Курсовая работа: Підприємництво: суть, суб’єкти, форми

КУРСОВА РОБОТА

за темою «Підприємництво: суть, суб’єкти, форми»

Вступ

Підприємництво поступово стає природною складовою української економіки, що свідчить про її просування до ринкових форм і методів господарювання. Для багатьох громадян України підприємництво стало основним видом роботи або формою вторинної зайнятості, Особливо тяжіє до заняття підприємницькою діяльністю молоде покоління України.

Успіх у здійсненні підприємницької діяльності залежить від багатьох чинників. Однією з неодмінних умов досягнення високої результативності практично в будь-якій підприємницькій діяльності є отримання мінімально необхідних знань, уявлень про форми, принципи та сфери підприємницької діяльності. Тому підприємництву потрібно вчитися.

Підприємництво починається з заснування підприємства. Оскільки підприємство є первинною ланкою суспільного поділу праці і основною ланкою народного господарства, на ньому відбувається створення предметів споживання і засобів виробництва, воно задовольняє потреби ринку і споживача у товарах. Тому на даному етапі без підприємства не можна обійтися ні у виробництві, ні у торгівлі, ні в сфері послуг, ні в фінансово-кредитній чи страховій діяльності.

Питання тільки в тому якої форми власності, форми господарювання, розміру є дане підприємство. Важливою проблемою, пов’язаною з діяльністю підприємства є питання реалізації відносин власності на підприємстві.

Підприємство є основною ланкою народного господарства, оскільки на ньому відбувається поєднання особистісних і речових факторів виробництва, виготовляється в процесі праці вся сукупність економічних благ. Внаслідок суспільного поділу праці сформулювався народногосподарський комплекс, який включає різні галузі, в яких функціонують сотні тисяч підприємств.

В Україні існують такі типи підприємств: приватні, державні, колективні, а за характером економічної діяльності вони поділяються на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об’єднання та інші.

1. Суть підприємництва

1.1 Суть підприємництва

Розвиток суспільства свідчить про те, протягом тривалих історичних періодів зберігаються окремі спільні форми економічного життя, зокрема господарювання. Людство за всю свою історію знало дві форми організації суспільного виробництва – натуральну і товарну. [6, ст. 10] Перша існувала в усіх до ринкових формаціях. Друга, започаткована ще у період розвитку первісного ладу існує донині і є визначальною формою виробництва в усіх індустріально розвинутих країнах. Історично першим виникло натуральне виробництво.

Натуральне виробництво – це тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, для споживання всередині того господарства, де вони вироблені [6, ст. 11]. Воно має такі основні риси:

· Універсальність праці – діяльність суб’єкта господарювання спрямована на задоволення власних потреб з однаковим набором видів праці.

· Замкненість виробництва – кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. Виконуються всі роботи – від видобування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

· Прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням – прямі натуральні зв’язки ведуть до безпосереднього використання виробленого продукту самими виробниками.

Товарне виробництво – це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, шляхом купівлі-продажу цих продуктів, що стають товарами. [6, ст. 12] Його визначальні риси: суспільний поділ праці; повна соціально-економічна відокремленість виробників; економічні зв’язки між відокремленими товаровиробниками відбуваються шляхом обміну; приватна власність на результати праці; продукт праці набуває форми товару – продукту праці, який задовольняє певну потребу людини і виготовлений з метою обміну. Елементами процесу виробництва є власне праця, предмети праці та засоби праці. У сукупності засоби та предмети праці становлять засоби виробництва. [7, ст. 13] Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага, є продуктивними силами суспільства. До цієї системи належать: працівники; засоби виробництва; сили природи, що використовуються; наука та інформація; форми і методи організації виробництва. Виникнення товарного виробництва передбачає дві передумови:

· Обмін товарів, який відбувається на основі еквівалентності, тобто у товари, що обмінюються, має бути вкладена однакова кількість праці. Еквівалентний обмін можливий лише за наявності свободи вибору, можливої лише в умовах конкуренції.

· Економічна відокремленість виробників, що зумовлює свободу діяльності господарюючих суб’єктів. Тобто економічна відокремленість передбачає самостійний вибір видів діяльності суб’єктів господарювання, самостійне формування програми діяльності. А це і є не що інше, як підприємницька діяльність.

Таким чином, підприємництво є невід’ємною властивістю товарного виробництва. [7, ст. 20] Без свободи господарської діяльності тобто підприємництва товарного виробництва не існує. У свою чергу підприємницька діяльність неможлива без наявності товарного виробництва яке є для підприємництва матеріальною основою, базою, ґрунтом на якому лише і можуть розвиватися підприємницькі відносини. Свобода підприємництва невід’ємна від ринкових зв’язків. Ринок насамперед виступає як обмін товарів, організований за законами руху товарних відносин. [7, ст. 22] Це також магазини, універмаги, універсами, різні лотки та кіоски, фондові біржі, товарні біржі та інші. Відносини між продавцями і покупцями щодо існуючих та потенційних товарів утворюють ринки. Ринок складається і з суб’єктів та об’єктів ринку. Головні функції ринку це регулююча, контролююча, розподільча, стимулююча та інтегруюча.

Підприємництво – це тип господарської поведінки підприємців з організації розробок виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту. [1, ст. 2] Слід зазначити, що підприємництво – це не будь-яка господарська діяльність, це особливий вид діяльності, і ця особливість характеризується такими відчутними ознаками.

По-перше, це самостійна діяльність. Основою підприємницької діяльності є власність підприємця.

По-друге, це ініціативна, творча діяльність. В основі здійснення підприємницької діяльності лежить власна ініціатива, творчо-пошуковий, інноваційний підхід.

По-третє, це систематична діяльність. Підприємницька діяльність має бути постійною, пов’язаною з відтворювальним процесом і обов’язково офіційно зареєстрованою.

По-четверте, це діяльність, яка здійснюється на власний ризик. Підприємницька діяльність здійснюється під власну майнову відповідальність.

По-п’яте, метою цієї діяльності є одержання прибутку або власного доходу. Таким чином підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична діяльність господарюючих суб’єктів з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, яка здійснюється на власний ризик з метою одержання прибутку або власного доходу. [1, ст. 2] Не треба ототожнювати поняття підприємництво та підприємливість. Підприємливість – це здатність людини до самостійних, неординарних, нетипових дій. Тому в умовах ринку всі люди мають бути підприємливими, але це не означає, що всі повинні й можуть бути підприємцями. За цивілізаційним підходом підприємництво є сферою реалізації здібностей людини до ініціативної діяльності, прояву потенційних можливостей саморозвитку і самовираження людини. [3, ст. 5] Наукові підходи, які пов’язують сутність підприємництва з окремими характерними рисами діяльності суб’єкта господарювання в умовах ринкової невизначеності (ризиком, інноваційністю, прибутковістю) є спрощеними, недосконалими. Підприємництво як предмет економічного дослідження не тільки є втіленням певних характеристик, а насамперед, сукупністю суспільно-економічних відносин, що забезпечують певні напрями діяльності, визначають їх соціальні та інші характеристики, пов’язані з працею їх учасників. [3. т. 6] Підприємництво треба розглядати не стільки на рівні окремого індивіда або господарської одиниці, скільки на макрорівні як цілісний економічний об’єкт, функціональна діяльність якого детермінує загальні соціально-економічні характеристики суспільного відтворення. Таке уявлення підприємництва відкриває можливість здійснення переходу на міждисциплінарний рівень аналізу проблем підприємництва, визначення напрямів переходу на підприємницьку форму організації виробництва в умовах трансформації економіки. Підприємницька активність є ресурсом саморозвитку підприємства, що включає досвід, знання, здібності, вміння підприємця в контексті їх безперервного оновлення і збагачення. Це особливий вид активності, який принципово відрізняється від звичайної трудової активності за способом реалізації, за сферою застосування, за критеріями виміру. Поняття підприємництво слід розглядати в різних значеннях: по-перше, як предмет теоретико-економічного дослідження, представлений специфічною формою економічних відносин з приводу включення індивідуальних робочих сил, здібностей та творчого потенціалу особи, а, по-друге, як об’єкт цілеспрямованої діяльності підприємця. [4, ст. 25] Отже, підприємництво – господарська діяльність підприємця, особливий, творчий тип господарювання, основу якого становить новаторський підхід до організації та ведення бізнесу, безперервний пошук ефективних способів використання можливостей, ініціативність і прагнення до нових перспектив розвитку власної справи, зважений підхід до ризику. [5, ст. 7]

1.2 Функції підприємництва

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції – інноваційну, ресурсну, організаційну, стимулюючу.

Інноваційна функція підприємництва полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових комерційних ідей, у здійсненні техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком. [6, ст. 22]

Ресурсна функція підприємництва передбачає мобілізацію на добровільних засадах матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних, інтелектуальних та інших ресурсів.

Організаційна функція підприємництва полягає у безпосередній організації виробництва, збуту, рекламі тощо; зводиться до поєднання ресурсів в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх виконанням. [6, ст. 22]

Стимулююча функція підприємництва зводиться до формування стимулюючого механізму ефективного використання ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва, а також до максимального задоволення потреб споживача. [6, ст. 23]

Основними функціями підприємця у його діяльності є:

· Становлення власної справи: мобілізація необхідних матеріальних, інформаційних, інтелектуальних, фінансових та інших ресурсів.

· Організаційна функція: вибір сфери діяльності, організаційно-правової форми підприємництва, початок безпосереднього функціонування.

· Розвиток бізнесу: пошук і використання ринкових можливостей, реалізація завдань стратегічного розвитку.

Таким чином розглянуті функції здійснення підприємницької діяльності дають змогу зробити узагальнюючий висновок про те, що для підприємця трудова діяльність не нав’язується ззовні як чужа воля, а є формою реалізації власної суті. Вона наявна в індивідуальній свідомості на рівні сформованої потреби і реалізується як вільна діяльність, праця на себе і на суспільство.

1.3 Економічна основа підприємництва

Економічною основою підприємницької діяльності є приватна власність. [4, ст. 16] Власність – це відносини, які складаються між суб’єктами власності щодо привласнення засобів виробництва і результатів праці. Відносини власності засоби виробництва покладені в основу всіх виробничих відносин будь-якої економічної системи господарювання. Основою відносин власності є відносини, які охоплюють володіння, розпорядження та користування.

Володіння – відносини фактичного панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження – фактичне здійснення влади власника над об’єктом власності, фактичне управління нею.

Користування – процес фактичного вилучення корисних властивостей з об’єкта власності для задоволення конкретних потреб.

Відносини власності – основна конструкція економіки, вони охоплюють весь господарський процес. [4, ст. 45] Це дає підставу для твердження, що економічні системи відрізняються за типами власності. Історія не знає прикладів переходу до ринкової економіки без опори на приватну власність. Відомо, що такі форми власності, як групова, колективна, кооперативна, акціонерна, пайова, історично виникли в результаті розвитку приватної власності, вийшли з неї і прийшли їй на зміну. Те саме можна сказати і про державну власність. Ця форма покликана коригувати розвиток приватної власності, усувати властиві їй суперечності, а в разі потреби – через денаціоналізацію знову повертатись у приватну власність. Отже, економічною основою підприємництва є приватна власність. У системі підприємництва вся власність належить окремим громадянам чи компаніям. Вся власність за своєю сутністю є приватною. Володіння власністю – це також володіння владою. [4, ст. 48] Ті, хто контролюють власність, здатні впливати на дії інших. Оскільки право приватної власності дає змогу поширити володіння власністю серед великої кількості людей, то і влада розподіляється між членами суспільства більш широко. Приватна власність об’єктивно сприяє також збереженню ресурсів. [8, ст. 12] Те, як ми поводимося з власністю, безпосередньо залежить від прав, які має власник цієї власності, тобто: вирішувати, як саме використовувати свою власність; передавати, продавати свою власність; користуватися доходами та іншими вигодами, які дає його власність. [9, ст. 10] Маючи приватну власність, кожен може користуватися цими правами. Отже, слід захищати цю власність і піклуватися про неї. Такі дії найбільше відповідають інтересам людей, оскільки власність визначає добробут. Власність – це багатство. Коли власність втрачає вартість, її власник втрачає частину багатства. [8, ст. 15] Право приватного володіння власністю змушує нас працювати більше і продуктивніше, що веде до економічного зростання. Таким чином, приватна власність виступає економічною основою підприємництва і розкриває простір для його функціонування і розвитку.

2. Суб’єкти підприємництва, їх види та форми організації

2.1 Суб’єкти підприємництва

Підприємницька діяльність здійснюється від імені й під майнову відповідальність певними суб’єктами. Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) в Україні можуть бути:

· Громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

· Юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України «Про власність»;

· Об’єднання юридичних осіб, що займаються в Україні діяльністю на умовах угоди про розподіл продукції. [1, ст. 2]

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. [1, ст. 2]

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю. [1, ст. 2]

Основним суб’єктом підприємництва виступає підприємець. Однак підприємець – не єдиний суб’єкт, в будь-якому разі він змушений взаємодіяти зі споживачем як основним його контрагентом, а також з державою, яка в різних ситуаціях може виступати у якості помічника або супротивника. І підприємець, і держава також відносяться до категорії суб’єктів підприємництва, як і найманий працівник, і партнери по бізнесу.

У взаємовідносинах підприємця і споживача підприємець відноситься до категорії активного суб’єкта, а споживачеві властива, передусім пасивна роль. При аналізі сторони цих взаємовідносин споживач виконує роль індикатору підприємницького процесу. Це зрозуміло, тому все те, що складає предмет діяльності підприємця, має право на реалізацію тільки у разі позитивної експертної оцінки споживача. Така оцінка здійснюється споживачем і виступає як готовність останнього придбати той або інший товар. Підприємець, при плануванні і організації своєї діяльності ніяким чином не може ігнорувати настрій, бажання, інтереси, очікування, оцінки споживача. [7, ст. 32].

· престижність та привабливість реклами товару.

Роль держави як суб’єкта підприємництва може бути різною у залежності від суспільних умов, ситуації, що складається у сфері ділової активності, і тих цілей, які ставить перед собою держава.

Найманий працівник як реалізатор ідей підприємця також відноситься до групи суб’єктів підприємництва. Саме від нього залежить ефективність та якість реалізації підприємницької ідеї.

У відносинах підприємця та найманого працівника складається багато ситуацій, коли необхідно шукати компромісні варіанти.

В рамках таких взаємовідносин підприємець означує для себе визначені проблеми у своїй діяльності і старається вирішити їх з найбільшим ефектом. [6, ст. 30]

Насамперед, підбір кадрів необхідної кваліфікації. Це вирішується двома шляхами:

· підготовка кадрів на власній інформаційній та фінансовій базі;

· залучення кадрів, зайнятих у інших підприємствах, створюючи більш привабливі умови.

Другою проблемою виступає необхідність залучення найманого працівника до інтересу підприємства. [4, ст. 12] При цьому розрізняють дві форми:

· залучення найманого працівника до виробничого інтересу підприємства;

· залучення найманого працівника до комерційного інтересу підприємства.

Перша форма властива європейській системі організації праці, коли кожен найманий працівник точно знає свої виробничі функції. [4, ст. 15]

Друга форма характерна для японо-американської системи організації труда, коли кожен найманий працівник зацікавлений не тільки у виконанні своїх виробничих функцій, але й занепокоєний загальним результатом діяльності підприємства. [4, ст. 17] Ця форма являється більш ефективною у порівнянні з першою.

2.2 Види підприємництва

Підприємництво може набувати різноманітних форм залежно від того, чи діє підприємець самостійно, особисто або в партнерстві з іншими підприємцями, користується лише своїм майном або водночас і майном інших осіб, використовує свою працю або залучає найманих працівників. Найпростіша форма підприємництва – це провадження підприємницької діяльності без створення юридичної особи, за умови державної реєстрації як громадянина – підприємця. Така діяльність дозволялась і раніше і мала назву індивідуальна трудова діяльність. Приватне підприємництво не обмежується діяльністю фізичних осіб. Будь-який дієздатний громадянин, що бажає створити власну господарську організацію, має право набути статусу офіційної юридичної особи та зареєструвати суб’єкта підприємницької діяльності як приватне підприємство. [2, ст. 2]

Приватне підприємство – це підприємство, яке засноване на власності фізичної особи, яке набуває статусу юридичної особи. Власником приватного підприємства, підприємцем є єдина особа – суб’єкт підприємницької діяльності. Але власник приватного підприємства має право найму працівників у будь-якій кількості, які являються найманими працівниками. І хоч вони приймають участь у діяльності підприємства, але виконують вказівки господаря і не вважаються підприємцями. До приватного підприємництва належать фермерські господарства та сімейні підприємства, які формально належать до колективних форм підприємництва, але в дійсності є різновидом приватного підприємництва. Підприємець як власник приватного підприємства має великий простір свободи дій та прийняття рішень. Така незалежність має ціну повної персональної відповідальності. Тому підприємці схильні до об’єднання коштів і зусиль, до переходу від індивідуального до колективного підприємництва.

Не слід думати, що колективне підприємництво обов’язково вимагає відмови підприємця від приватної власності на майно при створенні колективної фірми, зареєстрованої як юридична особа. Індивідуали можуть зберігати майнові права, створюючи спільне підприємство, з’єднуючи лише свої зусилля. Отже колективне підприємство має властивість поєднуватися з приватною власністю на всі фактори виробництва. [6, ст. 38] У товаристві кожен учасник може об’єднувати з іншими власні засоби виробництва, кошти, майно, свою інтелектуальну власність. Подальше об’єднання коштів, капіталів, зусиль, управління веде до великих інтегративних форм колективного підприємництва у вигляді синдикатів, корпорацій тощо. [6, ст. 40] Якщо до підприємництва приєднуються державні структури, то ньому беруть участь підприємства та організації, засновані на державній формі власності, тоді існують всі підстави говорити про державне підприємництво.

Державне та комунальне підприємництво може здійснюватися у формі оренди власності відповідної територіальної громади та державної власності підприємцями. Підприємницька діяльність – різноманітна, як різноманітні людські потреби. Всі числення прояви підприємницької діяльності можна поділити на три основні її види: виробниче підприємництво; комерційне підприємництво; фінансово-кредитне підприємництво. [6, ст. 42]

Виробниче підприємництво є найважливішим, визначальним, провідним видом підприємницької діяльності, спрямованим на виробництво продукції, послуг, інформації, які підлягають реалізації споживачам. [6, ст. 25] Ця діяльність здійснюється підприємствами, що виготовляють різноманітну продукцію, виконують будівельні, ремонтні та інші роботи, надають побутові, консультативні, інформаційні та інші послуги, створюють духовні блага. Виробниче підприємництво належить до найбільш складних, серйозних, суспільно необхідних і водночас важких видів бізнесу. З цим пов’язаний факт, що до виробничого підприємництва меш же тяжіють ніж до інших видів підприємницької діяльності, які набагато швидше приносять прибутки. Для багатьох виробниче підприємництво не асоціюється з бізнесом. Для них бізнес – це комерція, а не виробництво. Але без виробничого підприємництва торгівельний бізнес не мав би матеріальної основи і мав би можливість торгувати лише імпортними товарами. У центрі виробничого підприємництва – виготовлення споживчих благ. Таким чином, до виробничого підприємництва належать: заводи, фабрики, перукарні, кав’ярні, школи, ліцеї, агрофірми. Вони і самі можуть реалізувати свою продукцію, але їхня головна функція – виробництво. Виробниче підприємництво тісно пов’язане з бізнесом у сфері обігу, сприяє йому. [6, ст. 30]

Комерційне підприємництво – це діяльність пов’язана з обміном, розподілом та споживанням товарів і послуг. [4, ст. 35] Його змістом є товарно-грошові та торговельно-обмінні операції. Комерція у вузькому розумінні слова – це торгівля, а комерсант – це працівник торгівлі. Торговельно-обмінні операції здійснюються у вигляді угоди з купівлі-продажу або перепродажу товарів і послуг. Представниками комерційного підприємництва є різні торговельні організації, що реалізують предмети споживання і засоби виробництва. Суб’єктами комерційного підприємництва є магазини, речові та продовольчі ринки, біржі, виставки-продажі, аукціони, торговельні бази, інші заклади торгівлі. Різновидом комерційного підприємництва являється посередницький бізнес, який виступає між підприємцем та споживачем.

Фінансово-кредитне підприємництво – це діяльність, де об’єктом купівлі-продажу є специфічний товар – гроші, іноземна валюта, цінні папери. [4, ст. 38] Сутність фінансово-кредитного підприємництва полягає в тому, що підприємець придбаває головний фактор підприємництва у вигляді різних грошових коштів, тобто гроші, валюту, цінні папери та продає покупцям за плату, що перевищує грошову суму, витрачену на придбання грошових коштів. Фінансово-кредитне підприємництво належить до найскладніших видів підприємницької діяльності. [4, ст. 38] Воно здатне приносити не менші доходи ніж комерційне підприємництво, але вимагає більш високих вимог до знань і досвіду підприємців, продавців і покупців грошових коштів. Агентами фінансово-кредитного підприємництва є комерційні банки, фондові біржі, окремі фірми.

Особливою формою фінансово-кредитного підприємництва є страхове підприємництво . Кожен підприємець діє на свій страх і ризик і не може обійтися без надійного страхування на випадок небезпеки. Страхування – це формування грошових фондів та їх використання на відшкодування збитків у разі непередбачуваних випадків і на допомогу громадянам у певні періоди життя. [4, ст. 39] Найбільш відомі три види страхування: страхування життя і здоров’я, майна, відповідальності.

2.3 Форми організації підприємництва

Будь-яка підприємницька діяльність відбувається в певних організацій них формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від особистих уподобань та смаків, але в головному визначається об’єктивними умовами – сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами і недоліками відповідних форм підприємств. Щоб зробити правильний вибір, треба знати, із чого можна вибрати. Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія.

Фірма – це підприємство, організація, установа, яка здійснює господарську діяльність з метою отримання прибутку. Як фірми можуть бути представлені індивідуальні підприємці та їх об’єднання. [2, ст. 3]

Компанія – це асоціація підприємств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації або інших форм організації бізнесу. [2, ст. 3] Найбільш значущими ознаками, що відрізняють якусь одну організаційно-правову форму від інших вважаються:

· кількість учасників створюваного господарського суб’єкта;

· хто є власником використаного капіталу;

· джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

· межі майнової відповідальності; спосіб розподілу прибутку і збитків;

· форма управління суб’єктом господарювання.

Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

· одноосібні володіння;

· партнерства;

· корпорації.

Одноосібне володіння – його суть полягає в тому, що все майно підприємства належить одному власникові, який самостійно управляє підприємством, одержує прибуток і несе особисту відповідальність за всі зобов’язання фірми. [6, ст. 47] Одноосібні володіння мають свої переваги:

· Весь прибуток належить підприємцеві, який заінтересований в ефективній праці;

· У власника підприємства витрати на організацію виробництва є невеликими;

· Одноосібному володінню властива простота в організації фірми та її ліквідації.

Проте маються і значні недоліки:

· Труднощі із залученням великих капіталів зі сторони;

· Повна відповідальність за борги;

· Відсутність спеціалізованого менеджменту, що позначається на ефективності підприємництва;

· Невизначеність термінів функціонування.

Партнерство – ця форма підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. [6, ст. 48] Така організаційно-правова форма підприємництва передбачає об’єднання капіталів двох і більше фізичних і юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків на основі рівності; спільного контролю результатів бізнесу; активної участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, є договір. [7, ст. 36] За ступенем участі партнерів у діяльності підприємства прийнято розрізняти товариства: з повною відповідальністю; командитні; товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю. [6, ст. 42]

Переваги партнерства перед одноосібними володіннями:

· Зростають фінансові можливості внаслідок об’єднання кількох капіталів;

· Вдосконалюється управління підприємством;

· Велика свобода та оперативність господарських дій;

· Партнерства користуються податковими пільгами.

Але також маються певні недоліки:

· Необмежена відповідальність може загрожувати всім партнерам, учасники несуть солідарну відповідальність;

· Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність та негнучке управління підприємством;

· Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску.

Корпорація – є зараз домінуючою формою підприємництва. Це договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску до акціонерного капіталу корпорації. [6, ст. 49] Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга – це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами і менеджерами. [6, ст. 50]

Перевагами корпорації являються:

· Корпорація є найефективнішою формою організації підприємництва з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій;

· Потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг, що дає можливість отримувати зростаючий прибуток;

· Кожен акціонер несе лише обмежену відповідальність;

· Корпорація може існувати як організаційно-правове утворення дуже тривалий період, що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Недоліки цієї форми підприємництва:

· Мають місце певні розбіжності між функціями власності й контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією;

· Корпорація сплачує більші податки в розрахунку на одиницю отримуваного прибутку, ніж інші організаційні форми.

· У корпоративній формі існують потенційні можливості для зловживань посадових осіб.

Асоціації – це договірні об’єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. [8, ст. 16] Асоціація немає права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників.

Консорціуми – тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети.

Концерни – статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств,

У структурі сучасної змішаної економіки співіснують та органічно взаємодоповнюються мале, середнє та велике підприємництво. [7, ст. 28] Але на відміну від двох останніх, мале підприємництво є вихідним, найбільш численним, а тому і найбільш поширеним сектором економіки. Відмінності між цими трьома видами підприємництва зумовлені різним рівнем суспільного розподілу праці, характером спеціалізації та усуспільнення виробництва, а також вибором технологічного типу виробничого процесу.

Мале підприємництво – це самостійна, систематична, ініціативна господарська діяльність малих підприємств та підприємців, яка проводиться на власний ризик з метою отримання прибутку. [7, ст. 28] Це виробнича, комерційна, фінансова, страхова та інші діяльності. Мале підприємництво здійснюється створенням розгалуженої системи малих підприємств. Малими визнаються підприємства, в яких чисельність працівників не перевищує п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу не перевищує суму, що еквівалентна п’ятсот тисяч євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні. [7, ст. 29]

Великими визнаються підприємства, в яких чисельність працівників перевищує тисячу осіб, а доход перевищує п’ять мільйонів євро.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

Роль і місце малого підприємництва в національній економіці найкраще виявляється в притаманних йому функціях:

· Мале підприємництво формує конкурентне середовище;

· Мале підприємництво оперативно реагує на зміни кон’юнктури ринку та надає ринковій економіці гнучкості;

· Величезний внесок в здійснення прориву з ряду важливих напрямів НТП;

· Мале підприємництво робить вагомий внесок у вирішення проблеми зайнятості;

· Пом’якшення соціальної напруги і демократизація ринкових відносин.

Таким чином, роль та функції малого підприємництва полягають у сприянні соціально-політичній стабільності суспільства. Воно є невід’ємною рисою будь-якої ринкової господарської системи, без чого така економіка і суспільство не можуть розвиватися і існувати.

Фермерське господарство є формою підприємництва громадян України, які займаються виробленням товарної господарської продукції, її переробкою та реалізацією. [7, ст. 30] Фермерське господарство в системі ринкової економіки є рівноправною формою разом із державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами. Виробничо-економічні відносини фермерського господарства з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами, окремими громадянами будуються на основі договорів. [7, ст. 30] фермерське господарство має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об’єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств і організацій, у тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні або бути членом комерційних банків. [3, ст. 56]

3. Проблеми розвитку підприємництва та роль держави у розвитку підприємництва в Україні

3.1 Проблеми розвитку підприємництва

Для початку необхідно визначити ті галузі і сфери економіки, у яких мале підприємництво грає визначальну роль. По-перше, це вся сфера послуг, у тому числі технічні послуги, включаючи ремонт та технічне обслуговування машин та обладнання; консультаційні послуги; побутове обслуговування населення. По-друге – торгівельно-закупівельні операції, а також посередницька діяльність. [4, ст. 20]

Тому одним із вирішальних умов заглиблення економічних реформ, що проводяться в Україні, здатних вивести країну з кризи, забезпечити послаблення монополізму, добитися ефективного функціонування виробництва та сфери послуг, являється розвиток малого підприємництва. Цей сектор економіки створює необхідну атмосферу конкуренції, здатен швидко реагувати на будь-які зміни ринкової кон’юнктури, заповнювати утворювані ніші у споживчій сфері, створює додаткові робочі місця, являється основним джерелом формування середнього класу, тобто розширює соціальну базу для впроваджуваних реформ. [4, ст. 43]

У пресі, в колі спеціалістів, що вивчають мале підприємництво, у середовищі підприємців фігурує перелік, у який входить приблизно два десятки причин, що перешкоджають розвиткові малого підприємництва в Україні. Серед них – недосконалі закони і часто змінювані правила; надмірні податки; вузькі рамки джерел фінансування; нерівні можливості в конкуруванні з великими підприємствами; корупція; відсутність підтримки з боку держави; нерозвинута інфраструктура; професійна непідготовленість підприємців. [4, ст. 32] Із загальних проблем, з якими зіштовхуються підприємці усіх регіонів України у своїй повсякденній діяльності, можна виділити слідуюче:

Труднощі з реєстрацією відкриття власної справи займають останнє місце. Та це не означає, що проблеми немає. За роки масового розвитку малого підприємництва в Україні гострота її помітно зменшилася. Багато бажаючих розпочати власну справу вже мають необхідну інформацію про процедуру реєстрації, можуть отримати у органах реєстрації, у консультантів або у спеціалізованих фірмах зразки документів та необхідні поради. Але по затратам часу, коштів, зусиль процедура реєстрації підприємства, що діє в Україні все ще залишається громіздкою та утрудненою, особливо у порівнянні з тією, що діє у розвинутих країнах. [7, ст. 14]

Не останнє місце серед інших проблем займає дефіцит фінансів . Власних капіталів більшість підприємців немає, банківські кредити даються з високою процентною ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого підприємництва в Україні немає. Приватні благодійні фонди відсутні, союзи та асоціації підприємців не мають коштів для кредитування малого підприємництва. Відомі лише чотири потенційно доступних джерела надання фінансів: Український фонд підтримки підприємництва; Державний інноваційний фонд; кошти, які виділяють місцеві органи влади безробітним для організації свого підприємництва; кошти місцевих органів влади, які утворюються з відрахувань від вартості приватизованих об’єктів. [7, ст. 24] Обидва центральних фонди дислокуються в Києві, але мають відділення в обласних містах. Перший фонд щорічно отримує з державного бюджету встановлену суму для кредитування приватних підприємців; кошти другого фонду утворюються з фіксованого проценту відрахувань, що проводяться всіма підприємствами від об’єму реалізації продукції. Ці фонди виділяють кредити підприємцям як для початку своєї справи, так і під поточне виробництво, на конкурсних принципах, шляхом оцінки їх бізнес-планів. Однак надходять кошти у фонди у недостатньому об’ємі та нерегулярно. Інноваційний фонд надає кредитну підтримку тільки проектам, що реалізують нові технології, але його можливості також невеликі відносно потреб малих підприємств. [7, ст. 28]

Останній з чотирьох названих джерел кредитування – кошти місцевої влади, що утворюються за рахунок відрахувань від вартості приватизованих об’єктів, – також практично бездіяльний, оскільки не відпрацьований механізм виділення коштів підприємцям.

Що стосується отримання кредитів в комерційних банках, то в якості їх клієнтів можуть виступати лише торгівельні та посередницькі організації, але не виробничі, а тим більш не мілкі, тому що у них немає великого уставного капіталу, дорогих основних фондів та майна, значного власного майна, які можна заставити під кредити. В останні роки розширюють масштаби діяльності в Україні зарубіжні та міжнародні фінансові фонди та програми, але вони обхвачують локальні зони і тому не мають суттєвого впливу на підтримку малого підприємництва. [3, ст. 46]

Далі маємо проблеми доступу до приміщень та обладнання , дефіциту інформації та недостатності кваліфікованого персоналу . Цей набір проблем типовий для всієї України.

Проблема приміщення для малого підприємництва знаходиться в одному ряді з проблемою фінансування. Рівень їх складності варіюється у залежності від ситуації на місцях. Це пояснюється тим, що рівень цін на ринку кредитів і приміщень визначається попитом самих платоспроможних клієнтів. [3, ст. 45] У попиті на приміщення ціна встановлюється в розрахунку на таких клієнтів, як посольства, іноземні торгові палати і представництва, спільні з іноземними партнерами підприємства, магазини та філії транснаціональних фірм, представництва зарубіжних та міжнародних фондів і програм, банки, холдинги, інвестиційні, страхові компанії, рекламні та туристичні агентства та інші. [3, ст. 47]

Підприємці відмічають проблеми з реалізацією продукції та з доступом до сировини і матеріалів. Останнє не потребує пояснення, оскільки в Україні не створено механізму вільної ринкової реалізації сировини і здійснюється його розподіл між державними підприємствами. Проблема реалізації продукції має два аспекти – внутрішній та зовнішній. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна: попит є, але у споживачів немає грошей для розрахунків. В ланцюжку підприємств, що постачають одне одному продукцію, ні у кого немає грошей для оплати. Ця ситуація відома як «криза взаємних платежів» і продовжується вже не один рік. [7, ст. 34]

Ще дві проблеми, які типові для України. Це відношення з податковою адміністрацією та з банками . Мова йде про непорозуміння між клієнтами, з одного боку, та банками і податковою адміністрацією – з іншого. Підприємці відмічають некомпетентність службовців податкової адміністрації та банків, що породжує безпідставні претензії, а також неправильне розуміння службовцями того, яким повинен бути характер взаємовідносин з клієнтами, через що до клієнта відносяться як до поміхи або з упередженням як до суб’єкта з попередньо передбачено презумпцією вини. [8, ст. 12]

Багато підприємців виділяють недостатню власну підготованість до підприємництва, скаржаться на труднощі отримання інформації , відсутність достатньої кількості літератури по підприємництву.

3.2 Роль держави у розвитку підприємництва в Україні

Дуже важливим фактором розвитку підприємництва являється участь держави у створенні сприятливих умов для нього. В цьому напряму державою зроблено такі кроки: було засновано Національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції, Державний інноваційний фонд та приймається довгострокова програма державної підтримки підприємництва. Але ефективність від цього мала. У складі місцевих органів влади маються департаменти, що здійснюють державну політику підтримки підприємництва, але через мало чисельність персоналу, відсутності обладнання та фінансів вони займаються лише підготовкою довідок та допомагають починаючим підприємцям у процедурі реєстрації. [7, ст. 21] В цілому відношення місцевої влади до приватного підприємництва залишається індиферентним або приховано негативним. Реальна допомога малому підприємництва на місцях – явище настільки рідкісне, що про початок позитивних змін в стереотипах поведінки чиновників говорить не приходиться. Спеціальних консультаційних пунктів, які могли б внести вагомий внесок у справу підтримки підприємців, при місцевих органах державної влади поки немає. [7, ст. 30]

Програма державної підтримки підприємництва за останні роки не вийшла за межі паперу. Для багатомільйонної країни мізерно малі грошові кошти, виділені на реалізацію програми. Але основною причиною бездіяльності програми, являється відсутність механізму її реалізації, людей та структур, що її виконують.

В економічно розвинутих країнах велика увага приділяється сфері бізнес-послуг. [7, ст. 36] В інфраструктуру бізнесу прийнято включати сервісні служби для починаючих та діючих підприємців, асоціації та союзи, що допомагають малому підприємництву. В Україні до цього часу не створено мережі довідково-інформаційних та консалтингових служб для малих підприємств, хоча процес йде зростаючими темпами. До початку трансформації Україна не мала самостійно діючих сервісних служб. Все створені організації, що працюють в нинішніх умовах, надають платні послуги, а тому доступні малому числу підприємців та орієнтовані на солідних клієнтів в особі комерційних структур.

Необхідно згадати таку комплексну по послугам форму допомоги малому підприємництву, як центри розвитку бізнесу. В розвинутому вигляді вони надають консультативні послуги, ведуть підготовку до підприємництва. [8, ст. 40] Розвиток мережі таких центрів дозволило б значно підвищити рівень бізнес-послуг та підготовки підприємців.

Із вищесказаного випливає, що зусилля по створенню середовища для розвитку підприємництва в Україні бажано направляти диференційовано, з пріоритетами для менш забезпечених регіонів.

Головна причина скорочення числа малих підприємств – низький рівень фінансової забезпеченості більшості малих підприємств у зв’язку з труднощами з первісним накопиченням капіталу, неможливістю отримання кредитів на прийнятних умовах, неефективність податкової системи. Негативний вплив на розвиток малого підприємництва у сфері матеріального виробництва чинять нерозвиненість виробничої інфраструктури, недостатність спеціалізованого обладнання, слабка інформаційна база та найважливіший фактор – глибокий спад виробництва. [5, ст. 45]

Все це призводить до того, що лише частина зареєстрованих підприємств малого підприємництва в змозі приступити до реального виробництва продукції.

Як показує зарубіжний досвід, неодмінною умовою успіху в розвитку підприємництва є положення про те, що мале підприємництво потребує різнобічної та стабільної державної підтримки. [5, ст. 20] Вона здійснюється у різних формах, по-перше, шляхом стимулювання виробництва найбільш пріоритетних видів продукції, надання податкових пільг, дотацій пільгово-банківського кредитування, створення інформаційно-консультативних та науково-технічних центрів, розвитку системи страхування, організації матеріально-технічного постачання. Важливу роль грають прийняття та виконання законодавства, розробка та реалізація конкретних комплексних програм.

Дуже гостра проблема формування фінансової бази становлення та розвитку підприємництва. [5, ст. 36] Для цього йому повинні бути надані визначені пільги. Це можуть бути пільги по оподаткуванню. Але податкова політика нашої країни не тільки не ефективна, але й економічно небезпечна. Вона йде урозріз зі встановленою у світі практикою та сучасними світовими тенденціями розвитку економіки. Високе оподаткування «вбиває» в Україні мале підприємництво. Загальний напрям удосконалення податкової системи – підсилення стимулюючої ролі податків у розвитку виробництва. Необхідно звільнити малі підприємства від податків на інвестиції, завезені технології. Потрібні податкові пільги на період становлення малого підприємства. Є необхідність диференційованого податкового підходу до підприємств різного профілю діяльності. Більш низькі ставки податків повинні застосовуватися для найбільш важливих, пріоритетних галузей.

До цього часу зроблено лише самі перші кроки у правовому та організаційному забезпеченні формування малого підприємництва у якості особливого сектору економіки України. [7, ст. 48] Діючої системи стимулювання створення малих підприємств не існує, як немає і господарського механізму їх підтримки. Не розроблено державну програму розвитку малих підприємств. Комплекс першочергових мір по розвитку малого підприємництва в Україні, повинен здійснюватися у таких напрямах: нормативно-правовому;інформаційно-технічному; фінансово-кредитному; організаційному; кадрове та консультативне забезпечення; зовнішньоекономічна діяльність. [7, ст. 50]

У державній програмі треба відобразити механізми грошово-кредитної, податкової, бюджетної, та цінової політики, матеріально-технічного постачання, системи офіційних гарантій, що забезпечували б створення рівних стартових умов у розвитку підприємницької діяльності. [7, ст. 55]

У програмі необхідно передбачити формування ефективних інститутів ринкової інфраструктури, товарного ринку та ринку цінних паперів, інвестиційного підприємництва, інформаційної, консультативної та аудиторської діяльності, створення комплексної державно-суспільної системи підтримки малого підприємництва, включаючи підготовку та перепідготовку підприємницьких кадрів, залучення до цієї сфери соціально активних прошарків населення. Потрібно визначити міри, що забезпечують підтримку зовнішньоекономічної діяльності та залучення іноземних інвестицій до розвитку підприємництва.

Для реалізації цих програм повинні бути залучені кошти державного бюджету, приватного та іноземного капіталів. Основним напрямом використання державних ресурсів повинно стати не виділення прямих інвестицій, а страхування і надання гарантій під кредит.

Висновки

Розглянувши дану тему можна зробити такі висновки: будь-яка нація пишається плодами діяльності своїх підприємців , але будь-яка нація і кожен її окремий представник пишаються і своєю причетність до здійснення будь-якої конкретної підприємницької ідеї. Підприємництво як одна з конкретних форм проявлення суспільних відносин сприяє не тільки підвищенню матеріального та духовного потенціалу суспільства, не тільки створює сприятливий ґрунт для практичної реалізації здібностей та талантів кожного індивіду, але й веде до єднання нації, збереження її національного духу та національної гордості.

Зараз ми всі являємося свідками кризового стану нашої економіки, знецінення національної валюти і падіння життєвого рівня населення. За роки незалежності уряд не зміг активізувати діяльність приватних підприємців, створити сприятливі умову для їх зростання. Це означає, що ми практично заново стаємо перед проблемою розвитку підприємництва. Значить всі вище перераховані риси підприємництва не знайшли відображення в конкретних діях ні зі сторони держави, ні зі сторони населення. Традиційна комуністична модель завжди базувалася на необхідності придавлення духу підприємництва у суспільстві і підприємця, як носія цього духу. Загальне неприйняття підприємництва поступово переходить в усвідомлення необхідності створення умов для його скорішого та ефективного розвитку.

За підприємництвом в Україні майбутнє, процес накопичення критичної маси невідворотно приведе до «підприємницького буму». Тому на даному етапі важливо вивчити поведінку підприємця, щоб у подальшому не допускати помилок, допущених раніше. Основним стимулом для розвитку підприємництва в Україні являється державна підтримка. І тільки тоді, коли держава зверне свою увагу на проблеми вітчизняного підприємництва та надасть свою підтримку, можна буде говорити, що підприємництво в Україні розвивається і приносить свої плоди.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991.

2. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991.

3. Агатова Т.А., Серьогіна С.Ф. Макроекономіка: підручник – 3-е видання, Москва: МГУ ім. М.В. Ломоносова – Справа і Сервіс, 2000.

4. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Навчальний посібник. – Київ, ДТЕУ, 1995.

5. Бойчик І.М. Економіка підприємства, посібник; Київ: Атіка, 2006.

6. Варналій З.С. Основи підприємництва, навчальний посібник; Київ: Знання-Прес, 2006.

7. Сизоненко В.О. Сучасне підприємництво, довідник; Київ: Знання-Прес, 2007.

8. Ятрів Г.Л. Макроекономічні дослідження: Підручник. – Київ: Либідь, 2000.

9. Яшоків С.В. Політична економія: Підручник. – Київ: Знання, КОО, 2003.