Концепція сталого розвитку орієнтує країни світу на реалізацію екологічно спрямованих заходів щодо структурної перебудови як національних економік, так і міжнародних економічних відносин у напрямі екологізації всіх видів життєдіяльності суспільства. Однак утілення багатьох екологічних проектів нерідко відкладається через гострий дефіцит коштів.
Основними джерелами фінансування великих міжнародних природоохоронних проектів мають стати надходження від оподаткування різних видів господарської екологонебезпечної діяльності. Ці кошти доцільно акумулювати на рахунках спеціальних міжнародних фондів. Зокрема, є пропозиції щодо обкладення спеціальним екоподатком валового внутрішнього продукту держав, доходів від зовнішньої торгівлі, риболовлі у відкритих морях, інвестиційної діяльності за певних умов, а також різних видів і джерел забруднення морів та океанів, споживання обмежених, рідкісних чи виснажених природних ресурсів тощо.
Нині особливої актуальності набрало також питання про запровадження глобального податку на емісію шкідливих газів. Такий захід, за оцінками американських екологів, дасть можливість стабілізувати викиди CO2
до 2040 р. та забезпечити їх повне припинення до 2100 р. При цьому прогнозовані розміри зазначеного податку становитимуть від 700 млрд до 18 трлн дол. на період до середини XXI ст. Таких коштів було б достатньо для вирішення найбільш гострих екологічних проблем у сучасному світі. На думку відомого американського вченого Б. Коммонера, для переведення світової економіки на методи екологічно безпечного господарювання потрібно приблизно 500 млрд дол. щорічно протягом 10 років.
Основними глобальними екологічними проблемами, а відтак і світовими природоохоронними пріоритетами є:
• захист фунтів та розширене відтворення родючості сільськогосподарських угідь;
• відновлення лісів і припинення опустелювання на планеті;
• охорона водойм і забезпечення населення чистою питною водою;
• підвищення ефективності використання енергоресурсів, усебічне енергозбереження та перехід на альтернативні, відновлювані джерела енергоносіїв;
• регулювання чисельності народонаселення.
На спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН (1997 p.) головними комплексними завданнями глобальної екодинаміки було визначено вирішення проблем усунення злиденності та зміни наявних природо-руйнівних структур споживання і виробництва. На втілювання цих програм людство мас максимальною мірою мобілізувати свої економічні можливості, застосовуючи ефективні важелі, в тому числі ринкового типу.
Використання ринкових механізмів у природоохоронній діяльності нині набирає дедалі більшого значення. Ці механізми охоплюють екологічні субсидії, позики, податки пов'язані з нормуванням викидів і скидів шкідливих речовин. Вони забезпечують цілеспрямовані нагромадження певних фінансових коштів на державних рахунках або у спеціальних екологічних фондах та їх раціональний розподіл і цільове використання.
У цьому плані світове співтовариство має орієнтуватися на досвід індустріально розвинутих держав. Екологічна ситуація в них перебуває під жорстким державним контролем завдяки напрацьованим методам екологічного менеджменту, економічним та інституційним механізмам підвищення ресурсовіддачі, утилізації первинної та вторинної сировини, зменшення антропотехногенного тиску на довкілля. Цьому сприяють також формування так званих «зелених бюджетів», постійне вдосконалення податкової політики і системи національних рахунків з огляду на екологічний чинник. З перспективою реалізації стратегії сталого екологобезпечного соціально-економічного розвитку пов'язані можливості створення ринкового механізму, який регламентував би використання природних умов і ресурсів не лише на національному, а й на міжнародному рівні. До найважливіших напрямів такої політики слід віднести:
• запровадження плати за природні ресурси;
• введення до ринкової ціни продукції витрат, необхідних для компенсації екологічної шкоди;
• застосування такого оподаткування забруднень і відходів, за яким податок стягується пропорційно до їхнього обсягу. До речі, у цьому
1 випадку податок не лише виступає джерелом поповнення бюджету, а й указує на необхідність визначення реальної еколого-економічної вартості вироблюваної продукції.
У США, наприклад, поряд з оподаткуванням атмосферних забруднень існує система дозволів (квот) на допустимі обсяги викидів, за перевищення яких на компанії та фірми накладаються додаткові штрафи пропорційно до надлімітних викидів. Одночасно функціонує торгівля квотами між компаніями, емісії яких нижчі за допустимі або які готові добровільно скоротити ці викиди, і тими, які вважають за краще компенсувати свої надмірні емісії, скуповуючи додаткові квоти (так звана «торгівля правами на забрудіння»). Це поширюється і на міжнародні відносини, зокрема стосовно встановлення квот на рибний промисел у Світовому океані та дозволених рівнів забруднення атмосфери. Вже існує певний досвід торгівлі правами на емісію на регіональному рівні у відносинах між США, Канадою та Мексикою у рамках НАФТА, а також досвід держав Західної та Східної Європи у використанні прав на емісії відповідальних серед них за утворення кислотних дощів. Розширення торгівлі ліцензіями на право викидів між тими країнами, які Потребують більших квот, і тими, які не використовують їх, сприяє загальному подорожанню атмосфери Земної кулі. Міжнародне співтовариство в галузі охорони довкілля дає можливість кожній державі більш ефективно розв'язувати власні екологічні завдання. Економічне та науково-технічне співробітництво між державами світу, спрямоване на раціональне використання і збереження природних багатств, належить до категорії міжнародного поділу праці досить високого класу складності через відмінності геополітичного розташування країн, що мають різні рівні економічного розвитку й величини природно-ресурсових потенціалів, а також відрізняються способами природокористування. У міжнародному співробітництві в галузі використання природних ресурсів та охорони довкілля застосовуються різноманітні види, форми й методи поділу праці. Серед них:
• виробнича кооперація;
• обмін науково-технічною інформацією, технологіями, вченими та фахівцями;
•проведення спільних екологічних експертиз, природоохоронних і природовідтворювальних акцій;
• моніторинг та контроль за якістю довкілля;
• створення міжнародних фінансових фондів та банків екологічної інформації.
Нині йде інтенсивний пошук нових і вдосконалення наявних технологічних, економічних, адміністративних, правових та політичних інструментаріїв колективної, транснаціональної екологічної відповідальності всіх держав світу за зміцнення міжнародної системи регламентації антропотехногенного навантаження на біосферу та перехід до моделі сталого екологобезпечного соціально-економічного розвитку кожної з них.
Всесвітній саміт зі сталого розвитку «Ріо+10», який відбувся у 2002 р. в Йоганнесбурзі (ПАР), був присвячений обговоренню принципових питань подальшого розвитку суспільства та його життєдіяльності у природі та завершився ухваленням Декларації зі сталого розвитку. Саміт підбив підсумки виконання завдань, проголошених десять років тому в Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН із навколишнього середовища і розвитку. Хід вирішення зазначених проблем було розглянуто і в більш широкому плані — від часу проведення в 1972 р. І Міжнародної конференції з навколишнього середовища у Стокгольмі.
Бурхливий характер дискусій, принципові розходження учасників обговорення в їхньому баченні пріоритетів і першочергових завдань, які стоять перед людством у контексті забезпечення переходу до сталого розвитку, труднощі в досягненні компромісів ще раз продемонстрували всю складнісгь завдань, які мас вирішити людство для того, щоб забезпечити власне майбутнє.
Загалом міжнародне співробітництво у сфері природокористування й охорони навколишнього середовища розвивають механізми функціонування практично на всіх рівнях — від двостороннього до всесвітнього. Головна роль тут належить міжнародним організаціям: ООН, міжурядовим регіональним та субрегіональним організаціям, багатостороннім угодам і програмам співробітництва. Постійно збільшується кількість міжнародних неурядових організацій природоохоронного й екологічного спрямування.
Діяльність ООН щодо поліпшення екологічної ситуації у світі
ООН із ії спеціалізованими установами є найбільш представницькою міжурядовою всесвітньою організацією. Вона об'єднує 185 країн і забезпечує їхнє співробітництво у розв'язанні глобальних екологічних проблем. При цьому ООН намагається втілювати комплексний підхід до аналізу даних проблем з урахуванням усіх аспектів (міжнародно-політичних, соціально-економічних, науково-технічних) співробітництва, а також гостроти екологічної ситуації в кожній країні.
Широке коло природоохоронних завдань, їхня складність зумовили необхідність створення спеціальних організаційних структур, які координують діяльність у цій сфері. Однією з перших виникла організація, яка дістала назву «Програма ООП із навколишнього середовища» (ЮНЕП). Крім основної функції — координації діяльності у сфері охорони природи, ця організація відіграє роль міжнародного центру, що відповідає за вирішення глобальних екологічних проблем, практичних природоохоронних завдань і визначає пріоритети щодо фінансування конкретних екологічних проектів.
Під безпосереднім керівництвом ЮНЕП в останні два десятиліття розроблені такі глобальні дослідницькі та оперативні програми, як Всесвітня стратегія охорони природи. Всесвітня кліматична програма, Всесвітня політика щодо грунтів. План дій щодо боротьби з опустелюванням, Міжнародна програма з безпеки хімічних сполук та ін. Крім того, ЮНЕП організувала глобальну систему спостереження за станом навколишнього середовища, міжнародну довідкову систему для джерел інформації щодо навколишнього середовища, склала міжнародний реєстр потенційно токсичних хімічних речовин.
Завдяки зусиллям ЮНЕП підписано велику кількість міжнародних договорів і конвенцій, утому числі Конвенцію ООН із морського права Конвенцію про біологічне різноманіття. Конвенцію з Koнтролем за транскордонним перенесенням небезпечних відходів та їх використанням. Конвенцію про міжнародну торгівлю видами флори і фауни, що перебувають під загрозою зникнення, дев'ять конвенцій про охорону морів (зокрема й Чорного моря), Монреальський протокол до Віденської конвенції про речовини, що руйнують озоновий шар. Також укладено понад 10 конвенцій щодо спільного вирішення проблем охорони навколишнього середовища на Європейському континенті.
Крім ЮНЕП, у системі ООН функціонує ще багато спеціалізованих установ, які координують та організовують міжнародне співробітництва у природоохоронній сфері. До них належать ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна морська організація (ММО), Міжнародне агентство з ядерної енергетики (МАГАТЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) разом із Всесвітньою мережею моніторингу забруднення повітря.
Нарешті, до системи ООН входить чимало організацій та установ, які тією чи іншою мірою причетні до вирішення екологічних проблем. Це, зокрема. Центр ООН із населених пунктів (ГАБІТАТ), регіональні економічні комісії ООН у Європі, Африці, Латинській Америці тощо, Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та ін. Зазначені структури сприяють захисту планетарного навколишнього середовища і реалізації екологоспрямованих заходів.
Сучасна структура організаційного механізму міжнародного співробітництва у сфері природокористування та охорони довкілля € такою:
• центральні установи ООН, насамперед ЮНЕП;
• спеціалізовані установи ООН (ЮНЕСКО, ВООЗ, ФАО, ММО, МАГАТЕ, ВМО);
• міждержавні регіональні програми співробітництва (Європейський Союз, Світова організація торгівлі, Співдружність Незалежних Держав, Європейська економічна комісія та ін.);
• міждержавні субрегіональні програми співробітництва (наприклад Програма захисту басейну Чорного моря, Дунаю);
• міждержавні багатосторонні угоди (зокрема Угода про співробітництво в галузі екології та охорони навколишнього середовища держав СНД);
• двосторонні міжурядові угоди;
• міжнародні неурядові організації (Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів; Всесвітній фонд диких тварин; Міжнародна рада наукових союзів та багато інших).
Україна є учасницею майже 250 міжнародних державних галузевих програм у сфері охорони довкілля, 47 двосторонніх міжнародних угод, 25 угод багатостороннього співробітництва, які певною мірою сприяють реалізації рішень самітів «Ріо-92» і «Ріо+ІО». У державі діє більше 40 двосторонніх міжнародних угод. Україна є країною значної кількостіприродоохоронних конвенцій, то мають прикладний характер. На стадії опрацювання перебувають іще понад 20 міжнародних конвенцій, угод та протоколів, які найближчим часом будуть ратифіковані.
Унікальне геополітичне розташування нашої держави зумовлює те, що будь-які міжнародні відносини прямо чи опосередковано пов'язані з екологічними чинниками. З іншого боку, через те, що історично й географічно Україна інтегрована в європейське навколишнє природне середовище, від рівня та якості напрацювання і впровадження політико-економічних й організаційних механізмів європейської екологічної інтеграції залежить і рівень розв'язання власних екологічних проблем, які по суті є транснаціональними і глобальними.
Протягом 90-х років із державами-сусідами укладено кілька десятків угод із регіонального співробітництва, в яких ідеться про спільні заходи щодо охорони довкілля (наприклад, у межах Карпатського регіону, басейнів Дунаю, Дніпра, Чорного моря тощо). Особливо слід зазначити результативність роботи української сторони на шляху підписання нових міжнародних угод під час проведення 5-ої Всеєвропейської конференції міністрів охорони навколишнього середовища «Довкілля для Європи» (Київ, травень 2003 p.): міждержавної рамкової Конвенції про захист та сталий розвиток Карпат; протоколу Реєстрів викидів та перенесення забруднювачів до Орхуської конвенції; протоколу про стратегічну екологічну оцінку, який запускає в дію Конвенцію про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті; протоколу про цивільну відповідальність та компенсацію збитків, спричинених унаслідок транскордонного впливу промислових аварій. Ними започатковано основи для подальшої розробки та вдосконалення управління охороною навколишнього середовища та використання природних ресурсів у такому великому регіоні.
Інтенсивно розвиваються договірні партнерські відносини України з міжнародними організаціями. Певні переваги в цьому аспекті порівняно з іншими країнами СНД створює традиційне членство України в ООН та її спеціалізованих природоохоронних установах. Своєю чергою в Україні, як і в інших державах, охорона довкілля потребує зусиль уряду і громадськості (за допомогою міжнародних партнерів, у тому числі ООН), аби відповідальність суспільства за стан навколишнього середовища була втілена в офіційну політику, макроекономічні й виробничі процеси, освіту та, звичайно, в усі аспекти повсякденного життя.
Представництво ООН в Україні допомагає урядові розробляти відповідні законодавчі акти й норми природокористування, надаючи інформацію про природоохоронні глобальні та регіональні угоди тощо. Через Комісію з виконання рішень Конференції з навколишнього середовища й розвитку ООН активно підтримує дії українського уряду щодо реалізації Програми порятунку Чорного моря, в якій беруть участь велика кількість країн, та Програми захисту басейну Дунаю, за якою співпрацюють 11 держав.
У 1996 р. під егідою ООН розпочато виконання нової Програми з екологічного відродження басейну Дніпра — спільно з Російською Федерацією та Білоруссю. Представництво в Україні ООН — основної міжнародної організації, яка бере участь у Чорнобильських програмах, — спонсорує також різноманітну діяльність із реабілітації потерпілих, у тому числі оздоровчу програму ВООЗ та роботу мережі соціопсихологічних реабілітаційних центрів ЮНЕСКО. Отже, основні зусилля міжнародних природоохоронних організацій спрямовані на підвищення екологічної безпеки України, адаптації нашої держави до світових вимог у галузі охорони довкілля.
Розширення та зміцнення механізмів економічного співробітництва всіх держав у сфері екології, поширення позитивного досвіду природокористування та охорони природи є гарантом міжнародної екологічної безпеки, орієнтації світового співтовариства на пошук ефективних шляхів розв'язання нагальних глобальних та регіональних екологічних проблем. У зв'язку з цим наша держава має забезпечувати власні екологічні інтереси у зовнішньоекономічній діяльності, створювати ефективні інструменти досягнення міждержавного паритету у вирішенні питань транскордонного перенесення шкідливих речовин, промислових викидів та скидів, стимулювати залучення іноземних інвестицій на екологічні цілі, а також ретельно виконувати свої міжнародні зобов'язання з проблем навколишнього середовища.
1.Огляд світової екологічної ситуації засвідчує, що деградація довкілля спричинюється комплексом взаємопов'язаних суспільних (антропотехногенних) і природних (екологічних) чинників. Основною детермінантою виступає дія суспільного чинника. Отже, вирішення екологічних проблем переважно залежить від характеру розвитку соціальних відносин, складовою яких є ієрархічна багатокомпонентна сукупність відносин «природа—людина—суспільство».
2.Суспільною оболонкою, в якій здійснюється техніко-технологічна взаємодія людини з природою (процес природокористування) є виробничі відносини щодо привласнення, використання, розподілу й відтворення природних благ.
3. Взаємодія суспільства з навколишнім природним середовищем по суті розкривається як цілісна сукупність власне економічних, техніко-економічних і соціально-екологічних суперечностей. Неспроможність соціально-економічної системи вчасно створити адекватні форми і способи розв'язання цих суперечностей призводять до їхнього де градаційного руху, граничний ступінь якого обертається екологічною кризою.
4. Одностороннє вирішення екологічних проблем соціально-економічного розвитку будь-якою державою вже неспроможне істотно вплинути на підвищення рівня екологічної безпеки господарювання на планеті. Саме завдяки спільним цілеспрямованим діям світового співтовариства можна усунути загрозу глобальної екологічної кризи.
5.Екологічні чинники стають одними з визначальних у формуванні та функціонуванні міжнародних економічних відносин. Водночас розширення міжнародного економічного співробітництва посилює вплив світогосподарських зв'язків на динаміку процесів суспільного виробництва в межах окремих держав, набираючи Ці,. значення самостійного чинника формування екологічної ситуації в країнах—учасницях міжнародного економічного обміну.
6.Завдяки збалансованим екологоконструктивним зусиллям, здійснюваним державами задля соціально-економічного прогресу й гармонізації взаємовідносин між цивілізацією та природою, які окреслені концепцією сталого розвитку світової спільноти, створюються реальні передумови для подальшого збереження природно-ресурсового потенціалу з метою забезпечення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.
7.Концепція сталого розвитку орієнтує на реалізацію екологічно спрямованих заходів щодо структурної перебудови національної економіки і міжнародних економічних відносин, на екологізацію всіх видів життєдіяльності суспільства шляхом комплексного проведення відповідних заходів організаційного, технологічного, фінансово-кредитного, міжнародно-правового, адміністративного плану, які здійснюватимуться світовим товариством, його регіональними інституціями та кожною країною окремо.
8.Практика розвинутих держав засвідчує, що в них уже втілюється на макро- і мікрорівнях господарювання екологозорієнтована стратегія економічного зростання як єдино правильний напрям досягнення сталого розвитку. Екологічні проблеми у країнах, що розвиваються, набрали надзвичайної гостроти, розв'язання яких неможливе без застосування принципово нової моделі сталого екологобезпечного функціонування світової економіки. Особливість екологічної ситуації в країнах з перехідною економікою визначається довготривалою системною соціально-економічною кризою, яка тісно поєдналась з кризою екологічною. З огляду на це саме позитивний досвід природокористування інших держав та міжнародна підтримка національної природоохоронної справи набирають тут особливого значення.
9.Економічне та науково-технічне співробітництво між державами світу, спрямоване на раціональне використання і збереження природних багатств, належить до категорії міжнародного поділу праці досить високого класу складності через відмінності геополітичного розташування країн, що мають різні рівні економічного розвитку.
Література
1. Максаковский В. П. Географическая картина мира: В 2 кн. Москва, 2003.
2. Экология и мировая продовольственная проблема // Экономика и управление в зарубежных странах: Ежемесячный информ. бюллетень. Москва, 2005. № 1.
3. Экономическая география мирового развития XX века. СПб., 2003.
4. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, К.: Либідь, 2007.- 640 с.
|