Курсова робота на тему:
Становлення педагогічної науки в Римській імперії
План
Вступ
Розділ I. Історичний шлях розвитку педагогіки Риму
1.1 Якнайдавніший або царський період Римської цивілізації
1.2 Римська цивілізація епохи республіки
1.3 Римська цивілізація епохи імперії
Розділ II. Педагогічні погляди Катону, Цицерона, Квінтілліана, Лукреція
2.1 Педагогічні погляди Катону
2.2 Педагогічні погляди Цицерона
2.3 Педагогічні погляди Квінтілліана
2.4 Педагогічні погляди Лукреція
Висновок
Список використаної літератури
Колиска Римської цивілізації місто Рим виникло на південному заході Европи, на Аппенінському півострові, який греки називали Італією, по назві одного з племен, що населяли цю територію. Які племена створили Римську цивілізацію? Це був цілий комплекс племен. Спочатку на цій території жили: Сарди, на острові Сардинія, Корси, на Корсіці, Італи, Секакни. Приблизно у 2-1 тисячолітті до н. е відбувається масове переселення племен, з одного боку - зі сходу, а з іншого - з боку Іліріка, нинішній території Югославії. В результаті цих пересувань місцеві племена частково були винищені, а частково асимілюють. Надалі, до моменту виникнення Римської цивілізації, спостерігалася наступна етнічна картина: на півночі знаходилися Венети, звідси і назва міста - Венеція, а також Ятиги, серединну частку Аппенінського півострова населяли Італіки і Латіни, від назви яких і пішла назва--латинська мова і назва області - Лаци, саме на цій території і виникло місто Рим. Рим виник на лівому березі Тібру. Яким чином це сталося? У районі Тібру розселялися три племена, мимо них минала дорога на солеварні, в результаті уздовж цієї дороги, особливо між Капітолійським і Палатінським горбами осідають люди, пов'язані з цією дорогою, і на місці цих поселень і виникає Рим. Він виник на стику розселення трьох племінних об'єднань: окрім місцевих племен: венетів, ятигів, етрусків, латинів, італликів, Римську цивілізацію створювали грецькі колоністи що створили свої колонії на південному і навіть середньому побережжі Італії, вони внесли дуже великий вклад в становленні цивілізації: вони навчили римлян заняттю сільським господарством, познайомили з релігією. Проте, вважається, що найбільший вклад до становлення Римської цивілізації внесли племена етрусків, хоча це і спірне питання. Питання про появу етрусків в Італії до кінця не дозволене, але передбачають, що вони прийшли зі сходу, це припущення засноване на тому, що етруський алфавіт дуже схожий з фінікійським. Етруски були прекрасними металургами і гончарями, особливо відомий їх посуд, також вони були прекрасними мореплавцями і займалися піратством. У етрусків римляни запозичили багато традицій: відзначати ті або інші події якимсь тріумфом, також ворожіння на нутрощах тварин, жертвопринесення. І третім народом що зробив величезний вплив на становлення Римської цивілізації були карфагеняни, вони заснували свої колонії на острові Сицилія. Карфаген - держава в Тунісі, заснована фінікійцями. Таким чином, можна зробити вивід: достатньо сприятливі природні умови і вплив розвиненіших культур сприяли розвитку Римської цивілізації.
З питання про місце Римської цивілізації або просто Риму існує дві точки зору, одні дослідники, такі як німецький філософ Освальд Шпенглер і англійський історик Арнольд Тойнбі, вважали, що Римська цивілізація не є самостійним цивілізаційним етапом, це всього лише кризисний період в розвитку античної цивілізації, остання стадія греко-римскої цивілізації. Чому вони так вважали? Згідно їх концепції цивілізація - це насамперед культура, римська культура, із їхньої точки зору не досягла тих висот, на які піднялася грецька культура, вони вважали, що та цивілізація дуже утилітарна, в цій цивілізації духовність і моральність відсунуті на другий план, а насамперед розвивалися прикладні науки, техніка, все те, що потрібне людині в сьогохвилинному житті. Вони вважали, що духовна культура римлян носить наслідувальний характер. Існує, також і інша думка, яка домінує в даний час в світовій історіографії, воно зводиться до того, що саме ті недоліки, які відзначали Тойнбі і Шпенглер, є її індивідуальністю, тим, що дає їй повну характеристику. Що ж специфічне, особливе є в цій цивілізації? По-перше, встановлення демократичної форми правління. результате боротьби між патриціями і плебеями, по-друге - безперервні війни. Саме ці два чинники і стимулювали розвиток цивілізації, визначали всю її історичну зовнішність.
Римська середземноморська культура, будучи закономірним продовженням власне римсько-італійською, була в багатьох своїх компонентах новим історичним явищем. Вона в значній мірі втратила свій вузький полісний, так би мовити, "національний" характер і придбала космополітичні риси. Її імперський характер виражався не лише в тому, що жителі Риму і Сиракуз, Александрії і Лугудуна, Фессалонік і Кордови жили в одній державі і в цілому мали якщо не однаковий, то схожий спосіб життя. В рамках нової "світової" культури сформувалася своя система цивільних цінностей, яка пронизувала складові частини і напрями культурному життю, філософію і релігію, літературу і мистецтво, архітектуру і, особливо, освіту. Ця система цінностей передбачала особливий стиль життя, що містить досить упорядкований міський побут, відомий рівень добробуту, гордість за велику державу, сильну і добродійну для всіх підданих владу Риму, апеляцію до деяких загальнолюдських цінностей.
Введемо періодизацію, визначимо хронологічні рамки існування Римської цивілізації, вона унікальна тим, що період її існування ми можемо назвати не лише з точністю об століття і навіть до року, але і навіть з точністю до днів. Умовно, вдень підстави Риму і всієї Римської цивілізації вважається 21 квітня 753 року до н.е., фінал настав тоді, коли був повалений останній Римський імператор Ромул Августул, варварським вождем Адаакром, це сталося 23 серпня 476 г н. е. Таким чином Римська цивілізація проіснувала 12 століть, які розбиваються на три періоди царський 8-6 вв. до н. е., період римської республіки 4-1 вв. до н. е., період римської імперії 1 ст. до н.е. - 5 ст. н.е.
Римське виховання в кожному з цих періодів мало свої специфічні особливості, обумовлені економічним і політичним життям римлян. Поступово складалася ідеологія, система цінностей римських громадян. Її визначав насамперед патріотизм - уявлення про особливу богообраність римського народу і самою долею перемогах, що призначалися йому, про Рим як про вищу цінність, про борг громадянина служити йому всіма силами, не жаліючи сил і життя. Справами, гідними римлянина, особливо із знаті, признавалися політика, війна, землеробство, розробка має рацію. На такій основі складалася рання культура Риму. Іноземні впливи, насамперед грецькі, сприймалися лише постільки, оскільки вони не суперечили римській системі цінностей і перероблялися відповідно до неї.
Розгледимо особливості освіти і виховання кожного з трьох періодів розвитку Риму.
Виникнення Риму є відправною точкою Римської цивілізації, він виник на території області, що отримала назву Лаци, на стику розселення трьох племінних об'єднань, які називалися триби. У кожній трибі було по 10 курій, в кожній курії по 10 пологів, таким чином, населення, що створило Рим складалося всього з 300 пологів, вони стали громадянами Риму і склали римський патриціат. Вся подальша історія Риму - це боротьба не громадян, тих, хто не входив в 300 пологів - плебеїв за цивільні права. Державний пристрій архаїчного Риму мав наступні форми, во розділу стояв цар, який виконував функції жерця, воєноначальника, законодавця, судді, найвищим органом влади була сенат - рада старійшин, в яку входили по одному представникові від кожного роду, іншим найвищим органом влади було народне зібрання або збори курій - куріатні комісії. У 7 столітті до н. е. правителі Етруського міста Тарквінія підпорядковують Рим і правлять там до 510 р. до н. е. Найбільш відомою фігурою того часу був реформатор Сервій Тулій. Його реформа була першим етапом боротьби плебеїв з патриціями. Він розділив місто на округи: 4 міських і 17 сільських, провів перепис населення Риму, все чоловіче населення ділилося на 6 розрядів вже не по родовому, ознаці, а залежно від майнового положення. Найбагатші складали перший розряд; нижній розряд називався - пролес, це були неімущі, біля яких нічого, окрім дітей, не було. Римська армія теж почала будуватися залежно від нового ділення на розряди. Кожен розряд виставляв військові підрозділи - центурії. Крім того, плебеї віднині були включені до складу громадян. Це відбилося на суспільному житті Риму. Колишні збори по гуріям втратили своє значення, вони були замінені народними зібраннями по центуріях, які мали свої голоси на народних зібраннях, причому перший розряд мав більше половини центурій. Це, природно завдавало удару по патриціату, тому була влаштована змова і Тулій був убитий, після цього сенат вирішує скасувати інститут пануючи і встановити республіку в 510 р. до н. е.
Основним соціально-економічним вічком римського суспільства була сім'я. Римська сім'я, у міру ослабіння родових зв'язків посилювалася і протягом століть продовжувала залишатися основною господарською і суспільною одиницею. Структура сім'ї була традиційна впродовж століть. На чолі сім'ї стояв отець сімейства (pater familias). Влада його над особою дружини і дітей була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті. Всі ці особи, що знаходилися під батьківською владою, називалися агнатами і до них належали тільки ті, хто мав кровний зв'язок в сімействі, а так само усиновлені ними і жінки, що вийшли заміж за його дітей і внуків.
Таким чином, сім'я ставала цілком самостійним соціальним і господарським організмом, але ще була поміщена в систему спорідненості, що і було gens. Gens царської епохи і gens що існували в республіканський і імператорський час, мали свої певні відзнаки, що прямим чином позначалося на їх ролі в соціальних стосунках серед членів общини. Рід царської епохи носив гетерогенний, громадський характер, коли родові організації пізньої епохи вже не складали общин, а визначалися лише спільністю імені і культів, і скорочували загалом екзогамію, хоча практично люди відходили від заборон на браки навіть у межах шести ступенів спорідненості. Ці явища відображають посилення ролі сім'ї у зв'язку із затвердженням приватновласницьких початків. Римська сім'я в основному займалася землеробством, також в житті римлян величезне значення грала участь у військових походах, які зазвичай зачиналися в березні і закінчувалися в жовтні. Як уже згадувалося, окрім патриціату в Римі був і інший прошарок - плебеї, це були ті, хто прийшов до Риму після його заснування або жителі скорених територій. Вони не були рабами, це були вільні люди, але вони не входили до складу пологів, курій і триб, а тому не приймали участі в народному зібранні, не мали ніяких політичних прав. Прав на землю вони також не мали, тому для отримання землі вони поступали на службу до патриціїв і орендували їх землі. Також плебеї займалися торгівлею, ремеслом. Багато хто з них багатів.
Ці особливості життя патріархального родового Риму зумовили і характер виховання, який можна визначити короткою формулою:
виховання в родовому Римі було сімейним вихованням землевласників-воїнів, що захищали свої земельні ділянки. Хлопчики під керівництвом отця вчилися землеробству, а дівчатка під керівництвом матери привчалися до домашніх робіт. Виховання було побудоване на суворій дисципліні, на безумовному підпорядкуванні отцеві-розділу сім'ї. Хлопчики навчалися також військовому мистецтву. У деяких сім'ях отець навчав хлопчика читанню, рахунку, листу.
Республіканський період характеризується гострою боротьбою патриціїв і плебеїв за цивільні права, за землю, в результаті цієї боротьби права плебеїв збільшуються. У сенаті вводиться посада народного трибуна, які відстоювали права плебеїв. Трибуни обиралися з плебеїв строком на один рік в кількості спочатку два, потім п'яти і, нарешті, десяти чоловік. Їх особа вважалася за священну і недоторканну. Трибуни мали великі права і владу: вони не підкорялися сенату, могли накладати вето на ухвали сенату, мали велику судову владу. У цей період відбувається обмеження зростання земель у громадян Риму, кожен міг мати не більше 125 га. землі. У 3 столітті до н. е. остаточно оформляється римська патриціансько-плебейська община. Органами державної влади були сенат, народне зібрання, магістрати-органи виконавчої влади. Магістри обиралися народним зібранням на один рік. Вищою військовою і цивільною владою володіли консули вони також володіли вищою судовою владою і управляли провінціями, їх теж обирали народні зібрання на один рік. Ще однією важливою посадою державного управління були цензори, які вибиралися раз в п'ять років і здійснювали перепис населення, переказ громадян з одного розряду в іншій, в їх компетенцію входили релігійні питання. У римській республіці поєднувалися різні принципи державного управління:
демократичний принцип втілювало народне зібрання і трибуни, аристократичний принцип втілював сенат, монархічний принцип - два консули, один з яких був плебеєм. Завдяки постійним, безперервним війнам Рим спочатку підпорядковує собі всю Італію, а до кінця періоду республіки Рим стає величезною державою, що підпорядкувала собі все Середземномор'я. Основним противником, з яким довелося зіткнутися був Карфаген - місто, що було столицею крупної і багатої держави, розташованої по островах і побережжі західного Середземномор'я. Саме місто Карфаген знаходилося в Африці на території сучасного Тунісу. Війни між Римом і Карфагеном отримали назву Пунічних, вони продовжувалися з перервами з 264г до н. е. по 146 г до н. е. і закінчилися повною перемогою Риму, підпорядкуванням йому всіх земель противника, а сам Карфаген був стертий з лиця землі.
В результаті пунічних воєн і перемоги Риму його територія сильно розрослася і отже загострилися ті проблеми, які були характерні для Римської цивілізації впродовж всієї її історії а саме: проблеми громадянства і отримання землі. У 133 р. до н. е ще в ході Пунічних воєн Тіберієм Гракхом, вибраному народним трибуном, сенату була запропонована земляною реформа, суть якої зводилася до наступного: він запропонував обмежити кількість землі, яку отримували в оренду з суспільних полів громадяни Риму, до 500 югерів на одного громадянина (1 югер=2523 квадратних метра), також обмежувалася кількість землі у володінні біля однієї сім'ї, в незалежності від кількості дітей, до 1000 югерів. Ця реформа зустріла опір крупних землевласників і зрештою Тіберій Гракх і 300 його прихильників були убиті. Таким чином, земельна реформа затихнула. Але через 10 років Гай Гракх - брат Тіберія Гракха, що був намісником провінції на Сицилії - першої римської провінції, був також вибраний народним трибуном і запропонував сенату продовжити земельну реформу, а також надати цивільні права союзникам Риму - італікам, так узагальнено називалися всі племена, що населяють Аппенінський півострів. Проте сенат не пішов на ці реформи. Гай Гракх також був убитий. Але боротьба за цивільні права, а отже і за землю продовжується і в 91 р. до н. е. зачинається "Союзницька" громадянська війна - війна італіків за цивільні права, яка продовжувалася до 88 г до н. е, під натиском цих вимог сенат не витримав і в 90 г до н. е надав италикам цивільні права. На цьому закінчує своє існування римська цивільна община. Це означає, що народні зібрання трибутні коміції і куріатні коміції (відповідно збори по трибам і по гуріям) перестали грати яку-небудь помітну роль. Перше століття до н. е - це найважливіший етап в житті Римської цивілізації, він ознаменований тим, що все політичне життя в римському суспільстві розвивалося в двох напрямах: оптимати (якнайкраще) прихильники цього напряму - це, в основному плебейсько-патриціанська верхівка. Вони захищали владу сенату і позицію нобілітету (патриціат і плебейська верхівка). Другий напрямок - це популяри. Прихильники цього напряму вимагали проведення аграрних реформ, надання цивільних прав, посилення влади народних трибунів. Одним з яскравих представників цього напряму був відомий полководець Гай Марій. Це в політичному житті римського суспільства, але в це важливі процеси відбувалися і самому суспільстві, його менталітеті. Пунічні війни не лише територіально приростила Рим, але і змінила менталітет римлянина, завдяки включенню до складу держави безлічі етнічних груп трьох частин світу: Європи, Азії і Африки. Так або інакше, римляни почали сприймати досягнення, культуру цих народів, і особливо це відноситься до культури греків - еллінів. Виник рух, назване філелінізмом, яке виступало впровадження грецьких культурних цінностей. Вони вивчали філософію, літературу, мистецтво; вони запрошували греків як вчителів для своїх дітей. Тоді ж виник і аппозиційний рух, який очолив сенатор Катон. З цього боку затверджувалося, що грецький вплив розкладає суспільство, що римляни повинні займатися тільки війною. Протест деякої частки римського суспільства грецькому впливу - це протест колективізму індивідуалізму. Проте, потрібно сказати, що в цей час в Римі з'являється така цікава фігура як Полібій - грек по етнічній приналежності, який написав "Загальну історію", де він оспівав славу Риму, стверджував, що Рим - краща політична система в історії людства. Єдине, що переймалося римлянами у греків без опору - це астрономічні знання і викликано це було тим, що при довгих і далеких військових походах ці знання були необхідні для орієнтування.
Як вже було сказано, в результаті Пунічних воєн територія Римської держави розростається і для ефективного управління нею необхідна сильна одноосібна влада. У Римської республіки були дві спроби отримати диктаторські повноваження. Перша з них пов'язана з ім'ям полководця Сули. Якому в першій половині 1 століття до н. е в напружений момент протистояння оптиматів і популярів, який загрожував перерости в громадянську війну сенат надав диктаторські повноваження. Судна крутими заходами запобіг початку громадянської війни. Другою фігурою, що отримала диктаторські повноваження був Гай Юлій Цезар, відомий і талановитий полководець, який спочатку був намісником Іспанії, а потім, ставши намісником невеликої частки Галії, що належала Риму, зумів за 10 років підкорити всю Галію, що до нього нікому не удавалося. Окрім полководницького таланту Цезар мав і літературний талант, йому належать такі твори, як "Записки про Гайської війні", "Записки про громадянську війну", де захоплює відточеність кожної фрази. Він отримав диктаторські повноваження таким чином: організувався тріумвірат, тобто весь авторитет влади зосередився в руках трьох персон. Помпея, Красса і Цезаря, який знаходився в Галії. Після загибелі Красса, Помпеї став фактично повновладним правителем в Римі, сенат, щоб не допустити одноосібної влади Помпея, звернувся до Цезарю з тим, щоб він повернувся до Риму обмежив владу Помпея. Десятого січня 49 р. до н. е. Цезар перейшов річку Рубікон і вимовив відому фразу: "Доля кинута" тобто він встав на сторону сенату і незабаром Помпеї був, повалений, Цезарю були надані унікальні безстрокові диктаторські повноваження. Але незабаром, проте, прихильники Помпея влаштували змову і убили Цезаря, це сталося 15 березня 44г до н. е.
Після смерті Цезаря розвернулася боротьба за владу після серії інтриг, в яких основними учасниками були сподвижник Цезаря Антоній, його онучатий племінник Октавіан і сенат, в результаті якої єдиним повелителем величезної держави стає Октавіан, якого проголошують Августом (божественним), це трапилося в 30 г до н. е. На цьому римська республіка припинила своє існування, зачався період римської імперії.
У республіканському Римі росте рабовласництво і на його основі - розшарування населення. Розвиваються міста. Вільне населення ділилося на привілейовані групи патриціїв і вершників і на людей безробітних, що позбулися своїх земельних ділянок.
Зосередження населення в містах викликало появу шкіл. Розшарування його за майновою ознакою і знатністю походження зумовило поділ на елементарні і граматичні школи.
Елементарні школи обслуговували деяку частку небагатого незнатного населення; багаті і знатні вважали за краще давати своїм синам первинне навчання будинку. Елементарні школи були приватними і платними, В цих школах хлопчики вчилися рахунку, листу, читанню.
Наступним ступенем були граматичні школи, де навчалися сини привілейованих верств населення. Тут навчалися граматиці латинської мови, грецькій мові, риториці (мистецтву красномовства з деякими відомостями по літературі, історії). Розвиток цих шкіл був викликаний необхідністю оволодіти ораторським мистецтвом для тих, хто прагнув обійняти виборні керівні посади в Римській республіці.
У останні століття республіканського Риму виникли школи риторів, де знатні хлопці навчалися риториці, філософії, правознавству, грецькій мові, математиці, музиці, з тим. щоб надалі обійняти вищі державні посади. Після завоювання Греції /146 р. до н.е. / афінська культура швидко проникає до Риму, і грецька мова стає мовою знаті.
Граматичні школи і школи риторів були приватними. Унаслідок високої плати за навчання вони були доступні лише привілейованим шарам суспільства.
Початковий період римської імперії, що продовжився з 30 р. до н. е. по 284 р. н. е. отримав назву період принципата, ця назва пішла те іменування Октавіана Августа "Прінципсом", що означає - перший серед рівних. Другий етап римської імперії носить назва - період доміната від слова " доминус" (пан) - 284-476гг н. е. Перші кроки Октавіана Августа: стабілізація стосунків між різними шарами суспільства. Правління Октавіана - це період зльоту науки, літератури і особливо римської історіографії. Особливості римської цивілізації епохи принципата:
Одноосібна влада відкриває можливості, як перед мудрими, так і перед деспотичними правителями. Приклади: Марк Аврелій, Нерон
Активно удосконалюється римське законодавство, яке є основою багатьох сучасних правових систем.
Виявляється неспроможність рабства. У армію зачинають набирати рабів із-за браку населення.
Італія втрачає роль центру Римської імперії.
Розвиток будівництва (дорогі, водопроводи)
Посилення системи освіти, збільшення числа грамотних людей.
Розповсюдження християнства.
Свята (180 днів в році)
Імператор Антоній Пій - золоте століття Римської імперії відсутність конфліктів, економічний підйом, спокій в провінціях, але цей період тривав недовго вже в 160 г н. е зачинається одна з воєн, яка визначила подальшу долю римської цивілізації початок катастрофи. Це перший досвід, коли зустрілася власне цивілізація з агресивним "барбарикумом". Римська імперія була сусідами з багатоликим варварським світом, в який входили Кельтські племена, Німецькі племена і Слов'янські племена. Перше зіткнення варварського миру і римської цивілізації сталося при імператорові Марке Аврелії на території провінцій Реций і Норік, також Панонія - совр. Угорщина. Війна тривала ок.15 років, Марку Аврелію удалося відбити натиск варварських племен. Згодом, протягом 3-го століття натиск варварів посилюється, шикується по Дунаю і Рєїну "лимес" - кордон, що складається з пропускних пунктів і воєнізованих поселень. На "лимесе" здійснювалася торгівля між Римом і варварським миром. У 3-ем столітті виділяються племена, серед варварів, що ведуть війни з Римом, на кордоні по Рейну це Франки, а по Дунаю-готи, які неодноразово вторгалися на територію імперії. Тоді ж в 3 столітті Рим вперше в історії втрачає свою провінцію, це сталося в 270г., імперська армія покинула провінцію Дакия, далі відбувається втрата " Десятинних полів" - у верхів'ях Рейну. В кінці 3-го століття закінчується епоха принципата: імператор Діоклетіан в284 р. вирішив розділити імперію на 4 частки, для ефективнішого управління. Співправителями стали: Максиміан, Ліциній і Константіна Клора, для себе і Максиміана він залишив титул серпня, а для двох других-титул цезарів. Хоча після смерті Діоклетіана син Клора Костянтин знову стає одноосібним правителем, але саме цим розділенням, було, покладений початок краху Римської імперії. У 395 році імператор Феодосії остаточно розділив імперію на дві частки між синами, один з них Аркадій став правителем Східної Римської імперії, а інший – Гонорій - західної Римської імперії. Але ситуація склалася таким чином, що малолітній Гонореї не міг управляти державою і фактичним правителем виступив вандал Стіліхон, що очолював його протягом 25 років, величезну роль варвари зачинають грати в армії Західної Римської імперії, це повною мірою відображає кризу імперії. Під тиском гунів в 4 столітті на територію Східної Римської імперії переселяються Готи, які під буттям на чолі Алларіха у пошуках землі для мешкання вторгаються на територію Італії і в 400 р. захоплюють Рим. Потім в 476 вождь скирів Одоакр остаточно повалив останнього римського імператора Ромула Августула. Ця дата є датою остаточного падіння західної частки Римської імперії, східна її частка проіснувала ще близько 1000 років. Епоха доміната відображає кризу Римської цивілізації. Ознаки кризи: I запустіння міст, 2 припинення виплат податків, 3 зменшення числа торгівельних операцій, 4 порушення зв'язків між провінціями. Таким чином, можна сказати, що Римську цивілізацію зломили три удари: 1 соціально-економічний, 2 духовна криза, 3 велике переселення народів.
У імператорському Римі рабовласництво сильно росте. Римська імперія в результаті завоювань досягає великих розмірів. Тримати в покорі пригноблювані народи і величезна кількість рабів стає важчим. Римські імператори прагнуть перетворити елементарні школи на знаряддя підготовки вірнопідданих, встановлюючи за цими школами пильний державний контроль. Граматичні школи і школи риторів перетворюються на державні, завданням яких є підготовка відданих імператорській владі чиновників.
У останні століття імператорського Риму, коли посилюється розшарування рабовласницьких буд, Рим переживає період занепаду, що відбивається також на вихованні і освіті: у школах зачинає панувати формалізм, риторика вироджується в чисто зовнішнє красномовство, в історії витіюватість прикриває бідність, порожнечу змісту. Моральність падає.
Духовному життю римлян відповідало і виховання. Сім'я була основою виховання, У сімейному колі жінка користується великими правами і глибокою пошаною, якого ще не знала історія. Тому в Римі і з'являються жінки як виховательки. Проте в Римі виховання не було гармонійним розвитком тілесних і душевних сил; воно було направлене на предмети обачливого розуму, на потреби громадянина і держави. Якщо у греків виховання було направлене на досягнення краси і добра, то у римлян - практичності і корисності. Домашнє виховання було строгим. У присутності дітей не дозволялося ні говорити, ні робити нічого непристойного. Жінкам і хлопцям до 30-річного віку заборонялося пити вино, а порушення цього закону каралося як тяжкий злочин.
У пізніший період в римських будинках, утворених, почали з'являтися педагоги, які користувалися великою пошаною. Педагог був етичним наставником відрогу і його постійним супутником. Нерідко декілька хлопчиків доручалися одному педагогові.
Викладання в зрілий період Риму розвивалося відповідно до всього життя римлянина. Вищі політичні посади - військові і ораторські. З підкоренням Греції в римське виховання зачинають проникати і грецькі погляди. Грецька мова і грецька література стали обов'язковими предметами навіть в домашньому вихованні. Грецькі вчителі цілими натовпами прагнули до Риму як викладачі мови і літератури. У 1 ст. до н. е. в Римі вже знаходилося декілька учбових закладів для вправи грецької декламації, а вивчення грецької науки з тієї пори стало істотним предметом римської освіти. Разом з грецьким розвивалося і латинська освіта. Юлій Цезар написав латинську граматику. У школах дотримувалася, велика строгість, тілесні покарання панували.
Виходячи з підліткового віку і надівши чоловічу тогу, молодий римлянин покидав школу і як слухач вступав до практичної школи народних зібрань і судових дебатів. Вибір звання, як і все життя римлянина, обумовлювалась принципом користі. Віддавалися перевага прибуткові мистецтва. Але якому б званню не присвячувався римлянин, все підготовче його учення полягало в практичному керівництві і повчанні.
Звання практичного сільського господаря і домоводства вважалося за почесне для молодого римлянина і йому присвячували себе ті, хто не мав схильностей і таланту для вищого терену.
Жадання діяльності, хоробрість, справедливість і помірність, гордість і надмірна самолюбивість - основи римського характеру, чому прямувало виховання.
Катон (Старший), Марк Порцій Катон Цензор; Marcus Porcius Cato Censorius, 234-149 рр. до н.е., римський політик, оратор і письменник. Завдяки достатку джерел, Катон належить до найбільш відомих осіб II ст до н. е. Він народився в Туськуле, походив зі всадничеського роду (еквитів) і виховувався на батьківщині в країні сабинян, де найдовше протрималися суворі давньоримські звичаї. З ранньої молодості він готувався займатися господарськими справами, працюючи в полі, частенько разом з рабами. У 217-216 рр. вчинив на військову службу, з 214 р. був військовим трибуном на Сіцилії. Як перший серед Порциїв (homo novus), Катон зачав добиватися посад. У 204 р. був в Африці квестором при Публії Корнелії Сципіоне Африканському Старшому. По дорозі назад до Риму узяв з собою з Сардинії поета Еннія. Народним едилом він був в 199 р., потім в 198 р. як претор перебував на Сардинії, викорінюючи лихварство. Будучи консулом в 195 р., отримав перемогу в Іспанії, за що отримав в 194 р. право на тріумф. У 184 р. став цензором, і цю посаду виконував з надзвичайною суворістю (звідси його прізвисько), серед іншого видаливши з сенату 7 сенаторів. Від суспільного життя ніколи не відходжував. Непримиренний ворог Карфагена, постійно закликав до його руйнування. Але перш за все він боровся всіма можливими способами проти еллинізації, що настає, особливо переслідував римських філеллинів, а серед них з особливою наполегливістю - Сципіона. Саме ця неприязнь до еллинізації і прагнення виховати в римських традиціях сина Марка (близько 192 р.) і зробили з Катону письменника. Незабаром після вступу до посади цензора Катон власноручно написав для сина великими буквами історію Риму, зрозуміло, що зрозуміла і трактувала по-своєму, а коли син трохи підріс, виклав йому практичну життєву мудрість, здобуту власним досвідом, в Повчанні синові (Praecepta ad filium). Це твір, визнаний всюди першою римською енциклопедією, містив повчання в сільському господарстві, риториці і медицині. Всі вказівки пронизані моралістичними тенденціями, як це видно на прикладі визначення оратора, який є "справедливою людиною, мистецтвом красномовства, що володіє". Повчання синові служило хорошим посібником і керівництвом для лави поколінь. З нього ми дізнаємося, що умовою для оратора Катон рахував прямий, здоровий розум, пов'язаний з доблестю помислів, бо тільки благородна людина може бути хорошим оратором. Він вважав за краще і прославляв сільське життя, вважаючи, що землеробство сприяє вихованню етично сильних громадян і хороших захисників вітчизни. За педагогічний твір слід вважати і його вірш про вдачі.
Славу доброго чоловіка і отця він вважав за вище за почесті хорошого сенатора. Будинок свій він тримав в строгості, але проте, вважав, що хто б'є свою дружину і дітей, той ображає найдорожчі святині, які тільки можуть існувати для людей.
Той же дидактичний характер мав прозаїчний твір Про звичаї (Carmen de moribus). Катон створював також посібники з різних питань, важливих для поміщика і громадянина. Ми знаємо наступні назви: Медичні записки (Commentarius de medicina), Нотатки про цивільне право (Commentarii iuris civilis), Про військову справу (De re militari). До цієї лави спеціальної праці належав також твір Про сільське господарство (De agri cultura), найбільш древній пам'ятник латинської прози. Це не систематичний виклад сучасних авторові знань про землеробство, але збори щодо впорядкованих вказівок по господарюванню в маєтку. Якісь спроби систематизації можна виявити лише в початковій частці, а саме в розділах 1-54, покупки, що стосуються, і облаштування маєтку, вироблення вина і оливок, а також польових робіт. Частка, що залишилася, є різноманітними господарськими радами, не об'єднаними якою-небудь основною думкою і, - окрім частих повторень - без якого-небудь зв'язку з початковою часткою. Ця невибаглива збірка рад доброго господаря, постійно доповнюваний і такий, що переробляється, створювалася впродовж багатьох років; він показує нам Катону людиною, яка постійно чомусь вчився. Вже в старості, ок.168 р., Катон приступив до обробки історії Риму, яку довів до 149 г.; твір, що не зберігся, носила досить своєрідна назва Зачала (Origines). Воно містило 7 книг, з яких перша була присвячена легендарній історії Риму від підстави Енеєм в 751 р. до н. е. до падіння царської влади, а книги II-III висловлювали легенди про підставу інших італійських міст. Легендарний матеріал Катон доповнював рясними географо-етнографічними відомостями. Книги, що залишилися, своєрідність яких видно навіть з фрагментів, містили історію Риму. Таким чином, Катон став справжнім творцем римської історіографії. Із-за ненависті до аристократичних пологів, представники яких управляли римською політикою, Катон не приводить в Початках жодного імені. Це була історія Риму, призначена для римлян; історичні події Катон оцінював по-своєму. Всі твори Катону відрізняються сумлінністю обробки і хорошим знанням предмету, там, де вважав це за необхідне, використовував навіть грецькі джерела. Катон виступав поборником древньої римської чесноти і тому не дарма отримав назву останнього з римлян.
Будучи строгим, правдивим, енергійним, діяльним, Катон прагнув зробити таким і виховання.
Катону, як і Цицерона, вважають за перших римських теоретиків виховання.
Цицерона /106 - 43 рр. до н.е./ - колір римської літератури. Здобувши блискучу освіту, будучи знаменитим оратором, він свої погляди на виховання висловлював у філософських і риторичних творах, маючи на увазі по перевазі оратора. У творах Цицерона обертає особлива увага на суть і завдання виховання.
Він приймає людину за розумне і, отже, здібна до виховання істота. Він указував, що в людині живе сила, що закликає його до добра і відлякує від зла. Ця сила не лише древніша за всяке людське суспільство, але вона сучасна тому, що навіть охороняє і правлячому небом і землею божеству. Бо розум є істотна властивість Бога, і цей божественний розум необхідна визначає в нас, що право і що не має рацію. Тому піднесися духом і пам'ятай, що смертей не ти, а це тіло. Виховання є завершення здібностей людини, що дарували природою, і воно необхідне тим паче, що висока якість духу, особливо розуму, на який спирається чеснота, вимагає ретельного розвитку. Наставник повинен відноситися до своїх учнів з належною лагідністю, строгістю і справедливістю. Повчання дітей повинне здійснюватися і словом і справою. Дисципліна має бути ні дуже сувора, ні дуже м'яка. Покарання повинне відповідати провині і в однакових випадках має бути однаковим. Ніколи не слід карати розсердившись. До покарань слід прибігати зрідка, коли інші засоби не дають потрібних результатів.
Виховання слід починати з раннього дитинства. Дітям слід вирішувати тільки такі ігри, які сумісні з хорошою поведінкою. При подальшому розвитку дитяти слідує особлива увага обернути на розвиток пам'яті. Для цього Цицерон рекомендує вивчати напам'ять уривки з грецьких і римських письменників, Коли отрок розвинувся в хлопцеві, йому необхідно вибрати собі заняття, яке з відповідало б його природним схильностям. Бо найперший обов'язок людини полягає в тому, щоб не робити нічого суперечить природі. До чого від природи у нас більш всього дарування, то і має бути вибраним своєю справою. Кожен, по можливості, повинен залишатися вірним своєму характеру, не недолікам їло, а особливостям. Ніщо, зроблене наперекір своїй природі і всупереч ній, не досягає успіху, указував Цицерон.
Молоді люди повинні остерігатися непомірності, поводитися доброзвичайно, поважати старших і, вибравши з них кращих і правдивіших, довіритися сові там і керівництву. У цьому віці слід уникати плотської насолоди;
слід привчати дух і тіло до стриманості, терпіння, перенесення зусиль.
Для свого розвитку майбутній оратор повинен вправлятися у виголошуванні промов, різних точок зору. Окрім повчань і природних здібностей, ораторові необхідно придбати запас знань по всіх галузях науки і, насамперед, освоїтися із законознавством, історією і філософією.
Споглядаючи великі зразки, він повинен прославити і розвинути свій розум, ушляхетнити душу, енергійно підбурювати волю і направляти її до доблесних цілей.
У трактатах про ораторське мистецтво ми знаходимо багато цінних думок Цицерона, які указують на шляхи і засоби вироблення ораторських умінь, таких необхідних вчителеві.
Трактат "О обов'язках" - останній філософський твір Марка Тулію Цицерона. Він став одним з найбільш популярних його філософських творів.
Жанр трактату "О обов'язках" для Цицерона незвичайний. Переважна більшість його філософських творів написана у формі діалогу, даним же трактатом є повчання синові. Цей жанр зумовив значною мірою своєрідність трактату. Його зміст різноманітний: це і моральні розпорядження, і відступи політичного характеру, і історичні приклади, і юридичні казуси.
В цілому трактатом Цицерона є певний звід правив і норм поведінки, розрахованих зовсім не на якихось особливих, видатних людей або мудреців, а на звичайних чесних і "порядних" громадян. Тут мова йде про обов'язках, прикладених до всіх людей, до всіх, у кого є хоч яка-небудь "схильність до доблесті"; він не лише адресований, але і орієнтований на молодого римлянина (спочатку), гідного громадянина, вступаючого на шлях державної кар'єри.
Багато критиків вважають, що образ ідеального громадянина, зі всіма пов'язаними з цим ідеалом обов'язками і нормами поведінки, зі всіма його характерними рисами і якостями, "може розглядуватися як якесь своєрідне політичний заповіт Цицерона, заповіт навченого життєвим і державним досвідом діяча, такого, що залишається їм сучасникам і потомству в один з найбільш напружених моментів як його особистої долі, так і долі всієї римської держави".
Квінтіліан /42-118 рр. н.е. /. Будучи не лише теоретиком, але і практиком, в обширному /12 книг/ творі "Про виховання оратора" систематизував і переробив запозичені з Греції педагогічні ідеї і доповнив їх обширними дидактичними вказівками, чому його можна назвати першим за часом дидактом.
Квінтіліан указував, що у дитяти є широкі можливості розвитку. Він дає лаву вказівок про розвиток мови у дитяти, зачинаючи з перших років його життя. Указує на велике значення школи для виховання дітей. До дитяти потрібно личити з урахуванням його індивідуальних особливостей. Квінтіліан пред'являє лаву вимог до вчителя: він має бути утвореним, любити дітей, бути стриманим на похвалу і покарання, повинен вивчати дітей і ін.
Головними методами навчання, по Квінтіліану, є теоретичні повчання, наслідування і вправи. Основи навчання треба закладати міцно. Квінталіан детально указує значення кожного учбового предмету в системі освіти
Квінтіліан був першим викладачем, що отримував оклад з державної казни і носив титул професора красномовства.
Скрізь і завжди, радить Квінтіліан, слід звертати увагу на властивості і здібності різних віків. Зачинати навчання дітей в ігровій формі. Навчаючись читанню, діти повинні одночасно знайомитися із зображенням і з назвою букв. Навчаючи читанню, не слід дуже поспішати, поки дитя не в змозі без запинок зв'язати між собою букви, а потім з складів слова, а потім вже за допомогою вправ добиватися правильної прудкості. При навчанні листу, слід звертати увагу на зміст тексту, який повинен містити не порожні сентенції, а етичне правило.
Випробувавши здібності кожного учня, вчитель повинен вирішити як його навчати і чому. Бо у одного учня можуть бути здібності до історії, біля іншого до вірша, біля третього до правознавства, тоді як деяких краще всього відправити до плуга.
Як у навчанні, так і у вихованні вчитель повинен відноситися до дітей поблажливо, аби не переступити при цьому міри. Не слід удаватися до тілесних покарань: бити дітей, значить, спершу не привчити їх до добра і правди, а потім карати за упущення того і іншого
Наставник і вчитель повинні мати до дітей батьківську любов, знати теорію навчання, бути освіченою людиною. Квінтіліан був прихильником суспільного виховання, вважаючи, що воно має переваги в порівнянні з індивідуальним, домашнім.
Вчитель може сприяти швидшим успіхам учнів, якщо він ознайомить їх з творами істориків і ораторів, зверне увагу на красу, вкаже на помилки автора, поступово привчатиме учнів мислити самостійно.
Ідеї Квінтіліана, забуті в період раннього середньовіччя і знов воскреслі в епоху Відродження, зробили значний вплив на багато діячів цього часу.
Тіт Лукрецій Кар (рід. біля 99-ум.55 до н. е), - давньоримський філософ і поет, великий просвітитель старовини, один з найбільших представників античного атомістичного матеріалізму. Відомостей про життя Лукреция майже не збереглося. До нас дійшла філософська поема Лукреция "Про природу речей" ("De rerum natura", кращий русявий. пер. - 2 тт., 1946-47). Поема Лукреція займає особливе місце в поетичній літературі: написана як твір слухняного учня, що переказує необізнаним ідеї і повчання вчителя, і разом з тим пройнята справжньою оригінальністю, відображена неповторною своєрідністю думки і чарівністю поетичного генія.
Ця поема - не лише великий літературний пам'ятник, але одночасний найважливіший твір в історії природознавства, якнайповніший і мотивований виклад один, що містить, з варіантів античного атомізму. Зі всіх можливих філософських учень Лукрецій як свій вчитель обирає грецького філософа Епікура. По відношенню до нього Лукрецій одночасно обожнює вчителі учень, і оригінальний і самобутній його продовжувач.
Відстоюючи лінію філософського матеріалізму, Лукрецій стверджував, що мир, природа пізнавані. Плотські відчуття він вважав за єдине достовірне джерело пізнання. Помилка може бути лише в думках, в роздумах, але не у відчуттях. Обдурити може лише розум, коли він відривається від плотських даних або неправильно їх узагальнює. Від предметів, на думку Лукреція, відділяється їх якнайтонша оболонка, яка, потрапляючи в око людини, викликає відчуття. Мислення - комбінація найтонших, найлегших, особливо швидко рухомих первинних тілець.
У суспільно-історичних переконаннях Лукреція, не дивлячись на їх безперечний ідеалізм, були окремі цінні положення. Поступальній ході суспільства сприяє, по Лукрецію, те, що не божественне визначило і не каприз правителя, а розумовий розвиток людей, їх потреби і потреби. Величезне значення в переході від первинної дикості до людської культури Лукрецій додавав трьом відкриттям:
використанню вогню, споруді жител і застосуванню звіриних шкур як одяг. Лукрецій негативно відзивався про винищувальні війни, що відривають людей від мирної праці, різко засуджував хижацтво і аморалізм римських рабовласників. Але Лукрецій не був ідеологом пригноблюваних класів. Щастя, вважав він, полягає в обмеженні бажань, в незворушності і абсолютному спокої (атараксії), в пізнавальній діяльності, яка позбавляє людину від страху перед смертю і перед богами. Лукрецій рішуче відкидав релігійну догму про божественне створення природи і людини; допускаючи існування богів, він вважав, що вони безсилі перед законами природи і, не втручаючись в справи людей, блаженствують в міжсвітових просторах. Причину релігійних вірувань Лукрецій бачив в неуцтві, незнанні явищ природи, невмінні пояснити їх дійсні підстави. Незначність пізнання - джерело релігійних вірувань і пов'язаного з ними помилкового страху.
Є відомості про те, що Цицерон редагував декілька книг Лукреція. Цицерон давав високу оцінку поемі Лукреція: у листі своєму братові він указував, що в поемі багато проблисків природного дарування автора, але разом з тим і мистецтва.
Всупереч волі церковників, поема Лукреція "Про природу речей", в якій в художній формі викладений античний матеріалістичний світогляд і висловлені цінні наукові припущення і глибокі діалектичні думки, зіграла значну роль в історії людської культури, у формуванні світогляду багатьох природодослідників і філософів. Вона визначила багато рис світогляду І. Ньютона и М. Ломоносова.
Коли в XVI столітті молода, ще тільки виникаюча буржуазна філософія приступала до створення своїх теорій, вона - в особі кращих своїх представників - зверталася до вивчення Лукреція, цінуючи в нім великого просвітителя, дослідника природи.
Матеріал, що розгледів, дозволяє прийти до наступного висновку. Вивчення джерел і історіографії питання розвитку соціальної структури древнього Риму показало, що римське суспільство в VIII - III століттях до н. е. було ще архаїчним, що покоївся на принципах колективних форм власності на основі засобів виробництва - землю і формування його соціальної структури йшло одночасно і мало пряму залежність від процесу формування інституту римської державності. Така залежність безпосередньо позначалася на особливості соціальної структури римського суспільства, яка виражалася в переплетенні станових і класових ознак в еволюції соціальної структури суспільних груп древнього Риму.
в період переходу від родових буд до рабовласницького в якнайдавнішому Римі з VIII століття до н. е. по III століття до н. е. відбувається складання і остаточне оформлення соціальної структури древнього Риму. В ході цього процесу в римському суспільстві виявляються наступні основні класи - стани:
Заможні землевласники, в руках яких поступово зачинає концентруватися володіння землею. До цієї групи, що підноситься над масою дрібних виробників, вже належать так само і багаті не знатні сім'ї. Багатство перестало бути приналежністю однією лише знать. У цей перехідний період, для якого вже з VI століття до н. е. характерне існування держави, землевласники є панівним класом - станом, а пізніше, коли рабство стало основою виробництва, вони перетворюються в своїй більшості в клас рабовласників.
Клас, який складає маса колишніх рядових членів товариства, дрібні виробники: ремісники, власники невеликих ділянок, оброблювальні свою землю за допомогою членів своєї сім'ї і переважно без рабів. У кількісному відношенні вони складають більшість населення і пригноблюються економічно і політично членами панівного класу.
Клас рабів. У цей ранній період він ще не був основним класом суспільства, і не складав основу виробництва. Суперечність в положенні рабів полягала в тому, що з одного боку, вони входили до складу класу виробників, а з іншого боку, в цивільне суспільство як клас вони не включалися. Таке положення рабів складало одну з головних особливостей виробничих стосунків античного миру. Патріархальне рабство так само продовжує існувати, але воно все більше стає застійним елементом в суспільстві.
Швидше за все, грецьку спадщину надав більший вплив на розвиток римської освіти за рахунок того, що наука і мистецтво в Древній Греції розвивалися в більш ранній період часу, а римська цивілізація як би успадковувала їх, вона була їх логічним розвитком і звичайно додавала до них безліч нових ознак і особливостей.
На грунті римської освіти вперше з'явилися і почали розвиватися категорії наукового мислення, великий вклад Древнього Риму в розвиток ораторського мистецтва. Саме тому педагогічні ідеї зіграли настільки важливу роль у виникненні педагогіки нового часу, її розвитку. В цілому ж педагогічні погляди видних римських теоретиків виховання з'явилися основою для подальшого розвитку світової педагогіки.
1. Богомолов А.С. Античная философия. - М., 1985.
2. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима / Пер. с польск. В.К. Ронина. - М.: Высш. шк., 1988. - 496 с.
3. Древние цивилизации / Под общей ред. Бонгард-Левина Г.М. - М.: Мысль, 1989.
4. История древнего Рима / Под ред. Бокщанина А.Г. - М.: Высшая школа, 1971.
5. История и культура античного мира / Под ред. Кобылина М.М. - М.: Наука, 1977.
6. Куманецкий К. История культуры древней Греции и Рима. М.: Высшая школа, 1990.
7. Лукреций. О природе вещей. - М., 1973.
8. Момзен Т. История Рима. - С. - Пб.: Лениздат, 1993.
9. Новицкий И.Б. Римское право. - М.: Ассоциация "Гуманитарное знание", 1993.
10. Омельченко О.А. Основы римского права. - М.: "Манускрипт", 1994.
11. Хрестоматия по истории древнего Рима. - М., 1956
|