Антифашистський рух опору на Хмельниччині в роки Другої світової війни
Зміст
Вступ............................................................................................................... 3
1. Партизанський рух на півночі Хмельниччини......................................... 4
2. Боротьба народного підпілля в центрі області........................................ 7
3. Характеристика Руху антифашистського опору на півдні.................... 12
4. Діяльність підрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької області. 14
Висновки....................................................................................................... 19
Література.................................................................................................... 21
Керівники колишнього вермахту після війни у своїх спогадах відмічали несподіваний для них розмах антифашистського руху, який вони зустріли на окупованих територіях. Деякі з них, зокрема генерал-полковник Л.Рендуліч, надають цьому рухові вирішального значення у причинах поразки Німеччини у Другій світовій війні.
Особливо поширеним цей рух був на Білорусі і Україні – колишніх республіках СРСР. Історія свідчить про існування на їх територіях великих партизанських з’єднань, які, переховуючись від німців в важко доступної місцевості, наносили йому значної шкоди, вели запеклу озброєну боротьбу.
Говорячи в цілому про масштаби партизанської боротьби і Рух опору, істориками дуже мало приділяється уваги дослідженню специфіки та особливостям ведення антифашистської боротьби в окремих місцевостях. Дана робота присвячена висвітленню питань опору місцевого населення проти німецьких окупантів на території Хмельниччини (колишня Кам’янець-Подільська область).
Місцеве населення прийняло активну участь в справі перемоги над ворогом. Людей штовхало на протиборство проти набагато сильнішого противника не тільки ідейні мотиви, а в більшій мірі – та окупаційна політика, що велася німецькою владою на захоплених територіях. Якщо спочатку українці ставилися насторожено до нової влади (бо ще свіжі були в пам’яті сталінські репресії), то після наведення німцями “порядку” і проведення політики активного пограбування стало ясно: це – ворог, проти якого треба боротися всіма методами. Боротьба проти загарбників з кожним місяцем набувала все більшого та більшого масштабу.
Про особливості цієї боротьби в Хмельницькій області, а також в окремих її частинах (північної, південної і центрі) піде мова у наданій роботі. Під час написання роботи використовувалися джерела як радянського походження, так і сучасні напрацювання.
Північ Хмельниччини на той час включала у себе Славутський, Берездівський, Ізяславський, Шепетівський, Грицівський, Антонінський райони. Ця місцевість пройшла суворе випробування початком війни. Через Берездівський район пролягав один з основних напрямків удару німців на Київ – на півночі району проходила траса Львів-Київ, вздовж якої наступали загарбники. Через Славуту йшла головна залізнична артерія, яка зв’язувала фронт з німецьким тилом. Також в цьому регіоні знаходився найважливіший транспортно-залізничний вузол, який активно використовували німці – Шепетівка. Історія свідчіть про те, що на цих територіях започаткувався і з часом постав дуже широкомасштабний рух опору окупантам.
Центром такого руху і його потужним генератором було місто Славута. Тридцять місяців тривала окупація Славутчини. За цей час в місті загинув кожен другий житель. 4057 жителів району були вивезені на каторжні роботи. На території району німці повністю спалили шість сіл. В місті були пограбовані усі заводи. В центрі Славути гітлерівці створили гетто для єврейського населення, в якому було знищено більш як 13 тис. чоловік з усього району. На території Славути знаходився концтабор “Гросслазарет” для військовополонених червоноармійців, в якому загинуло близько 200 тис. чоловік.
Весь час жителі міста вели боротьбу з окупантами. Вже в липні 1941 р. в кількох кілометрах від Славути вчитель Стриганської школи Одуха А.З. створив підпільну групу з 12 чоловік, до якої увійшли вчителька Охман Г.Р., колишні учні школи брати Леонід і Борис Троцькі, Олександр Гіпс, Віталій Кмитюк. У серпні того ж року на квартирі Яворського А.Р. відбулося перше засідання організаторів славутського підпілля. А через півроку на Славутчині діяло 19 підпільних груп.
Діяльність славутських підпільників активізувалась у жовтні 1941 року після повернення до міста лікаря Михайлова Ф.М. Родом Федір Михайлович був з Росії, з Тули, але до війни після отримання медичної освіти розпочав працювати разом з дружиною в Славутській лікарні, звідки був призваний у армію, коли розпочалася війна. Восени 1941 р. в районі Полтави він потрапив у оточення, після якого йому вдалося повернутися до Славути. Знову влаштувавшись працювати у лікарню, Михайлову вдалося увійти у довіру до німців. Після цього він організовує патріотичну групу опору окупантам, в яку спочатку входили тільки медичні працівники лікарні. З часом ця група об’єднала всі підпільні групи міста, Славутського і Шепетівського районів і налічувала близько 200 чоловік.
Для керівництва підпіллям було обрано міжрайонний комітет у складі Ф.М.Михайлова, О.А.Горбатюка, К.О.Захарова, А.З.Одухи, В.В.Яворського та інших. Слід підкреслити, що комітет став досить впливовою силою не тільки в Славуті, але й у Шепетівці, багатьох селах Грицівського, Антонінського, Ізяславського районів, де також було створено підпільні організації. Були налагоджені також зв’язки з підпільниками Житомира, Бердичева, Новоград-Волинського, Києва, Острога.
Спочатку підпільники вели тільки антифашистську пропаганду, але з часом з’явилися можливості боротьби більш дієвими способами. Були створені бойові групи, завданнями яких було проведення диверсійних актів. Групи були малочисельними та складалися в основному з військовополонених, бійців Червоної армії, що переховувалися у лісах під час відступу, а також тих місцевих жителів, які за різними причинами увійшли в конфлікт з новою владою.
На засіданні міжрайонного комітету у лютому 1943 було розглянуто питання про створення партизанських загонів, спеціальних підривних груп, баз зброї, боєприпасів і харчування. У першій половині 1943 року був створений партизанський загін Славутського району, який згодом перетворився на з’єднання. Командиром його став А.З.Одуха. На озброєнні партизан було 2 міномета, декілька кулеметів, 87 гвинтівок, пістолети, вибухівка. Восени 1942 року підпілля Славути встановило зв’язок з Великою Землею, і через білоруських партизан було отримано радіостанцію.
Загін поповнювався як за рахунок місцевих жителів, так і за рахунок військовополонених з концтабору “Гросслазарет”, який знаходився на території міста Славута. Підпільники та партизани організовували втечі з цього табору полонених та формували з їх числа підрозділи загону. Відомим є факт, коли підпільники 14 червня 1942 року організували втечу кількох десятків військовополонених з табору. Крім того, дуже частими були “уходи” з табору, які організовував Михайлов (головний лікар міста) для хворих Гросслазарету. Він доповідав німцям, що вони вмерли, підроблював відповідні документи, а “мертві душі” уходили у ліс, до партизан. В районі села Стригани підпільники організували шпиталь для таких хворих, а також для поранених партизан. Усього за час окупації підпільники разом з партизанами визволили з канцтаборів Славути і Шепетівки 2190 чоловік.
Методи боротьби партизан Славути були в основному диверсійними. Через Славуту йшла одна з основних залізничних магістралей, що зв’язувала німців з їх глибоким тилом. Партизанські загони основні свої зусилля спрямовували на ушкодження цієї магістралі, а також на підрив ворожих ешелонів з живою силою та технікою. Дуже частими були напади на ворожі гарнізони, знищування поліцаїв.
Напади партизанів стали настільки дошкульними, що гітлерівське командування змушене було надіслати з Шепетівки понад 3 тисячі солдат і офіцерів, щоб блокувати славутські ліси. Але це не дало дієвого ефекту.
З кожним днем зростала міць одухівського з’єднання. В грудні 1943 р. воно мало у своєму складі 5 партизанських загонів, у яких нараховувалося 1200 чоловік. Поступово ця цифра зросла до 4000 тис. Бійці партизанського з’єднання імені Михайлова (самого Ф.М.Михайлова німці викрили і стратили у липні 1942 року) діяли на території не тільки Кам’янець-Подільської (колишня назва Хмельницької області), а й Волинської, Рівненської, Тернопільської області.
За даними звіту партизанського з’єднання, яке побачило світ після визволення Славутського району від німців, партизани Славутчини провели 948 бойових та диверсійних операцій, влаштували 344 залізничні диверсії, внаслідок чого 287 ворожих ешелонів пішло під укіс. 18190 ворожих солдат і офіцерів загинули під час вчинених партизанами диверсій на залізниці, а ще 2773 фашисти були знищені у відкритих боях.
Таким чином, можна сказати, що партизанський рух на Славутчині мав два періоди у своєму розвитку: перший – до 1943 року – підпільницький, другий – з січня 1943 року до січня 1944 (момент визволення Славути від німецьких загарбників) – партизансько-підпільницький. Особливістю його була можливість поповнювати свої лави за рахунок військовополонених. Активності діям партизан Славути надавала наявність лісових масивів, що були поширені в Славутському, Шепетівському, Ізяславському районах. Ще одним сприятливим фактором для розвитку партизанського руху на Славутчині було відсутність крупних збройних угрупувань німецьких військ на території району і навколо нього, що значно підсилювало позиції партизан.
Іншим центром народного опору німецько-фашистським окупантам стало місто Проскурів, а також найближчі до нього райони Кам’янець-Подільської області: Меджибозький, Чорноострівський, Теофіпільський і Старосинявський, Гвардійський.
Через Проскурів проходила ще одна залізнична артерія, що мала важливе військове значення для німців. Місто Проскурів на той час було достатньо розвинутим промисловим центром. Воно мало розгалужену інфраструктуру, яку використовувало німецьке командування для дислокування та управління військами. В Проскурові знаходилися значні угрупування ворога. Це свідчило про те, що цей регіон мав для німців стратегічне значення.
Німці “залізною” рукою наводили порядок в цієї місцевості. Смертю карався кожен, хто не виконував будь-яких розпоряджень нової влади. Жорстокості фашистів не лякали жителів. Одна за одною виникали антифашистські підпільні групи.
В перші дні окупації в Проскурові сформувалися і розгорнули боротьбу з ворогом підпільна група: на цукровому заводу, яку організував і очолив Г.М.Мацьків; група на залізничній станції Гречани (організатор і керівник Л.А. Пірковський); група проскурівських залізничників під керівництвом В.І.Ручковської.
В середині липня 1941 року капітан Радянської Армії О.С.Поліщук створив у місті підпільну групу, переважно з військовослужбовців, які в перші дні війни були поранені і доставлені в Проскурівський військовий шпіталь. Після окупації Проскурова німцями вони, захопивши з собою зброю, сховалися у лісі неподалік міста. Основним їх завданням був контроль шосейних доріг з Проскуріва до інших населених пунктів: Старокостянтинів, Меджибіж, Летичів, Чорний Острів.
На початку вересня 1941 року в Проскурові діяло 9 підпільних груп і організацій. Завдання об’єднання Проскурівського підпілля виконав М.А.Храновський. На початку окупації він створив спочатку свою підпільну групу, яка дислокувалася 20 км від Проскурова, та шукав способи встановити зв’язок з іншими організаціями. Поступово ним були об’єднані 26 міських та сільських організацій.
Також однією з перших була група, створена у жовтні 1941 року вчителем М.С.Гандзишиним у селі Лісові Гринівці, що неподалік Проскуріва. На початку свого існування вона включала у себе 12 чоловік. Самотужки була виготовлена радіостанція, за допомогою якої вони отримували інформацію про дійсний стан воєнних дій та розповсюджували цю інформацію серед місцевого населення. Група налагодила зв’язки з оточенцями з числа колишніх бійців Червоної армії, які переховувалися в лісах, та передавали для них їжу, зброю, листівки. Крім цього, учасники групи здійснювали і диверсії: тричі перерізали фронтовий телефонний зв’язок, псували обладнання на підприємствах, які працювали на німців, зривали спроби відправити молодь на каторжні роботи в Німеччину.
Після того, як фашисти наприкінці 1941 року вистежили, а потім розстріляли М.С.Гандзишина, група на деякий час згорнула свою роботу, щоб уникнути цілковитого розгрому.
До кінця 1941 року була створена підпільна група в Чорному Острові. Організатором її був колишній редактор Михайлівської районної газети “Ударник”, М.Р.Давидов. Її члени випустили 4500 листівок, пустили під укіс німецький військовий ешелон, в десяти селах знищили молотарки й таким чином зірвали обмолот хліба і вивезення його в Німеччину.
З березня 1942 р. в Чорному Острові діяла ще одна підпільна група у складі одинадцяти чоловік, яку очолив колишній голова Чорноострівського райвиконкому Т.І.Шостацький. Групі вдавалося встановити зв’язок з партизанським загоном А.З.Одухи, для якого вона збирала дані про пересування німецьких військ між Тернополем і Проскуровом. Підпільники мали свою підпільну друкарню, випускали листівки, які поширювалися серед населення.
Чимало достойних справ на рахунку підпільних осередків сіл Крачки, Ходаківці, Шпичинці. Малочислені за своїм складом, вони, проте, зуміли роздобути кулемет, 18 гранат, 10 гвинтівок, 5 наганів, 2 карабіни.
Активно включилася у підпільну роботу комсомолка з села Нижчі Вовківці Г.А.Злотенко. працюючи агрономом, вона навмисне давала неправильні вказівки щодо протруювання зерна, зберігання насіння. П’ять разів вона псувала кабель, що зв’язував Проскурів з Тернополем, двічі – підземний кабель, прокладений до Німеччини.
У 1943 році сільські підпільні осередки об’єдналися в районну антифашистську групу. До її керівного ядра входили О.Клименко, Романюк, Копитін, І.Шуляк. Зв’язок між групами здійснювали вчителі району С.Г.Вдовичак, Р.І.Барвінська, К.Л.Корженівська, колишній військфельдшер В.М.Тисячна, житель с.Скаржинці І.Мазяр, О.Шуляк. Серед підпільників були колишні військовополонені Я.Клюєв, І.Сінченко, В.Степанов, М.Федоров та ін. у 1943 році підпільники надавали допомогу радянським військам під час їхнього наступу в ході Проскурівської операції., виконуючи роль розвідників.
Не менш активним був антифашистський опір на території Теофіпільского району. Такий рух був обумовлений нелюдським ставленням окупантів до мирних мешканців та майна, яке вони відбирали на свою користь. За період окупації району німці розстріляли понад 2070 жителів, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 5665 юнаків та дівчат, з яких понад 500 чоловік загинуло. Було пограбовані 68 колгоспів, всі бібліотеки і клуби, багато шкіл, підприємств і організацій, вивезено понад 37 тис. голів різної худоби.
У грудні 1941 року С.П.Кухта створює антифашистську підпільну групу в селі Базалія і Єлизаветполі, до якої входило 7 чоловік. Згодом члени цієї групи влилися у партизанський загін, що діяв на території району.
У квітні 1942 року виникає Теофіпольська антифашистська підпільна організація, в якій об’єдналися 42 бійці-антифашисти. Очолював її І.Овруцький. підпільники дістали радіоприймача, щоб слухати повідомлення Радінформбюро про події на фронті. Завдяки їм люди довідалися про розгром німців під Москвою. Вони обладнали друкарню і з допомогою патріотів-поліграфістів випускали листівки. Перша листівка з’явилася напередодні 1 травня. Всього було випущено 7 листівок, які розробляв та опрацьовував журналіст М.Я.Царук. Підпільники псували телефонний зв’язок, виводили з ладу молотарки і збиральні машини, щоб хліб не потрапив фашистам. 1942 році підпільники перерізали телефонні проводи біля села Коров’є.
Фашистам вдалося вистежити підпільну організацію і розгромити її. Більшість підпільників вони розстріляли, а ті, хто уцілів пішли в інші партизанські групи, що формувалися на територіях Ляховецького (тепер Білогірського) та Теофіпольського районів. Ці групи переховувалися у лісах Білогірського району та були за своїм складом малочисельними.
Один з таких загонів, загін К.С.Божевського, протягом 1943 року кілька разів громив німецьку жандармерію у Теофіполі. Партизани використовували в бою артилерію. На початку 1944 року народні месники здійснили напад на розташований тут німецький гарнізон. В ході бою у райцентрі згоріло понад 40 будинків, у яких знаходилися німці та їх прислужники. Партизани виводили з ладу зв’язок, визволяли людей, яких окупанти вивозили до Німеччини.
Особливим об’єктом впливу партизан була залізниця, що зв’язувала Шепетівку і Тернопіль. Неодноразово партизанські загони проводили акти диверсій на цієї залізниці. На ділянці від Ямполя до Ізяслава підірвали усі мости, на двох станціях зруйнували усе шляхове господарство, знищили стрілки, а залізничників мобілізували в загін.
Таким чином, з вищевикладеного матеріалу випливає, що рух опору існував і в центрі Хмельницької області. Він також був представлений як діями підпільників, які, знаходячись на легальному положенні, робили усе, щоб якомога більше шкоди нанести загарбникам, так і діями партизанів, які в основному перебували в лісах та інших малодоступних для німців місцях.
Основною характеристикою, на мій погляд, є невелика масовість та масштаб цього руху. Цифри матеріалів, які писали зі слів очевидців тих подій, говорять про невелику чисельність складу як підпільних груп так і партизанських загонів.
Основними діями учасників антифашистського руху були розповсюдження даних про реальний хід подій на фронті, зрив відправки молоді в Німеччину, навмисне знищення обладнання, продовольства. Партизанські загони, які у центрі Хмельниччини були також малочисельними, діяли в основному методом диверсій – руйнували залізницю, нищили лінії телефонного зв’язку. Реальний масштаб шкоди, яку наносили диверсії німцям, практично маловизначений і маловивчений. У відкритий бій партизани з німцями не вступали не тільки по причині слабкості свого воєнного потенціалу, а також по причині неможливості захистити мирне населення від каральних акцій місцевого німецького командування, які проводилися у випадку загибелі саме німецьких військовослужбовців від рук партизан. В центрі Хмельницької області були дуже сильними угрупування німецьких військ, що знаходилися тут для охорони та передислокації. і котрі німецьке командування активно залучало для знищення партизанських загонів в районі міста Проскурів.
В цілому можна сказати, що партизанський рух в центрі Хмельниччини, був набагато слабшим, ніж на півночі області. Підпільний рух тут як і на Славутчині був представлений у кожному населеному пункті – всюди знаходилися люди з числа місцевих мешканців, які брали на себе роль ініціаторів і керівників такого руху, об’єднували коло себе людей, які мала яскраво визначену антифашистську спрямованість.
З перших днів війни відбувалося створення підпільних груп на півдні області. За своїми механізмами воно проходило подібно до процесів формування підпілля по всій області – навколо поодиноких борців проти окупантів гуртувалися інші люди, а потім ці невеличкі групи об’єднувались в більш крупні підпільні організації.
В Кам’янці-Подільському протягом липня-вересня 1941 року сформувалося біля десяти невеликих підпільних груп. Такі організації діяли в міському театрі, лікарні, поліклініці, заводах. В жовтні 1941 року офіцер Радянський Армії О.Павлюк , який попав на початку війни у оточення та залишився на окупованій території, об’єднав їх в одну міську підпільну організацію, яка встановила зв’язок і координувала свою роботу з підпільниками південних районів області. На той час була відома і молодіжна підпільна організація міста Кам’янець-Подільський, яка також включала у себе молодь з навколишніх сіл. Організаторами і керівниками групи були студенти Вілен Поворін та Дмитро Мозолевський. Група налічувала близько 40 юнаків. Вони займалися в основному агітацією проти окупаційної влади, розкривали злочинні наміри німців під час відправки молоді у Німеччину.
Група О.Павлюка змонтувала радіоприймач та організувала доведення до населення інформації, що передавало радянське командування щодо ходу бойових дій на фронті. Вони спочатку писали листівки від руки, а з часом в них з’явилася можливість їх друкувати.
Поступово підпільники перейшли до більш активних дій проти окупантів. Павлюківці в листопаді 1941 року ліквідували в районі залізничного вокзалу великий склад з продовольством, знищили до двох десятків гітлерівців.
Активними стали диверсійні дії підпільників: вони неодноразово перерізували кабель зв’язку, псували заводське обладнання підприємств, які працювали в інтересах німців, саботувало відправку молоді у Німеччину.
Чимало жителів кам’янецьких сіл входили до складу підпільної антифашистської організації О.Павлюка. Від неї розпочали свою діяльність підпільні організації, що створювались безпосередньо у селах. Так, у 1942 році в селі Нігин була створена крупна підпільна організація. Вона мала радіоприймач і розповсюджувала оперативні зведення Радінформбюро, закликала сільчан не виконувати розпорядження окупаційної влади. Наступного року нігинські підпільники приєдналися до партизанського загону і разом брали участь у бойових операціях.
У Старій Ушиці підпільну групу, що складалась із 20 чоловік, очолив колишній прикордонник С.Захаров. Група підтримувала постійний зв’язок з партизанським загоном М.Міносяна. В лютому 1944 р. підпільники разом з партизанами спалили нафтобазу і вивели з ладу телефонну станцію в селі Грушка, а в березні знищили штаб фашистської військової частини, що намагалася переправитись через Дністер.
Широко відомим став партизанський загін імені Боженка. Він почав свій шлях у червні 1943 року в Оринині. Командиром загону став колишній офіцер Радянської Армії майор П.Заплатинський, його заступником – С.Березовський. В цей загін входило 22 чоловіка. Майже у кожному селі партизани загону мали надійних людей, від яких одержували потрібну інформацію, матеріальну допомогу. Боженківці провели багато атак на німецькі гарнізони, військові об’єкти.
Таким чином, ми бачимо, що мешканці півдня Хмельницької області також прийняли участь у антифашистському русі. Хоча партизанські загони та підпільні організації були невеликими як за численністю так і за загальною кількістю, але факт наявності таких організацій свідчіть про існування руху опору окупантам на Кам’янеччині. Дії підпілля і партизан не дозволяли загарбникам спокійно відчувати себе на українській землі.
Дані щодо участі підрозділів ОУН-УПА в русі опору окупантів під час війни не набули однозначного офіційного тлумачення. Наприклад, у Книзі Пам’яті України, що підготувало до друку і випустило у світ Хмельницьке видавництво “Поділля” (1997 р.), немає жодного згадування про діяльність цих груп на території області. А вже в Книзі Пам’яті України, що надрукована та вийшла у Києві, такі дані є. Діям загонів ОУН-УПА в ній присвячений цілий розділ: “Націоналістичні збройні формування”. Зокрема, в цьому розділі йдеться мова і про діяльність оунівських загонів на теренах Поділля.
Підсумовуючи матеріал, що викладений у цьому розділі, можна зробити висновок, що на території Хмельницької області діяльність ОУН-УПА була практично мізерною. Треба згадати, що до 1939 року Хмельницька
(на той час – Кам’янець-Подільська область) була прикордонною зоною, що входила до складу Радянського Союзу. Націоналістичні, демократичні, визвольні та інші рухи жорстоко переслідувалися сталінською владою. Про рух українців для отримання незалежності взагалі не могло бути мови. Вся пропаганда більшовицького режиму на Хмельниччині як і по всій радянській Україні була спрямована на втілення ідей пролетарського інтернаціоналізму, вірності завітам Леніна. Розгалужена мережа радянських і партійних органів ретельно контролювала будь-яке інше мислення та жорстоко переслідувало його.
Інший стан справ був на Західній Україні. Хоча тут і мало місце протистояння між польською владою та корінними мешканцями Галичини і Волині, але демократичні європейські засади дозволили утворити національні політичні організації для боротьби за незалежність України, головною з яких була Організація українських націоналістів. Прибічники ідеї самостійництва існували по всієї території Західної України, тому тут, ще до німецького нападу на СРСР, були утворені і існували місцеві організації, які готові були вести рішучу боротьбу проти поневолювачів українського народу. Хмельничани навіть мали родичів в селах, які волею долі опинилися в іншій державі, і могли при нагоді підтримувати між собою зв’язки.
Можна сказати, що літо 1941 року виявило значні розбіжності ідеологічного характеру між українським населенням Сходу і Заходу. Вони відображалися у ворожому ставленні одне до одного. Особливо яскраво це виявлялося саме на території Хмельницької області, де ідеологічні опоненти опинилися у тісному контакті і могли впливати одне від одного не тільки ідеями, а й безпосереднім прикладом. Я вважаю, що Хмельниччина разом з іншими центральними областями в цьому плані були унікальними регіонами, де різна ідеологія під час війни існувала поруч без усіляких кордонів.
Історичні джерела свідчать про спроби проникнення під час війни представників одного протиборчого угрупування на територію іншого. Причому, наскільки я зрозуміла, кожне угрупування ретельно охороняло свою територію від інших.
Безперечно, рішучим діям як партизанського руху Хмельниччини, так і оунівським збройним формуванням, які знаходилися поруч, у сусідньої Рівненської області, в значній мірі заважало те, що їм обидва приходилося діяти у підпіллі від німців. Крім того мали місце численні збройні сутички між цими різними представниками українського руху опору. Про факти таких збройних конфліктів широко йдеться у київської Книзі Пам’яті. Разом з тим ця Книга не нагадує жодного факту участі озброєних підрозділів ОУН-УПА проти німецьких окупантів на території Хмельницької області.
Немає прямої вказівки щодо дій оунівського руху на території Хмельниччини і в книзі “Нариси історії України” А.Жуковського і О.Субтельного, які доволі ретельно підішли до викладення матеріалу щодо часів німецько-фашистської окупації. Вони, в основному, вказують на Галичину, Волинь та Житомирщину як основні райони діяльності національних формувань. Хмельниччина залишилася осторонь від активної діяльності груп Бандери.
А ось Володимир Косик у своєї монографії “Україна і Німеччина у Другій світовій війні двічі вказує на факти діяльності ОУН-УПА на території Хмельниччини. По-перше, він приводить витяг з німецького донесення щодо стану справ на територіях, що захоплені. В цьому донесенні, котре було написано наприкінці липня 1941 року, йдеться про поширення оунівського руху, яке охопило не тільки Волинь і Галичину, а й перекинулося на Поділля. Вказуються міста Чемірівці і Кам’янець-Подільський (південь області), де в цей час йшло широке розповсюдження листівок від імені руху Бандери з закликами виступати проти дій німецьких окупантів.
Інше згадування В. Косика щодо Поділля відноситься до періоду січня-квітня 1943 року. Він пише, що за оцінкою німецького командування, генеральна округа Волинь-Поділля в значній мірі була підвернена впливу антифашистського руху. У більшості її районів німецька адміністрація існувала лише в районних або окружних центрах, а сільська місцевість була повністю у руках повстанців і частково (на півночі) в руках радянських партизанів. Німці оцінювали південь Поділля як найбільш стабільний район: “…на півдні Поділля було мало лісів і тому ситуація там була краща, так що в багатьох районах там ще трималася німецька влада”
Генеральний комісар Волинь-Поділля направив кілька донесень про загальну ситуацію у його генеральній окрузі. В одному з них він вказував на те, що “менші банди, мабуть, українських націоналістів”, почали з’являтися і на Поділлі в районах Ярмолинців і Кам’янця-Подільського.
Володимир Яцентюк, мешканець с. Крупець Славутського району Хмельницької області попри досліджень видатних істориків свідчить про наявність націоналістичної організації на території Славутського району (це – північ Хмельницької області). Володимир Яцентюк – учасник цього руху, безпосередній свідок тих подій, що відбувалися під час війни на землях Хмельниччини. Його спогади, а також дослідження місцевого журналіста Миколи Руцького були опубліковані в Славутської районній газеті “Трудівник Полісся” (публікації: “Істину не можна спаплюжити”, “Стрільчику січовий, чого зажурився?”, “Поки жити, доти й боротися”).
За матеріалами цих статей, українське націоналістичне підпілля в Славутському районі почало існувати з перших місяців війни. Місцеві підпільники тримали зв’язок з оунівцями сусідніх районів Рівненської області. Осідками націоналістичного руху на Славутчині стали села Крупець, Киликиїв.
Організатором Крупецької підпільної групи “За Україну” був місцевий житель учитель математики Іван Олійник. Він згуртував навколо себе біля 20 односільчан. Спочатку вони проводили агітаційну роботу серед селян, в ході якої провадили у життя ідеї незалежності України – як без німців, так і без більшовиків; спонукали розбирати колгоспну землю, реманент і худобу. Потім їх методи стали більш активними: вони спасали євреїв від розстрілів, молодь – від робіт в Німеччині, повідомляли селян округи про німецькі облави (деякі з них служили в німецькій управі і завжди мали найбільш достовірну інформацію щодо задумів німецької влади). Маючи своїх людей на залізниці підпільники псували німецькі поїзди, збирали для майбутньої боротьби зброю. Внаслідок активної протидії німців націоналістичному рухові Крупецька підпільна організація “За Україну” перестала існувати у травні 1943 року. Рештки її членів, в основному з військовополонених, пішли, хто в червоні партизани, хто в Червону Армію.
Керівником оунівського підпілля у Киликиєві став А.Гамула. Ще в юнацькі роки він вступив в ряди ОУН на Рівненщині, куди втекла від радянського переслідування заможна родина його батька. С початком війни він повернувся у рідне село разом з похідними групами ОУН. А.Гамула знайшов однодумців і організував в селі молодіжну групу з двох десятків киликиївців. Спочатку вони об’єдналися у боївку та таємно проходили бойовий вишкіл. Згодом стали ядром берездівської сотні, у яку влилася молодь з навколишніх сіл. Перша збройна акція відбулася під осінь 1943 року, в ході якої вони роззброїли десяток німців, які втікали з села на Славуту.
Киликиївська боївка розгорнулася в сотню УПА уже на початку 1944 року. До неї влилася молодь багатьох сіл Славутського і Берездівського районів Хмельницької області. З весни 1944 року сотня “Юренка”(Гамули) розгорнула запеклу боротьбу проти підрозділів Червоної Армії, яка к тому часу повністю зайняла Хмельниччину. Ця боротьба тривала до 1949 року. Якщо у період панування німецько-фашистських окупантів озброєні місцеві націоналістичні підрозділи практично нічого серйозного не робили проти німців, то в післявоєнні часи вони наносили значну шкоду відродженню радянської влади в Славутському районі.
Таким чином, можна сказати, що під час німецької окупації, на території Хмельницької області дії націоналістичних формувань були малоактивні та не наносили значної шкоди загарбникам. Центрами такого руху можна виділити північ (Славутський, Берездівський райони) і південь (Кам’янець-Подільський, Чеміровецький райони) Хмельницької області. В будь-якому випадку рух опору ОУН-УПА не набув такого широкого розмаху як партизанський рух, організований пробільшовицьким підпіллям.
В роки Другої світової війни на теренах Хмельницької області існував антифашистський рух, який був складовою частиною загального Руху опору, що виник на захоплених німцями територіях європейських країн.
Хмельницький рух опору складався з двох основних частин: руху прорадянсько налаштованого населення області і націоналістичного руху.
Керівниками прорадянського руху були активісти, які колись працювали в радянських державних та партійних установах. В радянські часи неодноразово робилися спроби акцентувати увагу на тому, що цей рух був заздалегідь спланований і організовано проведений з перших днів війни. але події, що відбувалися в нашій місцевості (яка вважається радянськими історіографами значним центром партизанської війни), свідчать про те, що цей рух став дійсно організованою боротьбою майже рік по тому, як була окупована північ Хмельницької області.
Боротьба проти загарбників велася як підпільниками, так і партизанськими загонами, які найбільш активно діяли на півночі Хмельницької області. На початку 1944 року партизанський рух набув дійсно величезного масштабу і став значним фактором допомоги Червоної Армії у визволенні області від німецьких загарбників.
Основними осередками підпільницько-партизанської боротьби місцевих жителів стали Проскурів, Кам’янець-Подільський і Славута, де відмічається найбільш активна діяльність вищевказаних організацій радянської орієнтації.
Разом з тим на території області існував і націоналістичний рух протидії окупантам. Основними його центрами стали північ та південь Хмельниччини. Але цей рух був ще менш за масштабами і в деяких історичних дослідженнях його наслідки для загальної боротьби з фашистським ярмом взагалі ігноруються.
Ще одним важливим наслідком повинно стати розуміння того, що історія періоду Другої світової війни на землях України потребує більш об’єктивного та реального висвітлення у офіційних джерелах.
Література
1. Безсмертя. Книга Пам’яті України: 1941-1945. – К., Пошуково-видавниче агенство “Книга Пам’яті України”, – 942с.
2. Гуменюк С.К. Проскурівське підпілля. – Хмельницький, 1982, – 30с.
3. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1993. – 232с.
4. Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область. – К., 1971. – 706с.
5. Книга Пам’яті України. Історико-меморіальне багатотомне видання. Хмельницька область. – Хмельницький, Поділля, 1995.
6. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж - Нью-Йорк – Львів, 1993. – 660с.
7. Поділля у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років. Збірник документів і матеріалів. – Львів, Каменяр, 1969. – 416с.
8. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 – 1945 рр. в трьох томах. Т. 1-3. – К., Політична Україна, 1967-1969
|