Курсовая работа: Вервольф - ставка Гітлера під Вінницею

Вступ

19 липня 1941р. останні військові частини Червоної Армії залишили Вінницю, а до кінця місяця фашисти окупували територію області. Невдовзі Вінниччину було штучно розчленовано на дві великі територіально-адміністративні частини. Південні і південно - західні райони по лінії Могилів-Подільський - Жмеринка - Бершадь відійшли під протекторат Румунії до так званої „Трансністрії", а решта районів відійшли до „Рейхскомісаріату Україна" з включенням до Житомирського генерального округу(генералбецірка).У свою чергу генералбецірк був поділений на ряд адміністративних одиниць - генерал-комісаріати (області). Так, на карті Вінниччини виникли "області" Вінницька, Гайсинська, Іллінецька, Калинівська, Немирівська, Монастирищенська¹ .

Сусідство з „Вервольфом" для більшості невинних людей стало нестерпним. За ешелованими кільцями військової охорони - Бар, Немирів, Гайсин, усе підпорядкувалось інтересам та таємницям „Вервольфу". З Лубен сюди переїхала спеціальна група таємної польової поліції „Ост", яка підпорядковувалась Гансу Раттенхуберу - шефу охорони. Проводились масові „зачистки" ближніх територій. Передбачалось створення восьми окремих районів, заселених виключно німцями. Зокрема, такий переселенський район, що отримав назву „Хачевальд", було утворено у південній частині Житомирщини - на півночі Вінниччини. Інший аналогічний район „Ферстенштадт" німці розмістили північніше „Вервольфа" - неподалік Калинівки. Чистокровні німці мали поселитися в 60 населених пунктах „Хачевальда", семи „Ферстенштадта".

Всього на Вінниччині трагічної долі білоруської Хатині зазнали 16 населених пунктів. У зв'язку з наказом державного міністра Розенберга керівника міністерства у справах окупованих територій, а також державного сили ввівся лікарняний огляд українців у віці 21-23 роки з метою встановлення працездатності. Щоб відправити ешелоном до Німеччини. Незважаючи на те, що деякі з українців, не чинили опору, бо зрозуміли цей наказ, а він був перекладений на українську мову, все таки збір української молоді проходив дуже погано. З боку цивільного управлянні, саме з боку служб по набору робітників обласного управління, до українців, які не бажали з'явитись до місць збору, були вжиті примусові заходи. Страх українців поїхати до чужої країни і розлучитися із своїми рідними та Вітчизною був дуже великий. Ця обставина була використана комуністичним підпіллям та проводом ОУН - УПА. Ці дві ворожі німцям організації закликали населення взятися за зброю і перейти до них, але ні в якому разі не їхати до Німеччини.

Виходить так, що Гітлер і його канцелярія бачила у слов'янах лише сильних і витривалих рабів, яких правда згодом планували знищити. А усякого хто буде проти, чекає суворе покарання - концтабір. Немає в Україні жодної сім'ї, в якій війна не забрала б хоч одну близьку людину. Разом з тим на службу до німців пішла група радянських офіцерів, з яких була створена таємна організація, яку розмістили у школі с Коло - Михайлівка. В її завдання входив збір інформації про військову техніку Радянської Армії. З колишніх військовополонених було укомплектовано загін німецької польової жандармерії, який розквартирувався у будівлях Коло - Михайлівського лісництва.¹

Для підвищення безпеки польової ставки Гітлера в Вінниці та навколишніх пунктах почали діяти близько десятка шкіл німецьких спецорганів. У Вороновиці наприклад, в будинку Можайського розмістився відділ Абверу на чолі з відомим розвідником Геленом. Повсюди була розгорнута активна боротьба по створенню розгалуженої агентної мережі, в тому числі й з місцевих жителів. Відомий, наприклад, факт завербування в якості агента одного з секретарів Вінницького райкому партії Ткаченка, який згодом „вивів" гестапівців на ряд підпільних груп, в тому числі і Бевза. До речі цей Гелен в майбутньому стане шефом західно-німецької розвідки. Ткаченко після війни був засуджений до розстрілу.

Під Вінницею Гітлер підписав дуже важливі директиви про подальший наступ на східному фронті. Директива № 44 від 21 липня 1942 р. орієнтувала війська, що воювали на крайній Півночі на захоплення Мурманської залізниці в районі Кандалакші. Цим ударом фашисти мали намір перерізати постачання радянських військ, що надходило від союзників через Баренцове море.

23 липня Гітлер підписав ще важливішу директиву № 45 - про оволодіння Чорноморським узбережжям Кавказу і Сталінградом та подальший наступ на Баку. Правда, це рішення викликало різку критику багатьох генералів. Тому дана проблема завжди цікавила різних дослідників. Чимало науковців по проблемі „Вервольфу" публікували невеликі статті у газетах і журналах, зокрема: Шафранський Є., Бранько Я., Пархомчук Т., Білей Н., та багато інших. А розбираючи проблему окупаційного режиму на території Вінниччини неможливо не згадати Гальчака С.Д. і його „Книгу скорботи України".

Саме по усім цим - вище викладеним фактам я вирішив більш детально з'ясувати події того часу. А саме, по-перше встановлення - „нового порядку" на Вінниччині і як це було пов'язано з об'єктом „Вервольф". По-друге дослідити місцеве цивільне управлянні і те яким було становище жителів окупованої території, по-третє з'ясувати, які загони і як діяли на даній території, який був їх внесок у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами. Намагатись з'ясувати, які з різноманітних газетних, журнальних і книжкових статей і оповідей є міфами, а які реальністю. На мою думку, ця проблема особливо актуальна в наш час.

Розділ І. Встановлення «нового порядку» і об'єкт «Вервольф» під Вінницею

Щоб зрозуміти суть нового порядку і особливості окупації на Вінниччині потрібно збагнути те, якою важливою була Вінниця ~ це невелике місто на німецьких військових картах. Тому що тут була одна з багатьох ставок Гітлера, але мало в якій з них він перебував таку значну кількість часу. Пояснення цьому є події, які тягнулись ще з 1938р. - Аншлюс Австрії, розчленування Чехословаччини. Київський і Білоруський військові округи зводяться в ранг особливих, стягуються 40 стрілецьких і кавалерійських дивізій, найпотужніший танковий кулак, 12 авіаційних бригад. Англійський дослідник цього періоду Леонард Меслі пише: "Протягом літа 1938р. росіяни будували аеродром під Вінницею. На початку вересня 20 бомбардувальників пролетіли над Румунією - „баком з німецьким пальним", до Чехословаччини. Тоді Гітлер вперше почув назву Вінниця і зрозумів майбутню користь з цього аеродрому для себе, а коли в липні 1941р. начальник німецького генштабу генерал - полковник Франц Гальдер запропонував направити першу танкову групу на Умань, щоб оточити якомога більше сили Червоної армії й створити умови для взяття Києва з заходу. То Гітлер зажадав щоб головні сили були направлені від Бердичева на Вінницю для збереження аеродрому. З цього випливає те що план - задум щодо „Вервольфу" був давно. Тому-що для німецьких спецслужб ще з 20-х років не було секретом, що саме тут, на тодішньому західному кордоні СРСР розташована потужна військово-повітряна база, яка органічно вписувалася в оборонний комплекс, іменований лінією Сталіна. Цілком очевидно, що при реконструкції цієї унікальної бази саме влітку 1938 р. проводилося не лише розширення злітних смуг і ангарів, був потрібен особливий командний центр.

А у радянських фортифікаторів, окрім московського метро, було на рахунку вже чимало багатокілометрових підземних споруд, у тому числі й у кам'янистих товщах.¹

Для підвищення безпеки „вовчого лігва" у Вінниці та в навколишніх населених пунктах одне по одній почали діяти близько десятка шкіл німецьких спецорганів. У Вороновиці, наприклад, в будинку Можайського розмістився відділ Абверу (армійська розвідка) на чолі з відомим розвідником Геленом. Повсюди була розгорнута активна робота по створенню розгалуженої агентурної мережі, в тому числі й з місцевих жителів. Відомий, наприклад, факт завербування в якості агента одного із секретарів Вінницького райкому партії Ткаченка, який згодом „вивів" гестапівців на ряд підпільних груп, в т.ч. і Бевза² . Ясна річ, вони були знищені, хоча й самого зрадника наздогнала після війни справедлива кара -він був засуджений до розстрілу. Поки тривало будівництво ставки, у Вінниці й оточуючих її районах проводилась „зачистка" території і ретельна фільтрація населення. Одна по одній здійснювались єврейські облави. Починаючи з вересня 1941 року, у м. Вінниці було схоплено й розстріляно в П'ятничанському лісі близько 10 тисяч чоловік. Чергова облава 16 квітня 1942 року закінчилась кривавою бійнею, в якій поклали голови вже 15 тисяч подолян. Аналогічні розстріли здійснювались у Хмільницькому, Літинському та інших районах області. Так, шеф будівельної групи, кримінальний радник Шмідт в січні 1942 року доповів в центр, що в сусідньому з об'єктом селі Стрижавка проживає 227 євреїв. На його думку, вони становлять велику небезпеку для будівництва, тому підлягають знищенню і 10 січня цього ж року всі вони були розстріляні.

Трагічна доля спіткала майже дві тисячі психічно хворих, яких не встигли евакуювати з психоневрологічної лікарні №4 ім. Ющенка, згідно людиноненависницької програми Гітлера „Евтаназія" (позбавлення життя в разі невиліковного захворювання) нещасних поволі отруювали, морили голодом, і в кінці-кінців вбивали. Для забезпечення охоронних заходів навколо Вінниці було створено декілька концентраційних таборів, де також займались" фільтрацією" населення. Фашистам здались підозрілими й небезпечними для нормального функціонування ставки цілі села. Невдовзі вони були повністю відселені. Така доля спіткала села Майдан, Бобрик та Брусленів, розташовані у 20 км від Вінниці¹ . У рапорті на ім'я Раттенхубера Даннер детально описує, хто і в який спосіб виселяв ні в чому не винних людей з їх домівок. Завдання виконували СС - батарея Гофмана з Бердичева, дві роти солдат із авіації, одна рота з поліції',40 чоловік із штабу Геншеля і 6 чоловік з СД Вінниці. У зазначені села вирушили о 23 годині 23 жовтня 1941 року з Калинівки. О першій ночі розпочали евакуацію, о третій вже закінчили. Людям дозволили взяти тільки найнеобхідніші речі, які вони могли нести в руках. їх загнали на закриті вантажівки і вивезли в сторону Бердичева. Тим часом 15 виділених солдат нишпорили по хлівах і забирали худобу. Тих хто спробував чинити опір розстрілювали на місці, тому що їх вважали помічниками партизан. „Жорстокість проти населення необхідна при німецький окупації"" - підкреслювалось в згаданому вище рапорті. На ранок села були спустошені. Тепер вони підлягали заселенню переселенцями, зокрема „фольксдойчами" з інших областей.

Хоча окупанти жорстоко знущались над мирним населенням, це не завадило їм успішно використати його як для розширення власної агентури, так і для виправдання власної загарбницької політики. Вони провели акцію розкопок у Вінниці на місцях масових поховань жертв сталінських репресій. Поставлена мета була досягнута. Реакція населення на побачене не забарилась. Люди, які упізнали в розкопаних могилах своїх арештованих і розстріляних родичів добровільно приходили в німецькі каральні установи і видавали "гуманістам" радянських активістів, членів партії, працівників правоохоронних органів, більшість яких були залишені на окупованій території для підпільної роботи.

Ось які враження залишив про вінницьку філію ставки Гітлера Манштейн: "Вінниця - курортне місто, розташоване на мальовничих берегах Південного Бугу". Де знаходилась ставка Гітлера "Вервольф", на будівництво якої витрачено багато коштів. Вона мала власне водозабезпечення та силову установку. Службові й житлові приміщення були в дерев'яних будинках, обладнанні й мебльовані просто, але зі смаком. Нас вразила система виритих в землі й добре замаскованих бліндажів для вартових, яка охоплювала всю територію навколо лісового масиву".²

На півдорозі від Немирова до Вінниці, у с. Вороновиця, під склепінням стародавнього палацу Можайського розміщався аналітико розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ „Іноземні армії сходу", яким із весни 1942р. почав командувати Рейнхард Гелен. По сусідстві знаходилися абверівці з трьох штабів „Валлі", тут же причаїлася і підпорядкована Гейдріху, а пізніше Шеленбергу секретна спецгрупа на чолі з Отто Скорцені. Весь цей необмежений контингент „лицарів плаща і кинджалу" розгорнув бурхливу діяльність з перевербування, навчання та закидання агентів. Безпосередньо у Вінниці розмістилося головне командування вермахту (ОКВ), сухопутних сил (ОКХ), а також генеральний штаб на чолі з генерал-полковником Францем Гальдером. А безпосередньою охороною „Вервольфа" керував групенфюрер СС генерал-лейтенант поліції, начальник особистої охорони фюрера Раттенхуберг, а відповідати за організацію служби унтерштурмфюрер СС Даннер і військовий комендант підполковник Штруве.

Жорстокістю і терором окупанти намагалися залякати людей, зламати "їх опір і перетворити у покірних рабів фашистської Німеччини. Населення області методично винищувалося. Гітлерівці стріляли, вішали, катували, закопували живцем у землю. Повсюди, проти цивільного населення було розв'язано масовий терор, котрий досить швидко переріс у відвертий геноцид.

Вістря терору насамперед спрямовувалося проти комуністів, комсомольців, активістів підпільної боротьби і тих хто їм співчував. Це підтверджують численні документи. В перші ж дні німці звозили підозрілих для них людей машинами. Людолови - фашисти в кашкетах з гербами смерті їздили розправлялись з активістами. З с.Уладівки Літинського району 22 чоловік стояло в черзі до розстрілу. Тут же копали ями, в які мали лягти невинні жертви.

17 липня 1941 року, коли німці вступили до с. Носківці Станіславського району Вінницької області, мешканець села Манілко Сидір Артемович 1903 року народження, безпартійний, зустрів пораненого червоноармійця Дехтярука і надав йому допомогу. Німці, дізнавшись про це, негайно арештували Манілка С. А. і почали по-звірячому бити. Після цього вивели на город громадянина с. Носковець Дехтярука заставили викопати для себе могилу. Коли могила була готова, німці розстріляли його й закопали.¹

Терор продовжувався протягом усього періоду окупації. Так у грудні 1942р. гітлерівці зігнали в один будинок 300 мешканців м. Іллінці і живцем спалили їх. 2 квітня 1943 року в с Тернівці колишнього Джулинського району есесівці знищили 2400 селян. 14 лютого 1944 року в Гайсинських Хуторах нацисти кинули в криницю 24 особи. Всі вони загинули. В числі їх завгосп санітарної станції Терлецький С.А. Робітник Чернов з дружиною і з дочкою Манею 4-х років, сином Анатолієм 2-х років і дочкою Люсею 6-ти років. 6-річна Люся була зґвалтована, а потім кинута в криницю. Разом із сім'єю, дружиною Марією, 15-річною дочкою Надею, сином Георгієм 5-й років та дочкою Галею 3-х місяців у криницю був кинутий Яків Юркевич. У числі кинутих в криницю і гайсинський лікар Фанер Георгій Львович з дружиною та дочкою. Із 24-х чоловік, кинутих у криницю живими залишились шестеро дітей¹ .

З особливою жорстокістю і безпощадністю гітлерівці ставилися до євреїв. За расовою теорією вони були ворогами рейху, з чого випливало одне - ліквідація. Так званий голокост - тобто масове знищення людей єврейської національності - проводився окупантами після захоплення будь-якої території України. Масовому знищенню як „соціально небезпечні елементи", підлягали й цигани.

Кривава драма розігралася 14 серпня 1941 р. у м. Хмільнику. Тоді о 8 годинні ранку німці почали зганяти у двір місцевої райспоживспілки людей єврейської національності. Глумлячись над ними, обрізали бороди в людей похилого віку, заставляли молодих під ударами палиць їсти це волосся, після чого ставили всіх на бите скло біля кам'яної стіни, де почалось систематичне побиття: вдаряючи головами об стіну. На знак наведення „нового порядку" тут-таки повісили двох ні в чому не винних мирних громадян. Решту побитих і закривавлених - повезли розстрілювати до завчасно підготовленої ями. Тих, що втратили свідомість, і зовсім знесилених від побоїв, заставили в мішках нести до могили, де їх розстріляли.

9 січня 1942 р. було розстріляно 6600 мирних жителів - чоловіків, жінок і дітей. О четвертій годинні ранку, м.Хмільник було оточено каральним загоном Літинського гебіткомісаріату. Вриваючись у будинки німці, ще з постелі забирали з собою мирних жителів, а не здатних рухатися і старих вбивали на місці. При цьому грабували всі цінні речі, які були в квартирах² .

Частина забраного населення була вбита на вулицях міста, трупи вбитих прив'язували шнурами до хвостів коней і з метою глуму волочили по вулиці. Цілий день проходив розгул фашистських катів: до ями довжиною 150 метрів приводили групами жінок з грудними дітьми на руках, батьків сімейств, старих жінок та чоловіків. На тріскучому морозі роздягали їх наголо і заставляли годинами стояти в черзі - дорослих вбивати, а дітей кидали живими в яму. Крики нещасних батьків, які прощалися зі своїми дітьми, далеко лунали від місця убивства¹ . Вагітні жінки родили на дорозі і біля ями, їх також разом з новонародженими кидали в яму.

Жахлива розправа над мирними громадянами Хмільницького району тривала і далі в наступні дні. Випадково вцілілих від бойні розшукували і збирали в підвал при будинку районної поліції. Більше 1500 людей в страшній тісняві без їжі, води піддавались побиттям, їх тримали 7 днів. Багато людей в підвалі втрачали розум, вони не витримували нелюдських мук. 16 січня 1942 року були теж розстріляні.

За час свого панування фашисти розстріляли, зарили живцем, повішали, спалили на вогнищі і замучили в Гайсинському районі більше 10 тис. чоловіків, жінок, старих і дітей, а в місті Гайсині знищили понад 6 тис. чоловік.² 16 вересня 1941 року німці під приводом переселення наказали громадянам міста Гайсин - чоловікам, жінкам, дітям зібратись захопивши з собою цінності. Усіх хто зібрався оточили озброєні загони гестапо і погнали за місто, в район с.Белединка і групами по 60-75 чоловік заводили в приміщення стрілецького тиру, де відбирали в них документи, цінності і роздягали догола. Потім приречених на смерть громадян тягнули до ями і розстрілювали з автоматів, а дітей живими кидали в яму. В цей день було розстріляно 3 тис. чоловіків, жінок і дітей. Розстріляних закопали в шести ямах.³

17 вересня 1942 року в с.Беделинка таким же чином було розстріляно тисячу чоловік. Громадянина Клянуса живим закопали разом з убитим конем. Громадянки Котляр і Волгіна вранці народили, а на другий день породіллі разом з новонародженими були розстріляні. Старих і хворих, які не могли йти, фашистські звірі на підводах приводили на місце страти і убивали. Так був убитий 80-річний старий Гройсман з дружиною,4-місячного Борю Діхтярьова німці штиком викинули через вікно на вулицю. А в одного п'ятирічного хлопчика розстріляли батька і матір. Хлопчик дуже кричав і просив: „Дядю, не вбивай мене, не вбивай мене..." і намагався втекти. Німецький кат схопив його ногу, кинув в яму і хлопчика закопали живим¹ .

Масові розстріли єврейського населення були проведені в Немирові, Літині, Дашеві, Комсомольському, Гнівані, інших населених пунктах.

Та особливо багато безневинної крові було пролито у Вінниці. 13 вересня 1941 року гітлерівці спільно з поліцаями провели першу пробну акцію. Цього дня за наказом начальника фельдкомендатури Маркуля вони зібрали 1200 чоловік, прогнали через все місто і за селом Шеремета розстріляли.²

19 вересня 1941 року були по звірячому замучені в П'ятничанському лісі 15000 чол. із населення Вінниці. Того ж дня 3 тис. чол. розстріляли в районі Тяжилова. По звірячому були знищені жінки з новонародженими дітьми, яких гітлерівці забрали з пологового будинку, також люди похилого віку із Стрижавського будинку для пристарілих.

16 квітня 1942 року за розпорядженням штатскомісара Марінфельда на Вінницькому стадіоні було зібрано 10000 населення і загнано в П'ятничанський ліс, де старі, жінки, діти були розстріляні, а працездатне населення в кількості 1000 чол. заточене в тюрми. Пізніше їх теж стратили.

Так вирішувалося „єврейське питання". З метою ізоляції та подальшого знищення осіб єврейської національності окупанти утворили на території Вінниччини 126 гетто, своєрідних концтаборів для тимчасового примусового їх утримання. Найбільша кількість гетто існувала в Копайгородському, Бершадському, Шаргородському, Могилів-Подільському, Тростянецькому, Барському, Крижопільському, Ободівському районах. їх в'язнями були десятки тисяч людей, як місцеві євреї, так і насильно пригнані з Бессарабії і Буковини. Відомі випадки, коли в гетто утримувалися й українці в основному ті, котрі мали змішаний шлюб.¹

Надзвичайно важкими були соціально-побутові умови життя людей на окупованій території. В багатьох випадках люди змушені були, як в голодні роки, додавати в борошно конюшину, липовий цвіт, жолуді. Значно погіршились побутово-житлові умови. Досить рідко в селянській хаті горіла гасова лампа. Як і в старі часи, для освітлення використовували скіпку. В ряді сіл області окупанти заборонили жителям ходити в ліс по дрова. Особливо важкими були побутові умови жителів спалених подільських сіл. В роки окупації сім'ї, які позбулись хати, використовувались для спільного проживання клуби, лазні, сараї, конюшні. Проте найбільш поширеним типом житла у зруйнованих і напівзруйнованих фашистами подільських селах стала землянка або напівземлянка. Уявлення про неї дають матеріали вибіркових обстежень 594 землянок в різних районах нашої області проведені одразу після визволення краю. Як правило, середня площа складала 14-15м.це були темні, сирі приміщення, зовсім непридатні для житла. Селяни і міські жителі в роки окупації були по суті позбавлені медичного обслуговування. А в уцілілих медичних закладах встановлювалася висока плата за лікування. Жахливі побутові умови життя людей - серйозне обвинувачення німецько-фашистському окупаційному режиму. Щоб керувати німецьким наступом на Кавказі та операцією „Блау" під Сталінградом, Гітлер приймає рішення в середині липня 1942 року переїхати до вінницької філії своєї головної польової ставки. З документальною точністю відомо, що фюрер знаходився у „Вервольфі" тричі.

Вперше з 16 липня по 1 листопада 1942 року - 100 днів (перебування було перерване поїздкою до Берліну з 24 вересня по 4 жовтня); вдруге - з 17 лютого по 10 березня 1943 року - 18 днів (за винятком 22-25 лютого); втретє - з 27 серпня по 15 вересня 1943 року - 20 днів. Як свідчать записи біографів Гітлера, в жодній іншій зі своїх багато чисельних ставок він не провів так багато часу.

16 липня 1942 року фюрер вилетів з аеродрому Вільгельмсдорфу (,Зольфшанце") о 8 год. 15 хв. на своєму знаменитому чотиридвигунному літаку „Кондор - 260". Як завжди його супроводжувало 15 винищувачів „Ю - 52" і „ME- 11", пілотованих кращими німецькими асами. До речі, літаки цієї марки були тільки в авіазагоні Гітлера і в загонах кур'єрського зв'язку. В ставці,Зервольф" Гітлера вже очікували Борман, Геринг і Кейтель. В зв'язку з „новосіллям" були в декілька разів посилені заходи безпеки. Керівник особистої охорони фюрера Раттенхутер розробив особливий режим пропуску до шефа. Було визначене коло осіб, яким дозволено перебувати у ставці. Найретельнішому контролю піддавалась пошта, адресована фюреру, продукти харчування і медикаменти для нього. Посилений режим охорони діяв і на транспортних засобах, якими користувався Гітлер. В його розпоряджені був особистий літак, спецпотяг та броньований автомобіль марки „Мерседес-Бенц".¹

Літак „Кондор-260" розвивав крейсерську швидкість близько 340 км/год і міг знаходитись в повітрі без дозаправки до 4 годин. Це була справжня літаюча фортеця, оснащена двома автоматичними гарматами, спеціальним пристроєм катапультування сидіння для фюрера. Навіть якщо фюрер відправлявся в дорогу літаком, відразу ж вирушав до нового місця призначення і його персональний спецпотяг, а також поїзд Геринга. Бронепоїзд Гітлера був сформований з 12 вагонів. В одному був розміщений вузол зв'язку, в другому - охорона, ретельно підібрана з вояків „Великої Німеччини". Решта вагонів призначали для обслуговування фюрера, осіб що його супроводжували, та гостей. Охорону спецпотягу забезпечували скорострільні зенітні установки, встановлені на двох платформах.

У „Вервольфі", фюрер спільно із своїми заступниками обговорювали проблеми расового обжиття всієї післявоєнної Європи. В цьому контексті розглядався і відомий план „Схід". Згідно нього, наприклад, планувалось створити для нащадків німців окрему марку (область), до якої увійшли б Крим і Херсонська область.¹ А щоб не збільшувалось місцеве населення, більшість акушерок, що залишились на окупованих територіях мали перевчати на „спеціалісток по абортах". Власне саме для цього Борман вирішив більш детально познайомитись з ретельною ситуацією в селах Вінниччини, з життям їх мешканців, тобто своїми очима подивитись на „нелюдів". Щоправда, присвятив він цьому лише один день. 22 липня 1942 року разом з двома супроводжуючими його чиновниками, він побував у Липовецькому районі, їздив від села до села, від колгоспу до колгоспу. Німецькі комісари по сільському господарству з гордістю демонстрували високим гостям великі простори пшеничних ланів. До слова Гелен вже після війни стверджував, що Борман під час цієї поїздки зустрічався з радянським розвідником і передав йому інформацію державної ваги. Повернувшись до ставки, Борман ввечері рапортував Гітлеру про те, що „побачив за останні дванадцять годин багато дітей". На його думку, з часом це могло стати серйозною загрозою, „оскільки вони відносились до раси, яка мешкає в значно суворіших умовах, ніж німецька". Ось деякі його зауваження: „Ніхто із дітей не має потреби носити окуляри, практично у всіх - відмінні зуби; при нормальному харчуванні ці люди зберігають гарне здоров'я до похилого віку, хоча й п'ють неочищену воду, від якої ми обов'язково мали б захворіти". Ці „так звані українці" (для Бормана всі вони були слов'янами), „ймовірно, мали імунітет від всяких лихоманок, оскільки не схильні до них, хоч на них достатньо вошей. Більшість колгоспників - блакитноокі блондини, але обличчя плоскі, з грубими рисами - не арійського типу. При добрій німецькій організації вони стануть швидко розмножуватись, що уже небажано, оскільки в кінцевому рахунку на цій землі повинна залишитись тільки німецька раса".

Але у Гітлера був власний погляд на цю проблему. Доповідь, а ще більше позиція Бормана, його тільки, розлютили: „Нам потрібна робоча сила! Можливо, настане такий день, коли ми заборонимо місцевому населенню користуватись концетрацептивами, а порушення буде каратись розстрілом. А ось із розповсюдженням єврейської зарази ми будемо боротися весь час! Але старання зберегти здорову робочу силу повинні відповідати розумним межам: наприклад, проводити загальну вакцинацію населення ні до чого".

Таким чином можна з упевненістю сказати, що у німців були свої плани щодо України і українців. Які ще можливо були продумані до початку війни, і в цих планах спокійного і мирного життя для слов'ян не передбачалось. А на Вінниччині акти жорстокості були особливо кривавими, так як тут знаходився німецький військовий об'єкт - „Вервольф". Хоч про це і не знало населення, але це їх не врятувало, смерть від рук фашистів прийняла дуже велика кількість кращих синів і дочок Вітчизни.

Розділ II. Місцеве цивільне управління

На загарбаній території гітлерівці встановили жорстокий окупаційний режим. Вони ліквідували наукові, культурні, освітні та медичні заклади, закрили інститути, технікуми, школи, театри, музеї, бібліотеки, а натомість їх приміщення перетворювали в казарми та поліцейські дільниці. Промислові підприємства руйнувалися або використовувалися для обслуговування гітлерівської армії. Знищувалися колгоспи і радгоспи, а на їх базі створювалися так звані „общинні господарства" або „загальні двори" і „державні маєтки", головним завданням яких було постачання хліба, інших сільськогосподарських продуктів для фашистської армії та вивезення до Німеччини. Праця на цих „дворах" і „маєтках" носила рабсько-кріпосницький характер. Люди працювали від зорі до зорі майже нічого не одержуючи за свою працю.¹

Не задовольняючись пограбуванням общинних господарств, окупанти оподаткували селян численними грошовими та натуральними податками. Селянин, незалежно від того чи мав чи не мав корову, мусив здавати 600-700літрів молока (або заплатити податок). Вводилася подушна подать - 120 карбованців за чоловіка, 100 карбованців за жінку. Стягували податки за будинок, садибу, худобу і за домашніх тварин (собак, кішок). Заборонялося продавати на базарах усі види сільськогосподарських продуктів. Це боляче відбивалося на становищі міського населення.²

Активний учасник Проскурівського підпілля К.К.Кошарський так це описав у своєму щоденнику: "Важко писати про те, що відбувається у житті людей. Створені поліцейські і шпигунські загони в місті і селі майже щодня розстрілюють командирів, міліціонерів, комуністів. Відкрито грабують на базарі, відбирають масло, яйця, цибулю, олію, борошно, картоплю. Грабують цивілізованим методом Західної Європи, б'ють в морду. На жіночу стать дивляться по-звірячому, розводять будинки розпусти. Сотнями голів знищують на м'ясокомбінаті худобу, вивозять сільськогосподарські запаси, про права особи і роботу навіть не згадують". Військово-поліцейський апарат проводив організоване пограбування радянських людей, створював для них нестерпні умови, прирікав на голодне вимирання.¹ На основі закону про трудову повинність закликається тепер на комісію українська молодь 1926 року народження. Прийнята молодь цього заклику направлятиметься виключно до Рейху. „Тому зовсім недоцільно подавати будь-які заяви через керівників підприємств про звільнення, ~ розпоряджався козятинський оберфюрер СС і поліції, - комісія по прийому молоді 1926 року народження працюватиме в приміщенні по Київській вул., № 65 в такі дні: 1 і 2 округи міста - п'ятниця, ЗО цього липня від 8 до 16 години. З і 4 округи міста -субота, 31 цього липня від 8 до 16 години. 5, 6 і 7 округи міста - понеділок, 2 серпня 1943 р. від 8 до 16 години. Хто уникатиме явки на комісію, той разом з своїми родичами буде суворо покараний. В майбутньому на підприємствах й установах працюватиме тільки та підлегла трудовій повинності молодь, що матиме на руках свідоцтва про звільнення від трудової повинності". Згідно параграфу 1 закону „Про обмеження змін місця праці", від 4.03.42 р. на роботу осіб народження 1920-1926 pp. Можливий лише з письмового дозволу обласного комісара. На підставі розпорядження пана рейхсміністра для зайнятих східних земель все міське населення народження 1923-1924-1925 років зобов'язане до відбуття 2-річної трудової повинності в Німеччині.

„Для огляду повинні бути приставлені всі особи, що підлягають цьому призову, терміну огляду треба точно притримуватися. Причини, зв'язані з працею, яку виконує дана особа, за станом здоров'я або сімейними обставинами, які потребують відстрочки від виїзду до Німеччини, будуть перевірені під час огляду. Приналежні виїхавши до Німеччини, згідно розпорядження Рейхскомісара України від 19.11.1942р., будуть одержувати допомогу. Хто не зголоситься на огляд, буде важко покараний, так само, як той, хто обманом спробує уникнути від цього призову. - Гебітскомісар."¹ При цьому зважмо на термін перебування „завербованих" у Німеччині, що вказується в останніх оголошеннях, - 2 роки. Коли німці починали вербувати, тоді йшлося про шість місяців і дехто з подолян, щоб не накликати на себе і рідних репресій, погоджувався відбути цей строк. Та досить швидко про нього забули. Тепер же час перебування в Німеччині обумовлювався 24-ма місяцями, хоч він офіційно не встановлювався -„остарбайтер" повинен був працювати на чужині до повного фізичного виснаження. Окупанти, очевидно пішли на цей крок, щоб у певній мірі зняти серед населення гнітючу психологічну напругу невизначеності строку відірваності від рідної домівки. Проте це було більше дешевим пропагандистським трюком, аніж бодай якоюсь реальною турботою про людей. Тим більше, що згадувані розпорядження „підкріплювались" іншими ще більш промовистими документами, свавіллям, жорстокими репресіями.

І з 1 квітня 1943 року жителі сіл Вінниччини при одержанні повідомлень про відправку на каторжні роботи в Німеччину змушені були давати розписку, в якій йшлось: зголоситися на працю до Німеччини, щоб цим самим приймати участь в знищені більшовизму.

„Більша частина здорових жінок і дівчат 16-23 років народження знаходяться в Німеччині. Решта з цих років поїдуть до Німеччини наступним транспортом. Від всіх жінок та дівчат цих років народження вимагається, щоб вони якнайшвидше з'явилися до гебітскомісара у відділ праці. В сучасний момент, коли кожна розсудна людина примикає до замкнутого фронту проти більшовизму - Українська жінка не повинна відставати. А для цього ще раз закликаю: Зголошуйтеся до праці до Німеччини у Вашого гебітскомісара „Відділ Праці".—Гебітскомісар Еггерс"

Надокучаючи подолянам зі сторінок газет, нацистські „благодійники" не забули навіть про „класову робітничо-селянську єдність": „Німецький селянин і робітник закликають Вас до співпраці в Рейху. Ви матимете в Рейху краще життя, ніж тут".¹

Але юнацтво не надавало „переваги праці в мирних обставинах", прекрасно розуміючи, що то за праця і, які її умови. Жінки та дівчата, як і чи не всі подоляни, теж всіма можливими засобами прагнули не потрапляти на очі та в руки „вербувальників". Зрозуміло, серед заручників найбільше розстріляно українців, оскільки вони складали основну масу населення, що жило на Вінниччині у передвоєнний період та під час окупації. Так, 42-х заручників української національності було розстріляно гітлерівцями у с Трибухах Літинського району. Серед них —Мартинюк Марія, Марчук Ганна, Харусь Параска, Савчук Микола, Дарнобит Василь, Мельник Іван, Ящук Текля, Марчук Ірина та інші. 19 заручників української національності, серед яких колишній секретар сільської Ради депутатів трудящих, розстріляно у с Сеферівці Барського району, 9-чол. в Майдані Курилівському, 5 чол. у с Михайлівці Гайсинського району. Власне, мало не в кожному населеному пункті області не обійшлося без страт заручників.

Ще однією трагедією стала насильницька депортація дітей на каторжні роботи. Всього із Вінниччини на німецьку каторгу було вивезено 1470 дітей (віком до 16 років). Найбільше з Піщанського (354 дитини), Хмільницького (299 дітей), Літинського (252 дитини), Жмеринського (239 дітей), Жулинського (ІбОдітей) районів.

Безперервний набір робочої сили обернувся, врешті, катастрофічним її дефіцитом на самих окупованих територіях. Уже з липня 1943 р. відмічалася гостра нестача робочих рук для місцевих потреб. Незважаючи на те, що обстановка на фронтах складалась не на користь Вермахту, все ще вірячи у благополучне завершення війни, багато німецьких керівників намагалися вводити в дію підприємства в Україні і самі потребували робочої сили.

Даргель, заступник Коха, змушений був попередити їх, наголосивши, що кількість робочої сили в рейхскомісаріаті не безмежна і що відкриття підприємств не повинно в такому разі зашкодити відправленню робітників до Німеччини.¹

Особливо потребувало працівників сільське господарство у деяких державних сільськогосподарських підприємствах на 100 га. земель припадало лише 9-13 робітників. Тому зовсім невипадково є поява цього і аналогічних документів.

„ Старості с. Губники (Гайсинський район). Завтра 29-го червня на 7годин ранку представити рай.с.г. коменданту п.Герману список людей, яких необхідно залишити в селі, що не підлягають мобілізації в Німеччину. У список зазначити таких осіб: агрономів, агротехніків, зоотехніків, бухгалтерів, ветробітників, трактористів, які пройшли курс в цьому році, комбайнерів, спеціалістів громадського господарства, ковалів, стельмахів, теслярів і інших спеціалістів, які необхідні для сільського господарства.

Проте незважаючи ні на що „полювання за черепами" продовжувалося. Рейхскомісар України Е.Кох гнівно погрожував:" Я вижену з цієї країни всіх до останньої людини!"

1943 рік став особливо важким для подолян. Саме в цей період війни найповніше проявилась на подільській землі жахлива сутність нацизму. Розв'язані гітлерівцями та їх прислужниками - колабораціоністами терор і насильство переросли у відвертий геноцид проти місцевого населення. Однією із його форм була примусова депортація населення у першу чергу молоді на каторжні роботи в Німеччину. Крім здійснення стратегічної мети, нацистської грабіжницької держави, насильницьке вивезення робочої сили з Поділля, зумовлялось ще однією суттєвою обставиною - нищівними поразками гітлерівців на фронті, який вимагав все нового „гарматного м'яса", а військова промисловість рейху - робочих рук.³

Здійснювана нацистськими окупантами депортація подолян у кінцевому підсумку означала стерилізацію краю від продуктивних сил, його обезлюднення, підготовка Поділля для наступного заселення німецькими колонізаторами.

Незважаючи на виявлені нацистами та їх прислужниками злочинні крайнощі в проведенні „вербувальної"" компанії, 1943 рік щодо кількості відправлених з Поділля в рейх робочих рук не став таким успішним для гітлерівських окупантів, як попередній 1942 рік.

Поки фронт просувався далі на схід окупанти часу не гаяли. Вони, як могли грабували матеріальні й культурні цінності Поділля. У цей період, зокрема, із Вінниці було вивезено найбільш цінне майно медичного інституту та муззакладів, апаратуру і медикаменти аптек та аптекоуправління, унікальні експонати музеїв і бібліотек. Інтенсивно вивозилися в Німеччину насильно забрані в общинних господарствах та в індивідуальних власників худоба, птиця, зерно, борошно, різноманітний реманент, сільськогосподарська техніка, промислово-технічне устаткування.

Не припинялося й „полювання за черепами". Війна застала студентів Вінниччини в розпал літньої екзаменаційної сесії. Згодом значна частина студентів і викладачів були мобілізовані на фронт, а навчальні заклади тимчасово припинили свою роботу. З липня 1941 року до березня 1944 року Вінниччина перебувала під окупацією німецько-фашистських військ. Міністр новостворених „Східних територій" Розенберг поділяючи основні гітлерівські постулати щодо слов'янства, зокрема українців, прагнучі привернути місцеве населення на бік Німеччини, пропонував відносно ліберальну політику на захоплених територіях СРСР. Щодо України він планував створення маріонеткового уряду залежного від Німеччини, певні послаблення щодо культурних запитів українців.²

Це підштовхувало націоналістичні сили хоч якось згуртувати творчих працівників на базі української націоналістичної ідеї і налагодити культурне життя, передусім навчання в школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Ініціатива об'єднання таких сил походила від похідних груп ОУН (мельниківців). Саме вони прагнули пожвавити національне громадсько-політичне життя в місті під своєю егідою. Так, один з керівників ОУН на Вінниччині Валерій Коцюбинський декілька раз приїздив у село Гавришівку Вінницького району і говорив про те, що школа нового зразку повинна виховувати дітей у дусі українського націоналізму.¹

У середині вересня 1941 року з ініціативи професора літератури Бєлінського Д.М. та начальника обласного відділу освіти проф. Серафімовича В.О. був відкритий Вінницький Педагогічний інститут. Він знаходився на вулиці Івана Богуна (до війни Володарського). Для студентів були складені нові навчальні плани та програми на зразок німецької та чеської системи вищої школи. 1 жовтня 1941 року дирекція інституту оголосили про початок роботи заочного відділення у складі трьох факультетів: мовно-літературного, історичного та фізико-математичного. Всі студенти заочники м. Вінниці повинні були зареєструватися в інституті, щоб продовжити навчання.

Одночасно проводився набір на 1 курс згаданих факультетів. Абітурієнти для вступу повинні були подати заяву про вступ, довідку про освіту та 2 фотокартки. Після чого вони складали іспити. На мовно-літературний факультет - з німецької мови, української мови та літератури, на фізико-математичний - з фізики та математики, на історичний - з української мови ті літератури і історії.

На 11 січня 1942 року в інституті навчалося 525 студентів: на мовно-літературному факультеті - 200 студентів, на історичному - 85 осіб, на фізико-математичному - 40, на старші курси було зараховано 200 осіб. В інституті функціонували курси по підготовці викладачів німецької мови для середньої школи, на яких навчалися 300 осіб. Для студентів працювали книгосховище та бібліотека. Під час підготовки до зимової навчально-залікової сесії викладачі вінницького інституту надавали консультації для студентів з історії України (проф. Кондратенко), німецької мови (проф. Пржебишівська), укр. мови (проф. Олександрович), укр.. літератури (проф. Мудрик), теорії літератури (проф. Зелінський), світової літератури (проф. Лукашевич), історії (проф. Жук), психології і педагогіки (проф. Гаслий), елементарної математики та економічної геометрії (проф. Мельник), фізики та вищої математики (проф. Фелікс).¹

У лютому 1942 року з дозволу Генерального комісара України Е.Коха відбулося відкриття Вінницького медичного інституту. На церемонії відкриття вузу були присутні: керівник відділу охорони здоров'я генеральної округи, та державний радник, та комісар м. Вінниці Маргенфельд. Очолив інститут проф. Зам'ятій. Навчання в інституті розпочиналось з 15 лютого 1942 року, правда, лише на 5 курсі, на якому навчалося 86 студентів.

Така увага окупантів до медичного інститут була не випадковою. Справа в тому, що в регіоні на той час поширювалася епідемія висипного тифу, яким нерідко хворіли німецькі солдати.

В липні 1942 року дирекція інституту повідомляла, що в 1942-1943 навчальному році розпочнеться навчання студентів І і IV курсів. Вступники складали іспити з хімії, фізики, української та німецької мови. 21 вересня 1942 року відбувся випуск студентів 5-го курсу, які закінчили навчання і склали державні іспити. Закінчило інститут 84 студенти. Випускники отримали диплом нового зразку, який був надрукований трьома мовами: українською, російською, німецькою. На титульній сторінці диплому вказувалося, що даній особі надається кваліфікація лікаря. Диплом, стверджувався підписами та печаткою німецького зразка. На звороті диплому перераховувалися всі прослухані теоретичні курси і виконанні практичні заняття за час навчання в медичному інституті.

В інституті навчалися не тільки студенти Вінницької області. Два студенти були з м. Воронежа, по одному з Нової-Ушиці, Кам'янець-Подільської області, Володар-Волинського та Бердичівського р-нів Житомирської області.¹

У 1942 року на базі медичного інституту був відкритий медичний технікум у складі трьох відділів: фельдшерського, акушерського та зуболікарського з терміном навчання три роки. На фельдшерський та акушерський відділи приймали особи, що мали освіту не менше 7 класів, а на зуболікарський відділ не менше 9 класів середньої школи. Перший семестр навчання закінчився іспитами, які проходили з 20 грудня до 30 січня 1943 року успішність студентів була досить високою. Незадовільні оцінки мали всього 2,5% студентів від загальної кількості. Студенти зубної терапії допускались до практики тільки тоді, коли середній бал був не менше чотирьох. В листопаді 1942 року обговорювалось питання про переведення у Вінницю і об'єднання з зуболікарським відділом медичного технікуму зуболікарської школи з м.Житомира, але ця ідея не була втілена у життя.

Загалом на кінець 1942року у технікумах Вінниччини навчалося 943 студенти: в фармацевтичному - 244, медичному - 350, енергетичному - 195, будівельному - 154. Всі навчальні заклади були забезпечені приміщеннями, мали достатньо устатковані кабінети та забезпечені паливом.²

Навчання в освітніх закладах було платним. Так заочники педагогічного інституту мали сплатити 30 марок (300 крб.) на рік. Під час реєстрації або вступові - 3 марки (30 крб.), решта 27 марок (270 крб.) - до 1 березня 1942 року можливо було також вносити плату по місяцях - по З марки (ЗО крб.). Студенти денного відділення медичного технікуму платили за навчання по 30 марок (300 крб.), або 15 марок (150 крб.) за один семестр, оплата по місяцях заборонялася. Найдорожчим навчання було у медичному інституті, тут студенти відразу після відкриття інституту платили по 30 марок за семестр, а з вересня 1942 року по 35 марок, до того ж гроші вносилися одразу. Були випадки, коли студентам сиротам, напівсиротам чи відмінникам зменшували плату за навчання на 50% або переводили на безкоштовне навчання. Такими питаннями займалися відділи опіки навчальних закладів. Тільки в одному медтехнікумі було переведено на пільгове навчання 22 студенти, 8 на безкоштовне і 15 на половину оплати.

Для викладачів технікумів були встановлені тимчасові норми тарифних ставок. Заробітна плата викладача сягала від 500 до 1100 крб в залежності від освіти та викладацького стажу.

Поразка німецьких військ під Москвою та перспектива подальшої затяжної війни з Радянським Союзом вимагала здолання серйозних ускладнень у військовому та промисловому господарстві Німеччини, внаслідок чого проблема налагодження діяльності освітніх закладів відійшла на другий план. Міністр східних територій Розенберг у таємній інструкції Є. Коху у листопаді 1942 року наголошував, що управління повинно насамперед відмовитися від відбудови в Україні центральних вищих учбових закладів. Згодом приміщення педагогічного інституту використовувалося для утримання мобілізованих на роботи до Німеччини. Навчальний процес проходив з перервами. З 1943 року в зв'язку з трудовою мобілізацією молоді, припиняли тимчасово свою діяльність медичний, педагогічний інститути та технікуми. У вересні 1943 року інспектор шкіл Вінниччини Мудрик писав, що після належної підготовчої роботи знову були відкриті медичний, енергетичний та будівельний технікуми, але через обставини часу заняття в них не проводилися.²

Інформацію про розгортання жіночого руху в Галичині, де заходами українського крайового комітету була створена „Жіноча Служба України", яка на кінець 1941 року нараховувала 40 відділів із значною кількістю гуртків, курсів, дитсадків, гуртожитків та їдалень. Ідея створення жіночого об'єднання у Вінниці була запропонована вихідцями із Західної України.

Організувати жіноче товариство на зразок тих, що вже існували на Галичині, завідуючий відділом освіти обласної управи П. Серафимович доручив інструктору позашкільної освіти Євгенії Плахотній, яка в радянські часи працювала вчителькою в м. Вінниці.

В „Вінницьких вістях" повідомлялося, що в неділю 28 вересня 1941 року були проведені перші установчі збори нової організації, яка отримала назву Жіноча Служба України (ЖСУ). В приміщені колишнього будинку вчителя зібралось близько 50 осіб. З доповідями виступили Євгенія Плахотна та Євгенія Петерзіль. Було обрано управу, яка складалася з голови (нею обрано Євгенію Плахотну) заступника голови (галичанка Євгенія Петерзіль), начальника соціального забезпечення міської управи, секретаря (Скорик Ольги, яка до призначення не працювала) та членів: Гуверської (вчительки), Ольшевської Ганни Михайлівни (завідуючою загальною канцелярією відділу освіти обласної управи), Яросевич Марії (завідуючої дитячим будинком на дачі „майка"), Бартковської з редакції „Вінницьких вістей", Озерянської Лідії (вчительки 4-ї середньої школи). Управа поділялась на 4 секції: культурно-освітню, господарську, санітарно-гігієнічну і секцію юнацтва. Було призначено членський внесок у розмірі 1 крб. при вступі і 50 коп. щомісячно.

Збори затвердили так званий „правильник", в якому були визначені такі завдання Жіночої Служби України:

1) поширювати серед жіноцтва свідомість високого завдання материнства, ознайомити з фізичним національно-моральним вихованням дитини, опікуватися дитиною яка внаслідок осиротіння чи негативних суспільних умов тієї опіки потребує;

2) виховувати дівчат здоровими, національно-свідомими і чесними жінками-громадянками;

3) ознайомити з гігієною жінки, дитини, кухні, з технікою куховарства, шиття, вишивки, городництва та інших умінь, потрібних для культурного ведення господарства;

4) йти з допомогою жіноцтву, як моральною, так і матеріальною, спрямовуючи потребуючих для відповідної їх силі і фаховій спроможності праці;

5) боротися із залишками більшовицько-комуністичного світогляду, лікувати рани завданні більшовицьким терором і війною;

6) плекати дитину і різьбити її душу;

7) такі самі організації закладати й по районах.

23 листопада 1941 року відбулося урочисте посвячення домівки Жіночої Служби України - одноповерхового будинку при вході до парку культури по вул. Полуботка (колишня вулиця Карла Лібнехта), хоча пізніше будується вже вул.. Хлібна. (сучасна назва). На посвяченні були присутні представники німецької влади, виступив голова обласної управи інженер Бернард, який привітав жінок з прекрасним починанням. Заступник голови міста П.Махулько - Горбацевич у промові накреслив шлях в історії, панотець Словачевський відправив молебень, а також було виконано гімн, співали народні пісні виголошували застільні, вітальні промови. У статті зазначено, що з цього дня товариство Жіночої Служби України зайняло гідне місце серед інших товариств, які ставлять за мету відбудову батьківщини.¹

Окремо в часописі і друкувалися запрошення на загальні збори українок. 19 жовтня 1941 року о 2 годині в приміщенні редакції по вул. Князя Данила, 11 (колишня вул. Чкалова), 7 грудня та 14 грудня 1941 року о З годині в будинку товариства. Звичайно, збиралися щонеділі, а 22 лютого 1942 року призначено загальні збори, на яких була прочитана звітна доповідь і обрана нова управа. Ще в січні Євгенія Плахотна виявила бажання залишити посаду голови. Як вважають свідки, це було викликано суперечностями між прибічниками Серафімовича та колишнього генерала армії УНР Омеляновича-Павленка, який очолював поліцію. Його дружина донесла в політичний відділ штадткомісаріату про окремі висловлювання Плахотної, після чого її викликали для бесіди. Головою Жіночої Служби України стала робітниця Омеляновича-Павленка галичанка Пекарчук, заступником - Гончар Олена, членом управи залишилась Євгенія Плахотна, також були обрані Ількова Олександра з відділу соціального забезпечення вінницької райуправи, Килимник, Правдюк, Лукашевич Єлизавета (інспектор бібліотек), Гуверська, Петраковська.

Відповідно до завдань, поставлених товариством було засновано цілий ряд закладів. Так у грудні 1941 року створено їдальню, яка була забезпечена грошовими внесками, продуктами і паливом завдяки обласній управі та відділу постачання і торгівлі міста. її послугами мали змогу користуватися всі жителі міста, які вважали їжу досить смачною і порівняно дешевою.¹

За адресою пров. Весняний, 10 працювала їдальня, яка обслуговувала населення міста, а з березня 1943 року приймала замовлення від цивільних та військових установ. Жіноча Служба України мала також підсобне господарство (7 га. городу, свині, корови, птиця), в забезпеченні посівним матеріалом, якого допомагала районна земельна управа. Тому їдальня Жіночої Служби України мала власні продукти харчування. 31 лютого почала працювати школа, а з травня 1942 року і майстерня крою та шиття. Термін навчання складав 7 місяців. Навчалося понад 100 осіб. Хоча спочатку мали всього 15 швейних машинок, через 4 місяці 15 найкращих учениць вже виконували замовлення. Другий набір курсів почав навчання з 22 вересня 1942 року. У № 36 (181) від 6 травня 1943 року вже інформувалося про роботу ательє мод, яке приймало замовлення за адресою Український проспект, 7 (колишня вул. Леніна).²

За цією ж адресою було створено майстерню та курси художньої вишивки для дівчат 16-18 років з чотиримісячним терміном навчання з 1 травня 1942 року з 16 до 18 годин щоденно. На курсах навчалося 70 осіб, хоч існували певні перешкоди. На курсах читалися лекції з історії України, української літератури, виховання дитини, гігієни, ведення домашнього господарства, куховарства, а також про видатних героїнь та письменниць (Леся Українка, Марко Вовчок). Тричі на тиждень збирався співочий дівочий гурток, планувалося відкрити курси української музики, пісні, а також бібліотеку.¹

В періодичній пресі та архівних матеріалах містяться відомості про прагнення організувати філію по селах Вінницького та Турбівського районів, а також свідчення про заснування жіночої організації в А.Прилуки директором школи П.Макушевською, в м.Хмільнику, в Козятині та по утворенню Жіночої Служби України в Немирові 21 грудня 1941 року одночасно з „Просвітою".

Членами організації були проведені заходи по відзначенню пам'яті видатних жінок українок. 1 листопада 1941 року о 4 годинні в приміщенні клубу імені Руданського відбулась пам'ятна академія по Людмилі Старицькій - Черняхівській. Дочка письменника, діячка періоду визвольних змагань, яка у 1917-1920 pp. утворила в місті Вінниці та Кам'янець-Подільському „Союз українок", була репресована у процесі „СВУ" і загинула у віці 70 років у Києві 1941 році.

Таким чином, у першій період війни німецька окупаційна влада не заважала представникам української інтелігенції відновити діяльність навчальних закладів Вінниччини. І навіть підтримувала патріотично-націоналістичні ідеї в колах інтелігенції, так як думала переманити їх на свою сторону. Та сподівання на те, що німці опікуватимуться освітніми, як і взагалі будь-якими інтересами українців, виявилися марними. Коли справи на фронтах йшли добре то від підтримки націоналістичних ідей німці травня 1942 року з 16 до 18 годин щоденно. На курсах навчалося 70 осіб, хоч існували певні перешкоди. На курсах читалися лекції з історії України, української літератури, виховання дитини, гігієни, ведення домашнього господарства, куховарства, а також про видатних героїнь та письменниць (Леся Українка, Марко Вовчок). Тричі на тиждень збирався співочий дівочий гурток, планувалося відкрити курси української музики, пісні, а також бібліотеку.¹

В періодичній пресі та архівних матеріалах містяться відомості про прагнення організувати філію по селах Вінницького та Турбівського районів, а також свідчення про заснування жіночої організації в А.Прилуки директором школи П.Макушевською, в м.Хмільнику, в Козятині та по утворенню Жіночої Служби України в Немирові 21 грудня 1941 року одночасно з „Просвітою".

Членами організації були проведені заходи по відзначенню пам'яті видатних жінок українок. 1 листопада 1941 року о 4 годинні в приміщенні клубу імені Руданського відбулась пам'ятна академія по Людмилі Старицькій - Черняхівській. Дочка письменника, діячка періоду визвольних змагань, яка у 1917-1920 pp. утворила в місті Вінниці та Кам'янець-Подільському „Союз українок", була репресована у процесі „СВУ" і загинула у віці 70 років у Києві 1941 році.

Таким чином, у першій період війни німецька окупаційна влада не заважала представникам української інтелігенції відновити діяльність навчальних закладів Вінниччини. І навіть підтримувала патріотично-націоналістичні ідеї в колах інтелігенції, так як думала переманити їх на свою сторону. Та сподівання на те, що німці опікуватимуться освітніми, як і взагалі будь-якими інтересами українців, виявилися марними. Коли справи на фронтах йшли добре то від підтримки націоналістичних ідей німці відмовились так як це вже їм стало непотрібним. І ті освітні і культурні заходи які німецька влада раніше заохочувала вона ж і почала знищувати. Але подих свободи вже було не спинити. І ті свідомі українці які намагались мирно відновити державу змушені були переходити до більш жорстких методів.

Розділ III. Рух Опору 1941 - 1944 pp. радянський і націоналістичний

Чи стала Вінниця тим бажаним „тихим місцем" для німців? Ні, вони не знайшли тут спокійного життя. У нашому краї розгорнувся рух Опору. Були створені підпільні партизанські групи та загони, працювали підпільні друкарні. Вони часто не мали зв'язку між собою, ні з вищими штабами, гинули, але боролись з окупантами. Часто ці роз'єднані загони об'єднувались в сильні партизанські з'єднання: Мельника, Наумова, Медведева, Шушпанова. Наприклад, з'єднання Мельника включало загони „Червоний", „Смерть фашизму", „За Вітчизну", „Котовського", та ще інших загальною численністю на 15 січня 1943 року 1777 чоловік.¹ З'єднання Наумова об'єднувало 7 загонів загальною чисельністю 701 чоловік, з'єднання Шушпанова 481 чоловік, воно об'єднувало 4 загони. Але озброєння цих загонів і з'єднань бажало кращого. З'єднання Наумова мало 32 кулемета, 180 автоматів, 10 мінометів, 6 ПТР, а решта була озброєна лише старими гвинтівками. З'єднання Шушпанова одна 45 мм. гармата, 1 ст. кулемет, 13 ручних кулемета, 122 автомати, 6 мінометів, решта мала на озброєнні гвинтівки. Ці з'єднання досить сильно дошкуляли фашистським окупантам.

За весь період діяльності з 25 жовтня 1942 р. по 27 березня 1944 р. вінницькими партизанськими з'єднаннями було проведено 114 боїв, з них 14 в повному оточенні, знищено 12458 німецьких солдат та офіцерів, пущено під укіс 85 ешелонів, 3 бронепаравози, 8 бронеплощадок, 928 вагонів і платформ, 308 автомашин, 16 танків і бронемашин, 6 мотоциклів, 5 літаків, 31 трактор, 10 залізничних і 102 шосейних мости, 6 електростанцій, З залізничних станцій, 14 заводів місцевої промисловості, 17 складів, 2 радіостанцій, 10 вузлів зв'язку, 50 км. т.т. ліній зв'язку, затоплений 1 катер. За час своїх рейдів вони пройшли понад 6500 км. І форсували 38 рік, випущено 77750 листівок і газет за закликом до боротьби.¹

Про рух Опору в районі „Вервольфу" писалось багато. Підтвердження цього можна знайти в періодичних донесеннях унтерштурмфюрера Даннера, одного з керівників групи „Ост" оберфюреру СС Ратенхуберу.

В пункті 7 підсумкової доповіді від 25 вересня 1943 року про розформування служби „Ост" Даннер пише:" 3 1941 року було зареєстровано 1360 актів опору". Протоколи допитів в копіях, або оригіналах надіслані командуванню державної служби безпеки. Арештовано 722 чоловіки прізвища яких є в списках.² І ці цифри стосуються лише діяльності групи „Ост", сюди не включені тисячі людей, заарештованих іншими німецькими каральними службами. І саме в цей найтривожніший час, восени 1941 року коли геббелівська пропаганда твердила, що солдати вермахту зайняли Москву, а найменше порушення будь-якого розпорядження окупантів каралось смертю, тисячі подолян зробили свої перші кроки в боротьбі проти німецьких загарбників.

Західнонімецький історик Г.Зегерс в праці, присвяченій діям гітлерівців проти партизанського руху, був змушений визнати:" Першою битвою, яку програв німецький вермахт у другій світовій війні, була битва проти радянських партизанів взимку 1941-1942 роках. Потім відбувались постійні поразки в цій боротьбі... В основному вони характеризувалися, тим, що з самого початку ініціатива належала партизанам і вони не випускали її до кінця війни".

Наприкінці 1941 року в містах і селах Вінницької області діяло 96 підпільних груп і організацій в яких налічувалося понад 1680 чоловік. А всього на території області за роки німецько-фашистської окупації в складі підпільних організацій партизанських загонів, диверсійних груп боролися з ворогом понад 17 тис. чоловік.¹ Вони вели значну пропагандистку роботу серед населення, викриваючи злочини нацистів, розповідали про становище на фронтах, саботували розпорядження окупантів, рятували молодь, яку фашисти намагалися вивезти на каторжні роботи до Німеччини.

Народні месники завдавали ударів по комунікаціях ворога, а в час наступу радянських військ допомагали визволяти територію області. Вони знищили десятки тисяч гітлерівців та їх найманців, захопили велику кількість зброї. До речі партизанські загони створювали і очолювали не менш професійні військові. Часто це були люди цивільні. Так, в Чорному лісі - 40 км. Пн.-Зх. Вінниці група підпільників очолив студент Вінницького педагогічного інститут Кугай П.. Вони почали 7 лютого 1943 р. відкриту партизанську боротьбу. Згодом ця група стала партизанським загоном ім.Леніна чисельність якого на 10 квітня 1943 року складала 25 чоловік, а на день свого розформування 1 квітня 1944 року була 1378 чоловік. За час своєї діяльності цим загоном було вбито 7271 німецьких солдатів і офіцерів, знищено 61 ешелон, 22 танки, 686 автомашин, 6 заводів, 6 ж.д. станцій. Було видано 150000 листівок із закликом до боротьби. Після того, як даний партизанський загін 23 листопада 1943 року став з'єднанням партизанських загонів під проводом Мічковського І.С. він пройшов 33 адміністративні райони Вінницької області, це 1000 км. Форсували річки Ров, Лядова, Мурафа, Південний Буг.²

Чимало втрат зазнавали за німецькими даними і подоляни. Так 12 лютого 1942 року в донесенні начальнику особливої охорони Гітлера Ратенгуберу повідомлялося: „... Були перевірені садиби села Стрижавка... Перевірено 476 садиб. Під час перевірки виявлено 14 колишніх комуністичних діячів та активістів. Серед них був один, що належав до ГПУ. Цих осіб, що являють собою велику небезпеку для споруд у розумінні шпіонажу та саботажу, було заарештовано й направлено в поліцію та СД для ліквідації.¹ До речі, були навіть ідеї вбивства Гітлера на території „Вервольфу". Наприкінці 1941 року Сталін поставив завдання перед керівництвом НКВС СРСР - в будь-який спосіб знищити Гітлера на території Німеччини чи поза нею. Спецслужба взялася до роботи. Відпрацьовували відразу кілька варіантів. Першим передбачалось, здійснити замах на Гітлера влітку 1942 року під час його перебування у Вінницькій філії головної польової ставки фюрера. Для цього готували бойову операцію за участю партизанського загону під командуванням Медведєва. У зв'язку з цим всі партизанські загони, які діяли на Україні, повинні були збирати будь-яку інформацію про „Вервольф". Але Абверу від своїх агентів стала відома інформація про наміри партизан. Тому негайно були втричі посилені заходи безпеки. Партизани так і не змогли вчасно отримати точних даних про внутрішній розпорядок роботи ставки. Значно пізніше його повідомив один полонений німецький пілот, але операцію перенесли. Коли на початку 1943 року Гітлер вдруге приїхав до „Вервольфу", оперативній групі партизанського загону так і не вдалось проникнути до Вінниці. З цим завданням вона справилась лише восени того ж року, але фюрера у ставці на той час вже давно не було.³

Про це писали навіть німці. Так, наприклад, ЗО липня 1942 року Раттенхубер одержав від Мюллера ще тривожніше повідомлення: "У Вінниці дислокується центральний більшовицький партизанський штаб України. На чолі цього штабу - більшовицький майор. Цей більшовицький партизанський штаб готує замах на фюрера і фельдмаршала Кейтеля. Більшовицький майор забезпечений самими бездоганними німецькими армійськими документами й 12 липня 1942 року виїхав у напрямку Курська для того, щоб оповістити більшовицькому центральному штабу план місцевості й точного розміщення німецької ставки. Вищевказаний майор має зв'язки з австрійськими комуністами німецького гарнізону. Більшовицькі бомбардувальники одержали завдання несподіваними нічними нальотами знищити ставку. На випадок невдачі більшовицький штаб передбачає висадити динамітом всю місцевість, де знаходиться ставка. Більшовицький штаб планує використати паніку в німецькій армії, викликану успішним замахом, для здійснення загального повстання проти німців на Україні. Замах має стати сигналом для повстання. І цілком не виключено, що Мюллер мав рацію, бо навіть офіцерство у вигляді графа Клауса фон Штауфенберга - майору організаційного відділу генштабу сухопутних військ, готувало замах на свого фюрера, але цей замах був невдалий.¹

Але якщо ці замахи на конкретну особу фюрера не увінчавшись успіхом, то цілком конкретні дії проти фашистських окупантів приносили чималу користь. Так в червні 1943 року бойовий загін ім.. Сталіна під командуванням Слісаренка і Марченка перейшли до активних в лісах Вінниччини. Діяли вони в Пн.-Сх. районах Вінницької області, проводили бойові дії та агітаційно - масову роботу серед мирного населення. Численність групи була 100 чоловік, а в кінці листопада 1943 року організовано загін увійшов до партизанського з'єднання ім.. Леніна - командир Мичковський (потім Владіміров). За весь період бойової діяльності з червня 1943 року по 17 березня 1944 року - вони вбили і поранили німецько-румунських солдат, офіцерів і поліцаїв - 2365 чоловік, знищили 464 автомашини, 170 тонн пального, 5 мінометів, 15870 метрів ліній зв'язку. Захопили 12 кулеметів, 8 гармат, 404 гвинтівки, 24 мотоцикли. Роздали населенню 4000 тонн, хліба, 2008 голів рогатої худоби. Було звільнено 1250 чол. військово - полонених і цивільних громадян від вивезення на примусові роботи до Німеччини.

Ще на початку липня 1941 року, коли фашистські загарбники підійшли майже до самої Вінниці директором обласної бібліотеки був комуніст Іван Васильович Бевз. Йому обком партії запропонував залишитися у місті для організації підпільної боротьби з ворогом. Уже в серпні 1941 року він почав підбирати надійних людей, створювати явочні квартири. Активними помічниками Івана Васильовича стали Семен Степанович Левенець, Олександр Леонтійович Парамонов, Ігор Войцехівський, Валя Любимова, Наталя Медвідь, Ляля Ратушна. Бібліотека ім. Н.К. Крупської з кінця 1941 року перетворюється на штаб-квартиру першої підпільної організації у Вінниці, а пізніше підпільно-партійного центру до складу якого ввійшли І.В. Бевз (керівник), С.С. Левенець, О.П. Парамонов, Т.О. Тетерівський, Г. Азарашвілі. За ініціативою партійного центру було створено 18 підпільних груп на ряді підприємств міста, зокрема на м'ясокомбінаті, а також на залізничному транспорті.¹

Розправившись з підпільним партійним центром, гітлерівці сподівались, що остаточно покінчили з антифашистським рухом у місті. Але це були марні сподівання. Підпілля жило, набирало сил, розгортало активну боротьбу з ворогом. В його подальшу історію вписали героїчні сторінки підпільні організації О.І.Побережця, П.І.Старика, І.Я.Бяллєра, С.П.Бєлканія, комсомольсько-молодіжна організація П.П.Мельника та інші. Всього в роки окупації у Вінниці діяло 46 підпільних організації і груп. Друкарня „Україна" працювала в Вінниці з серпня 1942 року до березня 1944 року.

Спочатку для виготовлення використовували друкарську машину, потім з кінця 1942 року - шрифт. Який підпільниця Ляля Ратушна винесла з міської друкарні. За час своєї діяльності друкарня „Україна" випустила близько 70 тисяч примірників листівок, звернень, зведень „Радінформбюро". Відважна патріотка Ляля Ратушна загинула 18 березня 1944 року, за два дні до визволення Вінниці від німецько - фашистських загарбників.

Жмеринка - важливий залізничний вузол. В роки Великої Вітчизняної Війни тут діяла підпільна організація „Радянські патріоти".

Зародилась вона на початку листопада 1942 року. Тоді ж, було створено підпільний комітет у складі К.С.Гришина, В.В.Кіняєва, Г.Г.Навроцького та інших. Ядро організації складали воїни-комуністи, які вирвалися з фашистського табору смерті, розташованого під Жмеринкою, та місцеві жителі: робітники депо, електростанції. Підпільники випускали рукописну газету „Красный партизан". Виходила вона регулярно, кожні 3-4 дні. Організація готувалась також розпочати бойові операції. Але цим планам не судилось здійснитись. В серпні 1943 році німці арештували їх і 2 грудня 1943 року розстріляли.

Немало зусиль доклали ОУН(б) по створенню підпільних націоналістичних осередків, що в певний мірі вдавалося. При їх створенні ставку було зроблено на осіб, не задоволених радянською владою, зокрема, колишніх розкуркулених, що повернулися до рідних місць, членів їх сімей та родичів, місцеву інтелігенцію, молодь.

Найголовнішим же своїм завданням націоналісти вважали підготовку до збройного виступу за самостійну Соборну Україну. Як згадує колишній окружний провідник військовий референт обласного Проводу ОУН на терені Вінниччини Попівський Є.А., ще у першій половині 1942 року, ми почали підготовку, щоб створити південно-західний фронт; осередком його головного командування мала бути Вінниця. Ми робили облік усіх матеріалів і резервів, потрібних для мілітарної справи.¹ Вивчали також обставини, враховували завдання військової Округи р. Бога і південного Подністров'я. А завдання наше на випадок повстання було таке:

1. роззброїти війська окупантів, у потребі навіть збройною силою та звільнити від них наш терен дії;

2. перешкодити активній дії будь-яких „автономістів" чи „федералістів", себто малоросів, під таким чи іншим прапором;

3. обставити своїми збройними силами всі важливі об'єкти, щоб зберегти їх незнищенними для потреб української держави;

4. у воєнно - визвольний час поставити все життя нашого краю під контроль військової національно - революційної української адміністрації, при збереженні та активізації органів місцевого українського самоврядування;

5. діяти між р. Богом і південним Дунаєм на теренах, що замешкані переважно українським населенням.

У другій половині 1942 року, починаючи з місяця липня, ми розпочали такі підготовчі роботи:

„В м. Вінниці, а також в ряді районів, - говориться в іншому документі, - існували оунівські організації бандерівського спрямування, закладені прибулими із західних областей України емісарами головного Проводу ОУН. Характерним є існування молодіжної організації у М. Вінниці з числа студентів медичного і педагогічного інститутів, „Спілка українського націоналістичного студентства" (СУНС). Існуюче націоналістичне підпілля у Вінницькій області, зокрема серед молоді, що навчається, мало свій вплив на молодь районів Кам'янець - Подільської області".¹

Керівником націоналістів у Калиновському районі був прибулий із Західної України освітянин Липовий, котрий працював заступником інспектора райвно (розстріляний в 1942 року в м. Вінниці німцями), керівниками націоналістичних осередків: у с Старий Пиків - зубний технік П.Гребінь (розстріляний партизанами), в с Байківці - місцевий староста З.Пиндик, у с Жигалівці - фельдшер Дорогневич, у с. Хомутинцях -прибулий із Західної України піп Мороз створювалися такі осередки також в „Трансністрії":

„Інспекторам відділення Трансністрії. Відділення жандармерії Молигева 31 15 листопада 1942 р. Службова записка № 1604

В результаті інформації, зібраної персоналом бюро безпеки, цього регіону, констатую, що в с Попівці Копайгородського району Могилівського повіту є зародок організації групи українського національного руху. Враховуючи, що дана місцевість знаходиться на малій відстані від кордону на півночі Трансністрії, деякі із зацікавлених переходять кордон нелегально на територію України до родичів чи знайомих і приносять звідти різноманітні дані, що стосуються національної боротьби та організації української армії. Через ці відомості вони пробуджують національні почуття тих, хто їх слухає, що призводить до організації мас.¹

До цього часу встановлено, що до цієї категорії відносяться такі: Батковский М., Левитський І., Мельник В., (8 чол., всі з с Попівці)... Був виданий наказ по посту жандармерії, щоб встановити стеження вздовж кордону і спробувати спіймати їх під час нелегального переходу кордону і віддати під суд...

Командир віділення жандармерії

Могилева."

Крім того, в Липовецькому, Турбівському, Гайсинському і Немирівському районах існували бойові оунівські групи.

Очевидно, це були так звані групи самооборони, які почали з'являтися навесні 1942 року на Волині та Поділлі. Однак вістря їх боротьби спрямовувалося не проти гітлерівських загарбників. І не тому, що ці групи були нечисленними і могли легко зазнати поразки від ворога у відкритому бою. Така поведінка оунівців визначалась інструкцією їх керівництва, в якій вказувалось як себе вести стосовно тієї чи іншої сили: „...До німців

б) не вдаватися в бої з більшими німецькими силами; До більшовицького підпілля

а) не входити з ними в жодні приязні стосунки, якнайбільше перед ними конспіруватися;

б) вести з ними безпощадну політичну і збройну боротьбу, як з грабіжницькими бандами;

в) нищити фізично більшовицький актив, червоні партизанські загони і всіх їх прихвоснів;

а) не вести жодних засадних бойових акцій;

б) примірно карати за виступ проти народу;

в) входити в порозуміння з метою здобуття зброї і других боєприпасів".

Про те, що ця настанова ретельно виконувалася, свідчать спогади гітлерівського фельдмаршала Е.Манштейна:

Що стосується зброї, для її здобування використовувався і такий спосіб, як пошук... на місцях боїв, розкопування військових поховань з 1941 року., її крадіжки на залізничному транспорті".²

Іншими словами, спершу націоналісти ставили за мету не фізичне винищування окупантів, а їх залякування, чим підштовхнувши до коригування політичної лінії щодо України. Більш коректно поведінку бандерівців відкориговано на II конференції у квітні 1942 р. на якій провід ОУН(б) виробив лінію, спрямовану на тривалу підготовку власних політичних та військових сил за українську державність. Головною вважалася теза про недопустимість стихійних виступів мас, щоб "енергія народу не вилилась у партизанському, але оформилась у всенародний рух". Учасники конференції висловилися за критичне ставлення до німців та відсіч будь-яким спробом комуністичного Опору опанувати ситуацією і поширювати свій вплив на населення.³

І ще одній інструкції говорилось, що німецьке панування знищило вояку надію на незалежність, відтепер українці повинні ставити на шлях організованої революції під проводом Бандери С. Німеччина буде змушена напружити свої останні сили в боротьбі з Англією ось чому зростають шанси ОУН. Українцям не треба приєднуватись до радянських партизанів оскільки їхні жертви і їхня боротьба вигідні тільки Москві. Навпаки, українці мають об'єднати власні сили і чекати часу нападу, який буде вказаний головним Проводом ОУН. Ці інструктивні настанови ретельно втілюватися в життя і Створеними дещо пізніше в Західній Україні більш крупними рейдуючими збройними загонами, структурно приналежними до сформованої на базі ОУН(б) Української Повстанської Армії (один із них, як відмічають німецькі джерела, спостерігався у липні 1942 року в районі Кам'янця-Подільського). Тому, проводячи агітаційну роботу серед населення ("7 серпня 1942 року:... У Вінниці знову виявили листівку українського руху опору. Про авторів дізнатися не вдалось нічого..."), зазнаючи арештів ("31 липня 1942 року:...У ході розгрому банди в Чемерівцях було арештовано 15 осіб, серед них заступник мера, відповідальний за школу і освіту, директор школи і деякі вчителі..."; "25 вересня 1942 року:... У Гайсині було арештовано сім осіб за письмову пропаганду на користь Бандери. При обшуку будинків вдалося вилучити важливі пропагандистські матеріали"), бандерівці попри це, особливу увагу проявляли до більшовицько -комсомольського підпілля, партизанів.¹

їх руками був задушений керівник Павлівської підпільної організації Калинівського району та Кіровської підпільної групи Турбівського району В.М. Мессарош, живцем замурований член Ободівської підпільної групи А.Квашенко, убиті керівник Калинівської підпільної організації М.П. Архипович, член партизанського загону ім. Сталіна комсомолець С.К. Поворзнюк, зв'язків партизанської кавалерійської бригади імені Леніна В.В. Вовк, члени Літинсьої підпільної антифашистської організації Т. Главадчук та Г.В. Ткачук підпільник із с Пеньківки латинського району С.Є.Кулик та інші. Однак великих сутичок між націоналістами і комуністичними вінницькими партизанами не було. Але чималий вклад у боротьбу з окупантами зробили і українські патріоти групи УПА - „Південь" на чолі з полковником „Батько" - Омелян Грабець. Ця група була сформована рішенням ОУН, яке було видано крайовому проводу ОСУЗ, вона знаходилась на терені таких областей: Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і Південна частина Київської. І мала три воєнні округи: "Холодний Яр", "Умань" і "Вінниця".¹

За час свого існування група військ УПА "Південь" у червні 1943 року знищили німецьку поліцейську школу біля Житомира. Яка нараховувала 260 осіб. 26 липня 1943 року біля села Устинівка, Потиївського району в бою вбили понад 100 німців. А 9 січня 1944 року Куріня "Бистрий" розбила німецький підрозділ біля села Лисогірки, здобувши значні трофеї: З автомашини, 7 кулеметів, 2 міномети, 10 рушниць, та понад 30000 набоїв, 500 гранат.²

Тому можна сказати, що населення нашого краю боролось з фашистськими-окупантами навіть ціною власного життя. Мирні жителі намагались в усьому допомагати партизанам. Вигнання окупантів з рідного краю стало спільною метою як комуністичних партизан, так і українських патріотів ОУН-УПА. Але їхнім слабким місцем було те, що вони не змогли знайти спільну мову між собою і виробити спільного плану дій, це суттєво підривало їх боєздатність. Крім того постійні конфлікти між комуністичними і націоналістичними партизанами були на руку лише німцям. Проте загалом партизанські загони і з'єднання відіграли велику роль у визволенні рідної землі від загарбників.

Висновки

Отже, можна з упевненістю сказати, що наслідки, які були спричинені Вінниччині під час Великої Вітчизняної Війни були величезними. Автори різних праць висловлюють свої погляди і думки щодо збитків та людських втрат під час окупації*. Але однозначно можна сказати, що вони були непомірно важкими для долі нашого краю. Щоб це пояснити автор у своїй праці наводив статистику з різних джерел. Але навіть і це не може дати усієї вичерпної картини втрат, яку ми отримали після цієї страшної війни. Тому що коли ми пояснюємо втрати то констатуємо лише суху статистику. Але хіба вона може пояснити біль і відчай в якому були ті хто залишився в живих. І при цьому втратив своїх рідних, близьких друзів - тих з ким ще кілька років назад чи навіть тижнів будував плани на майбутнє, спілкувався та просто мріяв. Звичайно, важкими і просто нелюдськими силами усього народу в тому числі і жителів нашого краю, ворог був подоланий. Але що ми отримали після цієї перемоги: руїни міст, сіл, залишки заводів, згарища від будинків і зруйновані та покалічені людські життя.

В цій праці автор наводив різні цифри людських втрат, але яка різниця скільки людей загинуло десять чи сто тисяч - це лише цифра. А за цією цифрою людина. Навіть якби ця війна забрала життя лише однієї людини то її можна було б назвати жорсткою і безцільною, тому що неможливо визначити ціну людського життя, воно є безцінним даром, яке дається лише раз і втратити його можна також раз. Ми можемо пояснювати доцільність чи недоцільність цих втрат на різних конференціях, практикумах, політичних рішеннях, але як пояснити батькам, що їх діти загинули в ім'я якоїсь абстрактної ідеї.

Так, місто лежало в руїнах, людські втрати були незчисленними, здавалось що життя в краї назавжди втрачене. Але в людей залишалось те, чого неможливо знищити, зламати, чи викрасти - це віра і надія в майбутнє. Ця віра була передусім в серцях жінок, дітей та старих людей. Вони відчували що вони зовсім не непотрібні. Вони знали і вірили в те, що рідна земля потребує їхньої праці, і вони вертали до життя міста і села не чекаючи своїх чоловіків, які невідомо чи взагалі ще були живі. В кінці грудня 1943 року радянські війська почали звільнення Вінниччини. Але ворогові, що зосередив тут великі сили, вдалося 11-12 січня 1944 року зупинити наступ, наших частин і навіть перейти у контрнаступ. Ряд уже звільнених районів області знову опинився в руках фашистів. У березні почався новий наступ радянських військ на Правобережній Україні.

За роки тимчасової окупації німецько-фашистські загарбники і їх румунські сателіти завдали господарству Вінниччини великих збитків. Із 549 великих підприємств 376 були зруйновані цілком. Серед них Вінницький суперфосфатний завод, швейна фабрика ім. Володарського, ряд цукрових заводів. Величезних матеріальних збитків було завдано колгоспам, радгоспам, МТС. В селах гітлерівці зруйнували 44230 будинків, в тому числі 4868 будинків виробничого призначення. Значної шкоди завдали вони культурно - освітнім закладам. На території області було зруйновано і спалено 433 школи, 29 приміщень лікарень, 22 технікуми, а в Вінниці - приміщення двох вузів, драмтеатру, обласної і дитячої бібліотек, готель "Савой" і та ін. Гітлерівці спалили 27 сіл, 16 тисяч виробничих приміщень у колгоспах, вивезли до Німеччини 176 тисяч голів готової худоби, близько 150 тисяч коней, 235 тисяч свиней, 158 тисяч овець і кіз, 687 тисяч голів домашньої птиці. Населення області зменшилось більше ніж на 30 процентів його довоєнної чисельності. Збитки, завдання окупантами народному господарству області становили понад 18 мільярдів 571 мільйон карбованців у довоєнних цінах.¹

Дуже важко було читати ті архівні документи в яких писалось про зраду наших співвітчизників і перехід їх на сторону фашистів у вигляді поліцаїв і донощиків. Можна сказати що ці "перевертні" поводились із своїми співвітчизниками ще гірше ніж фашисти. Усе це підтверджує що з перепису 1945 року кількість населення м. Вінниці зменшилось в 3 рази порівняно з 1939 роком. Винищували дітей, старих людей, жінок, хворих. Окупанти не знали жалю, каральні операції тривали майже безперервно. Але не дивлячись на це партизанський рух опору наносив сильні удари по фашистам, у цьому народних месників широко підтримувало мирне населення - це їжа, одяг, переховування і лікування хворих. Гітлерівці ж на це відповідали масовим вивезенням української молоді до Німеччини. Окрім того намагались зробити з слов'ян темне і неосвідчене бидло, якому навіть забороняли, мати дітей тому ми були приречені на знищення. І при всьому цьому німецькі хроністи і журналісти весь час згадують про маленьке козеня яке годував Гітлер і дуже полюбив тваринку. Хоча дуже важко сказати, хто з них був твариною і в якій мірі.

На мою думку нам слід би пишатися тим, що наші батьки і діди не здалися і не стали на коліна перед ворогом, і віддавали перевагу смерті за Вітчизну перед зрадництвом.

Список використаних джерел і літератури

Монографії та брошури:

1. Бабій К.Г Партизанськими стежками Вінниччини. - Одеса. - 1975р.

2. Баженов П.Р. Нариси історії Поділля. На допомогу вчителю. - Хмельницький. - 1990р.

3. Безкоровайний А.Л. Без вісти не пропали. - Вінниця. - 2005р.

4. Безуглий В.П. Облава на озброєного вовка. - Київ. - 1986р.

5. Безуглий В.П. Таємниці,Вервольфа". - Вінниця. - 1962р.

6. Білозерова. Л.А. „Вервольф" - рокова таємниця Гітлера. - Вінниця. -1996р.

7. Бурченко Т.Д. Рейд до Південного Бугу. - Київ. - 1988р.

8. Владіміров Д.В. Вогненна зона. - Київ. - 1982р.

9. Вінниця обласна редакційна колегія Книги Пам'яті України „Вінницька область". - Том 1. - 2001р.

9. Гальчак С.Д. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників. - Вінниця. - 2004р.

10. Гальчак С.Д. „Східні робітники" с Поділля у третьому рейху:

депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. - Вінниця. - 2004р.

11.Гучва П.І. З історії ОУН на Вінниччині. - Вінниця. - 1999р.

12.Загородній І.М. Руїни „Вервольфу" свідчать. - Вінниця. - 2002р.

13. Олійник П.Д. Вінниччина в роки Великої Вітчизняної Війни 1941-1945рр.. - Одеса. - 1971р.

14. Птущенко О.В. Вінниччина в період Великої Вітчизняної Війни 1941-1945рр.. - Київ. - 1965р.

15. Поділля у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945рр.. Збірник документів і матеріалів. - Львів. - 1960р.

16. Судин Ю.П. Командир групи УПА „Південь" полковник „Батько". - Коломия. - 2001р. П.Смолій І.Д. Сторінки воєнної історій України. - Київ. - 2002р.

18. Кугай П.П. Біля вовчого лігва. Документальна повість. - Київ. -1974р. Журнали та періодичні видання:

1. Білей Н.К. „Вервольф" правда і вигадки. // Панорама. - 2001р. - 10 липня

2. Бранько Я.В. Не всі таємниці розкрив,Вервольф". // Хочу все знати. -1994р. - 2 лютого.

3. Будьона Л.П. З історії руху Опору на Вінниччині // Вінницька газета. -2005р. - 12 квітня. - №44-45

4. Верховлюк В.Д. Фашистський смерч пронісся над Вінниччиною //Вінницька газета. - 1998. - 9 травня. - №49-50

5. Гальчак С.Д. На вівтар перемоги. Боротьба партизанів та підпільників під час звільнення Вінниччини. // Вінницький край. -2004р. -№1

6. Гальчак С.Д. Сили національно-визвольного спрямування на теренах Поділля в період нацистської окупації краю // ВДПУ ім. Коцюбинського: наукові записки серія історія. - Вінниця. - 2002р. - Випуск 4

7. Гальчак С.Д. Нацистський геноцид на Вінниччині // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статей. - Київ. - 2002р. - Випуск 4.

8. Гальчак. С.Д. Боротьба подолян за державне відродження України під час нацистської окупації. // Поділля у контексті української історії. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 29-30 листопада 2001року. - Вінниця. - 2001р.

9. Гудожник П.В. Наші земляки кували перемогу в тилу ворога // Вінницька газета. - 2002р. - 30 травня.

10. Завальнюк Л.Н. Другий зимовий похід і Поділля. // Панорама. -2001р. - 24 листопада.

11. Іванюк О.Є. Ще один погляд на „Вервольф". // В ДНУ ім. Коцюбинського: Вісник студентського наукового товариства історичного факультету. - Вінниця. - 2004р. - Випуск 5

12. Малигін А.П. Повстанський рух на Вінниччині в 1942-1944рр.. // Тези доповідей і повідомлень Вінницької обласної історично-краєзнавчої конференції 18 лютого 1999року. - Вінниця. - 1999р.

13. Малишевський І.Т. Привид Коломихайлівського лісу. // Вітчизна. -2001р. - 29 червня.

14. Мельничук І.П. Німецько-фашистський окупаційний режим у Вінниці. // В ДНУ ім. Коцюбинського: наукові записки серія історія. - Вінниця. - 2000р. - Випуск 2.

15.Пархомчук Т.А. Зона W // Дзеркало тижня. - 2002р. - 14 грудня

16.Птущенко М.П. В зоні ставки „Вервольф". - Вінниця. - 1996

16. Петрова О.С. Становище на Поділлі в роки німецької окупації 1941-1944рр.. // В ДНУ ім. Коцюбинського: наукові записки серії історія. -Вінниця. - 2005р. - Випуск 9

17. Шафранський Є.Г. Вісім таємниць - вісім поверхів „Вервольфа". // Хочу все знати. - 2003р. - 9 липня

18. Чорна Н.Ф. Єврейське гетто на Вінниччині 1941-1944рр.. // В ДНУ ім. Коцюбинського: Вісник студентського наукового товариства історичного факультету. - Вінниця. - 2004р. - Випуск 5

Архівні матеріали:

1. Державний Архів Вінницької області Ф.П. 425. - Опис 1. - Справа 503

2. Державний Архів Вінницької області Ф.П. 425. - Опис 1. - Справа 513

3. Державний Архів Вінницької області Ф.П. 425. - Опис 1. - Справа 552