Курсова робота на тему:
Національно-визвольний рух в Царстві Польському
ЗмістВступ
Розділ І. Політичне та економічне положення Царства Польського
Розділ ІІ. Підйом Національно-визвольного руху в Царстві Польському
Розділ ІІІ. Січневе повстання 1863-1864 рр.
Висновки
Список використаних джерел та літератури
З 1795 р. не існує єдиної історії Польщі - вона перетворюється на історію її окремих частин, що перебували у складі трьох держав Росії, Прусії і Австрії.
В результаті трьох поділів Речі Посполитої переважна більшість польських земель опинилася під пруським гнітом. Крім частини Помор’я і Сілезії, що були загарбані німецькими феодалами раніше Прусія захопила решту Помор’я, Велику Польщу, частину Мазовії, Вармію, Куявію і Підляшшя.
До складу Австрії увійшли Південна Мазовія і Мала Польща, а також західноукраїнські землі. Із захоплених Австрією територій було створено окрему провінцію, яку назвали Королівством Галичини і Лодомерії.
До Росії відійшли Правобережна Україна, Волинь, Білорусія, Литва і Курляндія.
Загарбані польські землі зазнавали соціального і національного гноблення. Однак завдяки багатовіковій традиції державності, високому рівню національної свідомості польський народ значною мірою зберіг національну єдність, особливо в духовному житті, культурі, національно-визвольному русі.
Долю герцогства після остаточної поразки Наполеона в Європі вирішив Віденський конгрес країн-переможниць. Згідно з його заключним актом, підписаним 9 червня 1815 р., відбувся новий поділ польських земель. Більша частина Варшавського герцогства відходила до Росії під назвою Королівства Польського. Познанський і Бидгоський департаменти герцогства, з яких утворювалось Познанське велике князівство, а також місто Гданськ, знову дісталися Прусії. Краків з невеличкою округою проголошувався “вільним містом” (Краківською республікою) і мав перебувати під контролем трьох держав. [Додаток № 2; № 3]
Черговий поділ польських земель укотре порушував економічну й політичну єдність країни, а також створював специфічні умови для розвитку її частин.
Відсутність власної держави відчули на собі всі верстви польського суспільства.
Розділена і поневолена Польща протягом більш як півстоліття (з кінця XVIII і до середини 90-х років ХІХ ст.) була охоплена революційними настроями і великими національними повстаннями. Саме Королівство Польське за розмірами території і кількістю населення посідало перше місце серед інших польських земель і користувалося порівняно широкою автономією. З Королівством нерозривно пов’язані основні віхи історичного минулого польського народу. Представники соціальних верств Королівства Польського, як правило, виступали ініціаторами та боєвим ядром усіх великих збройних виступів, саме тут створювалися спочатку просвітницькі, а пізніше й таємні революційні організації. Національно-визвольний рух в Царстві Польському в ХІХ столітті був рухом проти російського панування, за відродження незалежності Польщі і об’єднання її різних частин. Цей рух мав загальнонаціональний характер, хоч і не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. Особливість польського національно-визвольного руху полягає в тому, що основною рушійною силою, а водночас і його керівником були шляхта, а не буржуазія, як це спостерігалося в інших слов’янських країнах.
У своєму розвитку національно-визвольна боротьба польського народу пройшла два етапи. Перший припадає на кінець XVIII і першу третину ХІХ ст. На цьому етапі визвольний рух мав суто шляхетський характер. На другому етапі, що тривав протягом другої третини ХІХ ст., відбувається певне полівіння позицій значної частини шляхти, дедалі більше зростає участь народних мас у визвольній боротьбі. На цій основі поряд з традиційними шляхетськими вимогами визріває і нова програма руху - програма буржуазних перетворень у Польщі.
І досі актуальною у дослідженнях істориків є тема, пов’язана з національно-визвольним рухом в Царстві Польському. Основна задача, яка стоїть перед дослідником: це визначення причин та характеру визвольного руху, основних етапів боротьби, наслідків повстань та їх ролі.
Об’єктом дослідження курсової роботи є Царство Польське. Предметом дослідження національно-визвольний рух, повстання.
Хронологічні рамки нашої роботи охоплюють період з 1815 р. до 1864 р. Тому що саме тоді, 1815 р., на Віденському конгресі відбувся новий поділ польських земель і більша частина Варшавського герцогства відходить до Росії під назвою Королівства Польського. А в 1864 р в польському визвольному русі завершився період великих національних повстань, незважаючи на те, що польському народові так і не вдалося відновити незалежність своєї країни.
Географічні рамки охоплюють територію Польщі - Варшавське князівство без Познанщини і Галичини.
Мета нашої курсової роботи полягає у вивченні та дослідженні національно-визвольного руху в Царстві Польському, у визначенні його місця і ролі в історії польського народу.
Щоб досягти цієї мети, при написанні роботи були встановлені наступні завдання:
охарактеризувати політичне і економічне становище Царства Польського в ХІХ столітті;
визначити мету та результати національно - визвольного руху та його вплив на суспільно-політичний розвиток Польщі;
проаналізувати роль січневого повстання 1863 - 1864 р.р. в національно-визвольному русі в Царстві Польському;
визначити місце та історичне значення визвольної боротьби у Царстві Польському.
При написанні курсової роботи автор використовує слідуючі методичні прийоми: хронологічний, описовий, історико-порівняльний, системно-узагальнюючий. Їх використання дає змогу комплексного дослідження поставленої проблеми.
Джерельною базою нашої курсової роботи є документи і матеріали, що містяться у Хрестоматії з нової історії, частина І. - К.; 1973 /під ред. Цвікольська Г.О., Хадоркова С.М. та в Internet /www.referats.net; www.history.org.ua/
Документ “Рішення Віденського конгресу” складається з ряду статей, в яких відображає новий поділ польських земель між Росією, Прусією, Австрією. [Додаток № 3]
Документ “Из конституционной хронологии Царства Польского 1815” знайомить нас з Конституцією Царства Польського принятого 27 листопада 1815 Олександром І (1777 - 1825), і дає головні положення цієї Конституції. [Додаток № 5]
Деякий матеріал, про національно-визвольний рух у Царстві Польському / Листопадівське повстання 1830-1831, Січневе повстання 1863-1864, знаходяться в енциклопедичних матеріалах. Це насамперед Енциклопедія. Страни. Народи. Цивілійації. Том 13. / під ред. Аксенова М. Д.; Велика радянська енциклопедія. Том 20. /під ред. Прохорова А. М.; та Довідник з історії України. Том 2. / под. ред. Бондаренко К., Гордієнко В.
До вивчення національно-визвольного руху в Царстві Польському зверталися багато вчених. Праці з окремих проблем історії Польщі писали це Костомаров М.І., потім Грушевський М.С., Томашівський С. та інші значні українські дослідники. У радянські часи було підготовлено посібник з “Історії південних і західних слов’ян", а також перекладено українською праці деяких російських авторів (Манусевича О.Я.). Але велика кількість питань ними взагалі обходилася.
Найбільш грунтівно це питання розглянуто в роботах Леоніда Зашкільняка, Миколи Крикуна, М.В. Миско, Л. Словіна.
Справжньою енциклопедією історії польського народу стала праця Леоніда Зашкільняка і Миколи Крикуна відома під назвою “Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів". Ця книга задумувалася давно, але вийшла лише в 2002 році. Її автори тривалий час викладають предмет “Історія Польщі” студентам історичного та філологічного факультетів Львівського Національного університету імені Івана Франка. Історія Польщі грунтується на спробі висвітлити рівною мірою всі прояви життя поляків. Своє завдання автори бачили не в тому, щоб давати політичні оцінки особам чи подіям, а в поясненні причин того чи іншого явища та його наслідків.
Наміром авторів було подати по можливості всебічну картину історії поляків спираючись як на попередні, так і останні здобутки польської, української та зарубіжної наукової літератури, доступні джерела. Автори аргументовано довели, що польський народ пройшов довгий, складний історичний шлях, що йому належить право на свою мову, етнічну культуру, власну державність. Проте слід зазначити, що чимало подій та явищ заторкнуто в кінці побіжно, про інші лише коротко згадано. Пояснити це можна тим, що польська історія надзвичайно багата на події, пов’язана з минулим сусідніх народів і вимагала би ширших можливостей для її повного висвітлення. Але автори свідомо відмовилися від багатотомного видання, яке не відповідало би окресленним вище завданням.
Перші сім розділів /до кінця XVIII / написані доктором історичних наук історичних наук, професором Миколою Григоровичем Крикуном; наступні дев’ять - доктором історичних наук, професором Леонідом Опанасовичем Зашкільняком [3.7.;4.]
Крім того існують певні матеріали в роботах Ярового В.І. [3.18.], Матвєєва І.М. [3.8.], Трангак І.М., Кізченко А.Ф. [3.3] Історія західних і південних слов’ян. В яких пропонований матеріал хронологічно поділений на частини. Кожний розділ завершується списком рекомендованої літератури, надаються відповідні карти. А наприкінці представлено хронологічну таблицю основних історичних дат. Саме в цих роботах ми отримуємо базові дані з нашої теми, які потім вже розширюються і поглиблюються.
Яровий В.І. [3.18.] більш детально характеризує політичне та економічне становище Царства Польського в кінці ХІХ століття. Матвєєв Г. Ф [3.8.] навпаки більшу увагу приділяє повстанням (Листопадівському 1830 - 1831 та Січневому 1880 - 1864), а саме причинам та умовам ходу повстання та наслідкам.
Гранчак І.М., Кізченко А.П. [3.3] с свою чергу приділяють увагу польській еміграції і визвольному руху в Польщі. В 30-х - на початку 40-х роках, створенню таємних революційних організацій.
Деякі матеріали про національно-визвольний рух в Царстві Польському можна знайти в Погодина А.А. [3.12.], Норочинського А.Л. [3.9.; 3.10.], Норман Дейвіса [3.11], Френсіса Дворніка [3.16.].
В останні десятиліття дослідження цієї тематики практично припинилося. Однак великий інтерес громадськості до цієї теми вимагає пошуків нових дослідницьких підходів, різкого посилення публікації джерел. Однак видаються невеличкі за об’ємом праці, статті.
У статті Григораша І.В. Адам Єжи Чарториський розповідається про дорадника Олександра І на конгресі у Відні, про людину, яка сприяла досягненню у Вені компромісу по польському питанню - більша частина герцогства Варшавського відходила до Росії під назвою Царство Польське. Людину, яка розробила засади устрою королівства, що були покладені в основу Конституції 1815 р., яка з’явилася на політичній арені під час Листопадівського повстання 1830 року; одного з найвидатніших співців цього повстання; видатного поета польського романтизму, етнографа. Людину, яка мала великі заслуги у повстанні за участь в якому одержали найвищу військову відзнаку - Хрест Virtuti Militari (Військової доблесті) [3.17.; 156.]
Але дослідження питань, проблем з історії Польщі не вичерпують коло завдань, які стоять перед вченими і потребують подальших досліджень.
Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літературних додатків.
У першому розділі розповідається про політичне та економічне положення Царства Польського.
У другому мова йде про підйом національно-визвольного руху в Царстві Польському, виникнення таємних організацій, Листопадове повстання 1830-1831 та велику еміграцію після його поразки.
У третьому розділі розповідається про передумови, хід, та наслідки Січневого повстання 1863-1864.
Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що спектор наукових знань з історії національно-визвольного руху у Царстві (Королівстві) Польському може бути використаний студентами історичних факультетів при докладнішому вивченні цієї теми, під час підготовки до семінарських занять і з історії західних і південних слов’ян, а також при написанні повідомлень, рефератів та цю тему.
На віденському конгресі, скликаному у вересні 1814 р., виникають гострі суперечки між державами-переможцями із-за територіальних претензій щодо польських земель, що приводить до їх переділу згідно з заключним актом Віденьского конгресу, підписаним 9 червня 1815 р. більша частина Варшавського герцогства відходила до Росії під назвою Королівства Польського [2.1.; 213.] Познанський і Бидгоський департаменти герцогства, з яких утворювалось Познанське велике князівство, а також місто Гданськ, знову дісталися Прусії. Мала Польща (без Кракова) поверталася Австрії. Краків з невеличкою округою проголошувався “вільним містом” (Краківською республікою) і мав перебувати під контролем трьох держав. Черговий поділ польських земель укотре порушував економічну й політичну єдність країни, а також створював специфічні умови для розвитку різних її частин [3.2.; 298.]
Королівство Польське було створене на Віденському конгресі, тому в літературі його часом називають “конгресовим”. [3.12.; 49.] Воно значною мірою було витвором польських аристократів, які після поразки Наполеона змінили орієнтацію на російського царя. Олександр І вміло підігрував устремлінням польських аристократів, обіцяючи утворити підстави Польської держави згідно з прагненнями і звичаями шляхти. На конгресі у Відні дорадником Олександра І був князь Адам Єжи Чарторийський; [Додаток №4] він же розробив засади устрою королівства, що були покладені в основу його Конституції. [Додаток №5] Текст Конституції Королівства Польського Олександр І підписав ще під час роботи конгресу, але обнародували її лише в грудні 1815 р., коли імператор прибув до Варшави.
Конституція 1815 р., що за зразками мала конституцію Варшавського Князівства, зв’язувало Королівство Польське з імперією особою короля, який міг бути лише російський імператор з династії Романових. Королівство мало власні уряд, сейм, військо, офіційну польську мову. [3.4] Громадянам гарантувалась особиста свобода, свобода друку, пересування, недоторканність власності. Стаття 29-та проголошувала, що адміністративні та військові посади можуть займати тільки поляки. Польський король (він же російський імператор) зберігав за собою усю повноту виконавчої влади, законодавчої ініціативи і право вето сеймових рішень. Він призначав намісника, міністрів, сенаторів і вищих урядників (голів воєводств). Виконавчу владу здійснював уряд - Адміністративна рада, яка складалася з намісника, п’яти міністрів та інших осіб, призначених королем. Замість міністрів діяли комісії: релігійних визнань і публічної освіти, юстиції, внутрішніх справ і поліції, війни, прибутків і фінансів. Комісії очолювалися міністрами. Територія Королівства поділялася на вісім воєводств, і за своїми розмірами й кількістю населення посідала перше місце серед інших польських земель. Конституція давала дозвіл на створення польського війська. Адміністративні й судові справи мали проводитись польською мовою. [3.18.; 346.] Законодавча влада належала двопалатному сейму, який приймав закони, бюджет і оцінював діяльність міністрів. Нижня палата - Польська ізба - складалася з 77 послів від шляхетських сеймиків і 51 посла, обраного гмінними зборами. Виборче право обмежувалося майновим і освітнім цензом.
Сенат складався з сенаторів, що призначалися з числа польських аристократів і вищих чиновників. Вищи та середні посади у адміністрації та уряді могли посідати тільки шляхтичі-землевласники. Уже це демонструвало прагнення зберегти станово-шляхтетські привілеї у створеній державі. [3.7.; 284.]
Конституція формально запроваджувала автономію королівства, державний устрій, політичні свободи, яких не існувало в абсолютській Росії. Тільки зовнішньополітична діяльність передавалася у руки царського уряду. Декларовані автономія і політичні свободи королівства яскраво суперечили самодержавній практиці управління. І рано чи пізно повинні були призвести до конфлікту між царським урядом та польським суспільством. Це стало очевидним вже в перші роки існування королівства, коли реальна влада опинилася в руках осіб, не передбачених конституцією. Командувача польської армії - брата царя, великого князя Констянтина Павловича і державного секретаря Миколи Новосільцева.
Разом з ними, більшість польських аристократів вітала утворення королівства, сподівалася на реалізацію обіцянок Олександра І щодо приєднання до нього литовсько-українських земель колишньої Речі Посполітої. Але вже перші призначення на посади охолодили голови прихільників співробітництва з царем. Всупереч сподіванням намісником було призначено не князя А. Чарторийського, а слабовольного кар’єриста генерала Юзефа Зайончека (1752 - 1826). [3.4.; 216] В минулому депутата Великого сейму, учасника повстання 1794 р., а на останньому його етапі - навіть заступника Т. Костюшка. Генерал Ю. Зайончек улаштовував і Варшаву і Петербург, оскільки був польським патріотом і водночас не виявляв особливої ворожості до Росії і всього російського. [3.18.; 347.]
Королівство Польське займало територію майже 129 тис. кв.км. з населенням 3,2 млн. осіб (у 1827 р. - 4,1 млн) з яких поляки становили 75%, євреї - 10%, литовці - 5%, русини-українці - 2,5%. [Додаток №1.] Переважна більшість людності жила за рахунок селянської праці. Тим часом зруйновані війнами і обтяжені боргами дворянські маєтки занепали.
Втрата національної незалежності і поділ польських земель між сусідніми державами порушили економічну єдність Польщі, затримали розвиток нових буржуазних відносин. Політичні зрушення в економіці польських земель відбувалися після 1815 р, коли настав тривалий мирний період у розвитку Європи. В надрах старого феодального ладу поступово, але неухильно пробивали собі дорогу нові буржуазні відносини. Це насамперед стосується саме Королівства Польського, яке за розмірами території і кількістю населення посідало перше місце серед інших польських земель і користувалося порівняно широкою автономією. [3.3.; 127]
Королівство Польське було переважно аграрною країною. Поміщицьке господарство було майже безроздільне, землю обробляли лічно вільні крестьяні-барщинники. Поміщицьке землеволодіння після наполеоновських війн, упадка хлібної торгівлі та натуральних повинностей було сильно розорено, дворянство оповите боргом [3.9.; 507]
Ситуація в сільському господарстві була цілком складною. Експорт сільськогосподарських продуктів зменшився через перебування портів у руках Прусії і запровадження Англією високих ввізних мит. Ціни на продукти до 1824 р. постійно знижувалися. Відстала агротехніка не давала змоги отримувати високі врожаї. За ініціативою міністра фінансів Ф.К. Друзького-Любецького у 1825 р. було засноване Земельне кредитне товариство, яке почало надавати кредити землевласникам для перебудови господарства на засадах інтенсифікації. Вони відмовлялися від посівів зернових, перебудовуючи господарства на вирощування картоплі, що знаходила попит на створюваних горілчаних підприємствах. Іншою прибутковою справою стала відгодівля овець. Протягом 20 років їх поголів’я зросло з 900 тис. до 2,5 млн. Вовна йшла у текстильну промисловість. Наслідком цього стало захоплення шляхтою громадських пасовищ. Поміщики зганяли селян з землі, а звільнені ділянки використовували під пасовище. Це значно збільшило кількість безземельних селян. [3.10.; 551.] Біля 40% селян Королівства Польського були повністю безземельними, й значна частина залишилася на ніщенських наділах. Становище селян було настільки тяжким, що у ряді міст відбувалися селянські виступи, були масові випадки відмов від використання барщини. Але це були стихійно неорганізовані виступи, які швидко придушувалися поміщиками з допомогою влади.
Конституція 1815 р. зберегла особисту свободу селян, але залишила їх в економічній (від 1818 р) адміністративній залежності від землевласників. Не зменшувалися повинності селян на користь пана, включно з панщиною. Селяни на державних землях, яки становили четверту частину ареолу королівства, постійно скаржилися на грошові чинши. Однак скарги залишалися без відповіді і викликали серед селян невдоволення існуючими порядками. Від 1821 р. міністр фінансів князь Ф.К. Друцький-Любецький почав проводити активну державну політику з метою оздоровлення господарства. Він робив наголос на створення і розвиток промислового виробництва, яке б дозволяло зрівноважити витрати бюджету від спаду експорту сільськогосподарської продукції. Свою діяльність міністр розпочав з оздоровлення фінансової системи і нагромадження інвестиційних засобів. Сувора податкова політика, збільшення цін на монопольні товари (сіль, горілка, тютюн) дала йому змогу майже вдвічі збільшити наповнення бюджету (з 48 до 50 млн. золотих). Нагромадженні кошти він використав для підтримки великого землеволодіння (фільварків), а також розбудови промисловості. Міністр опрацював стратегію швидкої індустріалізації, яка спиралася на відкриття безмежного російського ринку для польських промислових виробів.
У 1822 р. за ініціативою Друцького-Любицького була укладена митна угода з імперією, яка сприяла вивозу польських товарів до Росії. У 1828 р. на державні кошти був заснований Банк Польський, який надавав кредити для створення державних і приватних фабрик, розвитку торгівлі. Така політика сприяла швидкому розвитку промисловості. У 1816 були ліквідовані масові обмеження, створені сприятливі умови лдя підприємницької ініціативи. [3.7.; 285.]
У 20-ті роки ХІХ ст. в Королівстві зростало велике мануфактурне виробництво, передусім суконне (Каліське й Мазовецьке воєводства), гірничодобувна промисловість і металургія (околиці Кельце і Домбровський басейн), помітно роширилося текстильне виробництво (передмістя Варшави, Лодзь), яке фінансувалося приватними підприємцями. У районі Александрува сформувався Лодзинський промисловий округ, що спеціалізувався на виробництві сукна, бавовняних тканин. [3.10.; 550.] У 1830 р. на текстильних мануфактурах з’явилися перші парові машини. Широко використовувалися механічні верстати.
Вчений і філософ С. Сташіц відкрив поклади вугілля, залізної руди і цинку на кордоні з Пруссією, де незабаром сформувався Домбровський басейн. Тут виникли шахти з видобутку вугілля і руди, майстерні з виплавки заліза, цинку тощо. Між Кєльцами і Сандомиром розбудовували Старопольський промисловий округ. Усі ці виробництва створювалися урядом королівства, який за десять років вклав у їх розвиток близько 20 млн. злотих.
Успіхи промисловості на польських землях, що перебували у складі Росії, визначалися насамперед формуванням і зростанням місткості внутрішнього ринку. Важливе значення, крім того, мали і великі ринки Російської імперії, куди було відкрито широкий доступ для промислових товарів з Королівства Польського. [3.3.; 127.]
З кінця 30-х у важливий центр промисловості перетворилася Варшава. Тут було кілька текстильних мануфактур, фабрики з виробництва парових двигунів. Населення столиці в 1830 р. зросло з 80 до 140 тис. Швидко збільшувалися міста, де виникали мануфактури: Лодзь перетворився з маленького села у 5-тисячне містечко, Люблін мав 13 тис. населення, Каліш - 12 тис., Плоцк - 9 тис. Наслідком промислового розвитку був початок формування нових соціальних верств - буржуазії і робітників. [3.7.; 286.]
Нова буржуазія добувала капітали шляхом оренди державних підприємств, викупу монопольних зборів і різноманітних податків. Більшість нових буржуа були німецького або європейського походження. Аристократія і шляхта з погордою ставилася до підприємництва. Робітництво формувалося повільно переважно з місцевих і прибулих ремісників. У гірництві, на металургії поступово склалися кадри фахових робітників, які походили з безземельних селян. Загальна кількість робітників мануфактури і підприємств не перевищувала 60 тис. осіб. При цьому у текстильній промисловості були зайняті, крім поляків, німці та євреї. Повсюдним явищем, а не тільки в текстильній промисловості, була праця жінок і дітей. Умови праці були ненормовані: робочий день тривав 12-16 годин. Мали місце розрізнені стихійні виступи робітників мануфактур проти майстрів, які стежили за дисципліною та якістю праці. [3.7.; 286.]
З кінця 30-х - на початку 40-х років на польських землях починається застосування парових машин, тобто здійснюється поступовий перехід від мануфактурного до фабричного виробництва. В 1839 р. розпочалося будівництво Варшавсько-Віденської залізниці. Розпочалося пароплавство на Віслі. Піднесення промислового виробництва сприяло зростанню міст і чисельності міського населення.
Особливе піклування про розвиток початкових і середніх шкіл у цей період виявила Урядова комісія народної освіти, очолювана членом патріотичної партії Великого сейму, великим знавцем мистецтва і меценатом Станіславом Костюшкою Потоцьким. Завдяки йому в 1820 р. в Королівстві створено понад 1200 початкових шкіл.1816 р. у Варшаві було засновано університет, ще через кілька років відкрилась консерваторія, Політехнічний і Агрономічний інститути. Усі охочі мали доступ до великих книжкових зібрань варшавського Товариства друзів науки, Плоцького наукового товариства. [3.18.; 348.] Ліберальні кроки в галузі освіти викликали опір консервативно-клерікальних кіл королівства, які змусили Олександра І усунути Потоцького з посади міністра освіти. На його місце призначили консерватора С. Грабовського, якого поза очі називали “міністром затемнення”. Він загальмував розвиток сільського шкільництва, підвищив платню за навчання у гімназіях, запровадив суворий контроль за учнями.
У політичному розвитку королівства незабаром з’явилися проблеми. В 1818 р. було проведено вибори до сейму, у березні 1818 Олександр І відкрив перше його засідання. На ньому з критикою діяльності уряду виступили посли від Каліського воєводства, які утворили ліберальну опозицію. Лідерами її були брати Бонавентура і Вінцетій Немойовські. Вони вказали на порушення Конституції 1815 р., яких припустився уряд у своїй діяльності. Після цього В. Немойковський видав власним коштом свою промову в сеймі, оскільки в урядовому виданні критичні моменти були випущені. Цей факт набув розголосу і послужив приводом для запровадження у травні 1819 р. цензури усіх друкованих видань, а також розбудови таємної поліції, яка повинна була стежити за настроями поляків. Опозиція добре підготувалася до другого засідання сейму у 1820 р., на якому посилила критику неконституційних дій уряду. Слідом за опозицією сейм відкинув усі урядові проекти законів. Олександр І не приховував свого роздратування діями опозиції і дозволив своєму брату Костянтину не рахуватися з конституцією в боротьбі з опозицією. Наступне засідання сейму відбулося лише в 1825 р. На нього не були допущені брати Немойовські. Цар також дописав до конституції новий пункт, який скасував відкритий характер засідань сейму. [3.7.; 287.]
Костянтин Павлович командував польською армією, в якій служили офіцери-поляки, що пройшли наполеонівську школу. Він запровадив в армії муштру і палочну дисципліну, а також тілесні покарання солдат і офіцерів. Комісія (міністерство) війни була ним перетворена в орган, незалежний від уряду і намісника. Для викриття змов в армії великий князь розбудував таємну поліцію.
Порушення Конституції формували неприхильну до режиму суспільну думку. Особливо опозиційно була налаштовано шляхтство і студенство. Дії царату в Королівстві Польському, переслідування патріотів, чисельні порушення Конституції 1815 р. посилювали опозиційні настрої серед поляків. Виникають різноманітні таємні організації спочатку просвітницькі, а потім революційні; розпочинається Листопадове повстання (1830-1831 р. р). Але царат жорстоко розправився з учасниками повстання і населенням. Царат залишає в руках великих землевласників маєтки і владу над кріпосним селянством, зберігає станові привілеї (звільнення від податків, служби в армії, участь у шляхтенських зборах).
Після Листопадового повстання Королівство Польське залишилося аграрним краєм в якому більшість земель належало великим землевласникам - поміщикам. В умовах суворого поліційно-бюрократичного режиму польські землевласники мали можливість спрямовувати свої зусилля на модернізацію сільського виробництва. [3.7.; 320.] Позитивні зміни відбувалися повільно, шляхом розширення фільворків за рахунок виселення селян. Ареал землі, що перебував у селянському користуванні, від початку ХІХ ст. до 1846 р. зменшився майже на 1 млн. Тільки незначна частина землевласників переводила селян на гратовий чинш, основна ж маса використовувала панщинну працю. [3.13.; 508.]
Селяни наділі перебували в залежності від пана, сплачували податки, відбували панщину і виконували чисельні інші повинності. Але селянські заворушення змусили російське самодержавство вдатися до кроків з метою заспокоювання селянства, а заодно й протиставлення йому шляхти.
У червні 1846 р. цар Микола І підписав указ про повинності в Королівстві Польському. Указ забороняв згін селян із землі за умови виконання ними повинностей, а також запровадження нових повинностей селян. [3.12.; 51.] Указ вводить інвентарні табелі для занесення до них круга і розмірів повинностей селян. Поміщики не мали право вимагати виконання сільських повинностей більш ніж занесених у табеля. Та так як складали табеля поміщики, то вони фактично мали широченні можливості для юридичного закріплення свого свавілля над селянами. Так указом 1846 р заборонявся згін лише тих селян, які мали більш ніж 3 морги землі, а згін більшості селян не тільки не припинився, але ще більше посилився. На початок повстання 1863 р. безземельних було 40% від земельної кількості селян. Приблизно стільки ж було малоземельних. Вони були основним джерелом найманої праці. [3.9.; 514.] Таким чином, основний устрій феодальної системи був вже підірваний. Але барщинські відношення продовжували ще залишатися в сільському господарстві і це було головною перешкодою подальшого розвитку економіки держави.
Російська влада королівства намагалася продовжувати програму індустріалізації, розпочату Ф.К. Друзьким-Любським. У 1833 р розвиток гірництва і металургії взяв під свій контроль Банк Польський. За допомогою нових інвестицій було побудовано нові металургійні підприємства, засновані на сучасних технологіях. Однак через махінації прибутки з цих підприємств йшли орендарям. Розвиток промисловості стримувався малопродуктивною працею панщинних селян з державних володінь. У 40-х роках криза охопила важку промисловість у зв’язку з недорозвиненістю внутрішнього ринку. Натомість успішно розвивалося гірництво і металургія, чому сприяла Кримська війна 1853-1856 рр. Видобуток вугілля у 1855-1864 рр. зріс з 70 до 225 тис. тон. Швидко розбудовувалися машинобудування, центром якого була Варшава. Тут діяло кілька фабрик з виробництва парових двигунів, устаткування цукроварень і сільськогосподарських машин. Новою галуззю промисловості, яка швидко розвивалася, було виробництво устаткування для цукроварень. Першу невелику цукроварню заснували в Гузові 1826 р. Через 20 років в Королівстві налічувалося вже 27 цукроварень, а в 1854 р. - 54. Майже всі цукрові заводи перейшли на використання парових двигунів. У 40-х роках почалося будівництво залізниць. Перша лінія Варшава - Відень була відкрита 1848 р. Тоді ж у Варшаві була заснована Спілка парового судноплавства. [3.3.; 128.]
Відразу після повстання 1830-1831 рр. царський уряд запровадив високі мита на експортовані товари і вироби з королівства до Росії. Найбільших втрат зазнали виробники сукна. Це призвело до швидкого перенесення значної кількості ткацьких вестатів до Білостоцького округа, який відносився до Росії. У короткий термін виникає новий Білостоцький текстильний округ. Ладзинсьі ткачі перебудувалися на виробництво більш дешевої бавовняної тканини. Ситуація поліпшилася, коли 1851 р. митний бар’єр між королівством і Росією було скасовано і текстильні вироби широкою рікою потекли на російський ринок. Ця подія збіглась з іншою: 1854 р. на текстильних фабриках Гейєра і Шайблєра в Лодзі вперше було зіпсовано механічні верстати. Вартість виробленої продукції за п’ять років зросла в тричі. [3.7.; 321.]
До середини ХІХ ст. текстильні підприємства королівства виробляли значно більше тканини, ніж усі інші землі колишньої Речі Посполітої. Чисельність робітників у промисловості Королівства збільшилася з 46 тис. у 1854 р. і при цьому провідною галуззю промисловості залишилася текстильна. Проте значне місце відводилося і ремеслу, в якому було зайнято у 1860 р.90 тис. осіб. [3.14.; 322.]
З розвитком процесів індустріалізації зросла роль міста. На середину століття у понад 400 містах королівства проживало 24% населення. Проте абсолютна більшість міст не мала більше 5 тис. мешканців. З більших міст Варшава мала понад 200 тис. населення. Лодзь - 30 тис. Вони були центром політичного, інтелектуального і культурного життя. [3.7.; 322.]
Отже, кінець XVIII - 60-і р. ХІХ ст. - важливий період в історії Королівства Польського. В цей час сталися значні зрушення в економічних та політичних відносинах. Поряд із відсутністю власної державності польський народ значною мірою зміг зберегти національну єдність. Королівству Польському, яке входило в склад Росії вдалося дістати на підставі відносно ліберальної конституції 1815 р. автономію, а його населення - -деякі демократичні свободи. Польща мала свій виборний сейм, власну армію і власний уряд на чолі з царським намісником. Але не зважаючи на це в Королівстві Польському почали поступово поширюватися самодержавно-кріпосницькі порядки Росії. В надрах старого феодального ладу поступово, але неухильно пробивали собі дорогу рові буржуазні відносини. Але кількість безземельних селян зростала. У масових масштабах зганяли селян із землі, розширювали посіви під технічні культури і пасовища для овець.
Значно швидше, ніж в сільському господарстві, розвивалися капіталістичні відносини в промисловості. Зростає велике мануфактурне виробництво. Помітно розширюється текстильне виробництво, ремесло. На основі цього піднялися міста. З кінця 30-х - на початку 40-х років на польських землях починають вже застосовувати парові машини, тобто здійснюється поступовий перехід від мануфактурного до фабричного виробництва. Починається будівництво залізниць.
Але підсумовуючи економічний розвиток ХІХ ст., слід зазначити, що польські землі, де розвиток буржуазних відносин відбувався порівнянно швидко, загалом відставали від передових країн Європи.
Спроби поширення самодержавно-кріпосницьких порядків з боку правлячих кіл Росії викликали широкий підйом національно-визвольного руху в Царстві Польському.
Розділена і поневолена Польща протягом більш як півстоліття (з кінця XVIII і до середини 60-х років ХІХ ст) була охоплена революційними настроями і великими національними повстаннями. Головною вимогою польського визвольного руху було відродження незалежності Польщі і об’єднання її розрізнених частин. Цей рух мав загально-національний характер, хоч і не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. Особливість польського національно-визвольного руху полягала в тому, що основною рушійною силою, а водночас і його керівником була шляхта, а не буржуазія. В той час польська шляхта складалася з представників як панівних кіл, так і народних низів. Через це склад учасників і навіть керівників визвольного руху позначався неоднорідністю. [3.18.; 350.]
Виношуючи плани боротьби за незалежність Польщі, більшість шляхетських революціонерів не мали наміру здійснювати будь-які соціальні перетворення. Тому їхні вимоги не сягали далі відновлення конституції.3 травня 1791 р. Вперто добивалися відродження Польщі в кордонах 1772 р. Тим самим звужували соціальну основу польського визвольного руху.
У своєму розвитку національно-визвольна боротьба польського народу пройшла два етапи. Перший припадає на кінець XVIII і першу третину ХІХ ст. На цьому етапі визвольний рух мав суто шляхетський характер. На другому етапі, що тривав протягом другої третини ХІХ ст., відбувається повне полівіння позицій значної частини шляхти, дедалі більше зростає участь народних мас у визвольній боротьбі. На цій основі поряд з традиційними шляхетськими вимогами визріває і нова програма руху - програма буржуазних перетворень у Польщі.
Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське. Дії царату у Королівстві, переслідування патріотів, чисельні порушення Конституції 1815 р. посилювали опозиційні настрої серед поляків. [3.12.; 50.] 1830 рік був позначений господарськими труднощами: неврожай призвів до зростання цін на продукти, зменшення експорту сукна від’ємно позначилося на бюджет Королівства Польського. Невдоволення міської бідноти посилювалося відкриттям зловживань кількох чиновників міської адміністрації Варшави. [3.7.; 290-291.] Всупереч конституції на Королівство Польське почали поступово поширюватися самодержавно-кріпосницькі порядки царської Росії.
Все це зумовило появу опозиційних настроїв, особливо серед шляхетської молоді. Поміж польських студентів Варшави, Вільно, Берлина виникають таємні організації. Їх метою було поширення ліберальних ідей і створення незалежної об’єднаної Польської держави; виховання молодого покоління поляків у дусі відданості батьківщині, служіння справі поступу Польщі і підготовки до майбутньої боротьби за незалежність. Ці ідеали члени таємного товариства Філоманів поширювали серед членів напівлегальних студенських організацій Союзу Друзів, Союзу Об’єднання Філаретів, Наукової спілки, Товариства Філадельфів та інших. Через деякий час Товариство Філоманів перетворилося у таємничий Патріотичний союз, який мав чітко окреслені політичні цілі: підготовка організаційних підстав майбутнього визвольного повстання для відбудови Польської держави в кордонах 1772 р., проведення земельної реформи і надання землі селянам.
У 1819 р. студенти Варшавського університету заснували нову таємну організацію під назвою Союз вільних поляків, яка також накреслила політичні цілі діяльності: здобуття незалежності Польщі в ході європейської революції і повалення “тиранії та деспотизму". Керівники союзу Віктор Гельтман, Тадеуш Кремповецький, Моуріци Моїноуський були прихильниками революційних методів. Свою організацію вони побудували за зразком масонських лож, створюючи серед гімназійної молоді гуртки (“кулка”) под декілька осіб.
Одночасно зі студенськими організаціями виникають таємні організації серед офіцерів польської армії. Ініціатором їх створення був майор Валеріан Лукасінський (1786 -1868 р. р). В 1819 він заснував у Варшаві таємне товариство “Національне масонство" [3.3.; 129.], яке об’єднало близько 200 патріотично налаштованих офіцерів і шляхти. Члени ложі ставили перед собою завдання “підтримувати національність” і об’єднати поділені землі колишньої Речі Посполитої. В 1821 р. Лукасінський після розпуску “Національного масонства" заснував “Патріотичне товариство", члени якого також ставили собі за мету відновити польську державу на основі конституції 3 травня 1791 р., не зачіпаючи при цьому основ феодального ладу. [3.8.; 535.]
У 1822 р. почалися масові репресії проти таємних організацій. Більшість з них була розгромлена. Групу керівників “Патріотичного товариства” на чолі з В. Лукасінським було заарештовано. Але в 1833 р. “Патріотичне товариство” відновило свою діяльність і під керівництвом С. Кшижановського приступило до підготовки повстання. В 1824-1825 рр. його представники вступили в переговори з Південним товариством декабристів. [3.9.; 509.] На переговорах у Києві на початку 1824 р. між представниками Патріотичного Товариства і Південного Товариства було досягнуто домовленості про взаємодію поляків і росіян під час повстання проти царя: поляки повинні були силою нейтралізувати спроби великого князя Костянтина Павловича прийти на допомогу Петербургу. У ході подальших переговорів виявилися значні розбіжності сторін. Поляки за взірець устрою брали Конституцію 3 травня 1791 р.; росіяни йшли далі, висовуючи вимогу демократичної республіки. Для польської сторони принциповим залишалася справа кордонів 1772 р.; російські декабристи визнавали право поляків на незалежність, але заперечували проти включення до складу Польщі земель України, Білорусі і Литви. Розбіжності, що виникали під час переговорів, породили взаємну недовіру і вичікування. [3.7.; 289.]
Між тим наприкінці 1825 р. раптом помер Олександр І. Російські змовники вирішили скористатися непевною ситуацією, що виникла у зв’язку зі спадкоємцем престолу. І в грудні 1825 р. спробували піднести повстання. Керівники польського “Патріотичного товариства” не були готові підтримати виступ декабристів. [3.10.; 551.]
Новий цар Микола І (1796-1855) силою придушив повстання і розпочав слідство в справі змовників. У ході слідчі вийшли на діяльність Патріотичного товариства і більшість його членів (126 осіб) заарештували. Спеціальна слідча комісія, очолена С. Займовським, звинуватила членів Патріотичного товариства у державній зраді. Таким чином і російська і польська революційні організації були розгромлені. Намісник царя в Королівстві Польському Костянтин посилив наступ на права польського населення. [3.3.; 130.]
Дії царату в Королівстві Польському, переслідування патріотів, чисельні порушення Конституції 1815 р. посилювали опозиційні настрої серед поляків. Микола І робив кроки, щоб зблизитися з польською аристократією. У травні 1829 р. він прибув до Варшави і тут коронувався польською короною, а потім оголосив про скликання наступного року 4-ї сесії сейму. Проте сейм, що зібрався у травні 1830 р., виявив ще більшу опозиційність до царату, ніж попередні. Сеймові косме піддали гострій критиці податкову систему, порушення Конституції. Розгніваний цар достроково закрив сесію. [3.7.; 290.]
Патріотичні настрої, що охопили нове покоління шляхетської і міщанської молоді спричинили відновлення таємних організацій. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручиком В. Висоцьким наприкінці 1828 р. в школі підхорунжих піхоти, розташованої неподалік від Варшави. Керівники організації встановили контакт з іншими польськими таємними товариствами. [3.18.; 351.]
Змовники ненавиділи царя за порушення Конституції, поривалися до активної боротьби на захист свободи Польщі. Однак від цієї ідеї довелося відмовитися. Організуючи союз, його члени склали присягу: не видавати своїх товаришів навіть під тортурами, присвятити усі сили, а якщо треба, то й життя захисту конституційних прав Польщі, обережно розширювати союз, “не приймаючи, ані пияків, ані шулерів, ані осіб скандального характеру”. [3.7.; 290.] Незалежно від Союзу В. Висоцького, у Варшаві гуртувалися молоді літератори і студенти, які також поривалися до активних дій.
Поштовхом збройного виступу стали французька і бельгійська революції 1830 р. Водночас поширилися чутки про те, що Микола І проводив активні переговори з Австрією і Прусією, закликаючи їх до “хрестового походу” проти бельгійців. Хоча переговори не принесли успіху російському монарху, польська громадська думка була стривожена перспективами участі поляків у воєнній інтервенції. [3.14.; 229.] За таких умов активізувалася діяльність змовників Союзу Підхорунжих В. Висоцького, які почали агітацію за повстання проти царату серед військових частин столичного гарнізону, ремісників. В. Висоцький звернувся до відомих польських аристократів з пропозицією очолити повстання, яке б дозволило усунути ненависних царських чиновників і проголосити об’єднання польських земель. Але А. Чорторийський і генерал Юзеф Хлопіцький відкинули думку про повстання. Ідею змовників підтримав лише впливний серед молоді посол сейму і знаний історик Йоахим Лелевель (1796 - 1861). Змовники не мали програми дій, вони вважали, що достатньо передати владу у Варшаві в руки уряду королівства, який зможе нею належним чином розпорядитися.
Події були прискорені внаслідок викриття поліцією таємної студенської організації. Почались арешти; у пресі було оголошено про майбутню мобілізацію до польської армії. Радикальні діячі Союзу Підхорунджих переконали В. Висоцького, що настав сприятливий момент для збройного виступу у Варшаві. [3.7.; 291.] Швидко опрацьований план повстання передбачав захоплення великого князя Костянтина Павловича і одночасний напад на казарми російських військ у столиці. У вечері 29 листопада 1830 р. вибухнуло листопадове повстання. [3.8.; 31.] Озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства Л. Набеляка і С. Гощинського напали на Бельведер - резиденцію царського намісника у Варшаві - великого князя Костянтина. Водночас група учасників таємного товариства в Школі підхорунжих, очолювана В. Висоцьким, зробила спробу захопити розташовані неподалік казарми російського війська. [Додаток № 6]
Напад на Бельведер не мав особливого значення, оскільки намісник утік у район зосередження російської армії. Польські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очолити повстання. Однак виступ активно підтримали робітники і ремісники Варшави, які досить легко оволоділи Арсеналом.30 листопада польська столиця опинилася в руках повстанців. Російські війська покинули Варшаву, й через деякий час і всю територію Королівства Польського.
Відразу активізувалося помірковане крило прихильників повстання, яке було готове задовольнитися обіцянками російського уряду дотримуватись Конституції Королівства Польського. Воно розпочало переговори з намісниками, але припинило їх під тиском відродження Патріотичного товариства. За сприяння вищих кіл польського суспільства був створений Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, який гадав, що національне повстання не дасть Польщі незалежність. Але, як син Польщі, він не відмовився від батьківщини. “Буду собирать по зернышку, - казав князь, - … чтобы создать насколько возможно, мощь Польши. ” [3.4.; 217.] Після повстання 1830 р. Чарторийський поїхав до Парижу, де він поклав початок культурно-просвітницької, політичної і іншим організаціям в еміграції, центром яких став “Отель Ламбер".
З 5 грудня диктатором повстання в Королівстві проголосили командувача польською армією, наполеонівського генерала Ю. Хлопицького. Він направив до Миколи І делегатів, сподіваючись, що цар погодиться задовольнити найважливіші для поляків вимоги: розширення Королівства за рахунок приєднання Литви, Волині й Поділля, а також обов’язкового дотримання Конституції. Однак Микола І зажадав беззастережної капітуляції. 8 січня 1831 р. Ю. Хлопицький склав з себе диктаторські повноваження.25 січня Патріотичне товариство організувало у Варшаві вселюдну маніфестацію на знак ушанування пам’яті страчених декабристів. Того ж дня сейм, скликаний Тимчасовим урядом, позбавив Миколу І польського престолу. [3.8.; 536.] В документі говорилося: “Польська нація - є незалежною і має право віддати польську корону тому, кого визнає гідним її і від кого може сподіватися, що він свято і безумовно дотримуватиметься віри і свобод, яким прагне…". [3.8.; 336.] Таким чином, усі мости для відступу було спалено, і польські політичні сили були втягнуті в конфлікт з російським царатом.
У відповідь на детронізацію царя на початку лютого російські війська вступили на територію Королівства Польського. Проти них вирушила польська армія, поповнена добровольцями. Перша битва між російськими військами і повстанцями відбулася 14 лютого 1831 р. під Сточком і закінчилась перемогою польських військ. У генеральній битві під Гржовим 25 лютого явної перемоги не здобула жодна із сторін. [3.8.; 336.]
Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями у Литві, Білорусії та Україні царський уряд використовував десятки тисяч російських солдат. Польські партизани нападали на невеликі загони противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транспорту. Повстанцям Королівства Польського надавали всебічну допомогу співвітчизники з територій, підвладних Прусії та Австрії. [2.3.; 844.] Вирядженні в Литву на допомогу повстанцям загони регулярної армії, якими командували генерали Д. Хлаповський і А. Гелгуд, були змушені відійти за пруський кордон. З кінця травня повстанці зазнавали поразки майже повсюдно. Найбільшою невдачею польських військ і їхнього командувача, генерала Я. Скшиндецького, стала битва під Остроянкою 26 травня 1831 р.
Скориставшися підтримкою Прусії, яка активно сприяла придушенню повстання, російські війська під командуванням генерала-фельдмаршала І. Паскевича форсували Віслу в районі Торуня і з північного заходу наблизилися до Варшави. Організувати належний опір царським військам заважали консервативні і угодовські сили. Народні виступи в столиці 29 червня і 15 серпня призвели тільки до самосудів, однак не справили істотного впливу на співвідношення сил. Новий уряд під проводом генерала Я. Кружковецького, вважаючи, що подальший опір не має сенсу, відмовився озброїти варшав’ян. [2.2.; 395.] Коли 6 вересня війська Ласкевича штурмом оволоділи предмістям столиці - Волею, польське військо покинуло місто й відступило до Модліна.8 вересня російська армія захопила Варшаву, а 5 жовтня головнокомандувач польською армією разом з 20 тис. вояків перетнув пруський кордон. Того ж місяця капітулювали останні вогнища опору - Модлін і Замостя. [3.18.; 353.] Повстання було придушено.
Польське повстання 1830-1831 рр. нічого не змінило у внутрішньому становищі народу, було по суті консервативною революцією. Проте повстання стало важливим етапом боротьби польського народу за національну незалежність. Воно мало також велике міжнародне значення, оскільки підривало реакційний Священний Союз, сприяло розвитку революційного руху в багатьох країнах Європи. [3.14.; 230.]
В цьому повстанні брали участь найвидатніші поляки ХІХ ст. Одним із найдостойніших у боротьбі польського народу за незалежність, офіцер у Листопадовім повстанні, співець усього повстання, видатний поет польського романтизму був Віценти Поль. Він мав великі заслуги у повстанні, за участь в якому одержав найвищу військову відзнаку - Хрест Військової Доблесті. Також він перед атакою поляками захопленого росіянами Вільна, був керівником розвідки, із завданням якої впорався дуже добре. Крім того, він врятував понад сто возів із пораненими повстанцями, якби потрапили до рук росіян, були б знищені. Поль був представником керівництва повстання. Після поразки Листопадового повстання він здобуває славу як поет. Він написав першу збірку повстанських віршів під назвою “Пісні Януша", за яку його похвалив і заохотив до подальшої творчості найвидатніший польський поет Адам Міцкевич. [3.17.; 156.]
Після поразки повстання польська військова, політична та інтелектуальна еліта, а також багато його рядових учасників емігрували на Захід. Нова еміграція за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політиків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її чисельністю і визначну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури і зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції. [3.18.; 353.]
Еміграція чинила вплив на польські землі, організовувала таємні осередки, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Упродовж двох наступних десятиріч більшість польських емігрантів надавали перевагу політичній діяльності.
Становище емігрантів залишалося складним незважаючи на прихильність урядів Франції, Англії і Бельгії. Матеріальна допомога дозволяла лише не померти з голоду. Саме в еміграції розпочалася тривала дискусія щодо причин поразки повстання і майбутньої долі Польщі. Поширеною стала думка про те, що еміграція зобов’язана продовжити місію боротьби за державну незалежність Польщі. Один з перших еміграційних часописів писав: “Мовчання краю повинно змінитися голосом еміграції, зусиллям братів на рідній пригніченій землі повинні відповідати зусилля безпритульних, через відсутність національного уряду повинні постати еміграційні влади". [3.7.; 297.]
Емігрантів об’єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соціальних перетворень. У результаті суперечок виникло кілько угруповань різної політичної спрямованості.
Аристократи, відомі політики і керівники повстання, заможні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо уже старого князя А. Чорторийського та його паризької резиденції під назвою “Готель Ламбер". [3.4.; 217.] У колі прихильників Готелю Ламбер виникла низка різноманітних організацій помічного, освітнього, культурного характеру.1833 р. був створений таємний союз Національної єдності, який об’єднав відбірну еліту. Діяли також Літературне товариство, Товариство наукової допомоги та інші. Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 р., котра гарантувала б рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність поновляться тільки в разі війни західних країн з Росією і поразки царату в ній.
До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники водночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділення їх землею, яку вони обробляли.
Демократичний табір очолював видатний польський історик і політичний діяч Йоахім Лелевель (1786 - 1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республіки. [3.10.; 554.] Шлях до незалежності, на його думку, полягав через повстання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його прихильники підтримували зв’язок з революційними організаціями інших країн, і тому французька поліція розпустила комітет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився у Брюсселі й надалі активної участі у політичній діяльності не брав. [3.18.; 354.]
Від середини 30-х років ХІХ ст. найбільший вплив на еміграцію здобуло Польське демократичне товариство, що виникло в Парижі у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. У 1832 р. було схвалено перший програмний документ ПДТ - так званий Малий Маніфест. У ньому багато місця було приділено критиці польської шляхти, яка своєю егоїстичною політикою щодо селянства спричинила поразку повстання. Невиразними були вимоги ліквідації станів, надання повноцінних свобод і прав селянам тощо. Усе це свідчило, що засновники товариства ще не мали чітких соціально-політичних поглядів. [3.7.; 298.] У грудні 1836 р. керівництво ПДТ після тривалих дискусій опублікувало програмний документ, який увійшов в історію під назвою Великий Маніфест. Автором його проекту був Віктор Гельтман. У Маніфесті робився наголос на рівності та однакових правах усіх людей, демократичних засадах суспільного устрою, з яким пов’язувалося майбутнє відродження республіканської Польщі. Силою, що відбудує Польщу, вважався народ, основну масу якого складало селянство. Передбачувався безумовний перехід у власність селян оброблюваної ними землі, надання їм повних політичних прав. Такий курс, на думку укладачів, повинен був піднести селян на боротьбу за вільну Польщу. “Для відновлення незалежного буття - зазначалося в Маніфесті, - Польща має у власному лоні величезні сили, які до цього часу ще жоден сумлінний і щирий голос не покликав. ” [3.7.; 198.] Гаслом ПДТ стало “Все для народу, все зі народом". Товариство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. членів і проіснувало до 1862 р.
Найрадикальніші позиції серед польських еміграційних організацій займала революційно-демократична організація “Люд польський", що виникла в Англії в 1835 р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. [3.9.; 510.] Зокрема, пропонувалося здобути незалежність Польщі шляхом всенародного повстання проти іноземних поневолювачів і шляхти, встановлення “народної республіки", в якій буде ліквідована приватна власність, а вся земля перейде в руки народу.
Діяльність польської еміграції не вичерпувалася підготовкою нового повстання. Важливу роль відіграв інтелектуально-культурний доробок емігрантів. Всі політичні угрупування емігрантів приділяли велику увагу постійним зв’язкам зі співвітчизниками в усіх частинах Польщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним концепціям. На батьківщину відряджалися емісари, створювалися надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листівок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсюджеднні власних видань на польських теренах найбільших успіхів досягло Польське демократичне товариство. [3.18.; 355.]
Після придушення Листопадівського повстання в Королівстві Польському цар Микола І визнав недійсною Конституцію 1815 р., скасував сейм і польську армію, автономію королівства. [2.2.; 395.] Замість Конституції 26 лютого 1832 р. було оголошено так званий Огранічний статут для Королівства Польського, який передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Уся влада в королівстві була зосереджена в руках намісника. При наміснику діяв уряд, Адміністративна рада, що складався з російських чиновників і служив посередником між намісником і Петербургом. Цивільна адміністрація була обмежена до мінімуму. У 1833 р. намісник оголосив в королівстві надзвичайний стан строком на 25 років. Спочатку зберігався поділ на воєводства, а 1837 р запроваджено поділ на губернії.
Царат жорстоко розправлявся з учасниками повстання і населенням. Учасників повстання висилали до Сибіру, кидали до в’язниць, забирали до армії, відправляли служити в Сибір або на Кавказ. [3.11.; 853.] Маєтки засуждених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запроваджувалася сувора цензура на твори видатних польських діячів.
На територію Королівства поширилася загальноросійська грошова система мір на ваги. Дрібну шляхту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії. Були закриті всі польські вищі школи - варшавський і віленський університети, кремецький ліцей. Натомість 1834 р. справи шкільної освіти були передані у відання російського Міністерства освіти й у школах запроваджено російську мову як окремий предмет. Черз два роки було поширено російську монетарну систему (рублі та копійки) і російський кримінальний кодекс. Польська мова збереглася у школах і адміністрації. Система реакції і журнального терору, яка діяла в королівстві аж до Кримської війни, отримала в літературі назву “ночі Паскевича" [3.7.; 319.]
Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі польського народу до змагань за національну незалежність. Від середини 30-х років пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. Її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти партизанське повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й учасники експедиції Залівського повторювали лозунги повстанців 1830-1831 р.
Протягом 30-х-40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві - “Співдружність польського народу” (1885-1838 рр.), Келецько - Люблінська організація (1840 - 1844 р. р), яку очолював ксьонз Л. Сученний, Організація 1848, тощо.
Хоча в 1843-1844 рр. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинялася. Ті організації, які збереглися або відновили свою діяльність, встановили тісний контакт з польською еміграцією і спільними зусиллями розпочали підготовку загальнопольського повстання, ініціатором якого було Польське демократичне товариство. Підготовка повстання велася майже на всіх польських землях. Проте незадовго до початку виступу пруська та австрійська поліція провела масові арешти і тим самим зірвала повстання на Познанщині та Галичині. Не переросли у відкрите повстання збройні виступи і в Королівстві Польському. [3.13.; 31.] Лише в Кракові 20 лютого 1861 р. розпочалося народне повстання. [3.6.; 31.] Майже одночасно з Краківським повстанням розпочалися стихійні антипоміщицькі виступи селян у Західній Галиччині. Найбільшого розмаху революційні події набули в Познанському Великому князівстві.
Отже, центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське, де всупереч конституції почали поступово поширюватися самодержавно-кріпосницькі порядки царської Росії. Все це зумовило появу опозиційних настроїв, особливо серед шляхетської молоді. Почали створюватися спочатку просвітницькі, а пізніше й таємничі революційні організації: “Патріотичне товариство”,“Співдружність польського народу” (1885 - 1838 р. р), Келецько - Люблінська організація (1840 - 1844 р. р), Організація 1848, тощо. Але крім усіх цих революційних настроїв відбулося Листопадівське повстання 1830 -1831 рр. під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства Л. Набеляка і С. Гоцинського, яке тривало десять місяців.
Повстання охопило землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Воно поставило під загрозу існування порядків царської Росії. Але повстання було придушено і нічого не змінило у внутрішньому становищі польського народу. Проте незважаючи на це воно стало важливим етапом боротьби поляків за національну незалежність. Легенда повстання міцно утвердилась у пам’яті наступних поколінь поляків. Вона вказувала на нерозривність національного життя і державності. Саме після Листопадівського повстання розпочалася еміграція, яка за свою чисельністю і визначною роллю у змаганні за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції. Тут створювалися нові політичні програми і плани, формувалися літературні течії і створювалися наукові розвідки. Еміграція чинила вплив на польські землі, організовувала таємні осередки, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Хоча в 1843 -1844 р.р. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася.
З середини ХІХ ст. в національно-визвольному русі в польських землях розпочався новий етап. Він майже збігався з початком тут промислової революції і переходом від мануфактурного до фабричного виробництва. У 1850 р. ліквідовано митні бар’єри між Королівством і Російською імперією, що забезпечувала швидкий і вигідний збут польських промислових товарів, особливо текстильних. Але криза феодального ладу зумовила потребу корінних соціально-політичних перетворень. Прагнення широких верств польського населення до поліпшення свого економічного становища і завоювання демократичних свобод нерозривно пов’язалося з необхідністю відновлення незалежності польської держави. Все це було об’єктивною передмовою дальшого розвитку національно-визвольного руху. Нове революційне піднесення в Королівстві Польському, що розпочалося в кінці 50-х - на початку 60-х років, було нерозривно пов’язане з революційним рухом в Росії. Співдружність польського народу” (1885 - 1838 р. р), Келецько - Люблінська організація (1840 - 1844 р. р), яку очолював ксьонз Л. Сученний, Організація 1848, тощо. [3.3.; 135.]
Після поразки Росії в Кримській війні 1853 - 1856 рр., з якою населення польських земель пов’язує певні надії на поліпшення свого становища, в імперії насправді розпочався період “відлиги". У березні 1855 р. помер цар Микола І, на трон зійшов його наступник Олександр ІІ. Новий імператор зробив кілька прихильних жертв щодо поляків: скасував воєнний стан в королівстві, оголосив амністію політичним в’язням. У травні 1856 р. Олександр ІІ прибув до Варшави, де його вітала польська аристократія. Однак цар не прийняв “розкритих обіймів".
Він охолодив надії поляків, відмовившись розширити автономію королівства і співпрацювати з польською аристократією; він наголосив, що єдиним шляхом до Польщі є подальше зближення з Росією. Широко відомими стали його слова, звернені до поляків: “Жодних мрій, панове, жодних мрій! ”. [3.7.; 324.]
І все ж ліберальні кроки царя зродили серед частини польської громадськості надії на поступове розширення автономних прав королівства і пом’якшення становища поляків. Група молодих інтелігентів, яка сформувалася навколо службовця адміністрації королівства Едварда Юргенса, почала активно пропагувати погляди, щодо проведення земельні реформи, розвиток підприємства, поширення незалежності Польщі. Учасників групи іронічно називали міліонерами (від лат. “mille” - тисяча; стільки років нібимо необхідно для реалізації програми групи). Але їхні погляди були підтримані впливчими колами банкірів, підприємців, інтелігенції, які прагнули здобути вплив у політичному житті. Свої надії “міліонери” пов’язували з ліберальними реформами в Росії.
Засад органічної праці дотримувався також табір ліберальної шляхти і землевласників, серед них провідну роль відігравав А. Заємасський. У 1858 р. він отримав дозвіл на створення Рільничного товариства, яке зайнялося запровадженням нових земельних стосунків на селі. Вони пропагували засоби піднесення сільського господарства, обговорювали шляхи розв’язання селянського питання.
На початку 60-х років члени товариства запропонували провести у королівстві земельну реформу і наділити селян землею, але царський уряд зволікав з розглядом цієї пропозиції, посилаючися на необхідність проведення реформ в Росії.
Прихильником співпраці з Росією виступав в королівстві маркграф А. Вельопольский, який шукав порозуміння з російським самодержством, вважаючи, що ідеї панславізму є достатньою запорукою для відбудови в майбутньому автономії Королівства Польського.
Певна лібералізація суспільно-політичного життя в Росії після Кримської війни активізувала радикальні кола інтелігенції, яка вимагала не тільки земельної реформи, а й усунення самодержства на встановлення конституційних порядків. Російські радикальні демократи на зламі 50 - 60-х років плекали плани повалення царату з допомогою селянського повстання. Російські ліберали і демократи з симпатією ставилися до поляків, пропонували їм співробітництво в справі повалення самодержавства. Російський політичний емігрант Олександр Герцен (1812 - 1870) почав видавати у Лондоні часопис “Колокол” на сторінках якого пропагував ідеї російсько-польського революційного союзу в ім’я повалення російського абсолютизму. [3.7.; 324.]
Польські таємні організації в Росії особливо активно виникали після Кримської війни. Благодатним грунтом для них були університети Києва, Москви, Петербурга та інших міст. Польська шляхетська молодь з королівства масово навчалася в російських університетах, створюючи тут напівлегальні й таємні гуртки. Її члени читали і поширювали заборонену літературу, влаштовували відзначення патріотичних річниць.
Протягом 1860 - 1861 рр. в Королівстві відбувся ряд масових патріотичних маніфестацій. У Варшаві уряд застосував проти маніфестантів зброю. На міських майданах з’явилися біваки російських військ, а вулиці цілодобово патрулювалися. Маніфестації перемістилися до костелів.14 жовтня 1861 р. російська влада запровадила в Королівстві воєнний стан, який забороняв будь-які збори і демонстрації, вводив поліційну годину. [3.3.; 135.] Патріотичні богослужіння припинялися за допомогою військ. Конфронтація між польським суспільством і царатом продовжувала зростати.
На цей час у польському визвольному русі відбулася подальша поляризація класових і політичних сил. До кінця 1861 польське суспільство розклалося на два основних політичних табори. До першого належали помірковані (“білі”) на чолі з А. Замойським і О. Вельопольським, які захищали інтереси заможних верств. Боячись народних мас, вони були противниками революційних методів боротьби. [2.2.; 395.] Вони сподівалися, що автономію королівства з приєднаними до нього українськими, білоруськими і литовськими землями вдасться відновити мирним шляхом. У соціальних питаннях “білі" виступали за ліквідацію феодальних відносин на селі за пруським зразком, тобто селяни мали викуповувати свої земельні наділи у землевласників. Другий табір складався з радикалів (“червоних”) - дрібної та декласованої шляхти, інтелігенції, міських низів, частини селянства. Саме “червоні” були головною силою визвольного руху, вони прагнули завоювання незалежності через збройне повстання. А так як в соціальному відношенні “червоні” були дуже неоднорідні, то в їх середовищі було кілька течій. Ліве, революційне крило “червоних" боролось за республіканську, демократичну Польщу. Воно бачило своє завдання, в тому, щоб звільнити селян від феодальних повинностей і наділити їх землею. Права, поміркована частина “червоних" не поділяла радикалізму лівих і в певні періоди схилялася до “білих”. [3.8.; 544.] У Королівстві Польському й на прилеглих територіях також існувала інтернаціональна за складом революційна організація російських офіцерів (Комітет російських офіцерів у Польщі), якою керував офіцер російської армії Я. Домбровський, а з середини 1862 р. очолив аристократ А. Вельопольський. [3.10.; 560.] Він вважав, що Королівство Польське має зберегти тісний зв’язок з Росією і в межах імперії дістати ширшу автономію. У червні 1862 р. було оголошено три нових царських укази, проекти яких підготував А. Вельопольський: про примусове о_________селян замість панщини і повинностей, про скасування обмежень прав євреїв (стосовно розселення, набування нерухомості і посідання посад), про реформу освіти. Останній указ зміцнював державну підтримку для польської школи, відновлював Варшавський університет під назвою Головна школа, утворював Політехнічний і Річнолісовий інститут. Реформи, які приписували А. Вельопольському, не задовільняли розбурханої подіями суспільної свідомості. [3.18.; 360.] Селяни очікували надання землі у власність. Населення не отримало конституційних свобод, не йшлося про незалежність Польщі, “білі" висунули додаткову вимогу - приєднання до королівства земель Литви та України. Автор вимоги А. Замайський за наказом царя змушений залишити королівство і виїхати до Франції. “Червоні", щоб не допустити угоди між царатом і “білими" влітку 1862 р. організували невдалі замахи на намісника і А. Вельопольського. Член офіцерської організації А. Потебня поранив генерала О. Людерса, після чого виїхав за кордон. Однак в результаті слідства був заарештований Я. Домбровський, в руках якого сходились організаційні нитки з підготовки повстання.
Після ув’язнення Я. Домбровського керівництво центрального національного комітету (ЦНК) перейшло до більш поміркованого публіциста А. Гіллера (1831 - 1887). Однак ЦНК продовжував опрацьовувати план і програму повстання. [2.2.; 395.] У липні 1862 р. ЦНК поширив таємну інструкцію, яка формувала мету і завдання повстання. Політичною метою загальнонаціонального повстання була відбудова Польщі в кордонах 1772 р. На думку авторів програми, незалежна Польща повинна була стати державою трьох народів - польського, литовського і “руського" (білорусів та українців), в якій всі громадяни отримають рівні права і свободи, селяни - землю, яку обробляють, а землевласники - винагороду з державного фонду за втрачені селянські повинності. ЦНК проголошував себе “таємним урядом", який вимагав від населення виконання всіх своїх розпоряджень, зокрема сплати обов’язкового національного податку для підготовки повстання. Розпочалася розбудова нелегального державного апарату. [3.7.; 328.]
Керівники ЦНК З. Палевський і А. Гіллер восени 1862 р. виїхали до Лондона, де мали зустріч із закордонними представниками російської таємної організації “Земля і воля” О. Герценим, О. Огарьовим, М. Бакуніним. Тут вони представили політичну програму, яка передбачила або вільне поєднання поляків, українців і літовців в одній державі, або право вибору кожним з народів самостійного шляху розвитку Російські демократи пристали на ці пропозиції і зобов’язалися підтримати польське повстання. [3.9.; 515.]
Незважаючи на розбіжності в середовищі змовників, на кінець 1862 р. повстанська організація була розбудована і налічувала понад 20 тис. членів. Серед них переважали шляхта, інтелігенція, духовенство, службовці, міщани і ремісники; селян до організації не залучували. Натомість у селянському середовищі активно поширювалися листівки з роз’ясненням мети майбутнього повстання і соціальними обіцянками. Наприкінці 1862 р. за кордон були скеровані спеціальні агенти, які мали на одержані від національного податку кошти закупити і доставити до королівства зброю та необхідні матеріали. Повстання було призначене на кінець 1863 р. [3.7.; 329.]
Плани “червоних" були відомі А. Вельопольському і російським властям. Голова уряду дізнався, що “червоні” створили підпільну організацію, яка готує повстання, і що збройний виступ призначено на весну 1863 р. Вельопольський виступав проти боротьби з Росією, а тому вирішив запобігти цьому виступу. З його ініціативи влада провела позачерговий рекрутський набір, але не серед селян і не шляхом жеребування, як завжди, а за спеціальними списками, куди заносили найбільш “політично неблагонадійних" молодих чоловіків, переважно з великих міст. Водночас було прийнято рішення сконцентрувати підрозділи царських військ у найбільших населенних пунктах (Лодзь, Плоцк, Люблін, Кетянка та інших) [Додаток № 7.]
З таких обставин керівний орган “червоних" - Центральний Національний комітет - вирішив вивести до лісу всіх осіб, що підлягали призову, й прискорити підготовку повстання. Воно розпочалося в ніч з 22 на 23 січня 1863 р. (звідси назва повстання - Січневе) невдалими нападами озброєних груп повстанців на кілька десятків російських залог. [3.6.; 31.] ЦНК оголосив себе Тимчасовим національним урядом.
Уже 22 січня Тимчасовий національний уряд видав декрети, якими проголосив національну незалежність Польщі, демократичні свободи, звільнення селян від феодальних повинностей та передачу у їхню власність наділів без викупу. Безземельним учасникам повстання гарантувався невеликий наділ із державних фондів. За своїми цілями і характером повстання було буржуазно-національною революцією. Воно ставило собі за мету знищити феодальний лад і добитися національного визволення Польщі. [3.6.; 136.] Розпочалося повстання в несприятливих зимових умовах, без опанування великих міст. Близько 6 тис слабо озброєних повстанців утворили партизанські загони, які здобували зброю, нападаючи на невеликі військові гарнізони у провінції. Царський уряд маючи в королівстві 100-тисячну армію, сконцентрував сили у великих фортецях і містах, обмеживши тим самим можливості повстанців. Напади на великі гарнізони не принесли успіху; не вдалося захопити м. Плоцьк. Натомість в руках повстанців опинилися невеликі містечка і села в провінції, звідки було виведено військові гарнізони. [Додаток № 7.] Фактично, повстання перетворилося на партизанську війну. Окремі загони повсталих налічували понад тисячу чоловік. Партизанським загонам не вистачало зброї, набоїв, одягу, продовольства. [3.18.; 361.]
За таких обставин Тимчасовий Національний уряд (ТНУ) не міг повністю контролювати ситуацію. У перші місяці повстання велику організаційну роботу з налагодження зв’язку і керівництва діями повсталих проводив один із лідерів “червоних" Стефан Домбровський. Розвиток повстання спонукав “білих” приєднатися до нього і надати матеріальну допомогу уряду. До цього їх схиляла також позиція урядів Англії й Австрії, які незабаром скерували ноти протесту Росії, вимагаючи припинення каральних дій проти поляків і розширення автономії королівства. Франція також зайняла до повсталих прихильну позицію. Натомість Прусія у лютому 1863 р. підписала з Росією військову конвенцію, яка передбачала взаємну допомогу в боротьбі з повстанцями. [3.10.; 561.] З метою консолідації повстанського руху Тимчасовий національний уряд (ТНУ) запросив Л. Мєрославського обійняти посаду диктатора. На початку лютого він прибув до королівства, але після двох поразок від царських військ того ж місяця повернувся за кордон. Прагнучи залучити “білих” до активної участі в повстанні, ТНУ проводив переговори з Дирекцією. Однак остання вирішила взяти керівництво повстанням у свої руки і 10 березня 1863 р. оголосив диктатором М. Лянгевича. ТНУ в інтересах справи визнав це рішення. Прте через тиждень диктатор зазнав поразки від царських військ і був змушений рятуватися в Галичині, де його заарештувала австрійська поліція. Керівництво повстанням повернулося до ТНУ, до складу якого були включені представники “білих”. Невдачі спроб тривалий час втримати під контролем певну територію, партизанські лідери боротьби зродили тертя всередині ТНУ, який залишився в конспірації. Внаслідок одної з суперечок провідний представник “червоних" в уряді С. Бобровський загинув на дуелі від руки іншого повстанця А. Грабовського. “Білі" здобули більшість в ТНУ. [3.7.; 330.]
У травні 1863 Тимчасовий національний уряд прийняв назву Національного уряду і здійснював керівництво рухом з підпілля. [3.8.; 544.] Національний уряд складався з п’яти осіб; у його структурі були такі відділи: внутрішніх справ, закордонний, військовий, скарбовий, преси. Уряд випускав кілька підпільних видань (“Рух", “Нєподлеглосув”, “Вєдомосці з поля битиви” та ін), збирав податки, здійснював революційне правосуддя (трибунал).
“Таємна держава" функціонувала справно, населення підпорядковувалося його розпорядженням, а громадська солідарність обмежувала до мінімуму кількість ймовірних донощиків. Завдяки цьому повстання протривало понад півтора року.
Улітку 1863 р. партизанський рух посилився. Загони повсталих нападали на російські гарнізони і колони, атакували містечка. На місці розбитих і розпорошених загонів швидко утворювались нові. Через ряди повстанських загонів пройшло понад 200 тис. чоловік, відбулося 1,2 тис. збройних сутичок і боїв. Великих битв не було, успіхом вважався розгром царської роти або батальону. Але в більшості випадків загони повсталих змушені були відступати і розпорошуватися перед численними силами противника. Селянство здебільшого залишалося байдужим до повстання. Серед “червоних" обговорювалися питання залучення селянських мас до участі в повстанні, для чого пропонувалося передати селянам всю землю. Але такі проекти не знаходили підтримку у “білих". Натомість солідарність з польськими повстанцями висловлювали радикально-демократичні та ліберальні кола європейських країн і Росії. Деякі демократи, подолавши численні кордони, вливалися в партизанські загони. Серед командирів повстанців були українець Андрій Покебеня, француз Франсуа Рошебрю, італієць Франческо Нульо та ін. [3.15.; 163.] Отже тривалий час на територіях, охоплених повстанням, царська влада нормально функціонувала тільки у великих населених пунктах, де розташовувались військові загони.
Поступово на основних стратегічних напрямках російський уряд зосередив каральні війська на чолі з новим намісником у Варшаві графом Т. Бергом (Вельопольського усунули з посади голови уряду) і віленським генерал-губернатором М. Муравйовим. [3.18.; 361.]
Вони дістали соціальні повноваження, зокрема право застосовувати принцип колективної відповідальності. На території Королівства прилюдно страчували цілі групи людей. У повстанців та їхніх прихильників конфісковували майно, багатьох відправляли на заслання. У вересні 1863 р. уряд “білих”, очолюваний К. Маєвським, поступився більш радикальним “червоним", які пропонували розв’язати індивідуальний терор проти царських урядовців. Національний уряд опинився в руках “червоних" (І. Хмєлєнський, Л. Франковський). Вони організували кілька голосних замахів, у тому числі невдалі на намісника Ф. Берга. Росіяни відповідали масовими арештами і стартами. [3.7.; 332.]
Безкомпромісні дії “червоних" викликали опір “білих” і спори про тактику боротьби. Не розраховуючи на власні сили “білі" зробили ставку на розв’язання європейської війни, в якій Англія, Франція і Австрія виступлять проти Росії. З Парижа Готель Ламбер повідомляв, що треба дотривати до весни 1864 р., коли може розгорітися Європейська війна.
З березня по жовтень 1863 р. у Варшаві відбулося кілька переворотів, в ході яких від керівництва усувалися то “червоні", то “білі". Восени 1863 р. “білі" поступово відходять від повстання. Але й позиції лівого крила “червоних" були неміцними.17 жовтня на зміну останньому урядові “червоних" до керівництва прийшли помірковані шляхтетські елементи на чолі з Р. Траугуттом в ролі диктатора (колишній офіцер російської армії, командир постанського загону на білоруському Поліссі. [3.3.; 136.] Диктатор зробив кроки, щоб зміцнити організаційний бік повстання. Він підпорядкував цивільну адміністрацію військовим командирам.15 грудня 1863 видав декрет, який змінив структуру збройних сил повстання: замість загонів були створені роти, поляки, об’єднані у п’ять корпусів. Звернув увагу на реалізацію декретів про надання селянам землі. [3.8.; 544.] Розпочав роботу з метою поширення повстання на Австрію й Прусію.
Загальний план, накреслений ним, передбачав збереження основних військових кадрів до весни 1864 р., коли можна буде надати повстанню народного характеру і спертися на революційні рухи в інших країнах континенту. Енергійні дії Р. Трагуна дозволили продовжити повстання. Однак все більше давалася взнаки втомленості суспільства, розвіювалися надії на допомогу Заходу. Реорганізувати повстанські загони вдалося лише частково.1-й корпус генерала Міхала Гейденрайха наприкінці грудня 1863 р. зазнав сильної поразки під Коуком і змушений був розпорошитись. Найбільш організований ІІ-й корпус під проводом генерала Юзефа Гаука-Босака (1834-1871) в лютому 1864 р. був розбитий російською армією під Опатовим. Проселянська орієнтація диктатора призвела до поступового відходу шляхти та землевласників від повстання.
Однак, незважаючи на всі зусилля Траугутту, повстання вщухало. У квітні 1864 його заарештували, а в серпні того ж року стратили у Варшавській цитаделі. [3.18.; 361.]
У березні 1864 р в Королівстві Польському обнародовано царський указ про надання землі у власність селянам на умовах Маніфесту Національного уряду. [2.2.; 396.] Були опубліковані чотири царських укази, за якими селяни відразу ставали власниками ділянок, якими вони користувалися без відшкодування власникам. Запроваджувався земельний кодекс на користь держави, з якого передбачалося компенсувати поміщиків. Були збережені сервітути, а безземельних селян обіцяли наділити землею з державного фонду. Указ про гмінну реформу передав сільське самоврядування в руки селян, усунувши від нього шляхту. Офіційно пропаганда представляла реформу, як благодіяння “царя - визволителя", а царська адміністрація приймала виразно прихильну щодо селян позицію, протиставляючи його шляхті - землевласникам. Польські селяни здебільшого були задоволені реформою і відмовлялися у підтримці повстання. [3.10.; 562.] Після появи указу тільки окремі невеличкі групи продовжували опір. До грудня 1864 р. діяв останній комендант Александр Вашковський (1841 - -1865), який намагався відновити центральні органи і видав відозви від імені Національного уряду. Однак зв’язки з провінцією були порушені, чимало місцевих керівників переховувались або виїхали за кордон. У грудні А. Вашковського заарештували і через два місяці стратили. Частина повстанців, які змогли втекти за кордон, робили спроби відновити діяльність Національного уряду. Однак російська поліція вдалася до провокації, утворивши фіктивний повстанський “уряд", з допомогою якого заманила до королівства і заарештувала кількох закордонних емісарів. Після цього спроби відбудови повстанської організації припинилися. [3.7.; 333.]
У південних районах Королівства Польського і в Литві повстанці протрималися до весни 1864 р. У квітні було заарештовано членів повстанського уряду, а влітку і восени 1864 р. карателі розгромили останні повстанські загони. Царизм жорстоко розправився з учасниками повстання. В Королівстві Польському встановлювалася військова дисципліна. Не залишилось навіть сліду від його автономії. [3.3.; 137.]
Наслідком повстання були чисельні людські і матеріальні втрати. У сутичках і боях загинуло до 40 тис. осіб, десятки були страчені, заслані на каторгу до Сибіру і до внутрішніх губерній Росії, насильно рекрутовані до війська. Понад 3460 маєтків було конфісковано. Але жертви не були даремними. Січневе повстання стало ще одним кроком на шляху національної консолідації і сприяло зростанню суспільної свідомості поляків усіх польських регіонів. Воно примусило царську владу узаконити перетворення, сформульовані в повстанському аграрному маніфесті. Зміст селянської реформи 1864 р. в Королівстві Польському, умови звільнення селян у Литві та Білорусі істотно відрізнялись від загальноросійської селянської реформи 1861 р. в кращу сторону. Польське питання здобуло широку підтримку народів Європи. [3.18.; 362.]
Незважаючи на поразку, повстання 1863 - 1864 рр. відіграло велику історичну роль. Воно сприяло ліквідації феодальних порядків в одніій з найбільших частин польських земель і утвердженню нових, прогресивних на той час буржуазних відносин. [3.11.; 853.]
Значення польського повстання 1863 р. для європейської демократії визнавалося тим, що воно стало початковим моментом для утворення І Інтернаціонала. Воно викликало дружній протест європейських робітників проти злочинів їх урядів у міжнародній політиці. Хід повстання 1863 р. показав, що ні панівні класи Польщі, ні уряд західноєвропейських держав не взмозі вирішити питання про національну незалежність держави та визволення народу, що польський народ може добитися визволення лише спільно з російською революцією. “Незалежність Польщі і революція в Росії взаємно зумовлюють одне одного”, - писав Енгельс.
Отже, у середині 60-х років ХІХ ст. в польському визвольному русі завершився період великих національних повстань, незважаючи на те, що польському народові так і не вдалося відновити незалежність своєї країни.
Польське повстання 1863 - 1864 р.р. було найбільшою визвольною акцією у ХІХ ст. Воно продемонструвало зміцнення патріотичних настроїв серед поляків, зростання національної свідомості серед широких соціальних верств - ремісників, міщан, селян, котрі самими обставинами втягувалися до активного суспільно-політичного життя. Важко переоцінити вплив повстання і посвяти багатьох його учасників справі національного визволення. Але незважаючи на всі зусилля повсталих, уряд придушив повстання.
Проте визвольна боротьба польського народу завдала потужного удару по російській монархії і зробило Польщу союзницею європейської “весни народів". У Європі вже ніхто не міх поставити під сумнів право на існування народу, який так рішуче відстоював власні права.
ХІХ століття - важливий період в історії Польщі. Період коли відбулися значні зрушення в політичному та економічному житті поляків. Період коли не існує єдиної історії Польщі.
На Віденському конгресі скликаному у вересні 1814 р, відбувся нових поділ польських земель. Згідно з заключним актом конгресу, підписаним 9 червня 1815 р., більша частина Варшавського герцогства відійшла до Росії під назвою Королівства (Царства) Польського.
Втрата національної незалежності і поділ польських земель між сусідніми державами порушило економічну єдність Польщі. Помітні зрушення в економіці польських земель відбулися після 1815 р., коли настав тривалий мирний період в розвитку Європи. В надрах старого феодального ладу поступово, але неухильно пробивали собі дорогу нові буржуазні відносини. Це насамперед стосується Королівства Польського, яке за розміром території і кількістю населення посідало перше місце серед інших польських земель і користувалося порівняно широкою автономією.
Капіталізм, хоча і повільно, проникав у сільське господарство. Пристосовуючись до потреб промисловості у масових масштабах зганяли селян із землі. Розширювали посівні площі під технічні культури і пасовища для овець. Внаслідок чого зросла кількість безземельних селян.
Значно швидше, ніж у сільському господарстві, розвивалися капіталістичні відносини в промисловості. Королівство Польське досягло найвищого рівня розвитку промисловості. В 20-х роках зростає велике мануфактурне виробництво, передусім суконна мануфактура та гірничодобувна промисловість. У 30-х роках помітно розширюється текстильне виробництво. А з кінця 30-х - на початку 40-х років в Королівстві починають застосовувати парові машини, тобто здійснюється перехід від мануфактурного до фабричного виробництва. Розвивається металургія і видобуток кам’яного вугілля. Розпочинається будівництво залізниць. Піднесення промислового виробництва сприяло зростанню міст і чисельності міського населення. Але підсумовуючи соціально-економічний розвиток слід зазначити, що польські землі, де розвиток буржуазних відносин відбувався порівняно швидко, загалом відставав від передових країн Європи.
Розділена і поневолена Польща протягом більш як півстоліття із кінця XVIII і до середини 60-х років ХІХ ст.) була охоплена революційними настроями і великими національними повстаннями. Головною вимогою визвольного польського руху було відродження незалежності Польщі і об’єднання її розрізнених частин. Цей рух мав загально-національний характер, хоча і не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. Особливістю польського національно-визвольного руху полягала в тому, що основною релігійною силою, а водночас і його керівником була шляхта, а не буржуазія, як це спостерігається в інших слов’янських країнах.
У своєму розвитку національно-визвольна боротьба польського народу пройшла два етапи. Перший припадає на кінець XVIII і першу третину ХІХ ст. На цьому етапі визвольний рух мав суто шляхетський характер. На другому етапі, що тривав протягом другої третини ХІХ ст., відбувається певне полівіння позицій значної частини шляхти, дедалі більше зростає участь народних мас у визвольній боротьбі. На цій основі поряд з традиційними шляхетськими вимогами визріває і нова програма руху - програма буржуазних перетворень.
Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське, яке в складі Росії дістало на підставі відносно ліберальної конституції 1815 р. автономію, а його населення - деякі демократичні свободи. Згідно з Конституцією Польща мала свій виборний сейм, власну армію і власний уряд, на чолі з царським намісником.
Але всупереч конституції на Королівстві Польському почали поступово поширюватися самодержавно-кріпосницькі порядки царської Росії, що зумовлює появу опозиційних настроїв, особливо серед шляхетської молоді. Починають виникати таємні організації, спочатку просвітницькі, а пізніше революційні. Які приступають до підготовки повстання. Яке розпочалося 29 листопада 1830 р. (звідси назва повстання - Листопадове). Повстання тривало десять місяців. В кінці травня 1831 р. повстанці зазнали поразки. Але незважаючи на те, що повстання 1830-1831 рр. нічого не змінило у внутрішньому становищі польського народу, воно стало важливим етапом боротьби поляків за національну незалежність. Повстання мало велике міжнародне значення, оскільки підривало лад, запроваджений Віденським конгресом, сприяла розвиткові національно-визвольного й демократичного руху в багатьох країнах Європи.
Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі польського народу до змагань за національну незалежність. Протягом 30 - 40-х років у польських землях існує чи мало таємних організацій. Хоча в 1843 - 1844 окремі з них зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинялася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільними зусиллями розпочали підготовку загально-польського повстання. Підготовка повстання велася майже на всіх польських землях. Проте воно було зірвано і не відбулося в Королівстів Польському, обмежившись лише територією Краківської республіки.
З середини ХІХ ст. в національно-визвольному русі в Царстві Польському розпочався новий етап, який пов’язують з повстанням яке розпочалося з 22 на 23 січня 1863 року. Незважаючи на всі зусилля повстання теж зазнало поразки. Але жертви не були даремними. Січневе повстання стало це одним кроком на шляху національної консолідації і сприяло зростанню суспільної свідомості поляків усіх польських регіонів. Воно примусило царську владу узаконити перетворення, сформульовані в повстанському аграрному маніфесті.
У середині 60-х років ХІХ ст. в польському визвольному русі завершився період великих національних повстань, незважаючи на те, що польському народові так і не вдалося відновити незалежність своєї країни. Припинення поляками подальшої боротьби пояснюється передусім тим, що її успіх значною мірою залежав від задоволення соціальних вимог основної маси польської людності - селянства. Визвольна боротьба на польських землях була приречена на поразку не стільки діями каральних військ, скільки указами російського імператора про скасування феодально-кріпосницьких порядків у польському селі. Не зустрівши розуміння з боку власних поміщиків і отримавши землю внаслідок здійснення імперськими властями реформ 1848 та 1864 років польське селянство здебільшого втратило інтерес до визвільної боротьби.
Однак незважаючи на поразку, визвольна боротьба польського народу завдала потужного удару по російському уряду і зробила Польщу союзницею європейської “весни народів". У Європі уже ніхто не міг поставити під сумнів право на існування народу, який так рішуче відстоював власні права.
Джерела.
1. Цвікольська Г.О., Ходаркова С.М. Хрестоматія з нової історії, Частина І. - К.: ”Радянська школа", 1973. - 153 с.
2. www.history.org.ua
3. Енциклопедичні матеріали.
4. Энциклопедия. Страны. Народы. Цивилизации. Том 13/Глав. ред. Аксенова М.Д. - М.: Аванта+, 2001. - 704 с.
5. Довідник з історії України. Том 2.: Бондаренко К., Гордієнко В. - К.: “Генза” - 1995. - 435 с.
6. Прохоров А.М. Большая советская энциклопедия.20 том.3-е издание. - М.: "Советская энциклопедия", 1975. - 607 с.
Література
7. Адо А.В., Бондарчук В.С. Новая история стран Европы и Америки. - М.: Высш. шк., 1986. - 623 с.
8. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В. М, Слюсаренко А.Г. Всесвітня історія. - К., 2002. - 565 с.
9. Гранчак І.М., Кізченко А.Ф., Чорніл В.Л. Історія південних і західних слов’ян. - К.: Вища школа, 1987. - 445 с.
10. Григораш И.В. Адам Ежи Чорторыский. // Новая и Новейшая история. - 2002. - №3. - с. 205 - 218.
11. Кострыкин А.Н. Формирование новой конфессиональной политики России в царстве Польском (в середине 60-х годов ХІХ ст). // Вести Московского университета, сер.8. История. - 1995. - № 4. - с.57 - 69.
12. Костянтин Терещенко. Найважливіші події історії Польщі. // Історія в школах України. - 2000. - № 10. - с.27 - 34.
13. Леонід Зашкільняк, Микола Крикун. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. - 753 с.
14. Матвеев Г.Ф. История южных и западных славян: У 2-х т. - М.: Московского университета, Т.1., 2001. - 686 с.
15. Нарочинський А.Л. Новая история 1640 -1870. М.: Просвещение, 1986. - 702 с.
16. Нароченський А.Л. Новая история 1640 - 1870. - Москва, 1963. - 728 с. /Кан С.Б. Польское национально-освободительное движение в 1815 - 1870 годах. Глава XXIV.
17. Норман Дейвіс. Європа. Історія. - К.: Основа, 2000. - 14613 с.
18. Погодин А.Л. Краткий очерк истории славян. - Москва: Академия фундаментальных исследований, 2003. - 136 с.
19. Потемкин Ф.В., Молока А.И. Революции 1848 - 1849. - М.: Академия наук, 1959. - 817 с.
20. Смирнова Н.А., Ерофеева Н.А. Всемирная история. - М.: Академия наук, том VI., 1959. - 817 с.
21. Славин Л. За вашу і нашу свободу. - М., 1980. - 565 с.
22. Френсіс Дворнік. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. - К.: Дух і література, 2000. - 493 с.
23. Чеслав Сконка. Вінець Поль і Україна. /Київська старовина. - 2002. - №6. - с.155 - 158.
24. Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян. - К.: Либідь, 2001., - 626 с.
|