МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра теорії держави і права

та конституційного права

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Курсова робота:

Студента 3 курсу 4 групи

Денної форми навчання

Борчук О.П.

ЛУЦЬК – 2003

Зміст

Вступ

1. Поняття юридичної відповідальності.

2. Принципи юридичної відповідальності.

3. Види юридичної відповідальності.

4. Підстави юридичної відповідальності.

Висновки

Література

Вступ

Термін “відповідальність” вживається в різних змістах, найбільш часто як борг, обов’язок чи покарання. В першому випадку мова йде про активний аспект відповідальності. Саме тут відповідальність виступає як усвідомлення особою свого місця в суспільстві, своєї ролі в розвитку суспільного прогресу, своєї особистої участі в справах держави. Відповідальність в цьому змісті є своєрідним моральним, політичним регулятором поведінки людей в сучасному на майбутньому. Інтерес до цього аспекту відповідальності особливо зріс коли виявилося, що юридично можна виправдати жорстокий і нелюдський злочин.

В другому суть відповідальності розглядається в ретроспективному аспекті, як відповідальність за минуле. Відповідальність в цьому є з однієї сторони, несення особою не сприятливих наслідків своєї поведінки, а з другої – завдання особі позбавлень, адекватна негативна реакція суспільства на її поступок. Деякі вчені вважають, що про юридичну відповідальність можна говорити лише в плані покарання ( в широкому змісті цього слова).[1]

Юридична відповідальність нерозривно пов’язана з державою. Це накладає серйозний відбиток на її зміст. Для того, хто несе юридичну відповідальність, вона складається з того, що державні органи вимагають від даної особи відповіді за скоєний нею проступок, а головне – ця особа повинна нести позбавлення, передбаченні правовими санкціями. В кінцевому рахунку, відповідно, юридична відповідальність заключається з цієї точки зору в реалізації санкції.

Необхідно зазначити, що юридична відповідальність перш за все існує з метою охорони суспільного ладу. Поряд з цим охорона демократичного правопорядку не єдина мета юридичної відповідальності. Остання також має за мету виховувати людей, тому, що правопорушення карається перш за все в свідомості людини.

1. ПОНЯТТЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Держава, державні органи не можуть традиційно дивитися на усі випадки порушення встановленої ними законності, спроби окремих осіб підмінити загальнообов'язкові норми права своїм «правом» і задовольняти свої потреби за рахунок порушення прав і законних інтересів інших осіб. У цих ситуаціях держава змушена вживати адекватних заходів для того, щоб припинити вчинені правопорушення, відновити порушені права і змусити правопорушника діяти в рамках законності. Діючим способом впливу держави на правопорушника, покликаним забезпечити його правомірне поводження, відмовитися від спроб робити протиправні діяння, виступає юридична відповідальність.[2]

Як самостійний і необхідний елемент механізму правового регулювання юридична відповідальність характеризується трьома специфічними ознаками:

1) являє собою вид державного примусу,

2) єдиною підставою застосування відповідальності виступає правопорушення;

3) виражається в застосуванні негативних, негативних заходів до осіб, що скоїли правопорушення.

Юридична відповідальність як вид державного примусу характеризується тим, що таким способом приводиться в дію санкція порушеної норми права. Негативні наслідки порушення норми права не виникають саме собою, автоматично. Переклад санкції зі сфери повинності в сферу практичної діяльності здійснюється державними органами шляхом застосування до правопорушника однієї з заходів, передбачених санкцією порушеної норми. Держава наказує правопорушнику діяти певним чином і примушує його виконати запропоноване реально. Воля і бажання правопорушника в даному випадку не мають ніякого значення. У випадку відмовлення правопорушника добровільно виконати запропоноване, необхідне поводження буде забезпечено відповідними державними органами.

Так, особі що скоїла адміністративне чи правопорушення, дається можливість добровільно виконати примусовий захід – заплатити штраф, відшкодувати збиток кредитору, виконати належним чином зобов'язання за договором. Однак, якщо такі дії не будуть зроблені до визначеного терміну, то примусові заходи будуть проведені судовим виконавцем, чи іншим органом. Кримінальне покарання найчастіше здійснюється примусовими заходами з моменту винесення вироку.

Юридична відповідальність є державним примусом, однак, далеко не всякий примусовий захід держави є юридичною відповідальністю. У механізмі правового регулювання власно-організованна сила держави проявляється по самому широкому колу відносин з метою придушення негативних вольових прагнень окремих осіб, забезпечення потреб суспільства, чи держави населення в матеріальних благах при наявності екстремальних ситуацій і за іншими підставами, передбаченим чинним законодавством.

Як зазначають науковці, у число примусових заходів, не пов'язаних з реалізацією юридичної відповідальності, входять наступні:

1) реквізицію майна, що вилучається у власників за рішенням державних органів у випадках стихійних лих, аварій, епідемій і інших обставин, що носять надзвичайний характер;

2) заходи, проведені в профілактичних, попереджувальних цілях (перевірка документів у водіїв транспортних засобів, нагляд за станом протипожежної безпеки на підприємствах, в організаціях і установах, санітарно-епідеміологічний, митний нагляд, обмеження руху транспортних засобів і пішоходів у зв'язку з проведенням яких-небудь масових заходів);

3) примусові міри застосовувані з метою припинення протиправних діянь і їхніх шкідливих наслідків (адміністративна затримка правопорушника, примусові заходи медичного характеру, винесені судом до особи, що скоїли протиправні діяння в стані неосудності; витребування власником майна в сумлінного набувача, що не знав і не міг знати про те, що придбає майно в особи, що не має права його відчужувати).

Основна відмінність юридичної відповідальності від інших форм державного примусу полягає в тому, що вона застосовується за скоєне правопорушення. Відповідальність носить ретроспективний характер, оскільки являє собою реакцію держави на минуле і тільки протиправне винне діяння. Реквізиція, заходу попереджувального, профілактичного характеру проводяться з причин, не пов'язаних з реакцією держави на правопорушників і тому справедливо не розглядаються як вид юридичної відповідальності. Так само не можна розглядати як юридичну відповідальність заходи примусового медичного характеру, застосовані до недієздатних осіб, що страждають психічним розладом. Тому що це суперечило б основним принципам сучасного права. Саме тому, що недієздатні не можуть залучатися до відповідальності, кримінальне законодавство і передбачає особливий інститут державного примусу до осіб, що скоюють суспільно небезпечні діяння, але не можуть нести відповідальність у загальному порядку.

Не несе юридичної відповідальності і сумлінний набувач, поводження якого з погляду законності є бездоганним. Майно повертається власнику в силу пріоритетності його прав на майно перед правами сумлінного набувача. Сумлінний набувач позбавляється тільки майна, яким він незаконно володів і користався. Яких-небудь додаткових, негативних заходів до нього не застосовується. Тим часом, юридична відповідальність характеризується не тільки вимогою держави реально виконати обов'язок, але і покладанням на правопорушника додаткових обов'язків, яких він би не мав, діючи правомірно.

Застосування відповідальності завжди характеризується негативними наслідками для правопорушника. Такі наслідки можуть бути психологічними, майновими чи організаційно-правовими.[3]

Психологічні заходи виражаються в осуді державою поводження правопорушника. Негативна оцінка виражається у визнанні його винним у здійсненні протиправного діяння і визначенні йому конкретної міри відповідальності, що у ряді випадків може обмежуватися заходами психологічного порядку — попередженням, оголошенням зауваження чи догани. Негативні наслідки виражаються в переживаннях правопорушником даних заходів і самого факту залучення до юридичної відповідальності. У той же час його майнові й інші права залишаються незмінними, такими, як вони були до ухвалення рішення про застосування відповідальності.

Позбавлення майнового плану, що змушений терпіти правопорушник, можуть виражатися в сплаті ним штрафу, пені, неустойки, відбування виправних робіт, позбавлення конфіскованого майна. Організаційно-правові заходи зводяться до обмеження прав і свобод правопорушника. Це, зокрема, може бути адміністративний арешт, позбавлення спеціального права, позбавлення права займати визначені посади чи займатися визначеною діяльністю, позбавлення волі на певний строк чи довічно.

Суть юридичної відповідальності як позбавлення, обмеження прав і інтересів правопорушників складається в їхньому штрафному характері. Особа не зазнала б цих наслідків, якби її дії були правомірні. Завдяки застосуванню юридичної відповідальності правопорушник не тільки нічого не здобуває, а, навпаки, втрачає великі цінності в порівнянні з благом, придбаним незаконним шляхом.

Позбавлення штрафного, карального порядку, що змушений терпіти правопорушник, застосовуються до нього з метою його перевиховання, розвитку в його свідомості установок на правомірне поводження неухильне проходження діючим нормам права. І, як показує практика боротьби з правопорушеннями і злочинами, юридична відповідальність як і раніше залишається найбільш ефективним засобом впливу на правопорушників. Спроби їхнього виправлення заходами суспільного впливу шляхом передачі на поруки трудовому колективу не дали очікуваних результатів, і нині діючий КК не передбачає цього способу виправлення і перевиховання правопорушників.

Юридична відповідальність застосовується в рамках спеціального правоохоронного відношення яке виникає між компетентним органом держави і правопорушником. Це відношення носить владно-розпорядницький характер. Органи держави уповноважені приймати обов'язкові для правопорушника попередні рішення, у тому числі:

1) бути по їхньому виклику;

2) брати участь у заходах, проведених у процесі збору доказів скоєного правопорушення;

3) належним чином виконати застосовану санкцію.

Таким чином, юридична відповідальність — це психологічні, майнові й інші позбавлення, що за рішенням компетентного державного органу перетерплює громадянин чи інша особа за скоєне ним правопорушення.

У механізмі правового регулювання юридична відповідальність виконує три функції:

– загально превентивну;

– приватно превентивну;

– право відновлювальну.

Встановлюючи санкцію норми права, державний орган впливає на свідомість громадян і інших осіб. Кожний усвідомлює заходи, що будуть застосовані до нього у випадку недотримання відповідної заборони чи покладеного обов'язку. Погроза настання такої відповідальності може підсилюватися ефективною діяльністю держави по виявленню правопорушників і покаранню винних осіб. І факти застосування санкції норми до конкретних осіб, усвідомлення реальності юридичної відповідальності виступає діючим попереджувальним засобом, що утримує велику частину населення від правопорушень. У цьому і полягає загально превентивна функція юридичної відповідальності.

Приватно превентивна функція відповідальності складається в застосуванні санкції до правопорушника конкретної норми. Правоохоронне відношення, що виникає між органом держави і правопорушником завершується ухваленням рішення, який конкретний захід повинний перетерплювати правопорушник. Приватно превентивна функція, однак, не може зводитися до невиправданої жорстокості покарання. Голими репресіями державі ніколи не вдавалося досягти загального і беззаперечного законодотримання. Сучасне законодавство жадає від правозастосовця враховувати і тяжкість скоєного правопорушення, і особистість правопорушника, і форму його провини.

Право відновлювальна функція юридичної відповідальності спрямована на відновлення порушеного права і повне задоволення потреб і інтересів уповноважених осіб. За загальним правилом, виконавши покарання чи стягнення, правопорушник повинний також виконати і покладені на нього обов'язки.

Законодавство допускає також заміну реального виконання зобов'язання грошової й іншою компенсацією.

Обов'язок компенсувати шкоду, заподіяну неправомірними діями, цілком поширюється на державу і його органи. Громадяни, що постраждали від незаконних дій державних органів і посадових осіб, мають право зажадати від держави повного відшкодування заподіяного матеріального збитку. Так, держава найбільш часто повинна відшкодовувати шкоду, заподіяну громадянам незаконним засудження, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним утриманням під вартою і по деяких інших підставах.

При визначенні способів виконання зобов'язань правопорушником у першу чергу враховуються права уповноважених осіб, можливість найбільш повного задоволення їхніх інтересів у максимально короткий термін і належним чином. У будь-якому випадку положення правопорушника не повинне поліпшуватися внаслідок несвоєчасного чи неналежного виконання яких-небудь своїх зобов'язань. Зрозуміло, що не усяка шкода, заподіяна правопорушеннями, можна заповнити чи компенсувати. І, проте, право відновлювальна функція органічно доповнює дію інших функцій юридичної відповідальності і забезпечує її ефективну дію.

2. ПРИНЦИПИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Юридична відповідальність може служити не тільки метою зміцнення законності і захисти порушених прав і свобод громадян і інших осіб. У руках держави вона легко може перетворитися в легалізований засіб розправи і масових репресій. Держава, її органи, намагаючись викорінити правопорушення, створити стабільний правопорядок у деяких випадках використовують такі методи боротьби, що самі перетворюються в правопорушників і злочинців. Для того щоб юридична відповідальність не перетворювалася у свою протилежність, юридична наука і практика виробили ряд принципів, дотримуючи які держава діє в рамках законності і не переходить тієї межі, за якої реакція на правопорушення з'являється новим правопорушенням. У числі основних принципів юридичної законності найчастіше називають наступні принципи:

1) законності;

2) обґрунтованості;

3) справедливості;

4) невідворотності юридичної відповідальності;

5) презумпції невинності;

6) права на захист особи, притягнутого до відповідальності;

7) неприпустимості залучення до відповідальності за те саме правопорушення два і більш рази.

Принцип законності юридичної відповідальності означає, що діяльність державних органів і посадових осіб по застосуванню юридичної відповідальності ведеться в повній відповідності з вимогами діючого законодавства і не виходить за межі його вимог, змісту і мети.

Відповідальність застосовується тільки за скоєне правопорушення, тобто винне протиправне діяння деліктоздатної особи. Ніякі інші факти й обставини не можуть служити підставою для застосування кримінально-правових і інших санкцій. Сучасна демократична держава відкидає відповідальність по мотивах соціальної небезпеки особи або інших підстав об'єктивного зобов'язання. Вона також послідовно дотримується принципу незастосування закону, що встановлює заборони, до діянь зроблених до набуття його законної сили. Додання зворотної сили закону в даному випадку означало б покарання осіб за дії, що у момент їхнього здійснення були правомірними чи юридично нейтральними.[4]

Відповідальність застосовується компетентним чи органом посадовою особою. При цьому всі кримінальні справи і значна частина адміністративних провин розглядаються тільки судами. Важливою гарантією захисту прав і воль людини є закріплений ст. 47 Конституції РФ принцип, відповідно до якого ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в тім суді і тім судді, до підсудності яких воно віднесено законом. Чинне законодавство детальне регламентує питання компетенції судових органів, їх територіальної і персональної підсудності. І ці положення повинні неухильно дотримуватися. Конституція України також закріплює право обвинувачуваного на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів. Однак цим конституційним правом значна частина обвинувачуваних поки що скористатися не може через відсутність відповідного закону і названих судів у більшій частині України.

Дослідження обставин здійснення правопорушення, застосування і реалізація санкції здійснюються в суворій відповідності з діючим процесуальним законодавством з дотриманням передбачених нимпроцесуальних дій, що гарантують об'єктивний і всебічний розгляд справи і винесення обґрунтованого рішення.

Обраний захід відповідальності правопорушника обмежується межами санкції порушеної норми. За певних умов вона може призначатися і нижче нижчої межі. Однак більш суворіше покарання, ніж передбачене санкцією порушеної норми, може призначатися тільки по сукупності правопорушень у порядку і на підставах, установлених законом.

Принцип обґрунтованості відповідальності розуміється як усебічний, повний і об'єктивний розгляд обставин справи. Реалізація даного принципу означає, що:

1) зібрані в справі обставини відповідають дійсності;

2) протиправне діяння і зв'язані з ним обставини розкриті повно, а приваблювана особа викрита в здійсненні правопорушення;

3) у справі виявлені обставини як обтяжуючі, так і пом'якшуючі провину правопорушника.

Важливою гарантією обґрунтованості відповідальності виступає закріплене Конституцією України положення, відповідно до якого забороняється використання доказів, отриманих з порушенням закону. Кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне законодавство й інші закони детально визначають порядок діяльності органів держави і посадових осіб у процесі збору й аналізу доказів у справі. І у всіх випадках, коли встановлений законом порядок не був дотриманий, отримані докази не можуть використовуватися при ухваленні рішення в справі.

Як зазначав П.М.Рабинович, справедливість юридичної відповідальності означає схвалення і підтримку населенням, іншими інститутами цивільного суспільства міри, застосованої державними органами до правопорушника. Рішення в справі може визнаватися справедливим при неодмінному дотриманні принципів законності й обґрунтованості. Якщо захід відповідальності був застосований з порушенням закону без з'ясування всіх обставин справи, встановлення істини, то вона не може визнаватися справедливим тому, що порушено її основи в процесі правозастосовчої діяльності.[5] Однак дотримання названих принципів не гарантує справедливості винесеного рішення. Тому що можливі рішення, що ґрунтуються на законі і відповідають йому, але власне кажучи являють собою типове беззаконня. Тому принцип справедливості юридичної відповідальності має самостійне значення.

Справедливість юридичної відповідальності, зокрема, означає, що:

1) не можна призначати захід кримінального покарання за адміністративні й інші провини;

2) юридичну відповідальність повинний нести той, хто зробив правопорушення;

3) покарання повинне відповідати, бути пропорційним до розміру скоєного правопорушення. Порушення цієї вимоги справедливості означає незаконність самого рішення.

Звичайно, у суспільстві, що характеризується суперечливими інтересами і правовими поглядами, принцип справедливості може розумітися і застосовуватися різним чином. Рішення, що однією частиною населення може визнаватися справедливим, часом оцінюється прямо протилежним іншою частиною населення. Тому критерієм справедливості повинні виступати не стільки моральні норми, які оцінюються тією чи іншою частиною населення, скільки норми, засновані на загальнолюдських цінностях і інтереси всього суспільства, чи більшості його членів.

Принцип невідворотності відповідальності означає, що будь-яка особа незалежна від свого чи службового матеріального становища, інших обставин підлягає заслуженому покаранню за скоєне ним правопорушення. Скоєне повинно одержати публічний розголос і зазнати державного осуду з боку компетентних органів держави. Питання про покарання правопорушника зважується індивідуально. Чинне законодавство дозволяє не застосовувати примусових заходів, якщо по обставинах справам їхнє застосування визнається недоцільним.

Здійснення принципу невідворотності покарання є необхідною умовою ефективності юридичної відповідальності, забезпечення дієвості її функцій. Невідворотність відповідальності забезпечується діяльністю міліції, прокуратури, інших правоохоронних органів, що повинні оперативно виявляти осіб, що скоїли злочини й адміністративні провини, викривати їх у протиправних діяннях. Суди у свою чергу повинні виносити справедливі рішення. Однак реалізувати належним чином цей принцип не вдається у жодній сучасній державі.

Залишаються нерозкритими найчастіше найбільш тяжкі, особливо небезпечні злочини. Держава поки що не може покінчити цілком з діяльністю злочинних організацій, що спеціалізуються на крадіжках, продажі наркотиків, здійсненні замовлених убивств і інших злочинів. Присутні також випадки, коли правопорушення, скоєні посадовими особами і стали надбанням гласності, залишаються безкарними.

Усі ситуації, коли правопорушник не несе заслуженої відповідальності, негативно позначаються на правосвідомості громадянського суспільства. Різко падає престиж діючих законів. У свідомості населення підсилюється дія негативних оцінок, як діючого законодавства, так і влади, нездатної послідовно і повно провести принцип невідворотності покарання.

Дія принципу невідворотності покарання не повинне порушувати іншого принципу відповідальності — презумпції невинності.

У відповідності із ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Доведення провини покладається на спеціальні органи держави: органи досудового слідства і дізнання, прокуратуру. При цьому обов'язок доведення невинності не можна перекладати на підозрюваного й обвинувачуваного. Тому що обвинувачення, покладене в основу вироку, повинне бути засноване на доведених, а не можливих фактах, а визнання винності обвинувачуваного підтверджено безперечними й об'єктивними доказами.

Презумпція невинності поширюється і на сферу адміністративних і дисциплінарних провин, обов'язок виявлення і припинення яких лежить на органах держави і посадових осіб. Тому що кожен громадян, чи інша особа не може визнаватися винним у здійсненні провин раніше, ніж це буде доведено компетентними органами і встановлено прийнятими ними рішеннями. Громадяни також звільняються від обов'язку доводити свою невинність у здійсненні адміністративної чи дисциплінарної провини.

Найважливішим принципом юридичної відповідальності, покликаним забезпечувати реальну дію презумпції невинності, є право на захист і кваліфіковану юридичну допомогу.

Право на захист виражається у виді процесуальних прав притягнутого до відповідальності знати суть обвинувачення, приводити докази своєї невинності, оскаржити дії і рішення правозастосовця у вищі органи чи в суд. Крім того, притягнутий до відповідальності може користатися кваліфікованою юридичною допомогою.

Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

На наш погляд великим упущенням в чинній Конституції України є відсутність норми яка б регулювала відносини про те, що кожен затриманий, ув'язнений під варту, обвинувачуваний у здійсненні злочину має право користатися послугами адвоката (захисника) з моменту відповідно затримки, взяття під варту чи пред'явлення обвинувачення. Крім того, якщо обвинувачуваний не має достатніх коштів, але бажає користатися послугами адвоката, те така допомога йому надається безкоштовно. Аналогічним правом володіють і особи, притягнуті до відповідальності за здійснення якої-небудь провини.

Найважливішим принципом юридичної відповідальності, спрямованим на захист прав осіб, що скоїли протиправне діяння, є принцип, відповідно до якого ніхто не може бути повторно притягнутий до відповідальності за те саме правопорушення. Принцип відомий з часів Древнього Рима у формі вираження - «не двічі за одне». Суть принципу виражається в тому, що справа не може бути заведена (порушена) по факту правопорушення, у відношенні якого вступило в силу рішення компетентного правоохоронного органу чи посадової особи.

Цей принцип не застосовується у випадках, коли те саме протиправне діяння виступає підставою для залучення до різних видів відповідальності. Наприклад, особа, засуджена до позбавлення волі за крадіжку, одночасно зобов'язується відшкодувати матеріальний збиток потерпілому. У даному випадку застосовуються два види санкцій: штрафна – у виді позбавлення волі і право-відновлювальна – у вигляді обов'язку відшкодувати матеріальний збиток. Прикладом протиправного діяння, за скоєння якого можуть застосовуватися два види штрафних санкцій, служить дрібна крадіжка, вчинена особою за місцем роботи. Застосування до особи мір адміністративного стягнення дає підставу роботодавцю звільнити працівника з роботи.

3. ВИДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Розглядаючи проблему юридичної відповідальності, необхідно детально зупинитися на її видах, так згідно видам правопорушень у теорії права виділяють чотири види юридичної відповідальності, а саме:

· карну;

· адміністративну;

· дисциплінарну;

· цивільну.

На наш погляд, детальний аналіз видів юридичної відповідальності в більшій мірі розкриє питання суті юридичної відповідальності.

Кримінальна відповідальність застосовується за порушення заборон, передбачених КК України . Оскільки злочин є передбачене КК України суспільно небезпечне вчинене діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.[6] На наш погляд, оскільки злочин являють собою найбільш небезпечні для суспільства діяння, тоді і заходи покарання за них установлюються найбільш суворі.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеження прав і свобод засудженого.[7]

Діючий КК України встановлює 12 видів покарань до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, які судом можуть бути застосовані:

1) штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених особливою частиною КК України. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо статтями особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

Цій вид застосовується до осіб засуджених за тяжкі злочини, які мають військове, спеціальне звання, ранг чин або кваліфікаційний клас, ця особа може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

Позбавлення цього права може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років;

4) громадські роботи – вони полягають у виконанні засудженими у вільний від роботи час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування;

Ці роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більше як чотири години на день.

5) виправні роботи - цей вид покарання встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого;

Із суми заробітку засудженого до виправних робіт проводиться відрахування в ході держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

6) службові обмеження для військовослужбовців – цей вид покарання застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках передбачених КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.

7) конфіскація майна – цей вид покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються;

8) арешт - полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців;

9) обмеження волі - цей вид покарання полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці, встановлюється на строк від одного до п’яти років;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців – цей вид покарання призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК України, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років тримання у дисциплінарному батальйоні на той самий строк;

11) позбавлення волі на певний строк – покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи, встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років;

12) довічне позбавлення волі – встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.[8]

Притягнення особи, винної у вчиненні злочину, здійснюється відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України (КПК України), яким детально регламентовані всі процедури, зв'язані з порушенням кримінальної справи, розслідуванням злочину і винесенням вироку. КПК України визначає права й обов'язки обвинувачуваного, підсудного і засудженого, потерпілого й інших учасників процесу, а також повноваження державних органів і посадових осіб, що здійснюють провадження по справі, порядок проведення окремих слідчих дій і оцінки отриманих доказів.

Єдиним органом, уповноваженим притягати винних облич до кримінальної відповідальності, є суд. Інші державні органи не можуть здійснювати правосуддя і відповідно розглядати кримінальні справи.

Засуджений, незгідний з вироком, має право на його оскарження у вищестоящий суд, а також на прохання про помилування чи пом'якшення покарання. Помилування здійснюється Президентом України. Відносини кримінальної відповідальності припиняються відбуванням покарання або звільненням від покарання по амністії чи по указу Президента України про помилування.

Адміністративна відповідальність застосовується за правопорушення, передбачені законодавством про адміністративні правопорушення. На відміну від КК України Кодекс України про адміністративні правопорушення не охоплює всіх складів адміністративних правопорушень, що можуть встановлюватися й іншими актами.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність[9] .

За здійснення адміністративних правопорушень установлюється 7 видів адміністративних стягнень:

1) попередження - як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. У передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим способом;

2) штраф - є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими законами України;

3) вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.

4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом;

6) виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею);

7) адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним (міським) судом (суддею).

Необхідно зазначити, що адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп[10] .

Порядок провадження в справі про адміністративне правопорушення регламентований Кодексом про адміністративні правопорушення. Коло органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, є досить широким. У нього входять суди, адміністративні комісії при органах місцевого самоврядування, органи міліції, різного роду державні інспекції й інші державні органи. Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, у присутності особи, притягнутої до адміністративної відповідальності, якій дозволяється давати пояснення, представляти доказу, користатися послугами адвоката.

Постанова в справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржене в чи суд вищестоящий по підпорядкованості орган. Відносини адміністративної відповідальності припиняються виконанням стягнення. Особа вважається не піддана адміністративному стягненню, якщо протягом року з дня закінчення виконання стягнення не зробить нового адміністративного правопорушення.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за здійснення дисциплінарної провини. Порядок застосування стягнення за порушення дисципліни регламентується Кодексом законів про працю України (КЗпП), статутами про дисципліну й інші нормативно-правові акти. Згідно ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни застосовуються наступні стягнення:

· догана;

· звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбаченні для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.[11]

Звільнення може застосовуватися за найбільш грубі порушення трудової дисципліни, у тому числі:

1) за систематичне невиконання працівником без поважних причин трудових обов'язків;

2) прогул ( в тому числі відсутність на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

3) поява на роботі в нетверезому виді, у стані наркотичного чи токсичного сп'яніння;

4) здійснення за місцем роботи розкрадання ( в тому числі дрібного);

Законодавством про дисциплінарну відповідальність можуть передбачатися й інші дисциплінарні стягнення.

Необхідно зазначити, що порядок застосування дисциплінарного стягнення досить докладно регламентується законодавством. Тому що всі принципи юридичної відповідальності діють і в сфері дисциплінарної відповідальності. Посадова особа, дозволяючи справу про дисциплінарну відповідальність конкретного працівника, повинне бути упевнене в тім, що воно установило в справі істину, зібрало необхідні докази, а прийняте рішення є справедливим.

Законодавство встановлює досить короткі терміни застосування дисциплінарного стягнення. Воно може застосовуватися безпосередньо після виявлення провини, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення. У будь-якому випадку стягнення не може бути застосоване пізніше шести місяців із дня здійснення провини, а за результатами чи ревізії перевірки фінансово-господарської діяльності – не пізніше двох років із дня його здійснення.[12] За кожну провину може бути застосоване тільки одне дисциплінарне стягнення. Однак до правопорушника можуть застосовуватися й інші примусові заходи, що не є дисциплінарним стягненням. Так, працівник одночасно з доганою може бути позбавлений чи цілком частково щомісячної чи квартальної премії.

Якщо протягом року з дня застосування дисциплінарного стягнення працівник не буде підданий новому дисциплінарному стягненню, то він вважається не підданий дисциплінарному стягненню.

Цивільна відповідальність переслідує іншу мету, ніж кримінальна, адміністративна і дисциплінарна. Вона застосовується, насамперед, для відновлення порушених прав громадян, інших облич у випадках невиконання боржниками своїх зобов'язань за договором чи внаслідок заподіяння шкоди. Боржник, що не виконав чи неналежно виконав зобов'язання за договором, зобов'язаний відшкодувати кредитору збитки, у які входять витрати кредитора, реальний збиток і упущена вигода. По визначеній частині зобов'язань на боржника, що не виконав зобов'язань, може покладатися обов'язок виплачувати штрафні санкції у виді неустойки.

Необхідно зазначити, що право відновлювальну мету переслідує і відповідальність за шкоду, заподіяна особистості або майну громадянина чи юридичної особи. У відповідності зі господарським законодавством України шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою яка її завдала. В окремих випадках, передбачених чи законом договором, може встановлюватися обов'язок особі, яка завдала шкоду, виплатити потерпілому компенсацію понад відшкодування шкоди.

Однак цивільне право знає і каральні санкції. Це конфіскація, штраф і відмовлення в захисті суб'єктивного цивільного права. Конфіскація майна застосовується в якості однієї із санкцій за порушення цивільного законодавства і, зокрема, за здійснення угод з метою, противної основам правопорядку і моральності. Штрафні санкції (штраф, пеня) застосовуються до правопорушників незалежно від збитків, понесених стороною потерпілої в договорі, і виплачуються потерпілому. Відмовлення в захисті суб'єктивного цивільного права застосовується у випадках зловживання правом уповноваженої особи.

Цивільна відповідальність виникає з моменту невиконання зобов'язання у встановлений чи термін виконання неналежним образом. Зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди виникають з моменту його заподіяння. Характерна риса цивільної відповідальності полягає в тому, що вона може виповнюватися правопорушником добровільно, без застосування примусових заходів. І лише у випадку конфлікту між учасниками цивільного правовідносини до його дозволу підключаються державні органи.

Цивільні справи розглядаються загальними чи арбітражними судами, а в деяких випадках і інших державних органах за заявою учасника правовідносини чи потерпілого. Розгляд цивільної справи ґрунтується на принципі диспозитивності сторонам які представляють право самостійно розпоряджатися своїми матеріалами і процесуальними правами. Порушення цивільної справи, визначення предмета і підстави позову, звертання до виконання рішення суду залежать від волевиявлень позивача. Висновок мирової угоди визначається волею обох сторін, а визнання позову волею відповідача. У компетенцію суду входить оцінка представлених сторонами доказів і ухвалення рішення.

Потрібно зазначити, що необхідною умовою для застосування цивільної відповідальності є провина, за винятком випадків заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Цивільна відповідальність завершується відновленням порушеного права.

4. ПІДСТАВИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Підставою юридичної відповідальності є правопорушення. Тому при вирішенні питання про юридичну відповідальність головного значення набуває наявність в діях особи повного складу правопорушення, який утворюється із єдності сторін, об’єкта протиправного діяння і суб’єкта цього діяння.

Буде доцільно розглянути та охарактеризувати ці складові окремо. Так об’єктом протиправного діяння є охороняємі державою суспільні відносини і відповідно, нормі, право відношення, правопорядок демократичного суспільства.

Наприклад згідно з кримінальним правом, об’єкт злочину – це суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом і яким в результаті суспільно небезпечного посягання завдається чи може бути завдана шкода.

До об’єктів кримінально-правової охорони закон зараховує особу, яка є учасником суспільних відносин. Звісно, норми кримінального права охороняють не всі, а найбільш важливі для нашого суспільства відносини від заподіяння їм шкоди.

Необхідно зазначити, що правильне встановлення об’єкта злочинного посягання має неабияке практичне значення. Адже саме об’єкт злочину дає нам можливість визначити суспільно небезпечні наслідки. Залежно від об’єкта злочину побудована в основному система Особливої Частини КК України. Юридичне значення об’єкта злочину полягає передусім у тому, що він є обов’язковим елементом будь-якого складу злочину.

Безпосередньо поняття об’єкту злочину тісно переплітається з об’єктивною стороною, яка в свою чергу у кримінальному законодавстві визначена як сукупність передбачених кримінальним законом ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечної дії, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні умови цього посягання.

Розкриваючи зміст поняття об’єктивна сторона потрібно зазначити, що це – обов’язковий елемент кожного конкретного складу злочину. Вона є характеристикою зовнішніх ознак злочинного діяння. Об’єктивна сторона характеризує особливість злочину як зовнішній акт суспільно небезпечної поведінки винного і ті умови, за якими скоюється цей злочин, тобто місце, час, спосіб, обстановки, з якими пов’язане злочинне посягання.

Об’єктивна сторона складу злочину включає такі ознаки:

-суспільно небезпечну дію або без дію;

-суспільно небезпечні наслідки злочину;

-причинний зв’язок між суспільно небезпечними діяннями і суспільно небезпечним наслідком;

-місце, час, обстановку, спосіб, засоби і знаряддя споєння злочину.

Для повної і всестороньої характеристики правопорушення потрібно вияснити не тільки те, що було об’єктом посягання чи об’єктивну сторону, але й те, хто був суб’єктом цього посягання. Відповідно суб’єкт правопорушення – це особа, яка скоїла протиправне діяння, правопорушник. Характеристика даної особи важлива для вирішення питання про можливість притягнення даної особи до юридичної відповідальності.

Потрібно зазначити, що відповідно до чинного кримінального законодавства суб’єктом злочину може бути не всяка фізична особа, а тільки осудна. Відповідно осудність – здатність людини усвідомлювати свої дії і керувати ними. Саме осудність необхідна умова вини і кримінальної відповідальності. Злочини, як і всі інші вчинки людей, визначаються і контролюються її свідомістю і волею. Здатність розуміти характер і наслідки своїх дій і свідомо керувати своїми вчинками і відрізняє осудну особу від неосудної, яка не може бути суб’єктом злочину.

Питання про визнання особи неосудною може розглядатися з двох критеріїв: методичного і юридичного. Кожний з цих критеріїв складається з певної кількості ознак. Закон вважає достатнім для визнання особи неосудною хоча б однієї з ознак медичного чи юридичного критерію.

Поняття суб’єкта нерозривно пов’язане з суб’єктивною стороною. Саме кримінальне законодавство визначає суб’єктивну сторону злочину – як психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків, тобто, так би мовити, внутрішня сторона суспільно небезпечного діяння.

До суб’єктивної сторони злочину належать: вина у формі умислу чи необережності, мотив, ціль злочину, а також емоційний стан суб’єкта в момент споєння злочину. Основний зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину складає вина. Вина – це психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи необережності. В залежності від інтелектуальної і вольового моментів розмежовують дві форми вини: умисел і необережність. Умисел ділиться в свою чергу, на прямий і побічний, а необережність проявляється у видах злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості.

Таким чином, склад правопорушення як основа юридичної відповідальності утворюється поєднанням чотирьох її сторін:

-об’єктом правопорушення;

-суб’єктом правопорушення;

-об’єктивною стороною правопорушення;

-суб’єктивною стороною правопорушення.

Необхідно зазначити, що тільки склад правопорушення тягне юридичну відповідальність. Відсутність хоча б одного елементу складу правопорушення виключає юридичну відповідальність.

Правопорушення є не тільки підставою, але і вказує на момент виникнення юридичної відповідальності. Правопорушення як юридичний факт об’єктивно породжує відповідні правовідносини і відповідну відповідальність особи яка скоїла правопорушення. Вони виникаю з моменту споєння даного правопорушення. Це проходить незалежно від того, чи виявлене правопорушення чи не виявлене, стало воно предметом розгляду компетентними органами чи не стало. Юридична, зокрема кримінальна, відповідальність об’єктивно існує і тоді, коли особа, яка скоїла злочин, скривається від слідства і суду. Те, що злочинець на даному етапі не виявлений, не усуває виниклого на основі злочинного акту правопорушення.

Юридична відповідальність не створюється судом як адміністративним органом. Виносячи вирок, приймаючи рішення відповідний державний орган не породжує якусь нову юридичну відповідальність, а на основі достовірного виявлення об’єктивної істини (правопорушення0 констатує, фіксує факт існування такої, конкретизує її в межах санкції, встановлених законом, і тим самим забезпечує її здійснення[13] .

Тому розглядаючи відношення відповідальності в розвитку, в ньому потрібно розрізняти наступні стадії:

-виникнення юридичної відповідальності;

-виявлення юридичної відповідальності;

-офіційна оцінка юридичної відповідальності в актах компетентних органів;

-реалізація юридичної відповідальності.

Таким чином, яка б не була значна роль компетентного органу в процесі виявлення, встановлення і здійснення юридичної відповідальності, його акти не виступають як початок юридичної відповідальності, а являються умовою її реалізації.Не потрібно також ототожнювати юридичну відповідальність з державним примусом, а тим більше з процесом його реалізації. Юридична відповідальність як правовідношення, в якому правопорушник виступає як сторона, яка зобов’язана терпіти визначенні обмеження, завжди передбачає заходи державного примусу. Поряд з цим сама юридична відповідальність ще не є застосуванням таких заходів. Відповідальність – це не сам примус, а обов’язок його виконувати відповідно до санкцій правових норм. Санкції визначають рамки юридичної відповідальності. Як зазначають деякі науковці, застосовується до правопорушника заходів державного примусу і є реалізація юридичної відповідальності.[14]

Юридична відповідальність, яка базується на обов’язку завдавати визначенні обмеження, виникає безпосередньо з факту правопорушення, в цей час як реалізація санкцій вимагає визначеної правозастосовчої діяльності таких державних органів, як суд, прокуратура, міліція, слідчі органи, виправно-трудові заклади.

В юридичній практиці трапляються випадки, коли юридична відповідальність має місце, а заходу державного примусу не існує. Так буває тоді, коли, наприклад, спливає строк давності, коли не виявляється правопорушник чи коли правопорушник виявлений, але суд дотримуючись закону, визнає наявність юридичної відповідальності, поряд з цим звільняє правопорушника від застосування покарання і т.п..

Потрібно мати на увазі, що усесторонні засоби державного примусу взагалі не пов’язанні з юридичною відповідальністю Так трапляється, коли, наприклад проводиться в примусовому порядку медичний огляд, встановлюється карантин і т.п..

Таким чином, юридична відповідальність існує на всіх етапах виникнення і розвитку правових відносин, основою виникнення яких є правопорушення.

Висновки

Підводячи підсумок вищевикладеного потрібно зазначити, що здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і неправових). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг: інші суб'єкти зобов'язані сприяти його діям або не втручатися у них; у випадку невиконання ними своїх обов'язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права і виконання зобов'язаним суб'єктом відповідних обов'язків. Відтак, правомірна поведінка як юридичний факт тягне за собою не просто виникнення правовідносин, а певну дію засобів правового регулювання, спрямовану на гарантування, захист і охорону правової форми реалізації інтересів суб'єкта і суспільства. Ця дія права і держави є лише одним із засобів їх реакції на правомірну поведінку. До інших слід віднести пряме заохочення з боку держави правомірних вчинків. Це стосується як використання суб'єктивних прав, так і виконання обов'язків.

Здійснення ж правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення ними втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. У результаті правопорушень виникають охоронні правовідносини, за яких держава має право вживати карні та відновлюючі заходи до правопорушників. Останні зобов'язані нести визначені втрати та відшкодувати потерпілому понесені ним збитки.[15]

Соціальне призначення юридичної відповідальності — охорона суспільних відносин — реалізується в її правоохоронній і виховній функціях. Правоохоронна функція юридичної відповідальності, в свою чергу, поділяється на правовідновлюючу і каральну, а виховна — на функції спеціальної і загальної превенцій.

Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юридичної відповідальності у три етапи: а) заборона суспільне небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм; б) індивідуалізація санкцій щодо конкретних правопорушників; в) забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних втрат.

Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регламентуються законом і здійснюються на засадах законності, обґрунтованості, доцільності, невідворотності, справедливості.

Література

1. Базылев В.Т. Юридическая ответственность (Теоретические вопросы). — Красноярск, 1995.

2. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. — М., 1996.

3. Волков А. Я. Юридическая ответственность работников милиции за вред, причиненный гражданину или организации. — М., 1991.

4. Гойман. В.И. Формирование правовой активности личности. — М., 1988.

5. Гойман В.И. Действие права (Методологический анализ). — М., 1992.

6. Гусарєв С. Д. Теорія держави та права. Альбом схем. — К., 1997.

7. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. — Л., 1993.

8. Завадская Л.Н. Реализация судебных решений. — М., 1992.

9. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права. К.: Юрінком Інтер. 2000р.С.320.

10. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. Із змінами та доповненнями станом на 11.07.2001 р.

11. Кодекс про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. Із змінами та доповненнями станом на 7.02.2002 р.

12. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційне видання. – К.: А.С.К., 2002. – 223с.

13. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. — М., 1992.

14. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. — М., 1998.

15. Лисенков С.Л. Конституція України / Матеріали до вивчення. – К., 1997.

16. Марченко М.Н. Теория государства и права. Московский университет 1987. С.413.

17. Общая теория государства и права / Под ред. В.В. Лазарева. – М., 1994

18. Оксамытный В.В. Правомерное поведение личности. — К., 1995.

19. Орзих М.Ф. Право и личность. — К.—Одесса, 1998.

20. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1999.

21. Разумович Н.Н. Политическая и правовая культура. — М., 1989.

22. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. — М., 1991.

23. Сурилов А.В. Теория государства и права. – К. – Одесса, 1989.

24. Щербак А. И. Социальный механизм юридической ответственности должностных лиц. — К., 1990.

25. Явыч Л.С. Теория государства и права. Л. – 1999.

[1] Див: Марченко М.Н. Теория государства и права. Московский университет 1987. С.413.

[2] Див: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1999.

[3] Див: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1999.

[4] Див: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1999.

[5] Див: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1999.

[6] Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційне видання. – К.: А.С.К., 2002. – 223с.

[7] Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційне видання. – К.: А.С.К., 2002. – 223с.

[8] Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційне видання. – К.: А.С.К., 2002. – 223с.

[9] Кодекс про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. Із змінами та доповненнями станом на 7.02.2002 р.

[10] Кодекс про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. Із змінами та доповненнями станом на 7.02.2002 р.

[11] Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. Із змінами та доповненнями станом на 11.07.2001 р.

[12] Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. Із змінами та доповненнями станом на 11.07.2001 р.

[13] Див:Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1999.

[14] ДмитрукВ. И. Теория государства и права / Учеб. пособие. - Мн.:Амалфея, 1998.

[15] Див: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1999.