Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Інститут післядипломної освіти
Факультет міжнародного
права і бізнесу
Контрольна робота
з дисципліни
Міжнародне приватне право
натему:
«Форма та зміст заповіту за законодавством різних держав»
Виконала
ст. Групи МПс –31
Процик О.Ю
Перевірила
К.ю.н., доц.Фединяк Г.С.
ЛЬВІВ-2010
План
1. Вступ
2. Загальна характеристика спадкового права різних держав
3. Спадкування за заповітом
А) Поняття заповіту
Б) Договори про спадкування
В) Форми заповіту за законодавством різних держав
4. Зміст заповіту в різних державах
5. Порядок складання заповітів
6. Умови відкликання заповіту, втрата сили та визнання заповіту недійсним
7. Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом
8. Висновок
1. Вступ
Актуальність дослідження правових питань спадкування за заповітом обумовлена зростаючим значенням права приватної власності громадян і порядку її спадкування в умовах ринкової економіки , необхідністю розробки правового механізму , який належним чином міг би захистити права і інтереси громадян. Спадкове право сьогодні – один із центральних інститутів цивільного права . Його місце у системі цивільного законодавства визначає співвідношення з іншими цивільно-правовими інститутами , в першу чергу , з інститутом права власності , який в останнє десятиріччя радикально змінився але ці зміни не знайшли відображення у спадковому праві України. Між тим , спадкове право забезпечує правонаступництво у цивільних правах і обов’язках на випадок смерті їх носія , визначає долю майна померлого.
Дослідження проблем спадкового права в умовах ринку , а саме спадкування за заповітом , має важливе теоретичне і практичне значення.
Об’єктом дослідження в роботі є різнобічна за своїм змістом й обсягом система правовідносин щодо спадкування за заповітом в різних державах , яка характеризує процес укладання , форми і зміст заповіту.
Основна мета роботи полягає в комплексному вивчені як теоретичних , так і практичних організаційно-правових питань спадкування за заповітом в різних державах.
2. Загальна характеристика спадкового права різних держав
Спадкове право, як інститут цивільного права, охоплює норми, що регулюють відносини, пов’язані з переходом прав і обов’язків від померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). У юридичній літературі справедливо проводиться поділ правовідносин у сфері спадкування на такі, що: 1) пов’язані з набуттям спадкових прав; 2) виникають в момент здійснення спадкових прав; 3)зумовлені процесом управління спадковим майном. Саме ці правовідносини стануть предметом розгляду з точки зору матеріально-правових та колізійних норм у цьому розділі.
Спадкування є одним із важливих способів набуття права власності у всіх державах. У багатьох з них поєднуються два найважливіших принципи спадкового права: свобода заповіту та охорона інтересів сім ї. Перший випливає з принципу свободи договору. Проте він обмежується на користь спадкодавця, за якою резервуються частка спадкового майна. Будучи завжди консервативним,сьогодні спадкове праве характеризується новими тенденціями,а саме: розширенням прав пережившого подружжя,усиновлених і позашлюбних дітей,участь у держави у розподілі спадкового майна з допомогою системи оподаткування,обмеженням кола осіб,які спадкують за законом. Остання тенденція розширює можливості держави у набутті виморочного (безхазяйного) майна.
У зв’язку з тим,що вирішення колізій законодавства,які часто виникають у разі спадкування,може призвести до різних результатів (наприклад,внаслідок прийняття чи неприйняття зворотного відсилання або відсилання до закону третьої держави),доцільно мати хоч би найзагальніше уявлення про спадкове право у різних державах. Наприклад,поняття спадкування у країнах «континентального» та «загального» права тлумачиться по-різному. У державах континентальної Європи спадкуванням вважається універсальне правонаступництво,за яким права та обов’язки померлого переходять безпосередньо до спадкоємців. У країнах «загального права»,зокрема в Англії та США,майно спочатку переходить за правом довірчої власності до так званого «особистого представника» померлого,який передає спадкоємцям тільки ту частку майна, що залишилася після розрахунків з кредиторами.
Найпоширенішими правовими підставами спадкування в усіх правових системах вважаються заповіт і закон. Заповіт має переважаюче значення, а закон - субсидіарне, оскільки він застосовується у разі відсутності юридично дійсного заповіту, або коли заповітом охоплюється тільки частина спадкового майна чи якщо заповітом не охоплено інтереси осіб, які мають обов’язкову частку в спадковому майні. У деяких правових системах допускається укладання спадкового договору.
В Україні спадкоємство здійснюється за законом, заповітом та спадковим договором. Заповіту в Україні надається переважаюче значення. Чинні в Україні норми спадкового права відображають зазначені тенденції спадкового права. Наприклад , ст.1261 Цивільного кодексу України передбачає, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є діти спадкодавця, у т.ч. зачаті за життя спадкоємця та народженні після його смерті,той з подружжя, який його пережив, та його батьки.
Згідно зі ст.1260 Цивільного кодексу України у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач та його родичі – з другого прирівнюються до родичів за походженням.
Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії.
3. Спадкування за заповітом
А)Поняття заповіту
Заповіт (testament,will) - це волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті, виражене у встановленій законом формі. Як правило,заповіт є одностороннім та відкличним. Таким він є за законодавством більшості держав,у тому числі й України. Право деяких держав допускає складення спільних заповітів,у яких відображена воля двох чи більше осіб (Україна,Німеччина,Англія,США). Англо-американському праву відомі взаємні заповіти,тобто заповіти кількох осіб,складених взаємно одна одній. Стаття 998 Цивільного кодексу Франції забороняє і спільні, і взаємні заповіти. Спільні заповіти заборонено також в Іспанії. Тому , якщо такий документ складено громадянином Іспанії за кордоном, навіть якщо спільний заповіт дозволено в іноземній державі, - в місці його вчинення, - в Іспанії він вважається не дійсним (ст..783 Цивільного кодексу Іспанії 1889 року). Швейцарське законодавство не має норм щодо зазначених заповітів, однак судова практика визнає їх недійсними. Негативне ставлення до таких актів пояснюється прагненням забезпечити принцип відкличності заповітів.
Цивільний кодекс України регулює укладання заповітів подружжям,називаючи їх спільними заповітами. Відповідно до ст.1243 Цивільного кодексу України подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна,яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до пережившого подружжя. Якщо помре й переживше подружжя, право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. Допускатиметься відмова від заповіту кожним з подружжя за його життя. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.
Б)Договори про спадкування
Від заповітів слід відрізняти договори про спадкування. Вони укладаються між спадкодавцем та однією чи кількома особами, уповноваженими на утримання певного майна спадкодавця після його смерті. Якщо заповіт вступає в силу з моменту смерті спадкодавця, то договір про спадкування – з моменту його укладення. Заповіт може бути змінений заповідачем, а договір не можна розірвати в односторонньому порядку. Незважаючи на те, що в сучасних правових системах договір про спадкування не є поширений , все ж пов’язані з ним питання детально регулює законодавство Німеччини,Швейцарії та деяких інших держав. У Франції такі договори є винятком. Вони укладаються зрідка хіба що між подружжям.
Донедавна цивільному законодавству України договори про спадкування не були відомі. Проте Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року передбачив главу 90 за назвою: «Спадковий договір». Спадковим пропонується вважати такий договір, відповідно до якого одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Передбачається, що відчужувачем за спадковим договором може бути подружжя,один з подружжя або інша особа. Набувачем – фізична чи юридична особа. Окремі норми пропонуються для врегулювання особливостей спадкового договору за участю подружжя (ст.1306 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.). Допускається розірвання спадкового договору судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень, а також на вимогу набувача в разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.
В)Форми заповіту за законодавством різних держав
Заповіт можна характеризувати, беручи до уваги його форму та зміст. Недотримання законодавчо встановленої форми заповіту зумовлює визнання його недійсним. Законодавство різних держав встановлює декілька основних форм заповіту: публічний акт, таємний (секретний) і власноручний заповіти.
Заповіт у формі публічного акта вчиняється у встановленій законом процедурі за участю офіційної особи, як правило, нотаріуса. Наприклад, у Франції заповіт у формі публічного права складається у присутності двох нотаріусів або одного нотаріуса й двох свідків. У Швейцарії – за участю нотаріуса та двох свідків. Відповідно до Цивільного закону Латвії 1937 р. заповіти у формі публічного акта складаються у нотаріуса, у волостному суді або у консула Латвії у присутності заповідача та за участю двох свідків, офіційно депонується у нотаріуса чи іншої особи, уповноваженої законодавством. Переважно він не викликає сумніву в його справжності. Зміст такого акту відповідає дійсній волі заповідача.
Таємний заповіт складає заповідач і в закритому виді, як правило , у присутності свідків, передає на зберігання нотаріусу. Використання цієї форми заповіту сприяє збереженню його таємниці та неможливості легкої втрати документа. Таємні заповіти передбачено статтями 969,1007 Цивільного кодексу Франції,параграф 2239 німецького Цивільного уложення. Вчинення таємних заповітів допускає й ч.2 ст.505 Цивільного кодексу Швейцарії, а питання, пов’язані з ними, регулюють норми права кантонів. Цивільне законодавство України донедавна не передбачало складання таємних заповітів. Проте нині можливість існування таких заповітів передбачено статтями 1249, 1250 Цивільного кодексу, відповідно до норм якого секретним вважається заповіт, посвідчений нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповіт повинен міститися в заклеєному конверті з підписом заповідача на конверті та посвідчу вальним написом нотаріуса, скріпленим його печаткою. У присутності заповідача цей конверт поміщається в інший і опечатується. Нотаріус та інші особи, крім заповідача не ознайомлюються під час цієї процедури зі змістом заповіту.
Законодавство однієї держави може допускати існування декількох форм заповітів. Наприклад, усі перелічені форми заповітів передбачає законодавство Франції. Проте залишає заповідачу свободи вибору Закон Англії 1837 р.,який передбачає тільки одну форму заповіту. Відповідно до ст.9 Закону заповіт складається у письмовій формі, підписується заповідачем чи іншою особою за його вказівкою, засвідчується не менш ніж двома свідками у його присутності.
Власноручний заповіт є найпоширенішою формою заповіту. Ним вважається документ, текст якого складає, підписує та датує заповідач. Машинописний текст не є власноручним заповітом. Найпростіший у складанні й такий, що дає змогу зберегти таємницю волі заповідача, власноручний заповіт має деякі недоліки. Наприклад, його легко втратити або він може бути складений під впливом інших осіб на волю заповідача. Власноручна форма заповіту передбачена , наприклад , законодавством Російської Федерації. Так, згідно зі ст.540 Цивільного кодексу РРФСР 1964 р. заповіт складається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Якщо заповідач внаслідок хвороби чи з інших причин не може підписати заповіт. Його підписує інша особа, уповноважена законом.
На відміну від власноручних заповітів, передбачених законодавством держав «сім'ї континентального права», англійське законодавство, як вказувалося, не вимагає виконання заповіту рукою самого заповідача. Заповіт може бути написано іншою особою, виконаний машинописним способом або у вигляді криптограми. Допускається поєднання рукописного та машинописного текстів.
Англійська форма заповіту в загальних рисах сприйнята у США, за винятком штату Луїзіани, у якому, як зазначалося, діє французьке право. У решті штатів окремі розбіжності норм щодо форми заповіту не є принциповими. Хоча не можна стверджувати й про їх уніфікованість. Так, законодавство штатів Массачусетс, Мен та деяких інших передбачає за свідчення заповіту трьома свідками. В інших , як то Арізона, Арканзас, Каліфорнія, немає єдиної форми заповіту.
Відповідно до Закону Канада «Про реформування спадкового права» 1994 р. заповіт повинен бути складений тільки у письмовій формі (ст.4) і підписаний законодавцем. Інша особа підписати заповіт не може ні за яких умов. На дійсність заповіту місце розміщення підпису не впливає.
Цивільний кодекс Латвії 1937 р. передбачає складання приватних заповітів. Ці акти вчиняються, як правило , письмово та в присутності хоч би двох довірених свідків.
За виняткових обставин, передбачених законодавством держав, допускається спрощений порядок вчинення заповітів. До таких обставин належать епідемія (параграф 2250 Цивільного уложення Німеччина), перебування особи яка складає заповіт,на дійсній військовій службі,складання заповіту моряком, який перебуває у плаванні (ст.11 англійського закону 1837 р.). У першому випадку заповіт може бути вчинено в усній формі в присутності трьох свідків. У другому – також в усній та в присутності свідків, або у письмовій , але без його підписання чи засвідчення свідками. Вчинення привілейованих заповітів передбачено й Цивільним законом Латвії 1937 р. у разі , якщо заповідач через надзвичайні обставини не має можливості скласти письмовий приватний чи публічний заповіт. У такому разі спадкодавець висловлює свою останню волю усно. Вона виголошується у присутності свідків. Якщо надзвичайні обставини припиняють свою дію і у спадкодавця є можливість скласти письмовий заповіт, тоді усний заповіт втрачає силу протягом трьох місяців після припинення зазначених обставин.
Якщо за загальним правилом, що міститься у законодавстві Латвії, свідки, які запрошуються у разі вчинення заповіту, повинні володіти певними якостями, наприклад бути повнолітніми, вміти читати й писати, то коли йдеться про привілейований заповіт, вимога стосовно їх писемності відсутня. Водночас письмовий заповіт, вчинений без свідків,має юридичне значення, якщо його складено: 1) особою за таких обставин, які не дозволяють запросити свідків; 2) особою , яка перебуває на військовій службі у воєнний час; 3) одним з батьків на користь дітей; 4) одним з подружжя на користь іншого.
Серед питань спадкування за заповітом важливе практичне значення має питання здатності осіб складати заповідальне розпорядження. Ця здатність залежить від досягнення особою певного віку й можливості усвідомлення значення своїх дій та їх наслідків. Правова оцінка дієздатності особи стосовно вчинення заповіту, як правило , дається після відкриття спадщини.
В Україні,Франції,Швейцарії,Англії,більшості штатів США здатність до складання заповітів у певному обсязі виникає з досягненням повноліття, тобто 18 років. Законодавство багатьох держав не передбачає можливості укладання заповітів неповнолітніми особами. Проте є й альтернатива. Наприклад, параграф 2229 Цивільного уложення Німеччина допускає складення заповіту неповнолітньою особою, яка досягла 16 років. У цьому разі згоди законного представника на такі дії неповнолітнього не вимагається. Відповідно до ст.904 Цивільного кодексу Франції неповнолітня особа, яка досягла 16 років, може складати заповіт стосовно половини належного їй майна, а за відсутності родичів до 6-го ступеня родинності – на рівні з повнолітньою особою.
У деяких штатах США здатність до вчинення заповіту виникає у особи в більш ранньому віці. Наприклад, у штаті Джорджія – з 14 років. З такого ж віку здатними до складання заповіту за правом Англії є військовослужбовці та моряки, які перебувають у плаванні.
Відповідно до ст.6-8 Закону Канади «Про реформування спадкового права» неповнолітня особа може скласти заповіт, якщо вона уклала шлюб чи вступила на військову службу. Уразі наміру укласти шлюб , у заповіті вказується особа, з якою шлюб укладатиметься.
4.Зміст заповіту за законодавством різних держав
За змістом заповіт в основному є розпорядженням майнового характеру. У ньому може визнаватися позашлюбна дитина, призначатися опікун неповнолітньої особи чи виконавець заповіту. Обєктом заповідального розпорядження є майно, яке належало померлому. Звичайно кожна держава у своєму законодавстві прагне окреслити коло питань, які становитимуть зміст заповіту. У Цивільному кодексі України 2003 р. передбачено, що заповідач може розпоряджатися належним йому майном, охоплювати права й обов’язки , належні йому на момент укладення заповіту та які можуть виникнути у майбутньому. Якщо розподілено лише права, то до визначених у заповіті спадкоємців переходить й частина обов’язків заповідача, що є пропорційною до одержуваних ними прав (частини 1,3 ст.1236).
Заповіт повинен містити чітку вказівку про спадкоємців. Їх поділяють на : 1)правонаступників, до яких переходять права й обов’язки спадкодавця (універсальні правонаступники) та 2)відказоодержувачів (легатаріїв), які мають право вимагати від спадкоємця виконання певного зобов’язання на користь однієї чи кількох осіб (сингулярні правонаступники). У другому випадку мова йде про заповідальний відказ. Наприклад, відповідно до статті 1237 Цивільного кодексу України 2003р. заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять , а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Спадкоємець, на якого покладено заповідачем виконання заповідального відказу. Зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості спадкового майна, що перейшло до нього. З вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно (ч.3 ст.1238 Цивільного кодексу України.
Законодавство різних держав надає учасникам вказаних правовідносин неоднакове коло прав та покладає на них неоднакове коло обов’язків, розрізняючи при цьому декілька видів легат аріїв і відповідно легатів. Наприклад, стаття 1002 Цивільного кодексу Франції розрізняє універсальних легатаріїв, легатаріїв універсальним титулом і сингулярних легатаріїв. Універсальний легат – це заповідальне розпорядження , яке передбачає перехід усієї сукупності прав і обов’язків заповідача до однієї чи кількох осіб. Відповідно до легата за універсальним титулом здійснюється перехід тільки певної частини спадкового майна. В обидвох випадках відказоодержувачі відповідають по боргах спадкодавця. Що ж до сингулярних легатів, то їх предметом є тільки майнові предмети.
У Великобританії легат арії за своєю компетенцією майже не відрізняються від спадкоємців. Спадкоємці не мають якихось особливих обов’язків, крім передбачених заповітом. Єдиний порядок спадкування діє й у США.
Закон ПАР «Про порядок складання заповіту» 1987р. передбачає не тільки виконання спадкоємцями волі спадкодавця, але й зобов’язання надати заповіт про прибутки, отримані від використання нерухомості в своїх цілях. Водночас для легатаріїв цього обов’язку не передбачено.
Норми, схожі з правилами Цивільного кодексу України, має Цивільний кодекс РРФСР. У його ст. 538 зазначено обов’язок спадкоємця виконати заповідальний відказ в межах дійсної вартості майна, що перейшло до нього, за вирахуванням тієї частки боргів спадкодавця, яку належить виплатити саме йому. Відповідно до ст. 538 зазначеного Кодексу дозволяється перехід права виконання відказу до інших спадкоємців, у випадку смерті спадкоємця- виконавця заповідального відказу до відкриття спадку чи його відхилення як такого. Допускається й неприйняття заповідального відказу відказоодержувачем. Цей акт є безумовним. Крім того, відказоодержувач може бути позбавлений своєї частки спадку, якщо його дії спрямовувалися проти реалізації останньої волі спадкодавця. Відказоодержувач може користуватися своїми правами протягом трьох років.
Правові системи різних держав часто допускають укладення заповітів під умовами. Цивільний кодекс України допускає укладення таких заповітів.Класичним у цьому аспекті є випадок з практики Інюрколегії СРСР. Англійська громадянка склала в Англії заповіт, у якому заповіла майно своїй сестрі – радянській громадянці, з місцем проживанням у місті Москві. У заповіті містилася умова приїзду спадкоємці до Лондона не пізніше, ніж через десять років після смертізаповідачки. Виникли запитання: як слід розуміти умову про приїзд до Лондона? Чи зобов’язана радянська громадянка для отримання спадку приїхати до Англії на постійне місце проживання, як стверджували англійські юристи, чи тільки на нетривалий час для отримання спадкового майна? Суд, розглядаючи справу, вирішив, що у заповіті йшлося про приїзд спадкоємці до Англії тільки для отримання майна, а не для проживання у цій країні.
5. Порядок складання заповітів
Законодавство майже усіх держав допускає складення заповіту на користь будь-якої особи. Проте, як зазначалося, принцип свободи заповіту може бути обмежений на користь членів сімї. Наприклад, законодавство Франції встановлює так звану вільну частку. В її межах спадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном, складаючи заповіт або вчиняючи прижиттєве дарування. Вільна частка може становити від 3/4 до 1/4 від усього спадкового майна залежно від наявності висхідних родичів та дітей. Інша частина майна називається «резервом». Вона призначена для найближчих родичів спадкодавця по прямій висхідній та низхідній лініях (ст. 914 Цивільного кодексу Франції). За законодавством Франції спадкове майно переходить безпосередньо до спадкоємців. Однак володіти ним можуть тільки ті особи, які званою сезиною. Інші вважаються введеними у володіння. Термін «сезина» (saisine) означає дозвіл поводити себе як володілець спадку і негайно вступати у володіння спадковим майном, управляти ним та вилучати з цього доходи.
Подібним чином вирішується питання складення заповіту на користь будь-якої особи у Швейцарії. Відмінність полягає тільки у способі обчислення «часток резерву» майна кола його спадкоємців (ст. 471 Цивільного кодексу Швейцарії).
Законодавство Німеччини також гарантує захист інтересів членів сімї, не забезпечених заповітом. Відповідно до 2330 Цивільного уложення Німеччини розмір обов’язкової для них частки складає половину майна від того, що належало б ім. за законом. Право на обов’язкову частку реалізується шляхом пред’явлення до спадкоємців вимоги про виплату ними грошового еквіваленту частки. У цьому полягає різниця права на обов’язкову частку від права на «резерв», передбаченого законодавством Франції.
В Англії принцип свободи заповіту виражено послідовніше. Законодавству та судовій практиці не відомі поняття: «резерв» та «обов’язкова частка». Закон про спадкування ( про забезпечення сімї ) 1938 р. вперше передбачив засоби захисту інтересів сімї спадкодавця. Він унеможливив ті ситуації, коли заповідач міг би повністю позбавити сімю спадку. Цей закон надав пережившому подружжю, неповнолітнім та працездатним дітям право просити суд про призначення їм «розумного» утримання зі спадкового майна, якщо таке утримання не забезпечив заповіт. Законом про спадкування ( про забезпечення сімї та утриманців ) 1975 р. таке право було поширено й на інших осіб, наприклад на утриманців та осіб, кровно не пов’язаних зі спадкодавцем. Суд отримав також ширші повноваження щодо визначення розміру й способу обчислення призначуваного «розумного» утримання.
У США свобода заповіту обмежується, як правило, в інтересах пережившого подружжя. Законодавство багатьох штатів (Канзас, Нью-Йорк, інші) надає можливість пережившому подружжю (за його вибором ) спадкувати за заповітом або за законом.
Обмеження свободи заповіту здійснюється й нормами Цивільного кодексу України. У Цивільному кодексі України 2003 р. серед осіб, яким надається право на обов’язкову частку у спадщині, передбачено неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатного пережившого подружжя та непрацездатних батьків. Ці особи спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом ( обов’язкова частка ). Передбачено й дійсність будь-яких обмежень та обмежень, встановлених у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку в спадщині, лише щодо тієї частини спадщини, яка переходить до нього і перевищує його обов’язкову частку ( ч. 3 ст. 1241 ).
6.Умови відкликання заповіту,втрата сили та визнання заповіту недійсним
Законодавство держав допускає відкликання заповіту. Воно може здійснюватися в будь-який момент, а також повністю або частково. Відкликають заповіт, складаючи заповіт, що відміняє попередній чи суперечить йому, знищуючи заповіт, вилучаючи офіційно депований тощо. Відкликання заповіту (його скасування та зміна ) передбачено, наприклад , законодавством України ( ст. 1254 Цивільного кодексу ).
Взаємні заповіти , які допускає, наприклад , англо-американське право , також можуть бути відкликані односторонньо . Якщо внаслідок цього акта порушено інтереси іншої особи , вони можуть захищатися засобами « права справедливості» .
Заповіт, складений на користь подружжя, відміняється у разі розірвання шлюбу . До того ж законодавство Англії та США передбачає відміну заповіту в разі укладення заповідачем нового шлюбу .
Заповіт втрачає силу , якщо особа , на користь якої зроблено розпорядження , помирає раніше заповідача ; якщо об’єкт заповідального розпорядження втрачений за життя спадкодавця ; якщо єдиний спадкоємець чи легатарій відмовився прийняти майно ( країни континентальної Європи ) .
Законодавство держав часто передбачає умови визнання заповіту недійсним . Такими визнаються заповіти , складені особами в стані душевної хвороби чи недоумства , під впливом насильства , погрози , обману , помилки . Наприклад , відповідно до ч. 4 2229 німецького Цивільного уложення особа не може складати заповіт , якщо вона страждає на психічний розлад , недоумство чи розлад свідомості й з тієї причини не в стані усвідомлювати зміст свого волевиявлення та діяти відповідно до нього . Недійсним визнаються заповіти й у разі недотримання їх форми чи не визначення їх змісту .
7. Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом
Колізії у сфері спадкування за заповітом виникають в наслідок неоднакового вирішення питань законодавством держав, пов’язаних з визначенням кола спадкоємців, здатності особи до складання (відміни) заповідального розпорядження; вимогами, яким повинна відповідати форма цього акту; різними системами розподілу спадкового майна, у тому числі залежно від його поділу на рухоме й нерухоме .
Колізії законодавства держав у сфері спадкування за заповітом допомагають вирішити такі колізійні прив’язки, як особистий закон спадкодавця, а також закон місця вчинення акту . У законодавстві держав колізійні норми з питань спадкування можуть поділятися на загальні (основні) та спеціальні. Загальною (основною) колізійною прив’язкою щодо врегулювання відносин по спадкуванню часто є колізійна прив’язка до закону місця останнього постійного проживання спадкодавця. Інші колізійні принципи можуть виконувати роль додаткових.
Співвідношення колізійних принципів можна проаналізувати на прикладі німецького законодавства. Відповідно до ст. ІІ Ввідного закону до Цивільного уложення Німеччини форма заповіту підпорядковувалася тим законам, що були основними для спадкування. Його ж ст.. 28 допускала застосування й закону місця знаходження успадковуваного майна, водночас абзац 1 стю ІІ пропонував використовувати відсилання до закону місця складення заповіту. З приводу застосування колізійних прив’язок щодо спадкових відносин у Німеччині тривалий час точилися дискусії. Одні вчені вважали за необхідне запровадження універсальної колізійної норми стосовно форми заповідальних розпоряджень. Інші не вбачали у потребі у такій норм, оскільки, на їхню думку, питання про право, застосовуване до форм заповідальних розпоряджень, повинно вирішуватися федеральним законодавством. Ці погляди, виразником яких став М. Ферид, здобули численних прихильників. Завершив спори Закон ФРН «Про міжнародне право» від 1 вересня 1986 р. У ньому передбаченого декілька колізійних прив’язок, основною з яких є відсилання до закону громадянства спадкодавця. Якщо воля кількох заповідачів виражена в одному документі, то він, стосовно його форми, вважається дійсним, якщо дотримано права місця вчинення заповідального розпорядження ( п. 2 ч. 1 ст. 26 ), або права місця проживання чи звичайного місця перебування спадкодавця на момент смерті ( п. 3 ч. 1 ст. 26 ), чи якщо дотримано права місця знаходження нерухомого майна, коли мова йде про таке майно ( п. 4 ч. 1 ст.26 ).
Чимало колізійних норм містить законодавство Швейцарії. Основною колізійною привязкою є закон останнього місця проживання спадкодавця. Тобто, якщо іноземець, проживаючи на території Швейцарії, має намір скласти заповіт, йому треба це зробити відповідно до вимог швейцарського законодавства ( ч. 2 ст. 505 Цивільного кодексу Швейцарії ). Якщо ж останнім місцем проживання такої особи стала інша держава, то застосовується закон країни, де востаннє проживав спадкодавець ( статті 90, 91 Федерального закону про міжнародне приватне право Швейцарії 1987 р. ). Однак якщо на момент відкриття спадщини іноземець вже не мав громадянства держави, право якої він обрав, або набув швейцарське громадянство, то такий вибір права, якому хотів іноземець підпорядкувати спадкові відносини, буде недійсним ( ч.2 ст. 90 вказаного Закону ).
Колізійна прив’язка до закону місця постійного проживання стосовно форми заповіту передбачена у багатьох правових системах. Не становлять виняток і держави «сімї загального права». Так, якщо особа має постійне місце проживання у Великобританії, то форма заповіту підпорядковується її правовим нормам.
Коли мова йде про зміст заповіту, застосовуються, як правило, колізійні норми, призначені для обох видів посмертного правонаступництва (за законом та за заповітом). Визначення дійсності змісту заповіту проводиться відповідно до тих самих колізійних прив’язок, які встановлюють порядок застосування права щодо формальних вимог заповідального розпорядження.
Прив’язка до закону останнього постійного місця проживання спадкодавця як основна передбачена Модельним цивільним кодексом для СНД. Вона вказує право, що визначає здатність особи до складання заповіту, його відміни, вибір форми заповіту та форми акта, який його відміняє (ст.1233 ). Закон громадянства є додатковою колізійною прив’язкою (ст.1235).
Оскільки основним у проблемі спадкового правонаступництва є питання про коло спадкоємців за заповітом, тому важливим є встановлення права держави, застосовуваного до регулювання питань спадкування. Як правило, такий вибір права ґрунтується або на принципі громадянства спадкодавця, або на принципі його доміцилію ( місця постійного проживання ). Наприклад, для Великобританії та Франції характерним є підпорядкування відносин по спадкуванню законові останнього місця проживання спадкодавця.
За Законом України « Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося. Спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, - правом України.
Зазначений Закон містить норми, за якими слід визначати здатність осіб на складання і скасування заповіту, а також вирішувати питання про форму заповіту і акта його скасування. Так, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам пава місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.
8. Висновок
Таким чином, заповіт- це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті, тобто заповідач має право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. За своєю сутністю заповіт є одностороннім правочином – дією однієї сторони, що може бути представлена однією або кількома особами. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Існує правило, відповідно до якого право на заповіт здійснюється заповідачем особисто, а вчинення заповіту через представника не допускається. Проте, за виняткових обставин, передбачених законодавством різних держав, допускається спрощений порядок вчинення заповітів. Заповідач визначає зміст заповіту та його основні положення. Заповідач має право призначати коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов’язки. Заповідач також має право скасувати або змінити заповіт. У цьому полягає принцип свободи заповіту. Визначаючи коло спадкоємців, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб. Спадкоємцями можуть бути названі будь-які учасники цивільних відносин – фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади, АРК. Закон визначає коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. До осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, належать: - малолітні, неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти; - непрацездатна вдова (вдівець) ; непрацездатні батьки спадкодавця. Ці особи мають право спадкувати.
Список використаної літератури
1.Фединяк Г. С., Фединяк Л. С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 4-те вид., переробл. І допов. – К.: Атіка, 2009.-500с.
2. Фурса С. Я., Фурса Є. І. Спадкове право. Теорія та практика. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002.-С. 42-54, 337-452.
3. Лунц Л. А. Курс международного часного права. В 3 т.- М.: Спартак, 2002. С. 687-714.
4. Хачатурян А. Г. Унификация коллизионных норм в международном частном праве. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 62-76.
5. Власов Ю. Н. Наследственое право Российской Федерации. – М., 1998.
6. Звеков В. П. Международное частное право .- М.: Издательство НОРМА ( Издательская группа НОРМА-ИНФРА М), 2001. – С. 393-395.
|