Одеський інститут підприємництва і права

Курсова робота з дисципліни:

„теорія держави та права”

на тему:

„Права й свободи особистості”

Студентки 1 курсу

заочного відділення юридичного факультету

групи ЮЗ-107

Тимановської Інни

тел. 45-06-67

м. 8063-677-58-24

викладач:

Максименко С.В.

2008 року

План

Введення

I. Правове положення особистості;

1. поняття особистості;

2. поняття й співвідношення правового статусу й правового положення особистості;

3. система права , воль, обов'язків особистості;

II. Історичний процес розвитку правового положення особистості;

III. Держава й правове положення особистості:

1. співвідношення держави й особистості;

2. юридичний механізм забезпечення людини державою;

IV. Міжнародно-правове співробітництво держав і проблем прав людини.

V. Правове положення особистості в Україні.

Висновок.

Список використаної літератури.

Введення

Правове положення особистості становить дуже важливий соціальний і політико-юридичний інститут, що є об'єктивним мірилом рівня досягнень конкретного суспільства й показник його цивілізованості. Права особистості належати до особливостей іманентним людині, без яких він не може бути «членом суспільства» з цього приводу Г. Гейне сказав: «Ми боремося не за людські права людини, а за божественні права людини».

Узявши до уваги, що неповага до зневаги правами людини викликали до варварських актів (фашизм), які не зіставлялись з гуманним розумом людства, і що утворення такого миру в якому люди будуть мати волю слова й переконань і будуть вільними від страху й нестатку, проголошене як високе прагнення людства, можна судити про актуальність і важливість установлення правового положення особистості й найважливіше, щоб цей інститут не носив форму гаснула, а був реалізований у життя.

Оскільки права й волі людини - ширше, ніж національні й ширше чим територіальні й не залежать від ідеологій і релігій, то вони є об'єктом міжнародно-правового врегулювання, що ще раз підтверджує їхнє велике значення й актуальність. Цицирон виразив це так: «Згода всіх народів, у чому не будь, є доказом природного права».

Права людини є природними, не відчуженими, але дуже часто держава бере на себе роль «природи» і диктує свої умови прав людини, цією ознакою відрізняються не правові держави, які є величезною перешкодою на шляху становлення правового положення особистості в державі. І це теж дуже актуально, оскільки не кожна держава є правовим.

Із древніх часів проблеми закріплення правового положення особистості цікавило людство, було не зрозуміло, чому людина наділена природою однаковими можливостями народжуються вільною або рабом, або була вільна, але не мала прав. І будь-яких прояв відновлення справедливості в правах людини приводило до жорстоких утисків. Так Сократ був засуджений і покараний за те, що виступив з мовою про придерження принципів індивідуальної волі й автономії особистості. Але це не лякало інших знову й знову торкатися цієї тими - торжество релігійних авторів, середньовічних юристів допомогло утворенню теорії природного права, що розвивалося в працях Г. Грація, Спинозы, Д. Локка, Т.Д. Жеферсона. Ця теорія зробила велике внесення у формування сучасного розуміння прав людини.

Не мало вчених і в нашу годину торкаються проблеми правового положення особистості, оскільки воно ще не досягло свого вдосконалювання в нашім суспільстві. Так В.А. Кучинский у своїй монографії «Особистість, воля право» і Е.А. Лукашева в монографії «Право, мораль, особистість» виділяють вічну проблему співвідношення особистості й права, як нормотеоричеської процесії діяльності держави, що не завжди в дійсності ставить права й свободи особини, як найвищу цінність держави.[1]

Завданням мого дослідження із приводу право й воля особини, є розкрити поняття особистості, його правового положення, показати співвідношення й взаємозв'язок держави й особистості, визначити хто яку роль грає в ці взаємини, визначити які фактори впливають на становлення прав і воль особини в державі, указати проблеми, що існують при реалізації прав установлених правовим положенням особистості.

I. Правове положення особистості

1.1. Поняття особистості

Для того, щоб зрозуміти що позначає слово «особистість», потрібно почати із джерел , тобто зі слова людина. Коли ми говоримо «людина», то розуміємо природосоциальну, биосоциальну істоту, тобто розглядаємо соціальні ознаки в тісному взаємозв'язку з біологічними, фізичними, фізіологічними характеристиками. Коли говоримо «особистість» - то розуміємо людину в її соціальному середовищі, у суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо людину в її відношенні до суспільства, державі й праву. Особистість - це насамперед соціальний стан людини, але в туж годину - це конкретна людина із своєю індивідуальністю. Таким чином, особистість - це єдність суспільних, типових і своеродних якостей людини.

М.Н. Марченко затверджує, що особистість – це індивідуально певна сукупність социально-значимих властивостей людини, що проявляються між людьми. Поняття особистості, особистісні характеристики окремої людини органічно пов'язаних із суспільством, її особливостями. Суспільство – це історично розвиваюча система відносин між людьми, продукт взаємодії людей у процесі їхньої спільної життєдіяльності. [2]

В особистості відображаються риси того суспільного ладу, в умовах якого воно формувалося. Саме з характером суспільного ладу зв'язані можливості світоглядного становлення особистості, прищеплювання її їх або інших звичок і потреб. Особистість, як соціальна категорія розкриває всі діяльності, у тих відносинах, у яких вона вступає з іншими людьми.

Особистість займає в правовій державі центральне місце й виступає в ньому в багатьох якостях: громадянина, суб'єкта права й правовідносин, носія прав і обов'язків, волі й відповідальності, правової свідомості, праводіїспосібності і певного соціального і правового статусу.

Виходячи з вище сказаного можна зробити висновок, що не кожна людина, як біологічна істота може бути особистістю тому що наприклад психічно хвора людина не є особистістю, але є людиною.

1.2. Поняття й співвідношення правового статусу і правового положення особистості

Правовий статус і правове положення особистості - це різні поняття і співвідноситься вони як родові поняття. Розходження цих зрозумінь полягає в тому, що правовий статус містить у собі - сукупність прав, воль, обов'язків громадянина, які закріплені в законодавстві конкретної держави, а правове положення особистості є більш широким і крім прав, воль і обов'язків містить у собі: громадянство, загальна правоздатність, політико-правові принципи, юридичні гарантії захисту встановлених прав і воль. Тому для повного подання про правове положення особистості є смисл розглянути спочатку поняття правового статусу, як більш вузьке й основне.

Правовий статус особистості - це певні права людини, які не обходжені для існування й розвитку в конкретних історичних умовах. Правовий статус кожної особистості індивідуальний, це з волею вибору реалізації наданих прав.

Більшість учених дотримуються думки про те, що ядром правового статусу особистості є права й обов'язки, але є й інша точка зору, відповідно до якої права і обов'язки – це лише головний елемент статусу особистості. Так М.И. Матузов до елементів правового статусу громадян відносить відповідальність громадян перед державою .[3] О.В. Сурилов уважає, що народу із системою прав і обов'язків у правовий статус включається: громадянство, загальна правоздатність, гарантії, законні інтереси, юридична відповідальність. [4]

Правовий статус підкреслює зв'язок особистості і держави й характеризується правовою формою його закріплення. Його втримуванням є сукупність прав і обов'язків громадянина.

Правовий статус особистості виступає як міра волі особистості , що дозволений державою, закріплює за кожною особистістю вільний вибір бажань і можливостей сфери реалізації її інтересів.

На думку М.Н. Марченко правовий статус особистості включає в себе загальні для всіх фізичних осіб. Права волі й обов'язки, передбачені нормами міжнародного права й Конституцією. Це по-перше. По-друге елементом правового статусу особистості є зазначеними нормами правоздатність і дієздатність фізичних осіб. Права людини визначають правовий статус у суспільстві. У третіх істотним елементом правового статусу особистості є громадянство. Відповідно до цеї критерії розрізняють правовий статус:

а) громадян держави;

б) іноземних громадян;

в) осіб без громадянства

г) правове положення осіб, яким наданий притулок.[5]

О.В. Сурилов же вважає, що структуру правового статусу утворюють:

1) громадянство як правова основа статусу особистості;

2) передбачене в законодавчих актах єдність, прав, воль, обов'язків наданих громадянам на засадах рівності.

3) юридичні гарантії їхньої реалізації. [6]

Правовий статус зрівнює громадян у їхніх правах у їхніх правових можливостях шляхом установлення загальних для всіх межею можливого і належної системи права виступає як відносний регулятор суспільних відносин. За допомогою його держава впливає на соціальні процеси, у тому числі за допомогою правових установлень .

Характерною рисою правового статусу є його стабільність і низовина. Правовий статус залишаючись незмінним і уособив собою певний рівень суспільного розвитку, може перешкоджати розвитку негативних тенденцій у соціальному стані людей. Адже складаючи його права, волі й обов'язки повинні бути забезпечені державою поза залежністю від особливостей пережитого країною періоду.

На думку В.В. Лазарєва поряд із загальним правовим статусом існують галузеві, міжгалузеві й спеціальний правові статуси. Галузевий, міжгалузевий і спеціальний статуси не повинні суперечити загальному правовому статусу особистості. Ці статуси в конкретних правовідносинах, учасником яких є особистість. Оскільки особистості вступають у різноманітні відносини між собою так і організаціями, то отже вони стають носії різних прав і обов'язків. Обсяг прав і обов'язків, що здобуваються в конкретних правовідносинах, відрізняється головним чином залежно від юридичних фактів. Правове положення конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального правового статусу особистості і тих статусів, що здобуває дану особу, вступаючи в конкретні правовідносини.[7]

Смисл правового статусу складається в його здійсненні особистістю, необхідно, щоб особистість була здатної володінню правовими обов'язками, і так само активною вольовою і свідомою дією спрямованими на придбання суб'єктивних прав і обов'язків у конкретних правовідносинах.

На думку М.Н. Марченко правовий статус особистості складається в законодавчо встановлені і узяті в єдності прав, воль і обов'язків особистості.

Правовий статус є серцевиною нормативного вираження основних принципів взаємин між особистістю й державою. По своїй суті він являє собою систему еталонів, зразків поводження людей, що заохочуються і, що захищає від порушення державою.

Права особистості в структурі правового статусу – це формально визначені, юридично гарантовані можливості користування соціальними благами, офіційна міра можливого поводження людини в суспільстві. [8]

Основу прав особистості становлять права людини, які є більш широким поняттям. Тому варто розкрити поняття прав людини.

Права людини – це можливості вільного самовизначення і вільної життєдіяльності людини. М. Настюк уважає, що права людини, необхідні для існування й розвитку в конкретно-історичних умовах, які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства й повинні бути загальними і рівними для всіх людей. [9]

Права людини - невід'ємна властивість людини. Якщо людина не має права, то тим самим знищує сама природа людського існування.

Поряд із правами, людина володіє і воля, які за своїм значенням тотожно із правами і згідно висловлення Ш.Л. Монтеск'є:

Воля це право робити все, що

дозволено законами. Якби громадянин

міг робити те, що цими законами

забороняється, то в нього не було б

волі, оскільки теж могли робити

і інші громадяни». [10]

Правове положення особистості визначається, як широка, узагальнююча категорія, що розкриває всі сторони закріпленого в праві стану особистості і охоплює всі її юридичні ознаки. Утримування правового положення особистості визначається економічною структурою суспільства, його політичним режимом і тим чи є цей режим демократичним.

У правове положення включається така категорія як громадянство. Громадянство - означає правовий постійний і безперервний зв'язок між особистістю й державою, у результаті якої особистість здобуває права і волі, користується захистом держави, має обов'язку у відношенні його.

Вхідна в правове положення правоздатність особистості являє собою - здатність мати права й обов'язки, які рівною мірою надані всім громадянам держави і виникають з моменту народження людини, а припиняються в момент смерті людини.

Поряд з наданням прав і воль громадян держава зобов'язана надавати гарантії забезпечення прав і воль, що так само входить і в правове положення особистості. Так право на захист служить серйозною юридичною гарантією прав і законних інтересів громадян, воно означає можливість громадянина використовувати передбачені законом правові кошти для захисту честі, достоїнства й ін.. Право на захист свого права можна розглядати, як загальне конституційне не залежно від того порушене захисне право, що, чи ні. [11]

І так, правове положення є дуже важливим фактором закріплення життєдіяльності людини у суспільстві і у державі.

1.3. Система прав воль, свобод і обов'язків особистості

Права й свободи особи становлять цілу систему, тобто сукупність різних прав залежно від їхніх поділів і класифікацій. Так, права людини підрозділяються на дві категорії: права людини у власному розумінні слова, властиві йому від народження, розглянуті як природні, не відчужені і незалежні від держави і права громадянина, які встановлюються державою.

«Природними» права називають тому, що ними наділяє людину в момент її народження природа і ніхто крім неї.

«Невідчужуваними» права називають тому, що їх відносять до числа тих, корінних якостей, які властиві людині, як життєдіяльній істоті і які не можна відокремити від неї без явної погрози втратити в неї «члена суспільства».

Найбільш важливим природним правом кожної людини є право на життя. Кожна людина має право на волю і особисту недоторканність. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним або науковим випробуванням. Кожна людина має право на волю совісті і віросповідання.(стр. 3-6 Загальної декларації прав людини).

Нормативно певні державою свободи особи – це практично ті ж права громадянина, що мають лише деякі особливості. Надаючи волю, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному самовизначенню людини в деяких сферах громадського життя. [12]

Права і волі класифікуються відповідно до попереднього виділення найбільш важливих сфер громадського життя, по їхньому соціальному значенню. По цій підставі виділяють:

1) фізичні - це можливості людини, необхідних для її фізичного існування й задоволення біологічних і територіальних потреб (право на життя фізичну не причетність);

2) особисті права - це можливості заощадження, розвитку й захисту індивідуального морально-психологічного стану людини, його світогляду й духовності (право на ім'я, честь і достоїнство й ін.);

3) культурні права - це можливості доступу до духовних досягнень людства (право на утворення, наукова й художня творчість);

4) економічні права - це можливості людини реалізувати способи до існування, брати участь у виробленні матеріальних і інших благ (право на власність, право на вибір трудової діяльності й ін.);

5) політичні права - це можливості людини брати участь у державному й громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, і так само суспільних об'єднань політичного напрямку зокрема це право на громадянство, право на державний захист.

Так само важливими є те, що усі права і волі рівною мірою кожній людині. І на думку Жана Леона де Аламбера «Справжня рівність громадян полягає в тому, що б всі однаково були підлеглі закону», а за словами Сенеки: «Рівність прав не в тім, що всі ними користуються, а в тім що вони всім надані». [13]

Юридичні обов'язки особистості - це встановлення і гарантовані державою вимоги до правознавства людини, офіційна міра належного поводження. [14]

Виконання обов'язків розглядається, як юридична й моральна підстава людини жадати від інших громадян, організації забезпечення його власних прав. Юридичні обов'язки підрозділяються на конституційні і на обов'язки, що виникають на основі норм поточного законодавства.

У Загальній декларації прав людини вказується: «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливо вільний і повний розвиток його особистості».

Основний соціальний обов'язок людини - це необхідність певного її поводження, об'єктивно обумовленого конкретно-історичискими потребами існування інших людей, націй, народу, її соціальних груп і всього людства.

Класифікація основних соціальних обов'язків людини, збігається з класифікацією її основних прав: фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

II. Історичний процес розвитку правового положення особистості

Сучасна постановка питання о правах людини опирається на багатий попередній досвід людства, і насамперед в області правових форм організації громадського життя людей, правового способу регуляції їхнього поводження.

Права людини - явище природно історичне. Це значить, що вони виникають і розвиваються на основі природної й соціальної сутності людини з урахуванням історичної динаміки суспільства, що постійно змінюються умов суспільства людського буття.

Простежуючи історію формування й еволюцію подань про права людини - від примітивних, органічних і не розвинених до сучасних, можна сказати, що ступінь і характер розвиненості прав і свобод особи визначається рівнем соціального розвитку права суспільства.

Початок антично-просвітительського підходу до людини пов'язане з творчістю давньогрецьких софістів. Знаменита формула Протагора «Міра всіх речей - людей, речей, що існують так, як вони існують, і не існують так, як вони існують» має величезні загальгуманістичні потенціали. Ряд софістів таких як Антифонт, Ликфон, Алкидам виступали з ідеєю природної рівності всіх людей - рівності по природі, по природному праву. Нерівність людей, включаючи і їхнього розподілу на вільних й рабів, трактувалося при цьому як слідство штучних людських установлень.

На новій основі ідею загальної рівності і волі людей незалежно від їхнього майнового положення, соціального походження, статусу, етнічної й державної приналежності проповідували представники раннього християнства. По Біблії людина – найцінніше із усього створеного Богом: «Я поставлю людину над усе чистого золота, і сина землі металу офирского» (іса. 7:29). А подання про рівність прав людини в християнстві було таким: «Якою мірою міряєте, такою відмірене буде вам».

Ключову роль у концепції прав людини грає, на думку В.В. Лазарєва поняття суб'єкта права розроблене в римській юрисдикції. Це поняття було виражено в конструкції юридичної особи.[15] Римськими авторами був заснований і такий істотний аспект правової рівності, як загальність і єдність вимоги закону: «Під чинність закону мають підпадати всі». У феодальному суспільстві права людини стали визначатися його становою приналежністю.

Практичне вираження ідеї загальної рівності людей у стародавності було закріплено в таких актах як «вільності» що являло собою закріплення станових прав і воль. Разом з тим це був історично перспективний напрямок, що зробив вплив на формування конституцій і юридичних конструкцій прав і воль людини.

З погляду історії прав людини слід зазначити певний змістовний зв'язок у цепочці таких актів, як - англійський: Велика хартія вільностей (1215р.), Петиція про право (1628р.), Біль про права (1689р.); американські: Декларація прав Виргімі (1776р.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776р.), Конституція США (1787), Біль про права (1789-1791гг.); французькі: французька Декларація прав людини й громадянина (1789р.), Загальна декларація прав людини (1948р.), Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.), Пакт про цивільні і політичні права (1966р.).

Нова раціоналістична теорія природного права була розроблена в працях Г. Грація, Б. Спинозы, Д. Локка, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсона і інших мислителів. Теоретичні подання про невідчужуваних, природних правах людини, ув'язані із вченням про поділ влади, зіграли свою роль у процесі констітуалізма і вплинули на державно-правову практику.

Таким чином, різні держави прийшли до визнання основних прав і воль людини по різному: через довгу, часом дуже грубу боротьбу між різними соціальними чинностями, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур.

III. Держава й правовий статус особистості

3.1. Співвідношення держави й особистості

Взаємини держави й особистості є показником ступеня демократизації будь-якого суспільного лада. Держава є посередником між особистістю і її волею, отже воля (не у всім, але багато в чому) залежить від характеру держави.

У державно-організаційному суспільстві в системі факторів, що визначають положення людини, саме державі належить важлива роль. Значення держави обумовлене її відносною незалежністю стосовно людини і суспільства, тими важелями вплив на суспільні відносини, якими вона монопольно розташовує.

Стійкий зв'язок людини з конкретною державою знаходить своє вираження в інституті громадянства. Суть громадянства виражається в наявності стійкого політико-правового зв'язку між окремою особистістю і державою. Стан у громадянстві є юридичною й морально-політичною підставою виконувати обов'язки громадянина, користуватися правами і волею, установленими державою для своїх громадян. З погляду відношення держави йіособистості М.Н. Марченко розглядає державу, як необхідні кошти узгодження інтересів різних соціальних груп, особистості, суспільства, як організація підлегла суспільними інтересами і контрольована суспільством. Людина, її основні права і волі розглядаються, кінцева мета втручання в громадське життя і одночасно є межею такого втручання. Ідеї гармонізації відносин особистості і держави знаходять вираження теорії і практиці правової держави.[16]

Характеру взаємини держави є найважливішим показником співвідношень суспільства в цілому, цілей і перспектив її розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчень різноманітних відносин людей з державою.

Поряд з тим, що держава проголошує права і волі, воно так само вважає й обмежує права і волі громадян.

Позбавлення права, як міра юридичної відповідальності не може бути застосовна інакше як на підставі їх у порядку, установленим законодавством.

У теж час держава не тільки формулює права й обов'язки особистості, але й несе свої обов'язки, крім того, держава повинна захищати проголошені нею права й обов'язки від порушень.

Людина повинна брати активну участь у виборах важливих державних відносинах і їхній реалізації це випливає з гуманістичних, природних правовідносин держави і укладає в собі ті норми, які укладає справжня демократія. Основною перевагою демократії є те, що вона в стані враховувати об'єктивний склад воль громадян, також вона в стані визнавати

правовий статус людини, що диктується правовою природою суспільних відносин.

Всі сучасні держави в залежності стану притримування основних прав і воль людини можна розділити на: диктаторські; ті які декларують права і волю; ті які дійсно дотримуються повагою прав і воль людини.

3.2. Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини

Основними гарантіями прав і воль людини є національна законодавство і сама держава, на території, якої проживає дана особистість. Про це свідчать процедури міжнародного право захисту: особистість може реалізувати своє право на міжнародний захист тільки в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні способи, але користуватися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а тільки тої, котра визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів. Звідси і випливає необхідність наявність юридичного право забезпечення людини, що повинна існувати в будь-якій державі.

Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини - це система ефективних юридичних способів реалізації, охорони і захисту прав і воль людини. Він складається з перерахованих нижче елементів:

1. Національне законодавство, є основою всього юридичного механізму забезпечення прав і воль людини. Позначаючи втримування позитивних законів, будучи їхнім соціальним джерелом, права і воля людини, що перетвориться з можливості в реальність, повинні бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в законодавстві основних прав і воль людини відповідно до міжнародно-правових актів.

2. Юридичні процедури реалізації прав і воль людини. Кожне право людини відбувається в конкретному порядку, послідовності. Порядок реалізації яких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав і воль, визнаних і зафіксованих у законодавстві, вимагає встановлення відповідних процедур з боку держави, тому без їхньої допомоги взагалі не можуть бути реалізовані. У таких випадках відсутності надлежной юридичної процедуру перетворює приписання законів про права людини на формальні, декларативні положення. Юридична процедура реалізації прав і воль людини - це встановлена в законі і націлена на придбання людиною конкретних особистих і соціальних цінностей послідовність і погодженість дій уповноваженого і зобов'язаного суб'єктів, а так само обсяг, утримування, форми, способи, методи і строки їхнього здійснення. Існує два види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов'язані із правозастосуванням і процедури не пов'язані з ним. Вони відрізняються друг від друга конкретним їхнім утримуванням. Якщо при в становленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен у кожному конкретному випадку точно і детально їх позначити, то при в становленні іншого він повинен досягти утворення такої процедури, що дала б особистості найбільш доцільний для неї в даній життєвій ситуації варіант використання свого права.

3. юридичні способи охорони прав і воль людини. Права й волі людини вимагають не тільки гарантії їхньої належної реалізації, а й таких способів, які могли б «відгородити» людину від можливих зазіхань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різні юридичні способи охорони прав і воль людини. При наявності різних правоохоронних способів їх можна розділити на відповідні групи. По-перше, це норми права, які встановлюють:

1) заборони;

2) завдання й компетенцію відповідних органів по охороні прав і воль людини;

3) конкретні міри запобіжних злочинів проти прав і воль людини, їхньої профілактики:

4) міри юридичної відповідальності;

5) конкретний процесуальний порядок застосування запобіжних мер.

По-друге, діяльність компетентних мір. Так діяльність Конституційного суду України - є міра превентивного впливу й спрямована на запобігання неконституційності законів.

По-третє, це правозастосуванні акти, які приймаються для запобігання правопорушень.

Серед правоохоронних способів важливу роль грають міри юридичної відповідальності. Їхнє застосування визнане втримувати правопорушника прав і воль людини в майбутньому, а так само застерегти інших суб'єктів, схильних до правопорушень, від здійснення протиправних дій.

4. Юридичні способи захисту прав і воль людини. У випадки порушення прав і воль людини або виникнення перешкод на шляху їхнього здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. Існують різні способи захисту. По формах це: судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські способи.

Залежно від мір захисту розрізняють способи:

1) припинення порушених прав і воль людини;

2) ліквідація перешкод для їхнього здійснення;

3) визнання або підтвердження прав;

4) поновлення порушених прав.[17]

Найбільш демократичним і ефективним способом захисту прав, воль і законних інтересів громадян є правосуддя, як проголошено в Загальній декларації людини.

Право на захист служить серйозної юридичної правий, воль і законних інтересів громадян. Воно означає можливість громадянина використовувати надані законом коштів для захисту честі й достоїнства, життя й волі, і ін. від будь-яких зазіхань.

IV. Міжнародно-правове співробітництво держав і проблем прав і воль людини

Значним прогресом у розвитку світового співтовариства в xx столітті з'явилося розуміння цінності людської особистості, її достоїнства в нерозривному зв'язку з необхідністю забезпечення мінімальних гарантій існування і вільного розвитку людини. Основними коштами затвердження цих прав і воль стали розробка й прийняття відповідних міжнародно-правових документів, зобов'язаних для виконання державами, що добровільно визнали їх юридичну, політичну й моральну чинність.

В 1945 році був прийнятий Устав ООН, що проголосив у якості в одній із цілей це організації здійснення міжнародного співробітництва в гуманітарній сфері, заохочення й розвитку поваги до прав людини і основних воль всіх людей без винятку. Цей документ був основним політичним і юридичним фундаментом для наступного співробітництва суверенних держав і народів в області прав і воль людини. Іншим важливим документом була Загальна Декларація прав людини 1948 року. Декларація визначила мінімальний обсяг прав і воль, якими повина володіти будь-яка людина політичній, економічній, соціальній і культурній сфері громадського життя, давши перелік конкретних прав. Декларація не є юридично обов'язковим документом і має характер рекомендації державою. Саме на її основі і у розвитку її положень надалі минулому прийняті юридично обов'язкові міжнародні документи по правах людини. Самими значними з них є Пакт про цивільні і політичні права і Пакт про економічні, соціальні й культурні права. [18]

Юридична чинність документів, що становлять хартію прав людини, різна – з однієї сторони Декларація носить рекомендаційні норми, норми – заклики, а з іншого боку, пакти, як міжнародні договори, установлюють обов'язкові норми поводження для держав учасників пактів. [19]

У тих випадках, коли загальновизнана норма міжнародного права, що ставиться до прав людини, не передбачена законодавством держави або суперечить їм, то діє норма міжнародного права.

Міжнародно-правове регулювання положення людини в суспільстві може мати велике значення й відіграє істотну роль у світлі рішення проблеми прав і свобод особи. Але при цьому воно завжди є похідним, вторинним стосовно внутрішнього життя даного суспільства.

Поряд із внутрішньо державним захистом прав і воль людини існують і міжнародно-правові правила, що забезпечують дотримання державами – членами прийнятих по конвенції зобов'язань: так скарга в Страс Бург державою або індивідом спочатку направляється в Європейську комісію із прав людини – незалежний автономний орган, члени якого обираються Комітетом міністрів Світла Європи. Число членів комісії відповідає числу членів – держав. Якщо скарга зізнається припустимої Комісія приймає її – установлює факти, предмет суперечки. Якщо це не вдається складається доповідь і передається в Європейський суд по правах людини.[20]

V . Правове положення особистості в Україні

Протягом багатьох тисячоріч Україна не існувала, не мала не якого національного самовизначення, внаслідок чого людина є «гвинтиком» у механізмі держави і належних гарантій і прав не мала.

Так час безповоротно зник - 1 грудня 1991 року народ України в могутньому пориві самовизначення висловив свою суверенну волю побудувати незалежну державу. Загальні контури нової української державності закріплені в Декларації про суверенітет України. Саме цей документ став орієнтиром у будівництві України як демократичної правової держави, що повинна піклуватися про затвердження прав і воль людини, піклуватися про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток його права.

Виходячи із пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права Верховна Рада України прийняла закон, відповідно до якого ув'язнені і відповідним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять сьогодні нерозривну частку національного законодавства України.

Наступним етапом створення Української демократичної держави, що нерозривно пов'язана із процесами відновлення юридичної бази захисту прав і воль громадян з'явилося прийняття нової Конституції України (28 липня 1996 року). Яскравою рисою Конституції є її соціальна спрямованість, орієнтація на людину як на вищу соціальну цінність суспільства. І оскільки Конституція є основним нормативним актом, що визначає правове положення особистості в Україні, то я зупиняюся на короткій її характеристиці.

У новій Конституції України значно розширений перелік прав і воль людини, насамперед за рахунок включення в неї прав і воль, закріплених міжнародно-правових актах. Істотно новими є: права людини на повагу її достоїнства (ст. 23); право вільно збирати, використовувати, поширювати інформацію з свого вибору (ст. 34); право на безпечну для життя й здоров'я навколишнє середовище (ст. 50) і ін.. Також у Конституції не тільки збільшений обсяг прав і воль, але й посилені їхні гарантії, наприклад у випадку безробіття або незаконного звільнення.

Але слід зазначити, що необхідною умовою ефективності реалізації конституційних прав і воль громадян є органічне уплітання правового механізму, чого немає на Україні, тому турбота про людину - це гасло, а в дійсності права й свободи особи в Україні ущемляються.

Висновок

При дослідженні теми права і свободи особи, розглянувши різні точки зору із приводу поняття особистості, що поняття особистість використовується для розкриття взаємин людини в суспільстві і особистість - член суспільства, характеризующийся сукупністю і утримуванням різноманітних відносин які визначають її положення в суспільстві, а правове положення особистості нормативно всю життєдіяльність особистості в суспільстві, що означає, що народу із правами й волею, особистість має і обов'язки, за невиконання яких наступає юридична відповідальність.

Також немаловажну роль в існуванні особистості грає держава, вона виступає від імені суспільства і надає кожній особистості права й волю, а так же покладає обов'язки, у той час і сама несе певні обов'язки стосовно особистості. Від характеру правління, політики, режиму держави залежить правове положення особистості. Але не можна сказати, що держава дає права і свободу особі, як «дарунок», держава тільки констатує вже встановлені закономірності.

Основними проблемами в співвідношенні держави і особистості я б назвала:

1) взаємну відповідальність держави і особистості;

2) гармонічне з'єднання інтересів держави і особистості;

3) розширення прав і воль громадян, підвищення їхньої соціальної активності і самовизначення дисципліни при виконанні обов'язків;

4) законність цих відносин.

І всі ці проблеми можуть бути дозволені тільки при побудові правової держави, тільки при встановленні реального механізму дії правового положення особистості, чого не вистачає на даному етапі побудови правої держави в Україні.

Список використаної літератури :

1. Конституція України

2. Загальна декларація прав людини

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права

4. Міжнародний пакт про цивільні й політичні права

5. Витрук Н.В. Правовий статус особистості в СССР-М.: Юрид.літ. 1978

6. Дюрегин И.Я. Громадянин і закон - М: Юрид. літ.. 1991

7. Кучинский В.А. Особистість, воля, право. - М.: Юрид. літ. 1978

8. Лукашева Е.А. Право, мораль,особистість. - М.: Юрид. літ. 1986

9. Лазарєв В.В. Загальна теорія права й держави. - М. Юрист..1994

10. Марченко М.Н. Теорія держави й права. к. лек. - М.: МГУ. 1996

11. Матузов Н.И. Особистість. Права. Демократія. Теоретичні проблеми суб'єктивного права. - Саратов. 1972

12. Настюк М. Правознавство. - Львів: Свит. 1995

13. Рабинович П. Правознавство: терміни, афоризми, приповідки.- Л.1995

14. Сурилов О.В. Теорія держави й права: учеб. пособ. - Київ. 1989

15. Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини//Право України. 1994№ 10

16. // Держава й право № 4.: 1993 Захист прав людини в об'єднаній Європі.

P.S.

В Одеській області відкритий Міжнародний комітет захисту прав людини. Комітет готовий відстоювати й захищати права кожного, хто став жертвою в руках беззаконня. Комітет буде домагатися, щоб кожний, що зазіхнув на Ваші права й волі, незважаючи на його державний статус, соціальний стан і політичну приналежність, ніс повну відповідальність перед законом.

Його основні напрямки діяльності:

1) надання правової допомоги особам, яким вона потрібна, в області українського, європейського й світового правозахисного законодавства;

2) поширення серед населення ідей, викладених у Декларації прав людини й ін.. міжнародних документах правозахисного втримування;

3) сприяння гуманізму умов утримування підлітків і дорослих у місцях виконання покарання;

4) захист невід'ємних прав громадян України й громадян інших держав;

5) участі в міжнародних акціях і довгострокових проектах, пов'язаних з питаннями захисту прав людини;

6) реалізація постійної програми по наданню матеріальної допомоги;

7) установи засобів масової інформації, видання книг, журналів, листівок, буклетів і т.п. з метою поширення ідеї й реальних дій організації, також надання населенню світової інформації з питань прав людини;

У своїй діяльності комітет керується Конституцією України, законами нашої держави, указами Президента України й Кабінету Міністрів. Насамперед, комітет проводить роз'яснювальну роботу щодо Загальної декларації прав людини.

[1] В.А. Кучинский Особистість, воля, право - М.: Юрид. Літ. 1986.ст.54

[2] . М.Н. Марченко Теорія держави й права: Курс лекцій.- М.: МГУ, 1996-З. 152-154

[3] Матузов Н.И. Особистість. Права. Демократія. Теоритические проблеми суб'єктивного права. -Саратов, 1972.с189

[4]Сурілов О.В. Теорія держави й права: навчальна допомога. - Київ,1989.С.-395-397

[5] Лазарев В.В. общая теория права и государства.-М.:Юрист.-1994.С.-153

[6] Сурилов О.В. Теория государства и права: учебное пособие-Киев.-1989.с.-392-396

[7] Лазарев В.В. Общая теория права и государства. –М: Юрист.-1994.С.151-153

[8] Марченко М.Н. Теория государства и права.- М.: МГУ.-1996.С.187-200

[9] Настюк М. Правоведение.-Львов: Свит.-1995.С.159-160

[10]Рабинович П. Правоведение: термины, афоризмы, присказки.-Львов.1995.с.270

[11] Е.А. Лукашева. Право, мораль, личность.-М: Юрид.лит.1986.С.74-76

[12] Ю.С. Шемчиученко. Юридический словарь-справочник.-Фелина: Киев.1996.С.427

[13] П. Рабинович Правоведение: термины, афоризмы, присказки.-Львов.: Свит.-1995.с. 75

[14] Ю.С. Шемчиученко. Юридический словарь-справочник.-Фелина: Киев.1996.С.400

[15] Лазарев В.В. Общая теория права и государства. –М: Юрист.-1994.С.397-398

[16] Марченко М.Н. Теория государства и права.- М.: МГУ.-1996.С. 394

[17] Г. Шпелева. Юридический механизм обеспечения прав человека// право Украины, 1994.№ 10.с. 49-51

[18] Марченко М.Н. Теория государства и права.- М.: МГУ.-1996.С. 394

[19] Юридический справочник.-Киев:Фемина.1996.с.736

[20] //Государство и право. 1993 № 4.с.34-36