Українська православна церква

КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

ВОЛИНСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ

Кафедра Священного Писання

Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

Студента IV -го курсу

Форманюка Сергія Володимировича

Науковий керівник:

кандидат богослів ’ я

прот. Іоан Нідзельський

ЛУЦЬК-2007

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Канон Священних Новозавітних книг

1.1. Соборні послання в складі Новозавітного канону

1.2. Апокрифічні апостольські послання

РОЗДІЛ 2. Соборне послання святого апостола Якова

2.1. Священний письменник

2.2. Місце і час написання

2.3. Призначення послання. Привід для написання послання

2.4. Автентичність послання Якова

2.5. Загальний характер послання, його зміст і мова

РОЗДІЛ 3. Соборні послання святого апостола Петра

3.1. Перше соборне послання святого апостола Петра

3.1.1. Священний письменник

3.1.2. Достовірність послання

3.1.3. Первинне призначення послання (мета), привід для написання, місце і час

3.1.4. Характеристика змісту 1 послання св. ап. Петра

3.2. Друге соборне послання святого апостола Петра

3.2.1.Священний письменник

3.2.2. Достовірність послання

3.2.3. Першопочаткове призначення, привід до написання, ціль, час і місце написання послання

3.2.4. Короткий зміст послання

РОЗДІЛ 4. Соборні послання святого апостола Іоана Богослова

4.1. Перше соборне послання святого апостола Іоана Богослова

4.1.1. Священний письменник

4.1.2. Достовірність послання

4.1.3. Час, місце і причина (побудження) написання послання

4.1.4. Зміст 1 соборного послання святого апостола Іоана Богослова

4.2. Друге і третє соборні послання святого апостола Іоана Богослова

4.2.1. Достовірність послань

4.2.2. Місце і час написання 2-го і 3-го соборного послання святого апостола Іоана Богослова

4.2.3. Коротка характеристика змісту послань

РОЗДІЛ 5. Соборне послання апостола Іуди

5.1. Священний письменник

5.2. Достовірність послання

5.3. Час, місце і привід до написання послання

5.4. Головний зміст соборного послання апостола Іуди

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

ВСТУП

Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь

через них мати життя вічне;

а вони свідчать про Мене.

Євангеліє від Іоана 5,39

Актуальність теми. Незважаючи на те, що від часу написання Священних Новозавітних книг пройшло більше аніж 19 століть, проте їх вивчення і якомога глибше дослідження залишається життєво важливим завданням кожного християнина. Хтось може сказати, що на сьогодні не залишилося навіть жодного незрозумілого – так чи інакше не витлумаченого – слова в священних біблійних книгах, не говорячи вже про характеристику загального змісту тієї чи іншої книги, її автора чи часу і місця написання. Все це так і не так, адже біблійна наука не стоїть на місці, а з кожним новим відкриттям додає до скарбниці вивчення Священного Писання все нові і нові відомості. Тож не варто повторювати наскільки важливо для кожного віруючого долучатися до цієї праці, адже це дослідження не просто однієї з книг, яких людство має чимало, а дослідження тих книг, які містять в собі «слова життя вічного». Як тут не згадати слова св. ап. Петра, звернені до Спасителя на його запитання чи не хоче хтось із 12-ти залишити Його: «Господи! До кого нам йти? Ти маєш слова життя вічного» (Ін. 6,68).

Визначаючи вужче тему дослідження ми зупинилися на соборних апостольських писаннях і зокрема на питанні їх канонічної гідності.

Об’єкт і предмет дослідження. Виходячи з вищесказаного об’єктом дослідження є Священне Писання Нового Завіту, а відповідним предметом – тексти соборних послань.

Хронологічні межі дослідження обмежуються крайніми рамками часу написання апостольських послань – тобто др. пол. І – кін. І століття після Р. Х., хоча час їх входження до Новозавітного канону поширюється аж до соборних визначень IVі пізніших століть.

Метою роботи є поглиблення знань новозавітних писань, а відповідним завданням – дослідження соборних послань, як частини Новозавітного канону.

Методи дослідження. В роботі ми намагалися показати не сухий тематичний матеріал а виробити саме авторську оцінку церковно-історичної та богословської проблематики соборних послань в складі Новозавітного канону.

Наукова новизна одержаних результатів. Не претендуючи на відкриття чогось абсолютно нового, ми прагнули по-новому окреслити здавалося б загальновідому проблематику соборних послань в складі Новозавітного канону.

Практичне значення дослідження органічно поєднане з тим високим духовним змістом, яким наповнені священні писання, зокрема соборні послання. Вони не можуть не знайти відгуку в серці християнина, як заклик до практичної реалізації в житті повідомлених в них богоодкровенних істин.

Структура дослідження. Відповідно до поставленої мети і завдання дослідження складається зі вступу, 5-ти розділів, в яких послідовно розглядаються: Новозавітний канон (Розділ 1), соборні послання в загальноприйнятій Православною Церквою послідовності: послання св. ап. Якова (Розділ 2), 1 і 2 послання ап. Петра (Розділ 3), три послання ап. Іоана Богослова (Розділ 4), послання ап. Іуди (Розділ 5); висновків та використаної літератури.

Серед джерельно-літературної бази окрім Священного Писання варто згадати ґрунтовні дослідження власне апостольських соборних послань таких авторів як архієпископ Аверкій (Таушев), прот. Михайло Марусяк, Лопухін А. П. Детально використані джерела і посібники вказані у списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. Канон Священних Новозавітних книг

1.1 Соборні послання в складі Новозавітного канону

Джерелом християнського віровчення є Божественне Одкровення. Священне писання називається богоодкровенним або богодухновенним. Воно іменується словом Божим, оскільки зберігає для нас і доносить до нас слово Бога на мові людини.

Не слід забувати, що Біблія – книга Боголюдська. Як в справі спасіння людини благодать Божа нічого не чинить без участі людської волі, так і написання священних книг відбувалося в нерозривній взаємодії волі божественної і людської. В одних випадках, коли справа стосувалася повідомлення Богоодкровенних істин, Святий Дух гарантував непогрішність передачі вчення автором книги. В інших випадках благодать спів діяла священному письменнику у вірному підборі і освітленні фактів. Так, святий євангеліст Лука спочатку здійснив роботу історика: зібрав історичні відомості про життя Спасителя, впорядкував їх, старанно дослідив, а за тим вже приступив до написання Євангелія.

Самобутність письменників Біблії найбільше за все виявилася в літературній формі їх творів. Книги священного Писання значно різняться своїм стилем, виявляючи в такий спосіб індивідуальні особливості їх авторів,[1] а також вказуючи на ті зовнішні спонуки, які спричинили написання того чи іншого твору.

Якщо прийняти до уваги умовний поділ всіх творів біблійної традиції на законодавчі, історичні, повчальні та пророчі, то повчальними новозавітними книгами є всі апостольські послання. Це не що інше, як листи, написані апостолами до заснованих ними церков. У цих листах Христові учні переконують християн твердо стояти у переданій їм вірі, роз’яснюють віруючим різні непорозуміння щодо самої християнської віри, щодо віровчення та християнського життя, які виникали між ними в різних церквах; викривають різні безпорядки, а також лжевчителів, які порушували спокій первісної Христової Церкви.

Отже, апостоли, будучи засновниками Христової Церкви, у своїх посланнях виступають як учителі і наставники ввіреного під їхню опіку Христового стада. Це особливо яскраво відображено в посланнях святого апостола Павла.[2]

Важливим базовим компонентом письмової Новозавітної традиції є записи листів-послань, авторство яких з найдавніших часів пов’язувалося з іменами апостолів, а адресатами відповідно були перші християнські громади – «церкви» — у різних місцях Римської імперії. Апостоли тут виступали як керівники та наставники цих громад. На письмі фіксувалися також історичні відомості про існування перших церков та діяльність апостолів. На ґрунті цього усного та писемного матеріалу протягом І – на початку IIст. після Р. Х. в ранньохристиянському середовищі складалися основні жанри новозавітних Писань, які згодом стали основою загальноцерковного канону Біблії Нового Завіту. Нарешті, різні книги новозавітної традиції ставали джерелом для інших, подібних за жанром та ідейним спрямуванням, коли збіг сюжету або висловлювань міг бути результатом не лише використання спільних першоджерел, а й наслідком запозичення. Деякі новозавітні автори прямо визнавали знайомство з «багатьма» такими джерелами (наприклад Лк. 1:1).

Вже у 50-60-х роках в основному сформувався корпус апостольських Послань (грецьк. έπιστολή – «послання, доручення, настанова»), де апостоли виступали як релігійні та моральні вчителі, своєрідні перші християнські богослови. Принаймні частина Послань уважається першими за часом виникнення новозавітними біблійними творами. Окремі Послання є пізнішими, датуються 70-90-ми роками І ст. Поміж цими творами виділяється найчисленніша група, автором якої традиція називає апостола Павла. Так, серед найдавніших Павлових Послань – до Солунян (прибл. 51—54 рр.); до Галатів (54 або 56 р.); до Коринф’ян (57—58 рр.); до Римлян (58 або 59 р.).[3]

Кожна з книг Нового Завіту має надписання, що вказує на її автора. І хоча Церква знає лише одне Євангеліє – «Євангеліє Ісуса Христа» (див. Мк. 1,1), все ж кожен з його чотирьох переказів авторизований і підписаний. Проте хто ж автор Нового Завіту? Хто виступив в ролі, говорячи сучасною мовою, «редактора-упорядника» цього збірника дуже різних книг, що включає і особисті листи, і літописні хроніки, і візіонерські тексти?

«Писання не впало з неба; воно увійшло в життя Церкви через Передання, – відповідає на своє ж питання диякон Андрій Кураєв. – Церква дала тверде запевнення, по-своєму гарантувала, що Писання дійсно відповідає Переданню, і що це Писання є автентичною частиною справжнього Апостольського Передання.» Виходячи з своєї пам’яті і зі свого знання Апостольського Передання і Того, про Кого це Передання говорило, «Церкві було просто необхідно підрахувати своє апостольське наслідство»[4] .

При обговоренні ролі Церкви в становленні Новозавітного канону особливо важливо зауважити, що Новий Завіт склався не в результаті збирання книг, а в результаті їх відбору.

«Подібне пізнається подібним», – гласить древній і зовсім не відмінений принцип пізнання (принаймні духовного). Якщо протестанти стверджують, що з початком Константинівської епохи історична Церква втратила першоапостольські дари, – то з допомогою чого ж вона змогла відрізнити апостольські писання від апокрифі? Лише Свята Церква могла впізнати Святу книгу. Лише досвід глибокої віри і молитовно-містичного пізнання Христа міг дати внутрішню впевненість в Богодухновенному характері книг.[5]

«Поява в Церкві Нового Завіту як книги, як Писання, не була в жодному разі якимось «новим» фактом, результатом боротьби чи сумнівів. Це запис того основоположного Передання (передачі), через яке Слово Боже безперервно живе в Церкві. Але саме тому, що це Передання першопочаткове, Церква на перших порах не потребує визначеного «канону» – точно фіксованого списку записів або Писань; «Каноном» є сама віра Церкви, як вона зберігається у вченні єпископів, літургічній практиці і в «хрещальному оголошенні». Слово Боже не «зовнішній» авторитет, не «текст», а сама реальність віри і життя Церкви. Самі «тексти» тому і приймаються як Писання, що вони згідні зі Словом Божим, що в них Церква впізнає свою віру, свою проповідь, своє вчення – те, чим живе вона від апостолів», – відмічає протопресв. Олександр Шмеман.

Але така відсутність точного «канону» Писань як раз надавала можливості гностичним вчителям приписувати свої вчення апостолам, представляти їх у формі «євангелій» і «послань». Вони знали, що лише те може отримати визнання в Церкві, що освячене авторитетом апостольського свідоцтва. А так як їх писання були «цікаві», впливали на уяву, відповідали смакам часу, для багатьох не утверджених або нещодавно навернених вони могли стати спокусою.[6]

Новозавітний канон укладався поступово. Вже деякі новозавітні автори свідчили про наявність збірок авторитетної серед перших християн літератури. Наприклад, апостол Петро (2 Петр. 3,15-16) згадував про збірки Послань апостола Павла; євангеліст Лука посилався на численні оповіді своїх сучасників (Лк. 1,1).

Найдавніші (І-IIст. після Р. Х.) посилання на окремі книги новозавітної традиції містилися в ранньохристиянських джерелах «Дидахе» та «Пастир» Єрма, а також у творах християнських богословів-апологетів. Історична цінність цих посилань для реконструкції етапів становлення канону полягає в тому, що їх систематизація дає змогу отримати свого роду перші «списки» авторитетних серед ранніх християн книг. Щоправда, ці свідчення не були офіційними. Вони не затверджувалися всією церквою, а виявляли скоріше богословські вподобання їх авторів та прихильність до тих чи інших тогочасних церковних авторитетів. Крім того, більшість свідчень цих століть не є «списками» у повному значенні – часто це лише цитати або посилання на окремі книги, іноді без обґрунтування їх авторитетності і навіть без згадування їх назв.

Так, у так званому 1-му Посланні Климента Римського (близько 95 р.) зустрічаються цитати або посилання лише на чотири книги (Євангеліє від Матфея, два Послання Павла (до Римлян і 1-ше до Коринф’ян), а також Послання до Євреїв). Причому прямо визнавалося авторитетним лише 1-ше Послання до Коринф’ян.

Ігнатій Антіохійський (близько 116 р.) був знайомий з 14 Посланнями апостола Павла, а також цитував Євангеліє від Матвія, посилався на Євангеліє від Іоанна.

Варнава (близько 130 р.) посилався лише на Матфея та Послання до Євреїв. У «Пастирі» Єрма (близько 140 р.) згадувалось лише Послання Якова.

Відомий апологет християнства Юстин Філософ і Мученик (середина IIст. після Р. Х), захищаючи християнство перед імператором та сенатом, мусив часто цитувати найавторитетнішу на той час серед християн літературу. Він цитував (близько 140 р.) 4 Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), книгу Діянь Святих Апостолів, 9 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Колосян, два до Солунян), а також 1-ше Петра. Крім того, Юстин Мученик посилався і на Об’явлення Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

У Полікарпа Смирнського (близько 150 р.) є цитати з Матфея, з 10 Послань Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, 1-го до Тимофія), з 1-го Послання Петра, 1-го Іоанна.

Татіан, теж один з ранньохристиянських апологетів, у 50-х роках IIст. уклав перший узгоджений текст, на основі об’єднання та зіставлення 4-х Євангелій: Матфея, Марка, Луки, Іоанна. Цей текст, названий «Діатессарон» (грецьк. Το διa τεσσaρων ευaγγελιων - «за чотирма Євангеліями»), свідчив, що вже у той час згадані Євангелія існували в завершеному вигляді і активно використовувалися християнами.

Іриней Ліонський (близько 170 р.) згадував Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоанна, Діяння, 13 Послань апостола Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв), інші апостольські Послання: 1-ше Петра, 1-ше та 2-ге Іоанна, Іуди. Іриней не лише посилався на новозавітні книги; він наводив назви усіх Євангелій, більшості з Послань, Апокаліпсису і утверджував істинність та авторитетність цих книг. Іриней спеціально наголошував на тому, що істинними є тільки чотири Євангелія, а будь-яка спроба збільшити або зменшити їх кількість є єрессю. Іноді Іриней цитував також «Пастир» Єрма.

Климент Александрійський (близько 200 р.) цитував усі 4 Євангелія, книгу Діянь Апостольських, 12 Послань апостола Павла (до Римлян, обидва до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обидва до Солунян, 1-ше до Тимофія, до Тита та до Євреїв), 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди. Климент при цьому згадував назви більшості з цих Послань, визнавав їх істинними і авторитетними. Подекуди богослов цитував також «Дидахе», «Пастир» та 1-ше Послання Климента Римського.

Тертуліан Карфагенський (близько 200 р.) послуговувався цитатами з 4-х Євангелій (Матфея, Марка, Луки, Іоанна), 13 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв). Послання інших апостолів: 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди, а також Апокаліпсис.

Серед зафіксованих у цей період власне «канонів», тобто зібраних докупи більш-менш об’ємних списків, де б містилися назви книг Нового Завіту та утверджувалася їх істинність і авторитетність, визначаються принаймні два. Перший належав Маркіону (близько 140 р.), засудженому церквою єретику-гностику, який, утім, мав багато послідовників. Маркіон виступав прихильником апостола Павла і визнавав богодухновенними лише 10 Павлових Послань, а серед Євангелій – Євангеліє від Луки, також пов’язане з Павлом. Хоча Маркіон і претендував на загальне визнання свого канону, але його редакція вочевидь хибила неповнотою і через це критикувалася вже сучасниками, зокрема Іринеєм Ліонським. Канон Маркіона вважається першим, який свідомо прийняла велика група людей.

Другий список, знаний під назвою «канон Мураторі» (названий на честь італійського історика, котрий знайшов його у міланській Бібліотеці Амброзіана). Віднайдений рукопис, дещо неповний, датувався VIIст., проте його зміст дослідники відносять до останньої третини IIст. (близько 170 р.). «Канон Мураторі» містить назви і утверджує авторитетність насамперед таких новозавітних книг, як Євангелія від Луки та Іоанна (оскільки від Луки названо там «третім», то можна припустити, що оригінал канону містив також Євангелія від Матвія та Марка). Далі, в цьому списку утверджується авторитетність 13 Послань апостола Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, обох до Тимофія, до Тита та Филимона). Серед Послань інших апостолів «канон Мураторі» містить 2-ге та 3-тє Іоанна, Іуди, а також посилання на І-ше Іоанна у Євангелії від Іоанна. Цей список містив також Апокаліпсис (Об’явлення Іоанна Богослова). Стародавній автор відкидав Послання до Євреїв, 1-ше та 2-ге Петра (хоча, можливо, про Послання Петра він не знав), а також, очевидно, поширені тоді Послання Павла до лаодикійців та александрійців. До «канону Мураторі» був уміщений ще один апокаліпсис – Об’явлення Петра, хоч автор списку й зазначив його спірність: «дехто з вас не погоджується, що він має читатися публічно в церкві».

Таким чином, до кінця IIст. після Р. Х. до «попереднього канону», тобто кола загальновизнаних і авторитетних новозавітних текстів, належали: чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки та Іоана), книга Діянь Апостольських, від 9 до 13 Послань апостола Павла, принаймні по одному Посланню Петра та Іоанна, а також Апокаліпсис Іоанна. Спірними вважалися: Послання до Євреїв, 2-ге Послання Петра, 2-ге та 3-тє Послання Іоанна, Послання Якова та Іуди. Іноді викликав сумніви також Апокаліпсис Іоанна. Тісно були пов’язані з каноном, що народжувався, такі ранньохристиянські твори, як Дидахе, «Пастир», Послання Климента, Послання Варнави, Апокаліпсис Петра. Ці твори згодом опинилися поза межами канону, хоча ставлення до них висловлювалося різне – від прихильно-толерантного до повного заперечення.[7]

У ІІІ-му ст. важливим свідком народження новозавітного канону був відомий богослов Оріген. Багато подорожуючи за межі рідного міста Александрії, туди, де існували потужні християнські громади (зокрема, до Рима, Антіохії, Єрусалима, Кесарії), він мав змогу знайомитися з корпусом уживаних там священних книг. Оріген уперше виділив два типи цих книг: «загальновизнані», «беззаперечні» (грецькою ομολογοuμεna) та «спірні», «такі, що відкидаються багатьма» (грецькою anτιλεγομεna). У своєму списку (близько 250 р.) Оріген до «беззаперечних» відносив Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоана, Діяння Апостолів, 13 Послань Павла, 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Апокаліпсис Іоанна. До «спірних», сумнівних богослов відносив Послання до Євреїв, 2-ге Петра, 2-ге та 3-тє Іоанна, Якова, Іуди. Оріген (за свідченням Євсевія Кесарійського) схилявся визнати канонічність Послання до Євреїв; сумніви у нього викликало лише авторство цього твору. До «спірних» Оріген умістив також Дидахе, «Пастир» Єрма, Послання Варнави і так зване Євангеліє Євреїв (іудео-християнське).[8]

Якщо порівняти канон Святого Письма Нового Завіту, який на кінець ІІІ століття уже утвердився на Заході і на Сході, і виділити відсутні в них книги, то вимальовується така картина:

Отже, щодо повноти всієї Христової Церкви, то в ній були відсутні тільки дві книги:

1. ІІ соборне послання апостола Петра;

2. ІІІ соборне послання апостола Іоана Богослова.

В IV столітті Новозавітний канон остаточно утверджується в тому вигляді, в якому ми його маємо зараз. Цей період ще називають «золотим» періодом Христової Церкви. Тут виступають такі видатні отці та вчителі Церкви, як Євсевій Кесарійський, Кирило Єрусалимський, Григорій Богослов, Василій Великий, Іоан Золотоуст, Афанасій Олександрійський та інші.

Але в питаннях утвердження новозавітного канону особлива заслуга належить свт. Євсевію Кесарійському, якого називають батьком церковної історії. Він розділив усі відомі на той час книги на чотири групи:

1. Загальновизнані (ομολογοuμεna): 4 Євангелії, Дії святих Апостолів, 14 послань апостола Павла, І послання апостола Петра, І послання апостола Йоана, Апокаліпсис з поміткою «якщо бажаєте».

2. Суперечливі (anτιλογομεna): ІІ послання апостола Петра, ІІ і ІІІ послання апостола Йоана, послання апостола Якова, послання апостола Іуди.

3. Підставні (nοθa): «Пастир» Єрма, послання Варнави, Вчення 12 апостолів (Дідахі).

4. Безглузді: різні єретичні та апокрифічні книги, як наприклад, Євангеліє від Фоми, Діяння апостола Петра, Євангеліє від євреїв та інші.[9]

Вагомою пам’яткою формування канону Новозавітних книг є «Африканський список» . Укладений близько 360 р. невідомим автором, цей список включав чотири Євангелія, Діяння Апостолів, Апокаліпсис Іоанна, 13 Послань апостола Павла (крім Послання до Євреїв). Згадувалися два Послання Петра, з яких істинним визнавалося лише перше, а також три Послання Іоанна, з яких друге та третє відкидалися.

У своєму 39-му Посланні (до свята Великодня 367 р.) Афанасій Олександрійський різко розмежовує «Богодухновенні Писання... які передані нашим батькам тими, хто був очевидцями й служителями Слова від початку» і «так звані таємні писання» єретиків. До списку Афанасія ввійшли Євангелія Матфея, Марка, Луки, Іоана; Діяння; Послання Якова; 1-ше й 2-ге Петра; 1-ше, 2-ге, 3-тє Іоанна; Іуди; Послання Павла до Римлян, 1-ше та 2-ге до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, 1-ше й 2-ге до Солунян, до Євреїв, 1-ше, 2-ге до Тимофія, до Тита, до Филимона; Одкровення Іоанна (Апокаліпсис). Афанасій зазначав, що ці книги «є джерелами спасіння ... нехай же ніхто не додасть до них нічого, так само, як і не відніме нічого від них». Фактично, список Афанасія являв собою загальноприйнятий по сьогодні канон християнських новозавітних творів. Імовірно, що Афанасій, наводячи цей канон, спирався на перший досвід соборного, загальноцерковного рішення про канонізацію Біблії.

Лаодикійський собор (час проведення точно не встановлений; між 343 та 381 р.) вважається першим, на якому офіційно обговорювався християнський канон Біблії. 59-те правило собору постановляє, що лише канонічні книги Нового Завіту слід читати у храмах на відправах, а читання апокрифів заборонялося. 60-те правило Лаодикійського собору містило остаточний канонічний список, у якому було 26 новозавітних книг (всі відомі сьогодні, крім Апокаліпсису). Хоча варто зазначити, що достовірність цього списку і взагалі факт його прийняття як рішення саме цього собору досі не вважаються остаточно доведеними.

Відомі богослови Східної церкви, Кирило Єрусалимський та Григорій Назіанзин також не згадували у своїх списках Нового Завіту Одкровення Іоанна. Проте на Заході Ієронім та Аврелій Августин оприлюднювали списки, новозавітна частина яких була подібна до списку Афанасія Александрійського, тобто складалася з 27 книг.

Канон Нового Завіту з 27 книг обговорювався і був затверджений та підтверджений на «африканських» помісних соборах – Іппонському (393 р.) та двох Карфагенських (397 та 419 рр.).[10] Прийнятий цими соборами канон книг Нового Завіту затверджений декретом папи Геласія (492-496 рр).[11] Корпус біблійного канону підтвердив і помісний Трульський собор (692 р.) своїм 2-им правилом ще раз схваливши правила попередніх соборів та окремих отців Церкви, зокрема щодо канону Священних Біблійних книг.[12] Християнська церковна традиція наголошує, що на цих соборах канон не змінювався, а лише офіційно підтверджувалося прийняте всім християнським світом уже протягом тривалого часу.

Тож як бачимо канон встановився не в силу якогось категоричного рішення церковного авторитету (excathedra), а за загальною згодою, в часи одухотвореної ревності перших християнських спільнот, які, бувши особливо близькими до одкровення, були ще сповнені Духа Святого.

Як ми бачили вже в ІІ-му столітті відбір канонічних писань був, ймовірно, закінчений і визнаний всіма. Невипадково, в 1740 році, італійський вчений Мураторі, бібліотекар Амвросіанської бібліотеки в Мілані, опублікував документ, який можна віднести приблизно до 200 року і який містить перелік книг Нового Завіту. Мураторіїв канон співпадає з нашим каноном, за винятком послань апостола Якова та апостола Петра, яких в ньому немає

Але все ж таки на чому ж ґрунтує своє судження Церква, якими критеріями вона керувалася у відборі писань Нового Завіту, які вона включила в склад Біблії? Тим, щоб були обґрунтовані їх кафоличність та їх апостольське походження; іншими словами, вона шукала доказів того, що їх прийняття покоїться на спільній думці вселенського християнства і що їх походження від святих Апостолів, прямих свідків Христових, може бути встановлене.[13]

Саме слово «канон» грецького походження (kanon) і початково означало певну міру: палицю чи лінійку для вимірювання. Крім того, цей термін використовувався в будівельній сфері, де слово «канон» означало правило або висок. Пізніше цей вираз перейшов і в інші сфери вжитку і набув значення правила того, що має служити зразком, правилом у житті.

Цей термін було запозичено і Церквою. Отці Христової Церкви каноном назвали зібрання священних книг, які писалися під дією Святого Духа Богом вибраними людьми. Ці книги містять правила віри і побожності. Отже, канон Нового Завіту – це зібрання священних богодухновенних книг Нового Завіту в його теперішньому вигляді.

Чим керувалася стародавня Христова Церква, приймаючи до канону ту чи іншу священну книгу? Під час становлення новозавітного канону особлива увага зверталася на два досить важливі фактори:

1. Історичне передання – ретельне дослідження, чи справді та чи інша книга належить перові того чи іншого апостола.

2. Догматичне передання – дослідження самого змісту книги для визначення, чи її вчення збігається із вченням та думками того чи іншого апостола, перові якого вона приписується, а одночасно, чи відповідає її зміст віровченню Церкви.

Тільки після скрупульозного дослідження книга зараховувалася до складу богодухновенних книг. І ніколи за всю історію Христової Церкви не було такого випадку, коли б Церква, прийнявши до канону ту чи іншу книгу, через деякий час міняла свої погляди і вилучала її з канону, або навпаки, щоб Церква спочатку не приймала ту чи іншу книгу, а пізніше ввела її до канону. Коли окремі отці й учителі Церкви не визнавали канонічності окремих книг, то це була тільки їхня особиста думка, а не голос усієї Церкви.[14]

Тут варто нагадати, що певні вагання щодо новозавітного канону існували серед християнських богословів я в період фактичного завершення визначення якісного і кількісного складу канону (IV ст.), так і пізніше. Наприкінці IV ст. висловлювалися сумніви, зокрема, стосовно Послання до Євреїв, дехто (наприклад, відомий богослов та біблійний екзегет Єфрем Сірин) уважав канонічним т. зв. 3 Послання апостола Павла до Коринтян. Християни Сирії аж до VIст. не включали до свого канону 2 та 3 Послання Іоанна, 2-ге Петра, Іуди, а також Одкровення Іоана. Канонічність Апокаліпсису взагалі досить часто піддавалася сумнівам аж до IXст. Канонічність окремих Послань викликала вагання у діячів європейської Реформації XVIст. Так, Жан Кальвін не був упевнений в істинності 2-го Послання Петра, наслідуючи цим Євсевія та Орігена. Мартін Лютер схилявся зовсім відкинути Послання Якова, називаючи його «солом’яним» – імовірно, через очевидну невідповідність цього послання вченню про спасіння вірою. Утім, канон Нового Завіту з другої половини IVст, був у цілому прийнятий усіма християнськими церквами.[15]

Отже, Церква шляхом критичного відбору з одного боку вилучала із загального вжитку ті книги, які в деяких місцевостях навіть користувалися авторитетом апостольських послань, а з другого – визнавала за необхідне, щоб у всіх церквах були у вжитку справді апостольські книги, хоч би вони були навіть подекуди невідомими. Тут Церква не творила нічого від себе – вона тільки констатувала точно перевірені факти щодо богодухновенності тих чи інших книг.[16]

Всі книги Нового Завіту розміщені в каноні відповідно до їхньої вагомості, а також за часом їхнього визнання. На першому місці, звичайно, стоять 4 Євангелія, далі – Дії святих Апостолів. Закінчує канон Апокаліпсис. Але в деяких кодексах окремі книги займають не одні й ті ж місця.

У Синайському кодексі книга Діянь Апостольських, наприклад, стоїть аж після послань апостола Павла. Після послань апостола Павла до IVстоліття Грецька Церква ставила соборні послання.

Не завжди однаковим було розміщення і чотирьох Євангелій. Віддаючи перевагу апостолам із 12-ти, подекуди їх ставили в такому порядку: Матфея, Іоана, Марка, Луки. В інших місцях, враховуючи особливі заслуги Іоана Богослова, на перше місце ставили його Євангеліє. Ще інші на останнє місце ставили Євангеліє від Марка як найкоротше.

Не скрізь і не завжди однакове місце в каноні займали і послання апостола Павла, а також соборні послання.[17]

Соборними називають сім новозавітних послань, написаних Апостоламидо різних церков. Однак спочатку «соборними» називали тільки 1-е послання ап Петра і 1-е послання ап Іоана Богослова. Тільки на початку IV століття після класифікації священних Новозавітних книг святителем Євсевієм Кесарійським ця назва поширилася до всіх семи послань.[18]

До соборних послань належать:

1 Послання апостола Якова.

2 Перше послання апостола Петра.

3 Друге послання апостола Петра.

4. Перше послання апостола Іоана Богослова.

5. Друге послання апостола Іоана Богослова.

6. Третє послання апостола Іоана Богослова.

7. Послання апостола Іуди.

Отже, усіх священних письменників, перу яких належать Соборні послання, є чотири:

1) апостол Яків, перший єпископ Єрусалимської Церкви, названий братом Господнім по тілу, тому що він був сином праведного Йосифа від його першого шлюбу;

2) апостол Петро;

3) апостол-євангеліст Іоан Богослов;

4) апостол Іуда, який називає себе братом Якова.

Щодо самого визначення назви «соборні» думки богословів не завжди збігалися. У різні часи серед різних богословів виникали суперечки:

1 Якщо послання містять вчення всієї Церкви, то таке ж вчення містять і послання апостола Павла.

2 Якщо соборними, або кафоличними, вони названі через свою канонічність і богонатхненність, на відміну від підставних, тоді соборними мали б називатися всі книги Святого Письма: як новозавітні, так і старозавітні.

3 Ці сім послань названі соборними, бо вони – від соборної Єрусалимської Церкви і мають ту ж цілеспрямованість, що і послання Апостольського Собору, яке свого часу було звернене до малоазійських християн (Діян. 15,23-29).

Однак жодних ознак, які б свідчили про будь-яку спільність між соборним рішенням, направленим від Собору Єрусалимської Церкви, і самими Соборними посланнями не виявлено ані в тексті, ані в змісті, ані в їхній редакції. Найбільш вірогідним є твердження, що послання отримали назву «соборні» завдяки своєму соборному призначенню, – собору церков в Антіохії, Сирії, Кілікії (Діян. 15,23).

Своїм змістом, тематикою вони адресовані не до якихось окремих церков, а до всіх – до всього собору Христової Церкви. Звідси й походить назва «соборні». Ця назва була дана посланням не самими священними письменниками під час написання, а пізніше – Церквою, хоча безсумнівно в дуже ранні часи. У такому розумінні назву «соборні» використовував уже Климент Олександрійський (Стромати 4,15).

Це підтверджує і блаж. Феодорит, який вважав, що «ці послання називаються кафоличними, або соборними, тобто окружними, тому, що адресовані не окремому народові чи місту, як це робив апостол Павло, а всім віруючим, наприклад, юдеям, що живуть у розсіянні, чи всім християнам, що спасаються вірою».[19] Таке ж визначення соборним посланням дає і блаж. Феофілакт.

Певним винятком є 2-е і 3-е послання апостола Іоана Богослова, які мають конкретних адресатів. Однак своїм змістом вони стосуються всіх християн, тому, будучи визнаними Церквою як канонічні, вони були приєднані до його 1-го послання.

У каноні новозавітних книг Святого Письма Соборні послання не завжди займали однакове місце. Позаяк своїм змістом і текстологією вони подібні до послань апостола Павла, то в західних виданнях Святого Письма вони поміщені після Павлових послань.

До IVстоліття і Грецька Церква ставила Соборні послання після послань апостола Павла. Теперішнє своє місце в каноні Священних книг – після книги Діянь святих Апостолів – у Східних Церквах Соборні послання зайняли з часів Афанасія Олександрійською (середина IVст.). Таке розміщення перейшло і до слов’янського тексту Біблії, а потім і до українського.

У Західній Церкві і до сьогодні соборні послання розміщені після послань апостола Павла.[20]

Не завжди однаковою була послідовність розміщення самих послань. 85-е Апостольське правило подає перелік новозавітних священних книг, у якому Соборні послання поставлені після послань апостола Павла. У списку самих Соборних послань першими стоять два послання апостола Петра, три послання апостола Іоана Богослова, послання апостола Якова і послання апостола Іуди. А вже 60-е правило Лаодикійською собору (364 р.) ставить Соборні послання перед Павловими.[21]

Ще раз повторюючи, слід наголосити, що «Соборними посланнями» називаються ті, які першопочатково були написані до всієї округи малоазійських церков, тому і називаються окружними або соборними. Такими є послання апостола Якова, два послання апостола Петра, три послання Іоана Богослова та одне апостола Юди (Якового).

Проте два з соборних послань, а саме 2-е і 3-є послання апостола Іоана, були написані до приватних осіб; проте вони зараховані до соборних завдяки імені їх автора – автора 1-го послання апостола Іоана, що має характер соборного.

Зокрема в соборних посланнях міститься наступне: в посланні апостола Якова, написаному для віруючих з юдеїв з причини гонінь на них і помилкової їх думки щодо виправдання однією вірою, міститься настанова про те, що християни повинні переносити всі скорботи з терпінням і радістю, і що істинна віра не може бути без добрих діл.

В І-му посланні Апостола Петра, яке було написане також для підбадьорення й утішення християн з юдеїв, розсіяних в Малій Азії, містяться настанови про послух державній владі і терпіння нещасть, за прикладом Самого Ісуса Христа; крім того, Апостол викладає приватні правила для пастирів і пасових, для мужів, жон та слуг. В ІІ-му посланні, написаному перед кончиною Апостола і відтак у його своєрідному духовному заповіті, він утверджує християн в істинній вірі, проповіданій їм, застерігає від лжевчителів і пише про кончину світу.

В І-му посланні апостола Іоана, написаному незадовго до руйнування Єрусалиму, містяться настанови про те, що віруючі, як діти Божі, вели життя чисте, святе і щоб вони відверталися від неправдивих вчителів, які не визнають Сина Божого, Котрий прийшов в тілі, і особливо вирізнялися взаємною «любов’ю».

В ІІ-му посланні, написаному до однієї пані, Апостол Іоан висловлює свою радість з приводу вірності її дітей істині, переконує зберігати заповідь «любові» і застерігає від лжевчителів.

В ІІІ-му посланні, написаному до Гая, Апостол хвалить його за гостинність і вірність істині та добру.

В посланні апостола Юди (брата Якова Алфеєвого) віруючі в Христа застерігаються від порочного життя і хибного вчення єретиків.[22]

1.2 Апокрифічні апостольські послання

Якщо говорити про Апокрифічні послання, то найперше слід сказати, що цей рід літературних творів представлений значно слабше ніж інші апокрифічні жанри, тому що впроваджувати підложні твори тут було набагато складніше.[23] Все ж буде доречним вказати окремі з таких творів.

Серед них визначаються насамперед групи творів, пов’язані з іменами апостолів Павла та Петра. Зокрема особливо слід згадати такі пам’ятки, як:

так звані «Листування між апостолом Павлом та філософом Сенекою» в 14 листах, поява якої спирається на легенди про дружбу християнського апостола з римським філософом-стоїком;

Послання апостола Павла до Лаодикійців (ІІІ – IV ст.) – твір, написаний у стилі й за мотивами інших Павлових послань, зокрема, до Колосян;

3-тє Послання апостола Павла до Коринф’ян разом з відповіддю адресатів апостолові.

Ще три послання, пов’язані з ім’ям апостола Петра (до речі вони знаходяться в так званих «Клементинах»), відображали настрої іудео-християнського середовища Палестини, центром якого була єрусалимська громада:

«Послання апостола Петра до учнів Якова» з уміщеною там «Проповіддю Петра»;

Лист-відповідь єрусалимської громади про отримання цього послання;

Послання Климента до Якова, де розповідається про мученицьку смерть Петра в Римі та про його останні настанови.

Апокрифічні Послання Ісуса Христа до царя Абгара (Авгара) та Послання Абгара до Христа цікаві тим, що автором і адресатом у них фігурував сам Ісус Христос, що є невластивим для канонічного Нового Завіту.

Послання Варнави (близько 130 р.) приписувалося одному зі сподвижників апостола Павла (є твором апостольського мужа). Текст написаний на грецькій мові, до того ж зберігся повністю.

Послання 12-ти апостолів (близько 160 р.) містить легендарний переказ бесід Христа з учнями протягом 40 днів після Воскресіння (тобто до Вознесіння).

Послання Лентула – «псевдоепіграф» XIV – XV ст., що імітує стародавній переказ: від імені вигаданого правителя Іудеї римлянина Лентула розповідається про євангельські події і, зокрема, дається опис зовнішності Ісуса.[24]

«Послання апостола Тита, Павлового учня, про ціломудренність (дівство)». Тут маємо справу з псевдо-Титом. Текст цього апокрифу був написаний на латинській мові в Іспанії у V ст. після Р. Х.

«Послання Якова». Цей апокриф був написаний в гностичному середовищі у ІІ ст. після Р. Х. він описує 550-ти денне перебування ап. Якова на небі.[25]

Крім послань, підписаним іменем апостола Павла та Петра заслуговує на особливу увагу пам’ятка, що являє собою одне з важливих відкриттів початку ХХ ст. в області древньохристиянської писемності.

Це так звані «Послання апостолів» (EpistolaApostolorum) або «Бесіди Воскреслого Господа з учениками», пам’ятка надзвичайно цікава в патристичному відношенні. Цей документ знайдено в трьох редакціях, що взаємодоповнюють одна одну:

1. Знайдений в 1919 році Шмідтом в Ахмімі, що і дотепер зберігається в Луврі, коптський папірус IV – V століть. В рукописі мало бути 64 сторінки, з яких збереглось лише 32.

2. Знайдений Бікком і Хаулером в одному Віденському палімпсесті IV – V століть латинський уривок послання, як виявилось, буквально співпадає з коптським текстом, щойно згаданим.

3. Ефіопська редакція, знайдена в 1913 році Герріе, якогось Завіту Господа з есхатологічним вступом.

В тексті цих документів знаходиться обіцянка Господа прийти знову на землю через 120 років (згідно коптського папірусу) або 150 років (згідно ефіопської редакції). При співставленні цих даних з «Книгами Сивіл» вченими встановлюється час складення цього «Послання апостолів» близько 150 року (точніше, близько 148 року). Пам’ятка мала безсумнівний вплив на ранню християнську літературу. Часом стиль послання переходить в апокаліпсис.

Зміст пам’ятки наступний. Дія відбувається в Єрусалимі. Одинадцять апостолів сповідують свою віру, після чого слідує розповідь про воскресіння Господа, складена за канонічними євангеліями. Далі йде одкровення воскреслого Господа ученикам про його друге пришестя, про воскресіння плоті, останній суд, про долю засуджених, про вочоловічення, викуплення, про сходження до пекла, про повеління апостолам проповідувати по всьому світу, про лжевчителів. Закінчується розповіддю про вознесіння, згідно апостольських діянь.

Пам’ятка говорить про Бога як Творця світу і темряви, про неволю людини в гріху, про необхідність хрещення для спасіння, про хрещення Спасителем Своїх учеників. Євхаристія називається Паскою. Для апостолів не може бути покаяння. Пам’ятка вільна від хіліастичних впливів, але у своїй коптській редакції носить сліди гностичних і монархіанських ідей.[26]

РОЗДІЛ 2. Соборне послання святого апостола Якова

2.1 Священний письменник

Письменник сам називає себе «Яковом, рабом Бога і Господа Ісуса Христа» (1,1). В євангельській історії відомі три особи з ім’ям Якова[27] : 1) Яків, син Заведея, – один з дванадцяти апостолів і брат св. Іоана Богослова; 2) Яків Алфєїв, брат св. апостола і євангелиста Матфея, теж один з дванадцяти; 3) Яків, названий братом Божим, був одним з 70-ти апостолів Христових і мав своїми братами Іосію, Іуду і Симона (Мф. 13,55) – саме він став потім першим Єрусалимським єпископом і отримав від юдеїв прізвисько «праведного». На відміну від двох інших, що належать до лику дванадцяти, він називався ще «меншим».[28]

Згідно церковного передання, Соборне послання, назване посланням Якова, було написане Яковом, братом Господнім, а не Яковом Заведеєвим, братом Іоана Богослова, чи Яковом Алфеєвим, братом апостола-євангелиста Матфея. Яків Заведеїв досить рано, приблизно 44 року, загинув мученицькою смертю від руки Ірода Агрипи (Діян. 12,2).До того ж немає ніяких відомостей про те, що він був відомий широкому загалу християн із юдеїв розсіяння. Зі слів послання зрозуміло, що священний письменник якраз знаний усіма християнами ізюдеїв. Таким міг бути тільки апостол Яків, єпископ Єрусалимський, що виступив з активною діяльністю вже після смерті Якова Заведеєвого (Діян. 15,13; 21,18; Гал. 1,19). Саме цього Якова апостол Павло ставить нарівні з апостолами Петром та Іоаном, називаючи всіх трьох стовпами Церкви (Гал. 2,9).

Деякі богослови, зокрема блаж. Єронім, а пізніше високопреосвященіший Філарет, архієпископ Чернігівський, проф. І. В. Чельцов, проф. М. Д Муретов стверджували, що Яків, священний письменник Соборного послання – це не хто інший, як Яків Алфеїв – один із 12-ти апостолів. Однак ані в свідченнях церковного передання, ані в словах Святого Письма цьому немає жодних підтверджень.

Яків був апостолом із 70-ти, першим єпископом Єрусалимської Церкви. Йому були підвладні християнські громади як у Палестині, так і за її межами. У Святому Письмі він ще названий братом Господнім по тілу. Церква назвала його Праведним (Діян. 12,17; 21,18; Гал. 1,19).

У Євангелії брати Господні по тілу Яків, Осія. Симон і Юда відрізняються від Апостолів із числа дванадцяти. Євангелист Іоан Богослов пише: «Прийшов Ісус до Капернаума Сам і Мати Його, і брати Його, і учні Його» (Ін. 2,12). В Євангелії від Матфея читаємо: «Він же (Ісус) відповів тому, що говорив до Нього: «Хто Мати Моя? І хто брати Мої?» (Мт. 12,48). Євангелист Марко пише: «Прийшли Мати і брати Його і, стоячи надворі, послали до Нього покликати Його» (Мк. 3,31). Подібно й у євангелиста Луки: «Прийшли до Нього Мати Його і брати Його і не могли доступитися до Нього через народ» (Лк 8,19).

Отже, якщо апостоли завжди були з Христом, то Його брати стоять осторонь. Більше того, євангелист Іоан Богослов вказує, що «брати Його не вірували в Нього» (Ін. 7,5). А це означає, що вони не могли бути в числі 12-ти апостолів.

Водночас стародавнє церковне передання, незважаючи па досить скупі відомості про братів Господніх, все ж таки стверджує,що Яків, брат Господній, і Яків Алфеїв – різні особи. Зокрема, в «Апостольських настановах» говориться: «Ми, дванадцять, зібравшись в Єрусалимі, прийшли до Якова, брата Господнього» (4,12). Далі перераховуються всі дванадцять Апостолів, серед яких і Яків Алфеїв, а після них називається «Яків, брат Господній, єпископ Єрусалимський, і Павло, учитель народів» (4,14).

Климент Олександрійський і Євсевій Кесарійський говорить: «Петро, Яків й Іоан хоч Самим Господом були виділені, однак після Вознесіння Господнього не стали сперечатися, вибрали Єрусалимським єпископом Якова Праведного» [Церковна Історія. 2,1].[29]

Хто такі брати Господні? Найбільш вірогідною є версія, що вони були дітьми праведного Йосифа Обручника від його першого шлюбу. Серед чотирьох братів, імена яких названо в Євангелії (Мт. 13,55, Мк. 6,3), Яків був старшим. Під час втечі Йосифа з Пречистою Дівою Марією і немовлям Ісусом до Єгипту, коли юдейський цар Ірод Великий шукав убити новонародженого Спасителя, Яків був з ними. Будучи вихованим у побожній родині праведного Йосифа, Яків виділявся особливою праведністю. Святитель Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній Історії» подає свідчення Єгезиппа про те, що Яків був «назореєм від утроби матері, не пив ні вина, ні будь-чого п’янкого, не їв м’яса, не підстригав волосся, не мастився оливою і не мився в бані» [Ц.І. 2,23]. І саме через свою щиру відданість Мойсеєвому закону Яків разом з братами довго не міг повірити в те, що Син Марії – Ісус насправді є Сином Божим, Месією.

Після Вознесіння Ісуса Христа на небо брати Господні вже перебували разом з Апостолами, про що свідчить книга Діянь святих Апостолів. «Усі вони (Апостоли), - пише апостол Лука, - однодумно перебували в молитві й благанні з деякими жінками і Марією, Матір ’ ю Ісуса, та збратами Його» (Дії 1 ,14). Отже на той час вони вже цілковито увірували в Ісуса як у Месію. І чи не найбільше сприяло цьому явлення воскреслого Спасителя Якову (І Кор. 9,5; 15,5).

Яків, усім серцем увірувавши в Господа Ісуса Христа, став найяскравішим зразком істинного християнина із юдеїв. У його особі практично поєдналися Старий і Новий Завіти. До Мойсеєвого закону він ставиться загалом з належною повагою, шануючи його обрядові приписи. Це виразилося у словах його поради, яку він дав апостолові Павлу стосовно обряду очищення, щоб не викликати суперечок у Єрусалимській Церкві. Коли апостол Павло після своєї третьої подорожі прийшов до Єрусалима, Яків порадив йому: «Напевно, зійдеться народ; бо почують, що ти прийшов. Зроби ж те, що скажемо тобі: є в нас чотири чоловіки, які взяли на себе обітницю. Взявши їх, очистись з ними і прийми на себе витрати на жертву за них, щоб постригли собі голову, і пізнають всі, що почуте ними про тебе несправедливе, але що і сам ти продовжуєш дотримуватися закону» (Діян. 21,22-24).

Водночас на Апостольському Соборі він першим подає голос, щоб язичників, які навертаються до Христа, звільнити від ярма Мойсеєвого. «Гадаю, - сказав він у своєму виступі, - не треба обтяжувати язичників, які навертаються до Бога, а написати їм, щоб вони утримувались від оскверненого ідолами, від блуду, удавленини і крові, і щоб не робили іншим того, чого не бажають собі» (Діян. 15,19-20).

Назорейство апостола Якова хоч за формою було юдейським, однак у духовному змісті воно було християнським, - його можна вважати прототипом християнського аскетизму (чернецтва). Своє християнське подвижництво він окропив мученицькою кров’ю.

Християнство для апостола Якова це не тільки переосмислення юдейства і відхід від нього, а й новий шлях спасіння в Христі, який починається з переродження через Євангеліє, «щоб нам бути якимсь новим Його створінням» (Як. 1,18). Не розриваючи національно-історичного зв’язку з юдейством як віковою спадщиною отців вибраного Богом народу, апостол Яків водночас допускає звершення старозавітних обрядів і дотримання традицій настільки, наскільки їм не надавалося догматичного значення, - вони мали бути овіяні християнським духом.

Користуючись великою повагою з боку всіх віруючих і невіруючих, апостол Яків, будучи єпископом Єрусалимської Церква, проживав, проповідував тільки в Єрусалимі аж до своєї мученицької смерті (бл. 64 р.).

Святитель Євсевій Кесарійський передає слова Єгезиппа: «Коли тих, що увірували, стало багато навіть серед старійшини, то юдейські книжники і фарисеї почали кричати і говорити, що так весь народ в Ісусі стане очікувати Христа. Тому, прийшовши до Якова, вони сказали йому: «Просимо тебе, утримай народ, бо він помиляється і помилково визнає Ісуса Христом. Ось тепер усі зійшлися на свято Пасхи, то просимо тебе, напоум їх щодо Ісуса. Ми довіряємо тобі, бо самі разом з народом засвідчуємо твою праведність і безсторонність. Тож переконай людей, щоб вони не помилялись щодо Ісуса. Тебе всі послухають, і ми зі всіма. Стань на крилі храму, щоб наверху тебе всі бачили і слова твої чуло все зібрання»...

Книжники і фарисеї справді поставили Якова на крилі храму і закричали до нього: «Праведнику! Тобі всі ми маємо вірити. Ось цей народ у невіданні йде за Ісусом розп’ятим. Скажи ж нам, що таке двері Ісуса розіп’ятого?» Яків голосно відповів: «Для чого ви питаєте мене про Ісуса, Сина Людського? Він сидить на небесах праворуч Великої Сили і знову прийде на землю на хмарах небесних». Завдяки цьому свідченню Якова багато увірували і почали славити Ісуса, викрикуючи: «Осанна Сину Давидовому!» А книжники і фарисеї говорили поміж себе: «Ми погано зробили, що приготували таке свідчення Ісусові. Вийдімо і скиньмо Якова, щоб інші, бодай через страх, не повірили йому». І почали кричати: «О, о! Праведник помиляється»… І вони вийшли і, скинувши Праведного, сказали один одному: «Уб’ємо його камінням». І почали кидати в нього каміння.

Скинений не одразу помер, але, піднявшись, став на коліна і говорив «Господи, Боже, Отче! Прости їм, бо не знають, що роблять». В той час, як на нього летіло каміння, один священик ізсинів Рихава (про якого згадує пророк Єремія) закричав: «Стійте, що ви робите! Праведник за вас молиться!» Але якраз у цей час один із них, суконник, вхопив палку, на яку намотують сукно, вдарив нею Праведника, і він помер».[30]

Ця розповідь розкриває в особі Якова образ справжнього Апостола Христового, який проповідував юдеям Ісуса як Істинного Месію і Спасителя – спасіння не через дотримання старозавітного закону, а тільки через віру, підкріплену добрими ділами.

Згідно зі свідченням юдейського історика Йосифа Флавія, апостол Яків за вироком, винесеним первосвящеником Ананом, був побитий камінням саме як порушник закону. «…він зібрав Синедріон і поставив перед ним Якова, брата Ісуса, названого Христом, разом із деякими іншими людьми, звинуватив їх у порушенні закону і засудив до побиття камінням. Проте всі найприскіпливіші і найкращі законники, які були в місті, віднеслися до цієї постанови з неприязню. Вони таємно послали до царя з проханням заборонити Анану подібні міроприємства в майбутньому і вказали нате, що й тепер він вчинив неправильно… З огляду на це цар Агриппа позбавив Анана первосвященства» (Древності. ХХ, 9,1)[31] . Йосиф Флавій, перераховуючи причини падіння Єрусалиму в результаті війни з римлянами, говорить, що Господь покарав євреїв, між іншим, за вбивство Якова Праведного.[32] Це означає, що дотримання обрядів і звичаїв свого народу апостол Яків звершував у християнському дусі, що аж ніяк не зменшувало до нього поваги з боку правовірних юдеїв.

Тож, автором соборного послання святого апостола Якова є святий Яків, апостол з 70-ти, названий євреями «Праведним» і удостоєний церковного іменування «Брат Господній» (гл. 1,19), – перший єпископ Єрусалимської церкви (33-63 рр.). Йому ж засвоюється літургія з його ім’ям. Пам’ять його відзначається 23 жовтня.[33]

2.2 Місце і час написання

Місце і час написання апостолом Яковом послання, як і всіх інших Апостольських послань, в самому творі не зазначені. Час написання цього послання встановлюється через порівняльний аналіз його змісту зі змістом інших послань, зокрема соборних послань апостола Петра і послань апостола Павла.

Апостол Яків у своєму посланні не торкається проблематичного питання християн із язичників, яке порушувалося на Апостольському Соборі в Єрусалимі. Характер послання більше релігійно-моральний, аніж догматичний. Своїм духом воно близьке до повчань, бесід, проповідей Ісуса Христа. Це може бути свідченням того, що послання написане в ранні часи, ще до Апостольського Собору.

Однак відоме й протилежне твердження – послання написане після Собору, на початку 60-х років. Про це свідчить не тільки поширення християнства за межами Палестини, але й те, що вже встиг виявити себе занепад морально-духовного стану серед християнських громад. Крім того, побутує думка, що апостол Яків, коли писав своє послання, вже був ознайомлений із Першим посланням апостола Петра і ранніми посланнями апостола Павла, особливо з посланням до римлян.

Деякі дослідники Святого Письма Нового Завіту схильні вважати, що між посланням апостола Якова і посланням апостола Павла до римлян є певна суперечність у вченні про віру і діла. Однак такі твердження абсолютно безпідставні. Апостол Яків у своєму посланні аніскільки не суперечить посланням апостола Павла – у посланні немає навіть натяку на полеміку щодо виправдання людини вірою чи ділами. Тому спосіб визначення дати написання послання таким методом не цілком достовірний.

Не тільки непереконливим, але й безпідставним є намагання довести, що Соборне послання апостола Якова було написане в ІІ столітті.

Посилання на спорідненість деяких місць послання апостола Якова з окремими місцями І-го послання свящмч. Климента Римського і «Пастиря» Єрма є якраз доказом зворотного – неабиякого авторитету апостола Якова і загального визнання його послання «мужами Апостольськими», до яких належали Климент Римський та Єрм.

Місцем написання апостолом Яковом його Соборного послання безсумнівно вважається його єпископська кафедра – місто Єрусалим або, в крайньому разі, Палестина. Про палестинське походження послання свідчить його зміст. Наприклад, згадка про те, як хлібороб жде «доброго плоду від землі і довго терпить задля нього, поки дістанеться йому дощ ранній і пізній» (Як 5,7) ; про смоківницю, оливку та виноградну лозу (Як 3,12) , про спеку, що «висушує траву, цвіт її опадає, зникає краса її вигляду» (Як 1,11) , - все це свідчить про безпосередню близькість до Палестини. Водночас і сама вказівка на те, кому послання адресується – «дванадцяти колінам, що в розсіянні» , - теж свідчить, що воно могло писатися і посилатися не із «розсіяння», а з духовного центру, яким був Єрусалим.[34]

2.3 Призначення послання. Привід для написання послання

Як видно із слів першого вірша, послання св. апостола Якова було призначене і послане «дванадцяти колінам, що знаходяться в розсіянні» (Як. 1,1), тобто євреям. Мабуть, мова автора звернена не тільки до євреїв, що прийняли християнство, але і до євреїв, що ще не увірували, тим більше що ті й інші довгий час не дуже відділялися один від одного і, як видно з книги Діянь, мали навіть спільні зібрання. Апостол Яків, як вже згадувалося, користувався найбільшим авторитетом і серед тих євреїв, котрі не повірили в Христа, а тому міг звертатися і до них з владним словом повчання. Вираз «дванадцяти колінам, що знаходяться в розсіянні» не виключає і євреїв, що жили в Палестині.

Приводом для написання послання св. Якова були, ймовірно, та скорбота, яку переносили іудеї, що жили в розсіянні, як від своїх невіруючих братів, так особливо від язичників. Випробування ці були такі великі, що багато хто, не знаходячи в собі достатньо сил для їх перенесення і не вміючи їх узгодити з благами для іудейського народу, що очікувалися від Месії, стали падати духом і хитатися у вірі. Серед зовнішніх бід деякі неправильно дивилися на джерело цих бід, дозволяючи собі нарікання на Самого Бога, але разом з тим, думаючи як і раніше вбачати своє спасіння в походженні від Авраама, вони неправильно дивилися на молитву, недооцінювали значення добрих справ, із зарозумілості охоче ставали вчителями інших. При цьому багаті звеличувалися над бідними, унаслідок чого повсюдно брала гору велика пристрасть до мирських благ, а братська любов холонула.

Все це і спонукало св. Якова дати їм необхідне етичне лікування у вигляді послання.

2.4 Автентичність послання Якова

З свідоцтв Орігена і Єсевія Кесарійського відомо, що автентичність послання Якова не всіма в стародавній Церкві визнавалася незаперечною, що дало привід Лютеру в час Реформації сумніватися в його автентичності, оскільки воно містило неприйнятне для Лютера твердження, що «віра без діл мертва» (2,26). Проте ніхто з найвідоміших і знаменитих отців і вчителів Церкви не виказував сумнівів в його автентичності. Приводом для сумнівів могло бути тільки те, що не всі древні письменники Церкви згадують про це послання, оскільки в ньому мало матеріалу для використання в їх апологетично-полемічних працях, які переважно з’являлися в перші часи існування Церкви. Крім того, в його надписанні нічого не говориться про його апостольський авторитет, оскільки св. Яків, через смирення, замовчує про свою апостольську гідність. Зате є підстави вважати, що такі стародавні християнські письменники, як Климент Римській, автор «Пастиря» Єрма, св. Іриней Ліонський, Климент Олександрійський і Тертуліан, знали це послання. Є воно і найдавнішому сирійськом перекладі 2 століття Пешіто. З часу Євсевія Кесарійського всякі сумніви в автентичності цього послання припиняються, послання визнано всією Церквою і внесене в канон Священних Новозавітних книг.

2.5 Загальний характер послання, його зміст і мова

Загальний характер послання суто повчальний, причому етичні умовляння апостола відрізняються особливою силою, піднесеністю і аскетичною суворістю. Виклад уривчастий, носить тон особливої важливості і разом з тим наповненості любов’ю.

Містить послання всього п’ять глав. Матеріал по розділах розташований таким чином:

Розділ перший: Надписання і привітання (1). Вчення про спокуси (2-4), про мудрість і молитву (5-8), про нікчемність багатства (9-11). Джерело спокус — не Бог (12-18). Про приборкання гніву і язика і виконання закону (19-26). Сутність справжнього благочестя (27).

Розділ другий: Умовляння щодо безстороннього відношення до ближніх (1-13). Вчення про взаємовідношення між вірою і добрими справами (14-26).

Розділ третій: Застереження від самозваного учительства і від неприборканості мови (1-14). Істинна і помилкова мудрість (15-18).

Розділ четвертий: Викривальна промова проти пожадань (1-3), проти дружби з світом (4-10), проти лихослів’я (11-12) і самовпевненості (12-17).

Розділ п ’ ятий: Викриття жорстокосердих багачів (1-6). Повчання про довготерпіння і злостраждання (7-13), про таїнство єлеосвячення (14-15), про сповідання гріхів (16-18), про навернення заблудлих (19-20).[35]

Апостол Яківна початку свого послання не називає себе апостолом, а пише: «Яків, раб Бога і Господа Ісуса Христа» (Як. 1,1). Однак це ніскільки не принижує його апостольської гідності, а свідчить про його смирення. Водночас це свідчить і про його неабиякий авторитет як серед християн із юдеїв, так і серед християн із язичників. Він називає себе рабом Бога і рабом Господа Ісуса Христа. Це є особливою рисою всіх істинних Апостолів, яка відрізняє їх від тих, які привласнювали собі цю гідність.

Послання апостола Якова спочатку було адресоване «дванадцятьом колінам, що в розсіянні» (Як. 1,1). Деякі дослідники Святого Письма під «дванадцятьма колінами» розуміли новий духовний Ізраїль, посилаючись при цьому на слова апостола Павла: «Не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13.14). Сам вираз «дванадцять колін» - це стародавнє визначення всього ізраїльською народу як єдиною цілого - єдиного, Богом вибраного народу, на відміну від інших язичницьких народів (Дії 26,6-7). Вираз «у розсіянні» свідчить про те, що адресати знаходилися за межами Палестини.

Сам зміст послання своїм суто християнським характером свідчить, про те, що воно було адресоване християнам із юдеїв. Однак відчувається, що деякі звернення в посланні мають відношення до юдеїв невіруючих. Це цілком зрозуміло, бо на початках юдеї християни і нехристияни збиралися разом за національною приналежністю. Водночас авторитет апостола Якова був настільки великий, що його поважали, до його слів прислухалися як християни, так і невіруючі юдеї. Але із самого змісту послання видно, що воно мало відношення не тільки до тих, що проживали «у розсіянні», але й до палестинських юдеїв.

Моральне життя християнина, згідно із вченням апостола Якова, в основному визначається законом волі. «Хто вникне в закон довершений, в закон свободи і перебуває в ньому, -пише апостол Яків, - той, будучи не слухачем, який забуває, а виконавцем діла, блаженний буде у своїй діяльності. Так говоріть і так робіть як такі, що мають бути суджені за законом свободи» (Як 1,25; 2,12).

Удосконалення й виправдання християнина звершується тільки через єднання з Христом у живій і дієвій вірі. «Яка користь, браття мої , - пише Апостол, - коли хто говорить, що він має віру, а діл не має? Чи може ця віри спасти його? Якщо брат або сестра нагі і не мають денного прожитку, а хто-небудь із вас скаже їм: «Ідіть з миром, грійтесь і їжте», - але не дасть їм потрібного для тіла, - яка користь? Так само і віра, коли не має діл,, сама по собі мертва… Хіба не ділами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Ісаака? Чи бачиш, що віра сприяла ділам його, і ділами віра досягла довершеності? І справдилося словоПисання: увірував Авраам Богові, і це було поставлено йому в праведність, і його назвали другом Божим. Чи бачите, що людина виправдовується ділами, а не тільки вірою? Так само і блудниця Раава хіба не ділами виправдалася, прийнявши підглядачів і вивівши їх іншою дорогою? Бо як тіло без духу мертве, так і віра безділ мертва» (Як. 2,14-26).

Тому загальним обов’язком кожного християнина апостол Яків вважає саме діяльну християнську любов: «Чиста і непорочна побожність перед Богом і Отцем єв тому, щоби піклуватися про сиріт і вдів у їхніх скорботах і берегти себе неоскверненими від світу» (Як. 1,27).

Деякі богослови, особливо західні, серед яких і Ф. Фарар, стверджували, що апостол Яків своїм ученням суперечить апостолові Павлу. Однак при більш уважному порівнянні переконуємось, що жодних суперечностей у їхньому вченні немає. Слова апостола Якова, покладаючись на його авторитет як єпископа Єрусалима, використовували вороги апостола Павла, щоб звинуватити його у зраді юдаїзму.

Характер Соборного послання апостола Якова в основному повчальний. У розкритті поняття правди та моральних істин Апостол часто посилається на Старозавітні повчальні книги, зокрема на книги Притч Соломона, Премудростей Соломона, Екклезіаста, Ісуса, сина Сираха. У повчаннях щодо аскетизму, увикритті насилля над бідними з боку багатих апостол Яків близький до духу книги пророка Амоса.

Однак своїм повчальним характером щодо християнської любові послання апостола Якова особливо наближене до Нагірної проповіді Спасителя Ісуса Христа.

У розкритті догматичних істин Апостол поряд із старозавітнимипонятями про Бога подає також новозавітне вчення. Зокрема, про Бога він говорить як про Найчистішого: «Бог не спокушається злом і Сам не спокушає нікого» (Як. 1,13). Бог є Отцем світу і джерелом всяких благ, Він Незмінний: «Всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходить зверху, від Отця світів, у Котрого немає зміни і ні тіні переміни» (Як. 1,17). Бог Єдиний: «Ти віруєш, що Бог Єдиний, - добре робиш» (Як. 2,19). Тільки Богові належить право Законодавця і Судді: «Один є Законодавець і Суддя, котрий може спасти і погубити» (Як. 4,12).

Водночас Апостол розкриває догматичні поняття новозавітного, християнського характеру у вченні про Ісуса Христа,як про Істинного Бога. Найперше він називає себе рабом «Бога і Господа Ісуса Христа» (Як. 1,1). Він наголошує, що Ісус Христос є Господом слави: «Майте віру в Ісуса Христа нашого Господа слави» (Як. 2,1) , вчення Якого є словом істини: «Він породив нас словом істини, щоб нам бути якимось, початком Його створіння» (Як. 1,18). Водночас Апостол говорить, що Христос незабаром прийде вдруге: «Отже, браття, будьте довготерпеливі до пришестя Господа… Терпіть же довго і ви, зміцніть серця ваші, бо пришестя Господа наближається» (Як. 5,7-8).[36]

Зважаючи на те, що апостол Яків адресував своє послання християнам, які проживати за межами Палестини – в розсіянні, можна з упевненістю говорити, що воно, як інші священні новозавітні книги, було написане грецькою мовою. Апостол, подібно до тієї усної розмови, яку вів з юдеями розсіяння, згідно свідчення Єгезиппа, перед смертю, і в посланні міг звернутися лише грецькою мовою. Причому грецька мова послання, хоч і не класична, достатньо, проте, чиста, говорить, ймовірно, про те, що св. Яків володів грецькою мовою з самого дитинства.[37]

Напевно, якнайкраще враження про особистий етичний ідеал ап. Якова дає його послання, яке за загальним свідченням церковного передання є першим за часом написання серед інших апостольських послань (приблизна дата написання ~ бл. 60 року). В Посланні Яків називає себе «рабом Бога і Господа Ісуса Христа» (1,1). Серед основних чеснот, до яких закликає апостол, — терпіння, неухильність в дотриманні заповідей, не звертання уваги на особу, стриманість мови, збереження миру, покірність, презирство до багатства, надія на Бога. Характерно, що послання в основному містить вимоги і повчання у дусі Писання Старого Завіту, не відчувається ніякого зіставлення «закону» і «благодаті», як це яскраво виражено в творіннях «апостола народів». Існує думка, що позиція апостола Якова просто суперечить позиції ап. Павла — зокрема, в питанні про «віру і справи». Дійсно, загалом апостол Яків виказує неначе протилежну ап. Павлу точку зору. Для ап. Якова неначе справді діла важливіші за віру. Але як говорить про це сам апостол? «Справами віра (Аврама) досягла досконалості» (Як. 2,22). І далі: Чи «бачите, що людина виправдовується справами, а не вірою тільки?» (Як. 2,24). В цих міркуваннях, здається, відчувається бажання апостола максимально точно виразити співвідношення справ і віри, відхилити можливі заперечення з боку християн, навернених з язичників, для яких існувала велика спокуса повністю відкинути Старий Завіт. Якщо і є тут полеміка з ап. Павлом, то це полеміка братська.[38]

РОЗДІЛ 3. Соборні послання святого апостола Петра

3.1 Перше соборне послання святого апостола Петра

3.1.1 Священний письменник

«Петро, апостол Ісуса Христа», від імені якого написане послання, безумовно, Симон-Петро Євангелія, бо іншого Петра першохристиянська історія не знає. Симон, син Іони (або Іоанна), походив з Віфсаїди, міста на березі Галілейського моря (Ін. 1,44). Разом з братом Андрієм він переселився в Капернаум, де одружився і жив в будинку тещі (Мк. 1,29-31; пор. 1 Кор. 9,5). За професією він був рибаком (Мк. 1,16). В Капернаумі Симон зблизився з сім’єю рибака Заведея, особливо з його синами Яковом і Іоаном (Мф. 4,21; Лк. 5,7-10). Всі четверо відправилися на Йордан слухати проповідь Іоана Хрестителя (Ін. 1,28 і сл.), де вперше зустріли Ісуса. Від Нього рибак отримав нове ім’я Кефа, або Кифа, що по-арамейски значить Скеля, Камінь (Ін. 1,42). По-грецьки це ім’я звучить як Петро (πέτρος — камінь). З цієї миті Симон став послідовником Христа, але остаточно приєднався до Нього тільки в Галілеї після чудового улову риби (Лк. 5,1-11). Господь поселився в будинку Петра, користувався його човном; в списках 12 апостолів Петро усюди названий першим. Йому дійсно належало якесь старшинство: він говорив від імені апостолів, ухвалював за них рішення. Після відмови Христа від царського звання і проповіді про Хліб Небесний багато хто покинув Його. Господь запитав дванадцять: чи не хочуть і вони відійти від Нього? У відповідь Симон-Петро засвідчив вірність учнів і готовність слідувати за Ним (Ін. 6,68-69). Поблизу Кесарії Филипової Петро сповідав віру в Ісуса як «Христа, Сина Бога Живого» (Мф. 16,16 сл.), а Господь, розкриваючи значення імені Петро, сказав, що на цьому камені збудує Церкву Свою: «Блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Котрий є на небесах; і Я тобі кажу, ти Петро і на цьому камені (на камені віри, а не на його особі)[39] Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не подолають її» (Мф. 16,17-18). Але коли апостол взнав, що Ісуса чекають муки і смерть, він не зміг примиритися з цим, за що і отримав суворий докір від Вчителя (Мф. 16,22-23). Разом з двома іншими найближчими учнями Господа Іоаном і Яковом Петро був свідком Преображення і воскресіння дочки Іаіра (Мф. 17,1 сл; Мк. 5,22 сл).

На Таємній Вечері Петро намагався чинити опір тому, щоб Вчитель омив його ноги (Ін. 13,6-9), і через Іоана взнав, хто з Дванадцяти — зрадник (Ін. 13,23 сл.). Він завіряв Господа, що не залишить Його навіть в смертельній небезпеці, але почув пророцтво про своє зречення. Втім, він був утішений повелінням в майбутньому «утвердити братів своїх» (Лк. 22,31-34). Петро був поряд з Ісусом під час Його Гефсиманської молитви (разом з синами Заведеєвими, Мф. 26,37), але не знайшов в собі сили пильнувати в цю ніч (Мк. 14,37). Він був єдиним учнем, що намагався захистити Вчителя у момент узяття Його під варту (Ін 18 10). Тільки Петро і Іоанн послідували за Ним в будинок первосвященика, де Петро, впізнаний слугами, в страху відрікся від Ісуса. Вчинивши цей вчинок, він гірко плакав і каявся, згадуючи слова Ісуса (Мф. 26,69 сл.; Мк. 14,66 сл.; Лк. 22,54 сл.; Ін. 18,15 сл.).

Петро — перший з Дванадцяти, кому з’явився Воскреслий (1 Кор. 15,5). На Галілейському морі Господь дав Симону веління пасти Його овець і передбачив йому мученицьку кончину (Ін. 21). За пропозицією Петра був вибраний апостол на місце Іуди (Діян. 1,15 сл.); Петро говорив до народу від імені учнів в день П’ятидесятниці (завдяки цій проповіді близько трьох тисяч людей стали християнами – Діян. 2,14 сл.), зціляв ім’ям Ісуса (Діян. 3,1 сл), випробував перші переслідування за віру (Діян. 4,1 сл.; 5,17 сл.), викривав негідних членів Церкви (5,1 сл.; 8,20 сл.). Після загибелі св. Стефана апостол почав проповідь серед самарян (Діян. 8,14 сл.) і хрестив першого язичника (Діян. 10,1 сл). В 44 р. Петро був арештований в Єрусалимі за наказом царя Агрипи I, але врятувався чудовим чином (Діян. 12). Після цього апостол покинув місто і став мандруючим проповідником. В 49 р. він був в Єрусалимі на «апостольському соборі» (Діян. 15), де підтримав апостола Павла, з яким він познайомився в перші роки після його навернення (Гал. 1,18). В Антіохії Петро проявив деякі коливання, поступившись консерваторам, в чому його і дорікав ап. Павло (Гал. 2,11 сл.; Діян. 11,2 сл.). Петро проповідував головним чином в Малій Азії, Антіохії і, мабуть, в Коринфі (пор. 1 Кор. 1,12).[40]

Апостол Павло назвав Петра, разом з Іоаном Богословом та Яковом, братом Господнім, одним із трьох стовпів Христової Церкви (Гал. 2,9).

Згідно загальноцерковного передання, засвідченого стародавніми джерелами (Климент Римський, Папій, Гай, Євсевій), наприкінці життя апостол прибув до Рима, де був розіпнутий на хресті вниз головою. Його прибуття можна віднести до 63 р., а страту — до 64 або до 67 р., коли за наказом імператора Нерона була замучена безліч християн. Щодо точності відомостей про служіння ап. Петра в Римі, то ми не знаємо точної дати його прибуття до Рима. Мовчання про нього в павлових посланнях з Рима до 2-го Тим, включно, примушує думати, що його не було в Римі, коли св. ап. Павло складав ці послання. Не бував св. ап. Петро в Римі і раніше прибуття туди св. ап. Павла в узах. З другого боку, стародавнє передання одноголосно свідчить, що св. ап. Петро помер в Римі. Якщо це так, то його смерть природно відносити до другого спалаху гонінь при імператорі Нероні, тобто до 67, найпізніше до 68 року. Отже, служіння ап. Петра в Римі почалося не раніше 64 року і закінчилося не пізніше 68 року.[41]

Ап. Петро був похований на Ватиканському пагорбі поблизу місця його розп’яття. Пізніше Церквою разом запостолом Павлом він був названий первоверховним Апостолом (його пам’ять вшановують разом зі згадкою про ап. Павла 12 липня за новим стилем; крім того особливо 29 (16) січня – поклоніння чесним веригам св. Всехвального ап. Петра[42] ). Залишки його стародавньої гробниці (II ст.) були знайдені археологами під вівтарем базиліки св. Петра в Римі.

3.1.2 Достовірність послання

Доказом того, що Перше соборне послання апостола Петра написане саме ним, служать:

1) його ж вказівка у Другому посланні (2 Петр. 3,1);

2) свідчення ранньохристиянського передання, що бере початок від апостольських часів;

3) сам зміст послання.

Щодо церковного передання про Перше соборне послання апостола Петра, то достатньо відзначити, що учень євангеліста Іоана Богослова святий Полікарп Смирнський у своєму посланні до филип’ян (1,3; 2,1; 5,3), як свідчить церковний історик Євсевій Кесарійський [Церковна Історія, 4,14], наводить цитати із Першого послання апостола Петра (1 Петр. 1,8,13,21; 2,11-12,22,24; 3,9; 4,7).Цитує назване послання і святий Іриней Ліонський (Проти єресей, IV,9,2), вказуючи, що взяті ним слова належать апостолові Петру. Засвідчують достовірність цього послання, наводячи із нього цитати, Тертуліан, Климент Олександрійський, а також Оріген, св. Кипріан, Євсевій Кесарійський, св. Афанасій Великий та інші отці й вчителі Церкви.

Водночас доказом достовірності послання є те, що воно знаходиться у такому відомому стародавньому сирійському перекладі IIстоліття, як Пешіто. Тому як Східна, так і Західна церкви ще з перших віків християнства визнавали Перше соборне послання апостола Петра достовірним.[43]

3.1.3 Первинне призначення послання (мета), привід для написання, місце і час

Первинне призначення послання видно з самого його надписання: воно звернене до «пришельців, розсіяних в Понті, Галатії, Каппадокії, Асії й Віфінії» (1,1) — провінціях Малої Азії. Під цими «прибульцями» треба розуміти іудеїв, що головним чином повірили, бо св. Петро був переважно «апостолом обрізаних» (Гал. 2,7), але, як видно з деяких місць послання (2,10; 4,3-4), тут маються на увазі і язичники, які, звичайно, також входили до складу християнських общин Малої Азії, як це видно з книги Діянь і деяких послань св. апостола Павла.

Які спонуки могли бути у св. апостола Петра писати малоазійским християнам, спільноти яких були засновані, як ми знаємо з книги Діянь, св. апостолом Павлом?

Внутрішнім мотивом, звичайно, було для апостола Петра веління Господа «затвердити братів своїх» (Лк. 22:32). Зовнішнім мотивом послужили негаразди, що з’явилися в цих общинах, а особливо гоніння, що впали на них з боку ворогів Хреста Христового (що видно з 1 Петра. 1,6-7; 4,12,13,19; 5,9). Окрім зовнішніх ворогів, з’явилися ще більш тонкі вороги — внутрішні, в особі псевдовчителів. Користуючись відсутністю св. апостола Павла, вони почали спотворювати його вчення про християнську свободу і протегувати всякій етичній розбещеності (1 Петра 2,16; 2 Петра 1,9; 2,1). Є підстави вважати, що відомості про випробування, що осягнули малоазійскі общини, приніс св. апостолу Петру Силуан, який був постійним супутником апостола Павла, але після ув’язнення апостола Павла перейшов до св. Петра.

Мета послання, таким чином, — підбадьорити, утішити в скорботі малоазійських християн і утвердити їх у вірі. Останню мету св. Петро сам позначає: «це стисло написав я вам через Силуана, вірного, як думаю, вашого брата, щоб запевнити вас, утішаючи і свідчивши, що це істинна благодать Божа, в якій ви стоїте» (5,12).[44]

1 Петра адресоване християнам Малої Азії, які переживали період спокус і піддавалися переслідуванням. Апостол підбадьорює вірних, нагадує їм про страждання Христа і вселяє в них надію на Його Суд, Він дає повчання про те, як віруючі повинні жити і свідчити про свою віру серед оточуючих їх людей.

Тож, як видно зі змісту послання, метою його написання було бажання апостола Петра утвердити у вірі і правилах християнською життя християн різного походження та соціального стану, а водночас викоренити деякі внутрішні суперечності, заспокоїти перед усілякими зовнішніми негараздами і прикрощами, та застерегти від різних спокус з боку лжеучителів. Тобто апостол Петро прагнув утвердити в житті малоазійських християн ті істинні духовні блага, яких, як йому стало відомо, їм не вистачало. Залишившись без свого духовного пастиря, апостола Павла, вони залишилися і без тієї духовної опіки, яку мали в його особі. А це спричинило появу всілякого роду лжеучителів та лжеапостолів.

Однак настанови, а особливо застереження апостола Петра відзначаються більш загальним характером, ніж у посланнях апостола Павла, який, як засновник малоазійських церков, був ближче обізнаний з їхнім життям і побутом.[45]

Автор пише з «Вавилону» (1 Пет. 5,13). Ніяких переказів про відвідини Петром Вавилона немає. Під цим ім’ям біблійна традиція часто має на увазі оплот язичництва взагалі (3 Езв 165,1), або прямо Рим (Одкр. 14,8; 16,19; 17,5; 18,2,10,21; пор. 2 Езд. 3,1 сл.; 2 Варух 67,7, книги Сивіл).[46]

«Римокатолики, які стверджують, що св. апостол Петро 25 років був єпископом міста Рима, хочуть бачити в цьому «Вавилоні» алегоричне найменування Рима. Навряд чи доречна така алегорія в прощальному привітанні. Природніше бачити в цьому найменуванні справжню назву міста. Немає потреби припускати, що це був Вавилон Єфратський, про відвідини якого св. Петром у нас немає відомостей. В Єгипті було невелике містечко на березі Ніла, засноване переселенцями з Вавилону, які назвали його теж Вавилоном. В історії християнської Церкви відома Вавилонська церква в Єгипті (Четьї-Мінеї за 4 червня. Житіє преп. Зосими). Св. Петро був в Єгипті, поставив там, в Олександрії, св. Марка єпископом, а тому цілком природно, що він міг писати звідти і при цьому передавати привіт від св. Марка», - пояснює місце написання послання архієпископ Аверкій (Таушев)[47] .

«Стародавній Вавилон на Євфраті за апостольських часів уже не існував – там були руїни і пустеля, – розмірковує про місце написання 1 Петра прот. Михайло Марусяк. – Крім того, немає жодних свідчень про перебування і проповідницьку діяльність апостола Петра в Месопотамії. Деякі богослови вказували на невеличке містечко в Єгипті, що знаходилося на правому березі Ніла і називалося Вавилон. Там була християнська церква. Однак немає жодних свідчень про те, що апостол Петро коли-небудь був у Єгипті. Відомо тільки, що в Єгипті був його учень Марко і заснував в Олександрії Церкву.

Тому напрошується очевидний висновок: Вавилоном апостол Петро називає Рим – центр влади, культури, ідолопоклонства і розпусти. Цієї думки дотримувалися Євсевій Кесарійський, блаж. Ієронім, блаж. Феофілакт. Аналогія у назвах була викликана найперше історичним порівнянням пригнічення і страждання єврейського народу – колись від халдеїв, тепер від римлян; колись неволя вавилонська, тепер римська.»[48]

Тому питання про місце написання послання залишається відкритим, хоча більшість дослідників сходяться на його римському походженні.

Важко точно визначити і час написання послання. Багато древніх церковних письменників (св. Климент Римський, св. Ігнатій Рогоносець, Діонісій Коринфський, св. Іриней Ліонський, Тертуліан, Оріген, канон Мураторі) свідчать про перебування ап. Петра в Римі, проте всі вони не датують прибування його до Риму навіть приблизно, а в переважній більшості говорять про мучеництво первоверховних Апостолів, знову ж таки без точного датування вказаної події. Тому питання про час походження розглядуваного послання повинне вирішуватися на основі новозавітних відомостей.

Послання передбачає влаштування св. ап. Павлом малоазійських церков, що мало місце, як відомо, під час третьої благовісницької подорожі апостола народів, близько 56-57 рр. після Р. Х.; отже, раніше цього терміну перше соборне послання ап. Петра не могло бути написане. Далі, в цьому посланні не без підстав вказували на ознаки подібності з Павловими посланнями до Римлян і Єфесян (пор. напр.: 1 Пет. 1,14 і Рим. 12,2; 1 Пет. 2,13, 14 і Рим. 13, 1-6; 1 Пет. 3,9 і Рим. 12,17, а також: 1 Пет. 2,4 і Єф. 2,20-22; 1 Пет. 1,10-11 і Єф. 3,5,10 та ін.), але перше з’явилося не раніше 58 р., а друге – не раніше 61 р. на користь порівняно пізньої появи розглядуваного послання говорить і згадуване вже, відоме з послання (5,12), перебування біля ап. Петра Силуана, супутника ап. Павла. На основі всього цього, можна вважати ймовірним написання послання вже після того, як місіонерська діяльність ап. Павла по відношенню до малоазійських церков припинилась, – коли він з Кесарії в якості в’язня був посланий до Риму на суд кесаря (Діян. 26-27 гл.). Саме тоді цілком природнім було ап. Петру звернутися з посланням до малоазійських церков, що були позбавлені свого великого благовісника, і подати їм настанову в вірі і благочесті та підбадьорення в життєвих скорботах. Таким чином, ймовірним часом написання послання є період між 62-64 рр.[49] «…оскільки перше послання написано незадовго до другого, яке, поза сумнівом, було написане перед мученицькою кончиною св. Петра, що послідувала в 67 році, то дата написання першого послання визначається між 62 і 64 роками після Р.Х.[50] », - зі свого боку погоджується з приблизним датуванням першого твору ап. Петра архієпископ Аверкій.

3.1.4. Характер змісту 1 послання св. ап. Петра

Як і Послання ап Якова, 1 Петра написане людиною, добре володіючою грецькою мовою і такою, що користувалася перекладом Семидесяти. Тим часом, як вказує Папій Ієрапольський (IIст.), апостол потребував перекладача. Ця суперечність пояснюється тим, що послання написане «через Силуана» (5,12), тобто Силуан, або Сила (Діян. 5,22 сл.; 18,5; 2 Кор. 1,19; 1 Сол. 1,1), висловлював думки апостола по-грецьки. Саме посередництвом Силуана, співробітника ап Павла, можна пояснити схожість стилю 1 Петра зі строєм Павлових послань.[51]

Перше послання св. апостола Петра складається всього з п’яти глав. Зміст їх такий:

Перший розділ: Надписання і вітання (1-2). Славослів’я Богу за благодать відродження (3-5), ради якої потрібно радіти в скорботі (6-9) і до якої відносилися вишукування пророків (10-12). Умовляння до святості життя (13-21) і взаємної любові (22-25).

Другий розділ: Повчання про духовне зростання (1-3) і влаштування (4-10), про добродійне життя (11-12), про покірність властям (13-17), про покору слуг панами (18-20). Приклад страждань Господа (21-25).

Третій розділ: Етичні повчання дружинам (1-6), чоловікам (7) і всім християнам (8-17). Христос, Який постраждав, зійшов до пекла, воскрес і вознісся (18-22).

Четвертий розділ: Повчання християнам щодо різних моральних якостей і чеснот (1-11), особливо ж про невинні злостраждання (12-19).

П ’ ятий розділ: Повчання пастирям і пасомим (1-9). Благословення апостольське (10-11). Вісті і привітання (12-14).[52]

Своє Перше послання апостол Петро адресує обраним «пришельцям, розсіяним у Понті, Галатії, Каппадокії, Асії й Віфінії» (1 Петр. 1,1). Тому вважають, що Апостол адресує його християнам із юдеїв, які проживали поза межами Палестини, тобто в розсіянні. Цієї думки дотримувалися Оріген, Євсевій Кесарійський, Епіфаній Кіпрський, блаж. Ієронім, блаж. Феофілакт. Однак у посланні є місця, які можна віднести і до християн із язичників. Наприклад, апостол Петро, звертаючись до християн, говорить, щоб вони не поверталися «до похотей, що були в час вашого невідання… знаючи, що не тлінним сріблом або золотом визволені ви від суєтного життя, переданого вам від батьків» (1 Петр. 1,14,18). Ці слова могли стосуватися тільки християн із язичників.

Те ж саме можна сказати і щодо слів апостола Петра, якими він засвідчує, що християни, до яких він звертається, були «колись не народ, а нині народ Божий, колись не помилувані, а нині помилувані» (1 Петр. 2,10). Далі Апостол говорить, що вони «в минулому житті виконували волю язичників» (1 Петр. 4,3).

Тому можна зробити висновок, що послання адресоване всім християнам – як з юдеїв, так і з язичників. Під словами «пришельцям розсіяння» треба розуміти християн взагалі, без розділення за національною ознакою та походженням. Твердження про те, що у містах і областях, які називає апостол Петро, перші християнські громади були організовані ним, не відповідає дійсності. Запровадження християнства в малоазійських провінціях приписується апостолу Павлові (Діян. 13-14 розд.; Рим. 15,20). Водночас про проповідницьку діяльність апостола Петра у названих ним містах нічого не сповіщає і церковне передання.

Щодо внутрішнього змісту послання, його богослов’я, повчання, настанов – вони цілком і повністю відповідають характеру апостола Петра. Тут можна виділити дві характерні риси священного письменника:

1) жвавий конкретний образ мислення, схильний до негайних дій;

2) постійний зв’язок між світоглядом і вченням та провіщеннями Старого Завіту.

Перша риса характеру апостола Петра часто вимальовується в євангельських розповідях (Лк. 5,8; Мт. 14,25-33; 16,22; Ін. 6,68-69; Мк. 9,5; Ін. 13,9; Лк. 22,31-33,57 та ін.). Друга риса його характеру проявляється в його покликанні як Апостола обрізаних (Гал. 2,7). Ці обидві риси засвідчені у словах, проповідях, повчаннях Апостола, які передає книга Діянь святих Апостолів.

Богослов’я апостола Петра відзначається перевагою образів і уявлень над абстрактними роздумами. У нього немає таких високих метафізичних споглядань, які спостерігаються в апостола Іоана Богослова, ані такого тонкого викладу логічних співставлень християнських ідей і догматів, як в апостола Павла. Вся увага апостола Петра зосереджується в основному на історичних подіях, зокрема християнських, а також старозавітних, які проливають певні промені світла на християнство як історичний факт. Тому О.П. Лопухін називає апостола Петра богословом-істориком. Сам же Апостол називає себе свідком Христовим (1 Петр. 5,1). Своє апостольське покликання він бачить у тому, щоб свідчити перед світом про те, що творив Господь Ісус Христос, а особливо – про Його Воскресіння (Діян. 1,22; 2,32; 3,15; 5,32; 10,39; 1 Петр. 5,1-2).

Характерним для апостола Петра є зв’язок його вчення зі Старим Завітом. Як ні в кого із новозавітних священних письменників, у його промовах і посланнях є багато цитат зі Старого Завіту, тобто він висвітлює християнство у тісному поєднанні зі свідченнями Старого Завіту, а саме: старозавітними пророцтвами та сподіваннями (Діян. 3,18-25; 1 Петр. 1,10-12)

Апостол Петро розкриває у своїх промовах і посланнях вчення про пророцтва, про натхнення, яке отримали пророки через Святого Духа, про одкровення їм Божих таїн, їхнє проникнення в ці тайни. Водночас у його вченні чільне місце посідає ідея Божого Провидіння. Він як у своїх промовах, що подаються у книзі Діянь святих Апостолів, так і в посланнях часто говорить про попереднє визначення тієї чи іншої новозавітної події Божим Провидінням (Діян. 1,16; 2,23-25; 3,18-21; 4,28; 10,41-42; 1 Петр. 1,1,20).[53]

3.2 Друге соборне послання святого апостола Петра

3.2.1 Священний письменник

В змісті послання є чимало рис подібності зі змістом 1 послання ап. Петра, а також вказівок на особистість великого первоверховного Апостола.

Священний письменник цього послання сам називає своє ім’я: «Симон Петро, раб і Апостол Ісуса Христа» (2 Петр. 1,1). Подібно він називав себе і в Першому своєму посланні. Тільки тут додає два слова-уточнення: «Симон, раб...».

На початку твору (1,2-4) апостол, неначе продовжуючи мову в кінці першого послання (5,12) говорить про велич благ християнської віри і висоту облагодатствуваного стану християн.

Про себе апостол Петро говорить як про очевидця величі й слави Ісуса Христа під час Його Преображення па горі Фаворі. Тому він пише: «Не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцем Його величі. Бо Він прийняв від Бога Отця честь і славу, коли від величної слави дійшов до Нього такий голос: «Цей є Син Мій Улюблений, у Котрому Моє благовоління» (2 Петр. 1,16-17).

Водночас Апостол вказує: «Це вже друге послання пишу вам, улюблені; в них нагадуванням збуджую ваше чисте розуміння, щоб ви пам’ятали слова, раніш сказані святими пророками, і заповідь Господа і Спасителя, передану Апостолами вашими» (2 Петр. 3,1-2).

Апостольський дух Петра видно і в його словах, якими виражає своє ставлення до апостола Павла, називаючи його улюбленим братом (2 Петр. 3,15), а також у його ставленні до послань апостола Павла, «у яких є дещо малозрозуміле, так що неуки та нестійкі перекручують, як і інші Писання, на свою власну погибель» (2 Петр. 3,16).

Взагалі, за сукупністю всіх даних змісту 2 послання апостола Петра, «воно є нагадуванням про те, що було написане раніше» (блж. Феофілакт[54] ), а саме апостолом Петром.[55]

3.2.2 Достовірність послання

Достовірність Другого соборного послання апостола Петра була визнана всією Церквою не так скоро, як його Першого послання. Навіть Євсевій Кесарійський у 1-й половині IV століття відносив його до категорії «суперечливих» книг разом з Другим і Третім посланнями апостола Іоана Богослова, посланням апостола Якова та посланням апостола Іуди.

Друге послання апостола Петра приписувалося перу одного із його учнів. Приводом для цього послужила відсутність більш ранніх свідчень, які б підтверджували його приналежність апостолові Петру. Цього послання немає у таких важливих документах IIстоліття, як сирійський переклад «Пешіто» та «Мураторіїв фрагмент».

Вся Церква визнала Друге послання апостола Петра богодухновенним аж наприкінці IVстоліття. Однак це не означає, що його взагалі не знали або не вважали достовірним. В одних церквах його знали і сприймали як богодухновенне, в інших воно було невідоме, ще в інших щодо його богодухновенності, автентичності виникали сумніви. Це свідчить про ту обережність, з якою Христова Церква формувала канон новозавітних книг.

Усе ж існують побічні свідчення про те, що Друге соборне послання апостола Петра було відоме стародавнім церковним письменникам. Хоч не дослівні цитати, але дуже близькі до цитат вирази, взяті із цього послання, зустрічаються у 1-му посланні св. Климента Римського до коринф’ян (2 Петр. 1,17; 2,2,5); у «Пастирі Єрма» (2 Петр. 2,15,21-22); у «Розмові з Трифоном юдеєм» св. Юстина Мученика (2 Петр. 3,8); у творах Феофіла Антіохійського (2 Петр. 1,21). Євсевій Кесарійський стверджує навіть, що Климент Олександрійський написав тлумачення на Друге соборне послання апостола Петра.

Це є незаперечним свідченням того, що в окремих стародавніх церквах і християнських громадах, де Друге послання апостола Петра було відоме, воно користувалося неабияким авторитетом і повагою. Оріген, коли говорить, що достовірність Другого Петрового послання в деяких церквах піддавалася сумніву, сам при цьому визнає його автентичність. В IV столітті Євсевій поміщає його у складі соборних послань, зарахувавши його, втім, до спірних. Ієронім в своєму каталозі приймає це послання як справжнє. Дідім Олександрійський не сумнівається в його канонічності.[56] З IV століття всі сумніви в його автентичності припиняються.[57]

Були намагання заперечити достовірність Другого соборного послання апостола Петра і в пізніші часи. Увагу звертали на розбіжність між Першим і Другим посланням у змісті. При цьому вказували, що основним наголосом у Першому посланні є надія, тоді як у Другому – знання. У Першому неодноразово згадується про незабарність парусії, другого приходу Спасителя, у Другому ж йдеться тільки про її несподіваність, а не про її близький час. У Першому посланні неодноразово згадується про переслідування християн, у Другому ж тільки про можливу появу лжеучителів, від яких застерігає апостол Петро. У Першому Апостол часто посилається на Святе Письмо Старого Завіту, у Другому цитати із Старого Завіту майже відсутні. Мова Першого послання рясніє гебраїзмами, мова Другого близька до елліністичного діалекту.

В ліберальній науці дотепер дослідники відмовляються визнати авторство св. ап. Петра. Дійсно, 2 Петр. багато в чому відрізняється від першого послання. Але трудність, частково, дозволяється (а)свідомістю нової турботи, яка лежала на апостолі, коли він писав повторне послання. І (б) ще древніми було відзначено, що при складанні двох послань Апостол міг користуватися послугами різних секретарів. Швидше за все, в першому випадку, послання було відредаговане Силуаном. Хто був редактором другого послання, ми не знаємо.^[58]

Однак усі ці вказівки на розбіжності надто перебільшені. У Другому посланні, як і в Першому, теж йдеться про християнську надію (2 Петр. 1,4,11; 3,12). Так само в Першому посланні, як і в Другому, є вчення про християнське знання (1 Петр 1,12,25-26; 2,2). Відмінність у посланнях щодо мови та діалектів, а також у посиланнях на слова Старого Завіту пояснюється часом написання послань, а також причиною, що спонукала апостола до їх написання. Перше послання писалося в той час, коли християнам загрожували зовнішні переслідування. Тому метою його написання було укріпити їхні духовні сили через звернення до старозавітних свідчень. Друге послання писалося в той час. коли християнам загрожували внутрішні небезпеки, причиною яких була поява всіляких єретичних учень. Отже, те і друге у певний час знайшло свій відгук у посланнях апостола Петра. Про те, що Друге послання належить саме перу апостола Петра, свідчить, найперше, його зміст, а також жвава емоційна мова, що визначала характер апостола Петра.

У змісті Другого соборного послання є чимало подібного до змісту Першого послання – його можна б назвати продовженням Першого. Особливо привітання, заклик благословення, що подається на початку Другого послання, є продовженням заключних слів останнього розділу Першого послання. «Це коротко написав я вам через Силуана, вірного, як гадаю, вашого брата, щоб упевнити вас, утішаючи і засвідчуючи, що це істинна благодать Божа, в якій ви перебуваєте…» (1 Петр. 5,12). «…благодать і мир вам нехай помножиться в пізнанні Бога і Христа Ісуса, Господа нашого. Тому що від Божественної сили Його даровано нам усе потрібне для життя і благочестя через пізнання Того, Хто покликав нас славою та честю, якими даровані нам великі й дорогоцінні обітниці, щоб ви через них стали причасниками Божого єства» (2 Петр. 1,2-4). Цими словами апостол Петро вказує на велич благ християнської віри і висоту благодатного стану християн.[59]

Велика частина послання поза сумнівом носить на собі відбиток особистісних рис св. ап. Петра, як і перше його послання. Якщо ж і є іноді відмінності в мові в порівнянні з першим посланням, то вони не такі значні і легко можуть бути пояснені тим, що св. Петро при своїй простій освіті не міг зберігати твердий і строго визначений особистий почерк у всіх деталях і подробицях своїх писань. Загальний же характер послання, поза сумнівом, апостольський, і саме Петровий.

3.2.3 Першопочаткове призначення, привід до написання, ціль, час і місце написання послання

Як видно з 1 вірша 3 розділу цього послання, воно було написане тим же самим малоазійським християнам, як і перше послання. В цьому другому посланні апостол Петро з особливою силою прагне застерегти віруючих від розпусних псевдоучителів, діяльність яких, мабуть, стала ще більш небезпечною, ніж раніше. Ці псевдовчення схожі з тими, які викриває апостол Павло в своїх так званих «пастирських посланнях» до Тимофія і Тита. Велику схожість у викритті цих псевдовчителів ми знаходимо також з викриттями св. апостола Іуди. Обидва апостоли абсолютно однаковими рисами зображають погибельних і розбещених єретиків, псевдовчення яких загрожувало вірі і моральності християн (порівняй гл. 2 послання Петра з посланням св. Іуди). Ці псевдовчення мали свій корінь в аморальності і язичницькій гордості.

Причиною написання Другого соборного послання послужило бажання апостола Петра, якому вже було відомо про його близьку мученицьку смерть (1,14-15), застерегти християн від лжевчителів, які в той час почали досить активно виявляти свою діяльність.

Для визначення дати написання послання можуть служити слова св. Петра в 14 вірші 1 глави цього послання: «Знаю, що скоро повинен я залишити храмину мою, як і Господь наш Ісус Христос відкрив мені». Отже, послання це написане незадовго до мученицької кончини св. апостола Петра, що послідувала, як свідчить передання, в 67 році. А оскільки це друге послання написане після першого, то його зі всією вірогідністю можна віднести до 65-66 років. Останні роки свого життя св. апостол Петро, згідно того ж передання, провів в Римі, де і помер мученицькою смертю разом з св. апостолом Павлом. Звідси природно укласти, що друге послання Петра написане в Римі. Це немов би його передсмертний заповіт.[60]

Це послання має чимало спільних рис із Другим посланням апостола Павла до Тимофія (3 гл.). Тому побутує думка, що вони писали приблизно в один і той же час – ці два послання є своєрідними передсмертними заповітами великих первоверховних Апостолів своїй пастві у Христовій Церкві.

Написане апостолом Петром Друге соборне послання, як і Перше, в Римі приблизно в 66-67 роках.[61]

3.2.4 Короткий зміст послання

Друге послання св. ап. Петра має всього три розділи з наступним змістом:

Перший розділ: Надписання і привітання (1-2). Сходження по чеснотах (3-9). Переконання в твердості вказівкою на кончину (10-15). Про Преображення Христове (16-18). Старозавітне пророцтво (19-21).

Другий розділ: Лжепророки і псевдовчителі (1-3). Приклади божественного покарання (4-9). Найдокладніша характеристика псевдовчителів (10-15). Приклад Валаама (15-16). Продовження характеристики (17-19). Горе їм (20-22).

Третій розділ: Псевдовчителі і псевдовчення про друге пришестя Христове і кінець світу з новим небом і новою землею (1-15) Апостол Павло (16). Останні настанови (17-18).[62]

Найбільш значущими положеннями цього послання можна вважати: заклик християн стати причасниками Божественного єства (1,4), утвердження богодухновенності Писань (1,20-21), впевненість в другому Господньому пришесті і звістка – після знищення світу вогнем – нового неба і нової землі, на яких буде перебувати правда (3,3-13).[63]

Мета св. Петра – нагадати віруючим чистий смисл (3,1) християнського вчення, провіщеного Духом Святим через пророків (1,16-18; 3,2,15-16), викривання лжевчителів (2,1-3) і віровідступників (2,20-22), які не визнають Христа (2,1) і Його другого пришестя (3,3-4).

З висновку послання, де апостол Петро посилається на св. Павла, його премудрість і послання, витікає, що при його складанні автор мав ту ж мету, що і в першому – підтвердити навчання вже померлого св. ап. Павла. Але в ап. Петра була чергова нагальна турбота: застерегти християн від небезпеки гностичних псевдовчень і тієї моральної розбещеності, яка була з ними пов’язана.[64]

Велике значення для євангельської історії має те, що апостол наводить особисте свідчення про бачене ним на горі Фаворі Преображення Господа (1,16-18). Друга глава послання тісно зв’язана за змістом з Посланням святого Іуди.[65]

РОЗДІЛ 4. Соборні послання святого апостола Іоана Богослова

4.1 Перше соборне послання святого апостола Іоана Богослова

4.1.1 Священний письменник

Перше соборне послання святого апостола і євангелиста Іоана Богослова не має імені письменника ні в заголовку, ні в тексті, лише в перших віршах послання письменник непрямо дає знати про себе, як про свідка й очевидця подій земного життя Господа Ісуса Христа (1 Ін. 1,1-3).

Хоча в цьому посланні письменник ніде не називає себе на ім’я, древнє передання Церкви відвіку вважало його таким, що належить улюбленому Христовому учню і євангелисту св. Іоану Богослову. Сам стиль послання живо нагадує нам Євангеліє від Іоанна, як і багато його слів і цілих виразів.[66]

Святий апостол-євангеліст Іоан Богослов був сином Заведея та Соломії, молодшим братом апостола Якова Заведеєвого. Народився він і виріс у Галілеї на березі Генісаретського озера в місті Вифсаїді, звідки родом були й апостоли Андрій та Петро.

Батько Іоана Богослова Заведей був заможним рибалкою. Про це свідчить євангелист Марко, вказуючи, що він мав найманих робітників (Мк. 1,20). Очевидно, що в Єрусалимі він мав і свій дім, до якого після Вознесіння Господнього Іоан забрав Пречисту Діву Марію і там опікувався Нею аж до часу Її Успіня.

Мати Іоана Соломія, згідно з одними твердженнями, була молодшою сестрою Матері Божої. Отже, тоді Іоан доводився двоюрідним братом Ісусові Христу. Згідно з іншими – Соломія була дочкою праведною Йосифа, опікуна Пречистої Діви Марії. Тоді Іоан був племінником Ісуса Христа.

В юні роки Іоан разом з братом Яковом допомагав батькові в рибальстві. Коли над водами Йордану прозвучав голос Іоана Хрестителя, він, покинувши все, пішов до Іоана і разом з Андрієм, названим пізніше Первозванним, став його учнем. Але коли на Йордан до Іоана приходить з Назарету Ісус, і Іоан. вказуючи на Нього, називає Його Агнцем Божим, Який бере на себе гріхи світу (Ін. 1,29,36), Іоан Заведеїв разом з Андрієм іде за Христом.

Іоан, завдяки своїй щирій любові до Спасителя, був Його найулюбленішим учнем. Він зі своїм братом Яковом (обох братів за силу їх духу і полум’яну ревність Господь назвав «воанегрес», що означає «сини грому» (Мк. 3,17)) та апостолом Петром скрізь і завжди з Христом: він свідок Преображення Господнього, воскресіння дочки Іаіра, молитви Ісуса Христа в Гефсиманському саду. А перед тим, на Тайній Вечері, він сидів спершись на груди Христові.

Любов Іоана була настільки сильною, що вона перемагала всякий страх. Він сміливо йде за Христом до двору первосвященика і вводить туди Петра. Він не боїться йти за Христом на Голгофу. І в ту страшну хвилину, коли один з учнів продав свого Учителя за тридцять срібняків, інший зі страху зрікся Його, а решта з переляку втекли й заховалися, - лише Іоан з Пречистою Дівою Марією стоїть на Голгофі під хрестом Спасителя, за що він і сподобився від Нього особливої ласки, - бути усиновленим Матері Божій.

Після Воскресіння Христового Іоан одним і з перших увірував у Воскресіння. Під час явлення воскреслого Спасителя Своїм учням на Тиверіадському морі Іоан перший впізнає Його і говорить до Петра: «Це Господь» (Ін. 21,7).

Після Вознесіння Господа і Зішестя Святого Духа св. Іоан 15 років не залишав Єрусалиму — до блаженного Успіня дорученої його піклуванню Божої Матері. Разом з Петром і Яковом він брав діяльну участь у влаштуванні Єрусалимської церкви, так що разом з ними вважався одним з її стовпів (Гал. 2.9) – він проповідує, тільки межі його діяльності, як видно з книги Діянь Апостольських, обмежувалися Юдеєю та частково Самарією (Діян. 3-4 гл.; 8,14) . Коли були хрещені новонавернені самаряни, для низведення на них Духа Святого до них відправився св. Іоан разом з св. Петром (Діян. 8-14). Пізніше і він попрямував з євангельською проповіддю в римські провінції Малої Азії, а після смерті свв. Петра і Павла заснував своє постійне місцеперебування в Ефесі. Звідси він управляв всіма церквами Малої Азії як верховний їх пастир.

Після Успіня Пречистої Діви Марії (а саме тоді в Юдеї розпочалися особливо жорстокі переслідування християнства) апостол Іоан Богослов покидає Єрусалим і йде в Малу Азію. Як свідчить передання, після мученицької смерті апостола Павла він обирає місцем своєї проповіді місто Ефес. В часи правління римського імператора Нерона (54-68 рр.) за проповідь Христової науки, а особливо за проповідь Воскресіння Христового та численні чудеса, завдяки яким дуже багато язичників ставало християнами, його було ув’язнено і приведено до Риму. Після тяжких тортур (чудовим чином залишився живим, будучи увергнутим в казан з киплячим маслом), його було заслано на острів Патмос.

На острові Патмосі в 67 році Іоан мав особливе видіння, яке записав у книзі Одкровення (по-грецьки ApokalhpsiV) .

При імператорі Нерві він повернувся в Ефес і там вже в кінці I століття християнської ери (бл. 95 р.), на переконливі прохання багатьох, написав своє Євангеліє і потім три послання. Все життя він залишався незайманим і почив своєю, дещо загадковою, смертю вже на початку II століття, будучи більше 100 років віком, в місті Ефесі, яке донині зберегло спомин про нього в своїй сучасній назві «Айя Селук», що значить «Святий Богослов».[67]

Як у книгах, так і в усній проповіді апостола Іоана Богослова основною темою була тема жертовної любові до Бога і до ближніх, через що Церква назвала його Апостолом любові. Він один зі всіх Христових Апостолів прожив понад 100 років і помер природною смертю. Пам’ять його святкується Церквою двічі на рік – 21 (8 за ст. стилем) травня та 9 жовтня (26 вересня за ст. ст.).[68]

4.1.2 Достовірність послання

Ім’я священного письменника Першого Соборного послання святого апостола і євангелиста Іоана Богослова не зазначено ані в привітанні, як це бачимо в посланнях апостола Петра, ані в самому тексті. Тільки у перших словах послання священний письменник говорить про себе як про свідка Христового. «Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя, – бо життя явилося і ми бачили і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке було в Отця і явилося нам, – про те, що ми бачили і чули, звіщаємо вам, щоб і ви мали єднання з нами, а наше єднання з Отцем і Сином Його, Ісусом Христом» (1 Ін. 1,1-3).

У всій Христовій Церкві, як Східній, так і Західній, ніколи не виникало сумнівів щодо приналежності цього послання перу апостола і євангелиста Іоана Богослова. У своїх творах використовували цитати із Першого Соборного послання апостола Іоана Богослова його учень Полікарп Смирнський (Послання до филипійців, гл. 7), Папій Ієрапольський (Євсевій Кесарійський «Церковна Історія», ІІІ,39) і Іриней Ліонський («Проти єресей», кн. ІІІ,15,5; кн. ІІІ,15,8-1). Ці три свідчення, які за своїм часом безпосередньо примикають до апостольських часів, мають надзвичайно важливе значення для підтвердження автентичності цього послання.

Документами ІІ століття, що підтверджують достовірність Першого Соборного послання апостола Іоана Богослова, є «Мураторіїв фрагмент», сирійський переклад новозавітних книг під назвою «Пешіто», а також твори Юстина Мученика («Розмова з Трифоном юдеєм», гл. 123). Пізніше на канонічність цього послання вказують свідчення у творах Климента Олександрійського (Стром., ІІ), Тертуліана (Проти Праксея, 15), Орігена (Євсевій «Церк. історія», 6,24), Діонісія Олександрійського (Євсевій «Церк. історія», 7,25).

Блаженний Феофілакт, наслідуючи святителя Афанасія Великого, пише: «Той же Іоан, котрий написав Євангеліє, писав і це послання з метою утвердити тих, котрі вже увірували в Господа. І як в Євангелії, так і в цьому посланні найперше богословствує про Слово, показуючи, що Воно завжди в Бозі; і вчить, що Отець є світлом, щоб ми з цього пізнали, що Слово є відображенням Отця»[69] .

Святитель Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній Історії», свідчить: «Із послань Іоана, крім Євангелія, як сучасні, так і стародавні християни визнають без будь-яких суперечок Перше його послання». Це дає підставу стверджувати, що питання богодухновенності, канонічності Першого Соборною послання апостола і євангеліста Іоана Богослова з найдавніших часів ніколи і ніде не піддавалося сумніву.

Водночас про автентичність Першого послання апостола Іоана Богослова свідчать і його внутрішні ознаки: зміст, мова – вони такі ж, як і в його Євангелії. Весь зміст послання проникнутий живими споминами про ті приклади чистоти, жертовності, безгрішності, праведності, а особливо любові, які Спаситель показав християнам усім Своїм земним життям. «Хто говорить, що він перебуває в Ньому, - пише Апостол, - той повинен робити так, як Він робив… Улюблені! Ми тепер діти Божі, але ще не відкрилося, що ми будемо. Знаємо тільки, що коли відкриється, будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його, як Він є. І кожний, хто має цю надію на Нього, очищає себе, бо Він чистий... І ви знаєте, що Він явився для того, щоб узяти гріхи наші, і що в Ньому немає гріха... Діти! Нехай ніхто не вводить вас в оману. Хто творить правду, той праведний, як і Він праведний... Любов досягає в нас такої довершеності, що ми маємо сміливість в день судний, бо робимо в цьому світі, як Він» (1 Ін. 2,6; 3,2-3,5,7; 4,17).

Водночас священний письменник згадує в посланні про Христові слова і заповіді. Як живий очевидець він, пише: «Ось благовістя, яке ми чули від Нього і звіщаємо вам: Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви. А заповідь Його та, щоб ми вірували в ім ’ я Сина Його Ісуса Христа і любили один одного, як Він заповідав нам... І ми маємовід Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого» (1 Ін. 1,5; 3,23; 4,21). Свідчить Апостол і про події, що мали місце під час Його Хрещення і Хресної смерті. «Цей є Ісус Христос, Котрий прийшов водою, і кров’ю, і Духом; не водою тільки, але водою і кров’ю, і Дух свідчить про Нього, бо Дух є істина» (1 Ін. 5,6).

Послання проникнуте тим же духом любові і ревності за славу Божу, що й Євангеліє. Характерними рисами послання є повчання і викривання. Апостол, підносячись своїм духом над тимчасовими життєвими обставинами, подібно як і в Євангелії, наголошує на вічних потребах членів Христової Церкви – укріплює в них віру в Ісуса Христа як істинного Сина Божого й істинного Чоловіка, Котрий відкриває всім шлях до вічного життя. «Це написав я вам, віруючим в ім ’ я Сина Божого, - на завершення говорить апостол і євангелист Іоан Богослов, - щоб ви знали, що, віруючи в Сина Божого, маєте життя вічне... Знаємо також, що Син Божий прийшов і дав нам світло розуму, щоб ми пізнали Бога істинного і щоб були в істинному Сині Його Ісусі Христі. Цей є істинний Бог і життя вічне» (1 Ін. 5,13,20). Ці завершальні слова Першого Соборного послання співзвучні зі словами Євангелія: «Це ж написано, щоб ви увірували, що Ісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його» (Ін. 20,31).

Така внутрішня спорідненість Першого соборного послання апостола Іоана Богослова з його Євангелієм доводять його достовірність, богодухновенність, канонічність. Не тільки одноголосні свідчення Священного Передання, але і відмітна особливість 1-го послання, спільність його думок, мовного складу[70] і душевного поруху з четвертим Євангелієм служать незаперечним доказом того, що той, хто написав його і не назвав себе на ім’я, не хто інший, як євангелист Іоан Богослов. Послання було розіслано як послідування до щойно написаного Євангелія, щоб вселити віруючим, що найвищі істини, розкриті в ньому, повинні увійти до їх плоті і крові, освятити цілком їх життя і обернути його в діяльне вивчення любові.[71]

Однак деякі західні біблеїсти більш пізньої пори, вбачаючи в тих лжевчителях, яких викриває послання, гностиків, котрі у повній мірі проявили себе аж у II столітті, намагалися доводити, що це послання було написане не в апостольський час, а пізніше кимсь із учнів апостола Іоана Богослова. Але це не відповідає дійсності. У IIстолітті вчення гностиків отримало свою більш-менш завершену форму. Однак почало воно свою діяльність якраз в апостольський період. Тому апостол Іоан Богослов, який, між іншим, дожив до початку II століття, з цим ученням був уже знайомий.[72]

4.1.3 Час, місце і причина (побудження) написання послання

Про час написання апостолом Іоаном Богословом його Першого Соборного послання конкретних відомостей немає. Немає про це згадки і в самому посланні. Однак зі слів послання можна зробити висновок, що писалося воно в більш пізні роки життяАпостола.

У своєму Першому посланні апостол Іоан Богослов зосереджує свою увагу не на заснуванні й утвердженні християнських громад, а вже на нагадуванні й утвердженні тих християнських істин, які їм були подані раніше. Звертаючись до християн, Апостол пише: «Ви ж маєте помазання Святого і знаєте все… А втім помазання, яке ви одержали від Нього, у вас перебуває, і ви не маєте потреби, щоб хто вчив вас; а що саме це помазання вчить вас усьому і воно істинне і неложне, то чого воно навчило вас, у тому перебувайте» (І Ін. 2,20,27).

Отже, на час написання цього послання християнські громади в Малій Азії, до яких воно було адресоване насамперед, уже давно отримали належну церковну організованість. Крім того, серед старшого покоління, наверненого у свій час апостолом Павлом, звичайно, були вже й такі, що народилися в християнських сім’ях. Про це може свідчити звернення апостола Іоана Богослова: «Пишу вам, батьки, бо пізнали Сущого від початку. Пишу вам, юнаки, бо ви перемогли лукавого. Пишу вам, отроки, бо ви пізнали Отця. Я написав вам, батьки, бо ви пізнали Безначального. Я написав вам, юнаки, бо ви сильні, і слово Боже перебуває у вас, і ви перемогли лукавого» (1 Ін. 2,13-14).

Про те, що це послання більш пізнього походження, свідчить також відображений у ньому внутрішній ріст Церкви. У ньому вже не видно тих юдейських суперечок, якими наповнена книга Діянь Апостольських, і які досить гостро відчутні у посланнях апостола Павла – тут немає найменших натяків на боротьбу між Мойсеєвим законом і Євангелієм. Юдейство і язичництво вже не виступають як самостійні ворожі для християнства конфесії.

У своєму Першому посланні апостол Іоан Богослов говорить про появу нових ворогів християнства – лжеучителів, які хоч і вийшли із надр Церкви, тепер своїм вченням намагаються спотворити основний її догмат – втілення Бога на землі (Боговтілення). Про таких Апостол пише: «Вони вийшли з нас, але не були наші, бо якби вони були наші, то залишилися б з нами, але вони вийшли і через те виявилося, що не всі наші» (І Ін. 2,19).

Для того,щоби в Церкві відбулися такі значні переміни в її внутрішньому житті, у порівнянні з тими, що були за часів проповідницької діяльності апостола Павла, і тими, про які йдеться у Першому Соборному посланні апостола Іоана Богослова, необхідно було, щоби пройшло бодай декілька десятиліть.

З огляду на те, що Євангеліє від Іоана і його Перше послання за змістом близько споріднені, вважають, що послання є своєрідним вступом до Євангелія. В Євангелії відображено земне життя, діяльність і вчення Спасителя Ісуса Христа, а в посланні – вчення і настанови самого священного письменника.

Тому можна вважати, що Перше Соборне послання було написане апостолом Іоаном Богословом після повернення із заслання з острова Патмос і після написання Євангелія. Церковні історики визначають, що це могли бути 97-98 роки.

Місцем написання Першого Соборного послання апостола Іоана Богослова вважається місто Ефес, адміністративний центр Асії, в якому, після повернення із заслання, він проживав і проповідував аж до кінця свого життя. Тут він багато трудився після Успіня Пречистої Діви Марії, а особливо після мученицької смерті апостолів Павла і Петра.

Причиною звернення апостола Іоана Богослова до малоазійських християн з цим посланням було прагнення застерегти їх від лжеучителів, які, як видно зі змісту послання, намагалися спотворити вчення про Божество і втілення Сина Божого Ісуса Христа, а також про благодатне єднання віруючих з Богом і Христом. Апостол пояснює: «Я написав вам не тому, що ви не знаєте істини, але тому, що ви знаєте її, і що всяка неправда не від істини. Хто лжець, як не той, хто відкидає, що Ісус є Христос? Це антихрист, що відрікається Сина і Отця» (1 Ін. 2,21-22). Далі Апостол застерігає: «Улюблені! Не всякому духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з ’ явилося у світі. Духа Божого і духа омани пізнавайте так: всякий дух, що сповідує Ісуса Христа, Котрий прийшов у плоті, є від Бога, а всякий дух, що не сповідує Ісуса Христа, Котрий прийшов у плоті, не є від Бога, але це дух антихриста, про якого ви чули, що він прийде і тепер вже є у світі» (1 Ін. 4,1-3).[73]

Зі змісту першого послання можна зробити висновок, що призначалося воно для християн малоазійських церков, вже давно заснованих і таких, що складалися в переважній більшості з язичників, аніж з іудеїв (див. 1 Ін. 5,21). Із змісту послання видно, що до часу його написання надзвичайно примножилися в Малій Азії ті витончені псевдовчення гностиків, які змінили собою і грубе плотське іудейство і язичництво і проти яких боролися вже свв. апостоли Іуда і Петро в своїх соборних посланнях, і св. апостол Павло в своїх пастирських посланнях. Небезпека, що загрожувала малоазійським церквам з боку цих псевдоучителів, і спонукала св. апостола звернутися до них з соборним посланням. На це є ясні вказівки в самому посланні (2,19-22; 4,1-3,5 та ін.). Ці псевдоучителі-гностики відкидали Божество Ісуса Христа і гідність Його як Спасителя світу, відкидали тому і дійсність Його втілення, чванилися своєю уявною мудрістю (2,3,4,29; 4,6), робили послаблення порокам (3,4-10), стверджували, що знання дає людині право на повну свободу, етичний розгул і розпусту, до якої і вдавалися. Апостол утверджує головний принцип церковного життя – безперервність апостольського передання в Церкві: «щоб ви мали єднання з нами, а наше єднання – з Отцем і Сином Його, Ісусом Христом» (1 Ін. 1,1-3).

Відповідно до цього загальний характер послання настановчий і викривальний, хоча прямої полеміки і немає, як немає і в Євангелії. Апостол переслідує ту ж мету, що і в Євангелії — утвердити віру в Ісуса Христа як Сина Божого, щоб всі отримали через Нього життя вічне і перебували в Істині і Любові.

4.1.4 Зміст 1 соборного послання святого апостола Іоана Богослова

Перше послання Іоана Богослова складається з п’яти глав з наступним змістом:

Перший розділ: Безперечна істинність благовістя про Слово Життя (1-4). Бог — світло (5). Спілкування з Богом і Христом (6-10).

Другий розділ: Христос — умилостивлення за гріхи всього світу (1-2); пізнання Його і спілкування з Ним, як з світлом в любові (3-11); можливість цього спілкування для всіх (12-14); протилежна цьому любов світу (15-16). Остання година, антихрист і антихристи (17-19). Істинне вчення Христове, на протилежність антихристиянському (20-29).

Третій розділ: Сини Божі і діти диявола (1-10). Братська любов до ближнього і ненависть (11-18). Заспокоєння серця в Бозі (19-22) Віра і любов (23-24).

Четвертий розділ: Дух Божий і духи-спокусники (1 -6). Любов Божа і любов до Бога (7-10). Любов до ближніх (11-12). Любов до Бога і ближнього (14-21).

П ’ ятий розділ: перемога віруючого і люблячого над світом (1-5). Три свідки на небі і на землі про одне (6-9). Внутрішнє свідоцтво віруючого (10-13). Відвага віруючого (14-15). Брат, що грішить (16-19). Бог істинний (20-21).[74]

Послання складається з окремих афоризмів, часто надзвичайної глибини, але дуже складно знайти чіткі грані розвитку основних думок. Тому розділення на складові частини умовне.

Ввідна частина 1,1–2,14: Мета послання – спілкування читачів з Апостолом, який перебуває в спілкуванні з Отцем і Сином. Умова богоспілкування є ходіння в світлі, яке протиставляється гріху.

Боротьба з гріхом:

1-очищення відгріха вже вчиненого (досягається спокутним подвигом Христа, як заступника перед Отцем).

2-уникнення нових гріхів (досягається дотриманням заповідей Божих, зосереджених в любові). Звертається до читачів як до дітей:

1- як батько

2- оскільки потребують навчання.

Дві вікові групи серед дітей: отроки (більш зрілі), юнаки (менш зрілі).

Застереження проти світу – 2,15-19. В світі, що протиставляється Богу, панує Трояка хіть – хіть плоті, хіть очей, гордість житейська. Присутність антихристів, що вийшли з середовища віруючих, доводить настання останніх часів.

Протистояння віруючих світу – 2,20-28: у володінні “помазанням від Святого” - тут мається на увазі благодатний дар Св. Духа (сім’я Боже), яке ставиться в зв’язок з пришестям Духа Утішителя як виконання обіцянки Прощальної Бесіди, і перебування Його в Церкві. Дар Св. Духа, з яким пов’язане знання, несе в собі позитивне вчення про Сина, що протиставляється псевдовченню антихристів, як е в свою чергу полягає в запереченні Ісуса Христа і Його богосинівської гідності. З цим навчанням пов’язане для віруючих перебування в Христі і життя вічне – це є надбання всіх віруючих.

Християнське життя – перебування в Христі 2,29 – 5,12: Початок богоуподібнення є народження від Бога. Богоуподібнення є межею, до нього, як до кінцевої мети, веде шлях вольового зусилля.

Вчення про християнську праведність: Народження від Бога виражається в християнській праведності, яка зосереджується в діяльній любові і в пізнанні Бога. Здійснення християнської праведності робиться можливим завдячуючи народженню від Бога і перебуванню Його сімені – дару Духу Святого. Об’єктивна норма добра дана в заповіді любові і відтіняється по контрасту, вказівкою на диявола. В основі внутрішньої підстави християнської праведності лежить сім’я Боже – дар Св. Духа.

Пізнання Бога: Заклик випробовувати духів. Критерій – Боговоплочення. Єретики, що заперечували месіанство Ісуса, применшували силу Боговоплочення (Керінфа розділяв Христа від людини Ісуса). Пізнання Бога здійснюється в любові. Початок любові є любов Божа до нас, що отримала своє вираження в служінні Сина Божого. Любов до Бога неминуче пов’язана з любов’ю до брата. Любов є вираженням істоти Божої, отже, невіддільна від віри істинної, сама є предметом віри і заповнює неприступність Бога.

Точний зміст віри – “Три що Свідчать на небі” , ні в одному із стародавніх рукописів не значиться, і був, мабуть, приписаний пізніше, у відповідності до повчання Апостола про три, що свідчать на землі.

Про Ісуса Христа Сина Божого маємо на землі потрійне свідоцтво: свідоцтво Отця при хрещенні Спасителя в Йордані, Свідоцтво крові Господа, пролитої за нас на Голгофі, свідоцтво Духа, що зійшов на Апостолів в день П’ятидесятниці, діючого в Церкві і відкриваючого серця наші до пізнання істини. Навчання Апостола від початку до кінця говорить про таємницю Святої трійці.

Висновок 5,13-21: Віра в Сина Божого є початком життя вічного. Заохочення читаючих до молитви про брата, що грішить не до смерті. Згадка основних думок послання – протиставлення Бога і світу і конкретне застереження.[75]

4.2 Друге і третє соборні послання святого апостола Іоана Богослова

4.2.1 Достовірність послань

Друге і Третє соборні послання апостола Іоана Богослова у стародавній Церкві ще IV століття, відповідно до класифікації святителя Євсевія Кесарійського, належали до групи «суперечливих» книг. До того ж сам Євсевій Кесарійський, а також блаж. Ієронім інколи ці послання приписували якомусь пресвітерові Іоанові з Ефеса, про якого згадував Папій Ієрапольський.

Через це деякі богослови теж дотримувалися цієї ж думки, а дехто навіть намагався стверджувати, що Друге і Третє послання апостола Іоана Богослова були написані євангелистом Марком, у якого було друге ім’я Іоан (Діян. 12,12,25; 15,37).

Причина сумнівів щодо автентичності цих послань була викликала, по-перше, тим, що вони дуже короткі, а по-друге, будучи адресованими окремим церквам чи особам, - «Старець – обраній господині і дітям Її» (2 Ін. 1,1), «Старець – улюбленому Гаєві» (3 Ін. 1,1), - вони не були відомі широкому загалу християн. Водночас у посланнях відсутнє ім’я священного письменника – він називає себе старцем, у грецькому тексті - opresbiteroV, - що дослівно одне і те ж. Цим священний письменник вказує на свій похилий вік, а не на священичий сан, як думали історик Євсевій Кесарійський та блаженний Ієронім.

Те, що Друге і Третє послання апостола Іоана Богослова не згадувалися в Церкві перші три століття, що їх немає в сирійському перекладі II століття «Пешіто», ще не говорить про сумніви всієї Церкви щодо їхньої достовірності й канонічності. Поряд із сумнівами окремих церковних письменників є авторитетні свідчення, які підтверджують богодухновенність цих послань. Наприклад у «Мураторієвому фрагменті» вказано, що апостол Іоан Богослов написав не одне, а декілька послань. Св. Іриней Ліонський, учень Полікарпа Смирнського, котрий, у свою чергу, був учнем апостола Іоана Богослова, у своїх творах цитує слова із Другого Соборного послання, в яких йдеться про лжеучителів і заборону спілкуватися з ними якдостовірні слова Христового Апостола (2 Ін. 1,7-8,10-11) (Проти єресей ІІІ,16,8).

Святитель Климент Олександрійський написав тлумачення на Друге Соборне послання як на істинно канонічне. Визнає, що апостол Іоан Богослов написав Друге послання, й Діонісій Олександрійський (Євсевій «Церк. історія», 7,25). Оріген у свій час писав: «Йоан залишив, можливо, Друге й Третє послання, хоч не всі визнають їх за справжні»[76] . І, незважаючи на те, що цих послань немає в сирійському перекладі «Пешіто», св. Єфрем Сирін усе ж цитує у своїх творах Друге Соборне послання як канонічне.

Сам дух послань, їхній характер, мов є незаперечним свідченням їхньої спорідненості із Першим Соборним посланням, а відповідно і приналежності їх перу апостола і євангелиста Іоана Богослова – великого Апостола любові. Будь-які сумніви щодо канонічності цих послань були розвіяні Лаодикійським (364 р.; 60-е правило) і Карфагенським (397 р.; 47-е правило) помісними соборами.

Кому адресоване Друге Соборне послання апостола Іоана Богослова? Тією «обраною господинею», до якої разом з її дітьми звертається Апостол, конкретних відомостей немає. Одні, серед який св. Афанасій Великий, вважають, що «господиня» (по-гр. - Kuria), - це конкретна особа – жінка-християнка, можливо, дияконіса. Інші говорять, що це Марфа (Марта), сестра воскрешеного Христом Лазаря, тому що сирійською мовою «Марта» - те ж саме, що грецькою «Kuria» - господиня.

Однак все це тільки припущення. Найбільш вірогідним є те, що апостол Іоан Богослов «обраною господинею» називає одну із малоазійських церков з її духовними дітьми. Цієї думки дотримувалися святитель Климент Олександрійський і блаженний Ієронім.

Щодо особи Гая, до якою звертається апостол Іоан Богослов у своєму Третьому Соборному посланні, теж одностайності немає. Ним міг бути Гай, про якого згадує апостол Павло у своєму посланні до римлян як про особливо гостинного (Рим. 16,23). Так є і Гай, до якого звертається апостол Іоан Богослов: «Улюблений! Ти вірно твориш у тому, що робиш для братів і для подорожніх. Вони засвідчили перед Церквою про твою любов» (3 Ін. 1,5-6). Про Гая македонянина йдеться у книзі Діянь Апостольських у розповіді про бунт жителів Ефеса, організований срібляником Димитрієм. «У всьому місті зчинився заколот. Схопивши македонян Гая і Аристарха, супутників Павлових, вони однодушно кинулися на видовище» (Діян. 19,29). Гай, як свідчить апостол Павло, був ним навернений у християнство і охрещений (1 Кор 1,14).

Отже, можна допускати, що тим Гаєм, до якого звертається Апостол любові, є саме той супутник апостола Павла, про якого йдеться в книзі Діянь Апостольських та у посланнях самого апостола Павла. Однак все це може бути тільки припущенням. Із самого змісту послання видно, що Гай, до якого звертається апостол Іоан Богослов, не займав жодного ієрархічного становища – Апостол не називає його ані єпископом, ані пресвітером Церкви, а звертається як до простого побожного, щирого християнина.

Соборність Другого і Третього послань апостола Іоана Богослова, попри те, що вони звернені до конкретних адресатів, визначається не їхнім зверненням, а змістом. Зміст цих обох послань дуже близький до змісту Першого послання і має особливе повчальне морально-догматичне значення не тільки для будь-якої окремої Церкви чи особи, а для всієї Христової Церкви у всій її повноті, для всіх віруючих.[77]

4.2.2 Місце і час написання 2-го і 3-го соборного послання святого апостола Іоана Богослова

Місце і час написання як Другою, так і Третього соборних послань апостола Іоана Богослова, на думку більшості богословів, співпадають із місцем і часом написання його Першого послання, а отже приблизний час їх появи – незадовго після Першого, тобто в 97-98 році у місті Ефесі.

4.2.3. Коротка характеристика змісту послань

Три послання ап. Іоана взаємозв’язані між собою. А саме, повчання 1-го послання додається в 2-ому до потреб окормлюваних апостолом Церков, а в 3-ому звернене до предстоятеля цієї Церкви.

Найзагальніша характеристика другого послання наступна: апостол виражає свою радість про те, що діти вибраної пані ходять в істині, обіцяє відвідати її і з наполегливістю переконує не мати ніякого спілкування з псевдоучителями.

Послання починається зі звернення, яким Апостол підкреслює свою любов. Істина, як основа любові, примушує думати вІоанновому Богослів’ї про дію Св. Духа. Апостол, даючи повчання, починає із заповіді любові і переходить до застереження проти спокусників і антихристів – мандруючих місіонерів, які поширювали псевдовчення. Згідно 1 Ін. ознака, за якою визначається антихрист – заперечення Боговоплочення. Послання показує, що в місцевій Церкві, до якої звертався Апостол, були в наявності небезпеки, що викликали складання 1-го послання. 2 Іоана є додатком до повчань 1-го його послання до однієї з асійських Церков, які він окормляв своїм служінням (в заключенні послання Апостол бажає особистого спілкування і посилає Церкві привіт від її сестри, іншої асійської Церкви, можливо Ефеської).

Хто така “eklekthkuria” не відомо. Єп. Авєркій вважає, що “в понятті “вибраної пані” полягає поняття жінки-християнки, іменитої, шанованої, яка володіла, мабуть, і високим положенням, як, наприклад, римські матрони”[78] . З того, що в посланні говориться про дітей, але не говориться про чоловіка, можна вивести, що ця жінка вдова. Згідно іншого тлумачення під пані можна розуміти не фізичну особу, а колектив, більше того, одну з Асійських Церков. Підтвердження такого тлумачення можна бачити і в закінченні послання, де апостол посилає вибраній пані привіт від “дітей сестри її вибраної”, тобто, можливо, від членів іншої Асійської Церкви.

Основні богословські категорії, якими оперує апостол в посланні, - це істина і любов. Причому істина, “яка перебуває в нас і буде з нами довіку” вважається підставою любові, бо далі апостол нагадує заповідь про любов один до одного. І ця “любов в тому, щоб поступати по заповідях”.

Потім апостол застерігає проти спокусників. Мабуть йдеться про мандруючих місіонерів, які могли бути розповсюджувачами псевдовчень. В Іоанових посланнях зустрічається термін “oanticristoV” (2,7). Вжите разом з артиклем це поняття має значення власного імені. Ознака, за якою визначається антихрист, - що зустрічалася вже в першому посланні, - заперечення Боговоплочення.

Третє послання адресоване Гаю, причому про нього майже нічого не відомо. Якщо єп. Авєркій вважає його просто благочестивим християнином, що не посідає ніякої ієрархічної посади, то, навпаки, єп. Кассіан допускає можливість ототожнення цього Гая з єпископом Пергамським, який згадується в “Апостольських ухвалах”. Таке тлумачення узгоджується з тією думкою єп. Кассіана, що 2-е послання адресоване одній з Церков, а 3-є – предстоятелю цієї Церкви.

Найзагальніший зміст цього послання наступний. Апостол хвалить Гайя за його добродійне життя, твердість у вірі і “ходіння в істині”, а особливо – за його чесноту гостинності до подорожуючих (особливо у відношенні до проповідників слова Божого), засуджує якогось Діотрефа, звинувачує його у відсутності братської любові до мандруючих проповідників Євангелія, а потім хвалить якогось Димитрія, в якому іноді тлумачі бачать єпископа Філадельфійського.[79]

В цьому посланні, так само як і в 2-ому, центральним поняттям є істина, апостол радіє “ходінню в істині” Гайя (“suenalhqeiaperipateiV” 3.) і своїх “дітей”. І далі апостол закликає стати “співробітниками істини” (sunergoithalhqeia). В посланні йдеться про мандруючих братів, яких приймав Гай. Але, на відміну від 2-го послання, тут говориться не про єретиків, а про тих, хто вийшов в дорогу “ради Імені” (upertouonomatoV).

Наука XIX століття бачила в Діотрефі представника монархічного єпископату, але, швидше за все «діотреф» - це один з тих спокусників, які згадуються в 2-ому посланні Іоана, носій духу Антихриста.^[80]

РОЗДІЛ 5. Соборне послання апостола Іуди

5.1 Священний письменник

Священним письменником останнього в канонічному порядку соборних послань є Іуда, «раб Ісуса Христа, брат Якова» (Іуд. 1,1). На думку деяких західних богословів, цей Іуда є ніхто інший, як апостол із дванадцяти Іуда Яковів (Лк. 6,16), він же Левій, прозваний Фаддеєм (Мт. 10,3[81] ). Але тоді він мав би назвати себе не братом Якова, а сином.

Дехто вважає, що письменник цього послання нічого спільного з Іудою Якововим, або Фаддеєм і Левієм, не має, що в число 12-ти апостолів він не входив (в 17 вірші він як би виключає себе з числа апостолів), але був тільки в загальному значенні слова «апостолом», будучи дійсно братом Якова і вважаючись тому, подібно до Якова, «братом Господнім». Як підставу такої думки наводять свідоцтво Євангелія від Іоана 7,5, де говориться, що «брати Ісусові» в дні Його земного служіння в Нього не вірували, чому і не удостоїлися обрання в число 12 апостолів. Крім того, вважають, що апостол Іуда з дванадцяти не міг бути письменником цього послання, оскільки він трудився в благовісті Христовому в Сирії і помер в Едесі, а тим часом в сірійському перекладі Пешіто Іудине послання відсутнє. Остаточне і авторитетне рішення цього питання зважаючи на обмеженість даних представляється неможливим.

Більш вірогідним є твердження святителя Климента Олександрійського про те, що священним письменником останнього соборного послання є Іуда, брат Господа Ісуса Христа по тілу, син Йосифа Обручника від його першого шлюбу (Мт. 13,55). Тому він і називає себе братом Якова, не наважуючись назватися братом Господнім, а тільки Його рабом.

Під час земного життя Ісуса Христа Іуда, як і його рідні брати, не вірив уЙого Божество, про що свідчить апостол Іоан Богослов: «І брати Його не вірували в Нього» (Ін. 7,5) . Але відразу ж після Воскресіння Господнього він збратами приєднався до Апостолів. «Усі вони однодумно перебували в молитві й благанні, здеякими жінками і Марією, Матір ’ ю Ісуса, та з братами Його» (Діян. 1,14), - свідчить апостол Лука. Юда спільно з іншими Апостолами і братами ніс місіонерське служіння, розповсюджуючи слова Євангелія.

Архієпископ Аверкій (Таушев) пише: «Про апостольське служіння Іуди після Вознесіння Господа передання говорить, що він проповідував спочатку в Іудеї, Галілеї, Самарії і Ідумєї, а потім в Аравії, Сірії і Месопотамії, Персії і Вірменії. Те ж передання говорить, що він був в Едесі, де дещо раніше проповідував інший апостол, Фаддей з 70-ти. Згідно одного з переказів, св. Іуда мирно помер в Едесі, згідно іншого — в Беріті або Бейруті, згідно третього — помер мученицьки у Вірменії, будучи повішений на дереві і пронизаний стрілами.»[82]

За словами «Апостольських Настанов», апостол Іуда після мученицької смерті свого брата Якова став спадкоємцем його єпископського служіння – він став єпископом Єрусалимської Церкви. За свідченням церковного історика Євсевія Кесарійського, наприкінці царювання імператора Доміціана, приблизно 95 року, за намовою єретиків до імператора було приведено двох онуків Іуди, які на той час займалися землеробством, як нащадків Давида і родичів Господа Ісуса Христа. Однак імператор, переконавшись, що вони не можуть становити для нього ніякої небезпеки чи загрози, відпустив їх і з того часу припинив переслідування Церкви. Після цього ці онуки стали єпископами церков і дожили до часу царювання імператора Траяна. Будь-яких інших свідчень про долю апостола Іуди та його родини немає.[83]

5.2 Достовірність послання

Про неординарне ставлення представників Христової Церкви до Соборного послання апостола Іуди свідчить те, що Євсевій Кесарійський зараховував його до групи суперечливих книг. Відсутнє це послання і в сірійському перекладі «Пешіто».

Однак про послання апостола Іуди є згадка у «Мураторієвому фрагменті». Пізніше Климент Олександрійський написав на це послання тлумачення, вважаючи його достовірним. Оріген, попри деякі сумніви щодо богодухновенності послання, все ж таки заявляв: «Юда написав послання, що складається із небагатьох віршів, однак воно наповнене надзвичайними словами небесної благодаті»[84] . Тертуліан називав послання прямо Апостольським. Остаточно всією Церквою послання апостола Іуди було визнане канонічним у IVстолітті.

Те, що в загальноцерковному вжитку послання апостола Іуди з’явилося відносно пізно, можна пояснити його особливим змістом, викликаним причиною самого написання, а також тим, що дехто вважав, що Апостол використовував у посланні апокрифічні книги, зокрема «Книгу Еноха» (Іуд. 1,9; 1,14-15). Так, апостол Іуда використовує при написанні Послання джерела, які до нас не дійшли.[85] Але використання богодухновенним письменником бодай апокрифічних творів, які мають важливий повчальний зміст, цілком допустиме і не може свідчити про неканонічність цього твору.

Адресоване Послання християнам, «покликаним, що освячені Богом Отцем і збережені Ісусом Христом» (Юд. 1,1). А особливо до тих церковних громад, серед яких з’явилися лжеучителі. «Бо вкралися деякі люди, що здавна приточені до цього осуду, нечестиві, які благодать Бога нашого обертають у привід до розпусти і відрікаються єдиного Владики Бога і Господа нашого Ісуса Христа» (Іуд. 1,4).

Отже, за своїм змістом послання апостола Іуди спрямоване проти єретиків-гностиків, які заперечували Божество Ісуса Христа і церковну ієрархію. Апостол називає їх «мрійниками, що оскверняють плоть, зневажають начальство і лихословлять високі власті» (Іуд. 1,8). Головною темою Послання є християнська есхатологія – майбутні долі Церкви і світу (Іуд. 1,13-15).

Викриття лжеучителів апостолом Іудою де в чому нагадує викриття їх апостолом Петром у його Другому посланні. Тому виникає закономірна думка, що послання було надіслане до тих же асійських церков, заснованих апостолом Павлом, до яких зі своїм посланням звертався і апостол Петро. Через це декотрі дослідники Святого Письма, особливо протестантські, навіть намагалися доказати, що послання апостола Іуди літературно залежне від Другого послання апостола Петра.

Однак таке твердження абсолютно безпідставне. Схожість виразів, слів може бути тільки свідченням того, що апостол Петро, прочитавши послання Іуди, у своєму зверненні до тих же християн для підтвердження своїх доказів цитує слова із його послання, яке раніше вони вже мали змогу читати.

5.3 Час, місце і привід до написання послання

На думку архієпископа Аверкія, «поза сумнівом це послання написано до руйнування Єрусалиму, яке відбулося в 70 році, бо св. Іуда, що згадав в своєму посланні майже про всі дивовижні явління Божественного суду, не забув би згадати і про це, найбільш вражаюче. Схожість цього послання з посланням св. апостола Петра наводить на роздуми, що воно написане за декілька, а можливо і за багато років до руйнування Єрусалиму. Оскільки св. Петро говорить про псевдоучителів в майбутньому часі, то можна вважати, що послання св. Іуди написане після Петрового і св. Іуда використовував характеристику псевдоучителів дану св. Петром, майже в тих же словах і виразах, тобто написане послання св. Іуди між 67-м роком — роком смерті св. Петра, і 70-м роком — роком руйнування Єрусалиму. Про місце написання послання немає ніяких даних.»[86]

«Апостол Іуда написав своє послання в Єрусалимі вже після мученицької смерті свого брата Якова, тобто після 63 року. Але, враховуючи те, що апостол Петро цитує його слова у своєму Другому соборному посланні, можна стверджувати, що воно було написане не пізніше 66 року», - на основі новітніх досліджень стверджує прот. Михайло Марусяк.[87]

Внутрішнім мотивом, як видно з 3 вірша, були пастирська ревність св. Іуди «про загальний порятунок душ», а зовнішнім мотивом — посилення псевдовчень, проти яких боролися і св. апостол Яків, і св. апостол Петро, і св. апостол Іоан, як ми бачили це з їх соборних послань. Св. Іуда прямо говорить, що він пише тому, що в суспільство християн вкрались нечестиві люди, що обертають благодать Божу в привід для розпусти. Це, поза сумнівом, псевдоучителі-гностики, що проповідували розпусту під приводом християнської свободи і задля виснаження плоті і що вважали світ не творінням Бога, а твором нижчих сил, ворожих Богу. Це все ті ж симоніани і николаїти, яких викриває св. Іоан в 2 і 3 розділах Апокаліпсису. Мета послання — застерегти християн від захоплення цими псевдовченнями, що лестили чуттєвості. Послання призначається всім християнам взагалі, але за змістом його видно, що воно призначалося для відомого визначеного кола осіб, в яке знайшли собі доступ псевдоучителі. З великою ймовірністю можна припускати, що це послання було першопочатково звернене до тих же малоазійських церков, до яких писав і апостол Петро.[88]

5.4 Головний зміст соборного послання апостола Іуди

Соборне послання св. апостола Іуди складається всього з одного розділу і представляє собою суцільно, від початку до кінця, одну безперервну промову, направлену проти псевдоучителів.

За своїм змістом послання направлене проти єретиків-гностиків, які заперечували божественність Христа (4) і церковну ієрархію (8). Головна тема Послання – християнська есхатологія (14-24).[89]

Висновки

Зазначивши у вступі всі необхідні передумови написання даної роботи в першому розділі ми висвітлили питання складу Новозавітного канону. Тут особливо була звернена увага на етапи виокремлення канонічних книг з-поміж цілого жанру біблійної писемності. Протягом ІІ – ІІІ століть Церква голосами своїх отців і вчителів вказувала на критерії канонічної гідності новозавітної біблійної літератури, а в IV столітті остаточно визначила якісний і кількісний склад Новозавітного канону. Особливе значення і складність в цьому процесі зверталася до соборних писань – чи не найсуперечливішої частини біблійного канону Християнської Церкви. Зрештою і це було вирішено і насьогодні ми маємо 7 соборних послань на відміну від неканонічних – апокрифічних творів, схожого за жанром змісту і надписання.

Розглянувши перше у канонічній послідовності соборне послання св. ап. Якова переконалися, що його автором є апостол з 70-ти, перший єпископ Єрусалиму Яків, якого ще називають «братом Господнім по плоті». Написане до або після Апостольського собору з Єрусалиму або принаймні з Палестини до юдеїв розсіяння, воно має на меті підбадьорити їх подаючи належні морально-етичні поради. Лейтмотивом його послання можна назвати відомий вираз: «Віра без діл мертва» (Як. 2,17,20,22,26), яким ще і ще раз підкреслюється необхідність діяльної віри в Церкві.

Два соборні послання св. ап. Петра безумовно належать апостолу з 12-ти Симону-Петру. Написані вони були приблизно між 62-64 рр. і 66-67 рр. відповідно з «Вавилону» (так і не визначено точно, що це за місто, найімовірніше зі столиці імперії – Риму) і Риму. Адресатами були як іудеї так і навернені з язичників, які належали до сонму церковних громад Малої Азії. Причиною їх написання малоазійським церквам (заснованим ап. Павлом!) послужила поява лжевчителів, котрі вносили неправдиві вчення і тим самим спотворювали апостольську науку. Саме неправдиві гностичні вчення і пов’язана з ними моральна розбещеність і спонукали апостола до написання соборних послань, а по суті пастирських листів. В них з особливою яскравістю проступає образ автора – сповненого запалу і притаманної лише йому, апостолу Петру, енергії.

Соборні послання св. ап. Іоана Богослова написані приблизно в один і той же час – прибл. 97-98 рр. з Ефесу, куди їх автор євангелист Іоан Богослов повернувся із заслання. На відміну від першого, в автентичності якого практично ніколи не сумнівалися, 2-ге і 3-тє послання аж до кінця IV ст. вважалися сумнівними, доки соборними визначеннями не були остаточно внесені до Новозавітного канону. Причину такого сумніву Церкви можна пояснити характером адресатів послань: якщо 1-ше від імені свідків і очевидців Христового подвигу (оскільки св. Іоан Богослов на час написання залишився останнім живим охоронцем апостольського передання) звернене до всіх християн, то 2-ге і 3-тє має конкретних адресатів, звернення до яких фігурують у творах. І все ж завдяки апостольському походженню і загальноцерковному значенню ці, по суті на перший погляд приватні листи, внесені до канонічних книг Біблії. А це і не випадково, адже питання боротьби з єретиками і тими, хто провадить антицерковну діяльність, служить головним предметом послань з додаванням заклику оберігати безперервність апостольського передання в Церкві і дотримуватися заповіді любові.

Авторство останнього соборного послання св. ап. Іуди досі залишається невизначеним. Найімовірніше це був син Йосифа Обручника і відтак «брат Господній», подібно до Якова-Праведного – першого єпископа Єрусалиму і автора однойменного послання. Можливо така невизначеність з авторством і спричинила неоднакове ставлення до твору в древній Церкві: лише в IVст. воно остаточно увійшло до канону Новозавітних книг. Час написання твору теж визначається лише приблизно: між 63 р. (після смерті Якова-Праведного) і 66 р. (до написання 2 Петра, який цитує його). З Єрусалиму воно адресувалося найімовірніше все тим же самим малоазійським християнам, як засторога від спокусливих навчань єретиків-гностиків.

Тож в особі таких стислих за об’ємом, але сповнених апостольської турботи соборних посланнях Церква справді має неоціненний скарб духовності.

бібліографія

ДЖЕРЕЛА

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2004.

2. Новий Завіт Господа Нашого Ісуса Христа. – К.: видання екзарха Всієї України, митрополита Київського і Галицького, 1988.

3. Книга правил Святых Апостол, Святых соборов Вселенских и поместных, и святых Отец. – Бровары, 2002. (Репринт изд. 1893 г.)

4. Блаж. Феофилакт. Творения. – СПб., 1902.

5. Флавий И. Иудейские древности. В 2-х тт. – Т. 2. – СПб., 1900.

ПОСІБНИКИ

1. Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. – М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2004.

2. Александр Шмеман, протопресв. Исторический путь Православия. – К.: «Пролог», 2003.

3. Алипий (Кастальский-Бороздин), архим.; Исайя (Белов), архим. Догматическое богословие: Курс лекций. – Св.-Троицкая Сергиева Лавра, 2000.

4. Андрей Кураев, диак. Наследие Христа. Что не вошло в Евангелия? – К., 1998.

5. Богдашевский Д.И., прот. Второе соборное послание ап. Петра. – К., 1909.

6. Богдашевский Д, прот. Лжеучители, обличаемые в Первом послании ап. Иоанна. – К., 1890.

7. Вишневецкий М. Самые необходимые сведения о священных книгах Ветхого и Нового Завета. – М., 1910.

8. Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001.

9. Записки по предмету Закона Божия для ІІІ, IV и V классов мужских гимназий, составленные применительно к программе учебных планов 1872 г. и к руководству Высокопреосвященного митрополита Филарета (с дополнением объяснения текстов Священного Писания и указанием различия между Православной верой и другими Христианскими вероисповеданиями) профессором Богословия Демидовского Юридического Лицея прот. Алексеем Лавровым. – К., 1993. – Репринт изд.: М.: Типография Г. Лисснера и Д. Совко, 1912.

10. Илларион (Троицкий), архиеп. Очерки из истории догмата о Церкви. – М., 1997.

11. Киприан (Керн), архим. Патрология. – К.: Издательство им. свт. Льва, папы Римского, 2003.

12. Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982.

13. Костів К. Словник-довідник біблійних осіб, племен і народів. – К.: «Україна», 1995.

14. Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета: В 11-ти т. – Т. 10. – СПб., 1912.

15. Михаил (Лузин), еп. Толковый Апостол. Кн. 2: Соборные послания святых Апостолов. – К., 1905.

16. Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000.

17. Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2005.

18. Михайло Марусяк, прот. Четвероєвангеліє. – Снятин: «ПрутПринт», 2001.

19. Никифор, архим. Библейская энциклопедия. – Свято-Троице-Сергиева Лавра, 1990 (репр. изд.: М., 1891).

20. Олесницкий А. А. Руководственные о Священном Писании Ветхого и Нового Завета сведения из творений святых отцов и учителей Церкви. – СПб., 1878.

21. Полотебнов А., прот. Соборные послания Апостола любви. – М., 1875.

22. Пояснение к Апостолу. – Б. м. изд., б. г.

23. Релігієзнавчий словник/За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996.

24. Стефан Гарасимів, прот. Біблійна апокрифічна література // Апологет. – 2004. – №4. – С. 2-17

25. Христианство: Энциклопедический словарь: В 2 т.: т. 1: А – К / Ред. кол. С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1993.

[1] Алипий (Кастальский-Бороздин), архим.; Исайя (Белов), архим. Догматическое богословие: Курс лекций. – Св.-Троицкая Сергиева Лавра, 2000. – С. 33,34-35.

[2] Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 8

[3] Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 40-41

[4] Илларион (Троицкий), архиеп. Очерки из истории догмата о Церкви. – М., 1997. – С. 120.

[5] Андрей Кураев, диак. Наследие Христа. Что не вошло в Евангелия? – К., 1998. – С. 143, 145-146, 149-150.

[6] Александр Шмеман, протопресв. Исторический путь Православия. – К.: «Пролог», 2003. – С. 77

[7] Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 44-48.

[8] Там само. – С. 48.

[9] Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 14-15.

[10] Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 49-50.

[11] Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 15.

[12] Книга правил Святых Апостол, Святых соборов Вселенских и поместных, и святых Отец. – Бровары, 2002. (Репринт изд. 1893 г.) – С. 77-79.

[13] Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – С. 7.

[14] Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 10-11.

[15] Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 49-51.

[16] Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту... – Чернівці: Рута, 2000. – С. 11.

[17] Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 17.

[18] Згідно свідчення «батька» церковної історії Євсевія (V, 18), ще письменник другого століття Аполлоній, викриваючи якогось монтаніста, висловився, що він, наслідуючи апостолу Іоану написав соборне послання. (Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. – М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2004. – С. 509)

[19] Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета: В 11-и т. – Т. 10. – СПб., 1912. – С.206.

[20] Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 17.

[21] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 3-5

[22] Записки по предмету Закона Божия для ІІІ, IV и V классов мужских гимназий, составленные применительно к программе учебных планов 1872 г. и к руководству Высокопреосвященного митрополита Филарета (с дополнением объяснения текстов Священного Писания и указанием различия между Православной верой и другими Христианскими вероисповеданиями) профессором Богословия Демидовского Юридического Лицея прот. Алексеем Лавровым. – К., 1993. – Репринт изд.: М.: Типография Г. Лисснера и Д. Совко, 1912. – С. 102-103.

[23] Андреев И. Д. Апокрифы // Христианство: Энциклопедический словарь: В 2 т.: т. 1: А – К / Ред. кол. С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1993. – С. 102

[24] Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 68 – 69

[25] Стефан Гарасимів, прот. Біблійна апокрифічна література // Апологет. – 2004. – №4. – С. 16

[26] Киприан (Керн), архим. Патрология. – К.: Издательство им. свт. Льва, папы Римского, 2003. – С. 38 – 39

[27] Костів К. Словник-довідник біблійних осіб, племен і народів. – К.: «Україна», 1995. – С. 404-405

[28] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. – М., 2004. – С. 510

[29] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 6-7

[30] Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т.10. – СПб., 1912. – С. 210-212.

[31] ФлавийИ. Иудейские древности. В 2-х тт. – СПб., 1900. – Т. 2. – С. 300.

[32] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 511-512

[33] Про Святе Письмо Нового Завіту // Новий Завіт Господа Нашого Ісуса Христа. – К., 1988. – С. 455.

[34] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 11-12

[35] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 512-514

[36] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 12-15

[37] Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т.10. – СПб., 1912. – С. 218.

[38] Пояснение к Апостолу. С. 68-69.

[39] Марусяк М., прот. Четвероєвангеліє. – Снятин: «ПрутПринт», 2001. – С. 181.

[40] Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – C. 343-344

[41] Пояснение к Апостолу. – С. 22

[42] Никифор, архим. Библейская энциклопедия. – Свято-Троице-Сергиева Лавра, 1990 (репр. изд.: М., 1891). – С. 562

[43] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 50-51

[44] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 521-522

[45] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 52-53

[46] Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – C. 344

[47] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 522-523

[48] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С.51-52

[49] Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т.10. – СПб., 1912. – С. 262-263

[50] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 523

[51] Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – C. 344

[52] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 523

[53] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 53-55

[54] Блаж. Феофилакт. Творения. – СПб., 1902. – С. 98.

[55] Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т.10. – СПб., 1912. – С. 290; Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 84

[56] Оріген (ІІІ ст.), Євсевій, св. Кирило і блж. Ієроним (IV ст.) ставили під сумнів приналежність 2 петра безпосередньо ап. Петру. В 2-му Петра відображений час, коли думка про швидкий кінець світу перестала бути загальною для всіх християн (3,4). Ймовірно, на цю переміну вплинуло руйнування Єрусалиму (70 р.), з яким пов’язували терміни останнього Суду. Апостоли розглядаються автором як представники епохи, вже минулої (3,2). Більшість сучасних західних тлумачів вважає, що 2 Петра є записом проповідей Петра, зробленим в кінці І ст., вже після його смерті, з використанням текстів послання ап. Іуди. Проте ряд посилань на ап. Павла (3,15 сл.) може служити свідченням того, що воно написане в останні роки життя обох апостолів. (Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – C. 348)

[57] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 532

^[58] Пояснение к Апостолу. – С. 23.

[59] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 84-87

[60] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 532,531

[61] Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного... – Т.10. – СПб., 1912. – С. 292

[62] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 532

[63] Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – С. 348

[64] Пояснение к Апостолу. – С. 23

[65] Про Святе Письмо Нового Завіту // Новий Завіт Господа Нашого Ісуса Христа. – К., 1988. – С. 456

[66] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 537

[67] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 538

[68] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 109-111

[69] Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т. 10. – С. 309,308.

[70] Уважний читач в кожній із згаданих книг – Євангелії Іоана і 1 посланні Іоана – часто зустріне слова: «життя», «світло», «проходження темряви», безперестанно бачити: «істина», «благодать», «радість», «плоть і кров Господа», «суд», «відпущення гріхів», «любов Божа» до нас, заповідь про взаємну нашу любов і що потрібно дотримувати всі заповіді; також засудження світу, диявола, антихриста, обіцянка Св. Духа, усиновлення Богу, у всьому що вимагається від нас віру, скрізь Отця і Сина. (Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 539)

[71] Пояснение к Апостолу. – С. 24

[72] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 111-114

[73] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 114-116

[74] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 539-540

[75] Пояснение к Апостолу. – С. 25-26

[76] Марусяк М., прот. Книги Святого Письма Нового Завіту. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 14.

[77] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 142-144

[78] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 549

[79] Посланих ним в язичницькі країни для проповіді Євангелії апостол доручає піклуванню якогось Гая, благочестивого християнина і щедрого благодійника: вони потребують захисту від місцевого єпископа Діотрефа, котрий переслідував їх. Вороже відносячись до апостола, Діотреф приховав від спільноти його попереднє послання. Це послання свідчить про зміцнення єпископської влади в помісних Церквах на рубежі двох перших століть після Різдва Христового; воно вказує на важливість збереження централізованої церковної влади, яка огороджує Церкву від заблуджень, і свідчить, що «анархічні» тенденції виникли в християнстві дуже рано. Саме вони відкривали шлях для розкольників, сектантів і лжевчителів. (Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – С. 354)

^[80] Пояснение к Апостолу. – С. 26,74

[81] Згідно Передання його першим ім’ям було Іуда, ім’я Фаддей він отримав прийнявши хрещення від Іоана Хрестителя, а ім’я Левій отримав вступивши до лику 12-ти апостолів, можливо на відміну від співіменного йому Іуди Іскаріотського, який став зрадником. (Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 552)

[82] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 553

[83] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 153-154

[84] Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого Завета. – Т. 10. – С. 352.

[85] В 14 вірші Іуда наводить пророцтво патріарха Еноха, яке вважалося запозиченням з апокрифічної «Книги Еноха» і тому давало привід відкидати саме послання Іуди. Крім того, в 9 вірші говориться про суперечку Архангела Михаїла з дияволом про тіло Мойсея, але ця суперечка не відома з священних книг Старого Заповіту. Вона складала головний зміст апокрифу «Успіння», або інакше «Сходження», або «Вознесіння Мойсея». (Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 553)

[86] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 554

[87] Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 154-155

[88] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 554

[89] Про Святе Письмо Нового Завіту // Новий Завіт Господа Нашого Ісуса Христа. – К., 1988. – С. 457