магістерська робота

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА

ЗМІСТ

ВСТУП........................................................................................................ 3

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС..................................................................................................................... 13

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ ОВС, ЩО ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ....................................................................................... 51

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА................................................................................... 72

ВИСНОВКИ............................................................................................ 105

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................... 110

ВСТУП

Проблеми зміцнення правопорядку у суспільстві, протидії та попередження злочинності були і залишаються одними з найважливіших і не випадковістю те, що за всю свою історію розвитку – людство намагалось у будь-який спосібборотися проти проявів, що суперечили загальноприйнятим поняттям мораль, громадської безпеки та порядку.

Є проблема. Почнемо її розгляд із типового прикладу з життя. Викрадено автомобіль. Через якийсь час потерпілого викликають у суд, де він із подивом дізнається, що викрадача знайдено і він постав перед судом. Потерпілий просить суд надати йому можливість ознайомитися з кримінальною справою. У результаті їх вивчення з’ясовується, що факт викрадення його автомобіля, а також ще восьми (крім одного, під час викрадення якого підсудного й затримали) підтверджено лише одним доказом. Це — явка з повинною самого підсудного та протоколи його допитів, у яких викрадач дуже лаконічно описує обставини скоєння злочинів.

У суді дев’ять потерпілих, які мають право ставити запитання підсудному, починають з’ясовувати головне для них питання: де перебувають викрадені машини. Відповідь у підсудного одна: всі машини, покатавшись, він кидав у лісі, а де саме — не пам’ятає, оскільки був п’яний. У суді оголошується довідка, одержана з карного розшуку, що вжитими ними заходами автомобілі знайти не вдалося. У потерпілих виникають цілком природні сумніви в тому, що всі злочини скоєно саме цією особою. Підозри поглиблюються, коли підсудний не зміг відповісти на запитання про більш точні час, місце, спосіб, інші обставини злочину, описати зовнішній вигляд того чи іншого викраденого автомобіля, назвати предмети, які були в салоні, вантажі тощо.

Врешті-решт підсудний заявив, що насправді цих автомобілів він не викрадав, а всі злочини, крім того, при скоєнні якого його затримали, «узяв на себе» на прохання міліції. Щодо підсудного суд виносить обвинувальний вирок, а матеріали кримінальної справи в частині скоєння дев’яти крадіжок повертаються до слідчого. Проте скоєні злочини вже не вважатимуться нерозкритими. Отже, ні справжніх злочинців, ні самих украдених автомобілів уже ніхто не шукатиме.

Спробуємо пояснити ситуацію з погляду чинних правил кримінальної статистики, взявши за основу пояснення самих працівників правоохоронних органів, котрі схотіли, природно, залишитися невідомими. В органах дізнання постійно нагромаджується досить велика кількість так званих фактових кримінальних справ, строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за якими ще не спливли, а провадження за ними призупинено у зв’язку з невстановленням особи, яка скоїла злочин. Певна річ, по цих справах у період, коли їх призупинено, слідчі дії не виконуються. Але час від часу органи прокуратури, що здійснюють нагляд за слідством і дізнанням, перевіряють ці справи й дають розпорядження активізувати їх розслідування. Тож дізнавачі інколи змушені відновлювати провадження у справі хоча б для того, аби дати формальні доручення оперативним підрозділам провести деякі оперативно-розшукові заходи. Зазвичай це робиться про людське око. Як правило, вказівки прокурорів дізнавачі намагаються ігнорувати через перевантаженість поточними кримінальними справами, тож за результатами прокурорської перевірки співробітник карного розшуку (інколи й сам дізнавач від його імені) пише рапорт, відповідно до якого «встановити особу, що скоїла даний злочин, неможливо». Кримінальну справу знову призупиняють і відкладають у сейф до кращих часів.

З іншого боку, нагромадження великої кількості кримінальних справ в органах дізнання знижує показники їхньої роботи, одним із яких є кількість справ, переданих слідчим. Якогось дня співробітники карного розшуку чи іншої служби затримують злочинця безпосередньо при скоєнні злочину. Це, приміром, квартирна крадіжка, або, як у нашому випадку, викрадення автомобіля. У процесі роботи з підозрюваним з’являється обґрунтована чи не дуже версія про те, що він, можливо, причетний до скоєння інших аналогічних злочинів. Але конкретних доказів цього немає. Ось тут і починається вивчення «фактових» кримінальних справ про такі злочини.

Цей процес має на меті відібрати найбільшу кількість справ про злочини за предметом, способом, часом скоєння та іншими обставинами, аналогічні тому, за який затримано цього підозрюваного. Після чого у підозрюваного беруть (про спосіб ми скажемо нижче) явку з повинною по кожному злочину, кримінальну справу про який було відібрано в процесі вивчення.

Далі особу допитують про обставини нібито скоєних нею злочинів. При цьому протокол допиту найчастіше пише дізнавач на основі протоколу огляду місця події та інших документів справи за відсутності підозрюваного, а останній потім його лише підписує. У протоколі допиту відзначається, що викрадений автомобіль було залишено, приміром, у лісі або розібрано на запчастини, які потім продано невідомим особам. Тут усе залежить від фантазії дізнавача. Просто в кабінеті пишеться протокол огляду місцевості, де було нібито кинуто автомобіль. Із понятими теж проблем немає: замість них записуються «мертві душі» з вигаданими адресами проживання (закон не вимагає, щоб дізнавач перевіряв у понятого паспорт зі штампом про місце реєстрації громадянина). У протоколі допиту може бути зазначено, що в підозрюваного є потайник, де він зберігає знаряддя скоєння злочину, приміром набір відмичок. Благо цих відмичок у міліціонерів хоч греблю гати, а для потрібної справи й пожертвувати ними не шкода. Відразу ж проводиться «обшук» і відмички вилучаються. Незначні процесуальні ускладнення виникають лише тоді, коли, приміром, при огляді місця події ще до порушення однієї зі старих справ, «інкримінованих» цій особі, вилучалися відбитки пальців. Але й це можна владнати: протокол переписується, відбитки знищуються.

Матеріали щодо невідомих осіб, котрим продано запчастини автомобіля, виділяються в окреме провадження й нібито передаються в підрозділи карного розшуку для встановлення цих осіб (зазвичай оригінали документів знищуються, а їх копії з вихідними номерами підшиваються до справи як свідчення того, що дізнавач виконав вимоги закону). Однак зустрічної перевірки ніхто не робитиме, а в крайньому разі можна послатися на те, що матеріали справи хтось із технічних працівників органу дізнання втратив при їх пересиланні (передачі).

Після цього особа, що скоїла низку раніше не розкритих злочинів, вважається встановленою, необхідні слідчі дії — проведеними, і дізнавач виносить постанову про передачу кримінальної справи для провадження досудового слідства. Далі за справу береться слідчий, робота якого полягає в «підчищуванні» та «шліфуванні» справи, усуненні помилок дізнавача та пред’явленні особі обвинувачення. Після чого складається обвинувальний висновок і справу передають у суд. Обвинувальний вирок майже гарантовано. Якщо навіть із якихось причин суд поверне справу для додаткового розслідування, суть останнього полягатиме лише в скрупульознішому «шліфуванні» справи.

Цікавий сам по собі той факт, що сьогодні знаходиться досить багато згодних визнати себе винними у злочинах, яких вони не скоювали, лише на прохання незнайомого їм раніше дізнавача або слідчого, хай навіть це прохання було досить настійливим. Але нічого надзвичайного тут немає. Головне — це правильний підхід до конкретної людини. Так, із раніше судимими особами, з наркоманами, алкоголіками працювати досить легко. Як правило, у цієї категорії людей немає захисників. Коло методів роботи дуже розмаїте, і найуніверсальніший із них — це метод батога і пряника. Приміром, наркоман за дозу може охоче покаятися в нескоєних злочинах.

Ми можемо скільки завгодно здогадуватися й навіть знати про методи роботи, які дозволяють «розкривати» безліч злочинів саме в такий спосіб, і з обуренням писати про це. Органи прокуратури можуть продемонструвати нечувану принциповість, спільно з іншими правоохоронними органами провести серію операцій, рейдів з виведення на чисту воду співробітників міліції, які скоюють цілком конкретні злочини проти правосуддя, передбачені статтями 371—374 Кримінального кодексу України. Але загалом нічого не зміниться. І не тому, що всі працівники органів дізнання та слідчі, котрі в такий спосіб «розкривають» злочини, погані люди, а тому, що погана система, яка змушує їх систематично вдаватися до фальсифікації.

Головною причиною цих негативних явищ, поруч із вочевидь недостатнім фінансовим, матеріально-технічним, методичним тощо забезпеченням правоохоронних органів, непрофесіоналізмом окремих їх співробітників та їхнім небажанням сумлінно виконувати свої обов’язки, є проблеми статистики.

Йдеться про те, що сьогодні, як і десять, і двадцять років тому, в основі оцінки діяльності підрозділів міліції, покликаних боротися зі злочинністю, лежить критерій розкриваності злочинів. Тож приймати всі заяви про скоєння злочинів, реєструвати й розслідувати їх належним чином, за наявних організаційних, технічних, фінансових тощо можливостей для їх розкриття, означає істотно, на порядок знизити відсоток розкриваності злочинів.

Певне значення має й те, що в оперативників і слідчих підрозділів органів внутрішніх справ різні показники їхньої роботи. В оперативних підрозділів карного розшуку головний показник роботи — порушення слідчим кримінальної справи, а також пред’явлення обвинувачення. При порушенні кримінальної справи слідчий виставляє статистичну картку форми №1, а при пред’явленні обвинувачення — форми №4. Єдиним показником роботи слідчого є кількість кримінальних справ, направлених ним у суд. При цьому виставляється статистична картка форми №1.1. У випадку з викраденням автомобіля оперативні підрозділи одержали дев’ять форм №4. Попри те, що кримінальні справи було об’єднано в одне провадження і, по суті, вони вже є однією справою, слідчий виставив дев’ять ф. №1.1. Після повернення справи з суду для додаткового розслідування ці показники не змінюються: лише з’являється одна справа, але після повторної передачі її в суд слідчий виставить ще дев’ять ф. №1.1. Таким чином, із десяти скоєних злочинів фактично розкрито лише один, але, за статистичною звітністю, їх може бути вже дев’ятнадцять.

Чи може слідчий, одержавши кримінальні справи з органу дізнання та з’ясувавши для себе, що вони сфабриковані, припинити їх проти особи? Юридично може, а фактично — ні. Попри те, що слідчий міліції є процесуально незалежним і самостійним при розслідуванні кримінальної справи, у відомчому плані він цілком підпорядкований начальникові органу внутрішніх справ, який і є органом дізнання. Відомче підпорядкування для слідчого важить багато, оскільки від начальника відділу (управління) міліції залежать усі питання, пов’язані з подальшим проходженням слідчим служби тощо. Припинити ці справи — це зіпсувати всі статистичні показники органу внутрішніх справ, які з такими труднощами вдалося «підтягнути». За це відповідного начальника можуть притягнути до дисциплінарної відповідальності, зокрема зняти з посади й навіть звільнити з органів внутрішніх справ.

У результаті описаних й аналогічних «статистичних» комбінацій відбувається процес знущання з правосуддя. Крім того, що результатом такої системи реєстрації, обліку й розкриття злочинів є конкретні жертви (потерпілі та обвинувачувані), негатив полягає і в тому, що суспільство не знає, скільки насправді скоєно злочинів та яких саме і скільки їх розкривають. Це, у свою чергу, перешкоджає відпрацюванню конкретних механізмів запобігання тим чи тим видам злочинів і їх припинення. Ошукано конкретних потерпілих, ошукано суспільство, ошукано державу. Виходить - сама держава і сприяє латентній злочинності.

Тема роботи витікає з державної політики, спрямованої на докорінне покращення діяльності органів внутрішніх справ і головною передумовою ефективного вирішення цієї проблеми є, звичайно, забезпечення системи МВС висококваліфікованими і надійними кадрами, здатними не лише активно й ефективно протистояти злочинності, але й виявляти законослухняність у повсякденній діяльності та особистому житті. Сучасний етап становлення і розвитку державності в Україні характеризується істотними змінами в соціальних, економічних і політичних сферах, формуванням національного законодавства. Важливим етапом для поглиблення процесів розбудови правової держави, її подальшого цивілізованого розвитку є закріплення в Конституції України пріоритету прав і свобод людини, гарантії їх реалізації, охорони та захисту. Визначивши їх як найвищу соціальну цінність [1], наша держава приєдналася до європейського і світового бачення цієї проблеми, створила відповідні передумови для її вирішення у всіх сферах взаємин особи і суспільства, громадянина і держави.

Вирішення поточних і перспективних завдань суспільства, передусім, пов’язане з роллю людського фактора, бо людина була і лишається головною і вирішальною складовою суспільного прогресу. Новітні управлінські теорії стверджують, що розвиток сучасного суспільства передбачає сталі зв’язки і взаємодію між економічними, технічними і соціальними факторами суспільної праці. При цьому останні через зростаючу роль людського фактора суттєво впливають і на процеси розвитку сучасної правоохоронної системи. Сучасні тенденції розвитку і реформування системи МВС України свідчать про безсумнівний пріоритет людського фактора і показують, що поряд з удосконаленням структури, технічної модернізації правоохоронної системи все більша увага концентрується на підвищенні якісного рівня кадрів, розвитку нових форм правоохоронної роботи і управління цим процесом, вдосконаленні системи стимулювання і оцінки діяльності співробітників, як одного з вирішальних факторів спонукання співробітника до ініціативи, самовдосконалення, професійного зростання. Тому основним напрямом діяльності в системі МВС України була і є робота з кадрами. Система заходів, що здійснюється у цьому напрямку Міністерством внутрішні справ, його територіальними та транспортними підрозділами покликана забезпечити високу відповідальність кожного співробітника системи за результати своєї праці, його достатню фахову підготовку, уміння діяти по-державному, ефективно і лише в межах закону. Вирішенню цих проблем присвячені такі важливі документи, як Укази Президента України від 16 листопада 2000 року “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів”, від 6 лютого 2003 року “Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією”, Комплексна програма профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, Комплексна програма МВС України щодо вдосконалення кадрової політики на 2001-2005 роки, рішеннях колегії МВС України від 15 травня 2001 р. “Про покращення професійної підготовки та безпеки особового складу у світлі вимог Президента України”, наказах МВС України та багатьох інших.

У той же час, не зважаючи на значну увагу з боку МВС України, керівних кадрів усіх рівнів до питань виховання особового складу, дотримання дисципліни, порядку, законності, створення цілої низки спеціалізованих підрозділів та служб головним завданням яких є попередження та припинення в його середовищі негативних проявів, мають місце вчинення різних правопорушень, у тому числі й злочинів, співробітниками органів внутрішніх справ, недотримання окремими з них законів при виконанні службових обов’язків. Наявність цих випадків є одним із вагомих факторів, що спричиняє внутрішню деформацію системи МВС та суттєві недоліки в її функціонуванні, поширює зневіру населення у можливість цієї правоохоронної структури ефективно протидіяти злочинності. Наявні прогалини і недоліки при вирішенні таких проблем вимагають глибшого їх осмислення та подальшого вивчення.

Актуальність даної теми в тому, що професійна діяльність співробітників ОВС базується на реалізації правових і моральних вимог, а дотримання законності та недопущення ними правопорушень – головний показник зрілості і надійності органів внутрішніх справ. У зв’язку з цим особлива увага повинна приділятися питанням розробки та впровадження системи попередження правопорушень, а також рекомендацій, спрямованих на удосконалення наявної системи профілактики злочинних проявів чи антигромадської поведінки безпосередньо в системі МВС. Суттєвого значення набувають ці питання на сучасному етапі розвитку суспільства, адже в Конституції України підкреслюється, що дотримання законів – обов’язок усіх органів держави і посадових осіб, громадських організацій і громадян [1]. Концепція реформування органів внутрішніх справ України визначає одним з пріоритетних напрямів удосконалення роботи з кадрами. Особлива увага приділяється зміцненню дисципліни і законності в їх діяльності та запобіганню злочинним проявам з боку окремих співробітників, підвищенню авторитету міліції, покращенню її взаємодії з населенням. На вирішення цієї проблеми і мусять бути спрямовані зусилля вчених-юристів, особливо з числа тих, хто має достатній досвід практичної роботи в системі МВС України.

На теоретичному рівні дана проблема вивчалася В. Бахіним, А. Долговою, С. Яценко, В. Кукушиним, В. Рябцевим, К. Черновою, А. Царегородцевим, А. Дорошенком, Л. Колодкіним, Я. Василькевичем, О. Мартиненком та ін.

Мета дослідження полягає в дослідженні злочинів, вчинених співробітниками ОВС та обставин, що зумовлюють цю злочинність.

Об’єкт дослідження - явища і процеси злочинного характеру, що мають місце у сфері діяльності органів внутрішніх справ України.

Предмет дослідження - кримінологічний аналіз і характерні ознаки злочинів, вчинених співробітниками органів внутрішніх справ; причини та умови, що зумовлюють даний вид злочинів; особистість злочинця співробітника органів внутрішніх справ; віктимологічні аспекти зазначеного виду злочинів; заходи попередження злочинних проявів у системі МВС України.

Робота складається з вступу, трьох розділів, які включають в себе шість підрозділів, висновку та списку використаних джерел.

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬ СЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС

Структура злочинів та обставини, що обумовлю ють злочинність серед співробітників

Дослідивши обставини і фактори, що зумовлюють наявність злочинності в міліції, на наш погляд, можливо успішніше вирішувати завдання протистояння криміналізації системи МВС України. Розглядаючи обст авини вчинення злочинів як сукупність факторів і умов, що створюють сприятливе підґрунтя для протиправних дій, ва жливо на цій основі дати наукове визначення принципів, основних напрямів, засобів і форм попередження злочинів у правоохоронних органах, зокрема у міліції. У вирішенні цієї проблеми зацікавлені, безумовно, як держава, так і суспільство в цілому.

Обставини, що зумовлюють вчинення злочинів співробітниками ОВС, можна класифікувати за:

· джерелами (зовнішніми та внутрішніми);

· інтенсивністю, характером проявів та можливими шкідливими наслідками від злочину;

· масштабами (загальнодержавними, регіональними, місцевими, відомчими, вузькослужбовими, побутовими);

· суб’єктами, від яких вони виходять (окремими інститутами суспільства, держави, окремими категоріями державних службовців, соціальними групами тощо);

· характером та сферами життєдіяльності (політичними, соціально-економічними тощо).

Вказані ознаки повинні розглядатися в цілому, бо вони є взаємозалежними. У зв’язку з динамічним розвитком криміногенної обстановки деякі з них набувають за фактичними і можливими негативними наслідками та завданою шкодою гострішого і пріоритетнішого характеру.

На сучасному етапі на першому плані залишаються внутрішні джерела небезпеки вчинення злочину [40]. Сьогодні держава та суспільство переживають затяжну кризу практично в усіх сферах життєдіяльності, що породжує цілий комплекс реальних та потенціальних можливостей злочинних проявів на рівні усіх об’єктів правоохоронної діяльності.

Перехідний період в Україні характеризується суттєвими проблемами державного будівництва, реорганізації економіки, створення нових правових засад нашого суспільства, загальносистемною кризою законності, зниженням, а іноді і втратою керованості соціально-психологічними процесами, забезпеченням безпеки і боротьби зі злочинністю, ослабленням соціально-правового контролю, що супроводжується все більшою загрозою падіння довіри до влади й правоохоронних структур. Це повною мірою відбивається на результативності та ефективності діяльності ОВС по виконанню покладених на них завдань.

В цих умовах назріла нагальна потреба перегляду перспектив подальшого розвитку системи МВС України. З урахуванням реалій життя треба доопрацювати і реалізувати на практиці Концепцію розвитку ОВС, привести у відповідність з вимогами часу деякі нормативні відомчі акти відповідно до сучасних концептуальних засад державної, адміністративної, правової реформ, як найважливіших державно-правових інститутів захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, зміцнення законності і правопорядку.

Злочинну поведінку деяких співробітників ОВС визначає велике число різноманітних факторів і обставин. Умовно їх можна поділити на дві групи: особистісні, тобто ті, що характеризують психологічний стан співробітника, який вчинив злочин, та зовнішні, тобто ті, що зумовлюють вплив на правопорушника зовнішнього середовища (колективу, суспільства тощо).

До особистісних факторів, які зумовлюють за певних обставин злочинну поведінку співробітника, можна віднести:

- соціальну спрямованість та морально-психологічні якості (світогляд, ідеали, переконання, життєву мету та цінності, внутрішню мотивацію, рівень власних потреб, особисте ставлення до закону, суспільства, колективу тощо);

- рівень професійної підготовленості (набуті професійні знання, навички, досвід практичної діяльності);

- інтелектуальні, вольові та емоційні особливості особи;

- біологічні особливості особистості (стан фізичного та психічного здоров’я, вік, темперамент і т.п.),

а до зовнішніх факторів, які впливають на формування правомірної чи злочинної поведінки співробітника органів МВС:

- ставлення у суспільстві до закону та правопорядку;

- дотримання в колективі, де проходиться служба, принципів та цінностей, що охороняються законом;

- рівень реагування колективу на факти порушення правових норм окремими його представниками;

- сформованість та активність проявів у найближчому оточенні співробітника стереотипів поведінки, потреб, поглядів тощо.

Забезпечення якнайбільш повнішого визначення і вивчення факторів, що впливають на прояви протиправної поведінки з боку деяких співробітників ОВС, дозволить знайти найоптимальніші шляхи їх декриміналізації.

Не є секретом те, що певна частина бажаючих поступити на службу в міліцію, переслідує далеко не патріотичні мотиви: частина з них переслідує або корисливі мотиви (про це свідчить досить обмежене коло служб, у яких вони хотіли б працювати), або намагання у такий спосіб реалізувати своє прагнення до влади над людьми. Зрозуміло, що людям з антисоціальною спрямованістю властиве байдуже або й негативне ставлення до багатьох соціальних цінностей, що охороняються законом. В морально-психологічному плані їм притаманні здирство, надмірні потреби, ігнорування загальнолюдськими принципами та інтересами інших, егоїзм, готовність до агресивних посягань, нездатність до співчуття, критичної оцінки власної поведінки та правильного реагування на критику і застереження.

Система відбору кадрів на службу в міліцію надає органам внутрішніх справ унікальну можливість для глибокого і всебічного вивчення кожного кандидата, його оточення та способу життя, моральності і чесності.

Але, на превеликий жаль, не існує безпомилкових способів виявлення схильності кандидата на службу до правопорушень чи інших ганебних вчинків. Як показує практика, певні негативні риси та звички людини можуть сформуватись на пізніших етапах життя під впливом певних обставин, негативного її оточення, у тому числі й при проходженні служби. Вирішуючи питання про відбір кандидатів на службу, заведено здебільшого спиратись на оцінку їх професійних і вольових якостей. Але отримана такого роду інформація ще не дає повної уяви про людину, її внутрішній світ, прихильність до моральних цінностей, що набагато збільшує ризик проникнення в органи внутрішніх справ випадкових людей. Тому вивчаючи кандидатів, які за оцінками фахівців повною мірою відповідають критеріям головних професійних якостей, потрібних для виконання завдань правоохоронної спрямованості, дуже важливо якнайглибше проникнути у сферу їхньої духовності, ретельно проаналізувати усі фактори, що впливали (і впливають) на формування характеру, лінію поведінки та вчинки майбутнього співробітника.

Вивчення кримінальних справ про злочини, що були вчинені співробітниками ОВС та матеріалів службових розслідувань по фактах надзвичайних подій показує досить низьку їх якість. Причиною цього, з одного боку, є недостатня кваліфікація співробітників, яким доручається провадження по цих справах, а з іншого – проявляється спроба сприяння порушникам уникнути відповідальності.

Типовими недоліками кримінальних справ, що порушені проти співробітників ОВС, є такі:

- досліджуються не всі епізоди неправомірної діяльності, недостатнє вивчення особи правопорушника, не усуваються протиріччя по матеріалах перевірок і таке інше;

- неправильна кваліфікація дій осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності;

- порушення процесуальних норм проведення розслідувань, у тому числі й службових перевірок;

- неправильна оцінка отриманих доказів при прийнятті рішень по справі тощо.

Під час вивчення кримінальних справ встановлені численні факти, коли співробітники, які залучаються до їх розслідування, не лише не уміють (чи не бажають?) закріпити результати оперативно-розшукових дій та застосувати спеціальні технічні засоби, але й ставляться до них як до другорядних. А це все свідчить або про професійну неграмотність, або про бажання допомогти колезі по “системі” уникнути покарання.

А поміж тим, особливості суб’єкта злочину – співробітника ОВС – його юридична підготовка, досвід міліцейської роботи, знання засобів та можливостей оперативно-розшукової роботи нерідко є чинниками для “вишуканішого” способу скоєння злочину та його приховування. Наявність цих факторів свідчить про надзвичайно велике значення правильного застосування та процесуального оформлення результатів оперативно-розшукових заходів.

Мають місце серйозні прогалини у дослідженні особи правопорушника. Частіше поверхово вивчається як саме він характеризувався за попереднім місцем роботи чи навчання, у побуті, яка оцінка давалась йому в службових атестаціях, а наявність і врахування таких відомостей потрібні як для об’єктивної оцінки особи, проти якої порушена кримінальна справа, так і для визначення запобіжних чи профілактичних заходів.

Усі зазначені недоліки призводять до необґрунтованого припинення кримінальних справ, повернення їх на дослідування. Так, за період з 1997 по 2002 роки було порушено 2155 кримінальних справ проти 2243 співробітників ОВС. За вказаний період з цього числа засуджено 1497 осіб, стосовно 1184 осіб кримінальні справи припинені на підставі п.п. 1 та 2 ст. 6 КПК України [4]; ще стосовно 460 осіб кримінальні справи закриті за нереабілітуючими підставами, 42 співробітники були виправдані судами. Низький рівень професійної підготовки деяких співробітників ОВС є однією з найвагоміших причин протиправних їх дій. Він може бути детермінованим, з одного боку, інтелектуальними можливостями конкретної особистості, з іншого – низьким рівнем навчання в закладі освіти, незадовільною організацією професійної підготовки в підрозділі. Ці питання сьогодні набули особливої актуальності.

Високий професіоналізм у правоохоронній сфері набуває особливої ваги ще й тому, бо від цього залежить наскільки адекватно діятиме співробітник у конкретній ситуації, бо як свідчить статистика: одним з найрозповсюдженіших злочинів, що вчиняються співробітниками системи, є перевищення влади або службових повноважень, які складають близько 50 % серед злочинів у сфері службової діяльності, і майже 30 % – серед усіх зареєстрованих кримінально караних діянь, вчинених співробітниками органів МВС.

Вирішенню цього завдання могла б сприяти систематизація та об’єднання правових норм, передбачених саме кримінально-процесуальним та іншими галузями права, які мають специфічну спрямованість на підтримання належного порядку та безпеки в державі. Тут також повинні враховуватись закони та нормативні документи МВС України, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ України у правоохоронній сфері.

Ті суспільні (політичні та економічні) процеси, що відбуваються в Україні з часу проголошення її Незалежності, формування демократичної правової держави - передбачають цілу систему нових підходів до організації виховного впливу на особу, оновлення змісту, форм і методів цієї роботи. Важливо забезпечити оптимізацію виховного процесу в правоохоронних органах, адже реформування їх системи, втрата частини інституцій, що забезпечували всередині її свого роду громадський контроль та нагляд, потребує формування нових засобів та прийомів для здійснення впливу на співробітників системи МВС.

Завдання полягає в тому, щоб поряд з турботою про високий професіоналізм в обов’язковому порядку приділялись першочергова увага розвитку і поглибленню патріотизму, національної самосвідомості, законослухняності, культури поведінки, умінню грамотно виконувати правоохоронні функції в реаліях сьогодення.

Сьогодні в органах внутрішніх справ наявні такі суттєві недоліки, як порушення законності та вчинення злочинів свідчать, що зміст виховної роботи в системі МВС дуже далекий від досконалості, а її ефективність залишається досить низькою. Удосконалення виховного процесу, підвищення дієвості його впливу на персонал, забезпечення участі у цій справі керівників усіх рівнів, громадських формувань та колективів в цілому - головне завдання кадрової роботи в ОВС, а провідна роль в організації та здійсненні виховного впливу на співробітників належить відповідним підрозділам апаратів по роботі з персоналом. Саме вони розробляють і запроваджують виховну систему в колективах відповідно до їх специфіки та умов служби, а також виконують функції координаторів цього процесу.

Але, керівні кадри та співробітники виховних підрозділів, як координатори і організатори виховного процесу, не можуть і не повинні повністю нести відповідальність за кожну надзвичайну подію, оскільки кожен співробітник перебуває під впливом багатьох факторів, більшість з яких знаходяться поза межами колективу і в силу об’єктивних причин не можуть бути усунуті з реального життя. Тому надзвичайно важливим є підвищення ролі у виховному процесі безпосередніх начальників і командирів, служби психологічного забезпечення, які повинні та мають можливості виявляти на ранніх етапах відхилення в поведінці окремих співробітників, зміни їх ролі в колективі, ставленні до дорученої справи тощо, і вишукувати форми та методи впливу на особистість з метою недопущення негативних проявів.

Важливим фактором, що суттєво впливає на забезпечення правомірної поведінки співробітників ОВС, є ставлення до безумовного дотримання вимог закону керівних кадрів усіх рівнів. Як свідчить статистика, в числі колишніх співробітників міліції, засуджених за вчинені злочини, кожен сьомий обіймав керівну посаду.

Протиправну поведінку співробітників керівної ланки умовно можна поділити на такі види: 1) вона проявляється у прямому вчиненні протиправних дій (злочинів). Власне, у цьому випадку керівник виступає не як посадова особа, а як звичайний правопорушник. 2) злочинна поведінка керівника виступає своєрідним поштовхом для злочинної поведінки підлеглих. Найчастіше це стосується сфери службових відносин, коли лозунг “Показники – будь-якою ціною” стає головною рушійною силою в колективі, незважаючи на реальну оперативну обстановку та здоровий глузд. Звідси – приховані від обліку злочини, незаконні затримання, перевищення влади і службових повноважень, фальсифікації тощо. Дана позиція та поведінка старшого - є причиною формування в колективі негативних стереотипів, створює атмосферу вседозволеності, морального падіння, що проявляється, згодом, в злочинній поведінці деяких співробітників.

Аналіз правопорушень, які скоїли співробітники, свідчить про те, що у своїй більшості це посадові злочини та злочини проти власності. Для них характерна корислива спрямованість, використання наданих повноважень для власного збагачення. Поряд з такими факторами, як недоліки й упущення в роботі з відбором, розстановкою та вихованням кадрів, зниження до них вимогливості керівників, нездорова атмосфера в колективі, корисливо-кар’єристській деформації особистості таких співробітників суттєво сприяли негативні процеси криміналізації суспільства, економіки та владних структур.

Система економічних негараздів, їхні масштаби і наслідки вимагають цілої низки заходів. Передусім ці заходи економічного характеру. Економічна криза в країні, протиборство різних політичних сил і пов’язані з ними негативні явища, зубожіння широких верств населення створюють соціальну і кримінальну напругу, сприяють зростанню злочинності [48]. На цьому фоні спостерігається недостатність фінансового та матеріально-технічного забезпечення правоохоронної системи. Саме це є однією з вагомих причин суттєвих недоліків у реалізації на практиці програмних завдань Президента держави та Уряду у відповідних документах.

Суттєво, на наш погляд, на рівень боротьби зі злочинністю та забезпечення законності в діяльності ОВС впливає незадовільний правовий та соціальний захист їх співробітників. Не таємниця, що неадекватне ступеню ризику та відповідальності грошове утримання співробітників ОВС, а тим більше – позбавлення їх соціальних пільг і гарантій зумовлює звільнення з лав МВС України значної кількості кваліфікованих кадрів, негативно впливає на рівень дисциплінованості особового складу, створює сприятливі умови для його криміналізації. Невжиття належних заходів зміцнення матеріальної забезпеченості і соціального захисту співробітників ОВС призводить до суттєвих втрат держави як в авторитеті влади, так і в суто матеріальній сфері. Для запобігання та локалізації можливих небажаних наслідків, на сам перед, необхідна комплексна програма заходів фінансового та матеріально-технічного забезпечення системи МВС, соціального захисту співробітників та членів їх сімей, а також пенсіонерів системи МВС.

Аналіз причин вчинення злочинів співробітниками ОВС свідчить і про те, що більшості їх характерне також послаблення контролю з боку керівників та контролюючих структур.

Недопустимі порушення встановленого порядку мають місце при отриманні, обліку, зберіганні, видачі та використанні зброї та набоїв до неї, спецзасобів. Непоодинокі факти витоку таємної та службової інформації, втрати посвідчень та інших порушень службової дисципліни співробітниками. І тут проявляється недостатня вимогливість керівників органів до негативних явищ, низький рівень проведення службових розслідувань, навіть у випадках настання тяжких наслідків.

Розглядаючи обставини та фактори, що зумовлюють злочинність в органах внутрішніх справ, треба мати на увазі, що вони перебувають у прямій залежності від:

- наявних проблем, що мають місце в економічних, соціальних та правових сферах;

- ретельності та об’єктивності оцінки соціальної спрямованості особистості, її здатності сприймати і виконувати вимоги та дотримуватись лінії поведінки, допустимої в органах внутрішніх справ;

- рівня суб’єктивізму та формалізму при вирішенні питань прийняття на службу в органи внутрішніх справ;

- проявів кругової поруки та службової корпоративності, спрямованих на сприяння співробітникам, що вчинили протиправні діяння, уникнути відповідальності;

- підготовленості співробітників ОВС, їх здатності до адекватних, виважених і законних дій у правозастосовчій діяльності;

- дієвості виховного впливу на співробітника, ефективності роботи інститутів громадського контролю за його діяльністю, поведінкою, способом життя;

- позиції керівних кадрів щодо забезпечення і підтримання в колективі правомірної поведінки його співробітників, а також прикладу власної законослухняності та прихильності тим моральним цінностям, які бажано підтримувати в органах внутрішніх справ;

- фінансового, соціального та правового забезпечення, що гарантувало б співробітникам ОВС пристойні умови життя і служби;

а постійна увага до відпрацювання і вирішення цих проблем сприяла би декриміналізації МВС, її самоочищення та професійного зміцнення.

Увага до злочинності зумовлена її надзвичайною значимістю і складністю, намаганням людства подолати це небезпечне явище. Як зазначив М.К. Михайловський: “Злочин є найхарактернішим і безсумнівним для всіх обов’язковим симптомом громадського розладу чи невлаштованості”. Звідси – злочинність є постійним супутником людського суспільства, вона неминуче властива усім етапам його розвитку і характеризує істотні вади у суспільних відносинах.

Аналіз найрізноманітніших теорій злочинності дає змогу віднайти її складові, зробити спробу сформулювати узагальнену характеристику цього явища. В сучасній спеціальній юридичній літературі багато уваги приділяється проблемі злочинності серед певних категорій населення, які об’єднуються в групи за певними ознаками. Зокрема, достатньо широке висвітлення дістали проблеми злочинності серед неповнолітніх, жінок, військовослужбовців та інших категорій населення. У той же час, не зважаючи на виділення у структурі кримінального законодавства складів злочинів, вчинення яких пов’язане зі здійсненням правоохоронних функцій співробітниками одного з найбільших (за кількістю і розгалуженістю завдань) суб’єктів правоохоронної діяльності – ОВС, вивчення проблем злочинності серед співробітників цієї правоохоронної професії є недостатнім.

Скоєння феномену даного виду злочинів потребує глибокого та всебічного розгляду, бо чітке знання закономірностей даного явища, причин та умов, що спонукали конкретних представників правоохоронних органів до злочинної поведінки, обставин, які вплинули на її реалізацію у конкретних протиправних діях, сприятиме правильному визначенню шляхів протидії протиправним діянням та ефективній роботі по їх попередженню чи припиненню. Для повноти і всебічності розгляду цього питання важливо на основі наукового аналізу основних етапів розвитку поняття злочину (чи злочинності взагалі) визначити його походження та особливості в органах внутрішніх справ.

На сам перед зазначимо, що злочинність – це форма соціальної поведінки людей, що порушує нормальне функціонування суспільного організму. Злочинні прояви в системі Міністерства внутрішніх справ України торкаються кількох суттєвих аспектів, що впливають на здатність цього правоохоронного відомства ефективно протистояти злочинності. Надзвичайно широкий негативний резонанс та гостру оцінку громадян викликали порушені у 2001 році кримінальні справи по звинуваченню колишніх і діючих співробітників міліції м. Києва, Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей в організації злочинних угруповань, на рахунку яких не одне вбивство, викрадення людей, вимагання викупу тощо.

Вчинення злочинів, що скоєні деякими співробітниками міліції в процесі виконання ними своїх професійних обов’язків, підриває перш зав се, правоохоронну систему самої держави та зводить на нуль роботу інших правоохоронців, які добросовісно виконують свої службові (посадові) обов’язки.

Прояви злочинної поведінки з боку окремих співробітників свідчать про суттєві недоліки в організації відбору на службу в міліцію, невміння своєчасно виявити співробітників з відхиленнями в поведінці та дієво відреагувати на дисциплінарні порушення з їх боку, що в зрештою призводить до негативних наслідків, про відсутність відповідного впливу на корегування поведінки співробітників у бажаному для системи і суспільства в цілому напрямку. А отже, наявність умов для вчинення злочину свідчить про неефективність роботи таких підрозділів, як апарати по роботі з персоналом, психологічна служба, внутрішньої безпеки і розслідувань і, звичайно ж, керівних кадрів.

Злочинність – це також соціально-правове явище, і його кількісні параметри сумарно складаються з вчинених у даному суспільстві і в даний час злочинів. У той же час звичайне складання кількості вчинених злочинів ще не дає підстав для повної уяви про злочинність, бо це явище має свої закономірності існування - воно характеризується численними внутрішніми протиріччями, пов’язаними з іншими соціальними явищами, що досить часто стають визначальними не лише в розвитку криміногенної ситуації у суспільстві, але й суттєво впливають на структуру злочинних проявів та формування злочинної поведінки.

В процесі пізнання стану злочинності в ОВС з’являється можливість отримати фактичні дані про це явище: загальна кількість вчинених злочинів, кількісні та якісні характеристики правопорушень, вчинених під час служби і та поза її межами, число виявлених злочинців тощо. Але отримані дані не дають повної уяви для розробки ефективних заходів попередження злочинів у системі.

Обмеження аналітичних матеріалів лише відомостями інформаційно-статистичного характеру і майже повна відсутність даних соціально-психологічної спрямованості звужує можливості для встановлення причин злочинності в системі правоохоронної діяльності та розробки науково обґрунтованих і практично доцільних і реальних рекомендацій для боротьби з нею. Це здебільшого відбувається тому, що в статистиці дістає належне відображення далеко не вся злочинність, і навіть не вся кількість вчинених злочинів. Як свідчить практика, в силу різних причин як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру, існує прихована (латентна) частина злочинності, що перебуває за межами обліку, зовні ніяк не проявляється, а тому у статистичних даних зовсім не враховується.

Тому одним з найголовнішим завдань нашого дослідження є виявлення не “статистичної” (реєстрованої), а фактичної злочинності, яка існує в системі правоохоронної діяльності, тобто аналіз злочинності мусить бути підпорядкованим головному завданню – виявленню її реальних кількісних і якісних показників та характеристик у їх діалектичному взаємозв’язку. І коли поняттям “кількість” охоплюється лише просторово-часова властивість явища, то сутність поняття “якість” вбирає в себе чітку визначеність. З цієї точки зору вивчалися розповсюдженість злочинності в системі МВС, її зміни в часі, форми злочинних проявів тощо. Зміст поняття якості включає також і певну системність злочинності, що характеризується різними її елементами – структурою, сталістю, змінюваністю. Це свідчить про важливість забезпечення детального дослідження структури злочинності в органах внутрішніх справ, взаємозв’язку різних видів злочинів та суб’єктів їх вчинення. Для цього застосовувався широкий комплекс методів, у тому числі вивчення кримінальних справ та матеріалів службових розслідувань і перевірок, справ оперативного обліку. Ніяк не можна миритися з тим, коли певна частина співробітників системи, нехтуючи своєю професійною честю і обов’язком, не лише не захищають закон, але й самі вчиняють правопорушення, в тому числі й надто резонансні злочини.

Початок 90-х минулого століття: в Україні на фоні складних соціально-політичних явищ, які характерні при формуванні суспільних відносин нового типу, відбувалося загострення криміногенної обстановки. У злочинність активно втягувалися представники різних соціальних груп населення, на жаль, не стали винятком у цьому процесі й окремі співробітники ОВС. Оцінюючи ситуацію за “незалежні” роки слід зазначити, що за цей період офіційно зареєстровано 6054 злочини, які були вчинені співробітниками ОВС, або – кожен рік реєструвалось у середньому 550 злочинів, що склало близько 2,4 злочини на 1000 осіб співробітників ОВС. Для порівняння, у 80-х роках ХХ ст. середній показник кількості зареєстрованих злочинів, вчинених з участю особового складу ОВС, складав 286 на рік, або близько двох злочинів на 1000 їх співробітників.

Починаючи з 1991 року, кількість злочинів, вчинених співробітниками ОВС, невпинно зростала і досягла свого піку у 1995 році – 918 зареєстрованих злочинів за рік (3,3 злочини на 1000 співробітників). Після цього спостерігається стійка тенденція до зменшення зареєстрованих злочинних проявів, до яких були причетні представники системи МВС. За підсумками 2001 року вона склала 220 злочинів або 1,1 на 1000 співробітників. Таким чином, порівняно з 1995 роком, число вчинених злочинів на 1000 працюючих співробітників ОВС скоротилося більше ніж у тричі. До цього слід зазначити, що на темпи зростання або скорочення злочинних проявів, скоєних співробітниками, динаміка змін загальної кількості о/с впливає лише частково, а саме: зростання (скорочення) числа зареєстрованих злочинних проявів відбувається динамічніше, ніж відповідні штатні зміни. Крім цього існує дуже багато чинників, які прямо чи посередньо визначають стан злочинності в системі правоохоронної діяльності формують її внутрішню спроможність до протидії негативним процесам та здатність до своєрідного самоочищення.

Аналіз статистичних даних дає можливість певним чином простежити поширеність цього явища в регіонах України та окремих службах системи МВС.

Орієнтуючись на середні показники про рівень злочинності в регіональних та на транспорті за 1996-2001 рр., можна зробити висновок, що найвищі щорічні абсолютні показники числа зареєстрованих злочинів (у порівнянні з середніми даними по Україні) спостерігаються в десяти ГУ-УМВС. А саме: в ГУМВС в Криму – 48; УМВС в Львівській області – 41; Одеській – 37; ГУ МВС в м. Києві – 34; УМВС в Донецькій області – 31; Харківській – 29; Дніпропетровській – 28; Черкаській – 24; в ГУМВС Київської та УМВС Вінницької областей відповідно 22 та 21. В загальній кількості злочинів, вчинених співробітниками територіальних та транспортних ОВС і особовим складом навчальних закладів системи МВС за вказаний період, співробітники перелічених десяти регіонів склали – 53,0 %. Таким чином оцінка стану злочинності лише за “зовнішніми” ознаками, не завжди дає повне уявлення про рівень криміналізації особового складу, а тому не дозволяє правильно зорієнтувати та сконцентрувати зусилля керівників та відповідних служб на попередження неправомірної і злочинної поведінки серед співробітників системи. Слід звернути увагу і на такий показник, що характеризує морально-психологічний стан та правослухняність особового складу, як число співробітників, притягнутих до дисциплінарної відповідальності за порушення дисципліни. Як свідчить статистика, кількість таких співробітників не завжди пропорційна кількості зареєстрованих злочинних проявів з боку особового складу. Так, у 1995-1996 роках, що характеризуються найбільшим числом зареєстрованих злочинних проявів за останні 7 років, найвищі показники порушених кримінальних справ на 1000 співробітників спостерігалися: у 1995 році – в УМВС Хмельницької (6,2), Черкаської (4,9), Сумської (4,8) областей та на Львівській залізниці (4,8); у 1996 році – в УМВС Закарпатської (5,6), Сумської (4,7), Івано-Франківської (4,5) областей та на Львівській залізниці (5,5). У той же час, в УМВС Закарпатської області при збільшенні у 1996 році (порівняно з попереднім 1995 роком) майже вдвічі кількості порушених кримінальних справ на 1000 співробітників, питома вага, притягнутих до дисциплінарної відповідальності, зросла лише на 2,3 % і склала 14,2 % від працюючого особового складу (середній показник по Україні 16,3 %). Інші тенденції відбулися в органах внутрішніх справ Сумської, Хмельницької та Черкаської областей. Так, при зменшенні в Сумській області числа порушених кримінальних справ з 4,8 % у 1995 році до 4,7 % у 1996 році, число притягнутих до дисциплінарної відповідальності співробітників збільшилось на 3,6 % і склало 20,2 % від загальної кількості особового складу.

Такі розбіжності в показниках засвідчують про недостатньо ефективний контроль та низьку вимогливість до співробітників з боку керівних кадрів та громадськості, нехтування можливостями дисциплінарної практики попередження грубих порушень дисципліни, законності тощо. Ігнорування принципу невідворотності реагування на кожен випадок прорахунків у службовій діяльності чи негативної особистої поведінки в кінці-кінців створюють умови для формування в колективі атмосфери вседозволеності, що стає вагомою причиною злочинної поведінки окремих співробітників.

Аналізуючи загальну кількість злочинів, вчинених співробітниками за ознакою належності до якоїсь служби, дало такі результати, що найбільшу кількість злочинних проявів вчинили співробітники ГУАСМ – 69,0 % усіх злочинів, вчинених співробітниками міліції громадської безпеки, і 26,3 % від загальної кількості злочинів, вчинених співробітниками усіх інших служб та навчальних закладів системи ОВС України. Друге місце у цьому “рейтингу” посідають представники карного розшуку – 62,4 % від усіх злочинів з участю співробітників кримінальної міліції, і 16,2 % – у загальній кількості злочинів по системі ОВС. З огляду на кількісні показники зареєстрованих злочинних проявів на 1000 співробітників, 5,9 злочинів вчинено представниками карного розшуку, 4,6 – служби дільничних інспекторів міліції, 4,4 – адміністративної служби міліції, 3,7 – співробітниками підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, 3,0 – державної служби по боротьбі з економічною злочинністю, 2,7 – слідчих апаратів, 2,6 – Державтоінспекції.

Злочинність серед співробітників ОВС має певні особливості [47]. Вивчення статистичних показань за 1996 –1998 роки свідчить про певну розповсюдженість злочинів, вчинених співробітниками міліції у групах. Зокрема, питома вага злочинів, вчинених співробітниками міліції в групах, склала у 1996 році 53,6 %, у 1997 році 43,6 %, у 1998 році 49,5 % від загального числа злочинних проявів з участю співробітників системи. Для порівняння, питома вага групової злочинності серед загальної злочинності в Україні склала у 1996 році 12,6 %, у 1997 році 12,7 %, у 1998 році 13,8 %.

Найвищі показники кількості співробітників органів, які брали участь у групових злочинах, припадають на їх служби карного розшуку – 29,1 %, Державтоінспекції – 13,8 %, патрульно-постової служби – 13,3 % і дільничних інспекторів – 11,8 %.

За регіональними ознаками найвищий показник участі співробітників у груповій злочинності зареєстрований протягом 1999-2001 років у Запорізькій (1,4) та Львівській (1,1) областях [11].

Певні закономірності злочинної поведінки мають місце і стосовно соціально-службового статусу співробітника міліції. Характерно, що в числі співробітників, притягнутих до кримінальної відповідальності, і які відбувають покарання, представники рядового і молодшого начальницького складу становлять 44,0 %, середнього, старшого і вищого начальницького складу – 41,2 %, а 14,8 % співробітників було засуджено в період, коли вони вже були звільнені на пенсію.

Серйозною проблемою в органах внутрішніх справ можна вважати участь у вчиненні злочинів представників керівного складу - у період з 1997 по 2001 роки було порушено кримінальні справи проти 60 співробітників, які обіймали керівні посади.

Сьогодні у статистичній звітності МВС України усі злочинні прояви умовно діляться на такі дві групи, якпосадові злочини, тобто злочини у сфері службової діяльності та інші злочини, до яких можна віднести кримінально карані діяння, що пов’язані з виконанням службових обов’язків. Даний розподіл передбачає об’єднання злочинних проявів здебільшого не за складом чи тяжкістю вчиненого злочину, а швидше за ознаками – де та за яких обставин вони були вчинені, а також чи мало місце використання особою свого службового становища всупереч інтересам служби, чи злочинне діяння вчинене поза службою і не пов’язане з виконанням співробітником своїх службових обов’язків. Виходячи зі статистичних даних МВС, з числа співробітників, притягнутих до кримінальної відповідальності за період 1991-2001 років, у середньому 49,5 % вчинили злочини в сфері службової діяльності і, 50,4 % – злочини, не пов’язані з виконанням службових обов’язків [3]. У той же час наведені середньостатистичні показники не повною мірою характеризують справжню картину структури злочинності в системі МВС. Коли простежити зміни в динаміці та структурі злочинів у сфері службової діяльності, а це – зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України), перевищення влади або службових повноважень (ст. 365), одержання хабара (ст. 368), службова недбалість (ст. 367), службове підроблення (ст. 366) можна дійти висновку, що питома вага названих караних діянь з роками збільшується. Причому в 1991-1996 роках це відбувалося на тлі зростання загального числа злочинних проявів з боку співробітників ОВС. Зазначимо, що структура вчинених співробітниками ОВС злочинів у сфері службової діяльності з роками коливалася незначно. Найбільшу питому вагу в їх числі займало перевищення влади або службових повноважень. Суспільна небезпека цього злочину полягає в тому, що службова особа, якою є співробітник ОВС, вчиняє те чи інше діяння по службі, яке не входить до її компетенції. Протягом 1991-2001 років в середньому притягувалися до кримінальної відповідальності за ці злочини 48,6 % співробітників, які вчинили злочини у сфері службової діяльності. Найвищим цей показник був у 1991 році – 58,7 %, а найнижчим у 2000 році – 41,3 %. Такі коливання у 17,4 % можна пояснити спираючись на кримінологічну характеристику самого злочину. Згідно ст. 365 КК України перевищення влади або службових повноважень характеризується як умисне вчинення дій, що явно виходять за межі наданих співробітникові органів повноважень і заподіяли істотної шкоди правам та інтересам громадян, юридичних осіб, громадським чи державним інтересам, що охороняються законом. Тут варто зважити на те що, 1991 рік був характерним для нашої країни як період серйозних політичних потрясінь, пов’язаних з розпадом СРСР, що вимагало обережного застосування як правових санкцій, так і фізичного впливу при роботі з масами.

Друге місце в переліку злочинів у сфері службової діяльності займає отримання (ст. 368 КК України) чи провокація (ст. 370 КК України) хабара. Протягом 1991-2001 років за цей злочин притягнуто до відповідальності 493 співробітники, що в середньому склало 28,3 % усіх злочинів у сфері службової діяльності. Найвищий показник притягнутих до відповідальності за хабарництво зареєстрований у 1992 році – 38,3 % усіх посадових злочинів, найменший у 2001 році – 17,5 % [4]. Різке зростання хабарництва серед співробітників органів МВС у 1992 році співпало з початком гіперінфляції в нашій країні. Це призвело до зниження купівельної спроможності вітчизняної валюти, що на фоні зменшення оплати їхньої праці, стало істотною причиною їх зубожіння.

Ще дев’яності можна характеризувати активною появою “новых русских”, що мали кошти для безбідного життя і, за відсутності чіткої податкової системи, допускали масове порушення закону. Зважаючи на те, що держава своєчасно не відреагувала на потребу суттєвого покращення фінансового забезпечення, зокрема співробітників ОВС, з’явилося підґрунтя, з одного боку, для втягування в злочинну діяльність частини співробітників і створило умови для деяких правоохоронців ініціативно вимагати хабарі, використовуючи для цього недосконалість законодавства, а з іншого – брати на себе функції по “забезпеченню індивідуального захисту” фірм не лише від злочинних посягань, а й сприяти їх діяльності шляхом перешкоджання здійсненню відповідних контрольних функцій правоохоронними органами, що проявлялося у передачі інформації про можливі перевірки з боку контролюючих відомств, чи справ, що були на стадії розслідування тощо.

Тенденція до зменшення числа зареєстрованих проявів хабарництва почалася спостерігатись з 1997 року, що співпало з початком процесу реального покращення матеріального забезпечення співробітників ОВС.

Зазначимо, що починаючи з 1997 по 2001 роки штатна чисельність ОВС скоротилася на 37,1 % або на 83342 особи. За цей же період було звільнено зі служби 141504 співробітники, з яких 19472 (13,8 %) – за негативними підставами.

Третім з найпоширеніших злочинів у сфері службової діяльності є зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України) [3] – умисне використання службовою особою всупереч інтересам служби своїх службових повноважень, прав і можливостей щодо пред’явлення вимог чи прийняття рішень, обов’язкових для виконання іншими фізичними чи юридичними особами). Питома вага цих злочинних проявів у загальній кількості притягнутих до кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності складає 16,4 %. Найвищим показником притягнутих до кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем – 26,7 % – характеризується 2001 рік, а найнижчий рівень – 8,3 % зареєстрований у 1992 році. Цьому є пояснення. На початку 90-х років підприємництво у нашій країні лише починало розвиватись, а потрібна правова база для його функціонування лише починала напрацьовуватись і природно, що співробітники міліції в більшості випадків не мали достатніх правових важелів (частіше – знань) для впливу на представників ділових кіл з метою отримання особистої вигоди. Причому, названий проміжок часу характеризувався і певними кроками уряду, спрямованими на сприяння розвитку підприємництва в країні, зокрема вжиттям заходів послаблення контролюючого тиску з боку правоохоронних структур. Тому співробітникам міліції було досить непросто “впливати” на підприємців з метою отримання особистої вигоди, і при цьому, щоб такий “вплив” виглядав законним. Саме така лінія поведінки, можливо, і пояснює те, що саме в 1992 році зареєстровано найбільшу кількість порушених кримінальних справ за хабарництво (38,3 %) в числі злочинів, вчинених у сфері службової діяльності [3].

В структурі злочинів у сфері службової діяльності останні 10 років практично на одному рівні (5-8 %), утримується таке кримінально каране діяння як службова недбалість (ст. 367 КК України) та на рівні 1-2 % – службове підроблення (ст. 366 КК України). До співробітників ОВС зазначені статті КК України застосовуються дуже рідко із за надто складної процедури їх доказування, з одного боку, а з іншого – через існуючу своєрідну корпоративну солідарність у середовищі правоохоронних органів, а іноді й прокуратури.

Ґрунтовного дослідження потребує стан та кримінологічна характеристика злочинності, віднесеної статистикою МВС до так званих “інших злочинів”, тобто злочинів, не пов’язаних з прямим виконанням співробітниками органів своїх службових обов’язків. До них входять вбивства (ст.ст. 115, 117-118 КК України), тілесні ушкодження (ст.ст. 121, 124-125 КК України), зґвалтування (ст.ст. 152, 154 КК України), крадіжки (ст. 185 КК України), грабежі (ст. 186 КК України), розбої (ст. 187 КК України), порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами , які керують транспортними засобами (ст. 296 КК України), хуліганство (ст. 286 КК України) й ін.[3]. Вчинення співробітниками ОВС даних видів злочинів в загальній структурі займають близько 50,4 %. Якщо брати до уваги динаміку притягнення до кримінальної відповідальності за злочини не пов’язані з виконанням службових обов’язків, то за період з 1991 по 2001 роки їх питома вага в загальній кількості засуджених співробітників ОВС має стійку тенденцію до зменшення. Найбільша частка засуджених за злочини цієї групи була зареєстрована у 1992 році – 70,1 %, а найменша у 2000 році – 26,9 %, тобто більше ніж удвічі. Причому зазначимо, що за винятком 1995 та 2001 років, де помічене деяке зростання числа засуджених за злочини, не пов’язані зі сферою службової діяльності, усі інші роки зберігалася стійка тенденція до їх зниження. Проте це не може означати, що саме 1995 і 2001 роки характеризуються зростанням злочинних проявів, не пов’язаних з виконанням службових завдань. Цілком вірогідно, що на ці роки випало зростання кількості завершених провадженням та розглянутих у судах з винесенням обвинувальних вироків кримінальних справ, порушених у минулі роки.

В структурі злочинів, не пов’язаних з виконанням службових обов’язків найбільша питома вага належить крадіжкам. У середньому за 1991-2001 роки вони склали 25,3 %. Найвищий показник притягнутих до відповідальності за крадіжки зареєстрований у 1993 році – 35,5 %, найменший у 2001 році – 6,3 %. Причому стійка тенденція скорочення цього виду злочину не спостерігається лише починаючи з 1997 року (за винятком 1999 року). Найвищі показники (вищі за середню величину протягом періоду, що аналізується) зареєстровані у 1991 році – 27,5 %, 1993 році – 35,5 %, 1994 році – 27,6 %, 1995 році – 31.8 %, 1996 році – 32,5 %. Найнижчі – у 1992 році – 24,8 %, 1997 році – 15,7 %, 1998 році – 13,8 % 1999 році – 20,8 %, 2000 році – 11,9 %, 2001 році – 6,3 % [5].

Відслідковуючи події, на тлі яких відбувалися зростання чи спад зареєстрованих фактів крадіжок, то виявляється, що найінтенсивніше цей вид злочину проявлявся у роки, коли істотно погіршувалось матеріальне забезпечення особового складу ОВС, значно знижувався його соціальний захист. І навпаки, коли активно вживалися заходи щодо покращення його забезпеченості, помічалось зниження злочинів корисливої спрямованості.

Досить високу питому вагу в числі злочинів, вчинених не при виконанні службових обов’язків, посідають тілесні ушкодження. В середньому за 1991-2001 роки в числі притягнутих до кримінальної відповідальності за злочини, не пов’язані з виконанням службових обов’язків, вони складали 10,2 %. За питомою вагою цей вид злочинних проявів теж характеризується певною стабільністю. Найвищі його показники зареєстровані у 1998 році – 14,5 %, а також у 1997 та 2000 роках – відповідно 13,9 % та 13,6 %, а найнижчі – у 1991 році 2,9 %, у 1994 році 6,5 % та у 1996 році 8,6 %.

Не набагато менше, ніж тілесні ушкодження, співробітники ОВС вчиняли один з найтяжчих злочинів проти особи – вбивство. За період з 1991 по 2001 роки притягнуто до кримінальної відповідальності за цей вид злочину 153 колишніх співробітники, або 8,6 % від загальної кількості притягнутих до відповідальності за злочини, не пов’язані з виконанням службових обов’язків.

Зазначимо, що за кількісними показниками протягом останніх десяти років щороку притягуються до кримінальної відповідальності за вбивство в середньому 14 осіб. Найвищий кількісний показник засуджених за вбивства зареєстровано у 1993 році – 23 особи, хоча питома вага в загальній кількості притягнутих до кримінальної відповідальності за злочинні дії, не пов’язані з виконанням службових обов’язків, цього року була однією з найнижчих – 7,2 %. Найменше притягнуто до кримінальної відповідальності за вбивства у 1991 році – 7 (6,9 %), у 1992 році 1 (0,7 %), у 1993 та 2001 роках – по 9 (відповідно, 5,4 % і 14,3 %). Звідси можна зробити висновок, що такі злочини, як вбивство, достатньо стабільно проявляються серед співробітників ОВС, і в цілому за 10 років не набагато різняться як від середніх статистичних даних, так і за своїм місцем у загальній структурі злочинів.

Варто зважити й на те, що існуючий у системі МВС поділ злочинів, які вчиняються співробітниками ОВС, на злочини у сфері службової діяльності (тобто за об’єктом посягання) та на “інші” (головний критерій об’єднання – суб’єкт злочину) є досить умовним, бо є усі підстави вважати, що значна кількість злочинів навіть у сфері, не пов’язаній з виконанням службових обов’язків, вчиняється тому, що співробітник органів дозволяє собі певні відхилення від загальноприйнятих стандартів поведінки та нехтує правилами співжиття саме через свою належність до правоохоронної системи.

Окремо слід сказати про злочини, що пов’язані з безпекою руху та експлуатацією транспорту. У період з 1991-2001 рр. було притягнуто до кримінальної відповідальності за ст. 286 КК України 414 осіб, що складає 23,3 % від загальної кількості засуджених за злочини, не пов’язані з виконанням службових обов’язків. Зазначимо, що цей вид злочинної поведінки, як і крадіжки, впродовж багатьох років теж характеризується відносною стабільністю і не зазнає відчутних коливань як середньостатистичних показників, так і процесів, що відбуваються у суспільстві загалом, і в середовищі системи зокрема. Так, амплітуда відхилень від середньої статистичної величини кількості вчинених злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту в загальному діапазоні складає 15,8 % (від найвищого показника у 1992 році – 32,6 %, до найнижчого у 1995 році – 16,8 %). При цьому варто врахувати, що кількісні показники притягнутих до відповідальності були найвищими саме в 1995 і 1997 роках (відповідно 54 та 56 випадків), що в загальній кількості притягнутих до кримінальної відповідальності за цей вид злочину склало більше, ніж четверту частину. Коли порівняти дані кількості дорожньо-транспортних пригод з тяжкими наслідками в цілому по Україні з аналогічними показниками в органах внутрішніх справ, то можна дійти висновку про більшу інтенсивність скоєння ДТП саме співробітниками міліції.

Найхарактернішою ознакою злочинної поведінки значної частини співробітників міліції є ігнорування правил безпеки дорожнього руху. В переважній більшості дорожньо-транспортні пригоди з тяжкими наслідками стають можливими саме тому, що частина співробітників, використовуючи своє службове становище та відомчу корпоративність, нехтують його правилами, грубо порушують швидкісні режими на дорогах, перебувають за кермом у нетверезому стані. Цьому сприяє і своєрідна кругова порука, що її демонструють співробітники Державтоінспекції щодо колег по відомству, не застосовуючи до них передбачених законом санкцій і обмежуючись такою формою “покарання”, як зауваження з побажанням “не нарушать”. Крім того, кримінально карані випадки дорожньо-транспортних пригод у переважно відбуваються в період виконання службових обов’язків чи відразу ж після закінчення служби при прямуванні до місця проживання чи відпочинку.

Не можна вважати не пов’язаними зі службовою діяльністю і значну частину наявних випадків крадіжок, оскільки більшість з них вчиняється на об’єктах, що перебувають під охороною співробітників міліції, і нерідко саме ними. Ці ж обставини характерні й для таких злочинних проявів, як нанесення тілесних ушкоджень чи зґвалтування. Можна навести безліч випадків, коли вони заподіюються саме в період виконання співробітниками своїх службових обов’язків. Аналогічно вчиняється і багато випадків зґвалтування.

Треба зважати й на те, що значна кількість вбивств вчиняється співробітниками (умисно чи за необережності) з табельної зброї.

Зазначимо, що збір статистичних відомостей про злочини в системі МВС України сьогодні ведеться за двома напрямами:

1) фіксуються усі випадки порушення кримінальних справ за певний період;

2) фіксуються усі факти прийняття судами рішень по кримінальних справах проти співробітників органів з призначенням їм відповідної міри покарання або закриття кримінальної справи за реабілітуючими чи нереабілітуючими ознаками.

Така подвійна оцінка криміногенної ситуації в системі МВС далеко не завжди відповідає її справжньому станові і в багатьох випадках вводить в оману керівників і служби, покликаних вести профілактичну роботу серед співробітників і виокремлювати найбільш криміногенні ділянки для забезпечення постійного впливу на стабілізацію обстановки.

Аналіз порушених кримінальних справ показує, що з їх загального числа лише близько половини мають реальну судову перспективу і завершуються обвинувальними вироками судів. Коли ж проаналізувати терміни провадження по таких справах, то можна переконатися, що вони повністю реалізуються протягом одного – семи років. Проте переважна більшість порушених кримінальних справ завершується провадженням вже на другий рік після вчинення (реєстрації) злочину.

Стосовно реалізації кримінальних справ, порушених у році вчинення злочину, то вони, у залежності від обставин завершуються провадженням від 4 % до 13 %.

І аналогічним чином характеризується питома вага засуджених у залежності від періоду вчинення злочину і в наступні роки. У 1998 році було зареєстровано 533 злочини, з них лише 71 (13,3 %) були розглянуті судами в році реєстрації з винесенням обвинувальних вироків. Як і в попередньому році, у 1998 році основна маса завершених провадженням кримінальних справ (63,2 %,), по яких судами винесені обвинувальні вироки, припадає відповідно на 1997 (44,1 %) та 1996 (19,1 %) роки. По решті завершених провадженням кримінальних справ злочини були вчинені: у 1995 р. 7,3 %, у 1994 р. 5,9 %, у 1993 р. 2,2 %, у 1992 р. 1,4 %.

На наш погляд, існуюча форма статистичного обліку та аналізу повідомлень про злочини і прийнятих по них рішеннях не дає повної уяви про стан криміногенної обстановки в системі, що, в свою чергу, не дозволяє організації та проведенню кваліфікованої та ефективної профілактичної роботи.

Для більш точної й реальної оцінки криміногенної обстановки в системі ОВС з використанням такого критерію як кількість засуджених співробітників, потрібно передусім враховувати розподіл завершених розглядом у судах кримінальних справ у залежності від моменту скоєння злочину. Для прогнозування криміногенної обстановки в ОВС в цілому або окремо взятому підрозділі, варто мати на увазі, що з числа порушених кримінальних справ тільки близько половини завершуються винесенням обвинувальних вироків судами та, по-друге, не можна оцінювати криміногенну ситуацію поточного року в органах внутрішніх справ лише за кількістю засуджених у цьому році співробітників, оскільки серед них близько 90 % притягнуті до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у минулі роки; по-третє, варто мати на увазі, що досить значна кількість кримінальних справ – близько 50 % - порушується недостатньо мотивовано, лише за деякими зовнішніми ознаками в діях співробітника складу злочину, і заздалегідь не має перспективи для реалізації.

Отже, вчинення злочинів співробітниками ОВС зумовлене наявністю суб’єктивних та об’єктивних чинників, викликаних суттєвими недоліками в доборі співробітників на службу, а також наявністю гострих соціальних проблем, які негативно впливають на моральну стійкість співробітників та їхнє ставлення до служби.

Крім цього негативну роль у створенні в колективах ОВС протидії злочинним проявам відіграють кругова порука з боку колег по службі, низька вимогливість окремих командирів та начальників, недоліки в роботі спецслужб по своєчасному виявленню і припиненню кримінально караних діянь.

Лат ентність злочинів та обставини її існування

Поняття латентності злочинів має декілька визначень. Частина авторів вважає, що латентна злочинність – це сукупність злочинів, які були не виявленими, а тому залишилися невідомими органам ОВС, прокуратури, СБУ, судам, інші вважають латентними такі злочини, що приховані від одного чи кількох державних органів, яким законом надане право розслідувати чи вести провадження по справах про вчинені злочини. Характеризуючи латентну злочинність мабуть і ті, й інші автори праві, тому логічно було б запропонувати таке визначення цього явища: під латентними варто розуміти злочини, які через певні обставини небули виявленими або були умисно приховані від обліку незалежно від причин та мотивів такої дії, а тому не дістали свого відображення в офіційній статистиці . І незважаючи на те, що всі ці визначення відрізняються одне від одного – акцент у них єдиний: вчинені злочини не були певним чином зареєстровані у відповідних державних органах, тобто офіційно вони не легалізовані. І справа не лише в тому, що є злочини, інформація про які все ж (повністю чи частково) поступає до правоохоронних органів, але за різних причин не реєструється. Зокрема так буває при приховуванні ними злочинів від обліку. Інформація поступила і раптом пропала, а злочинець уникнув законного покарання. Можуть бути й інші ситуації чи обставини. Тому латентною здебільшого і вважають злочинність, відомості про яку не надійшли до офіційних звітних чи узагальнених статистичних даних. У цьому випадку ми стикаємося з суб’єктивною оцінкою латентної злочинності (числом латентних злочинів). Експертні оцінки цієї цифри досить різноманітні і досить відрізняються одна від одної. Обережні експерти вважають, що співвідношення зареєстрованих і латентних злочинів приблизно коливається в межах 1:3 чи 1:5. Сміливіші припускають співвідношення 1:10, а то й більше.

Науковці США вважають, що коли офіційне число вчинених у їхній країні злочинів становить 13-15 мільйонів, то латентна злочинність дорівнюватиме близько 30 мільйонам, чи, навіть більше. В нашій країні подібні оцінки поки що не фігурували. Звичайно, Україна особливо нічим від інших країн не відрізняється щодо криміногенної ситуації у сучасних умовах розвитку суспільства. І латентність злочинів у нас така ж велика. Особливо, якщо врахувати досить поширену в період існування колишнього СРСР практику замовчування справжнього стану злочинності, мотивуючи її зниження тим, що в країні ліквідоване соціальне підґрунтя для вчинення злочинів.

Існування латентної злочинності безпосередньо в органах внутрішніх справ зумовлене багатьма обставинами. Серед основних можна виділити невизначеність суб’єкта у незареєстрованих злочинах, яким може виявитися співробітник міліції, чи невиявлення самого вчиненого злочинного діяння. І все ж найбільшу розповсюдженість отримали факти, коли вчинене співробітником міліції злочинне діяння не лише законним порядком не реєструється, але й умисно не “помічається”, що дає можливість визначення і обмеження його відповідальності на розсуд посадової особи чи осіб, яким стало відомо про цей злочин. Така практика часто проявляється коли проти співробітника, який вчинив діяння з ознаками складу злочину, кримінальна справа не порушується, а на підставі зібраних відповідними службами матеріалів він звільняється зі служби за власним бажанням, рідше – у дисциплінарному порядку за негативними мотивами.

Аналізуючи латентну злочинність у системі МВС України, треба мати на увазі, що як і в загальній практиці деякі її види більш латентні, інші – менш. Це залежить як від особливостей конкретних видів злочинів, так і від позиції керівників органів, підрозділів і служб та оперативних співробітників, які не завжди приймають рішення про своєчасне порушення кримінальних справ чи передачу матеріалів до органів прокуратури для вирішення по суті. Такі випадки свідчать про наявність у системі кругової поруки, а іноді й випадків, коли вчинене співробітником злочинне діяння (найчастіше – дорожньо-транспортні пригоди) колегами по службі зовні обставляється таким чином, що потерпілий від злочину перетворюється в обвинувачуваного. А в ряді випадків причиною цього може бути помилка при кваліфікації злочину. В той же час не можна скидати з рахунків намагання деяких керівників у такий спосіб “покращити” показники стану і структури злочинних проявів з боку співробітників міліції того чи іншого регіонів.

Дані статистики свідчать, в середньому щороку близько 25 тис. людей пропадають безвісти та перебувають у розшуку, частина з них зникає безслідно. Вибіркові дослідження показують, що приблизно половину з них було вбито. З урахуванням того, що останнім часом викрито кілька організованих злочинних угруповань у яких активну участь брали як колишні, так і діючі співробітники органів, і на рахунку яких не одне викрадення людей з подальшим їх вбивством, ймовірно передбачити причетність до частини таких вбивств співробітників ОВС.

Найбільшу латентність, на наш погляд, мають крадіжки (переважно незначні) особливо з об’єктів харчової промисловості та підприємств сільського господарства, що охороняються міліцією. Це ж можна сказати про зґвалтування, хабарництво, перевищення влади або службових повноважень, зловживання владою чи службовим становищем. “Керованими” в плані латентності можна вважати такі злочини, як хуліганство чи порушення правил безпеки дорожнього руху особами, які керують транспортними засобами. “Зовнішні” показники цих видів злочинів можуть змінюватись у залежності від різних обставин, далеких як від інтересів боротьби за очищення ОВС від негідних співробітників, так і боротьби зі злочинністю в цілому.

Між тим, боротьба зі злочинністю в системі ОВС може бути успішною лише тоді, коли відомий її справжній стан. Інакше усі зусилля по зміцненню кадрового потенціалу системи, підвищенню надійності її співробітників у боротьбі зі злочинністю не дадуть бажаних наслідків, а сукупність профілактичних заходів носитиме поверховий і примітивний характер. Крім того, не маючи реальної картини рівня та структури злочинності серед співробітників ОВС, неможливо передбачити, розробити і закріпити на державному рівні заходи, що сприяли б покращенню добору кадрів за рахунок докорінного поліпшення їх матеріального, соціального та фінансового забезпечення з тим, щоб зробити службу в органах внутрішніх справ привабливішою для населення. А це в свою чергу сприятиме розширенню можливостей для конкурсного прийняття на службу. Але, без сумніву, латентність злочинів як у суспільстві в цілому, так і в органах внутрішніх справ зокрема залишається високою.

В даній проблемі, яка є досить специфічною, переплітається надто багато різноманітних інтересів: політичних, кар’єристських, корисливих тощо. Є підстави стверджувати, що офіційна статистика ніколи не матиме справжньої цифри вчинених злочинів. Не буде вона повною і для неофіційних джерел.

Однак, в інтересах зміцнення ОВС потрібно з допомогою наявних матеріалів та засобів осягнути хоча б максимально наближену до істинної цифру злочинності. Це цілком реальне завдання.

Зокрема, виявити латентність злочинності з боку окремих співробітників ОВС можна з допомогою науково організованого опитування населення, окремі групи якого за тих чи інших обставин входили у безпосередній контакт з міліцією, тобто шляхом віктимізації. Це дасть можливість хоч і надто наближено встановити співвідношення між зареєстрованими та незареєстрованими злочинами у сфері службової діяльності. Відомості про рівень прихованих злочинних проявів з боку співробітників можна також отримати шляхом ретельного вивчення матеріалів перевірок та службових розслідувань різного роду надзвичайних подій з участю особового складу ОВС, а також підстав для звільнення співробітників цих органів за негативними мотивами, і особливо – за власним бажанням.

Скажімо, з 1985 по 1990 роки Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом [7] не було передбачене звільнення “за власним бажанням”, а тому мотивами для залишення співробітниками служби могли бути лише вік, вислуга років, стан здоров’я і вчинення проступку, несумісного з подальшою службою. В середньому з ОВС щороку звільнялося 9,8 тис. співробітників, з них дещо більше 3 тис. (33,3 %) за негативними мотивами.

З 1991 року до Положення внесена підстава для звільнення “за власним бажанням”. Цього ж року з 7512 звільнених з ОВС 2737 (36,4 %) були звільнені за негативними мотивами і майже стільки ж – 2785 (37,0 %) за власним бажанням. В наступні роки число звільнених за негативними мотивами почало зменшуватися, тоді як число звільнених за власним бажанням – зростати. При цьому у нас немає підстав стверджувати, що стан дисципліни і законності чи криміногенна ситуація в органах внутрішніх справ докорінно змінилась на краще.

Одним із способів виявлення латентної злочинності в органах внутрішніх справ може бути і метод експертних оцінок. В деяких випадках можна доручити вивчення цієї проблеми кільком експертам для подальшого співставлення їх думок та результатів.

Таким чином, латентна злочинність – велика соціальна проблема, а науковий підхід до її виявлення та аналізу - дасть змогу з’ясувати близьке до істини число злочинів, що вчинені співробітниками ОВС, а значить реально й обґрунтовано підійти до розробки певних заходів попередження злочинності в системі.

Спад рівня злочинності серед співробітників ОВС у період реорганізації та скорочення їх штатної чисельності, зниження соціальних гарантій і матеріального забезпечення – факт, що суперечить світовому і вітчизняному досвіду. В усіх країнах світу в період скорочення силових структур службова ретельність їх співробітників, особливо тих, хто підпадає під скорочення і звільнення, стає надзвичайно проблематичною. Як наслідок, погіршується стан дисципліни, зростає число злочинних проявів, у структурі вчинених злочинів спостерігається зростання кримінально караних справ корисливої спрямованості.

Реально криміналізацію ОВС чи окремих їх підрозділів і служб можна оцінити лише об’єднавши так звану “видиму” (зареєстровану) та “невидиму” (незареєстровану) злочинність. Саме ці дві складові в комплексі дадуть можливість не лише отримати реальну картину стану злочинності та структури злочинів, але й розширять можливості для прогнозування криміногенної обстановки та визначення заходів її оздоровлення. Коли ж злочинність на фоні несприятливих фінансово-економічних і соціальних умов життя і всупереч усім кримінологічним закономірностям, що ґрунтуються на досвіді розвитку перехідних суспільств, починає знижуватися це є не що інше, як прояв її латентності і сигнал для наведення порядку в обліково-реєстраційній сфері.

Зазначимо, що маніпулювання цифрами, які характеризують рівень злочинності в системі МВС, надзвичайно небезпечне явище. Адже латентна злочинність сама по собі вже є потужним криміногенним фактором. За нею стоять безкарність і вседозволеність, брутальність і неповага до людей, безвідповідальність і беззаконня. Тому поширення такого явища, як латентна злочинність, неодмінно тягнутиме за собою інтенсивне зростання не лише числа кримінальних проявів серед окремих співробітників системи, але й їх зухвалості і тяжкості, і приховати цього буде вже неможливо.

Можна стверджувати про наявність певних закономірностей у офіційній статистиці про стан злочинності в органах внутрішніх справ від зміни керівників як на регіональних, так і вищих рівнях. На початку їх діяльності спостерігається пожвавлення роботи по виявленню, реєстрації та судовому розгляду кримінальних справ стосовно співробітників ОВС (новая метла - чисто метёт). По-перше, даний факт можна пояснити принциповішим реагуванням на негативні прояви серед окремих співробітників і, по-друге, потребою найближчим часом вирішити наявні проблеми, що накопичились при минулому керівництві, але подальший період їхньої діяльності, як правило, характеризується зниженням статистичних показників, що характеризує обстановку в системі МВС.

Злочинна поведінка деяких співробітників органів проявляється у надзвичайно широкому спектрі. Вона торкається як сфери службових обов’язків, так і позаслужбових стосунків. В числі найпоширеніших злочинів у галузі службової діяльності варто назвати перевищення влади або службових повноважень, зловживання владою чи службовим становищем, хабарництво. Ці злочинні прояви складають 46,2 % в числі усіх злочинів, вчинених співробітниками, і 93,3 % в числі вчинених злочинів у сфері службової діяльності. Серед злочинних проявів, що не торкаються службової діяльності, найчастіше зустрічаються крадіжки, порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів, тяжкі тілесні ушкодження та вбивства. В загальному числі вчинених злочинів вони складають 34,0 %, а серед злочинів, не пов’язаних зі службовою діяльністю, 67,4 %.

Оцінка кожного виду злочину має свої особливості. Для прикладу візьмімо дорожньо-транспортні пригоди (ДТП). Як правило, кримінально карані ДТП з участю співробітників міліції реєструються лише у тому випадку, коли приховати їх стає просто неможливо (наявність жертв, тяжко травмованих, серйозно пошкоджена техніка тощо). У той же час не можна не помічати, що досить багато порушень правил дорожнього руху, навіть з явними ознаками злочину, залишаються без відповідного реагування. Непоодинокі випадки, коли співробітникам, які вчинили кримінальне ДТП, колеги по відомству дають можливість домовитися з потерпілими чи їх близькими про те, що останні не мають ніяких претензій до наслідків дорожньо-транспортної пригоди. При цьому для досягнення бажаного результату у ряді випадків застосовуються залякування, шантаж, пропозиції надати певні послуги чи матеріально відшкодувати збитки.

Досить часто до співробітників, які вчинили діяння з ознаками складу злочину, навіть не застосовуються заходи дисциплінарного впливу, передбачені Дисциплінарним статутом. Зокрема, для того, щоб не реєструвати злочин і не псувати показники рівня дисципліни в колективі, деякі керівники віддають перевагу такій формі приховування злочину від обліку, як звільнення підлеглого з ОВС, як правило, “заднім числом” і за власним бажанням. При цьому злочин не піддається реєстрації, а особа, яка його вчинила, – передбаченому законом покаранню.

У свою чергу, така практика досить небезпечна для майбутнього системи МВС. Адже звільнення за позитивними підставами дає можливість порушникові через деякий час поновитися на службі. А останнім часом звільнені з ОВС порушники досить часто звертаються за захистом своїх прав до суду, мотивуючи причину свого звільнення тиском керівництва.

Отже, розглядаючи проблему латентної злочинності та можливості для її подолання, треба врахувати наступне:

- існування латентної злочинності в системі МВС в більшості зумовлене суб’єктивними факторами, що ґрунтуються на принципі сприянні колег по службі в уникненні реєстрації правопорушення, так і відповідальності за його вчинення;

- значний рівень латентності даного виду злочинів зумовлений тим, що значна частина співробітників ОВС, які вчиняють правопорушення, мають достатній рівень знань в оперативно-розшуковій діяльності, кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві, за наявності яких вони можуть досить вдало приховувати сліди вчиненого злочину та уникати відповідальності за нього;

- латентність зазначеного виду злочинів обумовлена неправомірною поведінкою потерпілих, які побоюються покарання за раніше вчинені правопорушення, не вірять у можливість притягнення винних співробітників до відповідальності і не повідомляють у зв’язку з цим до органів прокуратури чи внутрішньої безпеки ОВС;

- формуванню латентної злочинності сприяє недосконалість організації статистики в органах внутрішніх справ подій серед особового складу і наявність можливостей маніпулювання нею;

- висока латентна злочинність у системі пов’язана з суттєвими недоліками в оцінці результатів роботи з підлеглими, оскільки чим більше злочинів виявляється і реєструється, навіть за власною ініціативою керівника, тим нижче оцінюються результати його роботи.

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ ОВС, ЩО ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ

Структура особистості та її віктимологічні аспекти

Злочин, як акт свідомої і цілеспрямованої діяльності людини, так чи інакше обумовлений різноманітними особливостями індивіда, який обирає саме таку форму поведінки. Тому знання особистості злочинця, її характерних рис і властивостей складають неодмінну умову успішної організації діяльності по розкриттю і попередженню злочинів. Особливого значення ця проблема набуває при здійсненні профілактично-попереджувальних заходів у правоохоронних органах, зокрема в органах внутрішніх справ. Адже незважаючи на достатньо всебічну і ретельно продуману систему відбору кадрів на службу, непоодинокі випадки вчинення окремими з них у період проходження служби злочинів.

Проблема особистості співробітника ОВС, який вчинив злочин, як самостійний об’єкт дослідження відноситься у вітчизняній кримінології до категорії маловивчених. Як правило, про неї лише згадувалося в окремих дослідженнях, присвячених злочинності в цілому чи окремим її видам. Тому для того, щоб скласти кримінологічну характеристику особистості співробітника ОВС, який вчинив злочин, потрібно передусім визначитися з деякими загальними початковими поняттями.

По-перше, зазначимо, що взагалі питання про особистість злочинця є однією із найскладніших, найсуперечливіших і найменш розроблених кримінологічних проблем. У науці існує багато різних визначень цього поняття [56]. У нашому дослідженні не ставиться за мету всі їх проаналізувати. Автор зупиняється лише на тому, що, на його думку, найточніше розкриває сутність цього поняття. В якості робочого (операційного) визначення ми взяли досить широко розповсюджене в юридичній літературі визначення поняття особистості злочинця як сукупності соціальних і соціально значимих властивостей, ознак, зв’язків і стосунків, що характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими (неособистісними) умовами і обставинами впливають на її антигромадську поведінку [33].

По-друге, названі криміногенні особистісні властивості не з’являються в момент вчинення злочину, як і не зникають після нього. Іншими словами, особистість злочинця формується під впливом навколишньої дійсності (зовнішні причини) і виступає як її продукт; психічний склад особистості не являє собою дзеркальне відображення середовища, а передусім суб’єктивне її сприйняття; активність особистості внутрішньо обумовлює психічні прояви і діяльність цієї особистості (у тому числі й протиправну).

По третє, при подальшому вивченні особистості співробітників ОВС, які вчинили злочини, потрібно врахувати і загальноприйняті постулати вітчизняної кримінології.

Зокрема, варто мати на увазі, що сукупність інтегрованих в індивідуумі соціально-значущих властивостей утворилася в процесі його різноманітних і систематичних взаємодій з іншими людьми. Цей аспект дозволяє розглядати співробітників ОВС, які вчинили злочини, і як членів суспільства, і як членів певної соціальної групи (системи), і також як носіїв певних соціально-типових рис. Як відомо людина не народжується злочинцем, вона ним стає. Тобто кожен співробітник ОВС, який вчинив злочин, це продукт не лише існуючих зовнішнього впливу і стосунків, а й розвитку власної самосвідомості.

Стійкі антигромадські погляди і орієнтації не характерні усім без винятку особам, які вчинили злочини. Особливо це стосується категорії злочинців, яка вивчається у цьому дослідженні. Як показує аналіз кримінальних справ, мотивами злочинів, що їх вчинили співробітники ОВС, найчастіше виступали корисливі мотиви чи інша особиста зацікавленість. Досить часто рушійною силою злочину були заздрість, помста, бажання створити видимість активної (і результативної) службової діяльності, неправильне тлумачення поняття «службова потреба».

По-четверте, потрібно звернути увагу на те, що для кримінології найважливіше – це пізнання в особистості злочинця її природи і сутності, джерел, шляхів, форм і механізмів формування її антигромадських рис. Варто також детально дослідити ті особливості, які у взаємодії із середовищем чи ситуацією, що передує вчиненню злочину, породжують і можуть пояснити причини злочинної поведінки. Результати такого вивчення стануть підґрунтям для подальшої розробки проблеми та різних напрямів профілактики злочинів серед співробітників ОВС.

По-п’яте, треба врахувати, що категорія злочинців, до якої належать окремі співробітники ОВС, володіє специфічною (і досить обмеженою для широкого загалу) інформацією, яка відрізняє їх особливе ставлення до злочинності і злочинців, а також до співробітників правоохоронної сфери. Вони знають злочинність ніби з двох сторін: ззовні і зсередини, цінність їх інформаційних можливостей визначається тим, що вони, по-перше, досить обізнані в правовому, криміналістичному і оперативно-розшуковому відношенні; по-друге, пізнавали злочинну діяльність, беручи участь у боротьбі з нею; по-третє, самі вчинили злочини і відчули на собі дію правового механізму боротьби зі злочинністю з його видимими і наявними тіньовими сторонами.

По-шосте, для отримання кримінологічної характеристики особистості будь-якого злочинця доцільно з’ясовувати такий перелік його властивостей і якостей, які дозволяють встановити причинні зв’язки і сполучні ланки, що ведуть до характеру злочинного промислу, кримінального середовища, органів влади, громадських інститутів. Тому доцільно скористатися напрацьованим у вітчизняній кримінології системним групованням ознак (структури) особистості злочинця, які відображають такі її особливості:

- соціально-демографічні;

- кримінально-правові;

- пенітенціарні;

- морально-психологічні.

Звичайно, обсяг цих особливостей буде дещо обмеженим через недосконалість і певну урізаність відомчої статистики, а також прихованість окремих проявів злочинної поведінки співробітників ОВС. Основним джерелом інформації є офіційна статистика МВС України.

Вивчення і врахування кримінологічних особливостей особистості співробітників ОВС, які вчинили злочини, дозволило в подальшому встановити особливості цієї категорії злочинців, виявити фактори, що впливають на вчинення ними злочинів. Причому, на наш погляд, такий аналіз треба здійснювати не лише в масштабах усієї України або окремої області. Велике практичне значення результати цієї роботи матимуть також у містах і районах, окремих ділянках оперативного обслуговування, по окремих кримінальних справах. Усе це допоможе визначити найуразливіші, в криміногенному плані, ділянки, виробити дієві заходи попередження проявів кримінальної поведінки серед співробітників ОВС.

Зазначимо, що кримінологічна характеристика співробітників, які вчинили злочини, має певну специфіку, відмінну від загальновизначеної стосовно інших громадян, які були визнані винними у вчиненні кримінально караних діянь. В першу чергу це стосується соціально-демографічної характеристики цієї категорії злочинців, що має свої специфічні риси, обумовлені особливостями проходження служби в органах внутрішніх справ.

Досить різняться криміногенна активність і особливості злочинної поведінки співробітників ОВС – представників різних вікових категорій. Їх характеристика, зокрема, свідчить про те, що співробітники, старші 40 років, серед злочинців складали тільки 25 %. Практично відсутні серед них співробітники віком молодше 20 років (усього дві особи). Разом з тим, злочинці у віці до 30 років складають 62 % загальної кількості колишніх співробітників органів, які відбувають покарання. У той же час, аналогічний загальнокримінальний показник складає 40 %, що майже на третину менше. Майже кожен третій серед співробітників, які вчинили злочини, був у віці до 25 років.

Отже, як бачимо, більшість злочинів вчиняють співробітники молодшої вікової категорії, з якої майже половина у віці 25-30 років. Тобто, ця категорія осіб є найбільш кримінально активною і мусить привертати до себе особливу увагу як керівників, так і відповідних служб, покликаних здійснювати оперативне обслуговування особового складу, його психологічне супроводження та виховання. Як правило, для цієї категорії злочинців (тобто співробітників молодого віку), найхарактерніші злочини агресивного і імпульсивного характеру. Протиправна ж поведінка осіб старшого віку менш імпульсивна, обдуманіша, у тому числі й з точки зору можливих наслідків такої поведінки. Нарешті, вік багато в чому визначає потреби, життєву мету людей, коло їх інтересів, спосіб життя, що не може не позначитись на якісних характеристиках протиправних дій.

Не менш важливою демографічною рисою, яка підлягає обов’язковому врахуванню, є сімейний стан співробітників, які вчинили злочини, бо сім’я завжди була одним із найвагоміших чинників впливу на злочинця.

Важливе значення для соціальної характеристики злочинців із числа колишніх співробітників ОВС має їх рівень освіти. Саме цей фактор суттєво впливає на світогляд людини, її інтелектуальний рівень та поведінку. Від нього також певним чином залежить вибір форм та методів виховної роботи із засудженими. Численні кримінологічні дослідження свідчать, що прогалини в загальноосвітній підготовці осіб, які порушили закон, є одним із криміногенних факторів у генезисі їх злочинної поведінки. Тому рівень інтелектуального розвитку засудженого позитивно впливає на можливість вибору ним після відбуття покарання правослухняної поведінки.

У середньому, питома вага засуджених із загальною середньою освітою склала 33 %, рівень молодшого спеціаліста здобуло 43 % засуджених, з яких дещо більше половини за юридичним профілем (причому, переважна їх частина працювала в провідних службах, де посади мусили комплектуватися переважно фахівцями з юридичною освітою кваліфікаційного рівня спеціаліст-магістр), а повну та неповну вищу освіту здобули 24 % колишніх співробітників, які вчинили злочини.

Варто звернути увагу і на такий факт. На сьогодні серед співробітників ОВС юридичну освіту кваліфікаційного рівня магістр, спеціаліст чи молодший спеціаліст мають 23,7 %, тоді як серед засуджених їх трохи більше 28 %.

Взагалі, освітній рівень колишніх співробітників органів МВС, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, набагато вищий порівняно із загальнокримінальними показниками. І це природно. Адже серед усього атестованого складу співробітників ОВС категорія середнього, старшого та вищого начальницького складу складає близько 53 %, а це ті посади, які практично на 70 % укомплектовані співробітниками з повною вищою освітою, у тому числі на 43 % юридичного профілю.

Що стосується терміну перебування на службі в органах внутрішніх справ співробітників, які вчинили злочини, то майже половина з них 144 (45 %) мали стаж до трьох років, 42 (29 %) з них прослужили менше року. Питома вага колишніх співробітників зі стажем служби від трьох до п’яти років склала 24 %, від п’яти до десяти – 13 % і вище десяти років – 18 %.

Як свідчать дані, найбільшу частину серед засуджених складають колишні співробітники зі стажем служби до трьох років як в органах внутрішніх справ, так і на посадах, які вони обіймали. Це свідчить також про те, що остаточний період адаптації до специфічних умов праці в органах внутрішніх справ наступає лише після перших трьох років служби. Найбільше співробітників цієї категорії служили в органах внутрішніх справ Кримської автономії, а також Дніпропетровської, Донецької, Київської, Одеської та Волинської областей.

Що стосується розподілу співробітників по службах, то переважну більшість злочинів вчинили представники патрульно-постової служби – 20,4 %, оперативні уповноважені підрозділів кримінальної міліції – 18,5 %, дільничні інспектори міліції – 13, 2 %, слідчі – 10,3 %, дізнавачі – 8,6 %, співробітники Державтоінспекції – 5,4 %.

В числі співробітників, які відбувають покарання, один начальник райвідділу, два заступники начальників райвідділів, четверо слухачів та курсантів вищих навчальних закладів системи МВС України. Майже половина засуджених (47 %) колишніх співробітників належала до категорії рядового і молодшого начальницького складу, середній та старший начальницький склад склав майже 38 % засуджених. Решта колишніх співробітників притягнута до кримінальної відповідальності уже після звільнення зі служби.

За статистикою МВС України останні п’ять років суди виносять у середньому 300 обвинувальних вироків стосовно співробітників ОВС, які вчинили злочини, що складає близько 0,1 % працюючого особового складу. Коли аналізувати цей показник у розрізі основних служб органів МВС, то за той же період (тобто за п’ять років) середнє число засуджених співробітників, які проходили службу в карному розшуку, становило 58, або 0,5 % від загального числа співробітників цих підрозділів. Серед співробітників підрозділів ГУАСМ у середньому щороку засуджувалося 106 співробітників, або 0,6 % їх загального числа. В службі дільничних інспекторів у середньому за рік засуджувалося 34 особи, або 0,3 % їх загальної кількості. Серед слідчих ці показники склали відповідно 17 співробітників, або 0,2 %, в Державтоінспекції – 28, або 0,1 %. Усі інші служби представлені дещо меншими показниками.

Кожен сьомий серед засуджених обіймав ту чи іншу керівну посаду. А коли співробітник-керівник, який завжди мусить бути зразком для підпорядкованих йому співробітників, проводити з ними індивідуально-виховну роботу, здійснювати контроль за їх поведінкою на службі та в побуті сам стає на шлях порушення закону, це істотно погіршує морально-психологічний клімат у колективі, розбещує особовий склад, формує у них протиправну поведінку. Наявність цих фактів свідчить про те, що не завжди ретельно і глибоко вивчаються співробітниками підрозділів по роботі з персоналом, внутрішньої безпеки і розслідувань, психологічної служби кандидати для призначення на керівні посади. Галузеві керівники, також не дають об’єктивну оцінку діловим та моральним якостям командирам та начальникам низової та середньої ланок, вони не налагодили постійного контролю за їх діяльністю.

При оцінці особистості засуджених співробітників важливе значення має їх кримінально-правова характеристика. Саме вона значною мірою зумовлює ступінь суспільної небезпеки злочинця, розкриває риси особистості, які за певних обставин сприяли вчиненню злочину, дозволяє деякою мірою прогнозувати перспективи ресоціалізації засуджених.

До числа ознак, які розглядаються нами в рамках кримінально-правової характеристики, відносяться: кваліфікація злочину; строки покарання; число судимостей; наявність примусового лікування від алкоголізму та наркоманії; застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення тощо.

Найбільш значущим показником у кримінально-правовій характеристиці є кваліфікація злочину. Вона відображає як ступінь суспільної небезпеки, що визначається законом стосовно кожного виду злочинів, так і ступінь суспільної небезпеки кожного конкретного злочину, що встановлюється судом. Дані, які відображають кваліфікацію злочинів, дозволяють судити про поширеність тих або інших діянь серед категорії злочинців, що вивчається.

Переважна більшість злочинів, за які відбувають покарання засуджені, це навмисне вбивство – 20 %; умисне вбивство при обтяжуючих обставинах – 9,5 %; умисне тяжке тілесне ушкодження – 13 %; перевищення влади – 11 %; крадіжка – 11,3 %; розбій – 7 %; зловживання владою – 5,9 %; виготовлення і збереження наркотиків – 5,4 %; зґвалтування - 5 %. З усієї маси вчинених співробітниками злочинів 47,5 % були так чи інакше пов’язані з їх службовою діяльністю.

Іншою не менш важливою кримінально-правовою ознакою, що характеризує особистість засудженого, є строк його покарання. Ця ознака встановлюється вироком суду і вказує не лише на ступінь суспільної небезпеки конкретного злочину і злочинця, але й визначає термін, протягом якого до засудженого треба застосовувати карально-виховний вплив.

За аналітичними даними, у місцях позбавлення волі за термінами покарання утримуються від 1 до 3 років 7,6 % колишніх співробітників ОВС, від 3 до 5 – 18,5 %, від 5 до 8 – 24,8 %, від 8 до 10 – 14,1 %, понад 10 років – 35,0 %.

Стосовно такого показника кримінально-правової характеристики як судимість, то відповідно до законодавства в установі по виконанню покарань, де проводилися дослідження, можуть утримуватися винятково колишні співробітники правоохоронних органів, які вперше засуджені до позбавлення волі. Тому про наявність у засуджених минулих судимостей, пов’язаних із позбавленням волі, не йдеться. Проте через специфічну службову діяльність окремих категорій засуджених їх кримінальний досвід є досить значним. Так, майже половина усіх злочинів вчинялась обмірковано, у багатьох випадках з попередньою підготовкою плану, підбором потрібних предметів і інструментів, транспорту тощо. У багатьох випадках при вчиненні злочину використовувалась табельна зброя та інші засоби.

У кожному четвертому випадку злочини були вчинені у нетверезому стані. Виходячи з практики, цей показник насправді, мав би бути значно більшим, оскільки непоодинокі випадки, коли не здійснювалась відповідна процедура встановлення факту алкогольного сп’яніння особи, яка чинила злочин.

І все ж, якщо кількість осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння, у структурі загальної злочинності складає 17,8 %, то таких випадків серед співробітників ОВС зареєстровано 23,8 %.

Матеріали кримінальних справ та службових розслідувань свідчать, що в тих справах, де мала місце втрата табельної зброї, власники, як правило, перебували у стані сп’яніння. Всього в органах внутрішніх справ за останніх п’ять років було зареєстровано 301 випадок втрати табельної зброї. Зазначимо, що, як правило, втраті табельної зброї співробітниками ОВС передує надмірне вживання ними спиртних напоїв.

З кримінально-правовою характеристикою засуджених співробітників ОВС дуже тісно пов’язана їх характеристика під час виконання покарання. Вона складається з таких ознак:

- ставлення до самого покарання;

- поведінка в період відбування покарання;

- дотримання встановленого режиму відбування покарання і наявність стягнень за його порушення;

- ставлення до праці в період відбування покарання тощо.

Найважливішим показником пенітенціарної характеристики засуджених є їх ставлення до призначеного покарання. Ця інформація завжди свідчила про рівень соціально-етичної занедбаності особистості та про ступінь її суспільної небезпеки.

Зазначимо, що колишні співробітники ОВС, перебуваючи у місцях позбавлення волі, формують саме такий же світ та закони співжиття, як і звичайні засуджені, з такою ж ієрархією «авторитетів». В «авторитеті», як правило, перебувають колишні співробітники кримінально-виправної системи, оперативники, співробітники спеціальних підрозділів. На найнижчому щаблі внутрішньої ієрархії місць позбавлення волі перебувають колишні судді та прокурорські співробітники.

Як відомо, діяльність міліції відбувається в умовах складної криміногенної обстановки. Пояснюється це не лише зростанням злочинності, але й значною кількістю посягань на співробітників міліції як у процесі виконання ними службових завдань, так і в зв’язку з правоохоронною діяльністю. Так, з 1991 по 2002 роки при виконанні службових обов’язків загинуло 739 співробітників, з яких 239 безпосередньо при охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю, а 4870 дістали поранення.

Крім цього відомо, що діяльність співробітників міліції характеризується підвищеною стресовістю, часто супроводжується виникненням конфліктних ситуацій, що ставить її у ряд найнебезпечніших професій, оскільки правозастосовча діяльність співробітників зобов’язує їх до різного роду ризикованих втручань і дій.

Тому, на наш погляд, окремому науковому дослідженню підлягає і така особливість особистості співробітників ОВС, як їх віктимність, тобто підвищена здатність в силу певних фізичних і моральних якостей за відповідних об’єктивних обставин ставати жертвою протиправного посягання. Безумовно, багато злочинів, вчинених співробітниками ОВС, прямо чи опосередковано пов’язані саме з цим аспектом. Тому певна категорія злочинців із числа колишніх співробітників правоохоронних органів одночасно виступає як жертвою власної службової діяльності.

Завершуючи аналіз структури особистості співробітника ОВС, який вчинив злочин, можна стверджувати, що особистість співробітника ОВС, який вчинив злочин, це сукупність соціально-психологічних властивостей, що обумовлюють вчинення протиправних дій особами, наділеними особливими повноваженнями по охороні громадського порядку, прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, попередженню та припиненню злочинів та інших правопорушень, розслідуванню злочинів і розшуку злочинців.

Типологія та мотивація співробітників ОВС, що вчинили злочини

Діяльність, спрямована на попередження злочинності, багато в чому залежить від типології особи. За К.Є. Ігошевим, є типологія особи один з методологічних принципів аналізу особистості [16]. Типологія є тою основою, на якій ґрунтуються методика прогнозування індивідуальної злочинної поведінки і застосування диференційованих та індивідуалізованих заходів профілактичного впливу.

Типологія використовується з метою порівняльного вивчення найсуттєвіших відмінних ознак тих чи інших об’єктів, у нашому випадку – співробітників ОВС, які вчинили злочини. Потреба визначення типології особистості злочинця виникає у зв’язку з важливістю систематизації різних властивостей і ознак такої особистості з метою побудови узагальненої моделі. Моделі ж, у свою чергу, не лише характеризують найсуттєвіші властивості і ознаки певних типів злочинців, але й “дозволяють передбачати злочинну поведінку індивідів, близьких за своїми характеристиками моделі, що описується” [34].

Правильна науково обґрунтована типологія дозволяє не лише глибше вивчити особистість злочинця, але й на підставі такого вивчення удосконалювати систему заходів профілактичного характеру для попередження тих чи інших злочинних проявів. Зазначимо, що до сьогодні у кримінології висловлювались різні думки з приводу типології і близької до неї класифікації злочинців. Так, одні автори, вивчаючи особистість злочинця, ведуть мову про класифікацію злочинців, виділяючи в ній угрупування і типологію злочинців [36]. Типологія розглядається ними як вид класифікації. Інші ці поняття не розмежовують і розглядають їх як тотожні [35]. Треті проводять чітку межу між поняттями типології і класифікації [59].

Типологія є класифікацією предметів чи явищ за спільністю певних ознак [55]. При цьому не можна не погодитися з тим, що у порівнянні з класифікацією типологія перебуває на вищому рівні абстракції. Її базисом є властивості, що існують об’єктивно і визначають в кінцевому підсумку характер розвитку цих явищ. Типологія фіксує головне, без чого не має і не може бути особистості злочинця, розкриває внутрішні стійкі зв’язки між суттєвими ознаками і тим самим сприяє виявленню закономірностей, властивих злочинцю як типу [16].

У спеціальній юридичній літературі можна зустріти безліч варіантів типології злочинців. У залежності від критеріїв типологізації, усі відомі типології поділяють на три групи. Перша група поділяє злочинців у залежності від характеру індивідуально-мотиваційних властивостей, що виявляються у злочинній поведінці (корисливі, насильницькі, необережні тощо). Друга - у їх залежності від ступеню вираження криміногенного ураження особистості (криміногенний і нестійкий типи злочинців). Підставою віднесення злочинців до третьої типології є соціальна спрямованість особистості (професійний, звичний, випадковий типи злочинців) [66].

Прогресуючі негативні тенденції злочинності співробітників ОВС і багатий емпіричний матеріал дозволив деяким авторам звернути увагу на особливості особистісних властивостей і ознак співробітників правоохоронних органів, які вчиняють злочини, і вичленити їхні типи.

Так, О.М. Юцкова пропонує умовно виділити три типи співробітників правоохоронних органів, які вчинили злочини, використовуючи як критерій розподілу комплекс їх особистісних рис. Розгляд особливостей особистості цієї категорії злочинців має, на її думку, враховувати ступінь професійної деформації і залежність від впливу об’єктивних причин злочинності. Перший тип характеризується достатньо рівним плином служби протягом тривалого часу, але з певного моменту з боку співробітника починають спостерігатися порушення службової дисципліни, в результаті чого до нього застосовуються заходи дисциплінарного впливу, накладаються на нього стягнення. Непоодинокі випадки, коли такі співробітники починають зловживати спиртними напоями, демонструвати злочинну поведінку. Стаж практичної діяльності цієї категорії співробітників, як правило, перевищує вісім років, що дає підстави стверджувати про наявність певних “симптомів” поступової професійної деформації.

Другий тип складають особи, які мають практичний стаж роботи в правоохоронних органах від п’яти до восьми років. Для них характерна нижча моральна і психологічна стійкість стосовно сприйняття негативних цінностей і норм моралі, які неминуче супроводжують період інтенсивного реформування суспільства.

Третій тип представлений особами з мінімальним стажем практичної діяльності в органах внутрішніх справ. Їм властива орієнтованість на вчинення посадових і інших злочинів та набагато менша морально-психологічна стійкість [66].

Коротка характеристика описаних вище типів, на наш погляд, не може бути повністю узята за основу. Вивчаючи особистість співробітника ОВС, який вчинив злочин, варто взяти до уваги, що сьогодні не виявлений якийсь особливий її тип, оскільки як розглянуті суб’єкти, так і форми їх злочинних проявів надзвичайно різноманітні. Тим часом, з огляду на особливості цієї категорії злочинців, їх можна класифікувати, узявши за основу стійкість антигромадської спрямованості особистості. Це дозволить не лише знайти і вичленити в злочинцеві щось типове, але й дасть збалансовану уяву про характер, мету та зміст мотивів злочинної поведінки.

Слід зазначити, що загальна типологія особистості співробітників ОВС, які вчинили злочини, в українській (та пострадянській) кримінології майже не проводилася, за винятком спроб, зроблених у Росії. Виходячи з класифікації визначених кримінологом С.О. Алтуховим блоків “міліцейських” злочинів, а також їх складових, він поділяє злочинців на “службістів” та умисних загальнокримінальних злочинців [21].

У першій групі він виділив такі типи як “азартні силовики”, “хабарники”, “кар’єристи”. Серед осіб, які вчинили загальнокримінальні злочини – “перевертнів” і “випадкових” злочинців. Такий поділ, на його погляд, не лише відображає причини індивідуальної злочинної поведінки, їх специфіку, але й дає можливість для нейтралізації криміногенних факторів і проведення профілактики злочинів, що вчиняються співробітниками ОВС [58].

В своїй роботі автор проводить типологію особистості злочинців у залежності від видів злочинів (пов’язаних із службовою діяльністю, чи не пов’язаних з нею). Але при цьому залишається не зовсім зрозумілим – за якою конкретною ознакою була здійснена ця типологія. При цьому виділення такого типу як “перевертні” пов’язане, на наш погляд, не стільки з науковим, скільки з ідеологічним характером оцінки особистості злочинця.

Досягнення сучасної психології свідчать про те, що основним стимулом людської діяльності є мотив. Саме в ньому відображається те, заради чого вчиняються ті чи інші діяння. Діяльність людини, як правило, полімотивована, тобто визначається низкою мотивів, які є нерівнозначними. Одні з них є провідними, основними, а інші виступають у ролі додаткових, супутніх. Отже, особистість найбільше відображена в мотиві, а тому буде справедливим твердження, що вона саме така, який мотив її поведінки.

Виходячи з цього, мотив злочинних діянь був узятий нами як основна ознака для типології особистості категорії злочинців, яка досліджувалась. У мотиві, як зазначав К.Є. Ігошев, фіксується соціальна позиція, яку займає особистість у тій чи іншій конфліктній ситуації, що передує вчиненню небезпечного для суспільства діяння [16]. Крім цього, визначення типології за цією підставою дозволяє виділяти типи злочинців у залежності від вчинених злочинів, а саме “професійних” і “загальнокримінальних”.

Злочин являє собою один із специфічних видів свідомої людської діяльності, тобто вольовий акт, що зумовлює мету, вибір засобів, мотив і оцінку дій [44]. У цьому він складає найважливішу характеристику суб’єкта злочину як особистості, її свідомості і психіки. Тому розкрити особливості злочинів, які вчиняють окремі співробітники ОВС, неможливо, якщо детально не вивчити мотиви, що обумовили їх злочинну поведінку. Дослідження саме мотиву злочинної поведінки відповідає на запитання, чому людина обрала для себе правомірний чи неправомірний спосіб життя? Умисно опускаючи деякі відмінності, можна стверджувати, що в юридичній літературі мотив розглядають як безпосередню причину злочину і розуміють під ним внутрішнє спонукання, яким керується людина, коли вчиняє злочин [43].

Мотив також можна визначити і як основний структурний елемент мотивації в генезисі злочинної поведінки. З огляду на це, справедливим вбачається зауваження В.В. Лунєєва, що мотиваційна сфера є “центром” внутрішньої структу ри особи, яка інтегрує її активність [44]. У цьому розумінні мотив відіграє важливу роль у процесі реалізації психічної детермінації злочинної поведінки, яким обумовлюється вибір варіантів поведінки та формування мети при вчиненні злочину.

От чому для розуміння соціальної природи і соціально-психологічної характеристики злочинця, як типу, надзвичайно важливі виявлення і аналіз мотиваційної сфери його суспільно небезпечної діяльності. Цей аналіз допомагає розкрити і соціальний зміст особистісних рис злочинця як типу, і детермінанти злочинної поведінки, і найтиповіші властивості соціально-психологічного механізму злочинної діяльності.

Як вже зазначалося, важливою характеристикою особистості злочинця виступає мотив злочину. Ширшим, ніж мотив, є поняття “мотивація”. У психологічній і кримінологічній літературі однозначного розуміння мотивації злочинних дій ще не досягнуто. Одні вчені визначають її як сукупність мотивів, інші – як метод самоврядності особистості через систему стійких спонукань, тобто через мотиви [53].

На думку Р.Р. Романова, термін “мотивація” може означати процес формування мотиву [63]. Про це ж пише й В.Д. Филимонов, визначаючи мотивацію як процес визначення особистістю характеру і спрямованості поведінки, процес формування мотиву, що є результатом цього процесу. Рівнозначним мотивації поняттям, на нашу думку, є поняття мотивування злочинних дій. Під ним розуміється раціональне пояснення суб’єктом злочину своєї поведінки, обставин, які спонукали його до вибору цієї дії. Отже, саме мотив виступає своєрідним “рушієм” будь-якої діяльності, виражає ставлення злочинця до суспільства, інших громадян, до закону.

Серед дослідників, які вивчали проблему вчинення злочинів співробітниками ОВС, не досягнуто єдиної думки про мотиви їх вчинення. Наприклад, С.А. Алтухов, розглядаючи вчинені злочини у сфері службової діяльності та злочини проти правосуддя, говорить про те, що вони вчиняються як без негідної мотивації, так і з негідною мотивацією. При цьому автор не розкриває, що треба розуміти під негідною мотивацією. Найвірогідніше, під цим автор розуміє корисливі спонукання співробітників [21].

У свою чергу, Н.В. Тарасов виділяє такі мотиви, як “не було іншого виходу”, “упевненість у безкарності і вседозволеності”, “фінансові проблеми і соціально-побутова невлаштованість”. Важко погодитися з думкою автора про те, що зазначені фактори є мотивами вчинення злочину [61]. На наш погляд, вони є умовами, що сприяють вчиненню винними злочинів, але ніяк не їх мотивами. Мотиви злочинів формуються і утримуються у свідомості винних і саме вони визначають спрямованість та характер їхніх дій – корисливих, насильницьких чи інших, а названі обставини лише прискорюють, служать своєрідним каталізатором для реалізації цих дій.

Позиція Ю.О. Мерзлова є НАЙПОСЛІДОВНІШОЮ. Він виділяє такі мотиви злочинних дій співробітників ОВС: 1) кар’єристські; 2) відомчо-корпоративні; 3) статусно-виконавчі; 4) службово-корисливі; 5) ідейні [48].

Перші три види мотивів пов’язані як з недоліками функціонування усієї правоохоронної системи, так і з мотивами колективізму, що завжди схвалювались у будь-якому соціумі. Стосовно службово-корисливих мотивів, зауважимо, що за останні роки в Україні набуває поширення тенденція неухильного зростання корисливих мотивів посадових злочинів. Серед найвагоміших причин цього – погіршення матеріального становища співробітників ОВС, неадекватність розміру грошового утримання інтенсивності фізичних, психічних і часових навантажень, що супроводжують його повсякденну діяльність, деформація ціннісних орієнтирів, які визначають шляхи досягнення соціальних ідеалів. В основі цієї мотивації лежать користолюбство, прагнення до власної вигоди і наживи, здирство і зажерливість, культ грошей та матеріальних цінностей, жадоба накопичення. Причому, для досягнення цієї мети на озброєння беруться будь-які засоби, у тому числі й далекі від моральності і пристойності. Службово-корислива мотивація характеризує ті посадові злочини співробітників ОВС, які вчиняються через корисливі спонукання або з корисливою метою.

Зазначимо, що на співробітників ОВС, які мають досить виражені корисливі мотиви в поведінці, в останні роки, що характеризуються складними соціально-економічними умовами життя, роблять певну ставку кримінальні структури з метою їх залучення на свій бік для розширення своїх можливостей у своєчасному отриманні інформації про оперативне реагування та дії правоохоронців. Для вирішення цього завдання застосовуються не стільки насильницькі методи чи погрози фізичної розправи стосовно співробітників чи їх близьких, скільки привабливі обіцянки про отримання компенсації за послуги та підкуп. Представники криміналітету добре розуміють, що встановлення сталих контактів з такими співробітниками значно спрощує активну протидію правоохоронним структурам і практично набуває формули “товар – гроші – товар”. У злочинців службово-корисливого типу не виникає серйозних внутрішніх протиріч, відсутні стримуючі морально-етичні установки. У практиці відомі непоодинокі факти, коли кримінальні угруповання, всебічно вивчивши особистість співробітника міліції, корисливої спрямованості, беззастережно пропонують йому виконувати для них роботу за обопільно визначену суму винагороди. При цьому гарантуються конфіденційність, надійність і конспіративність взаємин.

Ідеологія ж мотивації таких співробітників характеризується негативним ставленням до суспільних та загальнолюдських цінностей, державних інституцій, економічного ладу, способу життя. В основі мотиваційної сфери лежать деформовані ціннісні орієнтири, надмірно високі соціальні потреби та антисоціальна поведінка. Особливими рисами та симптомами, характерних для особистості службово-корисливої спрямованості, є відсутність глибоких інтересів позитивного характеру, прояви соціального паразитизму, чітко виражена антисоціальна спрямованість особистості, стійкість та переконаність у своїх низьких “принципах”, що іноді доходить майже до фанатизму. Як правило, співробітникам цього типу властиві сформованість і продуманість тактичних прийомів злочинної діяльності. Особи з такою мотивацією здебільшого виступають у ролі керівників або найактивніших і ініціативних учасників організованих злочинних угруповань.

На нашу думку, серед мотивів злочинів загальнокримінальної направленості, вчинених окремими співробітниками ОВС, найпоширенішими є: 1) корисливість; 2) прагнення до демонстрування своєї зверхності над іншими людьми; 3) хуліганські мотиви; 4) помста або ревнощі; 5) легковажно-безвідповідальні мотиви.

Слід зазначити, що зроблений аналіз мотиваційної сфери співробітників ОВС, скоївших злочини, носить трохи умовний характер, тому що він не може охопити розмаїття мотивів їх злочинної поведінки.

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ
СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА

Кримінологічні п опередження злочинів загального характеру

Актуальною проблемою вбачається посилення цілеспрямованої розробки проблематичних питань соціально-правового і кримінологічного наукового мислення, з урахуванням нових завдань і умов діяльності ОВС, негативного і позитивного досвіду попередження злочинів та інших правопорушень з боку окремих їх співробітників та концентрація уваги на формуванні кримінологічного мислення щодо цієї проблеми, на чіткому визначенні компетентного кола суб’єктів і учасників профілактичної діяльності.

Суттєве значення має те, що до цієї проблеми треба підходити як до реального явища, яке має свою природу, а не як до тимчасового прояву у специфічній сфері діяльності і особливих правовідносин. Тому важливо з цього приводу мати не побутове, а професійне кримінологічне мислення, яке співіснує з правовими феноменами і в процесі цієї взаємодії забезпечує реалізацію профілактичної діяльності, враховуючи специфіку і особливу систему правового регулювання та взаємовідносин. Особливу увагу в цій діяльності треба приділити розгляду самого процесу попередження злочинів у середовищі співробітників ОВС у динаміці, з урахуванням умов функціонування об’єкту, його позицій, учасників, справжніх причинно-наслідкових зв’язків, реальних протиріч, що мають місце у самій системі та за її межами у суспільстві. У тому числі мусять братися до уваги особливості соціальної структури населення, неспівпадання інтересів окремих співробітників з інтересами системи, у якій вони працюють, а також з інтересами різних соціальних груп, які поповнюють склад ОВС. Не слід забувати і про визначення справжніх пріоритетів запобіжного впливу як соціального, так і спеціального характеру та засобів попередження не виключаючи методів переконання, виховання, а за потреби – і примусу. Розробка методик організації, планування та реалізації на практиці профілактичного впливу, своєчасне розпізнавання і виявлення проблемних ситуацій, прогнозування та вибору способів проведення запобіжних заходів, поетапне вирішення прикладних завдань теж дасть свої позитивні наслідки.

Для глибокого вивчення проблеми попередження злочинів серед співробітників ОВС, є потреба розглянути та проаналізувати точки зору вчених та практиків на цю проблему. Литвак О.М. вважає, що попередження злочинності розглядається як система заходів, що їх вживає суспільство для того, щоб стримати її зростання і, по можливості, знизити реальний рівень шляхом усунення і нейтралізації причин та умов, що їй сприяють, (профілактика), чи через запобігання та припинення окремих конкретних злочинів. При цьому він розмежовує загальносоціальне попередження із спеціально-кримінологічним попередженням та репресивною діяльністю держави щодо подолання злочинності. Одночасно підкреслює якісні відмінності попереджувальної діяльності, яка орієнтується на досягнення мети без застосування примусу [28]. Протилежну думку стосовно розширення кола суб’єктів попереджувальної діяльності має В.В. Голіна, який розглядає спеціально-кримінологічне попередження злочинів як сукупність самостійних, але внутрішньо пов’язаних між собою і доповнюючих один одного напрямів боротьби зі злочинністю, змістом яких є діяльність державних органів, громадських організацій і громадян у розробці та реалізації заходів, спрямованих на попередження виникнення, обмеження, усунення криміногенних явищ і процесів, що створюють злочинну детермінацію, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях злочинної поведінки. Зокрема він вважає, що суб’єктами спеціально-кримінологічного попередження злочинів є законодавчі, виконавчо-розпорядчі, державні координуючі, правоохоронні та правозастосовчі органи, органи державного, культурно-виховного і господарського управління, навчальні, медичні, релігійні й інші органи, організації та установи, воєнізовані формування, громадські організації, рухи, фонди, соціальні групи, об’єднання громадян, батьків, родичі, сусіди тощо [46]. А з позиції В.Д. Малкова і А.Ф. Токарєва попередження злочинів розглядається в широкому (загальносоціальному) і вузькому (спеціально-кримінологічному) аспектах, де загальносоціальним попередженням вважається функціонування усіх позитивних соціальних інститутів (економічних, політичних, виховних, ідеологічних тощо), потенціал яких реалізується опосередковано. До того ж загальносоціальне попередження слугує основою, фундаментом спеціально-кримінологічного (спеціального) попередження, тобто заходів, прямо і безпосередньо спрямованих на виявлення на ранніх стадіях процесів формування злочинної поведінки та недопущення злочинів. І, як справедливо вважають ці автори, чим досконаліше загальносоціальне попередження злочинів, тим у подальшому звужується поле діяльності для їх спеціально-кримінологічного попередження. Водночас автори висловлюють точку зору на спеціально-кримінологічне попередження злочинів як на діяльність спеціальних державних і недержавних органів, а також їх представників, спрямовану на виявлення і усунення детермінантів злочинів, здійснення позитивного регулюючого впливу на осіб з кримінально-орієнтованим способом життя і поведінки, з метою добровільної відмови на замах, готування чи припинення незакінченого, триваючого чи продовжуваного злочину [46].

Входячи з поняття попередження злочинності як однієї з найважливіших галузей соціального регулювання, управління і контролю, що забезпечує упорядкованість суспільних відносин шляхом недопущення небезпечних посягань на них як складного комплексу різноманітних заходів упереджувальної дії на все, що породжує, відтворює злочинність як соціально негативне явище, визначає її тенденції, якісні та кількісні характеристики відповідно до рівня, масштабу, змісту, стадій та інших підґрунть і ознак, на нашу думку, можна виділити різноманітні види і форми цієї діяльності, серед яких – попередження злочинів, що вчиняються співробітниками ОВС.

У зв’язку з цим варто констатувати численні різновиди попереджувальних заходів, що являють собою найдієвіший шлях боротьби зі злочинністю. Увесь їх арсенал дозволяє виявляти, нейтралізувати та блокувати витоки злочинної діяльності з метою недопущення настання небезпечних і шкідливих наслідків. Як зазначає А.І. Алєксєєв, “попередження злочинів дає можливість вирішувати завдання боротьби зі злочинністю найгуманнішими способами, з найменшими втратами для суспільства, зокрема без включення на “повну силу” складного механізму кримінальної юстиції і без застосування такої гострої форми державного примусу, як кримінальне покарання” [37].

На наш погляд, саме такі позиції повинні підтримуватись і впроваджуватись у попереджувальну діяльність серед співробітників ОВС України.

Таким чином, загальне попередження злочинності серед співробітників ОВС мусить розглядатися в контексті загальносоціальних заходів як система дій, спрямована на усунення процесів детермінації, що впливають на все населення та поділяються за різними соціальними, економічними та іншими критеріями і збільшують імовірність злочинної поведінки групи населення чи окремих громадян, які підпадають під їх вплив.

Розглядаючи спеціально-кримінологічні заходи попередження злочинності серед співробітників ОВС, слід сказати, що на відміну від загальносоціальних, вони здійснюються більш конкретно та спрямовано. Передусім, вони вирішують завдання усунення, мінімізації або в цілому нейтралізації криміногенних факторів. Спеціальна визначеність для виявлення і усунення причин є основною ознакою. Поряд з цим спеціально-кримінологічні заходи попередження містять у собі такі додаткові засоби недопущення кримінально-караних діянь, як добровільна відмова від задуманого чи припинення розпочатого злочину. Вони мають часові рамки, локалізовані у часі та просторі, природно доповнюють і конкретизують загальносоціальні заходи.

Певна протидія вчиненню злочинів співробітниками ОВС здійснюється з боку так званих неспеціалізованих суб’єктів попередження - законодавчої та виконавчої влади, її структурних органів та установ, а також органів судової влади та інших органів державного контролю тощо. Усі вони в межах своєї компетенції здійснюють функції державно-правового управління системою МВС і безпосередньо на різних рівнях проводять цілеспрямовані заходи попередження злочинності в цілому в різних суспільних інституціях, у тому числі і в органах внутрішніх справ. До даного виду суб’єктів попередження також можна віднести і різноманітні формування та об’єднання громадян, які теж можуть здійснювати виховно-профілактичну роботу. А особливу роль у цій сфері попередження відіграють суди. Вони виявляють причини і умови вчинення злочинів співробітниками ОВС, реагують на факти невиконання їх обов’язків, оцінюють стан і ефективність профілактичної роботи безпосередньо в системі МВС з точки зору законності, повноти і своєчасності.

При виявленні фактів ігнорування відповідних документів чи приписів щодо вжиття конкретних заходів суд виносить окремі ухвали (постанови) на адресу керівників ОВС чи їх окремих підрозділів або служб.

До числа спеціалізованих суб’єктів попередження злочинів серед співробітників ОВС, на наш погляд, можна віднести лише суб’єкт із числа владних державних структур. Ці висновки випливають передусім з того, що самі органи внутрішніх справ та їх співробітники за специфікою своєї служби теж є державними суб’єктами попередження злочинності, а тому здійснювати цю діяльність стосовно їх самих на достатньому професійному рівні можуть лише уповноважені державою органи, організації та установи, компетентні вирішувати ці завдання і які мають на це визначене законом право. Для цих компетентних органів попередження злочинів в цілому, у тому числі й серед співробітників ОВС, є або основною, або однією із основних (профілюючих) функцій, виконанням яких вони професійно займаються. Це передусім правоохоронні органи, що здійснюють контроль і нагляд за виконанням законів і підзаконних актів у системі ОВС, у встановленому законом порядку реагують на факти їх порушення, притягують до відповідальності винних осіб з числа співробітників ОВС, виявляють причини та умови злочинності в системі і здійснюють заходи їх усунення.

З практичної точки зору значимішими етапами попередження злочинів варто вважати ті, які у відповідності із розвитком криміналізації співробітників і її конкретними проявами являють собою дієві контрзаходи протидії заходам на етапах профілактики, відвернення та припинення злочинної діяльності.

З цієї точки зору - профілактика злочинної поведінки серед співробітників ОВС являє собою заходи по виявленню та усуненню причин, умов, обставин та факторів, інших детермінант злочинності в специфічному, чітко рекомендованому щодо своїх дій, середовищі співробітників ОВС.

З урахуванням специфіки попереджувальної діяльності в середовищі співробітників ОВС та специфіки діяльності суб’єктів попередження потрібно розробляти організаційно-управлінські, оперативні, виховні та інші напрями попередження злочинів у системі.

Виходячи із завдань попереджувальної роботи, що випливають з головної мети боротьби зі злочинністю, а саме – забезпечення стабілізації, стримування і в подальшому – суттєвого її скорочення, вона залишається одним з основних напрямів роботи з кадрами ОВС.

Розглядаючи проблему зниження та створення передумов для повного усунення з діяльності системи МВС злочинних проявів, потрібно мати на увазі її повну залежність від здійснення послідовних заходів попереджувального характеру, що мусять забезпечуватися на загальнодержавному рівні. У першу чергу йдеться про важливість досягнення державою позитивних зрушень у соціально-економічній сфері країни, забезпечення жорсткого державного та громадського контролю за дотриманням усіма державними і недержавними інституціями прав і свобод людини, проведення комплексу виховних, освітніх, культурно-просвітницьких та інших заходів гуманітарної сфери, спрямованих на формування у суспільстві законослухняності, потреби громадян у безумовному дотриманні моральних і правових норм, послідовне втілення у життя цієї політики. Взяті у сукупності названі завдання по-суті складають основу загальної профілактики злочинів в органах внутрішніх справ і передбачають створення передумов, потрібних для усунення безпосередньо в системі кримінальної юстиції підґрунтя виникнення криміногенної поведінки.

До основних напрямів загальної профілактики в системі МВС треба віднести такі заходи, як соціально-економічні, що передбачають здійснення загальнодержавних програм, спрямованих на підвищення матеріального добробуту співробітників, культурно-освітні, які спрямовані на підвищення культурного та освітнього розвитку суспільства в цілому та співробітників ОВС зокрема, забезпечення дотримання прав і свобод людини у суспільстві, створення умов для прояву громадської активності членів суспільства, розширення можливостей впливу сім’ї на виховання особистості тощо. Ця група заходів має велике значення для подолання злочинності серед співробітників ОВС, оскільки тісно пов’язана з вирішенням проблем підвищення їх матеріального добробуту та посилення соціального захисту. Ігнорування ж питань забезпечення відповідного освітньо-культурного рівня, формування високої моральності та самосвідомості співробітників системи МВС може призвести до втрати ними таких важливих рис, як почуття колективізму, взаємодопомоги, поваги до людей, готовності до самопожертви в ім’я захисту їх прав і законних інтересів.

Здійснюючи загальні попереджувальні заходи, варто визначитися з пріоритетними напрямами та тактикою їх реалізації. Без подолання реальних причин і умов, які продукують злочинність у середовищі співробітників ОВС, намагання вирішити цю проблему окремими разовими “кампаніями” чи поверховими заходами позитивних результатів не матиме. У сфері цього виду попереджувальної діяльності треба враховувати діалектику взаємодії таких відомих філософських сентенцій як “свідомість визначається буттям” і не менш значуще зворотне – “буття залежить від свідомості”. Ці точки зору ґрунтовно розглядаються В.М. Кудрявцевим [37] та Г.А. Аванесовим [17].

Одним із найважливіших завдань попередження є нейтралізація усього ланцюга взаємодії причинних зв’язків між негативною об’єктивною дійсністю та її суб’єктивним сприйняттям, що охоплює не лише співробітника ОВС, але й малі і значніші групи співробітників системи МВС і сприяє вчиненню ними злочинів чи інших правопорушень.

Першочерговим напрямком у цій сфері, зокрема, є подолання кризових явищ у владі, наявність яких веде до некерованості та дезорганізації усіх соціальних інститутів та систем у тому числі й МВС, протиріч між суспільством і державою, а також у самій державній системі (надмірна бюрократизація державного апарату, розростання його чисельності, корумпованість чиновників, нехтування ними інтересів державної служби тощо).

Втілення у життя усіх наведених напрямів попереджувальної діяльності дасть реальну можливість поглибити протидію криміналізації системи МВС, сприятиме недопущенню злочинних проявів з боку окремих співробітників ОВС.

Розглядаючи питання виявлення і подолання факторів та обставин, що негативно впливають на криміногенну ситуацію в середовищі ОВС, та засобів протидії їм, треба мати на увазі такі значущі, на наш погляд, елементи, як активність і реакцію держави, її владних структур на злочинність як суспільну проблему. Мається на увазі не завжди адекватне реагування вищої ланки органів влади на злочинні прояви в плані забезпечення принципового наступу на злочинність і державного підходу до реалізації політики у цій сфері суспільних відносин.

Як зазначає В.П. Бахін, в Україні зареєстрований досить високий показник вкрай негативної оцінки населення діяльності держави у сфері боротьби зі злочинністю”. За результатами опитування позитивну оцінку дали лише 2,6 % респондентів, задовільну – 21,3 %, незадовільну – 47,5 % і вкрай негативну – 28,6 %. [24]

Також було вивчене ставлення до цієї проблеми колишніх співробітників ОВС, засуджених за вчинені злочини. Вкрай негативну оцінку діяльності держави по боротьбі зі злочинністю дали 45,3 % опитаних, що значно перевищує відповідні показники, отримані при опитуванні населення. Зокрема це пояснюється самими ж засудженими як наслідок непослідовної державної політики з протидії злочинності, в результаті чого постраждали і вони. При цьому наголошувалося на недоліках державного регулювання в цій сфері суспільних відносин – від глобальних – відсутність цілеспрямованої предметної діяльності державних органів по боротьбі зі злочинністю, до особистих (приватних), але надзвичайно важливих для кожної конкретної особи, зокрема – несвоєчасна виплата грошового утримання, крім цього:

а) різке підвищення професійного рівня злочинців та значно краща їх технічна і бойова оснащеність;

б) корумпованість державних структур зі злочинними угрупованнями;

в) вкрай низький рівень матеріально-технічного забезпечення правоохоронних органів;

г) наявність у високих посадових осіб не передбачених чинним законодавством привілеїв, недотримання ними законів, продажність тощо.

За даними дослідження В.Я. Горбачевського (були опитані начальники відділень, відділів, управлінь по боротьбі з економічною злочинністю районного, міського та обласного рівнів, а також співробітники підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, керівні співробітники служби карного розшуку, податкової міліції, слідчих апаратів тощо – всього 1030 осіб). На наявність корупції в районі чи місті вказали від 77,5 % до 83,9 % опитаних. Одним із найвагоміших недоліків у системі МВС більше половини назвали “офіційну” комерціалізацію забезпечення діяльності правоохоронних органів, на що штовхає вкрай низьке їх фінансування (хоча дехто відмітив “комерціалізацію” як позитивний фактор).

Тому варто підтримати думку авторів, що в країні потрібно досягти реального (фактичного) стану рівності усіх без винятку перед законом, усунути саму можливість користуватися “винятковістю” свого становища, спираючись на високе посадове місце, багатство чи належність до певної владної структури тощо [15].

Під час здійснення загально-профілактичних заходів протидії криміналізації ОВС поряд з названими раніше заходами треба звернути увагу на постанову Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року №1120 “Про стан виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки” [12]. В цьому документі, зокрема, сформульовані вимоги до МВС щодо недопущення посадових злочинів, більшої активної протидії організованій злочинності та корупції в державних органах, у тому числі в органах внутрішніх справ. Урядом також вказано, що сьогодні профілактичні заходи ще не повністю задовольняють вимоги Указів Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376 та від 18 лютого 2002 року № 143, якими визначені першочергові завдання щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян.

Важливою вимогою цієї постанови до МВС України є невідкладна розробка пропозицій стосовно внесення змін і доповнень до Закону України “Про міліцію” у зв’язку з прийняттям нових законодавчих актів, зокрема Закону України “Про попередження насильства в сім’ї” [8].

Своєрідним загально-профілактичним засобом протидії правопорушенням у системі МВС є відповідні рішення колегії міністерства. В якості прикладу боротьби з фактами порушень та тиску на слідчі органи МВС у сфері здійснення досудового слідства може бути рішення колегії МВС від 19 липня 2002 року №8/КМ. Зокрема в ньому зазначається потреба удосконалення слідчої роботи і недопущення правопорушень у цій сфері.

Колегією наголошувалось, що останні два роки слідчим підрозділам майже не виділялась передбачена табельною належністю криміналістична техніка, у більшості слідчих відсутні окремі робочі кабінети та автономні номери телефонного зв’язку, мають місце численні випадки порушення законності, дисципліни, вчинення злочинів [13].

Цим питанням був присвячений і наказ МВС України від 26 березня 2002 року № 295 “Про проведення експерименту з апробації нової системи підпорядкування слідчих підрозділів ОВС” [52]. Ним було передбачено з 1 квітня по 31 грудня 2002 року в ГУ МВС, у АР Крим та Київській області, УМВС в Донецькій та Одеській областях встановити підпорядкованість слідчих підрозділів по вертикалі, удосконалити правове забезпечення діяльності слідчих, для чого підготувати відповідні законопроекти про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України, що, в свою чергу, сприятиме усуненню недоліків у роботі, пов’язаних з порушеннями процесуальних термінів провадження по кримінальних справах, недопущенню прихованої тяганини, зловживань та фальсифікації у цій сфері діяльності. Крім того, наголошувалося на потребу серйозного поліпшення кадрового та матеріально-технічного забезпечення і зміцнення професійного ядра слідчого апарату.

У зв’язку з гостротою проблеми соціально-організаційної адаптації молодих фахівців у слідчих підрозділах, підкреслювалась нагальність створення належних умов для продуктивної праці слідчих, усунення недоліків у виховній роботі серед цієї категорії співробітників ОВС. На вирішення цих завдань спрямована Програма заходів щодо удосконалення організаційного, правового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення слідчого апарату ОВС, зміцнення дисципліни і законності в його діяльності на 2002-2005 роки.

В числі передбачених програмою заходів визначені і такі, що спрямовані на викриття і розслідування злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків. З цією метою передбачене проведення двотижневих занять підвищення кваліфікації слідчих, зокрема на базі Національної академії внутрішніх справ України. В подальшому в системі підвищення кваліфікації слідчих запланована розробка і запровадження обов’язкового курсу “Тактика розслідування особливо тяжких справ, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків”, а також розслідування специфічних категорій злочинів (кримінальні вибухи, підпали тощо), порядку взаємодії з правоохоронними органами інших держав під час розслідування кримінальних справ та запровадження ознайомчого курсу щодо обліку злочинів та складання слідчої звітності. Крім цього визначені першочергові завдання поліпшення ресурсного та фінансового забезпечення слідчих підрозділів ОВС і відповідальні за виконання цих доручень органи та посадові особи, затверджені конкретні терміни виконання програми [23].

Запобіганню правопорушень серед окремих співробітників ОВС сприятиме запровадження в практику їх діяльності принципів роботи поліції (міліції) з населенням, сформульованих у цілому ряді міжнародних і внутрішньодержавних нормативних актах – Загальній Декларації прав людини (1948 р.), Договорі про Європейський Союз (1957 р.), Кодексі поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку (1979 р.), Конституції України, Законі України “Про міліцію” та інших. Як справедливо зазначає М.І Ануфрієв, деяким співробітникам міліції ще властиві зловживання посадовим становищем, невжиття заходів до правопорушників, байдужість, формалізм, помилкова орієнтація окремих служб на широке застосування адміністративних санкцій, що формує атмосферу зловживань і порушень серед особового складу і небажання населення співпрацювати з органами внутрішніх справ [23]. Тому всі ці фактори враховані МВС України у Комплексній програмі кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни на 2001-2005 роки, якою передбачено:

- проведення моніторингових досліджень громадської думки про діяльність ОВС;

- розробка і впровадження правового механізму поновлення порушених співробітниками міліції прав та інтересів громадян, відшкодування персонально завданих ними матеріальних збитків;

- поширення практики прийому громадян в органах внутрішніх справ та безпосередньо за місцем їх проживання, у трудових колективах та громадських приймальнях;

- розробка системи матеріального і морального заохочення… [2].

Суворе дотримання статутних вимог у житті і діяльності служб та підрозділів було і лишається одним із найважливіших організаційних заходів для попередження правопорушень серед співробітників ОВС. Прагнучи до зміцнення службової дисципліни керівник повинен діяти чітко в межах закону і статутних вимог та відповідних нормативних документів МВС. При цьому має суворо дотримуватися правовий статус співробітника, забезпечуватись постійна турбота про його здоров’я, достойні матеріально-побутові умови життя, вивчення і послідовне вирішення їх правомірних потреб, здійснюватися захист від криміногенного негативного впливу і неправомірних дій з боку посадових осіб.

Важливо запровадити дієвий соціальний контроль за умовами проходження служби в органах внутрішніх справ. В числі його основних елементів можна виділити:

- науково обґрунтовані правові норми, що відповідають міжнародним стандартам, і які мають дістати свою реалізацію в законах, статутах, настановах, інструкціях, положеннях і наказах (нормативний елемент);

- реальний і послідовний контроль з боку керівників (начальників) за дотриманням співробітниками цих норм та правозастосовча практика стимулювання і, за потреби, ─ примусу до виконання чинного законодавства (організаційний елемент);

- громадська думка, оцінка і висновки про дотримання діючих норм права, формування в колективах співробітників ОВС позитивних установок на правомірну поведінку і, відповідно, негативного ставлення до неправомірної поведінки (психологічний елемент).

Системне використання цих елементів соціального контролю в зміцненні службової дисципліни, законності і порядку допомагає вирішувати і профілактичні завдання.

Особливе місце в попередженні злочинів, які вчиняються окремими співробітниками ОВС, належить засобам правозастосовчого впливу: дисциплінарним, адміністративним, кримінально-правовим, які не усувають соціальних причин злочинної поведінки, а лише впливають на психіку людей, стимулюючих належну поведінку або погрозою невідворотного покарання утримують від суспільно небезпечних діянь.

Особливо підкреслимо, що за вчинення злочинів чи інших правопорушень винні мусять нести особисту (персональну) відповідальність. Її не можна перекладати на начальників, тим самим провокуючи їх до приховування негативної (у тому числі й злочинної) поведінки підлеглих. Керівник мусить відповідати за прямі порушення, факти умисного потурання чи безконтрольності, але за умови, якщо буде доведена його особиста провина і не інакше як на підставі винесеної судом окремої ухвали. Крім цього рівень відповідальності має бути адекватним об’єктивним і суб’єктивним можливостям керівника.

Відомо, що ефективність попередження злочинів правовими засобами у першу чергу залежить від змісту законів, рівня правозастосовчої діяльності і якості роботи ОВС.

Збалансований розвиток економіки, зміцнення державних інститутів влади, вирішення соціальних проблем і стабілізація політичної ситуації в країні є головним, але не єдиним важелем у боротьбі зі злочинністю, у тому числі в органах внутрішніх справ. Саме взаємозв’язок загальної та спеціальної систем попередження протиправної діяльності мусить бути органічним і послідовним, оскільки неможливо засобами загального попередження вирішити проблему попередження окремих видів злочинів, так само як і лише засобами спеціального попередження неможливо вирішувати завдання подолання загальної злочинності взагалі і злочинності в системі МВС зокрема.

Суспільно-політичні процеси, що відбуваються в Україні з часу проголошення її державного суверенітету, формування незалежної демократичної правової держави вимагають нових підходів до забезпечення виховного впливу на людину, оновлення змісту, форм і методів цієї роботи.

Особливого значення набувають зміст та організація виховної роботи в органах внутрішніх справ. І це не випадково. Сьогодні ще не ліквідовані порушення законності з боку їх окремих співробітників, мають місце зловживання владою, приниження гідності та нехтування правами громадян. Це свідчить про те, що не кожен співробітник є взірцем ввічливості і тактовності, високої культури і чуйності, уважності та неупередженості при спілкуванні з громадянами. Усунення цих недоліків значною мірою визначатиме ставлення населення до системи МВС, позитивно впливатиме на рівень довіри до неї та підтримки суспільством діяльності правоохоронців.

Отже, потреба удосконалення виховного процесу, підвищення дієвості заходів виховного впливу на співробітників, забезпечення участі у цій справі керівних кадрів усіх рівнів, громадських формувань, колективу в цілому є одним із найнагальніших напрямів роботи з співробітниками ОВС.

Заходи виховного характеру являють собою сукупність засобів і способів впливу на свідомість людини при суворому дотриманні конституційних та загальнолюдських прав і свобод особистості. Основа виховання співробітників ОВС з метою попередження злочинів і фонових явищ – формування соціально корисних інтересів і потреб та сприяння якомога повнішому їх задоволенню, надання особам, які вчинили негативний проступок несвідомо чи в результаті допущеної помилки, педагогічної, психологічної чи соціальної допомоги.

Важливим засобом виховного впливу в колективах є особистий приклад керівників та активу громадських формувань у найсуворішому дотриманні чинного законодавства, статутів та відомчих приписів. Тому зміцнення дисципліни і попередження злочинів повинні тісно поєднуватися з рішучим усуненням аморальної і протиправної поведінки посадових осіб.

Базовими документами, що відносяться до системи відомчих нормативних актів, які мають загальнопрофілактичний вплив через певну мережу заходів організаційно-управлінського характеру є Положення про організацію виховної роботи з особовим складом органів і підрозділів внутрішніх справ України та Концепція виховної роботи у вищих навчальних закладах МВС України, Положення про психолого-педагогічне супроводження навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах МВС України і Положення про порядок організації та проведення виховної роботи з перемінним складом вищих навчальних закладів МВС України, якими визначаються стратегічні напрями, мета, завдання і форми виховної роботи, її планування, облік та звітність.

Виховна робота з персоналом системи МВС розглядається з наукових позицій у прикладному її значенні як багатофакторний, диференційований і багатоетапний напрям профілактичної діяльності, що має, по-перше, стримуючий від вчинення протиправних дій попереджувальний вплив на свідомість співробітників; по-друге, створює підґрунтя для формування і закріплення у співробітників стійких стереотипів законослухняної поведінки; по-третє, забезпечує високу громадянську свідомість і відповідальність щодо виконання покладених на них державою і суспільством обов’язків під час проходження служби в органах внутрішніх справ. Аналізуючи зміст виховної роботи з співробітниками ОВС, її складових частин, сформульованих у названих вище нормативних документах МВС, зокрема тих із них, що визначають її як комплекс організаційних, морально-психологічних, інформаційних, педагогічних, правових, культурно-просвітницьких, соціальних заходів тощо, спрямованих на розвиток у співробітників особистої відповідальності за свідоме виконання Конституції та законів України, вірності Присязі, безумовного дотримання Кодексу честі, високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, державного світогляду, засвоєння морально-етичних норм поведінки [26].

Розглядаючи названі питання стосовно змісту та вимог виховної роботи в органах внутрішніх справ, її мети, завдань і способів реалізації автор має намір, спираючись на відповідний аналітичний матеріал проаналізувати та здійснити спробу визначити дієвість виховного впливу на свідомість співробітників у сукупності з іншими напрямами, формами, засобами і методами профілактичної діяльності – саме як запобіжну діяльність протидії злочинним та іншим протиправним проявам серед співробітників ОВС.

Утвердження високої внутрішньої духовності кожного співробітника ОВС, допомога у становленні його як особистості може здійснюватися з допомогою благодійного впливу християнської моралі, Церкви, потенціал яких використовується сьогодні ще не повною мірою. З огляду на історію розвитку суспільства, треба частіше залучати представників різних релігійних конфесій до патріотичного і духовно-морального виховання співробітників ОВС, що значно розширить можливості підвищення авторитету та престижу правоохоронної служби.

Попереджувальний вплив і нейтралізація причинного комплексу, що породжує злочинність деяких співробітників ОВС, мусить здійснюватися на трьох рівнях:

а) на рівні загального, що генерує злочинність в цілому;

б) на рівні особливого, що відрізняється специфічними рисами, характерними саме для злочинів, які вчиняються співробітниками ОВС як специфічними суб’єктами;

в) на рівні індивідуальному (одиничного), де відображається сема нтика негативних властивостей і якостей особи.

Відомо, що співробітники ОВС, особливо міліції, зазнають порівняно чи не найбільшого впливу частин криміналізованого суспільства, оскільки за специфікою своєї діяльності постійно контактують з представниками злочинного світу. Нестабільність і динамізм соціально-економічної напруги у суспільстві відбиваються на формуванні у частини з них негативних рис, спонукають до перосмислення ціннісних орієнтацій, домінуючих мотивів і “пріоритетів” у гіршому розумінні цього слова. Від цих та деяких інших обставин багато в чому залежить і ефек тивність службової діяльності співробітника. Отож, розрив між рівнем матеріальної забезпеченості та ступенем соціально-правової захищеності співробітників і значно зрослим службовим навантаженням на них досягає межі, за якою спостерігається висока імовірність психологічного та соціального зриву людини, що за певних обставин трансформується у правопорушення та злочини з боку частини співробітників ОВС. Тому нейтралізація і позбавлення цих негативних факторів у свою чергу сприяє усуненню деформації у свідомості співробітників і проявів їх неадекватної поведінки, що виливається в грубість, брутальність, зневажливе ставлення до затриманих, приниження їх гідності, амбіційність стосовно громадян, та інших відхилень у міжособистісних стосунках.

Значних змін потребує існуюча практика боротьби зі злочинністю в середовищі самих співробітників ОВС. Назріла потреба у додатковому перегляді та удосконаленні системи аналізу і накопичення інформації вчинених злочинів конкретними співробітниками, подолання високої їх латентності.

Серед документів МВС України, які мають загальноспрямовуюче та профілактичне значення для співробітників ОВС, спонукають його до зразкового виконання завдань та досягнення високих результатів правоохоронної діяльності можна назвати “Етичний кодекс співробітника ОВС”, схвалений колегією МВС України 5 жовтня 2000 року №7/КМ/8, Кодекс честі співробітника ОВС України, Звернення колегії МВС України до особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ.

Зокрема, положення цих документів сформульовані в межах правового простору, який визначається Конституцією і законами України, враховують інші нормативні акти держави, що регламентують діяльність системи МВС. У них також підтримуються принципи, закладені в Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, Декларації про поліцію, прийнятої Парламентською Асамблеєю Ради Європи 8 травня 1979 року, Європейському кодексі поліцейської етики, прийнятому Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2001 року. В кінцевому підсумку вони спрямовані на забезпечення кожним співробітником свідомого дотримання при виконанні службових завдань та в особистому житті вимог Присяги співробітника органів МВС, відповідних своєму статусу та посадовому становищу етичних норм.

Практична реалізація та результативність дії згаданих документів у першу чергу залежить від постійної уваги до втілення їх положень у повсякденне життя керівниками усіх рівнів, передусім демонструючи власний приклад дотримання задекларованих етичних норм та зразкові власної поведінки.

У зв’язку з наявністю злочинності у сфері правоохоронної діяльності, існує нагальна потреба в розробці кримінологічної характеристики особистості злочинця, як злочинця особливого типу – співробітника правоохоронних органів, у тому числі й ОВС. Зокрема А.М. Варигін поділяє співробітників на певні класифікаційні групи (особи, які вчинили посадові злочини і злочини проти правосуддя, а також особи, які вчинили загальнокримінальні злочини) [26].

Для того, щоб здійснювати стримуючий вплив на мотивацію протиправної поведінки співробітників ОВС, потрібно виявити найтиповіші властивості соціально-психологічного механізму цих осіб і розробити найефективніші засоби спонукання їх до прогресивних змін особистості.

Тому при забезпеченні нейтралізації дії конкретних шкідливих мотивів в особистісній сфері співробітника, як наголошує В.В. Лунєєв, політичних, корисливих, насильницько-егоїстичних, анархістсько-індивідуалістських, легковажно-безвідповідальних, боягузницько-малодушницьких [45], варто зважати на специфіку злочинних дій співробітників ОВС, до яких, з точки зору Ю.А. Мерзлова можна віднести кар’єристські, відомчо-корпоративні, статусно-виконавчі, службово-корисливі та ідейні [54].

Усі специфічні мотиви, пов’язані з виконанням обов’язків по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю, можна об’єднати в групу так званих “службістських” мотивів, характерних для злочинів, пов’язаних з перевищенням влади або службових повноважень, прагненням (всупереч власним об’єктивним можливостям і підготовці) виглядати професіоналом, вчинених із кар’єристських спонукань чи небажання ускладнювати стосунки з керівниками або колегами по роботі. Останні мотиви криміногенної поведінки найчастіше проявляються у вчиненні злочинів проти правосуддя: примушуванні давати показання, притягненні завідомо невинного до кримінальної відповідальності, завідомо незаконні затримання, привід або арешт тощо.

Не менш розповсюдженим є корисливий мотив, що демонструє прагнення задовольнити справжню чи уявну потребу в матеріальних благах, внутрішнє бажання особи до незаконного збагачення та отримання незаконної матеріальної чи іншої вигоди [54].

Певні складнощі викликає визначення і подолання мотивів, що виникають раптово при певному збігу обставин. Зокрема, йдеться про демонстрування співробітником органів МВС своєї влади над людьми, приховування ним злочинів, вдаванням до помсти, а також про такі поширені необережні злочини, як порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, які, здебільшого є наслідком невиправданого ризику, бравади, зневажливого ставлення до загальноприйнятих норм безпеки на дорозі.

Варто звернути увагу на наявність проблеми стосовно визначення типології злочинців у сфері правоохоронної діяльності. В кримінології існують різні поняття, погляди і точки зору на питання типології та класифікації злочинців. На наш погляд, класифікація визначається як система підпорядкованих понять (класів, об’єктів) цієї галузі знань, сформована з урахуванням загальних ознак об’єктів та закономірних зв’язків між ними, і яка дозволяє орієнтуватися в множині об’єктів і виступає джерелом їх пізнання.

Попередження злочинів серед співробітників ОВС має здійснюватися, зокрема, з урахуванням особливостей таких їх типів, як “азартні силовики”, “хабарники”, “кар’єристи”, “перевертні”, “випадкові злочинці” (тобто ті, хто намагається пояснити свою криміногенну поведінку тим, що “не мали іншого виходу”, упевненістю в безкарності та вседозволеності, наявністю “фінансових проблем тощо”) [21].

Об’єктами індивідуального попередження серед співробітників ОВС є не лише співробітники, які допустили порушення службової дисципліни та мають відхилення у поведінці, але й імовірні порушники правових норм, тобто співробітники, віднесені до так званих “груп ризику”. Специфічність такого об’єкту попередження і сутність запобіжної діяльності дає підстави іменувати її індивідуальною кримінологічною профілактикою. У свою чергу, в якості її предмету варто визначити головним чином індивідуально-профілактичний вплив, спрямований у першу чергу на усунення чи нейтралізацію причин та умов інших ланок (елементів) причинного сплетіння, наявність яких призводить до вчинення злочину.

Як відомо, особистість співробітника ОВС, стосовно якого здійснюється профілактичний вплив, є головною ланкою в системі пріоритетів кримінологічного попередження.

В коло співробітників, які потребують профілактичного впливу, можна віднести тих, хто:

- має дисциплінарні стягнення, але продовжує допускати порушення;

- вживає спиртні напої у службовий час чи зловживає ними у вільний від роботи час;

- має досвід вживання наркотичних чи психотропних речовин (коли це не викликане медичними потребами);

- допускає невиходи на службу без поважних на те підстав, систематичні запізнення чи інші незначні порушення дисципліни і порядку;

- недбало ставиться до виконання службових обов’язків, несвоєчасно реагує на приписи і розпорядження керівництва та звернення населення;

- зневажливо та зверхньо ставиться до громадян, з якими вступає у правовідносини по службі;

- схильний до перевищення владних повноважень чи зловживань службовим становищем;

- скоїв аморальні вчинки на службі чи в побуті, створював конфліктні ситуації психофізіологічної неврівноваженості, наявності хронічних захворювань тощо;

- негативно ставиться до сім’ї, родичів і близьких, схильний до розпусти;

- має корисливу спрямованість поглядів та вчинків, здатність до зради інтересів служби;

- схильний до кар’єризму, окозамилювання, намагається усіляко догодити старшим начальникам, здобуваючи вигоду для себе, а також інші категорії осіб, перелік яких можна продовжувати в залежності від конкретних ситуацій і обставин.

Потреба забезпечення індивідуального профілактичного впливу в системі МВС зумовлена саме тим, що злочини та інші правопорушення допускаються саме проти тих суспільних відносин, у яких ці особи беруть безпосередню участь, виступаючи гарантами правопорядку і законності і на них розповсюджуються регулятивні, соціально-охоронні і контрольні функції. Тому соціально-правовий статус і функції суб’єктів індивідуальної кримінологічної профілактики мають бути нормативно визначені із чітким розмежуванням компетенції, повноважень, засобів і методів попереджувальної діяльності, а також різновидів підфункцій ( у тому числі організаторських, аналітичних, інформаційних, методичних та інших). Важливим є чітке визначення сфери діяльності кожного із суб’єктів профілактики, дотримання субординації, підпорядкованості і компетенції цих суб’єктів щодо здійснення профілактичних функцій.

Наведений раніше аналіз стану злочинності серед співробітників ОВС свідчить саме про недостатній рівень індивідуального попередження злочинів цієї категорії правопорушників.

Визначення підстав для застосування індивідуальних заходів попередження стосовно співробітників ОВС є обов’язковою умовою цієї діяльності. Визначення кола осіб, стосовно яких виникла потреба в індивідуальному попередженні злочинів, повинне ґрунтуватися на наявності реальних підстав для цієї діяльності, тобто її здійснення, мусить бути обґрунтованим і потрібним [30]. Безпосереднє виокремлення конкретних осіб, пов’язане з прогнозуванням на ґрунті ознак, що складають конкретне значення кримінологічних підстав.

Одним із перших Г.А. Аванесов запропонував у загальному вигляді методику індивідуального кримінологічного прогнозу, яка, на його думку, повинна складати прогностичну модель, побудовану на основі вивчення і узагальнення зовнішніх показників поведінки і внутрішніх мотивів та установок [18].

Конструктивніші й ґрунтовніші розробки у цьому напрямі були здійснені А.П. Закалюком, який визначає методичні принципи прогнозування індивідуальної злочинної поведінки та методи прогнозування [30]. Це дає можливість творчо використовувати ці методики для кримінологічного прогнозування індивідуальної злочинної поведінки з боку певних категорій співробітників ОВС. Подальша розробка прогностичних моделей та вирішення проблем, пов’язаних з відбором адекватних і зручних для прогнозування ознак (індикаторів), надання їм правильної оцінки за бальною шкалою для здобуття найвірогідніших прогностичних висновків стосовно майбутньої поведінки осіб, які піддавались прогнозу, дає змогу виявити кримінологічне підґрунтя для майбутньої розробки тактики індивідуального попередження злочинної поведінки з урахуванням даних здійсненого прогнозу.

Формування наукових основ тактики індивідуального попередження злочинів як у теоретичному аспекті, так і на прикладному рівні, як зазначає А.П. Закалюк, ще не дістало глибокої системної розробки [30]. Тим більше, вкрай недостатньо розроблені вченими-кримінологами питання, що розглядаються у даній роботі. Тому, розглядаючи ці проблеми в даному контексті, варто погодитися з А.П. Закалюком у тому, що індивідуальне попередження злочинів (у тому числі в середовищі співробітників ОВС), як і інша правозастосовча практика та вся попереджувальна практика в цілому, не може здійснюватися стихійно, безсистемно, а мусить мати свою науково обґрунтовану тактику. Це означає, що з наукових позицій треба вивчити і визначити поняття, сферу дії, підстави, принципи, вимоги і умови здійснення цієї тактики, а також елементи, інтенсивність, черговість, порядок і способи застосування та результативність її практичного втілення.

Крім цього, підкреслимо, що тактика індивідуального попередження злочинів мусить акумулювати та забезпечувати практичне використання багатьох наук (у тому числі й науки управління) і передової практики, добиватися позитивного впливу та змін в об’єкті дослідження, яким у цьому випадку виступає співробітник ОВС, щоб усунути імовірність вчинення ним злочину.

Кримінологічні попередження спеціального характеру

Забезпечення власної безпеки системи МВС як спеціально-кримінологічний засіб запобігання та протидії злочинам, що вчиняються окремими співробітниками ОВС, має за мету усунення такого поступового утворення нового кримінологічного феномену як втягування все більшої кількості державних службовців, у тому числі й правоохоронних відомств, у протиправну (злочинну) діяльність.

Криміналізація правоохоронних органів має своє підґрунтя і закономірний розвиток в умовах ескалації злочинності і функціонування поряд з офіційними структурами «кримінальних спільнот», генератором яких виступає організована злочинність. Тому надзвичайну актуальність і практичну значимість являє собою проблема попередження та подолання злочинності з боку деяких співробітників ОВС як фактора, що певною мірою виступає загрозою національній безпеці країни.

Саме тому спрямованість попереджувальних дій мусить охоплювати і враховувати такі аспекти:

- злочинність осіб, наділених специфічними повноваженнями у сфері охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю, об’єктивно властива усім моделям суспільного устрою;

- сфери і межі діяльності співробітників ОВС надто широкі, багатогранні і різнобічні (попереджувальні, правозастосовчі, оперативно-розшукові, включаючи негласні, тощо);

- зміст і сутність протиправних дій з боку окремих представників правоохоронної системи не вичерпується сферою виконання ними службових завдань;

- владні повноваження співробітників відповідних структурних підрозділів системи МВС в силу своєї специфіки відрізняються гнучкою адаптацією до нових форм і методів злочинних проявів (незаконна участь у підприємницькій діяльності, явне посередництво при вирішенні проблем, що виникають при здійсненні правоохоронними відомствами своєї контрольної функції, вимагання хабара за бажане вирішення певного кола питань, пов’язаних з провадженням по кримінальних справах, об’єднання частини співробітників у групи, які можуть спеціалізуватись як на «розвалі» кримінальних справ, так і на вчиненні злочинів загальнокримінальної спрямованості, передусім за допомогою наявної в органах внутрішніх справ інформації про протиправну діяльність певних структур чи осіб).

Як відомо, суспільство, держава і окремий індивід у контексті всіх його соціальних зв’язків являють собою певну систему. Тому термін «безпека» у цьому випадку має розглядатись як невід’ємна властивість будь-якої системи, що характеризує її цілісність, самостійність та стійкість. Втрата будь-якої із цих ознак неминуче призведе до руйнування чи загибелі системи [22]. Саме з цих позицій можна стверджувати про правомірність і доцільність існування такої категорії як внутрішня безпека ОВС та її забезпечення, що має на увазі досягнення певного рівня захищеності життєво важливих інтересів системи МВС від зовнішніх чи внутрішніх загроз. Тут йдеться про власну (внутрішню) безпеку відомства як про специфічний об’єкт охорони його інтересів. Звідси витікає поняття «забезпечення власної безпеки» в органах внутрішніх справ як заснованої на принципах комплексного підходу програмування та планування діяльності спеціальних суб’єктів (підрозділів внутрішньої безпеки і розслідувань) і апаратів по роботі з кадрами, покликаних забезпечити досягнення такого рівня захищеності життєво важливих інтересів системи МВС, який відповідав би критеріям безпеки і одночасно створював відповідні умови для усунення можливості проникнення в органи внутрішніх справ представників кримінальних структур чи осіб з криміногенною мотивацією, запобігання і протидії протиправній діяльності співробітників ОВС та умовам її виникнення та захисту персоналу системи МВС та їх близьких від кримінальних зазіхань.

Потреба в науковому та правовому забезпеченні власної безпеки обумовлена не лише наявністю негативних тенденцій у динаміці та структурі злочинності серед співробітників ОВС, але й відсутністю всебічно обґрунтованих методичних і практичних рекомендацій з цих питань.

Вимагає глибшої і детальнішої розробки і регламентації проблема пошуку нових та оптимізації чинних шляхів зміцнення дисципліни і законності в органах внутрішніх справ, формування ефективної системи заходів, яка б унеможливлювала випадки, коли частина співробітників ОВС має змогу активно і професійно використовувати знання, навички, зв’язки та інформаційні дані, здобутих в процесі оперативно-службової діяльності, а також табельну зброю, спеціальні засоби, техніку та інші можливості системи для власної протиправної діяльності.

У цьому зв’язку є потреба створити ефективну систему різнопланових прийомів та способів для своєчасного виявлення і усунення фактів прихованої протиправної діяльності з боку частини співробітників системи МВС, особливо злочинів, що мають багатоепізодний характер та пов’язані з діяльністю організованих злочинних груп і забезпечуються чітким розподілом ролей, використанням зв’язків та можливостей впливових посадовців для протидії викриттю протиправної діяльності.

Отже, здійснюючи заходи, спрямовані на зміцнення внутрішньої безпеки системи, потрібно мати на увазі три основних напрями її забезпечення. По-перше, вирішення комплексу завдань (медичних, психологічних, організаційних і оперативно-розшукових), спрямованих на виявлення в процесі формування резерву нового прийому на службу в органи внутрішніх справ кандидатів, які за своїми особистісними якостями і мотивацією до правоохоронної діяльності не відповідають обов’язковим вимогам та стандартам, наявність яких є потрібною для співробітників цього правоохоронного відомства, а також забезпечення активної протидії їх намаганням проникнути в систему кримінальної юстиції. По-друге, це своєчасне виявлення, викриття і припинення фактів злочинної поведінки з боку окремих співробітників органів, а також випадків ініціативного підкупу і залучення до кримінальної діяльності морально не стійких співробітників та намагань криміналітету впливати на співробітників системи МВС, у тому числі й під час службових та побутових стосунків. По-третє, це активна протидія поширенню дезінформації, застосуванню шантажу чи інших методів і засобів дискредитації співробітників, загрозі фізичного усунення чи застосування психічного та фізичного тиску безпосередньо на самого співробітника чи використовуючи для цього сім’ї, близьких та родичів.

Розглядаючи зазначені напрями забезпечення внутрішньої безпеки ОВС, підкреслимо, що всі вони в процесі практичної реалізації мають на меті не лише викриття і припинення злочинних проявів з боку окремих співробітників органів, але й складають основу для спеціально-кримінологічного попередження їх протиправної поведінки. З огляду на це вбачається доцільним чітко визначити і конкретизувати заходи, поетапне здійснення яких сприятиме як подоланню причин та умов, що стають підґрунтям для формування злочинної поведінки в середовищі ОВС, так і створить передумови для боротьби з намаганнями скомпрометувати, шантажувати чи залякати їх співробітників.

Звичайно, не існує безпомилкових способів виявлення кандидата на службу до правопорушень чи інших ганебних вчинків. Адже певні негативні риси, якості чи звички людини можуть сформуватися в результаті збігу обставин, під впливом негативного оточення, у тому числі й службового. І все ж, при відсутності компрометуючих відомостей стосовно майбутнього співробітника варто дотримуватися постулату, що коли до служби в системі МВС він чесно жив і не вступав у конфлікт із законом, то й надалі йому важко буде відступити від своїх принципів. Це, власне, і є підтвердженням потреби отримання якомога точніших і докладніших відомостей про спосіб життя, оточення та інші обставини, що могли суттєво вплинути на формування особистості кандидата на службу.

У той же час практика свідчить, що методи вивчення, ретельність та критерії відбору на службу, які застосовуються апаратами по роботі з персоналом та іншими службами, що беруть участь у вирішенні цих проблем, на практиці (при зовнішній схожості і відповідності відомчим інструкціям та рекомендаціям) все ж мають суттєві розбіжності. Головна причина тому — суб’єктивізм та протекціонізм, які ще досить широко поширені в роботі з персоналом, формальний, поверховий і безвідповідальний підхід до вирішення питань щодо прийняття на службу. Проблема полягає і в тому, що деякі посадовці, у тому числі й ті, які наділені правом не лише здійснювати, але й встановлювати певні норми та принципи щодо вирішення питань добору на службу, не завжди дотримуються загальновизнаних етичних норм роботи з персоналом і свідомо ігнорують негативну інформацію, отриману в результаті перевірки кандидатів на службу.

Це стає можливим у результаті розмитості, неконкретності і нормативної неврегульованості у цих питаннях, що дозволяє в окремих випадках не звертати увагу на відомості негативного характеру, що були отримані в процесі перевірок, і, при потребі, обґрунтувати позитивне рішення щодо можливості служби в правоохоронній системі. Причому тут йдеться не лише про відомості, що дають уяву про правослухняність кандидата, його найближче оточення, але й про виявлені негативні риси характеру, низькі фізичні чи інтелектуальні якості, наявність шкідливих звичок, незадовільні результати психофізіологічного тестування, погану вихованість тощо. Кожна з цих рис особистості може стати фатальною у майбутньому і призвести до подій, що матимуть вкрай негативні наслідки для системи МВС.

Сама наявність таких випадків спонукає до визначення конкретного, вичерпного, що не потребує додаткового тлумачення, переліку компрометуючих відомостей, рис характеру чи інших обставин, які матимуть вирішальне значення при вирішенні питання доцільності служби в органах внутрішніх справ.

Надійним засобом протидії формуванню протиправної поведінки співробітників ОВС може послужити налагодження системи розгляду усіх видів скарг та звернень громадян (наданих письмово, усно чи по телефону, у тому числі анонімних). Подальшого удосконалення потребує практика функціонування «гарячих ліній» та «телефонів довіри». Вона має носити системний характер, а також регламентуватися відомчою інструкцію, яка б детально визначала порядок надходження, обробки, реєстрації і реагування на повідомлення та звернення громадян стосовно незаконних і необґрунтованих дій співробітників ОВС, їх аморальної чи протиправної поведінки.

Поряд із реагуванням на факти правопорушень з боку співробітників, які дістали своє підтвердження, у цій інструкції треба передбачити конкретні наслідки співпраці з громадянами, повідомлення яких допомогли викриттю правопорушника і реально сприяли виявленню і припиненню його злочинних дій. Це значно сприятиме також підвищенню відповідальності безпосередніх керівників, співробітників підрозділів внутрішньої безпеки і розслідувань та апаратів по роботі з персоналом за повноту реєстрації інформації, що надходить, та своєчасне і об’єктивне реагування на неї. Повинен бути встановлений чіткий порядок повідомлення заявників про результати розгляду їх звернень. У той же час, посадові особи, які здійснюватимуть перевірку таких повідомлень, мають діяти таким чином, щоб завдяки ретельному «фільтруванню» і перевірці наявної інформації не припуститись упередженості і тим самим не сприяти навмисній дискредитації співробітників, які добросовісно виконують свої обов’язки.

Треба зважати й на те, що злочинна поведінка, властива деяким співробітникам ОВС, впливає практично на кожного співробітника, навіть коли він не схильний до правопорушень. Це робить вкрай важливим не лише виховання у співробітників вищих норм професійної моралі, але й одночасне створення у підрозділах такої атмосфери, що унеможливлює участь співробітників у злочинній діяльності.

Аналіз результативності попередження злочинів та інших правопорушень з боку співробітників і забезпечення власної безпеки системи МВС свідчить про те, що крім загальнопрофілактичних проблем величезне значення для протидії криміналізації ОВС мають засоби спеціального характеру. Вони у першу чергу спрямовані на своєчасне виявлення та припинення конкретних причинно-обумовлюючих зв’язків, відпрацювання системи заходів і механізмів для викриття і документування протиправних дій і тактики застосування кримінально-правових санкцій.

Таким чином, для здійснення спеціально-кримінологічного попередження злочинів співробітників ОВС, важливо визначити та забезпечити виконання широкого кола заходів, що охоплюють усі без винятку сфери їх діяльності та життя і передбачають використання для досягнення цієї мети усього комплексу наявних можливостей – кадрових, виховних, соціальних, психо­фізіологічних, медичних, навчальних, оперативно-розшукових, технічних, розвідувальних, контрольно-аналітичних, інформаційних тощо. Успішне вирішення цих завдань сприятиме посиленню протидії криміналізації ОВС, розширить можливості для своєчасного виявлення та припинення протиправної поведінки з боку окремих співробітників Міністерства внутрішніх справ України.

ВИСНОВКИ

Українські вчені вже давно стверджують, що не можна оцінювати діяльність органів внутрішніх справ за показником «зростання-зниження» зареєстрованих злочинів хоча б тому, що насправді зростання злочинності в місті, районі — це результат активізації боротьби з нею. Проте саме таку оцінку використовують досі. У своєму виступі на засіданні Верховної Ради України 28 листопада 2002 р. Міністр внутрішніх справ Ю.Смирнов відзначив, що наша міліція домоглася 85-відсоткового розкриття злочинів! І це на тлі того, що в Польщі, Росії, Білорусі цей показник не перевищує 50—60%, і навіть у цивілізованій Німеччині, де високооплачувана поліція має новітню техніку, він становить 52—53%. За оцінками кримінологів, насправді в Україні розкривається лише близько 18—20% скоєних злочинів.

Нічого в системі статистики злочинів не змінюється вже десятки років, і ніхто не може зруйнувати таку систему лише тому, що відсоток розкриття, який рік у рік в усіх доповідях зростає хоча б на піввідсотка (що є приводом для надання чергових звань і нагород), раптом обвалиться з 85 до 20, і народ побачить: а король же голий !

Можна стверджувати, що нічого не зміниться доти, доки на державному рівні не буде змінено систему реєстрації, обліку й розкриваності злочинів. Змінити її можуть лише дві речі — Закон «Про статистику злочинності» або наказ (усний чи викладений у відповідному указі) Президента України, який зобов’яже Міністра внутрішніх справ реєструвати всі (!) злочини, і буде обіцяно, що ні Міністру, ні його підлеглим «за це нічого не буде ». При цьому єдиним статистичним показником розкриття злочину може бути лише обвинувальний вирок суду (ст. 62 Конституції України).

Для реальної оцінки стану злочинності в системі ОВС потрібно докорінно змінити практику формування статистичних даних про це явище. Зокрема, потребує удосконалення сам підхід до накопичення кількісних показників загальної злочинності чи окремих її видів, співставлення їх з певними величинами (наприклад, кількі стю працюючого особового складу), що дають можливість реально оцінити ступінь розповсюдженості злочинних проявів у тому чи іншому регіоні, службі, підрозділі.

Чіткішим мусить бути і поділ вчинених злочинів. Наявна практика ділити їх на злочини у сфері службової діяльності та інші не зовсім точно характеризує обставини, за яких вони вчиняються, оскільки переважна частина кримінально караних діянь здійснюється співробітниками або в період несення служби, або через належність конкретної особи до правоохоронної системи. Тому доцільніше було б виділити ще дві підгрупи злочинів саме з такими ознаками. Крім того, статистичний перелік варто доповнити аналізом вчинення злочинів за ступенем їх тяжкості.

Вирішення цих питань дасть нові можливості для оцінки стану, поширеності і якісних характеристик злочинності в органах внутрішніх справ, що, в свою чергу, значно сприятиме налагодженню дієвої попереджувально-профілактичної роботи з урахуванням усіх факторів, які впливають на рівень криміналізації системи МВС України.

Перебуваючи у процесі становлення та реформування суспільних відносин, економіки, правової системи, наша держава особливу увагу приділяє посиленню протидії злочинності та забезпеченню громадської безпеки в країні. Вирішення цього завдання невіддільне від потреби значного покращення роботи правоохоронних органів, зокрема ОВС. Сьогодні Міністерство внутрішніх справ України та його органи вживають відповідні заходи, спрямовані на оптимізацію структури та чисельності підрозділів, поліпшення їх технічної оснащеності, що позитивно впливає на криміногенну ситуацію в державі, сприяє ефективному захисту конституційних прав і свобод громадян.

Слід не забувати, що підвищення надійності сучасної правоохоронної системи визначальна роль належить людському факторів. Йдеться передусім про формування кадрового потенціалу, здатного на високому професійному рівні, відповідально і в межах закону підтримувати порядок і спокій у державі. Саме тому одним з найпріоритетніших напрямів діяльності в органах внутрішніх справ України була і залишається робота з їх співробітниками.

Сьогодні все більше уваги концентрується на підвищенні якісного рівня співробітників ОВС, забезпеченні належного професіоналізму, дисциплінованості і високої відповідальності кожного за результати своєї праці. Але на жаль з боку окремих співробітників ОВС є випадки недотримання правових норм при здійсненні правоохоронної діяльності, вчинення правопорушень і, зокрема, злочинів. Усе це вимагає ретельної і послідовної роботи, спрямованої на протидію криміналізації системи МВС, з широким залученням усіх наявних засобів.

Зроблений аналіз кримінальних справ дає підстави для класифікації мотивів їх злочинної поведінки. До найпоширеніших мотивів вчинення так званих “професійних” злочинів варто віднести: “службістські”, корисливі та прагнення до демонстрації своєї влади над іншими людьми. Мотивами вчинення загальнокримінальних злочинів найчастіше є корисливість, прагнення до виявлення зверхності чи сили з огляду на своє службове становище, хуліганство, помста чи ревнощі та легковажність та безвідповідальність щодо своїх вчинків.

Особливе місце у розв’язанні проблеми “службової” злочинності посідає подолання кризових явищ у владі, наявність яких веде до некерованості та дезорганізації усіх соціальних інститутів та систем, у тому числі й МВС, протиріч між суспільством і державою, а також у самій державній системі, а це бюрократизація державного апарату, корумпованість чиновників, нехтування ними інтересів державної служби, недотримання принципу рівності перед законом та судом і т.п.

На закінчення окремо хотілося б сказати про покарання.

Покарання повинне приносити користь суспільству насамперед тому, що воно є методом та засобом виправлення і перевиховання (хоча і специфічним) осіб, що скоїли злочини, а також тому, що воно є одним з засобів попередження нових злочинів. Саме тому покарання не повинне бути жорстоким.

Переоцінка жорстокості по відношенню «до шкідливих» для суспільства людей є не що інше, як відображення традиційного погляду на покарання “до” і “соціалістичного періоду”.

Разом з тим варто мати на увазі, що жорстокість по відношенню до злочинця - це лише перший етап приниження моральних якостей особистості, за яким слідують зневага до інтересів інших людей, байдужність до них, егоїзм і безпринципність. Цими реальними наслідками «виховання жорстокістю» зневажати не можна.

Зазначене не суперечить ні необхідності примусової сили покарання та його строгості, ні тому, що покарання пов'язане з обмеженням в особистих благах з заподіянням моральних страждань. Ні, і не може бути покарання без примусу, без моральних переживань і навіть страждань. Однак варто розрізняти непримиренність до злочинів і жорстокість стосовно злочинців. Непримиренність до всякого роду правопорушень означає, що слідом за злочином повинно обов'язково і швидко наступати покарання; що жодна особа,яка скоїла злочин, не повинна залишатися непокараною; що за тяжким злочином повинно наставати суворе покарання, супроводжуване суспільним осудом. Але не за принципом «око за око, зуб за зуб».

Зазначимо, що емоції - поганий порадник у питаннях каральної політики і практики, у питаннях боротьби зі злочинністю. І якщо є достатні підстави вважати, що людина може бути виправлена за допомогою мір виховного характеру і суспільного впливу без ізоляції його від суспільства, ті саме ці міри і варто використовувати.

У цілому ж необхідно мати увазі, соціальний ефект, що досягається шляхом попередження злочинів, незрівнянно більше, ніж ефект від застосування покарань за кожне правопорушення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996.

2. Комплексна програма кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни на 2001-2005 роки.

3. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Право, 2001.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Правник, 1998. – 158 с. – Ст. 6.

5. Інструкція про порядок обліку порушень законності (правопорушень) та надзвичайних подій за участю особового складу ОВС України // Наказ МВС України від 6 грудня 1991 р. № 552. – К., 1991. – С. 5.

6. Положення про організацію виховної роботи з особовим складом органів і підрозділів внутрішніх справ України // Наказ МВС України від 17 червня 2000 р. № 385 – К., 2000. – С. 2-6.

7. Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України: Затв. пост. Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. – К., 1993.

8. Про заходи щодо вдосконалення діяльності органів досудового слідства системи МВС України в сучасних умовах реформування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства і посилення протидії злочинності: Рішення колегії МВС України від 19 липня 2002 року № 8 КМ/1.

9. Про злочини, учинені співробітниками ГУМВС України в м. Києві, та покарання винних // Наказ МВС України від 22 березня 1999 р. № 228. – К., 1999. – С. 5-7.

10. Про наслідки перевірки роботи інспекції з особового складу УРОС УМВС України у Львівській області та покарання винних // Наказ МВС України від 9 листопада 2000 p. № 772. – К., 2000. – С. 3-4.

11. Про оголошення вироків судів відносно колишніх співробітників міліції // Наказ МВС України від 13 квітня 2001 p. № 277. – К., 2001. – С. 1-2. 17. 18.

12. Про попередження насильства в сім’ї: Закон України від 15 листопада 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10. – Ст. 70.

13. Про проведення експерименту з апробації нової системи підпорядкування слідчих підрозділів ОВС // Наказ МВС України від 26 березня 2002 р. № 295. – К., 2002. – С. 1-3.

14. Про результати перевірок міськрайорганів окремих управлінь МВС України та покарання винних // Наказ МВС України від 11 серпня 2001 р. № 679. – К., 2001. – С. 1-4.

15. Про стан виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р.

16. Абызов Р.М. Типология личностных деформаций несовершеннолетних преступников. – Ижевск, 1998. – С. 42.

17. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика / Акад. МВД СССР. – М., 1980. – 526 с. – С. 211.

18. Аванесов Г.А. Теория и методология криминологического прогнозирования. – М.: Юрид. лит., 1972. – 334 с. – С. 268.

19. Алексеев А.И. Российская криминологическая энциклопедия. – М., 2000. – 650 с. – С. 538.

20. Алтухов с.А. Криминологическая характеристика и профилактика преступлений, совершаемых сотрудниками милиции: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Ростов-н/Д, 2000. – 31 с. – С. 20.

21. Алтухов С.А. Преступления сотрудников милиции (понятие, виды и особенности профилактики). Науч.-практ. изд. / Ассоц. “Юрид. центр” – СПб: Пресс, 2001. – 269 с. – С. 38.

22. Антонов А.Б., Балашов В.Г. Основы обеспечения безопасности личности, общества и государства: Учебное пособие. – М., 1996. – 170 с. – С. 86-88.

23. Ануфрієв М.І. Партнерство ОВС з населенням: Стратегія, сучасний стан і досвід // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк, 2000. – № 2. – С. 9-10.

24. Бахин В.П., Карпов Н.С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с преступностью (данные исследований) – К., 2002. – С. 7-9.

25. Бахин В.П., Карпов Н.С. Преступная деятельность как объект криминалистического изучения (лекция) – К., 1999.

26. Варыгин А.Н. Мотивы преступлений сотрудников органов внутренних дел и типология личности. // Организованная преступность, миграция, политика. / Под ред. проф. А.И. Долговой. – М.: Российская криминологическая ассоциация, 2002. – С. 110-114. – С. 112.

27. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность. – М.: Юрид. лит., 1986. – 222 с. – С. 50.

28. Голіна В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика): Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Харків, 1994. – 43 с. – С. 12-25.

29. Дубовик О.Л. Принятие решения в механизме преступного поведения и индивидуальная профилактика преступлений. – М., 1997. – 27 с.

30. Закалюк А.П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1986. – 192 с. – С. 85-90.

31. Игошев К.Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. – Горький: Горьк. высш. школа МВД СССР, 1974. – 167 с.

32. Коган В.М. Социальные свойства преступности / Акад. МВД СССР. – М., 1977. – 91 с.

33. Кравченко Л.М. Кваліфікація злочинів // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3.

34. Криминология / Под ред. А.И. Долговой. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1997. – 779 с.

35. Криминология / Под ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. – М., 1995. – 512 с.

36. Криминология / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – 512 с. – С. 133-134.

37. Кудрявцев В.Н. Социальные деформации. – М., 1992. – 212 с. – С. 5, 22-23.

38. Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования: Учебное пособие. – М.: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1998. – 215 с. – С. 9.

39. Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии: о структуре индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1968. – 175 с. – С. 133.

40. Литвак О. Про причини зростання злочинності та умови, що цьому сприяють // Віче. – 1997. – № 11. – с. 57-66.

41. Литвак О.М. Злочинність, її причини та профілактика. – К.: Вид-во Україна, 1997. – 167 с. – С. 19-21.

42. Личность преступника / Кудрявцев В.Н., Лейкина Н.С., Кондрашков Н.Н. и др.; ред. кол.: Кудрявцев В.Н. и др. – М.: Юрид. лит., 1975. – 270 с. – С. 25-26.

43. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М., 1984. – 186 с. – С. 35.

44. Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения. – М.: Наука, 1991. – 383 с. – С. 40.

45. Лунеев В.В. Преступное поведение, мотивация, прогнозирование, профилактика. – М., 1980. – 180 с.

46. Малков В.Д., Токарев А.Ф. Организация деятельности внутренних дел по предупреждению преступлений: Учебник для слушателей Академии управления МВД России. – М., 2000. – 190 с. – С. 11-14.

47. Мартиненко О.А. Кримінологічний аналіз правопорушень серед особового складу ОВС України // Вісн. Запорізького держ. ун-ту (юридичні науки). – Запоріжжя, 2001. – № 1. – С. 151-153.

48. Мерзлов Ю.А. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, совершаемых сотрудниками службы криминальной милиции: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Омск, 1998. – 23 с. – С. 15.

49. О государственной дактилоскопической регистрации в Российской Федерации: Федеральный Закон РФ от 25 июля 1998 г.

50. Отношение осужденных к наказанию и вопросы повышения эффективности их исправления и перевоспитания в местах лишения свободы / МВД СССР. Рязанская васш. шк. – Рязань, 1976. – 80 с. – С. 13.

51. Проблемы борьбы с изнасилованиями: Сб. научных трудов. – М., 1983. – С. 46.

52. Програма заходів щодо удосконалення організаційного, правового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення слідчого апарату ОВС, зміцнення дисципліни і законності в його діяльності на 2002-2005 роки.

53. Романов Р.Р. Юридическая психология. – М., 1998. – 290 с. – С. 221.

54. Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. – К.: Атіка, 2002. –143 с. – С. 41-43.

55. Сахаров А.Б. Личность преступника и типология преступников // Социалистическая законность. – 1973. – № 3. – с. 19-22.

56. Сахаров А.Б. Учение и личности преступника и его значение в профилактической деятельности органов внутренних дел. – М., 1984. – 160 с. – С. 4.

57. Серебрякова В.А. О месте материального фактора в системе причин преступности // Труды Омской Высшей школы МВД. – 1976. – Вып. 21. – С. 12-13.

58. Скорилкина А., Коломенский П. Значение уголовно-правового института задержания лица, совершившего преступление в практической деятельности органов внутренних дел // Уголовное право. – М., – 2000. – № 4. – С. 34.

59. Словарь иностранных слов. – М., 1982. – С. 229.

60. Тарарухин С.А. Преступное поведение. – К., 1994. – С. 60-61.

61. Тарасов Н.В. Преступления, совершаемые сотрудниками милиции. Криминологический аспект: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2000. – 37 с. – С. 15.

62. Федоров В.И. Духовно-нравственное воспитание сотрудников правоохранительных органов. – М., 2000. – С. 49-53.

63. Филимонов В.Д. Криминологические основы уголовного права. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1981. – 212 с. – С. 115-116.

64. Филонов В.Д. Состояние, причины преступности в Украине и ее предупреждение. – Донецк: Донеччина, 1999. – 638 с. – С. 56-58.

65. Шнайдер Г.И. Криминология. – М.: Прогресс-Универс, 1994. – 504 с.

66. Юцкова Е.М. Граждане и власть: некоторые криминологические аспекты // Преступность и власть. – М., 1996. – с. 30-31.