляції термінологією чи свідомого спотворення позиції опонента. Ця праця носить полемічний характер. Її мета – спростувати несправедливу, на наш погляд, критику протестантського вчення про спасіння з боку деяких православних теологів. Саме сотеріологія стала лінією розділення між православ’ям та протестантизмом. Тому дискусія про спасіння завжди носила і носитиме принциповий характер.

Саме з цієї причини необхідно окреслити ту сферу в полі дискусії, котра може стати ґрунтом для подібних маніпуляцій. Перш за все це термінологія, особливо біблійна термінологія, бо Біблія – єдине джерело, авторитетне як для православних, так і для протестантів. Одні й ті самі біблійні терміни мають різне значення для богословів цих двох конфесій. Тому один з розділів присвячено дослідженню двох найбільш спірних біблійних термінів.

Інша проблема полягає в тому, що наші опоненти стверджують a priori речі, котрі не є аксіомами для нас. Наприклад, відстоюється позиція, що два підходи до спасіння, про які і йтиме мова нижче, виключають один одного. На нашу ж думку, вони можуть співіснувати, про що свідчить, зокрема, досвід ранніх отців церкви.

1. Про що ми сперечаємось, або звідки це з'явилось

1.1 Суть дискусії

Отже, предметом нашої суперечки є вчення про те, як людина спасається. Хоча, в даному випадку, правильніше буде сказати: вчення про те, як Бог спасає людину, і від чого Він її спасає. Тут є два підходи. Один з них, який наші опоненти відстоюють як єдино правильний, ми умовно вважатимемо православним або східним (використовуючи назви – органічний, онтологічний), інший – умовно протестантським або західним (використовуючи назву – юридичний). Чому умовно? Тому що, для багатьох отців церкви, котрих глибоко шанують православні, вважаючи їх твори Божим об’явленням, юридичний підхід був зовсім не чужий. Так само, для більшості протестантів онтологічне розуміння спасіння не виглядатиме єрессю (якщо це розуміння без крайнощів). Протестанти не використовують органічний підхід до розуміння спасіння не через його хибність, а з більш банальної причини. Причина полягає в тому, що вони ніколи нічого про нього не чули.

Отже, онтологічний підхід полягає в тому, що Бог спасає людину від гріха (зрозуміло, мається на увазі не гріховний вчинок, а "первородний гріх"). Гріх це "глубокое наследственное повреждение человеческой природы, ставшей смертной и тленной, расстройство образа Божия, вследствие прослушания первых людей, и носящее конститутивный, а не духовно-нравственный характер[1] ". Отже, якщо гріх є пошкодженням людської природи, то спасіння полягає у відновленні, або лікуванні цієї пошкодженої природи всього людства. Син Божий Ісус Христос приєднує до Своєї божественної природи ушкоджену людську і зціляє, відновлює її. Людство при цьому розглядається як єдиний організм (звідси – органічний підхід). Спасіння – процес, котрий продовжується все людське життя. Покаяння при цьому недостатньо, бо воно відміняє провину, не зачіпаючи природи людини.

Юридичний підхід полягає в тому, що Бог спасає людину від гріха, котрий розуміється як провина, вчинений збиток, злочин проти Божої праведності. Виходячи з порядку, встановленого Богом в творінні, стає необхідним, щоб за цим порушенням послідувало б або відшкодування збитку, або покарання. Людина не може зробити таке відшкодування збитку, ніхто не може повернути Богові те, що завинила Йому людина через гріх, крім того, хто над усе, окрім Бога, тобто Сам Бог. Тому лише Христос, який один є одночасно Богом і людиною, може спокутувати вину людини. Христос не був підвладний смерті, але узяв її на Себе добровільно і тим самим одержав заслугу, що безмірно перевершує гріхи всіх людей. Даруючи цю заслугу людям як спокутування їх гріхів, Він відновлює порушений порядок, і людина примиряється з Богом.

Оскільки ми не приймаємо, в даному випадку, логіки "або-або", яку нам прагнуть нав’язати опоненти, то доводи на користь онтологічної теорії не розглядатимуться нами як аргументи проти теорії юридичної. На нашу думку, ці теорії можуть співіснувати.

1.2 Історія конфлікту

Рання церква не мала детально розробленого вчення про спасіння. Але ми можемо побачити, як безпосередньо в Біблії, так і у вченні ранніх отців церкви твердження як на користь однієї, так і іншої теорії. До біблійних текстів ми звертатимемось постійно, підбірку цитат з отців церкви наведено в додатку. Зокрема, можна навести такі імена як Іріней Ліонський, Афанасій Великий, Кирило Єрусалимський. Тобто в свідомості цих богословів не існувало жодної суперечності між онтологічним і юридичним підходом в спасінні.

Конфлікт виникає пізніше, коли на християнському Сході і на Заході по-різному розвивається богословська думка. Для Сходу був характерний містичний шлях богопізнання, традиції якого були закладені Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. В ключі цієї традиції, зміна людської природи на найглибшому рівні, її "обоження", тобто онтологічна зміна, була цілком закономірним розумінням спасіння. Тому органічна теорія розвивалась і зміцнювалась в середньовічному православному богослов’ї.

Західна богословська думка розвивалась в принципово іншому напрямку. Для латинського богословського мислення завжди був характерний юридичний акцент, що є спадщиною римського права. Крім того, відносини в середньовічному західному суспільстві будувались на феодальній ієрархії, вираженням якої став принцип васалітету. Між васалом і сеньйором завжди встановлювався юридичний договір, котрий врегульовував права та обов’язки кожної сторони. Безумовно, богослов’я не залишилось поза межами цієї середньовічної парадигми. Відносини між Богом і людиною стали розглядатись за аналогією відносин васала з сеньйором. Гріх розумівся як порушення васальних обов’язків, і потребував покарання або компенсації. Вважається, що юридичну теорію в її класичному вигляді сформулював Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109). "По мнению Ансельма, грех по сути своей есть отказ воздавать Богу должное. Отказываясь воздавать Богу должное, мы отнимаем у Бога то, что принадлежит Ему по праву, и тем самым оскорбляем Его. Мы, грешники, должны возместить Богу то, что забрали у Него. Но простого возмещения недостаточно. Ибо, забирая у Бога принадлежащее Ему, мы оскорбляем Его, и помимо возврата отнятого должна быть какая-то дополнительная компенсация или удовлетворение за нанесенное оскорбление[2] ". Ця теорія продовжувалась розвиватись в схоластиці, вона ж призвела, наприклад, до практики індульгенцій.

Протестанти успадкували у католиків юридичний підхід до спасіння. Будучи врівноваженою вченням Лютера про виправдання благодаттю через віру, юридична теорія позбулась крайнощів і відхилень, властивих її схоластичному розумінню. Так само, як і католики, протестанти розглядають спасіння не в плані зміни людської природи, але в плані зміни відносин людини і Бога.

Особливої гостроти неприйняття юридичного підходу набуло в російському православному богослов’ї ХІХ – ХХ століть. Для цього є певні причини. Справа в тому, що починаючи з XVII століття в російському богослов'ї насаджувалось західне, юридичне розуміння спасіння. Здійснювали його вихідці з нещодавно приєднаної України, котрі були виховані в латинській традиції. Оскільки вони займали ключові позиції в церкві, то ця теорія утвердилась на довгі двісті років. Пізніше цей період назвуть "двохсотлітнім латинським полоном". Тому зрозуміло, що прагнучи повернутися до втрачених традицій, православні богослови досить агресивно виступали проти "латинської єресі". Розвиток і апологія східної теорії пов'язуються з іменами таких богословів як Анатолій Храповницький та Сергій Страгородський (1867— 1944), а в наш час – О.І. Осіпов.

2. Про те, що Біблія не підтверджує юридичний підхід

Отже, час перейти до першої групи аргументів, котрі наводять нам наші опоненти – а саме біблійних аргументів. Суть аргументації зводиться до наступного: вся юридична термінологія, що використовується в Біблії не повинна розумітись буквально. Подібно до того, як антропоморфізм (надання Богові людських рис) має допомогти людям, у яких відсутнє абстрактне мислення, уявити всемогутнього Бога, так само конкретна юридична термінологія має допомогти людям з низьким духовним та інтелектуальним рівнем, "грубих умом", як називає їх Іоанн Златоуст. Ці люди нездатні сприймати вищі духовні істини, які стосуються відновлення ушкодженої людської природи. Чи дійсно це так?

2.1 Термін "викуплення" – груба аналогія для законників?

Перший термін, на котрий би хотілось звернути увагу – викуплення. На думку пана Осіпова, біблійну ідею викуплення не варто розуміти буквально: "Интересно отметить, что слово “Искупитель” присутствует только в Ветхом Завете, но его совсем нет в Новом. В Евангелии лишь дважды встречается слово “искупление” (Мф.20;28 и Мр.10;45). Неоднократно оно употреблено в посланиях, и причина этого вполне очевидна. Послания обращены к христианам из иудеев и язычников, сознание которых было полностью пропитано юридическим, “законническим” пониманием религии. Поэтому, чтобы сделать как-то более понятной тайну пришествия Христова, апостолы нередко пользуются привычными для них терминами[3] ".

Відсутність слова "Викупитель" в Новому Заповіті насправді не говорить ні про що. Старий і Новий Заповіти написані на різних мовах, і якщо слово "Спаситель" в Новому Заповіті включає в себе ідею викуплення, то євангельські автори не мали жодної потреби дублювати єврейський термін грецьким аналогом.

В Біблії для поняття "викуплення" використовується два слова. Перше слово  означає викуп, викупна ціна. Воно зустрічається двічі – в паралельних текстах Мар.10:45 і Мат.20:28. Ідея полягає в тому, що метою приходу Христа на землю було служіння людям, яке виявилось у тому, що Він віддає життя як викуп за багатьох. Ці тексти дуже важко витлумачити в органічному розумінні, згідно якого спасіння людства (в значенні зцілення) пов’язується не зі смертю, а з воскресінням Христа. Смерть же має виключно утилітарне значення, вона – перепустка в шеол: "Христос проливает кровь не для того, чтобы умилостивить Отца и дать Ему "юридическое право амнистировать" людей. Через пролитие крови Он, Его любовь, ищущая людей, получает возможность для входа в мир смерти[4] ". Тобто, тут явна логічна суперечність: якщо термін "викуплення" перетлумачувати в органічному сенсі, то він аж ніяк не може бути пов’язаним зі смертю Христа, його слід співвідносити з воскресінням, про яке в даних текстах не йдеться.

Інше слово n (з тим самим коренем ) означає викуплення, визволення. Воно зустрічається в біблійному тексті десять разів: у Лук.21:28 та Євр.11:35 в сенсі визволення від страждань, а решта – в посланнях апостола Павла. Саме Павло чітко пов’язує викуплення з виправданням (Рим.3:24) і прощенням гріхів (Еф.1:17). Потрібно мати дуже буйну фантазію і природній дар до розшифровування алегорій, щоб побачити за цими "антропоморфізмами для тугодумів" езотеричну мудрість органічної теорії. Це, зрештою, визнають і противники юридичного підходу. Дехто з них, зокрема А. Кураєв, намагається вирішити питання ввівши градацію авторитетності текстів Нового Заповіту: "Несомненно, что слово Самого Спасителя значит больше, чем слово апостола. Так вот, юридические образы, присутствующие в посланиях апостола Павла, несомненно уступают по своей достоверности и глубине тем образам, что использовал Сам Христос для изъяснения Своего служения[5] ". Звідси один крок до поділу книг Нового Заповіту на першо- і второканонічні. Безумовно, це нова ідея для богослов’я, в тому числі і православного.

2.2 Термін "нагорода" – стимул для бездуховних?

Так само неприйнятним для наших опонентів виглядає використання терміну "нагорода" (рос. "награда / воздаяние / возмездие"): "…правовое понятие о возмездии, при котором необходимо мыслится потусторонность вечной жизни, такое понятие имеет случайное происхождение в христианском мировоззрении […] высшее благо человека полагает не в нравственном добре, а в caмoycлaждeнии, и добро признает только благом относительным, только средством к достижению самоуслаждения в будущем мире […] такое понимание жизни всего более понятно и близко человеку греховному, себялюбцу, какими оказываемся в существе дела все мы, люди этого века […] для него речь о блаженстве святости будет музыкой для глухого. Он не поймет убеждения быть добрым, если в виде награды ему укажут, что он и будет добрым, и более ничего. Конечно, это себялюбца не убедит […] Для такого-то настроения и необходимо понятие возмездия …[6] ".

Ми бачимо, що аргументація наших опонентів базується не на аналізі біблійних текстів, а на доводах морального порядку. Ми розглянемо ці доводи нижче, а тепер хотілось би повернутись до тексту Біблії. Слово  вживається в Новому Заповіті 28 раз. Зокрема, в Мат.6:1-5 ми зустрічаємо попередження для тих, хто молиться і дає милостиню напоказ. Ці люди отримують свою нагороду вже на землі, через славу, яку вони мають від людей, а на небі вони нагороди не отримують. За логікою архімандрита Сергія цей текст говорить, що кожен, хто вчинив в своєму житті акт лицемірства позбавляється… чого? Задоволення від морального добра? То для егоїста це невелика втрата. І який сенс обітницею нагороди у вічності заохочувати корисливість, яка є гріховна пристрасть? Адже, згідно православного вчення, земне життя якраз і призначене для того, щоб людина зцілялась від цих пристрастей і не несла їх в вічність. І, зрештою, навіщо виставляти Бога брехуном? Уявляєте ситуацію, коли "грубий умом" стане перед Богом і скаже: "Господи, я пішов за тобою, Ти пообіцяв мені нагороду, а тепер відмовляєшся від цього?". Найцікавіше, що в категорію "гріховних себелюбців" потрапляє і апостол Павло, котрий пише, що сподівається на нагороду від Господа (1Кор.9:17).

Слово  використовується не лише в значенні нагороди, але і в значенні покарання (2 Пет.2:13). Будучи послідовними, наші опоненти відкидають також ідею Божого покарання: "Как врач не награждает тяжело больного, посылая его в санаторий, и не наказывает, выпрыгнувшего с третьего этажа, делая ему операцию, а поступает по любви к обоим, так и Господь не награждает за добродетели и не наказывает за грехи, но всех с равной любовью ставит в наилучшее, т.е. наиболее соответствующее свободного выбора Бога и достижения спасения[7] ". Можна прийняти цю логіку стосовно людей, які знаходяться в церкві, спасенні (або спасаються, по православному вченню). Але Петро пише про лжевчителів та лжепророків… Для кого в такому разі призначене пекло?

Звісно, будь які терміни можна перетлумачити, заявивши про те, що нове значення слова – це і є його таємний, сокровенний зміст. Але, якщо відкинути повністю клінічні випадки, на кшталт пані Блаватської, то будь-який екзегет, що взяв на озброєння алегоричний метод тлумачення, все одно визнає, що між буквальним і алегоричним значенням тексту існує певний зв’язок. Має бути якась аналогія, паралель, інакше – повний суб’єктивізм в розумінні тексту. Але в даному випадку паралель годі провести, надто про різнопланові явища йде мова.

Ще один момент не може насторожити. Визнаючи наявність в Біблії слів, котрі написані для "грубих умом" і тих, кому дано зрозуміти вищі істини органічної теорії, критики юридизму фактично ділять християн на дві касти. Такого роду інтелектуальний расизм був властивий для містико-окультних навколохристиянських релігійних рухів (гностики, маніхеї тощо). У вченні Христа немає нічого прихованого, езотеричного. Це вчення – просте слово істини про звільнення від гріха і життя вічне.

3. Про аморальність юридичного підходу

3.1 Про спотворення морального образу Бога

Певно найбільш поширеним звинуваченням, яке закидають прихильникам юридичної теорії, є звинувачення в спотворенні морального образу Бога. Ось що пише професор Осіпов про правове розуміння жертви Христа: "Такое понимание, по существу, отвергает Откровение о Боге Любви и подменяет его дохристианским, рабско-наемническим учением о Боге Правды, Суда и Страха[8] ". Всі тексти з Нового Заповіту і творів отців Церкви, де мова йде про Бога як про Суддю тлумачаться за вище вказаною схемою – як антропоморфізми для розумово і духовно відсталих. Чи дійсно це так? Чи дійсно ідея Бога Судді несумісна з ідеєю Бога любові?

В першу чергу варто визначити, що означає слово "суддя". Було б помилкою ототожнювати його зі словом "каратель". Суддя – це той, хто має владу вирішувати чиюсь долю. В даному випадку – долю людини у вічності. Він, будучи Творцем має законне право привести людину в небеса, або засудити до пекла. Думаю, ніхто з наших опонентів не буде сперечатись з тим, що Бог має таку силу і владу. Якби було не так, то не мали б ніякого сенсу молитви до Бога про прощення гріхів, сподівання на Його милість, бо милувати може лише той, хто має право карати. Не можна не погодитись з С. Худієвим: "отрицая, что Бог является Судией, мы также неизбежно отрицаем, что он является Спасителем[9] ".

Крім того, треба уважніше на те, яку альтернативу пропонують наші опоненти ідеї Божого суду: "За дела человек получает воздаяние, но это воздаяние в самих же делах, в том отпечатке, какой они кладут на душу человека […] он и принужден будет обитать во тьме и мучиться, потому что все, в чем только человек полагал благо жизни, все это у него отнимется; а между тем человек по-прежнему этого жаждет и только в этом может найти пищу своей душе. Приготовивший же себя к духовной жизни и будет ей наслаждаться, и притом в той степени, как себя приговорил[10] ". Отже, доля людини у вічності визначається не особистим рішенням Бога, але закономірними і необхідними наслідками вчинків цієї людини за життя. Цей безликий причинно-наслідковий зв’язок, що визначає посмертну долю людини, в індуїзмі та похідних від нього вченнях називається кармою. Не думаю, що пан митрополит хотіли урізноманітнити християнську теологію популярним східним вченням. Але така концепція нівелює ідею як Божої правди, так і милості. Це і є справжнє спотворення образу Божого.

3.2 Про розрив між Божою любов’ю та справедливістю

Наступне звинувачення противників юридизму випливає з попереднього. На їх думку, юридичний підхід породжує внутрішній конфлікт в особистості Бога. Ось що пише про це диякон А. Кураєв: "Бог здесь рисуется как шизофреник, в котором борются две страсти. С одной стороны — Он хочет простить и любить, с другой — Он жаждет наказать […] В Агаде противоположные стремления правды и милости хотя бы отделены от Бога и персонифицированы в ангелах. Но в протестантской схоластике они сражаются между собой в Отце[11] ". Звинувачення більш ніж серйозне. В Богові не може бути суперечностей, Він цілісна особа, незмінна в своїх атрибутах. Отже, чи породжує юридичне розуміння жертви Христа розрив між Божими атрибутами?

Не заперечуючи значення любові як властивості божественної природи, ми не можемо не визнавати і її другу властивість – справедливість. Божа справедливість – фундаментальний принцип, на якому ґрунтується світобудова. Бог вимагає від людини бути справедливою, не спотворювати суду, не мати хибних ваг. Будучи цілісною Особою, Бог не може вимагати від творива дотримуватись принципів, котрі не відповідають Його природі. Навпаки, Його правдивість є еталоном для нашої, і ми не можемо досягти цього еталону: "…Бог правдивий, а кожна людина неправдива, як написано: Щоб був Ти виправданий у словах Своїх, і переміг, коли будеш судитися" (Рим.3:4). І Новий Заповіт так само вчить про праведність Божу, як і Старий. Можна сказати: Бог вимагає від людини прощати своїх винуватців, а, отже, так само може простити грішника, не вимагаючи якоїсь компенсації. Але, закликаючи Своїх дітей прощати гріхи, вчинені проти них особисто, Бог не вимагає від тих, хто має повноваження судді закривати очі на чиїсь злочини. Бог – не приватна особа. Ми вже довели, що Він – Суддя всесвіту. Його справедливість вимагає покарати гріх.

Божа справедливість не суперечить Його любові. Божа любов проявляється в тому, що Він дає людині шанс на звільнення від засудження. І Бог довів Свою любов до людини, віддавши в жертву Свого Сина: "Любов Божа до нас з'явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи" (1Iван.4:9,10).

3.3 Про несправедливість жертви Христа

Визнання голгофської смерті Ісуса як жертви за гріхи людства теж викликає заперечення у наших опонентів. По-перше, це несправедливо: "Ведь ни один здравомыслящий человек... никогда не допустит, что будто ради справедливого прошения своего обидчика он сам должен перенести то наказание, какое по закону следовало бы перенести его обидчику, и что будто лишь после этого наказания он может с правдою и любовью простить своего обидчика[12] ". По-друге, виникає закономірне питання: на якій підставі праведність Христа може бути зарахована грішним людям?

Справа в тому, що незаслужений характер жертви Христа в повній мірі відповідає незаслуженому характеру прощення гріхів людини. Це умова заступницької жертви: вона має бути непорочною. Але вона не може розглядатись як несправедлива, бо по-перше, Ісус цілком добровільно, без всякого примусу погодився принести Себе в жертву (Ів.16:13). По-друге, Отець не був просто Тим, Хто відсторонено спостерігає за жертвопринесенням. Принісши в жертву Свого улюбленого Сина, Отець розділив з Ним Його покарання.

Якщо говорити про зарахування праведності Христа, то це дійсно б виглядало нелогічним, якби ми були відчужені від Нього. Але через смерть Христа ми стали одним з Ним, що власне і символізує наше хрещення: "Чи ви не знаєте, що ми всі, хто хрестився у Христа Ісуса, у смерть Його хрестилися? Отож, ми поховані з Ним хрещенням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя" (Рим.6:3,4).

3.4 Про корисливість прихильників юридичного підходу

Ще одне заперечення етичного характеру полягає в тому, що ідея нагороди, так само як і ідея покарання не сумісна з Божою любов’ю. Обіцяючи людині нагороду, Бог стимулює в ній найнижчі інстинкти. Людина наближається до Бога не через те, що вона пізнала Його любов, а через те, що прагне щось від Бога отримати.

Тут необхідно розмежувати поняття "нагорода" і "спасіння", бо наші противники часто змішують їх. Спасіння дається людині задарма, а не за будь-які заслуги. Саме отримавши прощення гріхів і життя вічне без будь-якої заслуги, людина усвідомлює Божу любов. Дія Духа Святого відкриває серце людини, і вона стає здатною любити Свого Господа.

Про нагороду ми вже згадували вище, зазначивши, що вона неодноразово була обіцяна в Новому Заповіті, її чекали праведники, пророки і апостоли. Вона пов’язана знову-таки з Божою справедливістю, тим, що жодна добра справа не залишиться без Божої нагороди (Мат.10:40-42). Зауважте, цей текст не стосується напряму Церкви або Ізраїлю, отже Бог нагороджує за добро не лише Його народ. Особливі нагороди призначені для тих, хто свідомо трудиться для Бога та Євангелії (1-е Петра 5:2-4, 1Кор.9:17). Позбавивши людину заслуженої нагороди, Бог, знову таки, пішов би проти власної природи.

Звісно, є загроза, що деякі люди невірно зрозуміють Божі обітниці (так, як це роблять наші опоненти). Зрештою, не всі, хто ходили за Христом, шукали вічного життя. Дехто хотів лише хліба і риби. Але Ісус не відмовився на цій підставі годувати людей.

4. Про абсурдність правових відносин в богослов’ї

Наступна група звинувачень, котрі нам висувають, стосується вже не етики, а правознавства. Зокрема, стверджується, що сама спроба виразити богословські ідеї в правових категоріях є абсурдною з кількох причин.

4.1 Про неможливість правових відносин між Богом і людиною

По-перше, нам кажуть, про які правові відносини між Богом і людиною може йти мова? Правові відносини можуть бути лише перед рівними в юридичному відношенні суб’єктами, які мають взаємні права і обов’язки врегульовані законодавством і (або) двосторонніми договорами. Ні про яку рівність людини і Бога мови йти не може, так само, як і про те, що Бог може бути зв’язаний якимось нормативно-правовим актом.

Насправді, рівність суб’єктів права перед законом ще не означає рівності їх в юридичному статусі та мірі владних повноважень. Порівнювати Бога з людиною в цьому відношенні некоректно, але так само некоректно порівнювати громадянина і державу, правові відносини між якими, проте, можливі. Інша річ, що громадянин набуває свої суб’єктивні права і обов’язки з волі законодавця. Тут ключ до вирішення поставленої проблеми. Правові відносини між Богом і людиною є можливими, якщо їх ініціатором і законодавцем виступає Бог.

Бог дійсно не може бути зв’язаним ніякими законами, бо Він повністю суверенний. Але Біблія говорить про те, що Бог добровільно накладає на Себе певні зобов’язання або обітниці, і, будучи вірним і праведним, обов’язково їх дотримує. Будь який завіт Бога з людиною полягає в тому, що Бог бере на себе певні зобов’язання. Іноді завіт передбачає певні зобов’язання з боку людини, іноді він є безумовним, як, наприклад, заповіт з Давидом (2 Сам.2:7). Ці заповіти мають всі формальні ознаки нормативно-правових актів, включають в себе права, обов’язки та відповідальність сторін. Можна заперечити, що відповідальність з боку Бога не передбачена. Але справа в тому, що Бог в принципі не може порушити Своїх зобов’язань. Це суперечить Його природі.

4.2 Про несумісність правових відносин з любов’ю

Так само стверджується те, що правові відносини несумісні з любов’ю: як людини до Бога, так і Бога до людини. Людина, котра любить Бога буде виконувати Його волю не з примусу, що базується на законі, але з любові. З іншого боку, люблячий Бог ніколи не буде ставити перед людиною жодних вимог правового характеру.

Дійсно, відносини між Богом і людиною, побудовані виключно на любові можливі. Але з цього абсолютно не слідує, що наявність правових відносин робить неможливими відносини, побудовані на любові. На мові формальної логіки це виглядатиме наступним чином:

______

$ x`P º" x `P

Зрештою, ніхто не буде заперечувати, що правові відносини і відносини любові мирно співіснують в повсякденному житті. Закон передбачає взаємні права і обов’язки дітей та батьків, що не заважає їм любити один одного. Коли мати турбується про своє немовля, вона, хотілось би сподіватись, менше всього згадує в цей момент статтю сімейного кодексу, котра встановила для неї цей обов’язок.

4.3 Про несумісність правових відносин зі смиренням грішника

Ще один закид щодо недолугості правових відносин в теології стосується духовного стану грішника. Правові відносини, як стверджується, заважають людині відчути свою гріховність і залежність від Божої милості. Людина, що мислить в правових категоріях обов’язково почуватиметься незалежною від Бога.

З усіх аргументів цей найбільш невдалий. Саме правовий характер релігійного мислення дає можливість людині усвідомити свою гріховність і потребу в милості Божій. Законом пізнається гріх (Рим.7:7). Усвідомивши свою духовну убогість, людина стає готовою прийняти благодать Божу через віру в Христа розп’ятого. І після свого навернення людина ходить з усвідомленням своєї залежності від милості Божої, бо немає жодної людини, яка б не грішила. Що стосується Божої вірності Своїм обітницям, то саме ця вірність дає людині надію на життя вічне. Жодним чином не її заслуги в дотриманні вимог закону.

Ще одне зауваження в зв’язку з цим. Пригадуєте, наші опоненти переконували нас, що юридична термінологія використовувалась для тих, хто не пізнав ще Божої любові, для юдеїв та поган з свідомістю, просякнутою законництвом. Питання: навіщо було новозаповітним авторам закріплювати це мислення юридичними образами, якщо вони заважають людині усвідомити залежність від Бога? Тут вже противникам юридизму слід визначитись, і бути послідовними…

5. Про те, що юридичний підхід псує людей в моральному відношенні

Остання група звинувачень прихильників юридичної теорії стосується практичних аспектів теології. Стверджується, що юридичний підхід не сприяє моральному вдосконаленню людини, а, навпаки – "легке спасіння" веде до моральної деградації. В чому ж вона виявляється?

5.1 Про загрозу фарисейства

Найперше, як стверджують ці богослови, юридичні відносини, на відміну від моральних, нездатні змінити людину. Юридичні відносини ставлять людину в певні зовнішні рамки, але не змінюють серця людини, залишають її "господарем всередині себе". Такі люди нагадують фарисеїв з новозаповітних часів, котрих Ісус порівнював з красиво пофарбованими трунами.

На це можна відповісти в першу чергу, що існують різні рівні правової свідомості. Є правова свідомість побудована на страху покарання, а є – на побудована на свідомому, позитивному ставленні до норми закону. Останній рівень тотожний рівню моральних відносин. Зрештою, ми уже не раз зауважували, що правові відносини не заважають існуванню відносин любові. І, нарешті, хіба поза межами правових відносин не буває лицемірства?

І ще одне цікаве запитання: а під впливом чого вдосконалюється поведінка віруючої людини? Це є наслідок її власних моральних зусиль? Тоді духовним вождям православ’я варто покаятись за своїх попередників, і зняти анафему з Пелагія. Все-таки, освячення – дія Духа Святого (хай навіть в синергії з людиною, згідно православного вчення). Саме Дух Святий змінює людину, котра щиро вірує, зсередини. А юридичне виправдання – це паралельний акт, котрий жодним чином не заважає її моральному вдосконаленню. Зміна стосунків з Богом і духовне преображення людини йдуть поруч.

5.2 Про неможливість позбутись гріховності

Прощення гріхів, стверджується далі, саме по собі нездатне змінити гріховну природу людини. Зміна юридичного статусу автоматично не звільняє людину від стану гріховності і смерті.Тобто, людина якій зараховано праведність Христа не позбавляється своєї зіпсованої гріхом природи і не перестає коїти гріховні вчинки.

Ніхто, власне, не стане сперечатись з цією тезою. Ми визнаємо, що змінився в першу чергу наш статус: зі стану ворогів Божих ми перейшли в стан його дітей: "І вас, що були колись відчужені й вороги думкою в злих учинках, тепер же примирив смертю в людськім тілі Його, щоб учинити вас святими, і непорочними, і неповинними перед Собою" (Кол.1:21,22). І ми все ще очікуємо остаточного звільнення від гріховної природи: "…ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла"(Рим.8:23). Це остаточне звільнення відбудеться після тілесного воскресіння.

Все це зрозуміло, але якщо наші опоненти протиставляють органічний підхід юридичному в цьому аспекті, то вони, очевидно, впевнені, що органічний підхід вирішує цю проблему краще, і вже в земному житті. Отже, чи є ці люди вже вільними від гріховної природи вже тепер? Жоден з них цього не стверджує. Процес зміни людської природи, згідно православного вчення, триває все життя і завершується в вічності. Але і прихильники юридичного підходу, зокрема, протестанти, не відкидають наявності цього процесу. Тільки на мові протестантів він називається освяченням, і також триває все життя, завершуючись у вічності. Різниця полягає в тому, що у протестантів процес освячення відокремлений від спасіння, що не робить його менш дієвим в практичному вимірі, але підкреслює відсутність заслуг людини в справі спасіння.

5.3 Про стимулювання духовних лінощів

Крім того, суттєвою проблемою, на думку противників юридичної теорії є те, що юридичне мислення не сприяє духовній активності людини. Усвідомлюючи, що вона нічого не здатна зробити для власного спасіння, людина впадає в повний квієтизм, вона не прагне працювати над собою, духовно вдосконалюватись. Навіть матеріальне процвітання в протестантських країнах пояснюється тим, що ту духовну енергію, котра повинна йти в релігійну сферу, протестанти спрямовують в бізнес.

Але що в такому випадку є стимулом духовного вдосконалення для противника юридичної теорії? Невпевненість в спасінні, страх бути відкинутим Господом, якщо духовні зусилля будуть недостатніми? А як це поєднується з вченням про Бога любові?

Звісно, в середовищі протестантизму приділяється набагато менше уваги глибокій духовній практиці, аскетизму тощо. Але це ще не доводить, що в протестантизмі відсутнє релігійне життя. Просто воно виражається в інших формах. Зокрема саме в протестантських церквах приділяється найбільша увага вивченню Біблії, соціальному служінню, місіонерській діяльності.

5.4 Про заохочення беззаконня

Останній пункт звинувачень противників юридизму, на якому ми зупинимось – твердження про те, що виправдання по благодаті (з запереченням співпраці людини з Богом в своєму спасінні) веде до самозаспокоєння і беззаконня. Добрі діла втрачають всякий зміст, вимога їх робити є богословськи необґрунтованою.

Знову таки, протестанти ніколи не стверджували, що добрі діла не мають ніякого значення. Дійсно, жодні людські діла не мають ніякого відношення до спасіння. Спасіння – не продукт людської діяльності чи людської співпраці з Богом, але виключно дія Божої благодаті: "Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився "(Еф.2:8,9). Але це не означає, що немає богословської підстави творити добрі діла. Далі апостол рече: "Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували" (Еф.2:10). Тобто, богословська підстава більш як вагома: Бог створив нас на добрі діла. Якщо людина має віру, вона старатиметься робити те, заради чого Бог дав їй життя. Якщо ж діл немає, то виникає питання про те, чи є дійсно людина віруючою. Якщо людина не є віруючою, то вона не є спасенною. Таким чином, зв’язок між вірою і ділами існує. Але це зворотній зв’язок.

Висновки

Отже, дослідивши природу розбіжностей між юридичною і онтологічною теоріями спасіння, та розглянувши доводи наших противників, ми дійшли наступних висновків:

1. Теза про несумісність юридичної і онтологічної теорії надумана, непримиримість наших опонентів викликана культурно-історичними та конфесійно-апологетичними, а не богословськими чинниками.

2. Перетлумачення біблійної термінології в органічному розумінні безпідставне, бо суперечить біблійному контексту, логіці і здоровому глузду.

3. Заперечення етичного характеру є надуманими, вони ґрунтуються на софістиці та маніпуляції термінами.

4. Твердження про абсурдність правового характеру відносин між Богом і людиною містять логічні суперечності та базуються на нерозумінні природи правових відносин.

5. Звинувачення прихильників юридичного підходу в заохоченні моральної деградації християн є хибними, бо вони мають в основі спотворенні уявлення про догматику та практику релігійного життя протестантів.

Таким чином, критику юридичного розуміння спасіння нашими опонентами можна вважати безпідставною.

Список використаних джерел

1. Афанасий Великий. Слово о воплощении Бога — Слова, и о пришествии Его к нам во плоти

2. В.Несмелов. Наука о человеке. Т.2. Казань. 1906

3. Воронов Л.А. Догматическое богословие

4. Ириней Лионский. Пять книг против єресей

5. Кураев А. Протестантам о православии

6. Митрополит Сергий (Старгородский). Православное учение о спасении

7. Осипов А.И. Православное учение о Боге – Любви. – Основное богословие, лекции – 4 курс семинарии

8. Осипов А.И. Путь разума в поисках истины

9. Сергей Худиев. Евангелие: необходимое предисловие

10. Ферберн Д. М. Иными глазами

11. Эриксон Миллард, Христианское богословие

Додаток

Юридичний підхід у вченні отців церкви

Нижче наведені деякі цитати з творів отців Церкви, котрі свідчать, що вони наряду з органічним розумінням спасіння мали і юридичне. Повністю з підбіркою цитат можна ознайомитись за цією інтернет-адресою:

http://christbiblio.narod.ru/fathers.htm#_Toc30582307 станом на 27.03.09

Св. Ириней Лионский

Ибо тому, кто предпринял убить грех и искупить человека повиннаго смерти, надлежало сделаться тем, чем был Он, т.-е. Человеком, Который был приведен в рабство грехом и находился под властию смерти, дабы грех был умерщвлен человеком и человек ушел от смерти. Ибо, как через непослушание одного человека, который был первоначально создан из невозделанной земли, многие сделались грешниками и потеряли, жизнь, так надлежало, чтобы чрез послушание Одного Человека, Который первый родился от Девы, многие оправдались и получили спасение.” (Св. Ириней Лионский. Против ересей. 3, 18, 7).

Преп. Симеон Новый Богослов

Так как Адам подпал клятве, а через него и все люди, от него происходящие, приговор же об этом Божий никак не мог был уничтожен; то Христос бысть по нас клятва, чрез то, что повешен был на древе крестном, чтоб принести Себя в жертву Отцу Своему, как сказано, и уничтожить приговор Божий преизбыточествующим достоинством жертвы... Таким образом Бог, Который есть несравненно выше всего сотвореннаго, и невидимаго творения, воспринял естество человеческое, которое есть выше всего видимаго творения и принес его в жертву Богу и Отцу Своему”. (Преп. Симеон Новый Богослов. Слово 1, 3).

Св. Афанасий Великий

Ибо Слово Божие будучи превыше всех, и Свой храм, Свое телесное орудие, принося в искупительную за всех цену, смертию Своею совершенно выполнило должное, и таким образом, посредством подобнаго тела со всеми сопребывая, нетленный Божий Сын, как и следовало всех облёк в нетление обетованием воскресения… Поелику же, наконец надлежало заплатить долг, лежащий на всех; ибо, по сказанному выше, должны были все умереть, что и было главною причиною Его пришествия; то после того, как доказал божество Свое делами, приносит, наконец и жертву за всех, вместо всех предавая, на смерть храм Свой, чтобы всех соделать свободными от ответственности за древнее преступление... (Слово о воплощении Бога Слова..., 20, 21).

Преподобный Максим Исповедник

Невинный и безгрешный Он заплатил за людей весь долг словно Сам был виновен, возвратив их к благодати Царствия и отдав Себя Самого в выкуп и искупление за нас (Мистагогия, 8).

Св. Николай Кавасила.

…и мы были оправданы, освободившись прежде всего от уз и наказания, когда не сотворивший неправды защитил нас смертью крестной, в которой понес наказание за то, что сделали мы дерзостного; потом чрез оную же смерть сделались мы и друзьями Божиими и праведными. 58. Ибо Спаситель своею смертью не только освободил нас и примирил Отцу (7 слов о жизни во Христе… 1: 57 -58).

Преподобный Ефрем Сирин

Ты, Господи, сделался Жертвой за нас, чтобы Своею Кровию загладить нашу вину. Ты сделался ради нас Священником, чтобы кроплением Своей Крови очистить нас (Творения иже во святых отца нашего Ефрема Сирина., 4-е изд. Сергиев Посад, 1900. Ч. 4. )

Св. Кирилл Иерусалимский

Мы были врагами из-за греха, и Бог определил смерть грешнику. Чему же из двух надлежало быть: надлежало ли по правосудию умертвить, или по человеколюбию нарушить определение? Но помысли о Премудрости Божией: Он сохранил и истину определения, и силу человеколюбия. Христос "грехи наши Сам вознес телом Своим на древо, дабы мы, избавившись от грехов, жили для правды" (1 Пет. 2, 24). Не удивляйтесь тому, что мир весь искуплен: ибо Тот, Кто умер за мир, не был простой человек, но Единородный Сын Божий... (Огласительные поучения).

Св. Иоанн Дамаскин.

Господь наш Иисус Христос, будучи безгрешным, ибо греха не сотвори (I Петра 2, 22), вземляй грех мира (Иоан. 1, 29), ниже обретется лесть во устех Его (Пс. 53,9), — не подлежал смерти, ибо смерть вошла к мир чрез грех (Рим. 5,12). Итак, Он умирает, претерпеная смерть за нас, и Самого Себя приносит в жертву за нас Отцу. Ибо мы согрешили пред Отцем, и надлежало, чтобы Он принял выкуп, предложенный за нас, и чтобы мы, таким образом, освободились от осуждения (Точное изложение православной веры 3, 27).

[1] Осипов А.И. Православное учение о Боге – Любви. – Основное богословие, лекции – 4 курс семинарии

[2] Миллард Эриксон, Христианское богословие гл. 37

[3] Осипов А.И. Православное учение о Боге – Любви. – Основное богословие, лекции – 4 курс семинарии

[4] Кураев А. Протестантам о православии

[5] Кураев А. Протестантам о православии

[6] Архимандрит Сергий (Страгородский). Православное учение о спасении

[7] Осипов А.И. Православное учение о Боге – Любви. – Основное богословие, лекции – 4 курс семинарии

[8] Осипов А.И. Православное учение о Боге – Любви. – Основное богословие, лекции – 4 курс семинарии

[9] Сергей Худиев. Евангелие: необходимое предисловие

[10] Митрополит Сергий (Старгородский). Православное учение о спасении

[11] Кураев А. Протестантам о православии

[12] В.Несмелов. Наука о человеке. Т.2. Казань. 1906. С.53