Зміст
Вступ
Розділ 1. Поняття правонаступництва
1.1 Визначення необхідності інституту правонаступництва
1.2 Поняття правонаступництва
Розділ 2. Правонаступництво держав в міжнародному праві
2.1 Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів
2.2 Правонаступництво держав щодо державної власності
Розділ 3. Врегулювання проблем правонаступництва у зв’язку з припиненням існування СРСР
3.1 Припинення існування СРСР та вирішення питання про правонаступництво
3.2 Правонаступництво України
Висновок
Література
Попри низку важливих кроків, зроблених за час незалежності України компетентними органами державної влади з метою остаточно розставити усі крапки над “і”, на адресу Міністерства закордонних справ й досі надходять запити від адвокатських компаній із проханням надати офіційне роз’яснення щодо чинності для України того чи іншого договору, стороною якого свого часу був Радянський Союз.
Зазначена тенденція є наочним індикатором недосконалості існуючого внутрішньодержавного механізму, покликаного визначати обов’язковість для України міжнародних договорів екс-Союзу РСР, а також їхнє місце в системі національного законодавства.
На чому ж базується зазначений механізм? Основоположним документом у цій сфері є Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ. Згідно зі ст. 7 цього законодавчого акта Україна проголосила себе “правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Радянського Союзу”.
Водночас, сфера застосування Закону про правонаступництво була обмежена застереженням. Законодавець мав на увазі лише ті договірні права і зобов’язання СРСР, котрі “не суперечать Конституції України та інтересам республіки”.
Аналізуючи даний документ, треба наголосити, що, всупереч висловлюваним у літературі думкам зокрема, вжитий у Законі термін "правонаступник прав і обов’язків,” на наш погляд, навряд чи може розглядатися як такий, що передбачає повне і безумовне визнання Україною чинності міжнародних угод колишнього Союзу. Натомість Закон про правонаступництво слід розглядати лише як задекларований Україною намір визначати юридичні наслідки випадку правонаступництва, яким є факт припинення існування СРСР, у повній відповідності із загальновизнаними у цій сфері нормами і принципами міжнародного права.
Метою курсової роботи стало вивчення наступних питань – поняття правонаступництва, правонаступництва держав щодо міжнародних договорів, врегулювання проблем правонаступництва у зв’язку з припиненням існування СРСР, правонаступництва України.
Курсова робота складається наступних розділів: розділу 1 „Поняття правонаступництва”, розділу 2 „Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів”, розділу 3 „Врегулювання проблем правонаступництва у зв’язку з припиненням існування СРСР. Правонаступництво України”.
Протягом усієї історії розвитку земної цивілізації політичні, соціальні, економічні та інші зміни в суспільстві, війни та мирні об'єднання народів впливали на процес виникнення, становлення і розвиток держав, їхні територіальні зміни, а іноді навіть на припинення їх існування. Лише новітня історія розвитку цих процесів після Другої світової війни внаслідок деколонізації, об'єднання і поділу держав, відокремлення від них частин територій або входження однієї держави в іншу свідчать про виникнення понад ста нових держав на сучасній карті світу.
Так, у результаті деколонізації 60-70-х років XX ст. на теренах колишніх західних колоніальних володінь в Африці, Азії і Латинській Америці утворилося близько 80 нових незалежних держав. Внаслідок відокремлення від Союзу РСР у 1991 р. Литовської, Латвійської та Естонської республік, а також наступного повного припинення його існування на території колишнього СРСР виникли 15 незалежних держав, включаючи Україну. 1992 р. декілька республік, які входили до складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, оголосили про свою незалежність і відокремилися від неї. Водночас на частині її території в межах двох республік, які залишилися, збереглася держава з новою назвою. Таким чином, на території колишньої СФРЮ утворилося п'ять самостійних нових держав - Боснія і Герцеговина, колишня республіка Югославії Македонія, Республіка Словенія, Республіка Хорватія, а також Союзна Республіка Югославія, в якій залишилися Сербія і Чорногорія. Внаслідок поділу 1992 р. єдиної держави - Чехословацької Соціалістичної Республіки - утворилися дві самостійні держави: Словацька Республіка та Чеська Республіка. А після об'єднання 1990 р. двох самостійних держав Єменської Арабської Республіки і Народно-демократичної Республіки Ємен на їхніх територіях утворилася нова держава - Республіка Ємен.
Відповідно до двох угод про об'єднання між Федеративною Республікою Німеччини та Німецькою Демократичною Республікою від 18 травня і 31 серпня 1990 р., а також Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини, підписаного ФРН та НДР і чотирма союзницькими державами - Великою Британією, СРСР, США і Францією, НДР припинила своє існування, а її територія ввійшла до складу ФРН. У результаті таких державних перетворень перед їхніми учасниками обов'язково постають важливі і принципові питання щодо наступного існування та відповідальності за їхні попередні договірні, майнові та інші права і обов'язки. Перехід таких прав та обов'язків від держав-попередниць до новоутворених держав визначається як «правонаступництво» держав у міжнародному праві.
Питання правонаступництва або відмови від нього виникають також у результаті соціальних змін, соціальних революцій, фундаментальних перетворень у політичній системі держави. Наприклад, як це відбулося в Росії після Жовтневої революції 1917 р., у результаті якої радянський уряд Декретом про мир від 26 жовтня 1917 р. анулював усі «таємні злочинні угоди» царської Росії, а відтак Декретом від 28 січня 1918 р. анулював борги царського і Тимчасового урядів.
Такі державні зміни зумовлюють значні політично-правові та економічні наслідки як для держав, які беруть участь у них, так і для третіх держав, які в будь-який спосіб співпрацюють і/або межують з ними, а найчастіше для світового співтовариства у цілому. Це полягає в необхідності вирішення таких важливих і суперечливих питань, як дійсність або обов'язковість, недійсність або несуттєвість договірних стосунків між новою або видозміненою суверенною державою, встановлених щодо цієї території її попередницею з іншими суб'єктами права; зміна статусу або розподіл державної власності держави-попередниці; повернення боргу держави-попередниці закордонним країнам і повернення державі-наступниці виданих попередницею таким країнам кредитів; підтвердження і встановлення нових кордонів; правонаступництво щодо державних архівів держави-попередниці та багато інших питань, які в міжнародному праві урегульовуються договірними та звичаєвими нормами інституту правонаступництва.
1.2 Поняття правонаступництва
У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літературі науковці використовують різноманітну термінологію для аналізу цього правового явища: правонаступництво, міжнародне правонаступництво, державне правонаступництво, міждержавне правонаступництво, правонаступництво суб'єктів міжнародного права та ін.
Стислим, узвичаєним, нормативним визначенням поняття «правонаступництво держав» є таке: «Правонаступництво держав означає заміну однієї держави іншою при несенні відповідальності за міжнародні стосунки будь-якої території». Аналізуючи це визначення, слід зауважити, що конвенційні норми мають прикладний характер, є стислим результатом широкого компромісу між різноманітними доктринальними поглядами з договірних питань і у зв'язку з цим потребують наукового визначення та уточнення їхньої правової суті.
Визначаючи поняття «правонаступництво держав», фахівці-міжнародники зазначають такий важливий його аспект, як перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої, і конкретизують твердження про «будь-яку територію», що є надто широким і не досить чітким щодо питання, яке аналізується.
З урахуванням викладеного правонаступництво держав означає перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припинення існування держави чи її територіальних змін, а також зміну однієї держави іншою при несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки між такими територіями.
У здійсненні правонаступництва беруть участь дві сторони: держава-попередниця, яку було змінено іншою державою у випадку правонаступництва держав, і держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку правонаступництва держав. Правонаступництво держав не повинне порушувати права третіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках.
Підставами правонаступництва держав є: соціальні революції, деколонізація, об'єднання держав, переділ держави, відокремлення від держави частини території та передача частини території однієї держави іншій.
Об'єктами дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність у країні і за кордоном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, державні кордони, членство держав у міжнародних організаціях.
Питання про правонаступництво держави не виникає за умови зміни уряду незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. І в тому, і в іншому випадку держава продовжує бути пов'язаною своїми правами та обов'язками відповідно до міжнародного права. Така зміна не порушує неперервності існування держави, з чого й постає принцип неперервності держави.
Раніше питання правонаступництва, насамперед територіальної належності, боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод. Наприклад, Сен-Жерменська угода від 1919 р. передбачала розв'язання територіальних проблем держав-наступниць унаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, а також їхню відповідальність за державні борги держави-попередниці. Існувала практика укладання двосторонніх угод про передачу прав і зобов'язань між колоніальними державами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, під чиїм впливом вони перебували. Подібна практика була властива таким державам, як Франція, Нідерланди, Англія. Наприклад, Велика Британія уклала аналогічні угоди більш ніж із десятьма такими державами, серед яких були Гана, Кіпр, Нігерійська федерація, Сьєрра-Леоне, Мальта. Такі угоди містили перехідні, тимчасові настанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язань метрополії та положення про наступні договірні стосунки між ними. Проте багато держав розглядали таку договірну систему як примусову й незадовільну, і подальшого розвитку вона не набула.
Тривалий час чинні міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і понині.
На сьогодні основні питання правонаступництва держав урегульовані у двох універсальних міжнародних угодах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про Правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., яка, згідно зі ст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і набрала чинності 6 листопада 1996 р., та Віденській конвенції про Правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р., яка ще на початок 2002 р. не набрала чинності. Проте вона є досить відомим актом, і її положення можуть застосовуватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми. Україна ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником. Існування універсальних договірних норм в інституті правонаступництва держав забезпечує надійні правові підстави сучасних міжнародних відносин.
Основні питання правонаступництва держав щодо договорів регулюються договірними нормами чинної Віденської конвенції про Правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. і є обов'язковими для її держав-учасниць, для яких Конвенція набула чинності. Інші держави можуть користуватися конвенційними настановами як авторитетними джерелами міжнародного звичаєвого права разом із тими, які в конвенції не містяться і, відповідно, є менш популярними серед теоретиків і практиків. У преамбулі Конвенції, зокрема, зазначається, що норми міжнародного звичаєвого права регулюватимуть питання, що не знайшли вирішення в настановах цієї Конвенції.
Заслуговують на увагу твердження Конвенції про те, що, незважаючи на її застосування до наслідків правонаступництва держав щодо угод між державами, ніщо не обмежує застосування її норм до наслідків правонаступництва держав щодо міжнародних угод між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, під дію яких вони підпадають унаслідок міжнародного права. Під дію Конвенції підпадають лише випадки правонаступництва держав, що здійснюються відповідно до міжнародного права та до принципів міжнародного права, втілених у Статуті Організації Об'єднаних Націй .
Узвичаєним принципом інституту правонаступника держав є принцип непорушності кордонів. У ст. 11 Віденська конвенція 1978 р. затвердила норму міжнародного звичаєвого права, відповідно до якої правонаступництво держав не стосується кордонів, установлених договорами, і договірних прав та зобов'язань стосовно їхніх режимів.
Одна або декілька держав-наступниць у разі територіальних змін держави або держав-попередниць залишаються в межах державних кордонів попередників і не мають права змінювати кордони з іншими державами. Таким чином, установлені в договірному порядку державні кордони за правонаступництва держав є питанням факту правонаступництва і не можуть бути піддані перегляду інакше ніж відповідно до міжнародного права і за згодою із заінтересованими державами. Ця настанова підтверджується як національною, так і міжнародно-правовою практикою держав. Вирішуючи таке питання, держави робили односторонні заяви, приймали національні закони, укладали міжнародні угоди, зверталися до міжнародних судових установ.
Наприклад, ст. 2 ч. З Конституції України 1996 р. визнає, що «територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною». Затверджуючи міжнародно-правові принципи цілісності та недоторканності державної території в Конституції, водночас затверджуються державні кордони, що існували до її прийняття. Зрозуміло, що йдеться про ті кордони, які Україна успадкувала від колишньої Української РСР як однієї з республік колишнього Союзу РСР, тобто повоєнні кордони, встановлені відповідно до міжнародних домовленостей та адміністративно-територіального устрою колишнього СРСР. Ст. 122 Конституції Естонської Республіки 1992 р. підкреслює значення міжнародних договорів і визначає, що «сухопутний кордон Естонії встановлюється Тартуським мирним договором від 2 лютого 1920 р. та іншими міжнародними договорами. Морський кордон і повітряний кордон Естонії встановлюються на підставі міжнародних конвенцій».
У справі Лівія/Чад Міжнародний Суд ООН, зокрема, розглянув питання, яке стосується правонаступництва щодо договорів про кордони, і зазначив, що «кордон, встановлений відповідно до договору, набуває сталості, що не обов'язково має поширюватися на такий договір. У тому разі, коли кордон є предметом угоди, тривалість існування такого кордону не залежить від терміну дії договору, відповідно до якого кордон був узгоджений».
Конвенція 1978 р. містить ст. 12, що піддавалася критиці окремими фахівцями. В ній ідеться про те, що правонаступництво держав не торкається зобов'язань і прав, які стосуються використання будь-якої території або обмежень щодо користування нею, установлених договором на користь будь-якої іноземної держави, груп держав або всіх держав і таких, які вважаються невід'ємно належними до зазначеної території.
В даному разі конвенційна норма закріплює положення про інститут міжнародних сервітутів, суть якого, відповідно до означеної статті, полягає в тому, що певні права держави щодо частини іноземної території або певні зобов'язання територіального суверена перед іноземними державами щодо частини своєї території нерозривно пов'язані з цією територією і за зміни її належності автоматично переходять до нового територіального суверена. Прикладами таких територій можуть бути демілітаризовані і нейтралізовані зони, території, здані в оренду іноземній державі (міжнародна оренда), території, на яких здійснюється договірне право вільного транзиту. Згідно зі ст. 12 п. З положення цієї статті не застосовуються до договірних зобов'язань держави-попередниці, що передбачають заснування іноземних військових баз на території, які є об'єктом правонаступництва держав.
Відповідно до норми міжнародного звичаєвого права Правонаступництво держав не поширюється автоматично на договори, які мають здебільшого політичний характер і визначену політичну орієнтацію. До них належать союзницькі договори, договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, договори про нейтралітет.
У разі переходу частини території від однієї держави до іншої діє принцип рухомості договірних кордонів. Суть його полягає в тому, що угоди держави-попередниці втрачають свою силу на переданій їй території, і на ній починають діяти угоди держави, до якої ця територія перейшла, за винятком випадків, коли застосування даних угод стосовно території, що перейшла, є несумісним з їхнім об'єктом і метою або докорінно змінило б умови його дії (ст. 15 Віденської конвенції 1978 р.). Подібні обставини можуть виникнути, наприклад, у разі сесії - передачі частини території однієї держави другій на підставі міжнародного договору або в результаті обміну на договірних засадах територіальними ділянками, як правило, між прикордонними державами з урахуванням географічних або економічних чинників. Наприклад, у 1951 р. колишній СРСР і Польща на підставі договору обмінялися територіальними ділянками в районах Люблінського воєводства ПНР та Львівської області УРСР, 1947 р. СРСР поступився Афганістану частиною водної території ріки Амудар'ї.
Віденська конвенція 1978 р. регулює також проблеми» правонаступництва держав, які виникають під час об'єднання та відокремлення держав.
При об'єднанні держав усі їхні угоди зберігають чинність, але застосовуються лише щодо певної частини території держави-наступниці, до якої вони були чинні в момент правонаступництва. Дія багатосторонньої угоди може бути поширена на всю територію держави-наступниці, якщо вона зробить повідомлення про це і якщо для цього не буде потрібно згоди всіх її учасників (ст. 31). Стаття діє лише в тому разі, якщо держави не домовилися про інше, або очевидно, що застосування цієї угоди стосовно держави-спадкоємниці було б несумісним з об'єктом і метою цієї угоди. Таке договірне положення ґрунтується на звичаєвій нормі, що застосовувалася в практиці держав. Наприклад, під час об'єднання Сирії та Єгипту в Об'єднану Арабську Республіку 1958 р. або об'єднання Танганьїки і Занзібару в Танзанію 1964 р. договори кожної зі сторін, що об'єдналися, залишалися в силі на тій частині території новоутвореної держави, де вони застосовувалися до об'єднання. У листі на ім'я Генерального Секретаря ООН від 1 березня 1958 р. Міністерство закордонних справ Об'єднаної Арабської Республіки заявило про те, що всі міжнародні акти й угоди, укладені Єгиптом і Сирією з іншими країнами, будуть чинні в територіальних межах, приписаних у цих документах відповідно до принципів міжнародного права.
Об'єднання двох держав ФРН та НДР 1990 р. створило іншу ситуацію, ніж та, що припускає ст. 31, і тим самим створило новий прецедент, що розвиває звичаєву правову базу інституту правонаступництва держав. Відмінність полягає в тому, що держави об'єдналися не шляхом їхнього злиття для утворення нової держави, а шляхом входження НДР у ФРН, у результаті чого НДР втратила свою правосуб'єктність, а ФРН зберегла. В договорі про об'єднання Німеччини від 31 серпня 1990 р. було врегульоване питання щодо правонаступництва їхніх договорів. Ст. 11 Договору передбачала, що всі міжнародні акти і угоди, в яких ФРН була стороною, збережуть свою чинність і що права та обов'язки, які випливають із них, будуть застосовуватися також і на території НДР. У ст. 12 зазначалося, що міжнародні договори, укладені НДР, мають бути обговорені з заінтересованими сторонами з метою їхнього врегулювання або підтвердження про їхнє подальше застосування, доопрацювання або припинення їхньої дії з урахуванням забезпечення довіри, інтересів держав, які беруть у них участь, договірних зобов'язань ФРН та принципів вільного демократичного порядку, керованого відповідно до правил закону і поваги компетенції Європейських співтовариств. Після таких консультацій об'єднана Німеччина визначила свою позицію відповідно до таких договорів.
Територіальні зміни внаслідок відокремлення частини або частин території держави, наприклад поділ держави з продовженням існування держави-попередниці або її зникнення, також породжують проблеми правонаступництва держав щодо двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів та, відповідно, зобов'язань і прав, які з них випливають. У практиці держав існують численні приклади таких змін, наприклад відокремлення 1947 р. Пакистану від Індії та утворення ним самостійної держави; вихід за таких само умов 1965 р. Сінгапуру зі складу Федерації Малайзії; поділ 1961 р. Об'єднаної Арабської Республіки на дві незалежні держави - Сирію та Єгипет; припинення існування і поділ 1991 р. Союзу РСР на 15 нових держав у межах його колишньої території; поділ у 1991-1992 рр. СФРЮ на п'ять нових державних утворень; поділ 1992 р. Чехословаччини на дві держави -- Чеську Республіку і Словацьку Республіку та ін.
Статті 34 і 35 Віденської конвенції 1978 р. щодо подібної ситуації передбачають такий порядок вирішення цього питання. Якщо держави не домовилися про інше і якщо договір не втрачає чинності як такий, що не відповідає новим обставинам (п. 2 ст. 34; п. а, п. с ст. 35), то в разі відокремлення частини або частин території держави та утворення однієї або кількох держав будь-який договір, що був чинним у момент правонаступництва держав стосовно всієї території держави-попередниці, продовжує зберігати чинність щодо кожної держави-наступниці, яка утворилася в такий спосіб. Будь-який договір, який був чинним у момент правонаступництва держав щодо лише тієї частини території держави-попередниці, що стала державою-наступницею, продовжує зберігати чинність стосовно лише цієї держави-наступниці. Коли після відокремлення будь-якої частини її території держава-попередниця продовжує існувати, будь-який договір, що в момент правонаступництва держав був чинним стосовно держави-попередниці, продовжує зберігати чинність стосовно її збереженої території. Такі конвенційні норми закріплюють принцип, що припускає обов'язковість договорів держави-попередниці для новоутворених держав. Слід особливо наголосити на тому, що йдеться про виникнення нових держав у результаті поділу території незалежних суверенних держав, а не утворення нових незалежних держав у процесі деколонізації залежних територій.
Незважаючи на очевидний намір міжнародного законодавства закріпити за такими державами, які виникають при відокремленні або поділу держави, при правонаступництві рівні права та зобов'язання держави-попередниці, стабілізувати і продовжити їх двосторонні і багатосторонні договірні відносини - практика держав у цьому питанні неоднорідна.
Згідно з Угодою про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаною 8 грудня 1991 р. у Мінську Росією, Україною та Білоруссю, було проголошено, що «Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». У Протоколі до цієї Угоди, підписаному 21 грудня 1991 р. в Алмати всіма колишніми республіками СРСР за винятком Грузії і Прибалтійських республік, констатувалося, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування», а також те, що учасники СНД гарантують виконання міжнародних зобов'язань, які випливають із договорів та угод колишнього СРСР. Звідси видно, що всі держави-учасниці СНД вважають себе рівноправними правонаступниками СРСР. Єдине переважне право у правонаступництві було надано Росії, яке полягало в чітко висловленій згоді всіх країн СНД у продовженні Російською Федерацією постійного членства СРСР в ООН, в тому числі постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях. Проте в зазначеній та інших угодах держав-правонаступниць СРСР нічого не сказано про винятковий, або спеціальний, статус Російської Федерації, або про перейняття Російською Федерацією всіх зобов'язань і прав колишнього СРСР.
Однак Росія здійснює іншу концепцію правонаступництва, яку зазначено у формулюванні: «Російська Федерація як держава-продовжувач Союзу РСР»1. На підставі цього російські вчені роблять висновок про те, шо, позаяк місце СРСР у світовій політиці посідає Росія, вона і є основним, генеральним правонаступником Союзу РСР. У російській міжнародно-правовій доктрині науковці розвивають такий напрям у теорії правонаступника, як концепцію континуїтета Росії, тобто Росії як право продовжувача СРСР1, що передбачає перехід до неї всіх його прав та обов'язків.
Росія розглядається одночасно і правонаступницею СРСР і його продовжувачкою. Ця концепція відповідає інтересам Росії і була підтримана Європейським Співтовариством та його державами-учасницями, про що свідчить їхня Заява від 23 грудня 1991 р. Проте практика втілення такої правової політики небезперечна; вона порушує низку додаткових правових питань, насамперед щодо прав та обов'язків решти суверенних держав-правонаступниць СРСР. їхня реакція на таке вирішення проблеми правонаступництва неоднозначна. З цим принципово не згодна, зокрема, Україна, яка наполягає на тому, що питання правонаступництва держав відповідно до міжнародного права повинні вирішуватися не в односторонньому порядку, а шляхом договірного процесу заінтересованих держав.
Саме так вирішують проблему держави-правонаступниці ЧССР. За поділу 1992 р. ЧССР Чеська Республіка і Словацька Республіка опублікували загальну заяву, в якій інформували міжнародне співтовариство про те, що обидві держави-наступниці додержуватимуться всіх міжнародних договорів, у яких держава-попередниця була стороною, і в разі потреби, за різноманітних їх тлумачень двома державами, проводити переговори. А ст. 153 Конституції Словаччини безпосередньо визначає, що «Словацька Республіка є правонаступницею всіх прав і зобов'язань за міжнародними угодами та договорами, підписаними Чехословацькою Федеративною Республікою, в межах, визначених конституційним законом Чехословацької Федеративної Республіки, або в межах, визначених угодою між Словацькою Республікою та Чеською Республікою». Таке вирішення проблеми про правонаступництво держав щодо договорів підтверджує життєздатність конвенційних норм і було позитивно сприйняте світовим співтовариством, нові держави без затримки стали членами ООН .
Специфічна ситуація склалася в результаті поділу СФРЮ. П'ять новоутворених держав - Боснія і Герцеговина, Хорватія, Словенія і колишня Республіка Югославії Македонія - були визнані державами-учасницями Європейського Співтовариства і прийняті до членів ООН. Парламент СФРЮ, в якому залишилися представники Сербії та Чорногорії, наприкінці 1992 р. ухвалив Конституцію і утворив Союзну Республіку Югославію, яку було проголошено державою, що продовжує правосуб'єктність СФРЮ та її міжнародну діяльність, а також представництво в ООН. Фактом є те, що дійсно новою виступає лише назва країни, а її територія і населення лишаються в межах колишніх двох республік Югославії. Тобто це є наочним прикладом ситуації відокремлення частин країни, що врегульовується ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. Проте, здавалося б, правомірна вимога СРЮ зазнала різко негативної реакції з боку держав, які відокремилися, і була підтримана міжнародним співтовариством. Так, Рада Безпеки в резолюції 777 (1992 р.) і Генеральна Асамблея в резолюції 47/1 проголосили, що «Федеративна Республіка Югославія (Сербія та Чорногорія) не можуть автоматично продовжувати членство колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії в ООН», що «держава, відома раніше як Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, припинила своє існування» і що їй необхідно подати заяву про вступ до членів ООН. Ці ж заперечення і положення про те, що СРЮ не може вважатися державою-членом ООН, були підтверджені в «Листі постійних представників Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії та колишньої Республіки Македонії при ООН від 27 травня 1999 р. на ім'я Генерального секретаря ООН»1.
У розглянутій ситуації суперечливим із правового погляду є твердження про те, що СРЮ - це нова держава, а не держава-попередниця, що продовжує існувати після відокремлення від неї частин її території з утворенням нових держав. Даний приклад суперечить правовій нормі про правонаступництво договорів держави-попередниці, її праву на продовження участі в багатосторонніх договорах, відповідно, і зберіганню членства у міжнародних організаціях. Про те, що ця проблема мала більшою мірою політичний, аніж правовий, характер, свідчить те, що 4 листопада 2000 р. у відповідь на прохання нового президента СРЮ В. Коштуніци до Генеральної Асамблеї ООН державі було повернуто її членство в ООН.
Особливу увагу Віденська конвенція 1978 р. надала правонаступництву нових незалежних держав. Після Другої світової війни принцип рівноправності і самовизначення народів, закріплений у Статуті ООН, став одним з основних принципів міжнародного права. Це активізувало в 60-70-х роках процес здобуття колоніальними і залежними країнами незалежності. Урегулювання численних проблем, пов'язаних із цим, було основним завданням, що постало перед Комісією з міжнародного права ООН у ході підготування проекту Конвенції. Це знайшло відображення в преамбулі Конвенції, де йдеться про те, що в основу домовленості лягли глибокі зміни в міжнародному співтоваристві, зумовлені процесом деколонізації, з урахуванням того, що інші чинники можуть у майбутньому призводити до випадків правонаступництва держав. Примітне, що Конвенція не виконала свого основного призначення, бо «нові незалежні держави» цілком її проігнорували, і тільки «інші чинники в майбутньому», як прозорливо відзначили її укладачі, дозволили їй набрати чинності.
Термін «нова незалежна держава» для мети даної Конвенції означає: «держава-наступниця, територія якої безпосередньо перед моментом правонаступництва держави була залежною територією, за міжнародні відносини якої була відповідальна держава-попередниця» (ст. 2, п. її).
Ст. 16 затвердила загальне правило правонаступництва таких держав щодо договорів, відповідно до якого нова незалежна держава не зобов'язана зберігати в чинності якийсь договір або ставати його учасником лише тому, що в момент правонаступництва держави цей договір був чинним щодо території, яка є об'єктом правонаступництва держав. У цій нормі закріплено принцип звичаєвого міжнародного права, принцип «чистої дошки», що застосовувався з початку XX ст. стосовно правонаступництва до нових держав, які створювалися на території держав, що існували раніше, за досягнення ними незалежності. Він означає, що нова незалежна держава не пов'язана договорами, укладеними колишніми державами-метрополіями.
Участь таких держав у багатосторонніх угодах регулюється ст. 17, у якій ідеться про те, що нова незалежна держава може шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій статус учасника будь-якого багатостороннього договору, що на момент правонаступництва держав був чинним стосовно території, яка є об'єктом правонаступництва держав. Якщо існують умови, що потребують для участі такої держави в багатосторонньому договорі згоди всіх інших держав, то така згода необхідна. Таким чином, набуття статусу учасника багатостороннього міжнародного договору для нових незалежних держав має в основному повідомний характер. Правонаступництво щодо двосторонніх угод має погоджувальний характер, поза як двосторонній договір вважається чинним між новою незалежною державою та іншою державою-учасницею в тому разі, якщо вони чітко про це домовилися або висловили мовчазну згоду (ст. 24).
Слід зазначити, що Віденська конвенція 1978 р. у своїх ключових статтях одним з основних засобів розв'язання суперечливих проблем правонаступництва припускає насамперед укладання угоди між заінтересованими сторонами, а в разі відсутності такої - застосування її норм.
Щодо правонаступництва державної власності, архівів та боргів застосовуються норми міжнародного звичаєвого права, основні з яких кодифіковані у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Конвенція не набрала чинності.
За загальним правилом Конвенція передбачає її застосування виключно щодо правонаступництва держав, яке здійснилося після набуття нею чинності, якщо не досягнуто іншої домовленості. Слід звернути увагу на те, що основним засобом регулювання проблем правонаступництва між сторонами згідно з настановами цієї Конвенції є угода між ними. 1 лише в тому випадку, коли така угода відсутня, можуть бути використані правила Конвенції. Таке формулювання міститься в усіх основних статтях Конвенції.
Статті 7-18 Конвенції застосовуються до правонаступництва державної власності держави-попередника. «Державна власність держави-попередника» щодо положень Конвенції означає майно, права та інтереси, що на момент правонаступництва держав належали, відповідно до внутрішнього права держави-попередника, цій державі. Посилання на внутрішньодержавне право держави-попередника є необхідним, поза як міжнародне право не визначає обсягу такої власності, це внутрішня компетенція конкретної держави. Якщо сторони не домовилися про інше, перехід державної власності здійснюється без компенсації (ст. 11).
За об'єднання держав їхня власність переходить до об'єднаної держави (ст. 16). За передачі частини території держави її нерухома державна власність, що знаходиться на цій території, і рухома державна власність, пов'язана з її діяльністю на цій території, що є об'єктом правонаступництва держав, переходить до держави-наступниці (ст. 14). Так само регулюється питання щодо нерухомої і рухомої державної власності під час відокремлення частини або частин території держави. У цьому разі може поставати питання про справедливу компенсацію між сторонами (ст. 17).
Питання визначення державної власності в різних країнах, залежно від соціально-політичного ладу, економічного устрою, правової системи, вирішується по-різному. Проте до нерухомої державної власності в будь-якій державі належать, наприклад, державні будинки, споруди, підприємства, банки, засоби зв'язку, комунальні підприємства; у деяких країнах - також земля, її надра та інші природні ресурси. До рухомої власності належать залізничний, водний і повітряний транспорт, автомобілі та інші транспортні засоби, засоби виробництва, зброя, що є державною власністю.
За поділу держави та утворення на її території двох і більше держав-наступниць нерухома і рухома державна власність держави-попередниці переходить до держави-наступниці, на території якої вона розташована, а нерухома і рухома державна власність держави-попередниці, що знаходиться за кордоном, переходить до держав наступниць у справедливих частках. Передбачається можливість справедливої компенсації (ст. 18).
2.3 Правонаступництво держав щодо державних архівів та державних боргів
У ст. 20 Віденської конвенції 1983 р. зазначено, що «державні архіви держави-попередниці» означають сукупність документів будь-якої давнини та різновиду, зроблених або придбаних державою-попередницею протягом її діяльності, що на момент правонаступництва держав належали державі-попередниці відповідно до її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви з різною метою. Загальні основні правила правонаступництва державних архівів такі: перехід державних архівів відповідно до територіального принципу; перехід державних архівів відбувається без компенсації; правонаступництво держав не стосується архівів третіх держав, які знаходилися на території держави-попередниці і які належать їй відповідно до її внутрішнього права; зберігання державою-попередницею державних архівів цілими та неушкодженими. За переділу держави, передачі або відокремлення частини території держави іншій державі частина державних архівів держави-попередниці, необхідних для нормального керування цією територією або що стосується винятково чи головним чином такої території, переходить до держави-наступниці. На прохання держави-наступниці і за рахунок останньої вона може одержати додаткові державні архівні документи, пов'язані з інтересами переданої території (ст. 27, 30, 31).
За об'єднання держав архіви переходять до новоствореної держави-наступниці.
Згідно зі ст. 33 Віденської О конвенції 1983 р. з метою регулювання правонаступництва «державний борг» означає будь-яке фінансове зобов'язання держави-поперед-ниці стосовно іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права. Наслідки переходу державних боргів полягають у припиненні зобов'язань держави-попередниці та виникнення цих боргових зобов'язань у держави-наступниці .
Важливу настанову містить ст. 36 Конвенції про відсутність наслідків правонаступництва держав для кредиторів: «Правонаступництво як таке не стосується прав і зобов'язань кредиторів». Звідси зрозуміло, що Правонаступництво не має будь-яких юридичних наслідків для кредиторів, а питання, що постають, повинні вирішуватися за принципом pactasuntservanda як у разі виникнення нової незалежної держави, так і держави, що утворилася внаслідок територіальних змін.
За переділу держав, передачі частини території або відокремлення частини території держави та утворення нових держав державний борг держави-попередниці переходить до держави-наступниці у справедливій частці з урахуванням, зокрема, майна, прав та інтересів, які переходять до держави-наступниці у зв'язку з означеним державним боргом (ст. 37, 40, 41). Коли дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну державу, державний борг переходить до такої держави-наступниці.
Міжнародно-правове регулювання з питань правонаступництва держав щодо договорів, державної власності, державних архівів і державних боргів має для України, як і для всіх нових держав, які утворилися в результаті переділу, або, як частіше зазначають, розпаду, ліквідації СРСР, актуальне значення. Будучи безпосередніми учасниками сучасного процесу правонаступництва, вони, по-перше, на власному досвіді відчувають дію норм міжнародного договірного та звичаєвого права у цій сфері, а по-друге, роблять практичний внесок у їх подальший розвиток та визнання.
В основу здійснення правонаступництва нових держав, які були суб'єктами СРСР, покладено принципи міжнародного права і настанови Віденських конвенцій про правонаступництво 1978 і 1983 рр., передусім зафіксований у них договірний принцип заінтересованих держав, який передбачає укладання між ними договорів та угод для вирішення або врегулювання цього питання.
Початок договірному процесові поділу СРСР та вирішенню питань правонаступництва поклали ряд таких угод 1991 р. і наступних років. Так, у Мінській угоді, підписаній Росією, Україною та Білоруссю про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р., було проголошено, що СРСР «як суб'єкт міжнародного права більше не існує»*. В Алматинській Декларації країн СНД від 21 грудня 1991 р. наголошується на тому, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». У ній зазначається також, що держави-учасниці СНД гарантують «виконання міжнародних зобов'язань, які випливають з договорів та угод колишнього Союзу РСР». Одночасно 21 грудня 1991 р. Рада глав держав СНД у своїй Постанові підтримала «...Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство у Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях». У Постанові зазначалося також, що «Республіка Білорусь, РРФСР та Україна підтримають інші держави Співдружності у вирішенні питань їхнього повноправного членства в ООН та інших міжнародних організаціях». Так, з урахуванням політичного та економічного становища Росії, яке вона посідала в СРСР, його колишні учасники вирішили питання про правонаступництво у багатосторонньому міжнародному договорі - Статуті ООН одного з них. На підставі цього Росія зробила висновок, що вона є продовжувачем СРСР, володаркою всіх його прав і зобов'язань.
Загальний підхід до питань правонаступництва стосовно договорів колишнього Союзу РСР був утілений у Меморандумі про порозуміння з питань правонаступництва щодо договорів колишнього Союзу РСР, які становлять взаємний інтерес, від 6 червня 1992 р, У п. 1 Меморандуму зазначається, що практично всі багатосторонні міжнародні договори колишнього Союзу РСР мають загальний спільний інтерес для держав-учасниць Співдружності. Питання про участь у цих договорах вирішується відповідно до принципів і норм міжнародного права кожною державою-учасницею самостійно, залежно від специфіки конкретного випадку, характеру та змісту того чи іншого договору. Положення п. 1 Меморандуму сформульоване відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 р.
Такий само підхід до вирішення цього питання чітко зафіксовано в Законі України про правонаступництво України 1991 р., ст. 7 якого наголошує: «Україна є правонаступником прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки». Як приклад практичного здійснення такої правової політики щодо спеціальних багатосторонніх договорів можна навести «Закон України про участь України в митній конвенції про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП (Конвенція МДП 1975 р.)» від 15 липня 1994 р., де зазначено: «...вважати обов'язковою цю Конвенцію для України як однієї з держав-правонаступниць колишнього Союзу РСР».
Стосовно договорів, які були чинними в момент правонаступництва лише щодо території України, ст. 6 Закону України про правонаступництво постановляє, що «Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України», що-відповідає її міжнародним зобов'язанням за п. 2Ь ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. У п. 2 зазначеного Меморандуму учасники СНД відзначили, що є перелік двосторонніх міжнародних договорів колишнього Союзу РСР, які стосуються інтересів двох і більше (але не всіх) держав-учасниць Співдружності. До таких договорів належать, зокрема, договори про скорочення озброєнь, непоширення ядерної зброї. Так, у Постанові 1992 р. «Про участь держав-учасниць СНД в Договорі між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності дії 1987 р.» держави-правонаступниці СРСР підтвердили свою участь у договорі стосовно їхньої території і з урахуванням їхніх національних інтересів. Україна як власник ядерної зброї, успадкованої нею від колишнього СРСР, 1994 р. приєдналася до багатостороннього Договору про непоширення ядерної зброї від 1 липня 1968 р., учасником якого був СРСР, проголосивши про свій намір позбавитись від ядерної зброї після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа.
3.2 Правонаступництво України
Міжнародні договори колишнього СРСР про кордони та їхні режими торкаються інтересів усіх держав-правонаступниць. Відповідно до норм міжнародного права, наприклад принципу непорушності кордонів, п. 2а ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., ст. 11 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., правонаступництво держав не торкається встановлених договором кордонів. На підставі цього держави-наступниці повинні підтвердити державні кордони колишнього СРСР, що пролягають по їхній території, з третіми державами або фіксувати їх наступними договорами з прикордонними державами. Кордони між державами-наступниця-ми, згідно зі ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., повинні збігатися зі старими межами адміністративно-територіального поділу СРСР. Україна, наприклад, вирішує це питання згідно з нормами міжнародного права у ст. 5 Закону України про Правонаступництво України в такий спосіб: «Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, і кордон між Українською та Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 р. є державним кордоном України».
Прикладом практичного підходу України до вирішення питання про Правонаступництво двосторонніх міжнародних договорів є укладена в результаті обміну нотами угода від 10 травня 1995 р. між СІЛА і Україною про те, що основою двосторонніх угод, укладених між цими країнами, була ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. У результаті подоговірного розгляду цього питання двома сторонами було вирішено, що одні договори застаріли, другі не можуть бути застосовані, а треті, зазначені в Додатку, розглядатимуться як чинні.
Після поділу СРСР на окремі незалежні держави виникли проблеми, пов'язані з правонаступництвом держав щодо державної власності, насамперед за кордоном, і державних боргів.
Згідно з Договором про Правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР від 4 грудня 1991 р., держави-правонаступниці СРСР (15 республік та СРСР як держава-попередниця), беручи до уваги принципи міжнародного права і настанови Віденської конвенції про Правонаступництво держав щодо державного майна, державних архівів та державних боргів 1983 р., домовилися про те, що частка кожного з них у загальній сумі боргу та активів, яка визначається з урахуванням виробленого національного прибутку, експорту, імпорту та чисельності населення (агрегований показник) у 80-90-х рр., у відсотках дорівнює: РРФСР - 61,34; Україна - 16,37; Республіка Білорусь - 4,13; Республіка Узбекистан - 3,27; Казахська РСР - 3,86; Республіка Грузія -- 1,62; Азербайджанська Республіка - 1,64; Литовська Республіка - 1,41; Республіка Молдова - 1,29; Латвійська Республіка - 1,14; Республіка Киргизстан - 0,95; Республіка Таджикистан - 0,82; Республіка Вірменія - 0,86; Туркменістан - 0,70; Естонська Республіка - 0,62 (ст. 4). Договір набув чинності з моменту його підписання.
30 грудня 1991 р. країни СНД уклали багатосторонню Угоду про майно колишнього Союзу РСР за кордоном.
23 червня 1992 р. з моменту підписання набрала чинності Угода між Україною та Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних, відносин, ст. 13 якої передбачає передати Україні у власність частину майна колишнього СРСР за кордоном для дипломатичних і консульських потреб.
6 липня 1992 р. країни-учасниці СНД підписали Угоду про розподіл усієї власності Союзу РСР за кордоном, де у ст. 1 були підтверджені зафіксовані в Угоді 1991 р. частки країн СНД. Згідно зі ст. 2 Угоди застосування зазначених часток стосується не тільки нерухомої власності, що була в користуванні дипломатичних, консульських та інших представництв колишнього Союзу РСР, і рухомості, пов'язаної з обслуговуванням цих представництв, а також усіх видів інфраструктур і прибутків від їхньої експлуатації, прибутків від реалізації всіх різновидів власності, що належали колишньому Союзу РСР за кордоном; власності і прибутків від діяльності СРСР, а також юридичних осіб, які перебували під його юрисдикцією або контролем, а також усіх інших видів власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Кожна сторона-учасник Угоди 1992 р. має право на самостійне володіння, користування і розпорядження належною, фіксованою часткою, що відійшла до неї від усієї власності колишнього СРСР, а також правом її виділення в натурі.
2 серпня 1992 р. набрала чинності підписана Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР, у якій ще раз було закріплено право власності України на частку нерухомого майна обсягом 16,37%, а також визначені механізми та поетапність її передачі.
9 березня 1992 р. було створено Комісію для розгляду комплексу питань, пов'язаних із правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього СРСР, у п. 2 якого передбачалося, що питання, пов'язані з правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього СРСР, будуть вирішуватися на двосторонніх засадах. 9 жовтня 1992 р. глави держав СНД ухвалили рішення про припинення роботи Комісії.
У результаті численних багатосторонніх і двосторонніх переговорів та укладених угод між державами СНД Росія остаточно вирішила це питання для себе в односторонньому порядку. Відповідно до Указу Президента Російської Федерації «Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном» від 8 лютого 1993 р. Російська Федерація як держава-продовжувач Союзу РСР перебрала на себе всі права на нерухому і рухому власність колишнього СРСР, що знаходиться за кордоном, а також виконання всіх зобов'язань, пов'язаних із використанням цієї власності. Всі питання щодо реалізації багатосторонньої Угоди про власність колишнього Союзу РСР за кордоном від 30 грудня 1991 р., укладеної країнами СНД, президентським Указом було доручено урядові Російської Федерації вирішувати на двосторонній основі .
10 лютого МЗС України заявило, що будь-які односторонні рішення Російської Федерації щодо визначення свого статусу як продовжувача СРСР суперечать нормам міжнародного права і призводять до порушення прав інших держав - суб'єктів колишнього СРСР.
Враховуючи спроби Російської Федерації змінити в односторонньому порядку статус нерухомості колишнього СРСР за кордоном, МЗС України неодноразово нотами від 22 лютого 1993 р., 20 липня 1995 р. і 21 листопада 1997 р. зверталося до зарубіжних держав з проханням не здійснювати перереєстрації нерухомості колишнього СРСР за кордоном на ім'я Російської Федерації.
Надалі питання ліквідації державного зовнішнього боргу та активів СРСР уточнювались у двосторонніх угодах між Росією - з однієї сторони, й Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Україною - з іншої. Російська сторона пропонувала так званий нульовий варіант, за якого всі активи та борги передавалися державами-спадкоємицями Російській Федерації (офіційної інформації про розмір як боргів, так і активів колишнього СРСР не існує).
Так, 9 грудня 1994 р. було підписано «Угоду між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу та активів колишнього Союзу РСР» за схемою «нульового варіанта». У ст. З Угоди зазначалося, що «Україна передає, а Російська Федерація приймає на себе зобов'язання щодо виплати частки України в зовнішньому державному боргу колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». Ст. 4 визначала: «Для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». З моменту набрання Угодою чинності всі зазначені питання між Договірними Сторонами є цілком урегульованими (ст. 5). Але набрати чинності для України Угода може лише в разі ратифікації її Верховною Радою України. З цього питання Верховна Рада України прийняла 19 лютого 1997 р. Постанову № 86/97-ВР, в якій підтвердила, що Україна як повноправний правонаступник активів колишнього СРСР, набутих за безпосередньої участі українського народу, має повне право на наслідування частини активів і несення зобов'язань щодо сплати частини боргів колишнього СРСР. Згідно з Постановою, Верховна Рада України розгляне доречність прийняття Закону про ратифікацію зазначеної Угоди після отримання від уповноважених органів Російської Федерації інформації щодо: пооб’єктного складу, балансової та ринкової вартості власності колишнього СРСР за кордоном, підтвердженої висновками міжнародного аудиту; стану балансів Держбанку СРСР, Гохрану СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, його філій та відділень за кордоном колишнього СРСР, МБЕС, М1Б, закордонних банків, які перебували у власності колишнього СРСР, за станом на 1 грудня 1991 р., підтвердженого висновками міжнародного аудиту; обсягів золотого запасу колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 р.; обсягів та пооб'єктного складу діамантового фонду колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 р.; обсягів і структури заборгованості країн-боржників СРСР за станом на 1 грудня 1991 р., термінів та умов ліквідації такої заборгованості, а також її руху з 1 грудня 1991 р. до поточного часу. На сьогодні такої повної інформації щодо боргів та активів колишнього СРСР російською стороною не надано, що не дає змоги визначити не процентну, а реальну частку активів та боргів, що мали б належати Україні згідно з досягнутими домовленостями, які наведеш вище. Проблема чекає на її обґрунтоване, правове спільне вирішення .
Правонаступництво країн СНД щодо державних архівів СРСР відбувалося відповідно до норм міжнародного звичаєвого права і ст. 31 Віденської конвенції 1983 р., що знайшло своє відображення в положеннях Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР від 6 липня 1992 р. Сторони визнали цілісність і неподільність архівів Російської імперії та СРСР, що знаходяться за межами їхніх територій. Учасники взаємно визнали перехід під їхню юрисдикцію архівів СРСР, які знаходяться на їхніх територіях. Учасники Угоди зобов'язалися забезпечувати відповідно до свого законодавства доступ дослідників до архівів і визнавати на своїх територіях юридичну силу довідок, виданих державними архівними закладами країн СНД.
Попри самопроголошення України державою-правонаступницею, ухвалення відповідного законодавчого акта та приєднання до Конвенції 1978 р., питання внутрішньодержавної чинності договорів колишнього Радянського Союзу і досі залишається відкритим.
Схвалена презумпція континуїтету хоча й сприяла з’ясуванню долі договірних зобов’язань екс-СРСР на початковому етапі незалежності, утім вона не спроможна дати однозначної відповіді на питання про їх чинність у довгостроковій перспективі.
Практика ухвалення відповідних рішень стосовно чинності окремих як двосторонніх інструментів (шляхом укладення відповідних домовленостей), так і багатосторонніх документів (шляхом нотифікації депозитаріїв про правонаступництво) може розглядатися двояко.
З одного боку, названа практика може тлумачитися як фактично повторне підтвердження їх чинності, що має суто декларативне значення, а з іншого, як правовстановлююча, тобто така, що, по суті, ставить під сумнів практичну корисність самої презумпції континуїтету.
У зв’язку з цією суперечністю, на наш погляд, вбачається доцільним виходити з такого: відповідь на питання про застосовність усіх радянських угод, щодо яких не було прийнято остаточного рішення, має бути позитивною – однак, лише за умови, що існує мовчазна (конклюдентна) згода всіх зацікавлених сторін або ж вони самі своєю поведінкою підтверджують таку застосовність.
Подальша чинність договору залежить від існування домовленості між державою-правонаступницею та іншою стороною, яка може виражатися як у чітко висловленій формі (наприклад, шляхом обміну нотами), так і за допомогою мовчазної згоди, що підтверджується фактичною поведінкою.
Окремої уваги у згаданому контексті потребуватиме офіційне опублікування та переклад текстів усіх застосовних радянських угод, насамперед тих, щодо яких вже досягнуто домовленості про продовження їх чинності.
Важливим кроком для внесення остаточної ясності у питання про місце радянських угод у вітчизняній системі права могло б стати й ухвалення відповідного Закону “Про порядок набуття чинності міжнародними договорами СРСР у національному законодавстві України”.
1. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 року.
2. Законі України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІІ.
3. Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ.
4. Антонович М. Міжнародне публічне право. – М., 2003. – 310 с.
5. Баймуратов М.О. Міжнародне право. – Сумы: Ун-тская книга, 2006. – 424 с.
6. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії / За ред. Буткевича В.Г. - К.: Либідь, 2002. – 608 с.
7. Євінтов В.І. Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 року // Юридична енциклопедія. – Том 1. – К., 1998. – 218 с.
8. Євінтов В.І. Україна у міжнародному співтоваристві // Суверенітет України і міжнародне право. – Денисов В.Н., Євінтов В.І. (ред.). – К., 1995. – С. 50.
9. Іванов Ю.А. Міжнародне право. - К.: Паливода, 2006. – 200 с.
10. Мельник Андрій. Міжнародні договори колишнього СРСР: частина національного законодавства України? // Юридичний журнал. - №3. – 2004. – С.34-36.
11. Міжнародне право / За заг.ред. Буроменського М.В. - К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.
12. Моцик О.Ф. Гарантія незворотності міжнародного визнання. Формування договірно-правової бази України // Політика і час. – № 5–6. – 1997. – С. 23
13. Сироїд Т.Л. Міжнародне публічне право. - Х.: Прометей-Прес, 2006. – 268 с.
14. Талалаев А.Н. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. – М., 1997. – 280 с.
15. Тимченко Л.Д. Міжнародне право. - К.: Ун-т "Україна", 2007. – 224 с.
16. Тимченко Л.Д. Правопреемство государств. Опыт конца ХХ века. – Харьков, 1999. – 128 с.
17. Черкес М.Ю. Міжнародне право. - К.: Знання, 2006. – 397 с.
|