Контрольна робота на тему:

„Нормативно-правове забезпечення стратегічної адаптації вітчизняних банків до світової фінансової системи.”

ПЛАН

Вступ. 3

1. Правове регулювання в банківській сфері та його вплив на суспільні відносини 4

2. Уніфікація банківського законодавства ЄС.. 10

3. Проблеми напрацювання вітчизняної законодавчої бази. 16

Висновок. 25

Список використаної літератури. 27

Вступ

Характерною рисою сучасних міжнародних фінансових відносин є динамічний розвиток нових банківських продуктів та технологій. Це вимагає використання нових концепцій, методологічних і методичних підходів до вивчення можливостей та стратегій їх здійснення комерційними банками України. Вихід України у глобальне економічне середовище викликав ряд принципово нових проблем та задач, які постали перед комерційними банками. Для нормального функціонування економіки постійно необхідна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів між її сферами і секторами. В останнє десятиріччя суб’єкти господарської діяльності, громадяни нашої країни все ширше залучаються до фінансових операцій на внутрішньому ринку та світовому ринках. Вони активно діють на міжнародних валютних ринках, світових ринках капіталу та цінних паперів і виступають суттєвим сегментом споживання фінансових послуг. В Україні операції з надання фінансових послуг здійснюються переважно комерційними банками. Вони є головними посередниками і при проведенні міжнародних операцій на світовому ринку фінансових послуг. Здійснюючи ці операції, комерційні банки використовують конкретні стратегії, в яких обґрунтовуються довготривалі заходи, що зорієнтовані на отримання оптимального фінансового результату. Спираючись на світовий досвід, застосування та подальший розвиток прогресивних банківських технологій в практиці роботи комерційних банків повинно слугувати поштовхом в розвитку економіки України. Тому проведення аналізу комплексу операцій на ринку фінансових послуг та пошук шляхів його використання в повному обсязі в умовах ринкової трансформації економіки України є своєчасним та актуальним як з теоретичних, так, особливо, і з прагматичних позицій.

1. Правове регулювання в банківській сфері та його вплив на суспільні відносини

Зміст правового регулювання та його вплив на суспільні відносини в банківській сфері зумовлюються економічними чинниками. Право надає економічній діяльності юридичної форми, закріплює реальні відносини. Від успішного проведення науково обґрунтованих реформ залежить рівень добробуту народу. Банківська система, стимулюючи перехід до ринкових відносин усіх господарюючих суб’єктів та активно заощаджуючи їх кошти та кошти громадян, здійснюючи розрахунки і платежі, сприяє реформування економіки України. Це не тільки впливає на правову практику, а й підпорядковує правову думку її потребам, стимулює розвиток нових галузей і відповідно формує нові правові засади кредитно-фінансового механізму в державі.

Банківська діяльність, виконуючи самостійну роль у фінансово-кредитних відносинах, сформувала свій реальний сектор відносин і знайшла свій предмет правового регулювання, оскільки кредитний механізм контролюється державою і не може обійтись без створення розгалуженої системи норм і відповідно – правовідносин, що охоплюються поняттям банківського права.

З прийняттям у 1996 р. Конституції України банківське функціонування формується на нових конституційних засадах, які підтверджують наявність як власного предмета, так і методу правового регулювання, оскільки грошово-кредитні відносини потребують комплексного правового визначення і закріплення їх нормами права.

Віддаючи належне фінансовому праву, наука не могла залишити без уваги потреби в нових підходах, осмисленні перспектив розвитку банківського права і як наукової галузі, і як галузі права у правовій системі України. Наука банківського права створювалась поступово на розвиток ідей теорії кредиту, теорії грошей, теорії банківської справи та банківських інститутів, інтегруючі наукові розробки в сфері державного управління фінансами та кредитом в Україні. Авторами наукових обґрунтувань правових інститутів здебільшого виступали відомі українські банкіри В.П. Гетьман, В.А. Ющенко, В.С. Стельмах та інші, а цьому процесові допомагали системні погляди вчених-юристів Л.К. Воронової, І.В. Мартем’янова, П.С. Пацурківського, Д.А. Бекерської, В.Л. Кротюка, Н.Ю. Пришвин та інших.

Отже, створення розгалужених правових засад банківської справи та банківської діяльності, визначальним чинником яких є конституційні принципи, одне з першорядних завдань держави. Перед наукою постала конкретна сфера публічних відносин, в якій держава мала б забезпечити функціонування фінансового механізму ринкового господарства країни та створити надійну правову регламентацію в банківському секторі економіки. Створення банківських установ і формування банківського капіталу зумовили необхідність прийняття Закону України “Про банки і банківську діяльність”, Закону України “Про господарські товариства”, Закону України “Про Національний банк України”, Декрету Кабінету Міністрів України “ Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

Застосування державного регулювання банківської діяльності пояснюється потребою ввести у ці відносини правовий порядок, який передбачав закріплення правового статусу Національного банку України, його відносин з Кабінетом Міністрів України, комерційними банками, та іншими кредитними установами, порядок їх утворення та здійснення ними банківських та небанківських угод, різноманітних банківських операцій, зокрема кредитних операцій та операцій з цінними паперами тощо.

Банківські відносини за своїм характером є публічно-правовими, оскільки обумовлюються об’єктивними чинниками, зокрема, наявністю правової форми діяльності держави, яка виключно законами встановлює засади створення і функціонування фінансового, грошового та кредитного ринків, статус національної валюти тощо (пункт 1 частини другої ст. 92 Конституції України).

Банківська діяльність має специфічні нормативні засади, які виокремлюють її право на виділення відносин юридичних та фізичних особами у самостійні види. Норми, які встановлюють правовий порядок у банківській діяльності, покликані всебічно регламентувати режим правозастосування, закріплюючи коло суб’єктів, їх права і обов’язки (платіжні, розрахункові, податкові та інші) учасників банківських відносин, специфіку банківських операцій тощо. До цих норм належать цілі галузі, зокрема цивільне право, фінансове право, окремі інститути, зокрема інститут суб’єктів грошово-кредитного регулювання в конституційному праві, норми якого можуть бути застосовані у матеріальному і процесуальному значенні. Правовий порядок у банківській системі встановлюється як форма здійснення внутрішньобанківських операцій, стосунків з клієнтами або забезпечення правового режиму операцій з готівкою та безготівковими коштами, здійснення операцій на світовому ринку.

Держава (законодавець), встановлюючи через норми правопорядок у банківській сфері, прагне реалізувати мету, задля якої вона створюється. У фінансово-кредитних відносинах суб’єкти права (кредитор і позичальник) мають бути впевнені в тому, що будь-яка конкретна система норм, яка є правопорядком у цій сфері, повинна здійснюватись і фактично буде здійснена. Інакше виникає ситуація, коли, з одного боку, є призначена для виконання система норм, а з другого – має місце постійне невиконання норм права. Таким чином, встановлюючи правопорядок, держава передбачає, що в банківській діяльності, у кредитних відносинах для індивідуального виконання зобов’язань повинна бути можливість здійснення права як у банківської установи, так і в іншої сторони. Правопорядок враховує і таку важливу особливість функціонування банківської системи, коли здатність суб’єктів грошово-кредитних правовідносин здійснювати свої права є не творенням норми права, а їх потенційними можливостями виконати свої зобов’язання, наприклад, на момент укладення угоди або користування платіжними засобами.

Банківське законодавство, за традиційним уявленням, - це сукупність законодавчих актів, які є формою вираження правових норм, спрямованих на регулювання повноважень, обов’язків та відповідальності сторін у правовідносинах за участю банку. Це поняття охоплює також сукупність інших джерел, а саме: нормативно-правові акти, які видаються Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, а також уповноваженими суб’єктами відповідно до законів України. Розглядаючи поняття банківського законодавства, важливо окреслити його риси:

- воно має власну сферу (галузь), мету і завдання правового регулювання в Конституції та законах України, нормативно-правових актах стосовно банківської діяльності, функціонування кредитних установ та банківської справи;

- як галузь загальної системи законодавства має комплексний характер і включає джерела як публічного, так і приватного права (закони і підзаконні акти);

- у банківському законодавстві законодавчі акти поділяються за предметом правового регулювання і систематизуються у послідовності за їх юридичною силою;

- нормативно-правові акти розрізняються за предметом відання і повноваженнями владних суб’єктів держави (Верховна Рада України, Президент України і Національний банк України) і не можуть видаватися органами державної виконавчої влади без законодавчого доручення;

- первинним елементом цього законодавства є стаття законодавчого акта як форма вираження, засіб викладення правової норми;

- воно безпосередньо пов’язане з регулюванням статусу грошей, цінних паперів та фінансовою діяльністю юридичних та фізичних осіб, а також з банківською діяльністю та власне банківською справою;

- використовує як імперативні, так і диспозитивні методи регулювання банківських правовідносин, про що свідчить порівняльна таблиця на прикладі різних країн.

Таблиця 2.1.

Законодавчі обмеження на певні види банківської діяльності,

які застосовуються в окремих країнах

Джерело: Банківське право України [57]

Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у банківській сфері, пов’язані суб’єкти банківського права. Вони є безпосередніми учасниками правовідносин, взаємопов’язані між собою, мають власне статутне становище.

Нормами статутного права визначається статус Національного банку України, комерційних банків та фінансово-кредитних установ, їх правосуб’єктність та правовий режим банківської діяльності.

Юридичні та фізичні особи, які набувають статусу клієнтів банків, є безпосередніми суб’єктами банківських правовідносин. Вони ініціюють на підставі юридичних фактів, норм законів або адміністративних актів банківських правовідносин. Тому слід наголосити, що законодавча база, яка регламентує діяльність банківської системи України, має комплексний характер. Різноманітність джерел національного банківського права, до яких активно залучаються норми міжнародного банківського права за згодою Верховної Ради України, свідчить про широкі потреби використання регулятивного впливу джерел у банківській діяльності. Зменшення обсягу відомчої нормотворчості, посилення ролі закону обумовлено його здатністю визначати конкретну правову поведінку банків та їх клієнтів, забезпечити виконання функцій Національним банком України у відносинах з банками та фінансово-кредитними установами, де завжди присутні інтереси господарюючих суб’єктів та громадян.

Таким чином, крім Конституції України, законів, нормативно-правових актів Національного банку та інших уповноважених законами державних органів щодо їх прийняття, існують банківські договірні правила, банківські звичаї, акти арбітражних судових органів та можливі інші джерела в банківській сфері, які визначають конкретну поведінку учасників банківських правовідносин.

Специфіка застосування методів правового регулювання банківської діяльності полягає в тому, що, обираючи ту чи іншу форму нормативно-правового акта, який видається від імені держави уповноваженим суб’єктом, мається на меті вирішити такі важливі завдання: посилити характер прямої дії банківського законодавства; узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства; обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів комерційних банків, визначених законами; обмежити надто ризикову банківську діяльність у ринковій економіці, яка ґрунтується на вільній конкуренції; забезпечити стабільність та надійність банківської системи в Україні (методами встановлення нормативів достатності капіталу, ліквідності балансу комерційного банку та розміру ризику на одного позичальника, страхування банківських депозитів та іншими); розробити пакет нових законів, які мають регламентувати банківську діяльність в Україні з урахуванням міжнародних норм та звичаїв, що прийняті у банківській практиці зарубіжних країн.

У зв’язку з важливістю вирішення цих завдань насамперед слід звернути увагу на застосування імперативного методу регулювання в банківській сфері, що зумовлює необхідність уніфікації (гармонізації) імперативних норм з вимогами європейського законодавства.

2. Уніфікація банківського законодавства ЄС

Основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав-членів Європейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Європейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства[1] . Потрібно зазначити й те, що Європейський Союз рідко встановлює абсолютний рівень правових стандартів. Здебільшого його директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які знаходяться посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Основні завдання директив Європейського Союзу щодо банківської діяльності: Перша та Друга банківські координаційні директиви спрямовані на координацію законів, положень та адміністративних заходів стосовно діяльності кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають змогу банкам брати участь у багатьох видах фінансової діяльності на території держав-учасниць: Директива власних фондів встановлює вимоги щодо власного фонду для кредитних установ; Директива банківського коефіцієнту платоспроможності визначає необхідний коефіцієнт платоспроможності для кредитних установ; Директива великої незахищеності передбачає нагляд та контроль за великими ризиками кредитних установ; Друга консолідаційна директива нагляду формулює принципи нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційній основі. Директива може також застосовуватись стосовно небанківських інвестиційних фірм; Директива гарантії вкладів визначає умови захисту інвесторів та вкладників.

Як приклад важливості застосування міжнародних стандартів нормативного методу регулювання банківської діяльності можна послатись на Директиву власних фондів кредитних установ. Її метою є забезпечення послідовності діяльності кредитних установ, захист заощаджень, поліпшення координації у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспроможністю, які стосуються капіталу, фондів, основних ризиків та кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.

Згідно з Директивою банківського коефіцієнта платоспроможності кредитних установ Європейська Співдружність прийняла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки ризиків. Встановлення відповідного співвідношення платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт для власних фонді, платоспроможність яких визначається відповідно до міри кредитного ризику.

Директива містить класифікацію пунктів балансу по чотирьох рівнях ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче середнього та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює застосування різних видів пунктів балансу, які пов’язані з відсотками та курсами обміну іноземної валюти.

Згадана директива також стосується нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційному рівні. Зрозуміло, що для того щоб нагляд на консолідаційному рівні був ефективним, він має застосовуватись до всіх держав-учасниць та всіх банківських груп, включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними установами. Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть бути використані для належного банківського нагляду, який забезпечує відповідно до банківського законодавства в Україні реалізацію інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно стабільними клієнтами банків у ринкових умовах. Підтвердженням сприйняття Україною важливих європейських стандартів у банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання банківських правовідносин є Указ Президента України “ Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999-2000 роки” від 23 січня 1999 р. за № 44/99.

Зростання ролі світового ринку фінансових послуг наприкінці ХХ сторіччя призвело до необхідності регулювання цього ринку на світовому, регіональному та галузевому рівнях. На теперішній час існуюча система регулювання функціонує на декількох рівнях, для кожного з яких характерна наявність специфічних організацій.

Помітну роль відіграють двосторонні угоди, як галузеві, так і торгово-економічні, в яких розглядаються окремі аспекти торгівлі послугами та капіталовкладень в цю сферу. Іншою формою є багатостороннє регулювання інтеграційних об’єднань[2] . В Європейському союзі, наприклад, зняті обмеження на взаємну торгівлю товарами та послугами.

Важливою формою є регулювання ринку послуг в рамках міжнародних організацій. Підготовкою угод по цим питанням займаються спеціалізовані міжурядові організацій (ІКАО, ІМО)[3] , а також міжнародні торгово-економічні організацій широкого профілю (ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД).

Основна ідея США – найбільшого постачальника послуг на світовий ринок – полягає в тому, щоб в регулювання послуг використовувались ті ж правила, які застосовуються по відношенню до товарів: недискримінація, національний режим, транспарентність[4] , незастосування національних законів до іноземних виробників.

На шляху здійснення цієї програми стоять серйозні проблеми, пов’язані перш за все з тим, що споживання послуг і їх виробництво здійснюються одночасно.

Регулюванням відносин в сфері послуг займались давно. Уругвайський раунд проходив під егідою ГАТТ з вересня 1986 року по 15 грудня 1993 р. На цих самих значних у світі торгових переговорах серед цілого спектру питань обговорювались також питання у сфері торгівлі послугами. Головною метою в цьому питанні було надання більш відкритого характеру ряду галузей послуг, включаючи банківську справу і страхування. Серед задач, які стояли перед цим раундам, була спроба розповсюдити компетенцію ГАТТ на ряд зовсім нових областей, наприклад, торгівлю послуг.

Результатом переговорів Уругвайського раунду було підписання угоди про лібералізацію торгівлі послугами. З 1 січня 1995 року Угода про регулювання торгівлі послугами увійшла у якості невід’ємної і складової частини в пакет документів про утворення Світової торгової організації.

Регулювання ринку фінансових послуг здійснюється як на міжнародному, так і на національному рівнях. Тому автор пропонує більш детально розглянути правові основи регулювання ринку фінансових послуг розвиненої країни (США) в порівнянні з Україною.

12 листопада 1999 року Президент США підписав Закон Про модернізацію фінансових послуг, який того ж дня вступив в силу. Обговорення законопроекту в Конгресі дозволило виявити досить серйозні проблеми, які спричинять вплив не тільки на перспективи розвитку фінансового ринку США. Під час обговорення законопроекту в Сенаті США практично всі сенатори були єдині в оцінці великого історичного значення цього акту. Мова йде про те, що прийнятий законопроект практично відмінив дію Закону Гласса і Стиголла[5] , який на протязі років визначав правовий каркас регулювання ринку фінансових послуг США. Як відомо, закон Гласса і Стиголла, прийнятий в 1933 році, передбачав ряд обмежень в діяльності комерційних банків і інвестиційних компаній. Так, даний закон встановлював досить обмежений перелік операцій з цінними паперами, які могли здійснювати банки; заборонив практику утворення філій банків, що здійснюють операції з цінними паперами, заборонив компаніям, що здійснюють операції на ринку цінних паперів, проводити банківські операції по прийому вкладів, здійснювати виплати по чекам і т.п. видам банківських операцій, заборонив директорам, службовцям інвестиційних компаній, бути одночасно посадовими особами, директорами, службовцями банківських компаній. Глобалізація світового фінансового ринку, необхідність ефективного конкурування з фінансовими організаціями з інших країн, законодавство яких не має обмежень, подібних введеним Законом Гласса-Стиголла, загальна тенденція до універсалізації фінансового бізнесу, заставило США переглянути підходи, що стали традиційними, до розподілу ринку фінансових послуг на інвестиційний, банківський та страховий сектори.

Головним і основним наслідком відміни дії закону Гласса-Стиголла стало утворення передумов для появи так званих мега-банків – універсальних структур, які спроможні надавати практично весь комплекс фінансових послуг через розгалужену мережу дочірніх компаній.

З одного боку, ці універсальні банки можуть бути досить зручними для споживачів, універсальність послуг, що надаються, повинні призвести до зниження трансакційних витрат. Так, на думку Міністерства Фінансів США, можливість надання універсальних послуг призведе до росту конкуренції між банківськими, інвестиційними і страховими компаніями. В свою чергу збільшення рівня конкуренції буде призводити до зниження вартості послуг, що надаються, і дозволить споживачам щорічно економити близько 15 млрд.дол. США. В той же час поява мега-банків і збільшення рівня конкуренції може спричинити негативний вплив на невеликі банки, що традиційно обслуговують населення малих міст. Нездатні перш за все через свої розміри конкурувати з мега-банками, малі банки і ощадні каси без підтримки зі сторони держави будуть вимушені банкрутувати чи будуть поглинені великими компаніями. При цьому буде зруйнована мережа кас взаємодопомоги малих сімейних банків, які з покоління в покоління кредитували споживачів. Так, в якості заходу, направленого на збереження мережі малих банків Закон про модернізацію фінансових послуг передбачає внесення змін в Закон про комунальні реінвестиції 1977 року[6] . Зміни, що вносяться, направлені на те, щоб максимально полегшити доступ малих банків до отримання відносно дешевих кредитів для фінансування потреб общин. Це повинно дати можливість споживачам отримати дешеві кредити на потреби, а малим банкам конкурувати з мега-банками.

Другим наслідком появи мега-банків стала проблема зростання ризиків, пов’язаних із збільшенням банків і універсалізацією їх діяльності. По суті, в результаті реформи з’являться крупні банківські об’єднання, настільки великі, що держава буде змушена підтримувати їх, щоб не допустити негативних наслідків згортання їх діяльності. В свою чергу банки, що стали занадто великими, щоб збанкрутувати, будучи впевненими в собі, будуть проводити операції, пов’язані з підвищеним ризиком, розміщувати активи в ризикові похідні інструменти, в тому числі і на закордонних ринках.

Останній аргумент стосується збереження таємниці операцій, що проводяться для клієнта. Річ у тім, що об’єднання в одній структурі банківських, страхових та інвестиційних послуг не може не призвести до того, що банк, який обслуговує клієнта, стане власником практично всесторонньої інформації не тільки про власність, але і стан здоров’я, звички свого клієнта. Все це може призвести до значних зловживань у використанні інформації про клієнта. Але в ситуації, що склалася, в умовах зростаючої конкуренції банки самі будуть забезпечувати збереження інформації, якщо захочуть зберегти привабливість для своїх клієнтів.

Сучасний період розвитку фінансових відносин характеризується різким зростанням значення регулювання ринку фінансових послуг. Ця обставина стала лейтмотивом прийняття нового законодавства США. Від того, наскільки національне законодавство може задовольнити потреби розвитку фінансового ринку, в кінцевому підсумку, залежить національна економічна безпека держави, його майбутнє. Ефективно працюючий ринок фінансових послуг забезпечує не тільки можливість управління фінансовими потоками в рамках даної країни, але і може забезпечити приток інвестицій в промисловість із-за кордону, зацікавити національних інвесторів в розміщенні коштів всередині країни. Крім того, будучи галуззю економіки, що найбільш динамічно розвивається, ринок фінансових послуг може утворити нові робочі місця, причому для спеціалістів високої кваліфікації, що мають спеціальні знання як в галузі передових електронних технологій, так і в сфері управління фінансами. Тому, на нашу думку, є доцільним використовувати досвід такої держави як США з урахуванням особливостей розвитку України.

3. Проблеми напрацювання вітчизняної законодавчої бази

Сучасне українське законодавство не відповідає потребам вітчизняного фінансового ринку. До сих пір, у держави не існує будь-якої єдиної програми розвитку вітчизняного ринку фінансових послуг. Саме поняття ринок фінансових послуг, фінансові послуг, як взагалі правові категорії, в українському законодавстві з’явилися зовсім недавно, з прийняттям Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” в 2001 році. Безумовною перевагою даного правового акту є спроба розглядати фінансові послуги і відповідно ринок фінансових послуг як єдину систему відносин, що не поділяється на окремі сегменти банківських, інвестиційних, страхових послуг. Прийняття і вступ в дію нового Закону є фактором позитивним, але є явно недостатнім для успішного розвитку вітчизняного ринку фінансових послуг. Події серпневої кризи 1998 року продемонстрували, з однієї сторони, залучення України в світові глобальні процеси, а з іншої сторони, вони показали уразливість вітчизняного ринку фінансових послуг, його неспроможність ефективно протистояти змінам на світових ринках. Головна причина уразливості вітчизняного ринку полягає скоріш за все в тому, що ні законодавчі, ні регулюючі органи в своїх намаганнях не завжди розуміють важливість ринку фінансових послуг, чи не до кінця розуміють його специфіку. В результаті рішення, що приймаються законодавчими органами, не завжди сприяють розвитку вітчизняного ринку фінансових послуг.

Питання регулювання ринків фінансових послуг в Україні постало досить давно. Воно виникло на терені негативного досвіду фінансових “пірамід” 90-х років і деякої невизначеності небанківських фінансових установ в нашій країні.

Так, добре врегульований фінансовий ринок знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов’язують з конкретною країною. Такий ринок – незамінний інструмент для залучення в процес економічного розвитку всього обсягу заощаджень населення. Висока якість фінансового ринку підвищує динамічність системи та її репутацію, що дуже важливо для того, щоб населення поступово схвалило перехід до ринкової економіки.

Серйозними кроками на шляху вирішення даної проблеми стало прийняття Урядом України низки законодавчих актів. Серед них слід зазначити: Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та Положення Національного банку України „.Про порядок надання небанківським фінансовим установам генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій”.

На терені вищезазначених подій постало питання про утворення структури, яка б здійснювала контроль за фінансовими інституціями в Україні. Як відомо, в Україні існує три фінансових сектори: банківський, небанківський та ринок цінних паперів. Отож, виникає наступне питання чи повинна дана структура бути інтегрованою, тобто здійснювати контроль за усіма секторами, чи утворити три відокремлені структури, які б відповідали за свою ділянку фінансового ринку. “Національні регулюючи структури повинні відповідати реаліям ринку фінансових послуг, який став більш динамічним і складним за декілька останніх років. Події, що відбуваються на ньому, асоціюються зі зростаючими ризиками, які можуть негативно впливати на стабільність фінансового сектору, і яким можливо протистояти не тільки шляхом покращення співробітництва між регулюючими органами, але і шляхом інтегрованого регулювання . . . “[7] Так, в більшості закордонних країн регулювання фінансових ринків є інтегрованим: Австрія – банківський сектор та ринок цінних паперів; Болгарія – небанківські фінансові установи, Бельгія – банківській сектор та ринок цінних паперів; Ісландія – уніфікований нагляд; Ірландія – банківській сектор та ринок цінних паперів; Люксембург – банківській сектор та ринок цінних паперів, Мальта – уніфікований нагляд; Словакія – єдиний регулятор страхового ринку та ринку цінних паперів, ПАР – єдиний регулятор страхового ринку і цінних паперів.

З травня 2002 року в Німеччині офіційно почав функціонувати єдиний фінансовий регулятор. Рішення про його утворення було прийнято взимку 2001 року і реалізовано у відповідному законі 22 квітня 2002 року, яким декларувалось об’єднання контролюючих органів банківських установ, страхових компаній і ринку цінних паперів. Слід відмітити, що подібне рішення було несподіваним для багатьох і особливо для Бундесбанку, який відомий своєю незалежною курсовою політикою, який втратив ряд повноважень. На думку експертів, нова концепція регулювання фінансового сектору буде сприяти впровадженню нових Базельських стандартів, які повинні вступити в дію 2007 року.

Реформа в Німеччині викликала дискусії в політичних та фінансово-економічних колах про можливість утворення єдиного контролюючого фінансового органу в об’єднаній Європі. Відомо, що країни, що вже запровадили подібні механізми, не жалкують про це і відрізняються стабільними національними фінансовими системами.

Уніфіковані органи фінансового регулювання збираються запровадити Гонконг, Голландія і ряд інших країн. Оцінюючи економічні результати і ефективність об’єднання регулюючих органів, реальні кроки в цьому напряму роблять країни Східної Європи. Так, Угорщина, Естонія, Латвія пов'язали свої регулюючи органи в єдину структуру подібно Швеції, а Польща утворила регулятор небанківських фінансових установ. Рішення про утворення єдиного органу регулювання фінансових послуг нещодавно прийнято у Казахстані.

За роботою британського ФСА (назва регулятору) уважно спостерігають в Сполучених штатах Америки, де зберігається складна система регулювання, з чотирма різними банківськими регуляторами, двома контролюючими органами в сфері операцій з цінними паперами і похідними інструментами, а також власні органи нагляду за операціями страхування в кожному зі штатів.

В Австралії працюють два органи: пруденційного нагляду за всіма видами фінансових установ і регулювання ринкової поведінки, а також корпоративного контролю, який також відповідає за антимонопольну політику. В Південній Кореї в 1998 році утворений орган, в компетенцію якого входить регулювання банків, страхових та інвестиційних компаній. Але частина повноважень (як, наприклад, дотримання банками пруденційних норм) все ж належить Центральному Банку Кореї. Сінгапур об’єднав функції проведення монетарної політики, регулювання банківської, страхової та інвестиційної діяльності в єдиній структурі. Деякі країни утворюють фінансово-регулятивні органи, які здійснюють нагляд за декількома фінансовими посередниками (у Фінляндії один орган регулює діяльність банків і інвестиційних фондів, а інший – страхувальників та пенсійні фонди) .

В цілому, єдині регулятори ринків утворюють з ряду причин, серед яких слід зазначити: підвищується стабільність і надійність фінансового сектору за рахунок досягнення найкращої координації і взаємодії підрозділів, що здійснюють регулювання діяльності окремих фінансових установ і ринків; знижуються сукупні витрати регулятивної діяльності за рахунок об’єднання інформаційних технологій, утворення єдиних баз даних і реєстрів (так званий ефект економії масштабу); підвищується ефективність фінансового регулювання за рахунок консолідації висококваліфікованого персоналу і проведення єдиної тренингової політики, підвищення можливості своєчасно і адекватно реагувати на появу фінансових інновацій, фінансових конгломератів.

В Україні як банківські, так і небанківські фінансові установи – страхові компанії, кредитні союзи, недержавні пенсійні фонди, ломбарди, довірчі товариства, лізингові і факторингові компанії функціонують в умовах майже повної відсутності єдиної довготривалої політики і реального оперативного впливу держави на процеси їх розвитку і становлення. Основна причина – відсутність цілісної системи регулювання і нагляду за їх діяльністю. Фрагментарні спроби по регулювання окремих сегментів фінансового сектору (наприклад, страхового бізнесу) сприяють виникненню регулятивного арбітражу і дозволяють існувати різним псевдо фінансовим установам та схемам, в тому числі побудованих по принципу фінансових пірамід. Це, в свою чергу, підриває довіру до фінансового ринку і робить його вразливим та нестабільним.

На сьогоднішній день відсутність відповідної системи регулювання на різних ринках фінансових послуг утворює умови для так званого “регулятивного арбітражу”, що дозволяє багатьом фінансовим інститутам уникнути виконання регулятивних вимог шляхом відтоку капіталу з більш регульованого сектору в менш регульований.

Тому, оптимальним для України було б рішення про утворення фундаментального, якісного, ефективного та незалежного органу регулювання, який повинен наблизити українські фінансові ринки до європейських стандартів, що в свою чергу дозволить підвищити стабільність, прозорість фінансових ринків, а також збільшити довіру інвесторів та населення.

Виключно важливе значення для розвитку міжнародних економічних зв’язків України має співробітництво у валютно-фінансовій сфері з метою забезпечення необхідних умов для взаємних валютних розрахунків, платежів, кредитування тощо.

В 1945 році були утворені як спеціалізовані установи ООН Міжнародний банк реконструкції та розвитку (далі - МБРР) і Міжнародний валютний фонд (далі - МВФ), в рамках яких відбувається практично все співробітництво у валютно-фінансовій сфері на глобальному рівні. МБРР або Світовий банк, має на меті сприяння реконструкції і розвитку економіки соціальному прогресу, перш за все країн, що розвиваються, - членів Банку, сприянню приватних іноземних капіталовкладень, надання довгострокових позик для розвитку виробництва та інфраструктури. Членами МБРР можуть бути лише держави-члени МВФ .

Головною метою функціонування МВФ, в якому приймають участь близько 180 країн, є контроль світової валютної стабільності. Нагляд за міжнародною валютною політикою і обмінними курсами, за поведінкою країн-членів в міжнародних валютних відносинах і при необхідності надання короткострокових та середньострокових кредитів .

З розпадом в 1991 році СРСР гостро постало питання щодо адаптації банківського законодавства України до міжнародного, а особливо до законодавства Європейського Союзу (далі - ЄС), до якого Україна прагне вступити .

Співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами започатковано підписанням Угоди про партнерство та співробітництво 14 червня 1994 року у Люксембурзі. Ратифікована вона була Верховною Радою України 10 листопада 1994 року.

Угода, яка підписана з Україною, є механізмів упровадження відносин співпраці між Європейським Союзом та пострадянськими державами. Вона має на меті визначити принципи відносин між ЄС та Україною. За своїм значенням Угода знаходиться на нижчому рівні ієрархії торгових договорів ЄС та європейських угод з державами Центральної та Східної Європи. Зволікання з розвитком торгівлі з Україною, на думку західних правників, означає, що ЄС ризикує втратити можливість налагодити відносини якнайповніше, щойно розпочнеться підйом економіки в Україні [107].

Угоди про партнерство і співробітництво моделюються в загальних рисах відповідно до угод із країнами Східної Європи, що були першими торговельними договорами ЄС, охоплюючи також облаштування, політичний діалог, послуги і пересування фізичних осіб. Існують однак і значні розбіжності, що віддзеркалюють різницю поглядів з боку ЄС до України як пострадянської держави.

Щодо фінансових питань в угодах, які укладаються ЄС із новими державами, то всі вони визначають, що поточні платежі пов’язані з виконанням таких угод, здійснюються вільно. Рух капіталу, пов’язаний з інвестиціями у своїх країнах і таких, що дозволяються цими угодами, є також вільним. Забороняється запровадження нових валютних обмежень при умові збереження права на заходи щодо підтримки платіжного балансу відповідної країни і спеціальних застережень з боку кожної сторони; сторони погоджуються провести переговори про свободу руху капіталу в майбутньому. Угоди не зобов’язують повністю лібералізувати рух капіталів.

Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути:

- встановлення переліку домовленостей міжнародного характеру, які мають чинність для України;

- вдосконалення правових основ укладення, виконання та денонсації європейських договорів за участю України;

- забезпечення відповідності внутрішньодержавних нормативно-правових актів чинним міжнародно-правовим зобов’язанням України;

- створення належного механізму впровадження міжнародно-правових зобов’язань України в національне законодавство.

Після того, як Україна набула членства в Раді Європи, вона повинна привести відповідно до європейських стандартів ряд існуючих законів та прийняти понад 30 нових, що сприяли б реальному входженню нашої держави до правового простору цієї організації.

Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програми гармонізації законодавства України з європейською правовою системою, що стосується питання визначення складових процесу гармонізації, певну допомогу може надати досвід зближення законодавства асоційованих з ЄС кран Центральної та Східної Європи, а саме рекомендації так званої “Білої книги” ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.

Процес наближення банківської сфери стосується, перш за все, таких завдань:

- узгодження українських банківських законів із законами ЄС;

- нові рішення в грошовій політиці, які необхідні для виконання критеріїв, визначених Маастрихтською угодою:стабілізація цін, стабілізація довго- і середньострокових відсоткових ставок, визначений рівень дефіциту державного бюджету;

- реструктуризація і модернізація банківською системи.

Відповідно до ст. 48 розділу “Поточні платежі та капітал” Угоди між Україною і ЄС, сторони зобов’язуються дозволити здійснення у вільноконвертованій валюті будь-яких виплат за поточним платіжним балансом між резидентами Співтовариства та України, пов’язані з рухом товарів і послуг.

Також Україна забезпечує вільний рух капіталу, що стосується прямих інвестицій у компанії, які були законним шляхом засновані в своїх країнах, та інвестицій, а також ліквідації або повернення цих інвестицій та будь-якого прибутку, що випливає з них.

Згідно з Угодою сторонам забороняється вводити валютні обмеження на рух капіталів та поточні платежі, пов’язані з ним, між резидентами Співтовариства та України.

Також передбачається, що у випадку виняткових обставин або загрози створення серйозних труднощів для здійснення валютної або фінансової політики у Співтоваристві чи в Україні, відповідно Співтовариство або Україна можуть вживати запобіжних заходів щодо руху капіталів на період не більше шести місяців, якщо такі заходи є вкрай необхідними.

З метою створення сприятливих умов для руху капіталів між Україною та країнами-членами ЄС сторони можуть проводити консультації між собою.

Після підписання Угоди між Україною та Європейськими Співтовариствами з метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС та забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний та правовий простір Указом Президента від 11 червня 1998 року було затверджено “Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу”.

Адаптація банківського законодавства України до відповідного законодавства ЄС передбачає поступове приведення відповідно до європейських стандартів нормативних актів Національного банку України.

Висновок

Співробітництво у галузі валютно-грошової політики спрямовується на підтримку зусиль України у напрямах зміцнення її валютно-грошової системи та поступового зближення політики України з політикою європейської валютної системи шляхом отримання необхідної технічної допомоги. Сюди входить неформальний обмін поглядами щодо принципів та функціонування європейської валютної системи.

Спрямування України на таку інтеграцію може прискорити процес проведення реформ в економіці для створення необхідних передумов переходу до вищого ступеня інтеграційних процесів.

Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співробітництва, спрямованого на сприяння інтеграції України у загальноприйняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських та фінансових послуг, зокрема у зв’язку із введенням євро, розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи України, поступове зближення політики України з політикою європейської валютної системи. Гармонізації українського банківського законодавства до законодавства ЄС].

Завданнями галузевої програми є:

- створення і запровадження нового покоління системи міжбанківських електронних платежів;

- сприяння поширенню в Україні масових платежів за допомогою національних пластикових карток;

- створення бази даних банківського нагляду;

- запровадження ефективної, підтриманої відповідними розрахунками системи гарантування внесків фізичних осіб у комерційних банках;

- розроблення положень про порядок формування і використання банками резервів на покриття ризиків від проведення валютних інвестиційних, фондових операцій тощо;

- здійснення заходів щодо функціонування євро, зокрема макроекономічного аналізу потенційного впливу на український ринок.

У процесі адаптації банківського законодавства до стандартів ЄС здійснюється опрацювання законодавства ЄС із питань, що регулюють банківську справу, зокрема з питань банківського нагляду, міграції капіталу тощо, визначається перелік законодавчих актів, у першу чергу базових нормативних актів НБУ, які необхідно проаналізувати щодо їх відповідності до законодавства ЄС та розробити механізм їх перегляду.

При підготовці нових законодавчих актів вони подаються у встановленому порядку на розгляд до Центру порівняльного права при Міністерстві юстиції України з метою вирішення питання щодо їх відповідності до законодавства Європейського Союзу.

З метою реалізації галузевої програми адаптації банківського права до норм ЄС Постановою Правління Національного банку України прийнято Перспективний план проведення адаптації у банківській сфері. План складається із двох етапів: підготовчого, який має на меті створення умов для проведення аналізу існуючого банківського законодавства, а також етап безпосередньої адаптації – приведення відповідно до стандартів ЄС нормативних документів, що регулюють усі сфери банківських і фінансових відносин.

Список використаної літератури

1. Основы банковского дела. /Под ред. Мороза А.Н., - К.: 1994. – 330 с.

2. Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношений: Учебник/Научн. ред. В.В. Круглов. – М.: ИНФРА-М, 1998.

3. Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. – К.: Техніка, 1999. – 334с.

4. Панова Г.С. Анализ финансового состояния коммерческого банка. - М. – “Финансы и статистика”, 1996. – 194 с.

5. Панченко Є.Г., Гаврилюк О.В., Сіденко В.С. Стратегія розвитку міжнародного підприємництва та іноземних інвестицій в Україну. – К.: ІСЕМВ АН України, 1992. – 342с.

[1] Більшість директив щодо банківської діяльності були прийняті на підставі пункту 2 ст. 57 Договору про Європейську Економічну співдружність, що передбачає свободу започаткування і здійснення незалежної професійної діяльності.

[2] Грачев Ю.Н. Внешнеэкономическая деятельность / Учебно-практическое пособие. М., 2000.

[3] ІКАО – організація міжнародної авіації, ІМО – міжнародна морська організація.

[4] Транспарентність – гласність і єдність сприйняття законів.

[5] Право и экономика. №2, 2000.

[6] Мишель П. Международные экономические, валютные и финансовые отношения: пер. с фр. /Общ. Ред. Бабинцевой Н.С. – М., 1994.

[7] Із німецького законодавства по утворенню інтегрованого фінансового регулятору