Національно–визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої в середині ХVII ст.
Повстання під проводом Б. Хмельницького стало початком великомасштабної війни українського народу проти польського панування. Основною рушійною силою повстання було козацтво, якому належала провідна роль у перебігу й керівництві війною. У лавах повстанців було багато селян і міщан, а також вихідців із дрібної української православної шляхти. Підтримало повстання духовенство. Основний тягар боротьби випав на долю селянства – найбільш численного і пригнобленого стану.
Метою повстання було:
– знищення польського панування;
– створення в етнічних межах України власної держави;
– ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на землю;
– утвердження козацького типу господарювання.
В сучасній історичній літературі немає єдиної точки зору як щодо назви боротьби українського народу проти Польщі в середині XVII ст., так і відносно її періодизації. Історики використовують терміни "національно – визвольна війна", "національна революція" та ін. Виходячи з тих завдань які вирішувала ця боротьба, вважаємо, що перша назва доцільніша, тому що більш об’єктивно відображає сутність явища. Хронологічні межі національно – визвольної війни науковці датують по різному. Початкова дата війни (1648 р) не викликає жодних сумнівів, однак щодо кінцевої дати єдиної думки немає.1654 рік (рік Переяславської ради) відкинуто всіма українськими істориками, бо ця "пропозиція" була викликана виключно політичними мотивами й ігнорувала факт продовження Визвольної війни після укладення українсько-російського союзу. Сьогодні одні автори пропонують як кінцеву хронологічну межу Визвольної війни 1657-й рік – рік смерті Б. Хмельницького, другі – 1659-й – рік укладання Переяславської угоди і втрати державності України, треті – 1676 рік падіння гетьмана П. Дорошенка і ліквідації правобережної Гетьманщини. Найдоцільніше, на нашу думку, пов’язувати завершення Визвольної війни з Гадяцьким договором 1658 р. Саме тоді і формально, і фактично було припинено війну проти Польщі.
1. Причини національно-визвольної війни
Після придушення козацько-селянських повстань першої половини XVII ст. колонізація українських земель Польщею, значно посилилася, що й потягло за собою національно-визвольну війну.
Основними причинами національно – визвольної війни були:
1. Погіршення становища селянства в умовах засилля польських магнатів та панщинно-фільваркової системи господарювання:
– швидке покріпачення селян (1588 р);
– збільшення панщини (до 4-6 днів на тиждень) та різноманітних форм відробітків і податків на користь феодалів й держави;
– посилення експлуатації селян орендарями панської землі.
2. Зростання невдоволення українського міщанства, яке потерпало як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядовців:
– православні городяни мали селитися лише в спеціально відведених кварталах;
– їх обмежували в заняттях ремеслом і торгівлею;
– усували від участі в місцевому самоврядуванні, обтяжували різними податками й повинностями.
3. Обмеження прав козацтва, запровадження заходів, спрямованих на ліквідацію його як стану.
– будь-які вияви покозачення (перехід селян до козацького стану) придушувалися з особливою жорстокістю;
– за "Ординацією війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої" (1638 р) всі колишні реєстрові козаки, за винятком 6-тисячного реєстру – відтоді складової частини польського війська – перетворювалися на кріпаків;
– реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана і старшину, їх мав призначати польський уряд зі шляхти;
– на Запорожжі розміщувалися польські залоги, було відбудовано фортецю Кодак (1639 р);
– козакам заборонялося без згоди польського уряду ходити в морські і суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства;
– козаків зобов’язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки.
4. Полонізація українського суспільства, примусове насадження католицизму, що викликали масові протести населення:
– православні повинні були сплачувати податки на утримання католицького духовенства;
– православним нерідко заборонялося провадити, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади;
– закривалися існуючі, заборонялося будувати православні церкви й монастирі, а їхні володіння і майно конфісковувалося католицьким та українським духовенством;
– водночас продовжувалося активне будівництво костьолів, збільшувалася кількість єзуїтських колегіумів, поширювався їхній вплив;
– звужувалася сфера вживання української мови.
Богдан Хмельницький. Зиновій – Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.) народився в сім’ї дрібного українського шляхтича. Його батько був сотником реєстрового козацтва, який одержав за свою службу невеликий маєток з хутором Суботів біля Чигирина.
Б. Хмельницький здобув добру освіту в київській монастирській школі і львівському єзуїтському колегіумі. Був учасником численних козацьких походів проти Османської імперії і Кримського ханства. У битві під Цецорою (1620 р) потрапив у полон до турків, де вивчив турецьку і татарську мови, познайомився з деякими представниками знаті. Був одружений з донькою заможного переяславського купця Ганною Сомко, мав четверо дітей.
У 1632-1634 рр. брав участь у Смоленській війні з Росією на боці Польщі. Деякі історики (О. Воронянський та ін.) вважають, що Б. Хмельницький був учасником козацько-селянського повстання 1637-1638 рр. У 1637 р. після придушення повстання Павлюка він одержав посаду писаря реєстрового козацтва, а у 1646 р. – сотника Чигиринського козацького полку. У цьому ж році на запрошення французького уряду разом з Іваном Сірком і запорозькими козаками брав участь у воєнних діях на боці Франції проти Габсбургів.
Безпосереднім приводом до вступу Хмельницького проти Польщі була особиста образа, якої йому завдав чигиринський підстароста Данило Чаплінський. Скориставшись відсутністю Б. Хмельницького (улітку 1646 р) він розорив хутір Суботів, майже до смерті побив молодого сина та викрав жінку (Олену), з якою Богдан збирався одружитися (перша дружина на цей час померла). Після повернення з Варшави Хмельницький використовував усі законні шляхи для покарання винних, аж до особистої аудієнції у польського короля. Однак це не мало ніяких результатів. Не домігшись справедливості він у серпні-вересні 1647 р. проводить таємні ради із своїми однодумцями щодо підготовки повстання проти панських магнатів. Проте зрада з боку чигиринського осавула призвела до арешту Хмельницького. Вирвавшись (за сприяння родичів) на волю, він у грудні 1647 р. з кількома десятками козаків вирушив на Запоріжжя.
2.Початок національно-визвольної війни
На початку 1648 р. Б. Хмельницький сформував перший повстанський загін, установив зв’язок із козаками Січі. Разом з сотнею запорожців і декількома сотнями "покозачених" селян він атакував Кодацьку фортецю, через яку поляки контролювали Запоріжжя.25 січня заволодів фортецею. При цьому значна частина реєстрових козаків перейшла на бік повстанців. Ці події стали початком національно – визвольної війни українського народу.
Невдовзі відбулась козацька рада, на якій Хмельницького було обрано гетьманом.
Підготовка збройного виступу. Б. Хмельницький напередодні збройного виступу проти поляків:
– розіслав універсали до українського народу із закликами вступати до лав козацького війська;
– налагодив виробництво пороху, організував закупівлю зброї та боєприпасів;
– із початком воєнних дій досяг домовленості про перехід реєстрових козаків на бік повстанців;
– вів переговори з Туреччиною і Кримським ханством. Заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. у Бахчисараї українські посли уклали з кримським ханом Іслам – Гіреєм III договір про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої.
Фактичним проголошенням війни стала вимога Б. Хмельницького вивести з території Наддніпрянщини королівські війська і скасувати "Ординацію" 1638 р. На утихомирення запорожців поляки направили два загони загальною чисельністю близько 10 тис. чол.
Воєнні дії у 1648-1649 рр. Повстанці вийшли із Запоріжжя (в союзі з Хмельницьким воювала і татарська кіннота) і рушили назустріч урядовим військам.5-6 травня 1648 р. в урочищі Жовті Води (Дніпропетровська область) Б. Хмельницький здобув першу перемогу. Повстанці оточили загін С. Потоцького і розгромили його. Однак основні сили поляків на чолі з гетьманом М. Калиновським укріпилися під Корсунем.14 травня до міста наблизилися війська Б. Хмельницького. Поляки, упевнені в значній чисельній перевазі козацького війська, залишили вигідні позиції і почали відступати на Богуслав. На їхньому шляху козаки улаштували засідку (6-ти тисячний загін Максима Кривоноса).16 травня польська армія одночасною атакою козаків Хмельницького і Кривоноса була цілком розгромлена. Врятувалися небагато.8,5 тис., у тому числі обидва польські гетьмани, потрапили у татарський полон.
Перемога на Жовтих Водах і під Корсунем стала сигналом для повстань по всій Україні. Хмельницький збирав війська у Б. Церкві, формував нові, козацькі органи влади. У цей час керував визволенням Правобережної України полковник М. Кривоніс. До кінця липня 1648 р. з-під польського ярма було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня – Брацлавське, Київське, Подільське воєводства на Правобережжі, а також східні та південні райони Волинського воєводства.
Протягом літа 1648 р. обидві сторони готувалися до вирішального бою. Польська армія нараховувала 32 тис. шляхтичів, 8 тис. німецьких найманців і декілька десятків тисяч слуг. Повстанців було близько 80 тис. (козаки, селяни, міщани), однак вони були погано озброєні. Поляки прагнули реваншу.
Чергова битва, яка відбулася 21-23 вересня 1648 р. під Пилявцями (тепер с. Пилява Хмельницької області) завершилася для поляків поразкою. Було захоплено всю ворожу артилерію. До козаків потрапив також величезний обоз зі значними матеріальними цінностями.
Перемога під Пилявцями відкрила шлях до визволення західних земель. Повстанці 26 вересня 1648 р. розбили оборону Львова. Однак, не бажаючи витрачати сили на штурм і щоб уникнути зайвого кровопролиття та руйнування міста, після нетривалої оборони Хмельницький отримав викуп у 200 тис. злотих на користь своїх союзників – татар. Одержавши викуп. Він зняв облогу і пішов далі. До польського міста Замостя. Цю добре укріплену фортецю він не став штурмувати, оскільки не було достатньо важкої артилерії. Хмельницький розраховував на тривалу облогу, одночасно чекаючи результатів виборів нового короля в Польщі.
Королем було обрано Яна-Казимира, чию кандидатуру підтримував і Хмельницький, отримавши викуп від жителів Замостя, ураховуючи складне становище армії, а також обіцянку нового короля почати переговори з повстанцями, Хмельницький 14 листопада зняв облогу і повернувся на Подніпров’я. Однак, укладаючи перемир’я з королем він не збирався припиняти збройної боротьби, планував навесні 1649 р. поновити воєнні дії.
23 грудня 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто вступило до Києва. Назустріч українським полкам вийшло місцеве населення, посли Молдавії, Туреччини, Трансільванії, Росії, київський митрополит Сильвестр Косів.
У лютому 1649 р. у Переяславі розпочалися переговори Б. Хмельницького з королівським послом. Б. Хмельницький не погодився з посольськими вимогами про повернення селян у кріпосний стан, погодившись лише на перемир’я до весни. В умовах зимових холодів, нестачі продовольства і боєприпасів вести воєнні дії ні поляки, ні козаки були не в змозі.
Промова Хмельницького на переговорах з королівським посольством дослідниками (С.І. Кульчицький та ін) тлумачиться як програма розбудови Української держави:
– гетьман обґрунтував право українців на створення незалежної від Речі Посполитої держави в етнічних межах їхнього проживання;
– сформулював положення про соборність Української держави;
– розглядав козацьку Україну як спадкоємницю Київської Русі. Провідна роль в утворенні й організації Української держави приділялася Війську Запорозькому.
Досягнуте перемир’я обидві сторони активно використовували для підготовки до нової війни. Навесні 1649 р. поляки, порушивши перемир’я, розпочали воєнні дії. Наприкінці травня Хмельницький виступив з Чигирина назустріч польським військам. Поляки відступили на територію Чигирина до Збаразького замка.
У червні 1649 р. козаки за підтримки татарської кінноти атакували поляків, які укріпилися під Збаражем. Запеклі бої тривали близько місяця. На допомогу обложеним виступив сам король Ян-Козимир на чолі 30-тисячного війська. Довідавшись про це, Хмельницький зняв з облоги частину військ й повів їх назустріч королеві.
5 серпня біля міста Зборова козацьке військо атакувало поляків. Поляки були вимушені перейти до оборони і в передмістях Зборова влаштували укріплений табір, котрий відразу оточили повсталі. Наступного дня Хмельницький узяв Зборов і польська армія опинилася на грані розгрому, почалося масове дезертирство. Поляків врятували від поразки татари. Кримський хан Іслам-Гірей, не зацікавлений у подальшому посиленні України, зрадив Б. Хмельницького за обіцяну королем велику винагороду і право брати ясир на всьому шляху свого повернення в Крим.
Зборівський мирний договір. Щоб уникнути одночасної війни проти Польщі й проти Кримського ханства Б. Хмельницький змушений був укласти мирний договір з Польщею.
8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мирний договір. Умови договору передбачали:
– збільшення реєстру до 40 тис. козаків й підтвердження всіх козацьких привілеїв;
– повернення до реєстру всіх виписаних з нього козаків (так званих „випищиків”);
– передачу Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств під козацьке управління і виведення звідти польських військ;
– збереження на козацькій території влади гетьмана, хоча з рядом обмежень;
– державні посади мали обіймати лише православні;
– внесення на найближчий сейм питання про ліквідацію церковної унії (1596 р) і повернення православній церкві всіх її прав та майна;
– надання православному митрополитові місця в сенаті;
– заборона єзуїтам проживати в українських містах;
– усім учасникам війни оголошувалися амністія.
Разом з тим шляхта поверталася до своїх володінь, а селяни мусили виконувати довоєнні повинності. Підписанням Зборівського договору завершився перший етап війни. Однак, договір не влаштував ні польську шляхту (яка вважала поступки козацтву надмірними), ні козацтво, котре перешкоджало поверненню шляхти і відновленню кріпацтва. Договір підривав авторитет Хмельницького. На Запоріжжі навіть спалахнуло повстання проти нього і був обраний новий гетьман, однак Хмельницькому вдалося зберегти булаву.
3.Утворення української козацької держави
Унаслідок перемог 1648-1649 рр. значна частина земель була звільнена від польської влади. Це створило умови для утворення Української козацької держави – Війська Запорозького, в основі якої лежала військова організація запорожців. В історичній науці цю державу називають Гетьманщиною.
Адміністративно-територіальний устрій. Територія козацької держави згідно з умовами Зборівського договору складалася з земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств (приблизно 200 тис. кв. км). Столицею і гетьманською резиденцією стало м. Чигирин.
На визволених землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки зі своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків. Центром полку було одне із значних міст полкової території. Кожен полк очолював полковник. Який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Він зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу. Територія полку поділялася на 10-20 і більше сотень. Адміністративними центрами сотень були міста й великі села. Військово-адміністративну владу на території здійснювали сотники. Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Полтава та ін) керували магістрами на чолі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала громада, а справами козаків – обрані ними отамани. Запорозька Січ була в державі окремою адміністративною одиницею.
Органи державної влади. Найвищим законодавчим органом стала Генеральна рада – загальні збори всього козацького війська. Оскільки регламент роботи ради, механізм обговорення питань на цих зборах був відсутній нерідко вони перетворювалися у мітинг. Тому скликалися вони зазвичай лише для схвалення заздалегідь підготовлених рішень (спочатку ради збиралися щорічно).
В останній період діяльності Хмельницький взагалі припинив скликання ради. Роль Генеральної ради перебрала Старшинська рада, що складалася з полковників і генеральної старшини. Поступово склад Старшинської ради розширився за рахунок представників міст, шляхти, духовенства. Старшинська рада мала широкі повноваження: розглядала питання міжнародної політики, затверджувала міські привілеї, виносила смертні вироки тощо.
Виконавча й судова влада зосереджувалися в руках гетьмана. Він, зокрема, скликав Генеральну і Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві (при гетьмані діяв Генеральний суд), опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами, був головнокомандувачем збройних сил.
Керувати всіма справами внутрішнього врядування й зовнішньої політики гетьманові допомагав уряд – генеральна старшина. До її складу входили: генеральний писар (керував канцелярією, відповідав за зносини з іноземними державами), генеральний обозний (начальник військової артилерії, відповідав за виробництво боєприпасів і постачання). Крім них до генеральної старшини входили: генеральний суддя, генеральний підскарбій (відав збором податків), осавули (відповідали за підтримку правопорядку), хорунжий, бунчужний (відали військовими справами), а також полковники – керівники територіальних і військових козаків.
Військові сили. Гетьманська держава мала одну із найсильніших армій у тогочасній Європі. У ході визвольної війни повстанські загони перетворилися на 100-тисячну армію, організовану за територіальним принципом: певна територія виставляла кілька козаків, які об’єднувалися в полк. Ядром армії було реєстрове та запорозьке козацтво, а основна маса складалася з "покозачених" селян і міщан, основу козацьких полків становила піхота. Під час війни було створено козацьку кінноту, яка вже 1649 р. протистояла ворогові. До діючої армії увійшли також підрозділи розвідки, фортифікаційної та прикордонної служб, загони варти. Спеціальні загони забезпечували постачання зброї, боєприпасів, продовольства.
Фінансова система. Грошовими справами в козацькій державі безпосередньо керував Б. Хмельницький. Існувало кілька джерел надходження коштів: передусім – земля, сільськогосподарські промисли (млини, броварні тощо) і плата за їх оренду. Кошти надходили також від торгівлі (збори з торгів, ярмарків, кордонне мито тощо). Особливості сплати й надходження податків визначалися гетьманськими універсалами. За одиницю оподаткування брався двір, тобто господарство. Із грошових знаків найпоширенішими в обігу були польські монети, згодом московські і турецькі гроші.
Судочинство. У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального суду, полкових і сотенних судів. Найвищою судовою установою був генеральний військовий суд при гетьманові. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили двоє генеральних судів і судовий писар. Суди на місцях очолювали особисто полковники або сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах із магдебурзьким правом діяли міські суди.
Міжнародні відносини і зовнішня політика. Становлення європейських держав до визвольної війни українського народу визначалося двома основними факторами:
– ідеологічним: ставлення до релігійної реформації. З цих причин протестантські держави (Англія, Голландія, Швеція, північні князівства Німеччини) – співчували боротьбі України з католицькою Польщею, а католицькі держави (Франція, Австрія, Іспанія та ін) – підтримували Польщу.
– практичним: бажанням використати Україну для ослаблення Туреччини або Польщі. Зокрема, Швеція і Росія не проти були використати Україну для ослаблення Польщі, а Молдавія і Валахія – Туреччини, однак реальної допомоги не надавали.
Головною метою зовнішньої політики Б. Хмельницького було забезпечення прихильного ставлення до України сусідніх держав і недопущення антиукраїнського союзу Польщі з іншими державами, насамперед Туреччиною, кримським ханством. Ще із самого початку війни Хмельницький заручився підтримкою кримських татар і зміг домогтися нейтралітету Туреччини. Важливим був для України нейтралітет Литви (цей нейтралітет було забезпечено не дипломатичними заходами, а через організацію гетьманськими посланцями селянських повстань в самій Литві). Хмельницький підтримував також добросусідські відносини з Молдавією, Валахією, Трансільванією. Неодноразово намагався знайти підтримку у Росії. Шукав військового союзу із Швецією як потенційним супротивником Польщі.
Зміни в соціально економічному житті. Утвердження козацької держави – Гетьманщини – відбувалося на тлі глибоких зрушень в господарському і суспільному житті:
– було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння;
– ліквідовано фільварково-панщинну систему господарювання;
– заборонено кріпацтво;
– натомість сформувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю;
– польські магнати і католицька шляхта й католицьке духовенство змушені були залишити Україну;
– провідну роль в житті суспільства став відігравати козацький стан. Влада, основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини, яка формувалася із представників різних суспільних верств;
– великим завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану;
– переважна більшість селян покозачилася;
– в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні.
1.4 Воєнно-політичні події 1650-1653 рр.
Зборівська угода (1649 р) не зняла суперечностей між Україною та Польщею. І боротьба спалахнула з новою силою. Вже у вересні 1650 р. Король Ян Казимир обговорював з представниками папи римського плани нового походу в Україну.
Битва під Берестечком. У лютому 1651 р. поляки порушили мирний договір. Королівська армія вторглась на Брацлавщину і захопила містечко Красне. Ця подія стала початком нового протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком на Волині. Тут 18 червня 1651 р. зустрілися 150-200-тисячна польська і 100-тисячна козацька армії. На боці козаків виступив також 50-тисячний загін татарської кінноти. Після триденних боїв намітилася перевага на користь повстанців. Однак, татари не були зацікавлені в перемозі козаків, навпаки – вони покладали надії на взаємне ослаблення воюючих сторін. Тому у вирішальний момент покинули поле бою. Коли Б. Хмельницький, спробувавши їх зупинити, прибув до хана, татари взяли його в полон. З якого він визволився лише через деякий час і за викуп. Поляки оточили табір, штурмували його протягом 10 днів. Командування повстанською армією перейшло до полковника Івана Богуна, який зміг прорвати польське оточення і відвести з оточення більшу частину армії на Київщину.
Повернувши із полону на початку липня, Б. Хмельницький швидко відновив боєздатну армію і вже на початку вересня зупинив просування литовсько-польських військ в районі Білої Церкви.
Білоцерківський мирний договір.18 вересня 1651 р. у м. Біла Церква між поляками і Б. Хмельницький був підписаний новий мирний договір, який значно обмежував автономію козацької держави:
– козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація, а магнатам і шляхті віддавалися їхні маєтки;
– козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті хто залишався за межами реєстру, верталися у підданство до польських панів;
– гетьман підпорядковувався польському королю, зобов’язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами;
– підтверджувалися права православної церкви та української шляхти. Однак питання про скасування церковної унії навіть не порушувалося.
Білоцерківський договір викликав невдоволення серед козаків. Однак Б. Хмельницький розглядав його як можливість для відновлення сил.
З метою досягнення воєнно-політичної ізоляції Польщі Б. Хмельницький прагнув зав’язати відносин з придунайськими країнами – Валахією, Трансільванією, а особливо з Молдовою. Однак, молдавський господар В. Лупул підтримував польського короля. У серпні 1651 р. козаки під проводом Б. Хмельницького перейшли Дністер і вторглись на територію молдавського князівства. А на початку вересня оволоділи столицею князівства – м. Яссами. Лупул погодився на мир. Головною умовою якого була відмова Молдови від союзу з Польщею. Лупул зобов’язувався видати свою дочку заміж за сина Б. Хмельницького – Тимоша. Однак після Берестецької битви Лупул відмовився виконувати свої зобов’язування перед Україною. Тоді гетьман підготував новий похід проти Молдови.
Польський король, не бажаючи допустити воєнний союз України з Молдовою, направив свої війська проти козаків, що йшли з Подніпров’я до Молдови.23 травня 1652 р. біля гори Батіг на Брацлавщині (сучасна Вінниччина) між ними сталася жорстока битва, в ході якої поляки були вщент розбиті.
Перемога під Батогом викликала величезне піднесення в українському суспільстві. Повстання спалахували по всій Україні. Почалося повсюдне винищення шляхти, поляки мусили рятуватися й залишали землі Гетьманщини. У результаті до липня 1652 р. територія Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств були звільнені від поляків. Західні кордони Гетьманщини знову встановилися по берегах р. Случ, як передбачав Зборівський договір 1649 р. Білоцерківський договір утратив чинність. Відновилася гетьманська влада, й козацька Україна знову здобула незалежність.
Молдавські походи 1652-1653 рр. Після Батозької битви, у травні-червні 1652 р. козаки, вступивши до Молдови, змусили Лупула виконати попередні зобов’язання. У серпні Тимош одружився з Розаною дочкою Лупула. Однак спокій не наступив. Занепокоєні українсько-молдавським союзом, Польща, Валахія і Трансільванія об’єдналися в антиукраїнську коаліцію. У квітні 1653 р. вони, за підтримки польського уряду, захопили Ясси й посадили на престол свого ставленика. Лупул звернувся за допомогою до Б. Хмельницького. Двічі (у квітні та липні-серпні 1653 р) Тиміш на чолі козацького війська ходив рятувати свого тестя й допомагав тому повернути престол. Але нерозважлива політика Тимоша призвела не тільки до його загибелі на початку вересня, а й підштовхнула Валахію та Трансільванію до створення разом з Польщею антиукраїнської коаліції. Після зміщення з престолу Лупула до них приєдналася й Молдавія.
Жванецька облога. У кінці серпня 1653 р. в похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир, який у жовтні став табором під містечком Жванець (Хмельницька область). Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято в облогу. Значних боїв не було, але поляки потерпали від холоду, хвороб, нестачі продовольства(майже 10 тис. поляків померло). За цих умов поляки були готові капітулювати. Однак їх уже вкотре врятували татари.5 грудня 1653 р. хан і польський король уклали сепаратну угоду, за якою воєнні дії припинилися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Інтереси України за цією угодою не бралися до уваги.
Внутрішнє і зовнішнє становище України. За умов тривалої війни становище козацької держави невпинно погіршувалося. Особливо загострилася ситуація восени 1653 р. Шість років війни виснажили Україну. Внаслідок польських каральних походів, ординських грабунків, постійних мобілізацій населення, епідемій чуми та холери було спустошено понад 100 міст і містечок на Правобережжі, знелюдніли території Брацлавщини та Київщини.
Занепало сільське господарство. Зубожіле козацтво вже не могло виконувати військову повинність. Дедалі складніше проходили мобілізації. Рятуючись від загарбників люди тікали на Слобожанщину.
Погіршувалося й міжнародне становище Української держави. Польща, Молдова, Валахія і Трансільванія об’єднувалися в антиукраїнський союз. Кримський хан надто часто зраджував українців. Польща, не змирившись з існуванням козацької держави, готувалася до нового наступу.
За цих умов, задля збереження основних здобутків війни, передусім держави, Ю. Хмельницький дійшов висновку про необхідність вдатися до союзу з московським царем.
5.Українсько-московський договір 1654 р. Березневі статті
Б. Хмельницький ще з 1648 р. звертався до московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з Польщею. До того ж його непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов’язував Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни. Москва також остерігалася полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.
Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький, як зазначає Б. Лановик, навіть погрожував піти війною на Московську державу. У червні 1653 р. він в листі до царя дав зрозуміти: якщо той і надалі зволікатиме з допомогою українській державі, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Москви. Тобто, на нашу думку, з самого початку це був "нерівний шлюб", до якого Москва особливої зацікавленості не виявляла, це був вимушений союз.
Нарешті, 1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві вирішив прийняти все Військо Запорозьке "під високу государеву руку". У зв’язку з цим рішенням до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори відбувалися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р. У ході переговорів козаки запропонували боярам присягнути українському народу від імені царя, як це робили польські представники. Російські посли відмовилися, мотивуючи відмову тим, що "самодержець не присягає своїм підданим". Цей інцидент ледве не зірвав укладання договору. Лише після запевнення В. Батуріна, що цар охоронятиме всі права України, гетьман і старшина погодилися на присягу.
Всього на вірність московському цареві 8 січня 1654 р. присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали понад 127 тис. осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І. Богун та І. Сірко. А також Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.
Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо письмових угод в Переяславі укладено не було. Для остаточного оформлення договору до Москви було відправлене посольство козацького війська на чолі з генеральним суддею С. Зарудним та полковником П. Тетерею. Вони привезли до Москви "прохання" гетьмана до царя з 23 пунктів ("Статті Богдана Хмельницького"). Основна ідея цих документів – встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.
„Березневі статті”. Остаточний текст українсько-московського договору (було узгоджено 17 статей, а з шести статей узгодження відкладали на пізніше) було ухвалено у Москві в березні 1654 р., звідси і його назва – "Березневі статті" (їх оригінали не збереглися).
Домовленість між Україною і Росією не були оформлені єдиним документом. Умови взаємин між державами були зафіксовані в протоколі московських переговорів, гетьманських статтях і відповідях на них, а також у жалуваних грамотах царя.
Відповідно до договору:
Україна зберегла усі свої порядки, форму правління на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на козацькій раді;
Незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика;
Підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорозького;
Кількість козацького війська встановлювалася 60 тис. осіб;
Збір податків в Україні покладався на місцевих урядників без втручання російських чиновників, однак певна частина суми мала передаватися до московської казни;
Гетьман мав право приймати послів і підтримувати відносини з іноземними урядами за винятком Польщі і Туреччини;
Москва діставала право мати в Києві свого воєводу разом із невеликою залогою;
Цар брав на себе обов’язок захищати Україну своїми військами і звільнити її від домагань Польщі;
Царський уряд також отримав право затверджувати на посаді новообраного гетьмана тощо.
На думку істориків, договір являв собою типовий для того часу військовий союз сильної і більш слабкої держави на основі відносин васалітету. Україна не входила до складу Росії, а одержувала її захист, замість того визнаючи номінальну залежність від царя.
Загалом умови українсько-московського договору 1654 р. були рівноправними і (за умови дотримання) взаємовигідними. Водночас договір був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.
Втім, попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. давав змогу зберегти самостійність щойно створеної Української держави. Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Польщі, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.
У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі, став юридичним визнанням її державності та козацького устрою, тобто він був виявом міжнародного визнання самостійності Української держави.
6. Воєнно-політичні події 1654-1657 рр.
У відповідь на українсько-московську угоду поляки і татари об’єднали свої сили, уклавши влітку 1654 р. так званий Вічний договір, і почали новий етап війни.
Уже восени 1654 р. польська армія вторглась на Брацлавщину, згодом до неї приєдналася і татарська орда. Взимку вони взяли в облогу Умань. На допомогу уманцям виступив Б. Хмельницький в союзі з 10-тисячним загалом російських стрільців. Битва завершилася незначною перевагою Б. Хмельницького, однак, через втому армії він не зміг остаточно розгромити поляків.
Навесні 1655 р. театр воєнних дій перемістився на західноукраїнські землі. У березні 1655 р. українська армія розгромила польське військо під Городком і почала облогу Львова, звільнивши незабаром усю Галичину.
Одночасно на території Білорусії і Смоленщини успішно діяли українські і російські війська, що витіснили звідти литовську армію і зайняли частину Литви.
Успішними воєнними діями українсько-російських військ скористалася Швеція, котра в союзі з німцями (з Бранденбургом) вступили у війну проти Польщі. Шведи захопили майже всю територію Польщі, включаючи Краків і Варшаву. Польська армія не витримала війни на два фронти і капітулювала. Польський король Ян Казимир утік у Сілезію. Литва прийняла шведський протекторат, частина польських земель відійшла німцям.
Віленське перемир’я. Зміна політичної ситуації, успіхи Швеції налякали російський уряд, котрий бачив у Швеції нового небезпечного ворога. За цих умов Москва пішла на зближення з Польщею, яка запропонувала російському цареві Олексію Михайловичу стати польським королем на випадок смерті Яна Казимира.
У травні 1656 р. цар оголосив війну Швеції, а в серпні розпочалося московсько-польські переговори у Вільно. Українську делегацію на ці переговори не допустили.24 жовтня 1656 р. було укладено Віленське перемир’я, яке передбачало:
– воєнні дії між Польщею й Москвою припинялися;
– обидві країни зобов’язувалися не розпочинати переговори про мир зі Швецією;
– натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбурга;
– обрання царя на польський трон.
Після цієї, по суті зрадницької угоди військовий союз України з Москвою проти Польщі фактично втратив силу. У Чигирині відбувалася козацька Рада, де гетьман і старшина присяглися спільно боронити Україну. У цій ситуації головною метою Б. Хмельницького було збереження незалежності Української держави та об’єднання у її складі західноукраїнських земель. Віленське перемир’я розглядалося як порушення українсько-російського договору.
Гетьман вирішив шукати нових союзників у війні проти Речі Посполитої. Як нові союзники у війні проти Речі Посполитої були обрані Трансільванія і Швеція. У жовтні 1656 р. був укладений військовий союз із Трансільванією (яка, у свою чергу, із грудня того ж року стала союзником Швеції) проти Польщі. Велися також активні переговори зі швецьким королем. Однак, шведи, претендуючи на всі польські землі, не погоджувалися визнати за гетьманом всіх українських етнічних територій.
Проте, українські війська в союзі зі шведською і трансільванською армією наприкінці 1656 р. і влітку 1657 р. успішно воювали на території Польщі та Білорусії. Однак, після нападу на Швецію з боку Данії шведи відвели свої війська, а трансільванський князь перед загрозою нападу татар почав переговори з поляками. За цих умов козаки повернулися в Україну.
У 1657 р. ситуація значно погіршилась: загострилися відносини між різними угрупуваннями козацької старшини; частина полків була незадоволена політикою гетьмана і тривалою війною; запорожці обвинувачували Хмельницького в незаконних поборах і особистому збагаченні. Важко хворий Хмельницький змушений був відмовитися від планів проголосити себе князем і заснувати монархічну династію. Він обмежився тим, що гетьманом було обрано його 16-річного сина Юрія, а опікуном призначено генерального писаря Івана Виговського.27 липня 1657 р.Б. Хмельницький помер. З його смертю ще більше загострилося протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських угрупувань за владу, що призвело до Руїни.
Значення Національно-визвольної війни. Національно-визвольна війна стала переломним етапом в житті України, який визначив напрямки її розвитку на багато десятиліть:
– у ході війни виникла і зміцнилася ідея боротьби за державну самостійність України, були закладені основи української національної державності;
– була створена незалежна національна держава, частина якої на Лівобережжі України (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії з 1659 р. до початку 80-х років ХVIII ст. Національно-патріотичні сили у Правобережній України прагнули відновити державну структуру з власною територією і возз’єднатися з Гетьманщиною;
– в результаті війни на більшості території України було ліквідовано шляхетське і магнатське землеволодіння, кріпосне право;
– переважна більшість селян одержали особисту волю і право на володіння землею;
–значно зміцнювалося козацтво, яке стала панівною в Україні;
– народні маси отримали досвід боротьби проти як національно-релігійного гніту, так і соціальної нерівноправності та економічного гноблення.
Разом з тим, Б. Хмельницький, як і більшість козацької старшини, не виходили за рамки феодального світогляду. Козацька верхівка прагнула не до встановлення демократичного республіканського устрою в новій державі, а до заняття в ньому тієї соціальної ніші, яка звільнилася після вигнання з українських земель магнатів і польської шляхтою Звідси – прагнення значної частини старшини до установлення феодальних повинностей на свою користь, зайняти місце правлячого класу, що призвело до розколу серед козацтва, а після смерті Б. Хмельницького – до громадянської війни.
|