Учебное пособие: Основи аграрного права

Опорний конспект лекцій з «Аграрного права»

Вступ

Мета курсу – допомогти студентам вивчити сутність аграрних відносин, вплив цих відносин на зростання суспільного багатства та його розподіл в інтересах людини, з’ясувати нормативно-правову базу аграрних відносин в системі сучасної ринкової економіки та механізм їх використання, визначити особливості формування агарного законодавства.

Студентам необхідно знати:

- сутність агарних відносин та їх особливості у різних типах господарських формувань;

- проблеми становлення агарного законодавства та шляхи їх вирішення;

- особливості регулювання економічних процесів в різних сферах агарного законодавства.

Після вивчення курсу студент повинен вміти:

- орієнтуватися в системі нормативно правових актів, що регулюють діяльність виробників в системі АПК;

- формулювати можливі напрямки удосконалення існуючих правових відносин, які забезпечують збільшення ефективності суспільного виробництва.

Знання з агарного права допомагають краще розібратися громадянам України у сучасній ситуації та шляхах виходу нашої держави з економічної кризи.

Конспект лекцій розроблений у відповідності до робочої програми курсу та відповідно до галузевого стандарту вищої освіти 2007 року.

Конспект охоплює 7 тем. До кожної теми наводиться перелік питань лекції, розкриваються основні категорії, та взаємозв’язки між ними, використовується схеми та графічний матеріал. Запропонована для використання література відповідає можливостям бібліотечного фонду ТДАТУ.

1,2. Основи аграрного права

1. Предмет і метод аграрного права

Аграрне право України – одна з найважливіших галузей національного права. Вона певною мірою є правонаступником як колишнього колгоспного, так і сільськогосподарського права. Однак на відміну від останнього (комплексної, інтегрованої галузі) аграрне право України перебуває в стані становлення як самостійної та інтегрованої галузі національного права, котрій притаманні власний предмет, власні й частково інтегровані об'єкти, власні суб'єкти, методи, система.

Кожна галузь права характеризується властивим їй предметом правового регулювання. Таким своєрідним предметом є аграрні правовідносини, які,

по-перше, випливають із спеціальної правосуб'єктносгі суб'єктів аграрного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності,

по-друге, складаються в сфері виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останньої суб'єктами аграрної підприємницької діяльності.

Предметом аграрного права є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з утворенням (заснуванням) і статутною діяльністю суб'єктів аграрного підприємництва всіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання. Вони являють собою складний комплекс відносин як за складом суб'єктів (зокрема громадян, які беруть участь і є членами чи засновниками (учасниками) суб'єктів підприємництва кооперативного чи корпоративного типів), так і за предметом та змістом.

Суб'єктами цих відносин є кожне сільськогосподарське підприємство кооперативного чи корпоративного типів і відповідно їхні члени чи засновники (учасники). У підприємствах кооперативного типу між підприємством та його членами виникають складні, засновані на праві членства, внутрігосподарські трудові, управлінські, майнові та земельні правовідносини. Це позначається як на характері трудових, управлінських відносин, так і на сутності майнових відносин, що виникають при розподілі прибутків між членами, при одержанні членами свого паю в разі виходу з такого підприємства кооперативного типу. Усі ці відносини за своїм предметом і суттю є аграрними.

Відмова від монополії державної власності та піднесення значущості приватної власності у сфері сільськогосподарського виробництва через створення селянських (фермерських) господарств привели до розширення предмета аграрного права. Цим предметом є відносини приватної власності селянського (фермерського) господарства на земельну ділянку, надану особі державою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відносини власності на засоби, знаряддя і продукцію виробництва, своєрідні відносини між членами родини з приводу майна, спільної праці, розподілу доходів, одержаних унаслідок господарювання.

Правосуб'єктність цього аграрного товаровиробника визначається (поряд із загальними нормативними актами) також Законом «Про селянське (фермерське) господарство», яким урегульовано відносини, що за своїм предметом і суттю є виключно аграрними.

Самостійним видом аграрних відносин як різновиду предмета аграрного права є відносини, що виникають внаслідок утворення міжгосподарських підприємств (об'єднань). Предметом аграрного права в даному разі є відносини щодо створення цих суб'єктів підприємництва, майнові відносини щодо утворення їх статутного фонду, визначення правового режиму майнових фондів, розподілу одержаних прибутків, а також визначення правового становища часток учасників як суб'єктів права спільної часткової власності.

В Україні має місце практика організації внутрігосподарських орендно-підрядних формувань. Внутрігосподарські орендно-підрядні відносини між кооперативними (колективними), корпоративними і державними підприємствами в особі їхніх органів управління, з одного боку, і колективом орендно-підрядного підрозділу або окремим працівником, з іншого, – є внутрігосподарськими аграрними відносинами організації праці незалежно від того, яку форму господарського розрахунку вони використовують.

Окремо слід зупинитися на земельному питанні. Землі сільськогосподарського призначення надаються фермерам, а також приватним, кооперативним (колективним), корпоративним аграрним (сільськогосподарським) підприємствам за правом приватної чи колективної власності або правом користування, а державним і спільним (у тому числі й з іноземним капіталом) – за правом користування безстрокового чи строкового, в тому числі – за правом оренди.

Земля одночасно є об'єктом як земельного, так і аграрного права. Ті суспільні відносини, які виникають та існують з приводу земель сільськогосподарського призначення, є частиною саме аграрних відносин і відповідно – складовою предмета аграрного права. Коло цих відносин охоплює: порядок і умови надання права власності на землю та права землекористування, зміст цих правомочностей, а також питання організаційно-управлінського забезпечення раціонального використання й охорони земель сільськогосподарського призначення.

Аграрні підприємці кооперативного й корпоративного типів і державні сільськогосподарські підприємства реалізують своє статутне право, дієздатність відповідно до існуючого економічного механізму господарювання. Останній являє собою сукупність економічних, організаційних та правових засобів, форм, методів, що забезпечують функціонування аграрної економіки й тих ринкових товарно-грошових відносин.

Серед цих відносин як предмета аграрного права чільне місце належить договірним відносинам. Однією зі сторін тут є фермер, колективне сільськогосподарське підприємство, спілка селян, радгосп та інші суб'єкти аграрного підприємництва як виробники продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Це також договірні відносини щодо матеріально-технічного забезпечення виробництва і переробки продукції рослинного і тваринного походження безпосередньо в господарствах, щодо будівельно-монтажних робіт, виробничо-технічного, агрохімічного обслуговування тощо.

Методи регулювання в аграрному праві

В аграрному праві методи правового регулювання являють собою встановлені або санкціоновані державою способи, засоби правового впливу, за допомогою яких визначаються правомочності суб'єктів права – учасників аграрних правовідносин. Це способи з'ясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення відносин між суб'єктами АПК.

Предмет правового регулювання охоплює ті конкретні суспільні відносини, які регулюються нормами аграрного права, а метод правового регулювання визначає, яким чином ці конкретні аграрні відносини чи їх група регулюються нормами аграрного права

Методи правового регулювання, що застосовуються і практиці правового забезпечення суспільних аграрних відносин, містяться в законах та інших нормативно-правових актах, які є джерелом аграрного права. Це правило не виключає використання в аграрних відносинах правових методів, властивих іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин.

Юридичним інструментом впливу на аграрних підприємців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин цих суб'єктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві.

Загальними, основними методами регулювання виступають методи (способи):

дозволу;

імперативної вказівки;

заборони.

Учасникам аграрних правовідносин:

а) при дозволі – дозволяється здійснювати певні види діяльності, наприклад, видачу ліцензії на перероблення зерна на спирт, видобування та розливання мінеральної води тощо;

б) при імперативній вказівці – встановлюються, наприклад, граничні норми вмісту нітратів тощо;

в) при забороні – пряма заборона на будь-які дії, наприклад, нецільове використання сільгоспугідь, експорт продукції за межі України без ліцензії тощо.

Практичний прояв способів, засобів правового регулювання внутрігосподарської та зовнішньогосподарської діяльності суб'єктів аграрного підприємництва здійснюється через встановлення відповідних юридичних фактів (державної реєстрації фермерського господарства, агрогосподарського товариства, інших суб'єктів аграрного підприємництва, прийняття на роботу спеціаліста за трудовим договором, контрактом), виключення чи виходу з членів підприємства кооперативного типу або з учасників товариства тощо.

Застосування відповідних методів юридичного правового регулювання орендних відносин зумовлюється особливостями цих відносин. У цьому аспекті способом правового регулювання є порядок і умови надання суб'єктам аграрного підприємництва прав юридичної особи (явочний метод), що забезпечується такими юридичними фактами, як прийняття Статуту конкретного підприємства загальними зборами громадян – засновників суб'єктів аграрного підприємництва і державна реєстрація цього підприємства.

2. Принципи аграрного права

Під принципами аграрного права розуміють основоположні засади, ідеї, наукові положення, що визначають загальну спрямованість і найбільш суттєві риси правового регулювання; принципи визначають характер права в цілому або окремих груп правових норм, інститутів галузей права. Аналіз принципів права дає відповідь на запитання: на яких засадах, яким чином здійснюється правове регулювання, які політичні та наукові ідеї лежать в його основі.

Основними принципами права, закріпленими у чинному національному законодавстві, є:

примат права власності, захист прав власника,

рівноправність,

нерозривний зв'язок прав і обов'язків,

захист соціально не захищених верств населення,

законність,

загальносвітові принципи діяльності аграрних підприємств кооперативного типу (членство, демократичні ідеали, суспільна свідомість тощо).

Ці правові принципи визначаються і закріплюються правом власності на знаряддя і засоби виробництва, правом власності на нерухомість, державною підтримкою та захистом прав власників, державною владою.

Кожний з даних загальних принципів дістає своє втілення в аграрних відносинах, так би мовити, на двох рівнях – на рівні сукупності правових норм та на рівні їх ефективного правозастосування.

Приватна і державна власність становлять економічну основу утворення та діяльності приватних, колективних і державних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств та господарювання орендарів землі як виробників товарної сільськогосподарської продукції та учасників ринкових економічних відносин.

Закріплення в законодавстві права всіх суб'єктів аграрного підприємництва самостійно здійснювати свою виробничо-господарську діяльність дістає свій прояв при визначенні правового становища цих суб'єктів як юридичної особи, їх спеціальну правоздатність щодо всіх видів їх діяльності, і відображаються відповідно у конкретних правових інститутах аграрного права.

За умов повної господарської самостійності сільськогосподарських підприємств як юридичних осіб набуває особливої значущості додержання принципу правового забезпечення раціонального поєднання високорентабельного виробництва та оптимального підприємництва у процесі їхньої діяльності.

Діяльність сільськогосподарських підприємств, селянських господарств здійснюється з неодмінним використанням договірної форми регулювання економічних та інших суспільних відносин. Ці підприємства та селянські (фермерські) господарства укладають на добровільних засадах з підприємствами і організаціями, які здійснюють заготівлю і переробку сільськогосподарської продукції, договори на її продаж. Окрім того, ці товаровиробники можуть реалізовувати таку продукцію за власним розсудом будь-яким іншим споживачам, у тому числі через біржу або на ринках.

Притаманні суб'єктам аграрного підприємництва всіх форм власності і форм господарювання господарська самостійність і самофінансування, правомочності суб'єкта права власності або суб'єкта права повного господарського відання майном і коштами, піднесення самоврядування зумовили потребу в ширшому застосуванні локальної правотворчості.

Право громадян організовувати господарства і стати членами агропідприємства кооперативного типу тощо, передбачено ст. 5 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство», згідно з якою членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу з його членів. Таким чином, ця правова норма визначає важливий принцип аграрного права – принцип добровільного вступу до членів суб'єктів підприємництва кооперативного типу і право безперешкодного виходу з його членів.

3. Система аграрного права та її задачі

Система аграрного права – це науково обґрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, нормами яких регулюються аграрні суспільні відносини суб'єктів аграрного підприємництва.

Особливим інститутом аграрного права є інститут права членства, засновництва (участі). Правові норми, що утворюють цей інститут, регулюють організаційні відносини, пов'язані з умовами і порядком заснування аграрного господарського товариства (тощо), вступу до колективного сільськогосподарського підприємства і виходом з нього, порядком і наслідками припинення членства чи засновництва (участі).

Важливим інститутом є також інститут права самоврядування в колективному сільськогосподарському підприємстві і міжгосподарському утворенні (підприємстві, організації, об'єднанні). В ньому закріплено метод колективного самоврядування.

Правовий режим основних, обігових та інших громадських фондів у колективному сільськогосподарському підприємстві визначається інститутом права колективної власності. Його нормами реалізується порядок утворення, використання, поповнення всіх фондів у процесі розподілу продукції та доходів у колективному сільськогосподарському підприємстві, правомочностей органів управління щодо здійснення права розпорядження майном і коштами, паювання і визначення дивідендів та їхня виплата.

Інститут правового регулювання виробничо-господарської діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва регламентує правове становище і господарську самостійність аграрного приватного підприємства кооперативного чи корпоративного типів як юридичної особи, порядок утворення його виробничих підрозділів в основних, спеціалізованих і допоміжних галузях громадського господарства.

Вимоги успішного здійснення соціально-економічної реформи зумовлюють необхідність вдосконалення внутрігосподарських трудових відносин у всіх суб'єктах аграрного підприємництва, що позначається на вдосконаленні відповідних правових інститутів, норми яких регулюють трудові відносини в сільському господарстві. Таким є інститут правового регулювання робочого часу і часу відпочинку працівників.

Важливими складовими сфери аграрних відносин є інститут правового регулювання оплати праці, інститут правового регулювання соціального забезпечення, інститут дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників.

Аграрно-договірні відносини також розглядаються як правовий інститут аграрного права. Ті ж договори, які не мають такого значення для здійснення суб'єктами аграрного підприємництва всіх форм власності своєї виробничо-господарської діяльності, відносяться до цивільно-господарських договорів.

З прийняттям Закону «Про селянське (фермерське) господарство» правовим інститутом даної галузі права є правове становище селянських (фермерських) господарств.

Своєрідним інститутом аграрного права є інститут правового становища приватних підсобних господарств інших громадян, які проживають у сільській місцевості. Правовими нормами цього інституту регламентуються відносини щодо суб'єкта права ведення приватного підсобного господарства, права останнього на присадибну земельну ділянку і майно, що є об'єктами права приватної власності, правовий режим доходів, договори, стосунки приватних підсобних господарств та інші питання.

Першочергове завдання аграрного права полягає в забезпеченні юридичними засобами реалізації державної аграрної політики України, закріпленні оптимального правового становища всіх учасників аграрних правовідносин, досконалому правовому регулюванні всіх тих суспільних відносин, які є предметом цієї галузі права, в ефективному застосуванні методів і принципів правового регулювання, притаманних цій галузі права.

Завдання аграрного права

1. Правове регулювання аграрних відносин, що становлять безпосередню суть соціально-економічної реформи в сільському господарстві й пов'язані з розширенням господарської самостійності, економічної незалежності та вільного підприємництва, становленням ринкових відносин та розвитком їх інфраструктури, аграрно-орендних формувань.

2. Забезпечення реалізації правоздатності його суб'єктів. Такі завдання для аграрних приватних підприємств – юридичних осіб кооперативного типу визначені законом про ці підприємства та їхніми статутами. Для державних підприємств вони випливають із Закону «Про підприємства в Україні», а також з норм Закону «Про підприємництво».

3. Завданнями аграрного права як галузі права і його застосування визначаються завдання науки аграрного права. Наука аграрного права – це комплекс завдань про правове регулювання суспільних аграрних відносин, що виникають і функціонують залежно від організації та діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва – товаровиробників.

4. Джерела аграрного права

Поняття і види джерел аграрного права

Джерелами аграрного права України є уніфіковані й диференційовані акти правотворчості державних органів, а також акти правотворчості суб’єктів аграрного підприємництва.

На відміну від джерел інших галузей права, джерела аграрного права України мають такі характерні особливості:

– уніфіковані акти аграрного законодавства – ядро аграрного законодавства і становлення аграрного права;

– відсутність єдиного акта кодифікованого характеру (на відміну від традиційних галузей права, де таким актом с кодекси; від аграрного права Франції, Мексики, Уругваю та інших країн, де основним таким актом виступають аграрні кодекси);

– значущістю локальних актів санкціонованої та делегованої правотворчості суб'єктів агробізнесу (заснованих на недержавній формі власності) як форми реалізації правотворчої правомочності (головним чином із локальної правотворчості);

– зростання питомої ваги саме законів та актів Президента України в нормативно-правовому масиві, що регулює аграрні відносини;

– збереження рекомендаційної правотворчості;

– використання правових норм інших галузей права, які одночасно належать і до норм аграрного та інших галузей права (земельного, господарського, фінансового тощо), оскільки вони регулюють окремі питання діяльності суб'єктів аграрного підприємництва;

– зростання ролі міжнародних норм права та уніфікації національного аграрного законодавства щодо міжнародного права.

Уніфіковані акти аграрного законодавства – це юридична форма вираження норм аграрного права, спрямованих на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин, уніфікацію правового статусу і правової регламентації діяльності суб'єктів аграрного підприємництва усіх форм власності та легальних організаційно-правових форм. Вони включають у себе нормативно-правові акти, що регулюють у єдності та взаємозв'язку економічні, організаційні та інші заходи, спрямовані на реалізацію аграрної реформи, підприємництва всіх аграрних товаровиробників.

Диференційовані акти аграрного законодавства – це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва. До нього належать правові акти підприємства кооперативного типу, селянські (фермерські) господарства, приватні підсобні господарства громадян.

Структура джерел аграрного права:

Внутрігосподарські локальні акти, чиє виникнення і функціонування зумовлено насамперед тим, що громадяни як члени і/чи учасники (акціонери) через вищі органи управління самостійно закріплюють модель (правила) поведінки.

Тлумачення (роз'яснення) судових органів, а саме: Вищого арбітражного суду, Верховного Суду України. Їхні роз'яснення, інформаційні листи мають важливе значення для належного правозастосування, виготовлення таких за змістом локальних нормативно-правових актів, що піддаються прогнозуванню судової перспективи.

Міжнародні правила, звичаї, конвенції, до яких приєдналася (та які ратифікувала) Україна.

Законодавчі акти уніфікованого характеру мають ту особливість, що вони одночасно адресуються цілому ряду суб'єктів або групі суб'єктів суспільних відносин, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового стану і правового регулювання їхньої діяльності.

Важливе місце серед джерел аграрного права посідають спеціальні аграрні закони. Це, зокрема, Закони «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., «Про селянське (фермерське) господарство», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу» та ін.

Законодавчі акти спеціального призначення характеризуються певною конкретністю, визначенням правового статусу і правового регулювання діяльності саме аграрних товаровиробників, прав та обов'язків працівників підприємств (установ, організацій), яким адресуються спеціальні закони.

Усі учасники аграрного підприємства (всіх форм власності та господарювання) мають справу з використанням землі та інших природних ресурсів. Правовий режим, зокрема землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, права та обов'язки власників і користувачів землі, відповідальність за її раціональне використання, збереження її родючості й екологічної чистоти регулюється нормами Земельного кодексу України. Цей законодавчий акт є основним джерелом земельного права.

Такою ж мірою джерелами аграрного права є Водний кодекс України та інші закони, окремі правові норми яких регулюють виробництво (в тому числі відтворення) продукції харчування тваринного, зокрема водного, походження, розведення хутрових диких тварин, промислове мисливство тощо.

Підзаконні акти як джерела аграрного права

Підзаконні нормативно-правові акти мають істотне значення в регулюванні суспільних відносин в аграрному секторі народного господарства. Цими джерелами є укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази, інструкції, що приймаються Міністерством сільського господарства і продовольства, Міністерством охорони здоров'я, іншими відомствами України з питань аграрного підприємництва, виробництва продуктів харчування і продовольства рослинного і тваринного походження та їхньої безпеки для споживачів, а також із питань охорони здоров'я працівників, державних контрактів тощо.

Внутрігосподарські локальні акти як джерела аграрного права

Внутрігосподарські локальні акти розподіляються на 2 групи.

1. Внутрігосподарські нормативно-правові акти, які набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах.

2. Акти, які набувають юридичної сили відразу ж з моменту прийняття їх найвищими органами самоврядування господарств – загальними зборами членів підприємств кооперативного типу, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства тощо.

Головне місце серед локальних джерел аграрного права належить Статутові.

Примірний зразок Статуту може бути використаний підприємством (але вони не зобов'язані скористатися зразком) при підготовці власних статутів. Головним тут є те, щоб суб'єкти підприємництва кооперативного типу у своїх статутах обов'язково відобразили такі позиції:

назву господарства;

місце знаходження;

предмет і цілі діяльності;

порядок вступу до членів підприємства і виходу з нього;

права та обов'язки членів;

органи управління, самоврядування і контролю;

компетенцію цих органів;

порядок створення майна та іншої власності членів суб'єктів підприємництва кооперативного типу;

порядок розподілу прибутків господарства;

умови і порядок виключення зі складу членів колективного підприємства;

умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

Локальними нормативно-правовими актами як джерелами аграрного права виступають конкретні положення агрофірм, агрокомбінатів. Такі положення приймаються на загальних зборах уповноважених представників від колективних та інших підприємств, представників селянських (фермерських) господарств та їхніх спілок.

Локальними аграрними правовими актами також є статути і рішення селянських (фермерських) господарств, орендарів в сільському господарстві, сільськогосподарських кооперативів, прийняті відповідно до статутної діяльності цих об'єднань.

5. Суб’єкти аграрного права

Поняття і класифікація суб'єктів аграрного права

Основними виробниками продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження в Україні є аграрні підприємці усіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання.

В Україні відповідно до змісту національного законодавства поняття «суб'єкт підприємництва», «суб'єкт аграрного підприємництва (аграрний підприємець)» за своїм юридичним змістом і значенням практично тотожні поняттю «суб'єкт аграрного права». Такий висновок випливає зі змісту Законів «Про підприємництво» (ст. 2), «Про підприємства в Україні» (статті 1, 21), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1), «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1).

Суб'єкти аграрного права залежно від сфери, основної мети і предмета діяльності, а також від функцій та взаємовідносин власності розмежовуються на три взаємопов'язані групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на приватній (у можливих її різновидах – кооперативній, колективній тощо), державній та муніципальній формах власності аграрні підприємці, головними завданням і предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження.

Другу групу суб'єктів аграрного права і аграрних правовідносин формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, правосуб'єктність і статутна діяльність котрих націлені на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності аграрних підприємців-товаровиробників.

Третю групу суб'єктів аграрного права і аграрних ринкових правовідносин становлять установи-підприємці, головним чином корпоративного типу, правосуб'єктність і статутна діяльність яких спрямовані на надання всіляких фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення саме підприємницької (в тому числі й виробничо-господарської, фінансової) діяльності аграрних підприємств-товаровиробників.

6 Проблеми і шляхи вдосконалення аграрного законодавства України

Сучасне аграрне законодавство України характеризується,

по-перше, надмірною кількістю нормативно-правових актів, що мають неоднакову юридичну силу,

по-друге «розкиданістю» аграрно-правових норм по законодавчих і підзаконних актах, що належать до інших галузей права,

по-третє, великою питомою вагою відомчих нормативно-правових актів, які часто суперечать аграрним законам або дають можливість їх двоякого тлумачення, що в свою чергу негативно впливає на практику застосування права.

Ці вади аграрного законодавства обумовлюють сучасні проблеми аграрної правотворчості в Україні. В умовах вступу України до Ради Європи, чим вона прийняла на себе відповідні зобов'язання щодо змісту національного законодавства і його інтеграції з законодавством європейських країн, а також з урахуванням відновлення в Україні інституту права приватної власності на землю, закріплення рівності всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання на землі, коли всіх приватних та інших аграрних товаровиробників визнано суб'єктами підприємницької діяльності, коли кардинально змінюється система привласнення, розподілу, обміну, поряд із новим Цивільним кодексом – основним комплексним кодифікаційним актом, що регулює аграрні відносини в Україні, має стати Аграрний кодекс України.

В Аграрному кодексі необхідно відобразити особливості сучасних аграрних суспільних відносин, рівноправність усіх форм власності, організаційно-правових форм і методів господарювання.

Предметами правового регулювання запропонованого кодексу мають стати аграрні відносини, що становлять комплекс взаємопов'язаних майнових, підприємницьких, земельних, трудових, членських, учасницьких, управлінсько-контрольних суспільних зв'язків, які складаються у сфері виробничих, підприємницьких, споживчих відносин за участю суб'єктів аграрної підприємницької діяльності всіх форм власності, організаційно-правових форм і методів господарювання, відносин, спрямованих на насичення продовольчого ринку продуктами харчування, продовольством та сировиною рослинного і тваринного (в тому числі водного і мисливського) походження.

Визначальним у цьому кодексі має стати:

по-перше, об'єкт – земля та інше нерухоме й рухоме майно, насамперед засоби виробництва, а також продукти харчування, продовольство і сировина як об’єкти права власності самих суб'єктів аграрного підприємництва та як об'єкти цивільного обігу;

по-друге, – земля, мисливські угіддя та внутрішні водойми як основні засоби виробництва та добування продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження; по-третє, земля, водні та мисливські угіддя як об’єкт навколишнього природного середовища.

3. Правовий стан сільськогосподарських працівників

1. Сільськогосподарські працівники як суб'єкти аграрних правовідносин

Правовий статус працівника сільськогосподарського підприємства – це закріплена в нормах чинного законодавства системно впорядкована сукупність реальних прав, юридичних обов'язків та інтересів працівника, що їх охороняє закон, у сфері обраної ним суспільно корисної діяльності, яка гарантується державою і особистою відповідальністю працівника перед законом, суспільством і трудовим колективом.

Розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси особи. Загальний і спеціальний статуси існують поза стадією реалізації, в статиці. Коли працівник сільського господарства як конкретний індивід реалізує належні йому статутні права і обов'язки, він набуває індивідуального правового статусу. Останній є змінним, динамічним у часі та показує, які права і обов'язки їх носій фактично реалізує в даний момент.

Правовий статус сільськогосподарських працівників складається з трьох основних частин:

1) конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України;

2) прав і обов'язків, закріплених галузевим законодавством для всіх найманих працівників;

3) прав і обов'язків, що відображають специфіку правового становища працівників саме сільськогосподарських підприємств, а з переходом до багатоукладної економіки – сільськогосподарських підприємств всіх форм власності, форм господарювання, а також найманих працівників селянських (фермерських) господарств.

Основні права, свободи і обов'язки громадян закріплено в Конституції. Відповідно до ст. З Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Ст. 36 надає право громадянам України вільно об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення власних інтересів. В тому числі громадяни мають право на участь у професійних спілках.

Згідно зі ст. 43 Конституції кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава при цьому бере на себе обов’язки максимально цьому сприяти.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Ст. 44 закріплено право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Конституція України (ст. 45) також гарантує всім, хто працює, право на відпочинок, а згідно зі ст. 46 Конституції громадяни мають право на соціальний захист.

Конституційні права і свободи громадян поєднуються з їхніми обов'язками та відповідальністю перед суспільством.

Зокрема відповідно до ст. 65 Конституції захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66). Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67).

Згідно зі ст. 68 Конституції кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Названі основні конституційні права та обов'язки громадян України знайшли свій подальший розвиток і конкретизацію у відповідному законодавстві.

За своїм соціально-економічним становищем сільськогосподарські працівники є саме найманими працівниками (за винятком членів кооперативних підприємств). Одначе на них усіх поширюється трудове законодавство. Важливе значення для характеристики правового статусу найманих працівників ст. 2 КЗпП, яка визначає основні трудові права та обов'язки працівників. В ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю (тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включно з правом на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою).

Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об'єднання у професійні спілки та на вирішення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на соціальний захист та інші права, встановлені законодавством.

Ці трудові права і обов'язки складають основу спеціального правового статусу всіх найманих працівників. Однак особливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об'єктивними факторами, дають підставу говорити про специфіку умов праці найманих працівників у сільському господарстві. Такі особливості викликані тим, що на сільськогосподарське виробництво суттєво впливають природні фактори, сезонність, розбіжність робочого періоду з періодом виробництва.

Відповідно до ст. 7 КЗпП законодавством можуть встановлюватись особливості регулювання робочого часу і часу відпочинку на підприємствах і в організаціях сільського господарства.

Специфіку правового статусу найманих сільськогосподарських працівників порівняно з працівниками промисловості закріплено в численних нормативних актах. Важливе місце серед них займають Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців. Зокрема, сільськогосподарські працівники зобов'язані: раціонально використовувати землю, майно та матеріальні ресурси.

Перелік обов'язків (робіт), що їх виконує кожний працівник сільського господарства за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним довідником посад службовців.

Особливості правового статусу найманих сільськогосподарських працівників мають місце при організації їх праці, її оплаті, при веденні підсобного господарства та ін. Однак найбільш суттєво ці особливості виявляються в регулюванні робочого часу і часу відпочинку працівників сільського господарства. Згідно зі ст. 50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

З метою найбільш правильного використання робочого часу керівництву підприємств надано право за погодженням з комітетами профспілок в період напружених польових робіт, у випадку виробничої необхідності, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше ніж на 10 годин. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 годин, а за бажанням працівників – без обмеження цими годинами. Для обліку відпрацьованого працівниками робочого часу згідно зі ст. 61 КЗпП запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість цього часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин.

У нормативних актах, прийнятих у централізованому порядку, не можливо передбачити вирішення всіх питань, що виникають у процесі праці. На їх підставі і згідно з ними на кожному сільськогосподарському підприємстві всіх форм власності і форм господарювання розробляються і затверджуються локальні (місцеві) правові акти, які регулюють відносини, що не врегульовані законодавством (статут, правила внутрішнього трудового розпорядку, колективний договір).

Зміст правового статусу сільськогосподарських працівників, окрім трудових прав і обов'язків, складають також управлінські, майнові й земельні права та обов'язки. Незалежно від форми власності підприємства наймані працівники користуються правом на житло, комунально-побутові послуги, соціально-культурне обслуговування та ін.

Необхідною передумовою правового статусу сільськогосподарського працівника є його правосуб'єктність. Щоб працівник міг вступити в трудові правовідносини, він повинен володіти трудовою право- і дієздатністю. У трудових відносинах правоздатність невід'ємна від дієздатності, тому прийнято говорити про трудову правосуб'єктність. Правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність) як реальні правові явища мають галузевий характер. Тому такий самий характер має і правосуб'єктність сільськогосподарського працівника.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 188 КЗпП) трудова правосуб'єктність встановлюється по досягненні громадянами шістнадцятирічного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його заміняє, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Влаштування працівника на роботу оформляється трудовим договором (контрактом). При цьому при визначенні його трудової функції може бути врахована сезонність роботи, необхідність переведення на іншу роботу, потреба у працівнику, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями, та ін.

Відповідно до ст. 21 КЗпП контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін.

Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Контракт оформляється у двох примірниках між власником або уповноваженим органом, громадянином (працедавцем) і працівником та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за угодою сторін, складеною в письмовій формі.

За своєю юридичною природою контракт є угодою про працю, але він відрізняється від звичайного трудового договору тим, що дозволяє поєднувати нормативне і договірне регулювання трудових відносин. При цьому при укладенні контракту домінує договірне регулювання суттєвих та інших умов праці, а також умов соціально-побутової сфери.

Рішення про контрактну форму регулювання трудових відносин приймається загальними зборами колективу сільськогосподарського підприємства. Поширюється вона, насамперед, на керівника підприємства, головних спеціалістів і керівників структурних підрозділів.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором полягає в тому, що він дозволяє з метою захисту прав та інтересів працівника максимально індивідуалізувати кожну контрактну угоду про працю.

Важлива роль у правовому регулюванні трудових відносин працівників сільського господарства і визначенні їх правового становища належить професійним спілкам працівників агропромислового комплексу. Створена профспілка працівників агропромислового комплексу є самостійною і незалежною. Вона покликана представляти і захищати законні права та інтереси її членів перед державними, громадсько-політичними та господарськими органами.

З метою захисту прав та інтересів сільськогосподарських працівників профспілки беруть активну участь у нормо-творчості. Більшість правових актів із питань праці приймається тільки за погодженням з профспілковими організаціями або за їх участю, чи з урахуванням їхньої думки.

Так, профспілковий комітет бере участь у розробленні колективних договорів і угод, контролює їх виконання, стан охорони і умови праці, заробітної плати, додержання трудового законодавства, соціальної справедливості при розподілі житла, путівок, інших благ, які надаються з фондів економічного стимулювання і госпрозрахункового прибутку.

2. Права та обов'язки сільськогосподарських працівників як членів виробничих підрозділів підприємств

Виробнича бригада с первинною ланкою колективу сільськогосподарського підприємства. Вона виступає як самостійний суб'єкт, наділений певними повноваженнями щодо управління трудовим процесом. Як суб'єкт права, колектив бригади вступає в організаційно-управлінські відносини з адміністрацією підприємства при вирішенні питань комплектування бригади, плануванні та організації її роботи, оплати і стимулювання праці, підвищення кваліфікації працівників, притягнення до відповідальності порушників трудової дисципліни тощо.

Повноваження колективу виробничої бригади визначаються типовими і галузевими положеннями про бригаду, на підставі яких адміністрація за погодженням із профкомом затверджує місцеві (локальні) положення про бригаду після розгляду їх колективами бригад. Питання про організацію бригади розглядається на зборах її майбутніх членів. Рішення про її створення оформлюється протоколом зборів, на підставі якого керівник підприємства видає наказ (розпорядження) про організацію бригади.

Зарахування в бригаду інших працівників провадиться за згодою її трудового колективу. Однак зарахування працівників, направлених у бригаду для працевлаштування згідно з законодавством (молодих спеціалістів, випускників навчальних закладів системи професійно-технічної освіти, осіб, звільнених від покарання, після примусового лікування і т.д.), є обов'язковим.

Колектив бригади має право вимагати від власника або уповноваженого ним органу виведення зі складу бригади працівників у разі скорочення її чисельності, невідповідності працівника виконуваній роботі та в інших випадках, передбачених статтями 40 і 41 КЗпП.

Бригадири обираються на зборах колективів бригад (таємним або відкритим голосуванням) і затверджуються керівником підрозділу, до складу якого входять ці бригади.

Відповідно до ст. 252⁷ КЗпП колектив бригади може розподіляти колективний заробіток із застосуванням коефіцієнта трудової участі. Коефіцієнти членам бригади затверджуються колективом бригади за поданням бригадира (ради бригади). При цьому заробітна плата працівника не може бути нижчою від встановленого державного мінімального розміру.

У відносинах, що складаються між найманими працівниками виробничої бригади і працедавцем в особі органу (посадової особи), уповноваженого власником (-ами) суб'єкта підприємництва, сторони несуть певні обов'язки.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язані створити належні умови для високопродуктивної праці: надати роботу, забезпечити справність сільськогосподарських механізмів та обладнання, створити безпечні умови праці. Колектив бригади зобов'язаний своєчасно і якісно виконати весь комплекс робіт і виростити передбачену договором кількість сільськогосподарської продукції та забезпечити її збереження; він несе відповідальність за невиконання зобов'язання, за непродуктивні витрати та інші види збитків.

3. Особливість правового становища працівників міжгосподарських підприємств в аграрному секторі

У процесі міжгосподарської кооперації та агропромислової інтеграції сільськогосподарські підприємства різних форм власності добровільно об'єднують матеріальні, фінансові й трудові ресурси з метою збільшення виробництва поліпшення зберігання і переробки продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного та тваринного походження.

Державні й недержавні (приватні, кооперативного й корпоративного типів) сільськогосподарські підприємства здійснюють свою виробничо-господарську діяльність на основі різних форм власності. Суттєві відмінності цих форм власності обумовлюють як особливості правового становища сільськогосподарських підприємств і створюваних ними міжгосподарських формувань, так і правового статусу їх працівників. Питання організації праці працівників вирішуються відповідно до чинного трудового законодавства. Однак щодо працівників міжгосподарських підприємств (організацій) певною мірою застосовується і законодавство, що регулює діяльність суб'єктів підприємництва корпоративного і, особливо, кооперативного типу.

Трудові ресурси в міжгосподарських підприємствах (організаціях) формуються за рахунок працівників державних і колективних сільськогосподарських підприємств, які працюють постійно або сезонно. Їх взаємовідносини з підприємствами оформляються трудовим договором. При цьому працівники міжгосподарських підприємств і організацій не мають відмінностей у правах та обов'язках незалежно від того, чи працювали вони раніше в державному або колективному сільськогосподарському підприємстві.

Поряд із ними в міжгосподарських підприємствах (організаціях) і виробничих об'єднаннях у сільському господарстві є специфічні категорії працівників зі змішаним правовим статусом. До них належать члени колективних сільськогосподарських підприємств, направлені за рішенням правління на роботу в міжгосподарські формування. Своєрідність їхнього правового становища полягає в тому, що за ними зберігаються: членство в КСГП (СВК, СпС) і окремі права та обов'язки, передбачені Статутом колективного господарства.

Зокрема, вони мають право брати участь в управлінні справами підприємства, членами якого вони є, вибирати та бути обраними в органи його управління, користуватися присадибною ділянкою, пасовищами, сіножатями, транспортом, культурно-побутовим обслуговуванням та ін. Але на міжгосподарському підприємстві, куди направлено на роботу члена колективного сільськогосподарського підприємства, його за наказом оформляють як звичайного найманого працівника.

Міжгосподарське кооперування сприяє уніфікації правових статусів працівників міжгосподарських підприємств, працівників і членів колективних сільськогосподарських підприємств. При регулюванні трудових відносин у міжгосподарських підприємствах застосовуються міжгалузевий, галузевий, територіальний і локальний види правового регулювання.

4. Організаційно-правове забезпечення ефективного використання земель та інших природних ресурсів в сільському господарстві

1. Організаційно-правовий механізм забезпечення ефективного природокористування у сільському господарстві

Організаційно-правовий механізм забезпечення ефективного природокористування у сільському господарстві – це сукупність організаційно-правових засобів, що забезпечують продуктивне, ощадливе, економне, екологічно безпечне використання земель та інших природних ресурсів, їх постійне відтворення і захист від погіршення якості у процесі сільськогосподарського виробництва.

Даний механізм мас сприяти задоволенню потреб населення в якісній сільськогосподарській продукції, сировинному забезпеченню народного господарства, створенню безпечних природних умов для праці й життєдіяльності населення, зайнятого у сільському господарстві, збереженню сільськогосподарських угідь.

Суб'єкти аграрного підприємництва всіх форм власності та форм господарювання зобов'язані своєчасно здійснювати природоохоронні заходи, спрямовані на зниження і компенсацію негативного впливу його виробництва на природне середовище, власність і здоров'я людей. Фінансування таких заходів провадиться за рахунок власних коштів од продажу його майна, а якщо їх не вистачає – за рахунок бюджету відповідної місцевої Ради або держави.

Разом з тим ці суб'єкти аграрного підприємництва несуть відповідальність за дотримання вимог і норм щодо охорони, раціонального використання та відновлення до рівня встановлених нормативів земель, вод, надр, лісів, інших природних ресурсів, а також відшкодовують збитки, завдані внаслідок його діяльності.

Закон «Про селянське (фермерське) господарство» передбачає порядок надання земель для його ведення, встановлює конкретні розміри ділянок, які можуть передаватися у власність та користування, визначає права та обов'язки щодо ефективного використання та охорони земель, закріплює право селянського (фермерського) господарства на використання загальнопоширених корисних копалин, водних об'єктів, лісових, мисливських угідь та інших природних ресурсів.

Закон «Про підприємництво» гарантує суб'єктам підприємницької діяльності у сільському господарстві право одержання ділянок, інших природних ресурсів, необхідних для здійснення підприємницької діяльності.

Закон «Про охорону навколишнього природного, середовища» визначає форми власності на природні ресурси, права громадян, що працюють у сільському господарстві, на участь у розробленні та здійсненні заходів щодо раціонального і комплексного використання природних ресурсів, здійснення громадянами та юридичними особами агропромислового комплексу природокористування, гарантії їх реалізації, закріплює компетенцію Рад та виконавчо-розпорядчих органів у галузі природокористування, функції управління в цій сфері тощо. Закон регламентує використання природних ресурсів, їх структурування, дотримання екологічних вимог при їх використанні у сільському господарстві.

Земельний кодекс визначає місце земель сільськогосподарського призначення у складі земель України, їх цільове призначення, порядок передачі у власність, надання в користування і оренду, особливості їхнього правового режиму, порядок використання, права та обов'язки землевласників і землекористувачів щодо раціонального використання, відтворення і охорони цих земель, підстави припинення права колективної та приватної власності, користування землями сільськогосподарського призначення та форми охорони порушених прав землевласників, користувачів таких земель.

Водний кодекс України та водне законодавство закріплюють основні вимоги щодо ефективного використання та охорони вод для потреб сільського господарства, встановлюють режим і право сільськогосподарського використання вод, визначають права і обов'язки суб'єктів цього виду водокористування, умови, підстави його припинення та відповідальності за їх порушення.

Лісовий кодекс України, лісове законодавство визначають можливості ведення лісового господарства сільськогосподарськими підприємствами, встановлюють порядок поділу лісів на групи, особливості та режим лісовикористання.

Кодекс про надра України та законодавство про надра передбачають право сільськогосподарських підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб та громадян, що проживають у сільських поселеннях, використовувати надра в межах наданих їм земельних ділянок, добування корисних копалин місцевого значення.

Закон «Про тваринний світ», фауністичне законодавство визначають види права колективної та приватної власності й користування тваринним світом для сільськогосподарських підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб та громадян, зокрема мисливство, рибальство, використання корисних властивостей життєдіяльності тварин – ґрунтоутворювачів, природних санітарів середовища, запилювачів рослин та ін., регламентують режим раціонального використання тваринного світу для потреб сільського господарства.

Закон «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» визначає категорії зон радіоактивного забруднення, радіаційно-небезпечних і радіоактивно забруднених земель.

Закони «Про пестициди і агрохімікати», «Про карантин рослин», інші акти спеціального законодавства. У захищеному ґрунті, на землях водного фонду, у водоохоронних зонах, на інших територіях, що підлягають особливій охороні, забороняється застосування пестицидів, а в окремих випадках їх застосування можливе за наявності позитивних висновків державної санітарної та екологічної експертизи.

Складовою організаційно-правового механізму забезпечення ефективного природокористування у сільському господарстві є управління.

Управління – це цілеспрямована діяльність уповноважених органів, спрямована на забезпечення дотримання всіма установами, іншими юридичними особами і громадянами агропромислового вимог чинного законодавства відносно ефективного використання земель та інших природних ресурсів.

В залежності від повноважень, структури, мети і завдань, які реалізують державні органи в сфері організації ефективного використання природних ресурсів, розрізняють такі види керування: загальне, спеціальне і галузеве.

Загальне керування здійснюється Президентом України, КМУ, Урядом АР Крим, місцевими органами державної виконавчої влади, місцевими органами самоврядування.

Спеціальне керування покладається на уповноважені органи – Міністерство охорони навколишньої природного середовища і ядерної безпеки, Міністерство лісового господарства, Державний комітет України по геології і використанню надр, Державний комітет України по земельних ресурсах і ін.

Галузеве керування здійснює Міністерство сільського господарства і продовольства.

2. Правові форми використання земель та інших природних ресурсів у сільському господарстві

Використання земель та інших природних ресурсів суб'єктами сільськогосподарської діяльності може здійснюватися за правом колективної та приватної власності на землю і правом природокористування.

Основними користувачами земель сільськогосподарського призначення є колективні та інші сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи і акціонерні товариства, а також сільськогосподарські науково-дослідні й навчальні заклади.

За правом колективної власності можуть використовуватися землі, що передаються безплатно колективним сільськогосподарським: підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Передача ділянок у колективну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких вони розташовані.

Водночас не можуть передаватись у таку власність землі загального користування населених пунктів, землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної системи, транспорту, зв'язку, оборони, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, лісового фонду, за винятком невеликих до 5 га; водного фонду, за винятком невеликих до 3 га, земельних ділянок, що входять до складу сільськогосподарських угідь, та землі сільськогосподарських науково-дослідних установ, навчальних закладів тощо. Розпорядження землями, що перебувають у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників.

Кожний член колективу сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства має право на земельну частку (пай) на землю, яка перебуває у власності відповідного підприємства, кооперативу, товариства. Це право посвідчується Сертифікатом на право на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки в умовних кадастрових гектарах та вартісному виразі, яке може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування й застави.

Переважне право на одержання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства мають громадяни, у яких є досвід роботи у сільському господарстві та необхідна кваліфікація. У разі відмови такі громадяни можуть оскаржити це питання в судовому порядку.

Для ведення селянського господарства використовуються земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га всіх інших земель. Конкретні розміри ділянок у межах норм визначають відповідно районні, міські Ради, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації селянського господарства і можливостей обробітку наданих земель переважно членами даних господарств. До того ж ці ділянки не підлягають поділу.

Поширеною формою використання природних ресурсів суб'єктами сільського господарства є право користування землею, водами, лісами, надрами та іншими природними ресурсами.

Сільськогосподарським державним, кооперативним та іншим господарським підприємствам, установам і організаціям земля в користування надається для сільськогосподарських цілей, несільськогосподарським підприємствам, організаціям і установам надаються землі сільськогосподарського призначення для ведення підсобного господарства, а громадянам та їх об'єднанням – для городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення підсобного господарства тощо.

Чинне законодавство передбачає такі види використання природних ресурсів: право земле-, водо-, лісокористування, право користування надрами, корисними копалинами місцевого значення, торфом тощо, право користування тваринним світом для потреб сільського господарства.

Право користування землею може бути постійним або тимчасовим із встановленням строку до трьох років (короткостроковим) та від трьох до десяти (довгостроковим).

Використання надр суб'єктами, що ведуть сільське господарство, може здійснюватися через користування ними для своїх господарських і побутових потреб, не пов'язаних із добуванням корисних копалин, користування з метою добування для своїх потреб корисних копалин місцевого значення і торфу без надання гірничих відводів та промислову розробку таких копалин і торфу на підставі гірничих відводів.

Зокрема, вони мають право в межах наданих їм земельних ділянок користуватися надрами для своїх господарських та побутових потреб способом видобування корисних копалин місцевого значення без отримання спеціальних дозволів (ліцензій)

3. Права та обов'язки власників і користувачів земель та природокористувачів щодо ефективного використання природних ресурсів у сільському господарстві

Відповідно до законодавства землевласники і землекористувачі мають право самостійно господарювати на землі, використовувати для потреб господарства наявні на земельній ділянці корисні копалини місцевого значення, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі, зводити у встановленому порядку житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі й споруди.

Землевласникам і землекористувачам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, товариств надається право одержувати від нового землевласника, землекористувача або місцевої Ради компенсацію за підвищення родючості землі у разі вилучення або добросовісної відмови від ділянки, право власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації та на посіви і посадки сільськогосподарських культур і насаджень.

Землевласники і землекористувачі мають право використовувати землю відповідно до умов її надання, використовувати наявні на ділянці природні ресурси та експлуатувати інші корисні властивості землі, одержувати в разі припинення користування землею відшкодування вартості поліпшень, здійснених за власний рахунок, реалізувати право власності на посіви, посадки відповідних культур та вироблену продукцію.

На землевласників і користувачів покладаються обов'язки з ефективного використання земель відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищення її родючості, застосування природоохоронних технологій виробництва, недопущення погіршення екологічної ситуації на території внаслідок господарської діяльності, здійснення комплексу заходів щодо охорони земель, своєчасного внесення земельного податку та орендної плати за землю.

Вони зобов'язані використовувати землю за цільовим призначенням, додержуватись прав інших землевласників і користувачів включно з орендарями, не чинити перешкод у проведенні до суміжної ділянки необхідних інженерних комунікацій, дотримуватися вимог санітарно-охоронних режимів, не допускати забруднення та іншого негативного впливу на якість земель.

У разі необхідності на власників і землекористувачів покладається проведення рекультивації порушених земель, підвищення їх родючості та інших корисних властивостей землі, зняття, використання і збереження родючого шару ґрунту при проведенні робіт, пов'язаних із порушенням земель, тимчасова консервація деградованих сільськогосподарських угідь, якщо іншими способами неможливо відновити родючість ґрунтів.

У процесі використання вод для потреб сільського господарства сільськогосподарські колективні підприємства, кооперативи, товариства і громадяни мають право користуватися поверхневими, підземними та іншими водами для задоволення питних, господарсько-побутових та сільськогосподарських потреб, споруджувати гідротехнічні та водогосподарські споруди і пристрої, здійснювати їх реконструкцію та ремонт, передавати в користування воду за плату іншим водокористувачам, вимагати від власника водного об'єкта підтримання належної якості води за умовами користування.

Користування корисними копалинами з боку суб'єктів сільськогосподарського виробництва має здійснюватись із забезпеченням цільового, раціонального та комплексного використання надр, безпеки для працюючих та населення, охорони навколишнього природного середовища, приведення порушених земельних ділянок у придатний для подальшого використання стан тощо.

Під час здійснення тимчасового лісокористування сільськогосподарські підприємства, кооперативи, товариства і громадяни мають право використовувати лісові ресурси для спеціальних потреб, користуватися ділянками лісового фонду для культурно-оздоровчих, рекреаційних та інших цілей, прокладати дороги, обладнувати лісові склади, стоянки для автотранспорту, зводити господарські будівлі та споруди для зберігання і первинної обробки заготівельної сировини.

4. Відповідальність за порушення вимог ефективного природокористування в сільському господарстві

Відповідальність за порушення вимог ефективного природокористування в сільському господарстві складає сукупність юридичних засобів, які забезпечують примусове виконання санкцій, що накладаються на винних осіб. Найбільш поширеними є адміністративна, кримінальна та майнова відповідальність.

Адміністративна відповідальність передбачається природно-ресурсним законодавством і Кодексом про адміністративні правопорушення. Підставою для притягнення винних до такої відповідальності є адміністративне правопорушення, тобто протиправна, винна (навмисна або необережна) дія чи бездіяльність, що зазіхає на право власності на природні ресурси, встановлений порядок управління, природокористування, права та інтереси суб'єктів природокористування і передбачений режим використання, відтворення та охорони даних ресурсів чи порушення при цьому норм екологічної безпеки.

За загальним правилом адміністративний штраф може накладатися на громадян і посадових осіб. У передбачених законом випадках на громадян може накладатися штраф у розмірі від п'яти до десяти мінімальних розмірів заробітної плати і на посадових осіб – від десяти до двадцяти мінімальних розмірів плати (приміром, за незаконне використання земель лісового фонду). В окремих випадках передбачається адміністративне попередження чи застосування додаткових санкцій (конфіскація знарядь незаконного полювання, рибальства тощо).

Кримінальну відповідальність передбачено за вчинення екологічних злочинів, якими визнаються встановлені кримінальним законом суспільно та екологічно небезпечні дії (бездіяльність), що зазіхають на встановлений режим використання, відтворення і охорони земель, інших природних ресурсів, екологічний правопорядок і нормативи екологічної безпеки.

Кримінальний кодекс злочинами у сфері раціонального природокористування визнає винні, протиправні, суспільно та екологічно небезпечні діяння, які можна згрупувати за такими різновидами:

а) злочини, що порушують порядок ефективного використання природних ресурсів – самовільне зайняття земельної ділянки, незаконна порубка лісу, потрава посівів і знищення насаджень, незаконне полювання, незаконне зайняття рибним, звіриним та іншим воднодобувним промислом;

б) злочини, що порушують режим охорони природних ресурсів і об'єктів, як складової раціонального природокористування – навмисне знищення чи пошкодження лісових масивів підпалом або іншим загальнонебезпечним способом, недбале знищення чи пошкодження лісових масивів, порушення правил боротьби з шкідниками рослин, проведення вибухових робіт із порушенням правил охорони рибних запасів, порушення законодавства про континентальний шельф, порушення правил боротьби з епідеміями, жорстоке поводження з тваринами, знищення природних об'єктів;

в) злочини, що порушують норми екологічної безпеки, – забруднення водойм і атмосферного повітря, забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров'я людей або живих ресурсів моря, незаконне придбання, зберігання, транспортування, використання, передача і знищення радіоактивних матеріалів, приховання або перекручення відомостей про стан екологічної ситуації чи захворюваності населення, заготівля, переробка чи збут радіоактивно забруднених продуктів харчування та іншої продукції, ввезення на територію України речовин і матеріалів, що належать до категорії небезпечних відходів, і под.

Залежно від характеру вчиненого злочину, його суспільної та екологічної небезпеки, кваліфікаційних ознак, об'єктів зазіхання суб'єктами кримінальної відповідальності можуть бути громадяни і посадові особи. кримінальні санкції передбачають основні покарання у формі виправних робіт, штрафу, позбавлення волі та додаткові – у вигляді позбавлення права займати певні посади, конфіскації майна і предметів злочину.

Майнова відповідальність передбачає можливість компенсації шкоди, заподіяної порушенням законодавства про використання земель та інших природних ресурсів. Компенсація може мати місце внаслідок правомірних дій у разі вилучення земель та інших природних ресурсів для громадських і державних потреб, винного заподіяння шкоди власникові чи користувачам природних ресурсів та компенсації шкоди державою, що виникла з вини екологічно шкідливих виробництв.

5. Право власності колективного сільськогосподарського підприємства

1. Поняття права власності колективного сільськогосподарського підприємства

Основною у відносинах власності є обставина, яка визначає, хто привласнює засоби виробництва. Форма власності на засоби виробництва обумовлює форму власності на продукти виробництва і форму їх розподілу між членами суспільства.

Згідно зі ст. 2 Закону «Про власність» право власності – це врегульований законом режим суспільних відносин щодо володіння, користування і розпорядження майном. Поняття права власності КСГП характеризується особливостями її речового, матеріально-виробничого і матеріально-невиробничого складу, з одного боку, і власності як системи суспільно-виробничих відносин – з іншого.

Перші становлять зумовлені характером і особливостями сільськогосподарського виробництва та іншою, пов'язаною з ним виробничо-господарською діяльністю, конкретні засоби і знаряддя виробництва – об'єкти речового права, об'єкти права власності КСГП. Перелік таких об'єктів законодавчо закріплено в статтях 22–28 Закону «Про власність» та ст. 7 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство».

Друга особливість власності колективного підприємства полягає в її суспільно-економічній сутності як комплексу своєрідних суспільно-економічних відносин конкретно визначеної форми привласнення, розпорядження і використання засобів та продукції виробництва, коштів та інших матеріальних благ. Суспільно-економічний зміст форми колективної власності зумовлюється і визначається таким принципом: кому належать засоби виробництва, тому належать і продукти виробництва.

Даними властивостями та особливостями власності колективного сільськогосподарського підприємства визначаються характер і зміст його правоздатності як юридичної особи, його правове становище у процесі здійснення внутрішньогосподарської діяльності та цілої сфери зовнішніх економічно-юридичних зв'язків.

Власність кожного окремого КСГП утворювалась і створюється в процесі виробничо-господарської діяльності його трудового колективу через використання земель сільськогосподарського призначення, що використовуються ним як суб'єктом права колективної власності на землю.

Правом колективної власності юридично закріплюються, зокрема, правомочності колективного підприємства як власника. На кожне підприємство як суб'єкт права власності повною мірою поширюються положення ст. 4 Закону «Про власність», згідно з яким власник на свій розсуд має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать законові.

Поняття права колективної власності певною мірою характеризується його змістом. Зміст права власності КСГП становлять його права та обов'язки щодо володіння, користування і розпорядження засобами та продукцією колективного виробництва. Це – сукупність правомочностей щодо здійснення прав володіння, користування і розпорядження всіма об'єктами права колективної власності.

2. Об'єкти та суб'єкти права власності колективних сільськогосподарських підприємств

Об'єктами суспільних економічних і юридичних відносин власності здебільшого виступають речі. Вони є об'єктами цих відносин внаслідок саме їх властивостей задовольняти потреби людини. Окрему річ, кошти, матеріальні цінності або ж їх сукупність прийнято називати майном, а юридичні відносини, що виникають стосовно цього майна, – майновими. Об'єктами права власності колективного підприємства також є цінні папери, акції.

Відповідно до ст. 7 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» об'єктами права власності визнаються: земля обігові засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ним продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах.

Об'єктами права власності колективного підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об'єднань, членом яких воно є.

КСГП зазвичай складається з виробничих підрозділів, за якими закріплюються земельні площі, будівлі та засоби виробництва. Об'єктами права власності КСГП є такі виробничо-господарські підрозділи, яким повною мірою властива виробничо-господарська самостійність, чітка відокремленість майна і окресленість майнових відносин стосовно всього громадського господарства підприємства.

Суб'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства

Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 7) суб'єктом права колективної власності визнає підприємство як юридичну особу та його членів – в частиш майна, яку вони одержують при виході з підприємства. Кожний з видів КСГП (спілки селян, пайові товариства, агрофірми, сільськогосподарські кооперативи, аграрно-виробничі асоціації), будучи згідно з законом і власним статутом юридичною особою, визнається суб'єктом права колективної власності.

За існуючими формами організації колективної праці на підприємствах функціонують відповідні виробничо-господарські підрозділи. Виходячи з виробничої доцільності та згідно зі статутом, за ними закріплюються, земельні угіддя, необхідні засоби і знаряддя виробництва, виробничі приміщення, споруди та інше майно.

Підприємство здійснює право власності лише через свої органи управління – загальні збори членів підприємства, збори уповноважених, правління, голову правління. В межах, установлених законом і статутом, лише ці органи можуть вирішити, як використовувати майно, засоби і продукти виробництва, кошти.

3 Правовий режим громадських фондів сільськогосподарських підприємств

Класифікація майна за окремими видами – фондами полягає в розмежуванні паїв (майно, кошти) кожного члена господарства залежно від спільних для КСГП економічних властивостей, цільового призначення та характеру використання майна у процесі громадського виробництва і споживання, а також задоволення матеріальних і культурно-побутових потреб членів КСГП чи іншого підприємства.

Правовий режим фондів – це сукупність усіх правомочностей власника, взятих у їх єдності, з приводу кожного або групи об'єктів права власності. Це також визначений нормами права режим певної, відокремленої за своїми економічними властивостями, частини майна КСГП. Це майно характеризується єдиним для нього призначенням, однорідними правами та обов'язками підприємства щодо володіння, користування і розпорядження ним.

В КСГП існують такі громадські фонди: основні виробничі громадського призначення, основні виробничі несільськогосподарського призначення, основні невиробничі, фонд власних обігових засобів, натуральний і грошовий фонди оплати праці, фонди економічного стимулювання та ін.

Серед об'єктів права власності КСГП провідну роль відіграють виробничі фонди. Зокрема, це виробничий фонд сільськогосподарського призначення. Його складовими є: земля, будинки, споруди, машини, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження, кошти, передані КСГП для створення статутного фонду міжгосподарських підприємств, а також частка у майні інших суб'єктів підприємництва кооперативного типу.

До основних виробничих фондів несільськогосподарського призначення належать: промислові основні виробничі засоби (наприклад, підсобні виробництва і промисли), засоби будівництва, заклади торгівлі та громадського харчування.

До основних невиробничих фондів КСГП належать: житлові приміщення, обладнання та інше майно житлового призначення; об'єкти комунального та побутового обслуговування населення; клуби, бібліотеки, школи, спортивні споруди, дошкільні дитячі заклади, медпункти, інші об'єкти культури, мистецтва, організацій охорони здоров'я, фізичної культури та соціального забезпечення.

Правовий режим основних виробничих і невиробничих фондів визначає правомочності КСГП щодо поліпшення використання цих фондів. Чинним законодавством передбачається відповідальність осіб, винних у безгосподарному використанні, розукомплектуванні та передчасному списанні названих основних засобів виробництва.

Серед об'єктів права власності КСГП важливу роль відіграють фонди власних обігових засобів, які використовуються протягом одного виробничо-господарського року. Це, зокрема, фонди: основний насіннєвий, основний фуражний, поточних виробничих затрат, вирощування і відгодівлі худоби, майбутніх виробничих затрат на покриття витрат незавершеного виробництва.

4. Пайовий фонд майна членів сільськогосподарського підприємства та його правовий режим

Визначальною ознакою сільськогосподарського підприємства, заснованого на частковій (пайовій) власності його членів, є існування пайового фонду майна членів цих підприємств з відповідним правовим режимом.

Згідно з законодавством і Статутами КСГП пайовий фонд майна членів зазначених суб'єктів підприємництва складають знаряддя та засоби виробництва. До пайового фонду майна членів підприємства включаються: вартість основних виробничих і обігових фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій. Сума пайових фондів майна, що належить членам КСГП, СпС, СВК, становіть їх пайовий фонд.

Пайовий фонд майна – це балансова вартість основних виробничих та обігових фондів, створених за рахунок діяльності КСГП, СпС. Пайовий фонд закріплюється за членами КСГП, СпС, СВК пропорційно їхньому конкретному трудовому внескові та записується на особових рахунках. Саме пайовий фонд майна членів КСГП, що складається з суми часток у майні членів цього підприємства, стає тепер єдиною основою для утворення колективної власності його членів.

Пайовий фонд КСГП, СпС, СВК визначається за річними звітами у такому порядку: від вартості наявних основних засобів виробництва підприємства наприкінці року віднімається вартість основних засобів, одержаних за попередній період безкоштовно або створених за рахунок бюджетних асигнувань, а також придбаних за рахунок непогашених кредитів банку, та сума її амортизаційного зносу.

Пайовий фонд членів колективного підприємства визначається відповідно до діючого в ньому Положення про пайовий фонд. Нині існує декілька методик розрахунку пайового (часткового) фонду майна членів КСГП. Усі методики зводяться до визначення пайового (часткового) фонду, виходячи:

по-перше, з майна, внесеного при утворенні такого колективного підприємства його членами;

по-друге, виключно з трудової участі кожного члена колективного підприємства в громадському виробництві;

по-третє, таке визначення здійснюється поєднанням наведених вище двох методик.

Пайовий фонд майна членів колективного підприємства розподіляється між його членами. Це право громадян реалізується через відкриття особового рахунку члена колективного господарства і нарахування на нього відповідних особистому трудовому внескові у громадське виробництво коштів із пайового (часткового) фонду колективного підприємства.

Чинним законодавством врегульовано порядок визначення та розподілу прибутку на пайовий фонд КСГП і нарахування процентів (дивідендів) на особисті пайові фонди кожного з його членів. Так, сума чистого прибутку, що виділяється для розподілу на пайовий фонд колективного підприємства, може визначатися за питомою вагою амортизації основних фондів у загальній сумі витрат виробництва щорічно або встановлюватися на підставі середньорічних даних сталою величиною (нормативом) на декілька років.

По закінченні господарського року з нарахованої частини прибутку на суму пайового фонду майна колективного підприємства нараховуються:

а) проценти (дивіденди) на особисті пайові фонди кожного члена колективного підприємства, в тому числі й тих, які проходять дійсну військову строкову службу, обрані на виборні посади, поступили на навчання з відривом від виробництва, направлені на роботу в інші підприємства, пенсіонерів та інших осіб, які мають особовий рахунок – особистий пайовий фонд;

б) процент, який припадає на існуючий резервний пайовий фонд колективного підприємства.

Нарахування дивідендів на пайову участь кожного власника особистого пайового фонду в майні колективного підприємства проводиться один раз на рік після затвердження загальними зборами (зборами уповноважених) річного звіту колективного підприємства. Ці дивіденди кожний власник такого фонду може отримати готівкою (сплативши відповідний прибутковий податок) або приплюсувати до суми, яка знаходиться на особистому пайовому фонді (особовому рахунку).

6. Правовий режим майна державних сільськогосподарських підприємств

1. Державне сільськогосподарське підприємство як суб'єкт майнових прав

Під правовим режимом майна державного сільськогосподарського підприємства розуміється сукупність правових норм, якими забезпечується поєднання права державної власності з правом повного господарського відання підприємства закріпленим за ним державним майном, права та обов'язки підприємства як юридичної особи.

Також правовий режим ДСГП повинен забезпечувати права і обов’язки його органів управління і трудового колективу щодо використання майна і розпорядження ним у процесі виробництва і соціальної діяльності, майнові відносини з іншими юридичними особами і громадянами, а також встановлені правовими засобами порядок і умови гарантування права державної власності та майнових прав ДСП, захисту права державної власності, майнових прав та інтересів підприємства, його трудового колективу і працівників.

Державне сільськогосподарське підприємство є суб'єктом майнових прав у цілому як юридична особа. Підприємство виступає як суб'єкт господарювання, створений власником. Правомочність підприємства як суб'єкта майнових прав у господарській і соціальній діяльності визначається його галузевою право-і дієздатністю.

У нормах державного права закріплено основні положення права державної власності та права повного господарського відання майном, основні завдання підприємства як виробника товарної сільськогосподарської продукції, основи взаємовідносин із радами, з іншими державними органами і громадянами.

До об'єктів права державної вчасності належать основні засоби виробництва у сільському господарстві, транспорт, а також інше майно, необхідне для здійснення статутних завдань підприємства. Майно державного сільськогосподарського підприємства складається з основних фондів і обігових засобів, а також інших цінностей, вартість яких відповідно до ст. 10 Закону «Про підприємства в Україні» відображається в самостійному балансі підприємства.

Основним критерієм поділу майнових прав підприємства на відповідні майнові об'єкти є правова оцінка джерел формування майна. Відповідно до п. З ст. 10 даного Закону такими джерелами можуть бути:

грошові кошти і матеріальні внески засновників;

доходи, одержані від реалізації продукції, робіт, послуг, а також від інших видів господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

безкоштовні чи благодійні внески організацій, підприємств і громадян;

інші джерела, не заборонені законодавчими актами.

Як суб'єкт права підприємство має право в межах, передбачених Законом «Про підприємства в Україні» і своїм статутом, продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям і установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безкоштовно в тимчасове користування чи позичати належні йому будови, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу, якщо інше не передбачено законодавчими актами і Статутом.

За певних умов майнові відносини можуть складатись між підприємством і його трудовим колективом. Це специфічна форма таких відносин. Як відомо, трудовий колектив не є юридичною особою, а тому за загальними правилами самостійно не може вступати в майнові відносини, мати певні права і нести відповідальність. Але законодавчі акти передбачають винятки.

Перший із них, коли відповідно до п. З ст. 18 Закону «Про підприємства в Україні» у випадках, передбачених статутом, частина чистого прибутку може передаватись у власність трудового колективу.

Другий. Відповідно до ст. 37 Закону «Про власність» колектив державного підприємства має право вимагати передачі підприємства в оренду або ж перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності у разі прийняття рішення державним органом, уповноваженим управляти державним майном, або ж якщо державне підприємство буде визнане неплатоспроможним (банкрутом) за умови прийняття на себе боргів банкрута і згоди кредиторів.

При задоволенні вимог трудового колективу він проводить організаційні заходи щодо створення нового підприємства, яке буде функціонувати на колективній власності.

Третій випадок. За часткового викупу майна підприємства його колектив відповідно до п. З ст. 15 вищезгаданого Закону набуває права співвласника, а підприємство – статус спільного. У цьому разі змінюється структура органів управління підприємством та їх компетенція по управлінню майном.

Підприємство реалізує свою продукцію за цінами і тарифами, які встановлюються самостійно чи на договірній основі. Державні ціни і тарифи застосовуються лише у випадках, передбачених законодавчими актами, наприклад, у разі реалізації окремих видів продукції державі на виконання державного замовлення.

Розподіл отриманих доходів та порядок їх використання встановлюється власником або ж уповноваженим органом відповідно до Статуту підприємства. Державний вплив на вибір напрямів і обсягів використання прибутків здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції.

Правовий режим майна підприємства визначається правилами, якими регулюються його майнові відносини з працівниками і, насамперед, із питань оплати праці та розподілу між ними частини прибутку. В умовах розширення господарських прав підприємства і трудового колективу підприємство самостійно встановлює фонд оплати праці без обмеження його зростання з боку державних органів.

При переході до ринкової економіки складаються майнові відносини також у процесі зовнішньоекономічних зв'язків підприємства. Його права і з цих питань значно розширені. Такі відносини здійснюються згідно зі спеціальними законодавчими актами.

Одними з основних принципів майнових відносин підприємства є: принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, принцип юридичної рівності й недискримінації всіх учасників зовнішньоекономічних зв'язків та принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при вивезенні товарів.

Для правового режиму майна підприємства важливе значення мають такі вимоги Закону, як виключне право власності суб'єктів такої діяльності на всі одержані ними результати діяльності та забезпечення рівного захисту всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

2. Правовий режим основних та інших фондів державного сільськогосподарського підприємства

Майно будь-якого підприємства, незалежно від форми власності, виходячи з його цільового призначення у процесі виробництва і в невиробничій сфері, поділяється на фонди. Це робиться за різними ознаками. Зокрема, майно може поділятись на фонд нагромадження і фонд споживання. Такий поділ застосовується при оцінці економічної діяльності підприємства, ефективності використання доходів та іншого майна, а також у процесі виробництва. З цих позицій майно підприємства поділяється на основні виробничі фонди і основні фонди невиробничого (соціального) призначення, а також на обігові фонди.

Для правового режиму майнових фондів ДСП вирішальне значення мас те, що вони формуються за рахунок державної та комунальної власності.

Закріплені за підприємством на праві повного господарського відання, основні та обігові засоби утворюють його статутний фонд, розмір якого відображається на самостійному балансі. Основні та обігові засоби, обчислені за балансовою вартістю, відображаються у бухгалтерському балансі, що його складають за звітний період (квартал, рік). Основні засоби показують на балансі в їх початковій вартості, що складається з витрат на їх придбання (спорудження, виготовлення) та доставляння.

У виробничому аспекті майно підприємства поділяється на основні фонди та обігові засоби, готову продукцію, грошові кошти, спеціальні фонди. До останніх належать: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва, науки і техніки; фонд оплати праці й матеріального стимулювання; резервний чи страховий фонд, фонд соціального розвитку.

В сільськогосподарському підприємстві утворюються ще й натуральні фонди: насіннєвий і фуражний у розмірі повної потреби; натуральний фонд зерна та іншої продукції для видачі (продажу) працівникам у рахунок оплати праці, а також страхові й перехідні фонди – насіннєвий, фураж ний, продовольчий тощо.

Кожний з них має свою специфіку утворення і використання, свій правовий режим. Основні засоби державного сільськогосподарського підприємства визначаються згідно з Положенням про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України.

До основних фондів відповідно відносять сукупність матеріально-речових цінностей, що діють у натуральній формі і протягом тривалого часу як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничій сфері. До них також належать капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшення земель (меліоративні, осушувальні та інші роботи) і орендовані будівлі, споруди, обладнання та інші об'єкти, що належать до основних засобів.

Капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшення земель включаються до складу основних засобів щорічно в сумі затрат, що належать до прийнятих в експлуатацію площ, незалежно від закінчення всього комплексу робіт.

Основні фонди поділяються на фонди виробничого і соціального призначення.

До обігових фондів належать: знаряддя лову риби (троси, неводи, сіті та інші) незалежно від їхньої вартості й терміну використання, тимчасові будівлі в лісі терміном експлуатації до двох років; спеціальні інструменти і спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі незалежно від їх вартості й терміну служби; тимчасові споруди, пристосування і пристрої; тара для зберігання товарно-матеріальних цінностей на складах; молодняк тварин і тварин на відгодівлі, птиця, кролі, хутрові звірі, сім'ї бджіл, а також піддослідні тварини; багаторічні насадження, що вирощуються в розсадниках як посадковий матеріал.

До важливих об'єктів основних виробничих фондів належать: будови і споруди, передавальні механізми, верстати, машини, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження тощо. До їх числа входять ті предмети виробничого і господарського інвентарю та інструменту, вартість яких перевищує встановлену на даний період ціну незалежно від строку використання.

До основних фондів соціального призначення в підприємствах відносять житлові будинки, належні їм пансіонати, лікувальні заклади, а також об'єкти соціально-культурного, оздоровчого, фізкультурного та іншого соціального призначення.

Обігові виробничі фонди поділяються на виробничі запаси і незавершене виробництво, а також на власні й позичені кошти. Товарна частина виробленої продукції, яка підлягає реалізації за договорами на виконання державних замовлень чи на умовах ринкової торгівлі з метою одержання прибутків, належить до готової продукції. Разом із грішми готова продукція утворює фонди обігу, які є складовою обігових засобів.

Вироблена підприємством продукція, потрібна для внутрігосподарського споживання в процесі виробництва (корми, насіння, молодняк тварин і птиці тощо), не належить до готової продукції. Вона може бути віднесена або до виробничих запасів, або до незавершеного виробництва.

Основні виробничі фонди закріплюються, як правило, за внутрішніми структурними підрозділами підприємства (бригадами, фермами, дільницями, цехами тощо). І якщо основні фонди свою вартість на готовий продукт, виконані роботи, надані послуги переносять частинами, то обігові – повністю споживаються в кожному циклі виробничого процесу і втрачають свою натурально-речову форму. їхня вартість включається повністю в затрати виробництва.

В умовах переходу до ринкової економіки, приватизації підприємств поділ майна на основні та обігові фонди поступово втрачає своє правове значення і залишається як економічна категорія. Для майнових відносин у нинішніх умовах більшого правового значення набуває поділ майна на статутний фонд, рухоме і нерухоме майно.

Це дозволяє повніше та обгрунтованіше вирішувати питання про захист майнових прав власника чи державної організації, за якою державне майно закріплене на праві повного господарського відання, забезпечити цілісність і неподільність майна, потрібного для нормального виробництва,

Державне сільськогосподарське підприємство, якщо це передбачено статутом, створює з прибутку резервний фонд для покриття непередбачених втрат і збитків. Залишки невикористаних коштів цього фонду переходять на наступний рік.

Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство самостійно вирішує питання про основні напрями використання наявного у нього майна, капітальних вкладень, поділу майна за фондами, поділу його на фонди нагромадження і споживання.

У фонди нагромадження спрямовуються майно і кошти, що використовуються на розширене відтворення виробництва, розвиток науки і техніки, капітальне будівництво виробничого і соціального призначення, спорудження пансіонатів, фізкультурно-оздоровчих закладів тощо.

Впровадження в господарську практику на рівні підприємств фондів споживання обумовлено необхідністю впливу держави на стан обігу і
стабілізацію інфляційних процесів. Під коштами фонду споживання розуміють сукупність прямих і непрямих грошових сум, витрата яких має індивідуальний характер.

Вони включають усі види витрат на оплату праці працівників, у тому числі нештатних. До цього фонду включаються трудові й соціальні пільги, надані грішми чи натуральною продукцією, доходи (дивіденди), що виплачуються по акціях і вкладах трудового колективу.

3. Особливості приватизації державного майна в агропромисловому комплексі

Приватизація повинна здійснюватися згідно з такими основними принципами:

- законність,

- забезпечення соціальної захищеності та рівності прав громадян
України у процесі приватизації;

- пріоритетне надання прав громадянам України на придбання державного майна;

- безоплатна передача частки державного майна кожному громадяни
нові України;

- приватизація майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів,

- дотримання антимонопольного законодавства,

- повного, своєчасного інформування громадян про всі дії щодо приватизації.

Ці та інші принципи закріплено в законах про приватизацію. Але їх реалізація у процесі приватизації малоефективна через суперечливість. Так, законодавчо проголошується, що забезпечується надання пільг трудовим колективам підприємств, які приватизуються, і рівність прав громадян України. Зрозуміло, що одночасно реалізувати ці два базисні принципи неможливо, оскільки вони передбачають різні підходи до процесу приватизації.

Правову базу приватизації складає Закони «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», а також Державні програми приватизації, які щорічно приймаються Верховною Радою України.

На підприємства АПК поширюються основні принципи приватизації державного майна, передбачені законами України. Але приватизація майна в АПК має свої відмінності від загального порядку. Ці особливості стосуються об'єктів, суб'єктів, способів і механізму проведення приватизації.

Головна особливість полягає в тому, щоб через приватизацію підприємств переробної промисловості їх власниками стали виробники сільськогосподарської продукції та щоб майно радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств було приватизоване їх трудовими колективами.

Законом встановлено, що приватизація майна переробних підприємств харчової промисловості, інших несільськогосподарських підприємств та організацій агропромислового комплексу, які виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам незалежно від вартості об'єктів приватизації проводиться способом перетворення їх у відкриті акціонерні товариства у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. При цьому зберігається профільність виробництва та цілісність майнових комплексів і технологій.

Право на пільгове придбання акцій за номінальною вартістю (із застосуванням приватизаційних майнових сертифікатів, власних коштів і компенсаційних сертифікатів у розмірах, що не перевищує половини вартості цих сертифікатів), мають працівники підприємств, що приватизуються, а також працівники сільськогосподарських підприємств.

До працівників підприємств, що приватизуються, інших сільськогосподарських товаровиробників прирівнюються також особи, які вийшли на пенсію, звільнені у зв'язку із скороченням штатів і не працюють з моменту звільнення на інших підприємствах, особи, що мають право відповідно до законодавства повернутися на попереднє місце роботи на цьому підприємстві, та інваліди, які звільнені у зв'язку з каліцтвом або професійним захворюванням за станом здоров'я.

Недержавним сільськогосподарським підприємствам передається безоплатно 51 відсоток акцій підприємств, що приватизуються, включно з розміщенням приватизаційних майнових сертифікатів, а також власних коштів і компенсаційних сертифікатів працівників відповідних сільськогосподарських підприємств та прирівняних до них осіб через довірчі товариства, створені в колективах товаровиробників.

7. Правове становище селянських (фермерських) господарств

1. Поняття СФГ та його правові ознаки

Селянське (фермерське) господарство характеризується певними ознаками. Його основу зазвичай становить окрема сім'я, до складу якої входять подружжя, батьки, діти (які досягли 16-річного віку) та інші родичі, котрі об'єднуються для роботи в цьому господарстві; воно утворюється для виробництва продовольства і сировини рослинного і тваринного походження; члени цього суб'єкта підприємництва підтримують між собою трудові зв'язки, беруть особисту участь у веденні господарства (фактичному господарюванні), тобто існує «інститут правового регулювання членства в селянському (фермерському) господарстві».

Виробничо-економічні відносини такого господарства з державними, колективними та іншими підприємствами й організаціями, господарськими товариствами, окремими громадянами будуються на підставі договорів. Розрахункові операції провадяться як на безготівковій основі, так і готівкою.

Держава гарантує додержання і захист майнових та інших прав і законних інтересів селянського (фермерського) господарства, створює пільгові умови для кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного забезпечення останнього у період його трирічного становлення.

Втручання в господарську або іншу діяльність цього господарства з боку державних чи інших органів, а також посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні господарству неправомірним втручанням у його діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних. Спори про відшкодування збитків вирішуються загальним, арбітражним або третейським судом.

Рівноправність селянського (фермерського) господарства з іншими аграрними товаровиробниками дістає вияв, зокрема, в тому, що воно мас право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об єднань та підприємницьких структур.

Зміст інституту правового регулювання членства в селянському (фермерському) господарстві полягає в обов'язковості особистої трудової участі всіх його членів у процесі господарювання, в їх праві на участь в управлінні справами цього господарства, на оплату праці, укладення договору про спільну діяльність всіх його членів тощо.

2. Порядок створення селянського (фермерського) господарства

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення такого господарства надасться громадянам, які проживають у сільській місцевості і мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

Селянське (фермерське) господарство створюється виключно на добровільних засадах.

Конкурсний відбір осіб, які бажають створити таке господарство, проводить конкурсна комісія, склад якої формує виконавчий орган місцевого самоврядування, а затверджує місцева Рада народних депутатів.

До складу комісії включаються представники місцевої Ради народних депутатів, управління сільського господарства та відділу земельних ресурсів місцевої державної адміністрації, асоціації фермерів, сільської (селищної) Ради народних депутатів, на території якої передбачається відведення земельної ділянки для створення СФГ, та інших зацікавлених державних і громадських організацій,

Земельні ділянки для ведення селянського (фермського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди із земель запасу, а також земель, вилучених у встановленому порядку.

Безплатно у приватну власність передаються земельні ділянки у межах середньої земельної частки, що обчислюється в порядку, передбаченому ст. 6 Земельного кодексу України. Така передача здійснюється один раз, про що Радою народних депутатів, яка передає земельну ділянку робиться відмітка в паспорті або документі, який його замінює. За плату передаються земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.

У постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства надаються землі, що перебувають у державній власності, а в тимчасове – ділянки з земель запасу, а також лісового і водного фондів.

СФГ підлягає державній реєстрації в районній (міській) Рад» народних депутатів, що передала земельну ділянку у приватну власність або надала в користування. За реєстрацію вноситься плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України. Для реєстрації до відповідної Ради народних депутатів подається заява, список осіб, які виявили бажання створити СФГ, із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові його голови, документ про внесення плати за реєстрацію.

Після відведення земельної ділянки в натурі та одержання Державного акта на право приватної власності на землю або на право постійного користування нею чи договору Оренди та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Воно одержує печатку зі своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в банківській установі, вступає в ділові відносини з іншими підприємствами, установами та організаціями, визнається як самостійний товаровиробник державними і господарськими органами при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.

3. Земельні правовідносини в селянському (фермерському) господарстві

Відповідно до Земельного кодексу України (статті 6–8) суб'єктом земельних відносин є громадянин, який займається веденням селянського (фермерського) господарства. З урахуванням цього земельні ділянки можуть передаватись у приватну власність або надаватись у користування постійне і/чи строкове, в тому числі й на умовах оренди. Правом на одержання земельної ділянки у власність наділені лише громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства його не мають.

Передача земельних ділянок у приватну власність і надання їх у користування здійснюються місцевими Радами народних депутатів.

Заяви громадян про передачу їм земельних ділянок у власність або користування відповідна Рада народних депутатів розглядає в місячний строк. При позитивному вирішенні питання вона замовляє за рахунок Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств державній землевпорядній організації розроблення проекту їх відведення. У разі відмови Ради це питання вирішується вищестоящою Радою, а якщо й вона відмовить, – судом.

Певні особливості мають місце і при відведенні земельних ділянок членам колективних сільськогосподарських підприємств, які виявили бажання вийти зі складу останніх і зайнятись веденням селянського (фермерського) господарства. За рішенням відповідної Ради таким особам передаються у власність або надаються в користування ділянки із земель запасу, а в разі їх відсутності – з придатних для сільськогосподарського виробництва земель зазначених підприємств, але без порушення цілісності інших господарств. Розмір земельної ділянки в таких випадках визначається на рівні частки члена колективного сільськогосподарського підприємства.

Для ведення СФГ можуть передаватись у приватну власність або надаватись у користування такі земельні ділянки, розмір яких перевищує 50 га с.-г. угідь і 100 га всіх земель. Конкретні розміри ділянок у межах цих норм визначають Сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів.

Відповідно до ст. 17 Земельного кодексу України власники земельних ділянок, переданих їм Радами народних депутатів, не можуть протягом шести років від часу набуття права власності продавати або іншим способом відчужувати їх. Проте вони можуть успадковуватись або передаватись Радам на тих же умовах, на яких були одержані. За наявності поважних причин суд може скоротити зазначений строк за заявою власника.

Громадянин, який веде селянське (фермерське) господарство на земельній ділянці, наданій йому в постійне користування, може в разі втрати працездатності або досягнення пенсійного віку за рішенням відповідної Ради народних депутатів надати її в тимчасове користування одному з членів своєї сім'ї, який спільно з ним веде господарство.)

В разі тимчасової втрати працездатності або інших поважних причин громадянин може надати земельну ділянку зазначеним вище особам у тимчасове користування на підставі договору.

Використання землі в Україні є платним. Власники земельних ділянок, і користувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, розмір якої визначається з урахуванням якості та місцезнаходження ділянок на підставі кадастрової оцінки земель.

Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати за землю встановлено Законом «Про плату за землю». В ньому зафіксовані ставки земельного податку з 1 га ріллі та багаторічних насаджень і ставки податку з 1 га сіножатей і пасовищ по областях у національній валюті України. Відповідно до цього Закону (ст. 11) новостворювані селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за земельні ділянки протягом трьох років від часу їх передачі у власність або надання в користування.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за взаємною домовленістю сторін у договорі оренди. При оренді земель сільськогосподарського призначення розмір цієї плати не може перевищувати розміру земельного податку, що збирається за такі самі землі.

4. Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства

Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства відрізняються від земельних.

Суб'єктом земельних правовідносин є громадянин, якому земельну ділянку передано для ведення селянського (фермерського) господарства у власність або надано в користування, в тому числі й на умовах оренди. Земельні правовідносини між власником (користувачем) земельної ділянки і членами селянського (фермерського) господарства здійснюються за викладеними вище правилами, встановленими Земельним кодексом України.

Суб'єктом же майнових правовідносин відповідно до статей 14 і 15 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» с це господарство як юридична особа. А якщо господарство складається з однієї особи, таким суб'єктом може бути і власник (користувач) земельної ділянки одноосібно.

За загальними правилами у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, крім землі, можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого вжитку, а також інше майно споживчого і виробничого призначення, Таке майно належить цим особам за правом спільної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. У Законі «Про селянське (фермерське) господарство підкреслено, що майно такого господарства перебуває під захистом держави нарівні з іншими формами власності.

У разі смерті громадянина, який вів СФГ, право власності ні земельну ділянку передається одному з його спадкоємців – дієздатному громадянинові України, який досяг 18-річного віку і виявив бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. При цьому перевага надасться членові господарства – одному з подружжя, дітей, батьків, родичів, які проживали і вели господарство разом із громадянином, що помер.

У разі відмови спадкоємців від ведення СФГ, а також за їх відсутності питання про подальше використання земельної ділянки вирішується міською (районною) Радою народних депутатів.

За такими ж правилами, але за участю Рад народних депутатів вирішуються питання успадкування права користування земельними ділянками, в тому числі при укладенні договорів їх оренди.

5. Господарська діяльність селянського (фермерського) господарства

З метою забезпечення своєї діяльності селянські (фермерські) господарства можуть набувати матеріально-технічні ресурси в системі державних постачальницьких організацій, які виділяються цільовим призначенням для цих господарств за рахунок ресурсів, передбачених для сільського господарства.

Ремонт і технічне обслуговування належних господарству тракторів, іншої сільськогосподарської техніки та устаткування, вантажних автомобілів, агрохімічне, зоотехнічне і ветеринарне обслуговування здійснюються агросервісними та іншими підприємствами і організаціями за цінами, розцінками і тарифами, встановленими для колективних і державних сільськогосподарських підприємств, а також іншими організаціями і громадянами за цінами згідно з домовленістю.

Одним з елементів захисту права власності селянського (фермерського) господарства є його право самостійно розпоряджатися виробленою продукцією. Господарство може на добровільних засадах укладати з державними, кооперативними і громадськими організаціями, які здійснюють заготівлю і переробку сільськогосподарської продукції, договори на продаж своєї продукції, а також реалізовувати її будь-яким іншим споживачам і на ринку.

Законом «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 21) встановлено, що продукція, яка продасться цим господарством державним організаціям відповідно до укладених договорів, оплачується за державними заготівельними або договірними цінами і на умовах, передбачених для колективних і державних сільськогосподарських підприємств.

У разі виробничої потреби селянське (фермерське) господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором (контрактом, угодою). Трудові відносини в господарстві визначаються і регулюються його членами, а щодо осіб, залучених до роботи за трудовим договором (контрактом, угодою), – законодавством України про працю.

Доходи селянського (фермерського) господарства формуються за рахунок виручки від реалізації продукції (робіт, послуг), інших надходжень і використовуються членами господарства на власний розсуд.

Селянське (фермерське) господарство здійснює облік результатів своєї роботи за господарський рік, веде звітність. За подання недостовірної звітності голова господарства несе відповідальність у встановленому порядку.

6 Взаємовідносини селянського (фермерського) господарства з бюджетом та фінансовими організаціями

Селянське (фермерське) господарство має право відкривати на свій вибір у будь-якій банківській установі розрахункові та інші рахунки включно з валютним, і вільно розпоряджатися коштами, що є на цих рахунках.

Списання коштів із розрахункового рахунку, крім платежів до бюджету, може провадитись тільки за згодою господарства, за рішенням суду або на підставі виконавчого напису у встановлених законодавством випадках.

Новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від оподаткування на три роки, а в тих селах, де вистачає робочих рук, – на п'ять років. Члени господарства звільняються від сплати прибутково-податку з доходів, одержуваних ними від роботи в цих господарствах.

Селянське (фермерське) господарство має право одержати в установах банків, від підприємств і кооперативів позички на підставі кредитного договору з визначенням умов кредитування.

Селянське (фермерське) господарство може одержувати кредит під заставу майна, поруку та інші види забезпечення зобов'язань договором іпотеки під заставу можуть здаватись землі та нерухоме майно.

Для підтримки селянських (фермерських) господарств і створення стабільних фінансових умов при одержанні ними банківського кредиту створено Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств, розмір якого щорічно визначається Кабінетом Міністрів України.

З метою зменшення втрат від стихійного лиха, інших страхових випадків селянське (фермерське) господарство може страхувати своє майно: будівлі, споруди, техніку, тварин, посіви, насадження тощо. Страхування всіх видів майна може здійснюватись на добровільних засадах відповідно до законодавства України.

Члени селянського (фермерського) господарства, починаючи з 16-річного віку, та особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), підлягають державному соціальному страхуванню і пенсійному забезпеченню нарівні з працівниками сільського господарства.

Час роботи в господарстві членів останнього та осіб, які працюють у ньому за трудовим договором, зараховується до їх загального та безперервного стажу роботи на підставі записів у трудовій книжці та документів, що підтверджують сплату внесків на соціальне страхування.

7. Припинення діяльності селянського (фермерського) господарства

Відповідно до Закону «Про селянське (фермерське) господарство» діяльність господарства припиняється в разі:

1) добровільної відмови голови господарства від земельної ділянки, наданої йому в користування, в тому числі від її оренди, а також при відчуженні земельної ділянки, що належить йому за правом приватної власності;

2) прийняття членами господарства рішення про припинення його діяльності;

3) ведення господарства переважно за рахунок праці найманих працівників;

4) використання землі не за її цільовим призначенням або способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної ситуації;

5) несплати земельного податку, а також орендної плати у встановлені строки;

6) невикористання земельної ділянки для сільськогосподарського виробництва протягом року від дня її надання;

7) вилучення земельної ділянки у встановленому законом порядку для державних і громадських потреб;

8) об’яви господарства неплатоспроможним;

9) якщо немає жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його діяльність.

Майно господарства, яке припиняє свою діяльність, використовується насамперед для розрахунків з оплати праці найманих осіб, виконання зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими кредиторами. Решта майна залишається у спільній власності членів господарства або розподіляється між ними за домовленістю.

В разі припинення діяльності господарства до закінчення строку надання йому податкових пільг воно сплачує до місцевого бюджету за весь період його діяльності суму податку, обчислену в повному розмірі, встановленому для господарства, за винятком тих випадків, коли земельна ділянка вилучається у встановленому порядку для державних і громадських потреб; господарство визнається неплатоспроможним (банкрутом); немає жодного члена господарства або спадкоємця, який бажав би продовжити його діяльність.

8. Правове становище приватних підсобних господарств населення

1. Поняття приватного підсобного господарства

За своєю соціально-економічною і правовою сутністю приватне підсобне господарство громадян (ППГГ) є, насамперед, сукупністю певного нерухомого і рухомого майна, що має вартісну оцінку (ціну), яке призначене для задоволення їх матеріальних і побутових потреб.

Крім того, ознакою ППГГ є певна діяльність сімейно-трудового об'єднання людей, що складають сім'ю члена КСГП, учасника АТ (ТОВ), працівника ДСП та інших громадян. Вироблена цим господарством громадян продукція використовується, насамперед, для власного споживання. За сучасних умов ППГГ є складником багатоукладного аграрного виробництва продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження.

Це утворення є ефективним джерелом натурального господарювання за умови надання йому допомоги з боку сільськогосподарських підприємств у веденні підсобного господарства. Як колективні (кооперативні), корпоративні, так і державні сільськогосподарські підприємства сприяють у веденні ППГГ не тільки їх членам, учасникам і трудівникам, а й вчителям, сільським медикам, пенсіонерам та іншим громадянам, що проживають на їхній території.

Участь власників приватних підсобних господарств у задоволенні суспільних потреб в сільськогосподарській продукції полягає у продажу останньої або здачі заготівельним організаціям споживчої кооперації, КСГП, ДСП на договірних умовах, самостійній реалізації продуктів своєї праці на ринку і т. ін.

Характеристики сучасного ППГГ:

а) форма виробництва; ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній власності громадян, а також на особистій їх праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер

б) сукупність майна, що має вартісний вираз, ціну і належить громадянам за правом спільної сумісної власності;

в) воно доповнює суспільне виробництво має підсобний до нього характер, є додатковим джерелом прибутків;

г) в основному має споживчий характер, оскільки вироблювана ним продукція (70–90 відсотків), як правило, споживається безпосередньо самими виробниками;

д) можливість на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження.

ППГГ мають чітко визначену земельну, майнову (речову та зобов'язальну) правосуб'єктність, що визначає особливість цього інституту аграрного права.

2. Земельні правовідносини у приватному підсобному господарстві

Земельна правосуб'єктність приватних підсобних господарств громадян має ґрунтовну правову базу, чітко окреслений суб'єктивний склад із відповідним розмежуванням легальних форм одержання земельних ділянок і правовим оформленням цієї правосуб'єктності, і знаходить тій вияв через реалізацію цими суб'єктами земельних та інших, пов'язаних із земельними, прав та обов'язків.

Безпосереднім носієм земельних прав у ППГГ є фізичні особи, яким надано земельні ділянки для ведення господарства, а не ППГГ. Згідно з Конституцією і Земельним кодексом України носієм земельних і пов'язаних з ними прав та обов’язків у ППГГ є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біпатриди. Залежно від громадянства особи законодавство України розмежовує легальні форми виникнення земельної правосуб'єктності у цих фізичних осіб і форми закріплення їхніх прав на земельні ділянки.

Так, відповідно до ст. 6 Земельного кодексу тільки громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема для ведення свого приватною підсобного господарства, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) тощо. Громадяни України мають право отримувати земельні ділянки для ведення підсобного господарства з правом власності, користування (безстрокового, строкового, в тому числі й на умовах оренди). Виходячи зі змісту ст. 6 Земельного кодексу, іноземні громадяни і, відповідно, особи без громадянства та біпатриди мають право отримати земельні ділянки для ведення ППГГ тільки на умовах права користування.

Земельна правосуб'єктність ППГГ залежно від громадянства, а вже потім від бажання фізичних осіб, виникає: для громадян України за наявності у них Державного акта на право приватної власності на земельну ділянку; для громадян України, що мають оформлені ділянки у користування – за наявності Державного акта на право постійного користування нею чи договору оренди. Форми цих Державних актів затверджені постановою Верховної Ради України, а форма договору – постановою Кабінету Міністрів України.

Для ведення підсобного господарства за рішенням місцевих органів самоврядування земельні ділянки передаються безплатно у власність в межах населених пунктів, у розмірах, визначених у земельно-облікових документах. За бажанням громадян їм додатково можуть надаватись у користування земельні ділянки, загальна площа яких не повинна перевищувати 1 га.

В іншому розмірі земельні ділянки надаються для індивідуального житлового будівництва (ст. 67 Земельного кодексу). За рішенням місцевих органів самоврядування громадянам передаються у власність або надаються в користування земельні ділянки, зокрема для спорудження індивідуальних житлових будинків і господарських приміщень. Розмір ділянок для зведення та обслуговування житлового будинку, господарських приміщень і споруд (присадибна ділянка) має бути не більше: у сільських населених пунктах – 0,25 га, селищах міського типу – 0,15 га.

Земельний кодекс передбачає можливість продажу державних земельних ділянок громадянам. Так. їм за плату передаються у власність для ведення селянського (фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку (ст. 6 Земельного кодексу). Можливість продажу державою земельних ділянок для ведення підсобного господарства земельним законодавством прямо не передбачена. Проте це не позбавляє громадян України права купувати в інших громадян України земельні ділянки, на які є установчі документи про передачу їх у приватну власність громадян.

Законодавством установлено єдині за змістом права для всіх власників земельних ділянок і землекористувачів. Так, згідно зі ст. 39 Земельного кодексу вони мають право самостійно господарювати на землі; наділені правом власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації, використовувати у встановленому порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі; зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі й споруди за погодженням із місцевими органами самоврядування.

Зведення на орендованій земельній ділянці приміщень виробничого і невиробничого призначення, у тому числі житла, орендарі погоджують із органами місцевого самоврядування або іншим орендодавцем, їхньою власністю є посіви й посадки сільськогосподарських культур і насаджень. Вони мають право одержати від нового власника землі, землекористувача або місцевого органу самоврядування компенсацію за підвищення родючості ґрунтів у разі вилучення або добровільної відмови від земельної ділянки. Громадянин України, якому земельна ділянка належить за правом приватної власності, може укладати договір застави з кредитною установою.

У разі зруйнування будівлі внаслідок пожежі або стихійного лиха право на земельну ділянку зберігається за власником або землекористувачем, в тому числі й орендарем, якщо протягом трьох років розпочато відбудову зруйнованої або спорудження нової будівлі, крім випадків, коли проектом планування і забудови населеного пункту передбачено інше використання земельної ділянки. У цьому разі землекористувачеві у встановленому порядку надається інша земельна ділянка для забудови,

Втручання в діяльність власників земельних ділянок і землекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами земельного законодавства. Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених Земельним кодексом.

Надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути об'єктом застави лише за зобов'язанням з участю кредитної установи. Законодавством передбачено, що звернення стягнення на земельну ділянку за претензіями кредиторів може бути здійснено за рішенням суду, арбітражного суду лише в разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Звернення стягнення за претензіями кредиторів на земельну ділянку, що належить громадянинові за правом приватної власності, не допускається, крім випадків, коли земельна ділянка є об'єктом застави.

Громадянам, які не мають у власності або користуванні земельних ділянок для ППГГ, а також громадянам, які мають земельні ділянки менших розмірів, ніж це встановлено Земельним кодексом, можуть надаватися в користування земельні ділянки для індивідуального городництва. Громадянам, які мають у власності худобу, надаються земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Розміри земельних ділянок, що надаються їм у користування, не повинні перевищувати: для городництва – 0,15 га, для сінокосіння і випасання – 1 га.

3. Майнові правовідносини у приватному підсобному господарстві

Майнові правовідносини у ПГІГГ – це фактично існуючі, врегульовані нормами цивільного та аграрного права суспільні відносини, що складаються в ППГГ його членами з приводу майна та майнових прав. Майнові відносини у ППГГ характеризуються їх спільністю з відносинами, що виникають між іншими громадянами, незалежно від їх громадянства, соціального статусу, роду діяльні тощо. Майнові відносини у ППГГ будуються на підставі Закону «Про власність», Кодексу про шлюб та сім’ю (КШС) України, Земельного кодексу, шлюбного контракт та інших правовик актів.

В основу цих відносин покладено право приватної власності громадянина. Оскільки ППГГ – це сімейно-трудове об'єднання, майнові відносини, що складаються в ньому будуються також на основі права спільної сумісної власності подружжя – чоловіка і жінки, якщо інше не встановлено і не конкретизовано шлюбним контрактом.

Відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є:

- майно, нажите подружжям під час шлюбу;

- майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо письмовою угодою між членами сім'ї не передбачено інше;

- майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю;

- передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їхню спільну сумісну власність.

Ще однією особливістю майнових взаємин, що можуть складатися в цьому господарстві, є те, що між членами ППГГ (не подружжям) майнові правовідносини можуть ґрунтуватися й на основі права спільної часткової власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

Особливістю суб'єктного складу власників ППГГ, є те, що суб'єктом права власності ПГГ є в одних випадках подружжя, а в інших – усі члени сім'ї. Так, майно, зокрема ППГГ, нажите подружжям під час шлюбу, належить їм за правом спільної сумісної власності, якщо інше не визначено письмовою угодою між ними, Здійснення ними цього права регулюється Законом «Про власність», а щодо власності подружжя – також і Кодексом про шлюб та сім'ю.

У разі, коли особи, що спільно ведуть ППГГ не перебувають у шлюбі, суб'єктом права власності виступає об'єднання громадян без утворення юридичної особи, а майно ППГГ, утворене спільною працею осіб, що об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не визначено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем трудової участі.

Чинне законодавство України визначає коло об'єктів, що можуть бути у власності громадян, які складають об'єктивну частину ППГГ і можуть використовуватися громадянами для його ведення. Так, ст. 13 Закону «Про власність» встановлено, що об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Законом «Про власність» (ст. 14), Земельним кодексом (у редакції від 13 березня 1992 р.) самостійним об'єктом права приватної власності визнано земельні ділянки, одержані громадянами для ведення ППГГ. Громадяни як власники можуть здійснювати зі своєю власністю – земельними ділянками практично всі основні види цивільно-правових угод, як і з будь-яким іншим нерухомим майном (продавати, заповідати, обмінювати, закладати, здавати в оренду тощо.

Підстави виникнення права приватної власності громадян на ППГГ є загальними для всіх громадян України Відповідно до ст. 12 Закону «Про власність» праця громадян є основою створення і примноження їхньої власності. Громадянин набуває права власності на доходи від участі у суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності або укладенням інших угод, не заборонених законом.

Крім одержання у приватну власність земельних ділять у порядку, встановленому чинним земельним законодавством, громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; способом купівлі продажу, дарування та обміну.

При поділі майна, виділі його зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності.

Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає з законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя на майно ППГГ визначається нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України. За відсутності доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою, частки визначаються рівними.

4. Договірні зобов'язання приватного підсобного господарства

ППГГ беруть участь у товарно-грошових відносинах через укладання договорів як правової форми регулювання цивільно-майнових відносин. Змістом цих відносин є придбання матеріалів для індивідуального будівництва житлового будинку. Сьогодні існують три основні різновиди предметів договорів, а саме: закупівля в ППГГ великої рогатої худоби і свиней, фруктів, ягід, картоплі, часнику, цибулі тощо; дорощування і відгодівля в цих господарствах молодняка великої рогатої худоби, свиней, птиці; здача (продаж-закупівля) коров'ячого молока.

Договори укладаються на взаємовигідних умовах. Однією з сторін у них виступає ППГГ у особі власника, іншою стороною можуть бути як заготівельні організації споживчої кооперації, так і безпосередньо самі суб'єкти аграрного підприємництва усіх форм власності та організаційно-правових форм.

Особливістю цих договірних відносин є те, що ППГГ можуть реалізовувати продукцію не тільки через «замовників», а й від їхнього імені в рахунок укладених «замовниками» договорів контрактації (державних контрактів, державних замовлень) сільськогосподарської продукції.

Юридичну основу регулювання договірних відносин між суб'єктами аграрного підприємництва та заготівель ними організаціями споживчої кооперації, з одного боку, та ППГГ – з іншого, складають Закони «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про господарські товариства», «Про споживчу кооперацію, а також Цивільний кодекс України.

Одне з важливих місць посідають договори з участю ППГГ, за яким власники цих господарств продають підприємству та заготівельним підприємствам споживчої кооперації велику рогату худобу і свиней, фрукти, ягоди, картоплю, часник, цибулю тощо.

За своєю юридичною суттю вони є договорами купівлі-продажу. їхнім предметом є обов'язок власника ППГГ продати обумовлений договором асортимент та обсяг, а підприємство – прийняти й сплатити вартість отриманого асортименту та обсягу продукції.

Важливе місце посідають договори власників ППГГ з приводу вирощування в них молодняка великої рогатої худоби, свиней, птиці, кролів, що належать підприємств. Предметом цього договору є діяльність власників ППГГ, спрямована на вирощування, відгодівлю худоби й птиці, та передача їх підприємству. В договорі зазначено зокрема кількість худоби чи птиці, що передаються на дорощування й відгодівлю, строк передачі їх виконавцеві.

Ціни на худобу й/чи птицю відповідної кондиції визначаються договором як його принципова умова.

Згідно з договором власник ППГГ, який займається дорощуванням худоби й/чи птиці, зобов'язаний прийняти їх та утримувати відповідно до зоотехнічних і ветеринарних вимог. Він зобов'язаний виростити й передати підприємству поголів'я худоби й/чи птиці обумовленої ваги і кондиції, оплатити отримані послуги, що надавало йому підприємство, а також будівельні матеріали: власного виробництва замовника – за плановою собівартістю, а придбані замовником – за ціною придбання включно з витратами на їх доставляння власникові ППГГ.

За договором на господарство покладаються обов'язки продавати власникам ППГГ корми власного виробництва, надавати власникам ППГГ земельну ділянку для сінокосіння і випасання худоби на визначений договором строк і, в разі необхідності, сприяти власникам ППГГ підвищувати родючість угідь.

В договорі визначаються види та обсяги послуг, пов'язані з підвищенням продуктивності останніх. Господарство може взяти на себе обов'язок подати ППГГ допомогу в заготівлях і доставці кормів, обробітку присадибної ділянки.

За невиконання або неналежне виконання взятих зобов'язань сторони несуть майнову відповідальність згідно з нормами чинного цивільного законодавства. Так, у разі загибелі (падежу) худоби й птиці з вини власника ППГГ останній зобов'язаний відшкодувати підприємству збитки, виходячи з вартості поставної ваги тварин і птиці за існуючими державними закупівельними цінами.

В разі вимушеного забою худоби (птиці) його продукти, придатні для споживання, здаються підприємству за цінами згідно з домовленістю (на практиці – не вище існуючих закупівельних за державним замовленням на худобу і птицю у живій вазі). При цьому оплачується лише вага, яку становить одержаний приріст живої ваги починаючи від поставної зі знижкою на вагу наповнення шлунково-кишкового тракту.