Реферат: Структуралізм як історичний напрям мовознавства

Реферат на тему

Структуралізм як історичний напрям мовознавства

ПЛАН

1. Історичні й методологічні основи структуралізму

2. Празька лінгвістична школа

3. Копенгагенський структуралізм (глосематика)

4. Використана література

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, ха­рактерні постійний пошук, переосмислення й переоцін­ка набутих знань, опрацювання нових підходів до вив­чення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретич­них проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важ­ливі питання, як вивчення самої структури мови і ха­рактеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XXст. нового мовознавчого напряму — структуралізму, а згодом — генеративізму.

1. Історичні й методологічні основи структуралізму

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мово­знавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне ро­зуміння мови як чітко структурованоїзнакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших га­лузях наукового пізнання й виникнення нових філо­софських течій.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, до­сягнутих на основі індуктивних методів. Фізики від­крили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома — електрони, протони, нейтрони. Ро­сійський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виник­ла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктив­них і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індук­тивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На пере­оцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних га­лузей знання.

Методологічною основою структуралізму була фі­лософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських фі­лософів Рудольфа Карнапа (1891—1970), який опра­цьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга Вітгенштейна (1889—1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообра­зом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872—1970), який розвинув дедук­тивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного об­ґрунтування математики.

Теорія структуралізму і зразок нової методики лін­гвістичного аналізу вперше були викладені наприкін­ці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова, організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) тверджен­ня, що синхронне дослідження мови — головне завдан­ня мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членуван­ня мови й поняття рівня.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структура­лізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична шко­ла; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американсь­кий дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалу­ження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.

2. Празька лінгвістична школа

«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його пред­ставники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першо­му їх випуску опубліковано «Тези Празького лінгвіс­тичного осередку» — програмовий документ цього структурального напряму.

До осередку входили чеські мовознавці Вілем Ма-тезіус (1882—1945), Богуміл Трнка (1895—1984), Богу-міл Гавранек (1893—1978), Ян Мукаржовський (1891— 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909—1991), Йозеф Вахек (1909—1996), а також російські мовознавці Ми­кола Трубецькой (1890—1938), Роман Якобсон (1896— 1982) і Сергій Карцевський (1884—1955).

У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчен­ня Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунато­ва. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції — від Бодуена де Куртене. Вони запе­речили тезу Соссюра про неподолання меж між син­хронією і діахронією: «Кращим способом для пізнан­ня суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», од­нак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагоміших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення поняття еволюції з синхро­нічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми: «Син­хронічний опис не може цілком усунути поняття ево­люції, позаяк навіть у синхронічно розглядуваному сек­торі мови завжди наявне усвідомлення того, що дана стадія змінюється стадією, яка перебуває у процесі фор­мування».

Празькі структуралісти сприйняли й творчо розви­нули і другу основну ідею Соссюра — концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.

Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпрета­ція мови як функціональної системи, тобто як «систе­ми засобів вираження, що служать якійсь певній меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до ана­лізу звукової системи мови, празькі структуралісти за­мість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями, що «матеріа­льний зміст [...] фонологічних елементів менш суттє­вий, ніж їх взаємозв'язок усередині системи». Трубецькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство) і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій — як одна. Усе залежить від системи протистав­лень (опозицій), яка має місце в кожній мові. Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фоноло­гічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології» (1938).

Пражці зацікавилися питанням, як мова викорис­товує свою фонологічну систему для творення таких мов­них одиниць, як морфема, слово, речення. Так з'явились нові розділи мовознавства — морфонологія (морфоло­гічне використання фонологічних відмінностей), фоно­логія слова, фонологія синтагми.

Поняття і методи, опрацьовані на фонологічному матеріалі, згодом були застосовані пражцями для дослідження інших рівнів мови. Так, наприклад, Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в досліджен­ні граматичних категорій і обґрунтував положення про бінарність граматичних опозицій.

Функціональний підхід застосовувався пражцями до мови в цілому. Так виникла проблема функцій мови і функціональних стилів. Найбільшу увагу празькі лінгвісти зосереджували на стилі художньої літерату­ри. Результатом функціонального підходу до літера­турних мов стало виникнення особливої лінгвістичної дисципліни — історії літературних мов.

Помітним внеском Празької лінгвістичної школи в синтаксичну теорію є вчення Матезіуса про актуальне членування речення (див. тему «Синтаксичний рі­вень»). Матезіус висловлює думку про принципову від­мінність між формальним членуванням речення (виді­лення підмета і присудка), яке показує його граматич­ну структуру, і поділом речення на тему і рему, який виявляє його «функціональну перспективу».

Серед оригінальних ідей пражців — теорія "мовних контактів і мовного союзу (об'єднання мов за подібніс­тю, що зумовлена контактуванням, взаємовпливами) Трубецького й типологічні ідеї Скалічки. Скалічка об­ґрунтував необхідність структурного порівняння мов незалежно від їхніх генетичних зв'язків. Оглядаючи типологічні студії попередніх часів, він указує на їхню прямолінійність, огрубления. Наявність одного з типо­логічних явищ (флексії, аглютинації тощо) не виклю­чає наявності інших, однак вони можуть неоднаково комбінуватись у різних мовах, а це якраз і характери­зує відповідні мови. Можна говорити про суто флектив­ний, суто аглютинативний тип і т. д. як про деякі ідеальні еталони, яким різною мірою відповідають конкретні мови. Скалічка вказав також на те, що мор­фологічна структура — не єдина основа для типології. Він один із перших проводив зіставні дослідження фо­нологічних структур різних мов.

Уявлення про наукові здобутки Празької школи не будуть повними, якщо не згадати вчення Карцевського про асиметрію мовного знака, викладеного у статті «Про асиметричний дуалізм мовного знака» (1929), основна ідея якого зводиться до того, що «знак і зна­чення не покривають один одного повністю. їх межі не збігаються в усіх точках: один і той самий знак має декілька функцій, одне й те саме значення виражається декількома знаками. Будь-який знак є «омонімом» і « синонімом » одночасно ».

Отже, для вчених Празької лінгвістичної школи характерне максимально широке розуміння об'єкта лінгвістики (цим празький структуралізм вигідно відрізняється від інших шкіл структуралізму). Вони не відмовилися від вивчення семантики, історії мови, зовнішньолінгвістичної проблематики. Скалічка у стат­ті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948) виділяє три проблеми мовознавства: «1) відно­шення мови до позамовної дійсності, тобто проблему семасіологічну; 2) відношення мови до інших мов, тоб­то проблему мовних відмінностей; 3) відношення мови до її частин, тобто проблему мовної структури».

Празька лінгвістична школа стала помітним яви­щем в історії мовознавства. її вплив на розвиток світо­вої науки про мову завжди був відчутним. Основні ідеї пражців не втратили своєї актуальності й нині. За зра­зком Празької лінгвістичної школи було створено лін­гвістичний осередок у Данії, який, щоправда, відійшов від дослідницького спрямування й методики дослі­дження празьких структуралістів.

3. Копенгагенський структуралізм (глосематика)

Однією з найоригінальніших структуральних течій є копенгагенський структуралізм.

Копенгагенський (датський)_струкгуралізм, або глосематика (від грец. glossema, род. відм. glossematos«слово»), — лінгвістична те­чія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінг­вістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реа­льного змісту і звучання).

Тривалий час був найвпливовішим і найавторитет­нішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання датських мовознавців у лінгвіс­тичне товариство, так званий Копенгагенський осере­док. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899— 1965) — директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського уні­верситету. Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль (1887—1942), Ганс Ульдалль (1907—1957), Кнут Тогебю (1918—1974), Ганс Сьоренсен (нар. 1911).

Теоретичними джерелами цього напряму було вчен­ня Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова — це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмін­ностей (чиста структура відношень), а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Нео­позитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак по­слідовне вираження його принципи знайшли саме в гло­сематиці. Навіть Єльмслев визнав, що визначене ним по­няття структури як чистої форми і чистих відношень запозичене в Карнапа: «За Карнапом, кожне наукове твердження повинно бути твердженням про співвідно­шення, які не передбачають опису самих елементів, що входять у співвідношення». Важливою передумовою створення загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок розвитку математичної теорії ви­никло поняття математики як знакової системи, яка конс­труюється відповідно до певних формальних правил.

Програма копенгагенських структуралістів була ви­кладена Брьондалем у першому номері журналу копен­гагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної (логічної) граматики, в якій мова повинна роз­глядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні до­сліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.

Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структу­ралісти назвали глосематикою для того, щоб акценту­вати на принциповій відмінності їхньої теорії від тра­диційного мовознавства.

Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева — автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мово­знавчої течії. Найважливішими з них є «Мова і мовлен­ня» (1942), «Основи лінгвістичної теорії» (1943), «Метод структурного аналізу» (1950), «Пролегомени¹ до теорії мови» (1943). Остання праця найповніше розкриває глосематичну теорію. У ній ідеться не про якусь кон­кретну мову (датську, англійську, німецьку тощо), а про мову загалом як певну систему, тобто даються по­ложення, що повинні підходити до будь-якої мови незалежно від генеалогічної й типологічної класифіка­цій. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створи­ти загальну теорію мови.

Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних (фізич­них, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологіч­них) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру suigeneris(своєрідну). Водночас лінгвістична теорія повинна нех­тувати відхиленнями в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповіда­ти трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повно­ті (вичерпності).

Точні науки пішли значно вперед порівняно з соці­альними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який опе­рував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створи­ти процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми може­мо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання сто­суються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак інду­ктивний аналіз даних проводиться лише на початково­му етапі, далі — вже дедуктивний.

Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. від­мінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх мо­жна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передба­чає існування іншого і навпаки, називаються інтердепенденціями (англ. interdependence «взаємозалежність»); 2) однобічні залежності, за яких один член пе­редбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінаціями (англ. determination «визначення»); 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісни­ми, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ. constelation «сузі­р'я»). Елементи залежностей Єльмслев називає об'єк­тами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, — це клас, інші об'єкти, які встановлено наступним чле­нуванням, — сегменти класу, а об'єкти третього члену­вання — сегменти сегментів. Класи у мовленні — лан­цюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у сис­темі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльм­слев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись пере­творити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаман­ний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконан­ням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор «Пролегоменів», індукція «звичайно є ближчою до поезії, ніж до чистої науки».

Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував система­тизувати наявні в мові функції, використовуючи понят­тя константи і змінної.

Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, склада­ються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмеже­на. Такі незнаки вчений називає фігурами.

Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вира­ження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і виражен­ня вжиті ним не в традиційному значенні (не як зна­чення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відобра­женого в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тобто система моделей, яка представляє систему значен-нєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є фор­ма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, — нелінгвістичний предмет, вивчати який повинні інші спеціаль­ні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвіс­тиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути за­мінений іншим звуком або буквою, або умовленим си­гналом, система ж залишається тією самою».

Вивчення форми змісту Єльмслев називає плерематикою (грец. pleres «повний»), а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). План вираження і план змісту мовних одиниць і уявлення датського вченого про предмет мовознавства (глосематики) можна зобразити такою схемою:

Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджувани­ми одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до одні­єї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити ва­ріанти й інваріанти. Таким методом він вважає кому­тацію — операцію, що полягає в заміні одного елемен­та іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є само­стійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпрості­ших елементів.

Усе наведене вище — тільки найголовніші ідеї глосе­матики. У 40—60-ті роки це відгалуження структуралізму стало широко відомим у всьому світі, однак його оцін­ка була неоднозначною — від різко негативної до пози­тивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мартіне порівняв глосематику з «баштою зі слонової кості».

Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропону­вали цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної кла­сифікації мов.

В історію науки глосематика ввійшла як спроба гра­нично абстрагованого від будь-якої конкретики підхо­ду до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація, ко­реляція, реляція, план вираження, план змісту, конкрет­ні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику.

Недоліком глосематики є значне звуження і збіднен­ня об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ро­лі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.

На основі глосематики не можна досліджувати реа­льні мови і не можна зводити мовознавство до побу­дови схем, як це роблять глосематики. Як зауважує В. М. Алпатов, «колись впливова глосематика нині ста­ла історією» [Алпатов 1998: 176].

Використана література

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С 167—209, 309—323.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С 189—251.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С 131—154.

Кондратов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С 117—162.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 308—344.

Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 78—96.

Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и из­влечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

Апресян Ю. Д. Идеи и методы современной структурной лингвисти­ки. — М., 1966.

Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С. 5—45, 82—157.

Мельничук А. С. Глоссематика // Философские основы зарубежных направлений в языкознании. — М., 1977.

Хауген Э. Направления в современном языкознании // Новое в лин­гвистике. — М., 1960. — Вып. 1.

Трансформационно-генеративная грамматика в свете современной научной критики. — М., 1980.

Звегинцев В. А. Предисловие //Хомский Н. Аспекты теории синтакси­са. — М., 1972.