Поняття ідентифікації
Термін «ідентифікація» походить від пізньолат. identifico — ототожнюю. Теорія ідентифікації вивчає технічні засоби, методи і прийоми встановлення тотожності об’єктів, що мають значення для розслідування злочину.
Вирішення питань про тотожність має важливе значення при розслідуванні різних злочинів. Водночас встановлення тотожності є встановленням суттєвих у справі обставин.
Встановлення тотожності різних об’єктів дає змогу встановити факти, важливі для розслідування злочину, тобто доказові факти, одержати докази.
Процес встановлення тотожності об’єктів (взуття — за слідами, особи — за прикметами зовнішності, знаряддя злому — за відбитками тощо) здійснюється різними методами. Теорія ідентифікації вивчає загальні прийоми, методи і принципи, які притаманні усім випадкам встановлення тотожності, і тому називається загальною теорією криміналістичної ідентифікації.
Для того, щоб вирішити питання про тотожність або відмінність, необхідно в одних випадках здійснити більш-менш складне дослідження (криміналістичну експертизу), в інших — провести слідчі дії (наприклад, пред’явлення для впізнання). Тому розрізняють оперативно-слідчу та експертну ідентифікацію.
В усіх випадках встановлення тотожності являє собою процес, який охоплює дослідження, порівняння або зіставлення ознак, — такий процес називається ідентифікацією, або ототожненням. Таким чином, криміналістична ідентифікація — це процес встановлення індивідуальної тотожності об’єктів, які мають значення для розслідування злочину або розгляду кримінальної справи.
Розробка теорії криміналістичної ідентифікації є досягненням криміналістики. Криміналісти при з’ясовуванні всіх вузлових питань ідентифікації виходять із положення щодо діалектичної тотожності, а саме: немає двох речей, предметів матеріального світу, які б були абсолютно подібними за всіма рисами та ознаками. Кожний об’єкт тотожний лише сам собі, відрізняється від усіх інших, хоча б і подібних.
Наведене положення є головним в теорії криміналiстичної ідентифікації. Тотожність тільки з собою та відносна стійкість ознак й обумовлюють можливість ідентифікації. Положення «об’єкт тотожний тільки сам собі» дозволяє науково обґрунтувати висновок про тотожність при збігу комплексу ознак.
Винятково важливим для теорії ідентифікації та правильного застосування її положень у судово-слідчій та експертній практиці є положення про те, що «конкретна тотожність містить у собі також розбіжності, зміни».
Для висновку про тотожність необхідно враховувати зміни, що відбулися, в об’єктах ідентифікації, а також те, що розходження в деяких ознаках при порівнянні не виключає тотожності.
Об’єкти, типи і види ідентифікації
На даний час загальновизнаним є те, що об’єктами ідентифікації в криміналістиці можуть бути речі, тварини, особи. Об’єктами ідентифікації вони стають, коли потрапляють в орбіту судового процесу, а встановлення тотожності набуває істотного значення для справи.
Предмети (речі)
. Завдання встановлення тотожності предметів може виникнути при розслідуванні різних злочинів. Неможливо дати вичерпний перелік предметів, щодо яких виникне потреба встановлення тотожності. За кримінальними справами такими предметами можуть виступати знаряддя і засоби, використані злочинцем при вчиненні злочину; залишені сліди; предмети, загублені злочинцем; викрадені речі, печатки, штампи тощо.
Тварини
. Встановлення тотожності тварин набуває значення, коли тварина була використана злочинцем для вивозу викрадених цінностей і на місці події були виявлені сліди лап або коли тварина була предметом розкрадання тощо.
Особи
. Об’єктом ідентифікації може бути особа людини або труп. У слідчій практиці найчастіше зустрічаються випадки ідентифікації особи обвинуваченого, потерпілого, жертви злочину (невпізнаного трупа) та ін.
У криміналістиці розрізняють такі типи (випадки) ідентифікації:
а) встановлення тотожності об’єкта за ознаками, відображеними у пам’яті людини;
б) встановлення тотожності за описом;
в) встановлення тотожності за фотозображенням;
г) встановлення тотожності за слідами, які відображають ознаки зовнішньої будови та інших речових проявів;
ґ) встановлення тотожності цілого за частиною.
Особливим типом встановлення тотожності є ідентифікація цілого за частиною. У таких випадках вирішується питання про те, чи становили дві або декілька частин одне ціле; чи є дані частини частинами одного цілого. Можливість ідентифікації цілого за частиною відкриває шлях до використання з метою розкриття злочину різних дрібних часток. Нерідко вирішення питання про те, чи частини предмета на місці вчинення злочину становили одне ціле до його руйнації, дозволяє встановити злочинця і викрити його. Варто пам’ятати, що під час підготовки, вчинення або приховування злочину деякі об’єкти інколи руйнуються — розрізаються, розпилюються — і частини цих об’єктів виявляють в різних місцях — на місці злочину, у квартирі злочинця, на його одязі.
Необхідно розрізняти індивідуальну ідентифікацію (ідентифікацію у вузькому розумінні) та встановлення групової належності (групову ідентифікацію).
При індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, тобто те, що даний об’єкт є саме тим, що спостерігався раніше або залишив сліди. При встановленні групової належності з’ясовується лише те, що об’єкт належить до певної групи (роду, виду, марки, системи тощо). Тобто при індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, а при встановленні групової належності — подібність (віднесення об’єкта, що залишив сліди, до групи, роду, виду об’єктів).
Встановлення конкретної тотожності має більш важливе значення для слідства, ніж встановлення групової належності. Проте не слід недооцінювати й групову ідентифікацію.
Значення встановлення групової належності полягає в такому:
1) встановлення групової належності є, як правило, необхідним етапом до встановлення конкретної тотожності;
2) встановлення групової належності дозволяє виключити групу об’єктів з обсягу криміналістичного дослідження, є засобом виключення деяких версій у справі й тим самим звужує коло пошуків потрібного об’єкта.
Групова ідентифікація має місце тоді, коли необхідно ідентифікувати матеріали і речовини. У цьому випадку мова йде про збіг властивостей порівнюваних об’єктів, які належать до певної групи, що і буде ототожнюваним об’єктом.
Індивідуальна ідентифікація не завжди можлива і дослідження може обмежуватися тільки встановленням групової належності. Частіше за все індивідуальна ідентифiкація буває неможлива через недостатньо повне відображення ознак об’єкта.
У деяких випадках можливість встановлення тільки належності до групи залежить від рівня розвитку даної науки. Існує загальне правило, за яким індивідуальна ідентифікація можлива тільки за ознаками зовнішньої будови об’єктів, а якщо таких ознак немає (рідина, газоподібні речовини) або вони не відобразились як слід, то провадиться тільки групова ідентифікація.
Висновок про належність до групи має тим більше значення, чим менш чисельна група, до якої належить об’єкт.
При ідентифікації є два види об’єктів: ідентифіковані (відображувані) та ідентифікуючі (відображуючі). Ідентифікованим називається об’єкт, встановлення тотожності якого є завданням даного дослідження. Ідентифікуючими називаються об’єкти, за допомогою яких встановлюють тотожність чи групову належність. Ідентифікуючі об’єкти є носіями матеріально-фіксованого відображення ознак ідентифікованих об’єктів.
Для вирішення питання про тотожність або відмінність користуються ідентифікуючими об’єктами. Наприклад, для того, щоб вирішити питання, чи залишені сліди ніг, виявлені на місці злочину, вилученим у обвинуваченого взуттям (чи є воно тим самим), необхідно дослідити самі сліди або їх копії (зліпки). За допомогою зліпка вирішується дане питання. Взуття — це ідентифікований об’єкт, а слід взуття (зліпок) — це ідентифікуючий об’єкт.
Ідентифікуючі об’єкти поділяються на дві групи.
Перша група — це об’єкти, що за припущенням слідчого відображають ознаки ідентифікованого об’єкта. Наприклад, сліди ніг, пальців рук, знарядь злому тощо, які виявлені на місці події.
Друга група — це об’єкти, походження яких від певного об’єкта безсумнівне. Такі ідентифікуючі об’єкти називаються зразками. Залежно від характеру даної ідентифікації й властивостей інших ідентифікуючих об’єктів до зразків пред’являються ті або інші вимоги. Загальною і найважливішою вимогою є безсумнівність походження зразків. Зразки, у свою чергу, поділяються на основні та додаткові, або експериментальні
ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ІДЕНТИФІКАЦІЙНИХ ОЗНАК
У процесі ідентифікації одиничний об'єкт виокремлюють з безлічі подібних на основі ідентифікаційних ознак — властивостей об'єкта, які відповідають певним вимогам (за М. Селівановим). У літературі поняття "ознака" часто трактують як властивість і навпаки. У кримінальній ідентифікації ознакою доцільніше вважати зовнішню будову предмета, його просторові межі, геометричну форму, розмір, рельєф поверхні, об'єм, розміщення та співвідношення сторін, частин і точок, борозенок, валиків, заглиблень, опуклостей.
Ознака характеризує зовнішні якості об'єкта, а властивість — внутрішні: фізичну природу, стан, структуру (кристалічну, аморфну), твердість, питому вагу, електропровідність та ін. Усі частини об'єкта мають однакові властивості, які зберігаються в разі його поділу. Наприклад, після поділу на частини шматок металу втрачає зовнішні ознаки, але кожна його частина зберігає внутрішні властивості. Отже, ознака не може ділитися, а властивість — може.
Ознака вважається ідентифікаційною, якщо відповідає таким вимогам:
• відображена в засобі ідентифікації; щоб стати ідентифікаційними, ознаки та властивості ідентифікованого об'єкта мають бути відображені у засобі ідентифікації, бо тільки за допомогою останнього встановлюється їх тотожність;
• є відхиленням від типового утворення, має характерну особливість, яка рідко зустрічається; функцію ідентифікаційної ознаки можуть виконувати лише специфічні ознаки, такі, що відхиляються від типових. Що своєрідніші вони, то вища їх ідентифікаційна значущість. Наприклад, досліджуючи почерк виконавця, експерт звертає увагу на письмові знаки, які відрізняються від загальноприйнятих форм, тобто є специфічними, своєрідними;
• відносно стійка; стійкість ідентифікаційної ознаки — дуже важлива її характеристика. Якщо властивість або ознака нестійка, її не можна вважати ідентифікаційною й використовувати як таку. Критерієм відносної стійкості ознаки може бути її незначна змінюваність у часі протягом ідентифікаційного періоду, закономірна повторюваність її відображень на засобі ідентифікації;
• незалежна; іноді ідентифікаційні ознаки об'єкта можуть залежати одна від одної, і ступінь цієї залежності може бути різний. Іноді поява однієї ознаки неминуче зумовлює появу іншої. Такі ознаки непридатні для процесу ототожнення, і якщо експерт виявляє таку залежність кількох ознак, то для обгрунтування свого висновку він включає до виявленої сукупності тільки одну з них;
• рідко зустрічається; важливою характеристикою ідентифікаційної ознаки є частота її виявлення у подібних об'єктів. Що рідше зустрічається ознака, то вище її ідентифікаційне значення. Безперечно, ознака, яка часто зустрічається у подібних об'єктів, має ідентифікаційне значення, але у практичній експертизі нею нехтують, бо вона неістотно впливає на формування ідентифікаційного висновку. Нині частота виявлення й ідентифікаційна значущість ознак у різних видах ідентифікаційних досліджень визначаються за допомогою математичної статистики, теорії ймовірності та застосування комп'ютерів;
• доступна для сучасних методів пізнання. Певну ознаку об'єкта можна вважати ідентифікаційною за умови, що вона доступна для сучасних методів пізнання. Не всі відкриті наукою властивості та ознаки живої й неживої природи достатньою мірою вивчені. Через відсутність надійних науково обгрунтованих методик дослідження властивостей і ознак їх не можна використовувати як ідентифікаційні.
Класифікація ідентифікаційних ознак ґрунтується на тому, яке значення має певна ознака у визначенні групової належності й індивідуальної тотожності, тобто яку ідентифікаційну роль вона виконує у процесі ототожнення. Виходячи з цього ідентифікаційні ознаки поділяють на загальні та окремі (іноді їх називають індивідуальними та груповими). Фактично всі ознаки є типовими (груповими), бо можуть повторюватися. Поняття "типові ознаки" більшою мірою стосується властивостей, які лежать в основі класифікаційних досліджень (встановлення групової належності).
Загальна ідентифікаційна ознака виражає певну властивість, яка притаманна певній класифікаційній групі і є показником групової характеристики об'єктів (наприклад, вид папілярного візерунка, калібр зброї, кількість нарізів у стволі, маса кулі). Загальні ознаки обгрунтовано називають груповими, або класифікаційними.
Особливості об'єкта, які не є вираженням його групових властивостей, прийнято називати окремими ідентифікаційними ознаками. До них належать, наприклад, особливості мікрорельєфу полів нарізів ствола пістолета, "містки", "острівці" та інші особливості папілярних візерунків, дефекти шрифту друкарської машинки. Показником ідентифікаційної значущості окремої ознаки поряд з її якісними критеріями є частота її виявлення у подібних об'єктів (кількісний критерій).
У процесі ідентифікації виявляють комплекс ознак, що містить як загальні, так і окремі ознаки. Розрізняють груповий та індивідуальний комплекси ідентифікаційних ознак. Груповий комплекс притаманний усім представникам певної групи об'єктів, а індивідуальний — тільки одному об'єкту.
Ідентифікаційне значення групового комплексу залежить від того, яку за обсягом групу об'єктів можна виокремити за його допомогою в певній класифікаційній системі. Що вужча класифікаційна група, яку виокремлюють за допомогою певного групового комплексу ознак, то вища його ідентифікаційна значущість. Наприклад, за наявності сукупності ознак, що характеризують будь-які пістолети, і такої ознаки, як калібр зброї, що дорівнює 7,62 мм, можна виокремити групу пістолетів, до якої ввійдуть, зокрема, пістолети ТТ. Якщо як додаткову ознаку взяти форму бойка на капсулі гільзи, то можна виокремити вужчу класифікаційну групу пістолета ТТ — з грушоподібною формою сліду бойка, який випускали до 1948 р., або круглої форми, які випускали після 1948 р. З наведеного прикладу випливає, що комплекс ознак, який включає форму сліду бойка, має більше ідентифікаційне значення, бо за його допомогою можна виокремити вужчу класифікаційну групу.
В ідентифікаційних процесах загальні та окремі ознаки і властивості об'єднують у сукупність, оцінюють її неповторність, і тільки після цього роблять висновок про тотожність об'єктів.
Суть процесу ідентифікації за матеріальним відображенням полягає у порівнянні ознак і властивостей ідентифікованого об'єкта з ознаками та властивостями, відображеними на одному або кількох засобах ідентифікації, якими, як правило, є предмети — носії слідів злочину, виявлені на місці події й одержані при виконанні слідчих дій. Наприклад, такі об'єкти є зразками для дослідження почерку та ходи. Ідентифікація за матеріальним відображенням здійснюється за допомогою судової експертизи.
Суть ідентифікації за ідеальними відображеннями — слідами пам'яті (уявними образами) — полягає у порівнянні уявного образу з реальним об'єктом, що подається особі для впізнання. Таку ідентифікацію здійснюють у процесі слідства: подання для впізнання людей, трупів, предметів, тобто будь-яких об'єктів матеріального світу. Подати більшість сипких та рідких об'єктів теж можна, однак у результаті буде встановлено не тотожність, а лише групову належність.
Висновки експерт може сформулювати так:
• підтвердити тотожність об'єкта, що ідентифікується;
• встановити групову належність у вигляді подібності, однорідності чи належності об'єкта до певної групи, роду, виду, класу;
• зробити певний висновок у вигляді статистичної (кількісної) характеристики ознак, що збігаються, у порівнюваних об'єктів.
Сучасні об'єкти судової експертизи різноманітні та складні за структурою. Для їх дослідження використовують такі засоби й методи, які для виявлення ознак і властивостей, частоти їх повторюваності та ідентифікаційної значущості потребують застосування математичного апарату, засобів обчислювальної техніки, кількісно-математичних і кібернетичних методів. Зокрема, кількісні методи застосовують у почеркознавчих та автотехнічних, судово-бухгалтерських та економічних, хімічних та біологічних експертизах під час розслідування різних видів злочинів.
МЕТОДИКА ІДЕНТИФІКАЦІЙНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Ідентифікація та групофікація — дослідницькі процеси, структура яких має одні й ті самі етапи: експертний огляд об'єктів; окреме дослідження; експериментальне дослідження; порівняльне дослідження; оцінювання результатів порівняння та обґрунтування висновків.
Експертний огляд об'єктів — початковий етап будь-якого ідентифікаційного дослідження об'єктів, який здійснюють для того, щоб встановити відповідність їх ознак і властивостей опису, що міститься в постанові про призначення експертизи чи протоколі огляду місця події. Під час огляду експерт встановлює, чи всі перелічені в постанові матеріали йому надані, чи процесуально правильно вони оформлені, чи оригінальні вони. Крім того, експерт визначає достатність і придатність наданих об'єктів для ідентифікації. Якщо матеріалів недостатньо, експерт повідомляє про це слідчого і зазначає, які матеріали необхідно надати додатково. У процесі огляду надані об'єкти фотографують в упаковці та без неї.
Окреме дослідження спрямоване на дослідження ідентифікованих об'єктів та об'єктів — засобів ідентифікації, окрему їх фіксацію, виявлення, закріплення та встановлення сукупності ознак і властивостей насамперед об'єкта, який ототожнюється, що дає змогу індивідуалізувати його за характером відображення в засобах ототожнення. Під час такого дослідження встановлюється механізм взаємодії й утворення ознак як на ототожнюваному об'єкті, так і на засобі ототожнення, зокрема визначаються вид руху (фізичний, механічний, біологічний) та енергія слідоутворення (кінетична, теплова, магнітна, електрична).
Виявлені ознаки та властивості об'єктів оцінюють, визначають їх стійкість, незалежність та ідентифікаційну значущість. Повнота виявлених ознак забезпечується дослідженням усього ідентифікаційного поля об'єкта. Для фіксації виявлених ознак їх фотографують кожний окремо великомасштабною макрозйомкою чи мікроскопічним методом, а сформовану сукупність — разом.
Експериментальне дослідження має на меті отримати властивості та ознаки ототожнюваного (відображуваного) об'єкта у формах, які задовольняють процес порівняльного дослідження. Наприклад, під час експериментальної стрільби з ототожнюваної зброї відтворюються сліди бойка та зачепа викидача. Для отримання окремих експериментальних слідів, наприклад каналу ствола гладкоствольної зброї, сконструйовано спеціальні пристрої та устаткування. Таким чином, під час експериментального дослідження одержують ознаки ототожнюваного об'єкта для порівняльного дослідження.
Суть експериментального дослідження полягає не тільки в отриманні зразків для порівняльного дослідження, а й у виявленні, фіксації та уявленні внутрішніх властивостей ідентифікованого об'єкта та їх відображень у засобі ідентифікації. Особливо це необхідно при дослідженні сипких, рідких і газоподібних речовин, а також частин цілого, які втратили конформність лінії розчленування. У цьому разі застосовують мікроскопічні, люмінесцентні, спектро- і хроматографічні, а також інші методи встановлення якісно-кількісного складу зразків, сталості їх властивостей, кореляційної залежності.
Порівняльне дослідження спрямоване на встановлення ступеня збіжності ознак ототожнюваного об'єкта, зафіксованих у засобах ідентифікації. Порівняльне дослідження має бути повним і детальним. Порівнюються в деталях не тільки найбільш очевидні й характерні ідентифікаційні ознаки, а й усі виявлені на етапі окремого дослідження незалежно від їх кількості та ступеня прояву. Часто порівняння саме дрібних, малопомітних особливостей дає змогу експертові зробити правильний висновок про тотожність об'єктів.
Порівняння здійснюють трьома способами: зіставлення, суміщення і накладення.
Зіставлення — розміщення порівнюваних об'єктів поряд так, щоб можна було одночасно спостерігати за їх ознаками. Цей процес відбувається через безпосереднє порівняння ознак ототожнюваного об'єкта з ознаками засобів ототожнення шляхом проектування порівнюваних ознак на один екран або розміщення їх в одному полі мікроскопа.
Суміщення — розташування порівнюваних об'єктів в одному полі так, щоб ознаки одного були продовженням ознак іншого. Цей спосіб найчастіше застосовують для порівняння слідів ковзання, що є чергуванням борозенок і валиків. Суміщення можна здійснювати за допомогою розрізу порівнюваних зображень ознак за однаковими лініями та поєднання розрізаних частин за збіжними ознаками. Для цього використовують спеціальні прилади — порівняльні мікроскопи МСК-1 та МС-5-П.
Накладення — встановлення такого контакту між порівнюваними об'єктами, щоб їх можна було спостерігати у світлі, яке проходить наскрізь. Для цього спільне зображення об'єктів переносять на прозорий матеріал (скло, плівку), а потім, суміщуючи їх один з одним, досліджують форми, розміри та розташування ознак у прохідному світлі. Так виявляють дописки та вставки на окремих документах, виконаних за допомогою копіювального паперу в одну закладку. Для застосування цього способу в експертній практиці сконструйовано спеціальний прилад оптичного накладення.
У методиці ідентифікаційного дослідження ознак і властивостей основною умовою об'єктивності дослідження та обгрунтованості висновків є порівняння об'єктів у порівнянних формах і станах. З огляду на це до порівнюваного матеріалу висувають такі вимоги:
• зразки мають бути отримані на однаковому чи схожому з матеріалом ототожнюваного об'єкта копіювальному матеріалі;
• порівнювані об'єкти мають бути зафіксовані в одному масштабі, ракурсі та за однакового освітлення;
• порівнювані ознаки мають бути виражені з однаковим рівнем деталізації (мікро- чи макроскопічним, молекулярним, генним);
• збіжні ознаки мають виявляти однакові результати за різних прийомів і засобів порівняння.
Дотримання наведених вимог до порівнюваних об'єктів забезпечує об'єктивність оцінки результатів порівняння та достовірність зроблених висновків.
Оцінювання результатів порівняння та обгрунтування висновків — завершальний етап ідентифікаційного дослідження. Це логічна діяльність, яка полягає у співвіднесенні результатів дослідження з походженням порівнюваних об'єктів, механізмом утворення відображень. Збіжні ознаки оцінюють кожну окремо й у сукупності, насамперед з позиції достатності подання ідентифікаційного поля ототожнюваного об'єкта. Порівнюють якість і кількість збіжних ознак і таких, що різняться, пояснюють їх походження. Після цього сформовану сукупність оцінюють як неповторну, з'ясовують та пояснюють вплив на її індивідуальність об'єктів, що різняться, і доходять висновку про індивідуальність сукупності.
Таким чином, у процесі оцінювання збіжності чи відмінності ознак формується внутрішнє переконання про неповторність збіжного комплексу ознак, а на його основі — висновок про тотожність або відмінність, вид, рід, клас об'єкта. Під час групофікації роблять висновок про схожість, однорідність або спільне джерело походження ознак.
Вирішальним на цьому етапі експертизи є оцінювання всієї сукупності ідентифікаційних ознак, притаманних тому чи іншому об'єкту ідентифікації. Питання про те, який мінімальний комплекс ознак в кожному конкретному випадку достатній для обґрунтування категоричного висновку, — одне з основних у теорії криміналістичної ідентифікації. Його правильне вирішення залежить не тільки від якості поданих для експертизи об'єктів, повноти й ретельності виконаного дослідження, а й від інших факторів: професійної підготовки, кваліфікації й досвіду експерта, його уважності, зосередженості, інших суб'єктивних якостей, а також від того, якими критеріями він керується при оцінюванні ознак. Звести до мінімуму вплив суб'єктивних факторів на експертний висновок, виробити об'єктивні критерії оцінювання означає підвищити науковий рівень і достовірність експертизи, виключити випадки експертних помилок.
Як зазначалося, єдиною підставою для висновку про тотожність об'єктів є індивідуальна (неповторна) сукупність їх ідентифікаційних ознак. Висновок експерта про тотожність може бути позитивним або негативним, категоричним або ймовірнісним.
Якщо сукупних ознак недостатньо для категоричного висновку, експерт обмежується ймовірнісним висновком (з високим ступенем імовірності). Доказове значення має лише категоричний позитивний або негативний висновок, а ймовірнісний не є доказом і може бути використаний тільки в оперативно-розшуковій діяльності. Експерт повинен відмовитися робити висновок, якщо наданих йому матеріалів недостатньо чи вони неякісні й непридатні для ідентифікації. Мотивами відмови експерта можуть бути також його некомпетентність у предметі призначеної експертизи і відсутність надійних експертних методик.
|