План
1. Кирило-Мефодіївське товариство
2. Західноукраїнська Народна Республіка. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР
Література
1.
Кирило-Мефодіївське товариство
Після Віденського конгресу (вересень 1814 — травень 1815 р.) Європа протягом першої половини XIXст. вирувала. Тривала безкомпромісна боротьба між силами реакції які вимагали відновлення і зміцнення монархічних режiмiв, та прихильниками республіканських форм правлінні і демократичних конституцій. Своєрідною кульмінація цього протистояння стали революції 1848—1849 рр., і ці прокотилися Францією, Німеччиною, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючи оптимальних варіантів суспільного розвитку, у цей час активно розвивалася філософська думка. Значного поширення набули західноєвропейські філософські системи Гердера, Гегеля, Шелінга, ідеї християнського соціалізму Леру та Ламене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич у праці "Книги польського народу та книги польського пілігримства" створив концепцію польського месіанстві Крім нових ідей, одна за одною з'явилися моделі таємних організацій, що боролись за соціальне та національне визволення, — карбонарії в Італії, "Молода Європа" у Швейцарії, декабристи у Росії та ін.
У 30-ті роки змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла "народності" означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід сприймати і оцінювати появу 1846 р. у Києві української політичної організації- Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій і процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силам абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи європейські таємні організації; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.
Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у "Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". Характерною для цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.
"Книга буття українського народу" — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.
Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межiвласне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант "месіанізму": головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме цьому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя іоб'єднувача усіх слов'янських народів.
Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їх синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських і християнських — М. Костомаров.
Костомаров Микола Іванович (1817—1885) —- громадсько-політичний діяч, історик, письменник Iпубліцист, археограф, фольклорист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повiту(нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гімназію (1833), Харківський університет (1836). У1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук, у 1844—1845 рр. вчителював, у 1846—1847 рр. — ад'юнкт-професор Київського унiверситету Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодiївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема "Книги буття українського народу". В 1847 р. був заарештований у справі братства, в 1847—1848 рр. — в'язень Петропавлiвської фортеці, в 1848—1855 рр. — політичний засланець у Саратовi 1859—1862 рр. — екстраординарний професор Петер6урзького університету. З 1862 р. і до кінця життя займався науковою діяльністю.
Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) - до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак Т. Шевченко).
Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрито і розгромлено. Нечисленність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили в офіційної влади на початку слідств ілюзію, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: "Общество было не более как ученый бред трех молодых людей". Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документiв братства діаметрально змінили думку властей, які врешті решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без суду потрапили на заслання.
Отже, наприкінці XVIII— на початку XIXст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного вiдродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті було зроблено перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово вiдроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесу сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребiнки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий дiапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.
Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.
Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контекстi. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду i спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.
2. Західноукраїнська Народна Республіка. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР
Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовіковi імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Зазнавши поразки і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 року видив маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).
Саме у руслі цих положень законослухняні українські посли українського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 року утворили і Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила в проти річчя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органiв управління і переданні всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передання мав вiдбутися 1 листопада 1918 року.
За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тис. українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місцi. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона рішала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км2
, а населення становиломайже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Левна синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.
Оговтавшись після українського превентивного удару, польськасторона почала крок за кроком відвойовувати її позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кiлькістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станiслава.У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Iталії, США, Бразилії тощо. Проте українську державнiсть світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.
За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 року у Фастовi уклали попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 року в Києві. Відповідно до закону " Про формив Україні", затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подія мала суто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало певнiпрактичні наслідки. Зокрема, під час реорганізації Української Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних армiй (3 корпуси по 4 бригади, які складалися з 3—6 куренiв) значну роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом УНР, І насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який став командувачем (начальним вождем) УГА, та полковник С. Мишковський. Омелянович-Павленко Михайло Володимирович (1878—1952) військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Закінчив Омський кадетський корпус (1898), Павлівське військове училище (1900), Миколаївську академію Генштабу (1913). Учасник російсько-японської війни (1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації в російській армії. Влітку 1917 р. — командир української бригади в Катеринославі, з грудня 1917 р. — iнспекторГенерального секретаріату військових справ на Румунському фронті, генерал-майор. За часів гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацького коша. Підтримав антигетьманське повстання Директорії. 3 грудня р. 1918р. до початку червня 1919р. — командуючий УГА. 3 червня 1919р. - військовий радник диктатора ЗУНР, 3 грудня 1919р. - командир Запорозького корпусу і командуючий Армією УНР. 3 листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Калiшi, Тарнові. У1924 р. переїхав до Праги, де у 1925 р. очолив Музей визвольних змагань України. У 1944—1948 рр. — військовий міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновників Української Національної Ради (1948). Похований у Парижі.
Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевненіше почувалася в ході польсько-українського протистояння i незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройнi формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події мали розгортатися в такій послідовності: на першому етапі передбачалося оволодіння залізничною лінією Львів — Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволення Перемишля та вихід на лінію р. Сян.
Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 року до Галичини місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемi. Делегація Антанти намагалася переконати керівництв ЗОУНР у необхідності припинення польсько-українсько протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції. Умовою реалізації цього плану було встановлення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі вiдходило фактично 40% території Східної Галичини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що в разі прийняття цієї угоди вона визнає ЗОУНР як державу.
З одного боку, антантівська пропозиція давала можливість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність у критичних умовах збройних протистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі Проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образливим для української сторони. До того ж відмовлятися від галицької столиці та багатих родовищами земель за вдало розпочатої воєнної операції українці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучість української сторони викристалізувалася в афористичній фразі М. Омеляновича - Павленка "Хай нас розсудить залізо і кров!".
Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування відтіснили її від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолював генерал Л. Бота. Українців цілком задовольняло, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафтовий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслiдок цього ще одна спроба замирення за посередництва Антанти закінчилася невдачею.
У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись посилити свої позиції, направив на український фронт в Галичину та на Волинь 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Ця армiя була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії. Спочатку Антанта передбачала використання армії Й. Геллера виключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдозі з геополітичних міркувань (Польща — союзниця Франції) пішла назустріч польському уряду. Поява на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919р. польські війська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Днiстром, Збручем і Заліщиками.
За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої шині повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.
Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) — державний iполітичний діяч, один із керівників української революції 19174 1920 р. Народився в сім'ї священика у м. Бузьку на Львівщині. Освіту здобув у Академічній гімназії у Львові і на правничому факультеті Львівського університету. Доктор права. У 1907—1918 рр. посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917 - 1918 рр. — голова Українського парламентського представництва. З 1910 р. — депутат галицького сейму. У1914—1918 рр. -член Головної Української Ради та Загальної Української Ради, 19 жовтня 1918 року як президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 року обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 року Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 року політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича диктатором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законності цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу Політичні суперечності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Відня. У серпні 1920 р. Петрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 березня 1923 року після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльнiсть. У 20-х роках Петрушевич перейшов на позиції радянофілільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.
Начальним вождем було призначено генерала О. Грекова. Саме під його командуванням УГА провело Чорткiську офензиву (7—28 червня 1919 року) — широкомасштабну наступальну операцію, що мала на меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визволення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув останнi сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилення міжнародного тиску, перегрупування польських сил призначення командуючим польськими військами в Галичині Ю. Пiлсудського тощо стали основними причинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 року, і їм потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли р. Збруч і вхідна Галичина опинилася під польською окупацією.
Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однiєю з держав, що утворились на її уламках, стала Захiдноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнськi землі сусідніх держав,особливо Польщі, збройною агресією на територію ЗУНР, міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що, об'єднувалися, не мали достатньої кількостi державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Пiд ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти
Незалежність, втрачає контроль над власною територією.
Л
ітература
1. Історія України. — Львів, 1996.
2. Історія України: Курс лекцій у двох книгах. — К., 1992.
3. Історія України: Навчальний посібник. — К., 1997.
4. Історія України в особах IX—XVIIIст. — К., 1993.
5. Історія України в особах XIX—XXст. — К., 1995.
|