Курсовая работа: Старовавилонське суспільство за кодексом законів Хаммурапі

Курсова робота за темою:

«Старовавилонське суспільство за кодексом законів Хаммурапі»

1. Розбудова Вавилону та його історичний розвиток

На початку ХІХ ст. до н.е. у Месопотамію завітали нові племена амореїв. Вони захопили північні області царства Іссін і заснували там свою державу із столицею у Вавилоні. Засновник І Вавилонської династії Сумуабум спорудив довкола Вавилона захисну стіну. Описові Вавилона Геродот приділив вісім розділів першої книги «Історії». «У Месопотамії багато великих міст, але найвизначніше й найкраще укріплене – Вавилон».[1] Побудований він на рівнині квадратної форми. Оточує його рів, наповнений водою; за ровом височать мури, 50 ліктів завтовшки й 200 ліктів заввишки. Стіни рову обмурували в такий спосіб, що після кожних тридцяти рядів цегли клали шар очерету; за розчин брали розігрітий асфальт. З внутрішнього й зовнішнього боків муру, спорудили по дві двоповерхові вежі, пара проти пари, а між тими вежами залишали місце, щоб міг проїхати віз запряжений четвертнею. Страбон, який відвідав Вавилон на 450 років пізніше від Геродота казав, що: «Вавилон лежить на рівнині, довжина мурів довкола міста становить 365 стадій, завтовшки мури 32 стопи, заввишки вони між вежами – 50 ліктів.[2] Дорога на мурі така широка, що на ній вільно можуть розминутися два вози, запряжені четвернею. А Діодом стверджував, що «ті мури – це було щось надзвичайне. Їхня товщина була така, що могло розминутися шість возів».[3]

Усі ці автори, погоджуються на тому, що мури були збудовані з цегли, яку клали на асфальті. Розкопки Вавилона почав Кольдевей 1 березня 1899 року і копав там дев'ятнадцять років – лише на скромну платню робітникам, на заступи й тачки витратив два мільйони марок – і підняв Вавилон з темряви біблійних легенд у реальний світ. Свої розкопки Кольдевей описав у дотепних листах приятелям, у сухих повідомленнях «вельмишановному керівництву берлінських імператорських музеїв», у сотнях статей і в книзі «Воскресли вий Вавилон», що вийшла в Лейпцигу 1914 року. За матеріалами цих праць можна повністю реконструювати укріплення Вавилона. Оточували його три пояси мурів: перший завтовшки 7 метрів, другий – 7,8 метра, третій – 3,3 метра; перед третім муром лежав рів. Перший мур був з невипаленої цегли, два других – з випаленої. Вехи, якими була укріплена внутрішня стіна, мали квадратну основу і були віддалені одна від одної на 44 метри. Таких веж Кольдевей викопав п'ятнадцять. Але одне тут не збігається: всі античні автори пишуть лише про два пояси мурів. Як могло статися, що вони не бачили третього? Очевидно, простір між першими двома був заповнений глиною. Якщо на найвужчому з мурів міг проїхати звичайний віз, запряжений четвернею. Висоти Кольдевей уже не міг виміряти.

«Вавилонські мури не були голими мурами»[4] . Їхній зовнішній бік був облицьований цеглою з багатими візерунками й рельєфами левів, газелей, драконів, вояків зі зброєю в руках. У перші ж дні розкопок, відкривши метрів десять муру, Кольдевей знайшов десь із тисячу великих і малих уламків стінних прикрас: лев'ячі хвости й зуби, газелі й людські ноги, вістря списів тощо. Найвища будівля міста – Вавилонська вежа. Вона відбивається в плесі величезного озера, що захищає місто від нападу на неприступні мури.

Джерела не повідомляють про те, коли і як виник Вавилон. Історики гадають, що він виріс із шумерського поселення Кандігірра, аркадська назва якого Бабілу закріпилася за містом. Уперше Вавилон згадується в легенді про Саргана Древнього та в документах ІІІ династії Ура. Впродовж тривалого часу він нічим не виділявся серед довколишніх месопотамських міст, однак, розташований на перехрещенні прадавніх караванних шляхів, швидко збагачувався на посередницькій торгівлі. Завдяки сприятливій міжнародній обстановці та грамотній багатоходовій політичній комбінації шостого царя І Вавилонської династії Хаммурапі, Вавилон дуже швидко піднісся. Хаммурапі вміло скористався тим, що еламці завоювали аморейську державу Ларса, інше аморейське царство Іссін занепало, а Марі та Ешнуна підпали під владу Шамші-Адада І, якого вважають першим ассирійським царем. Він добровільно визнав себе васалом Шамші-Адада І і за його підтримки завоював міста-держави Урук та Іссін. Щоб місцеве населення сприйняло його не як завойовника, а як миротворця-благодійника, цар Вавилона побудував на завойованій території канал, назвавши його «Хаммурапі – благословення народу».[5] Спорудженням нового каналу він не лише збільшив площу культурних земель, а й матеріально забезпечив пауперизованих селян, котрих поселив на обводнених царських землях, а теж дістав додаткову соціальну опору своїй владі. Усвідомлюючи, що Шамші-Адад І не буде в захваті від посилення Вавилона, Хаммурапі подбав про безпеку північних кордонів своєї держави. «Аби ворог, що задумав лихе, не міг підступити до стін Вавилона, які здіймаються немов хвилі».[6] Але ще дужче, ніж мури, вразила Кольдевея, інша знахідка – «дорога смерті», яка була присвячена богові Мардуку. Посередині дорога була забрукована великими кам'яними плитами, а по всій довжині її облямовували червоні смуги з цегли. Щілини між блискучими камінними плитами й матовою цеглою були залиті чорним асфальтом. Зі спіднього боку кожна плита мала напис клинописом: «Я – Навуходоносор, цар Вавилона, син Набопаласара, царя Вавилона. Я вибрукував шлях для процесій бога Мардука плитами каменю щебу».[7] В дійсності цей прованський шлях був величезним відкритим тунелем, прекрасно вимощеним каналом. Не було з нього видно ні будинків, а ні вулиць, бо обабіч його облямували стіни сім метрів заввишки, гладенькі, без єдиної брами. Внутрішній бік тих стін був облицьований глазурованими кахлями: на тлі виступали леви з жовтими гривами й вишкіреними іклами, а за ними зграя страховиськ – рогатих напівкрокодилів – напівсобак з величезними пташиними кігтями замість пальців. Шлях великого бога Мардука був не лише шляхом прочан, а й частиною оборонної системи найбільшої фортеці в історії людства. Ворог, який відважився б напасти на Навуходоносорів Вавилон спочатку довелося б подолати рів, наповнений водою з Євфрату. Здобувши перший, другий, третій мури ворог дістався б головної брами, а якби здобув і цю браму, перед ним відкрилася б рівна, в повному розумінні слова, брукована й асфальтована дорога аж до царського палацу. Але в ту ж хвилину з мурів і веж посипалася б на нього злива стріл, списів і покотилися б розжарені брили асфальту: «ворог не мав би найменшої змоги сховатися або втекти».[8] Мардуків шлях був останнім стратегічним і тактичним неприступним резервом вавилонського укріплення-справжнім «шляхом смерті» для ворога.

Коли Шамші-Адад І помер, Хаммурапі прогнав з Марі ассирійський гарнізон і віддав марійський трон Зімріліму – нащадкові місцевої царської династії. Він незабаром став одним із найсильніших володарів Месопотамії. Царків Ларси та Ешинуни такий розвиток політичної ситуації в країні не влаштовував, вони організували проти Хаммурапі коаліцію. Проте Хаммурапі розгромив політичних недругів, та завдав нищівної поразки еламцям, які поспішили їм на допомогу. Після цього він оволодів Ларсою, частиною еламської території. Воєнно-політичні успіхи вавилонського царя викликали підозріння у марійського сусіда. Зімріліма, який переставнадавати йому військову підтримку. «Ображений такою невдячністю Хаммурапі зрівняв Марі із землею, а самого Зімріліма стратив».[9] Потім він завоював ассирійські землі вздовж течії Тігру, й таким чином узяв під свій контроль величезну територію. Так було створено в історії Месопотамії централізовану територіальну державу. Володарював Хаммурапі впродовж 1792–1750 рр. до н.е. Після його смерті вавилонський трон дістався його синові Самсуілуну, котрий підтримував міжнародний авторитет своєї держави. Але вже на дев'ятому році царювання Самсуілуна в Месопотамію стали просочуватись гірські семітські племена касситів. Вони закріпилися на північно-східних кордонах Вавилоні, де утворили Ханойське царство із столицею Терка. Приходом кас ситів скористалися шумерські міста, які спробували відродити свою державність. Самсуілун з великими зусиллями розгромив цей сепаратистський виступ шумерів, підтриманий Еламом. Однак невдовзі шумери знову повстали, причому цього разу їхню спробу відложитися від Вавилона підтримав Ілумаїлу – володар семітської «Країни моря», яка виникла на узбережжі Перської затоки. Війська Ілумаїлу завдали поразки вавилонської армії – і та вступила на північ країни. В цю лиху для Вавилона годину в Месопотамію вторгнувся на чолі великого війська цар хетів Мур сілі. «Вавилон так ослаб, що його легко завоювали племена Країни моря». Вони заснували у Вавилоні династію, яку історики назвали ІІ Вавилонською.

Отже, спочатку виникає група сусідських та паралельно тих, що розвивалися шумерських держав з досить характерною для них храмовою формою адміністрації. Адміністративно-політична структура такого типу сприяє формуванню ефективного функціонування механізму ре дистрибуції: паралельно з податками від общин скарбниця закріпила за собою храмові землі і усі прибутки від них. Велика кількість неповноправних орендаторів привела до виникнення латифундій. Шумери та вавилоняни були першими, хто йшов по шляху встановлення державності. Цей шлях був еталоном для тих, хто йшов за ними.

2. Кодекс законів Хаммурапі

Цар Хаммурапі був неабиякою особистістю. Талановитий полководець, досвідчений дипломат, обачний політичний діяч. «Розбивши поодинці дрібних царів і правителів, він під кінець життя об'єднав під своєю владою багато народів Месопотамії, майже всього Дворіччя, перетворив своїх ворогів у солому».[10] З його іменем пов'язане піднесення Вавилонського царства. За час свого правління Хаммурапі склав кодекс «Законів Хаммурапі».

Це унікальне джерело, яке проливає світло на характер суспільних відносин у Стародавньому Вавилоні. Виявлені на початку ХХ ст. французькими археологами в еламській столиці Сузах «Закони Хаммурапі», викарбувані на двометровому базальтовому стовпі. На жаль, низка статтей цих законів не збереглася, проте втрачений текст вдалося майже повністю відновити завдяки знахідкам фрагментів цієї юридичної пам'ятки. Датується вона ХVIII ст. до н.е. Зараз зберігається в Луврі.

У верхній частині лицьової сторони зображений Хаммурапі. Він стоїть перед богом сонця і справедливості Шабашем, який передає йому судейський жезл.

Текст складається з трьох частин: вступу, самих законів та висновків. Мова законів – класичний вавилонський діалект аркадської мови.

Перша частина кодексу – це вступ, у якому подається перелік богів, шанованих у вавилонському суспільстві досліджуваного періоду, ставлення до них царя Хаммурапі. «Я – Хаммурапі, пастир названий Енлілем, який зробив все для Ніппура, попечитель Екура, який очистив ритуал Сабзу».[11] У вступі Хаммурапі вказує, що його мета в тому, щоб «засяяли в країні істина й справедливість, щоб сильний не утискував слабого, вдову і сироту».[12] Істинне правосуддя можливе лише на основі його указів і настанов. Цар закликає своїх спадкоємців дотримуватися його законника.

Закони Хаммурапі – це добре упорядкована збірка звичаєвого права, в центрі уваги якої – юридичний захист власності та правове оформлення використання чужої праці. Закони згруповані окремими блоками, які стосуються процесуальних норм і основних принципів вавилонського правосуддя.

У статтях (§ 1–5), йдеться про охорону державної та приватної власності. Стаття § 2 «Якщо чоловік вкрав майно бога, тоді ця людина повинна бути покарана, тобто позбавлена життя».[13] У § 4: «Якщо чоловік скоїв крадіжку і був схоплений, ця людина повинна бути позбавлена життя».[14] Проаналізувавши ці статті можна сказати, що в Стародавньому Вавилоні існували три форми власності на землю: державна, общинна і приватна з помітним переважанням першої. Приватне землеволодіння не існувало в чистому вигляді, воно зберігало елементи общинної власності. Індивідуальний власник ще перебував у певній залежності від общини.

У статтях (§ 6–25) йдеться про майно одержане від царя за службу. Стаття § 9: «Якщо син редума, який був захоплений у полон підчас поразки царя, має можливість нести ільк, тоді поле та сад повинні бути віддані йому».[15] Стаття § 20: «Якщо він зник лише на рік, потім повернувся, тоді йому повинні повернути його ільк».[16] Державі потрібно було сильне військо, тому вона піклувалася про воїнів, надаючи їм привілеї. «Закони Хаммурапі» оберігали воїнів від лихварів і свавільних командирів. Заборонялося відбирати за борг чи купувати майно у воїна, хіба що це була земля, придбана воїном додатково до царського наділу. Пограбування, продаж у рабство воїна командиром вважалися злочином і каралися смертю. Майно воїна міг успадкувати його старший син, якщо він ішов по стопах батька. Коли у воїна не було повнолітніх синів, третина його майна залишалася вдові, щоб вона могла виростити дітей. Воїнів, які потрапляли в полон, викуповували за кошти державної казни. За все це воїн мав віддячувати державі сумлінною службою. Коли він запізнювався в похід чи присилав замість себе найманця, тобто непрофесіонала, і при цьому продовжував користуватися службовим майном, його страчували. Стаття § 25: «Якщо редум прийняв для царського походу невмілого найманця, і посилав його замість себе, цей редум повинен бути позбавлений життя».[17] У статтях (§ 26–41) йдеться про операції з нерухомим майном і відповідних правопорушень. Стаття § 27: «Якщо чоловік віддав поле садівнику для насадження дерев, садівник посадив сад, чотири роки він повинен сад ростити, протягом року господар і садівник ділять прибутки порівну».[18] Активно розвивалися орендні відносини. В оренду здавали землю, садки, худобу. Закон, намагаючись устигати за життям, регулював цю сферу суспільних зв'язків. Він дозволяв орендувати поле строком на 1–2 роки, цілину – на 1–3 роки, садок – на 5 років, регламентував орендну плату за користування полем третиною зібраного врожаю, садком – двома третинами. Поле можна було здавати в оренду й на умовах половинщини (за половину врожаю), але в такому випадку землевласник мав допомогти орендареві робочою худобою та посівним матеріалом. Щоб землевласник не боявся за свої прибутки, закон установлював розмір орендної плати у неврожайні роки такий самий, як і в благополучні. «Якщо чоловік не закінчив насадження на полі і залишив пустоту, тоді її повинні включити йому в частину його частки».[19] «Якщо садівник не опилив сад і скоротив прибуток, тоді садівнику не видадуть розрахунку».[20]

У статтях (§ 42–50) йдеться про торгові стосунки. Закон оберігав власника від недобросовісного покупця. Позови щодо угод з нерухомістю під час розгляду в суді, крім показань свідків, мали забезпечуватися письмовими документами, що було вигідно заможним громадянам. У статті § 45: «Якщо чоловік купив раба, не прийшов місяць, а на нього напала епілепсія, тоді покупець може повернутисвоєму продавця раба та отримати срібло назад».[21] З часів Хаммурапі у Вавилоні товарно-грошові відносини досягли вищого рівня, ніж у Стародавньому Шумері. Община переживала кризу. Згідно з законом вона мала право вільно розпоряджатися своєю нерухомістю: продавати, віддавати в заставу, міняти, здавати в оренду, передавати у спадок. Аби розпоряджатися майном, общиннику не треба було згоди з боку общини. У статті § 48: «Якщо чоловік купив із рук сина чоловіка срібло без свідка або договора – цей чоловік крадій».[22] У статтях (§ 50–126) йде мова про норми сімейного права. Основною ланкою вавилонського суспільства була сім'я, яка мала яскраво виражений патріархальний характер. Чоловік платив за наречену калим, тому, хоча розмір посагу й перевищував розмір викупу, вважав її своєю власністю, навіть міг продати її та дітей у рабство. Сімейно майно належало чоловікові і після його смерті діставалося не вдові, а старшому синові.

У статті § 60: «Якщо чоловік хоче покинути свою дружину, то він повинен віддати їй одну міну срібла». [23] Хоч закон і ставав на захист жінки, тільки для того, що наруга над жінкою сприймалася як образа її чоловіка, опікуна, суспільства. В сім'ї та суспільстві жінка була заляканою, затурканою істотою, вона навіть не мала права вільно висловлювати свої думки. Відповідне застереження їй фіксувалося у шлюбному контракті. У статті § 65: «Якщо чоловік одружився і жінка йому сказала, що ти мені не чоловік, її зв'яжуть і кинуть у воду».[24] Покохати іншого заміжня жінка могла лише ціною власного життя. Але в деяких випадках жінка мала право вдруге вжити заміж, якщо ставала вдовою чи коли її чоловік потрапляв у полон. У статті § 70: «Якщо чоловік потрапив у полон, а в його домі немає коштів на прожиття, і його дружина увійшла в дім іншого чоловіка, тоді ця жінка невинна».[25] Придане належало жінці, на випадок розлучення вона забирала його собі, а заодно й частину спільно нажитого майна. З хворою жінкою чоловік міг розлучитися, однак не міг прогнати її з дому, мав до кінця днів утримувати її. У статті § 120: «Якщо чоловік взяв собі дружину, а вона захворіла, він не може її покинути, але може знову одружитися».[26]

У статтях (§ 127–214) йде мова про покарання за вчинення навмисних і ненавмисних тілесних ушкоджень. Також йде мова про операції з рухомим майном та відповідних правопорушень. У статті § 140: «Якщо чоловік виколов око іншому чоловікові, тоді повинні виколоти око йому».[27] Раби входили до складу майна вавилонян. Держава оберігала рабовласницькі устрої, зокрема опікала работоргівлю, допомагала розшукувати рабів-утікачів, карала за переховування чужого раба, за знищення на ньому рабського тавра. У статті § 162: «Якщо чоловік приховав у своєму домі біглого раба, цей чоловік повинен бути позбавлений життя».[28]

У висновку «Законів Хаммурапі» йдеться про возвеличення царя Хаммурапі, наслідки законів для країни. Говориться про повагу до людей, які сприйняли закони, не відкинули їх, дотримуються і підкоряються: «нехай вони правлять людьми в справедливості. Якщо ж цей чоловік не буде поважати постанов, тоді його покарають: Ениль, Нінліль, Шамаш, Син, Іштар та Нергал».[29]

Отже, у «Законах Хаммурапі» відображені не всі сторони життя вавилонського суспільства. У них навіть не згадується досить числена в Старовавилонському царстві соціальна група хапіру (люди, що втратили засоби для існування і займалися розбоєм), нічого не говориться про соціально – економічний стан монастирів, про стосунки між царською адміністрацією та общинами міст. Закони відображали лише спірні випадки, коли потребувався верховний арбітраж царя та його чиновників. Зміст документу свідчить про те, що вавилонське право ще не поділялося на карне, цивільне, процесуальне, державне. Цей збірник встановлював відразу й норми поведінки, й відповідальність за їх порушення. У «Законах Хаммурапі» нічого не говориться про те, де використовувалась рабська праця, тим часом докладно йдеться про сферу використання найманої праці, на підставі чого деякі вчені вважають старовавилонське суспільство капіталістичним, хоч вільний найм існував ще в докапіталістичну добу і не обов'язково є ознакою саме ринкової економіки. Вавилонське право не регламентувало цю сторону виробничого життя, очевидно, тому, що вважало використання рабської праці особистою справою самих рабовласників.

3. Вплив законів Хаммурапі на господарський та суспільний розвиток Вавилону

Вавилонці були дбайливими господарями. Вони використовували в господарстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не сягали паводкові води. Освоєння високих полів сприяло насамперед розвиткові садівництва. У Вавилоні виникла «легенда про райський сад». Держава подбала про ефективне функціонування економічного нерва країни – іригаційної системи. «За регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в державі, за вчасний та якісний ремонт каналів і дамб відповідали спеціальні чиновники, а також кожен вавилонець персонально».[30] Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво, яке посідало в господарському житті країни також дуже важливе місце. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду без тягловим селянам. Розвивалося в країні ремісниче виробництво, зокрема будівельна справа, теслярство, гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли, парфумів тощо. Проте чи не найбільших успіхів досягло місцеве населення у торгівлі, чому сприяли відсутність на Півдні Месопотамії найважливіших видів промислової сировини та вигідне розташування Вавилону на прадавніх караванних шляхах. Розвивався переважна зовнішній ринок. Вавилоні вимінювали на зерно, рослинну олію, фініки та вовну залізі руди в еламців та ассирійців, рабів – у племен гірської країни Гутіум тощо. Вся торгівля здійснювалася під контролем держави. «Зовнішньою торгівлею опікувалися тамкари – колишні вільні купці, перетворені державою на своїх торгових агентів».[31] Тамкари та їхні помічники шамаллуми – не лише торгували в зарубіжжі, а й викупляли з полону вавилонців, займалися шпигунською діяльністю на користь свого царя. Держава контролювала ринкові ціни.

Економіка країни залишалася натуральною. Хоча торговим еквівалентом слугувало срібло, яке бралося на вагу, не меншу роль у торгових операціях відігравало зерно. Оплата найманої праці здійснювалася переважно натурою. В умовах нерозвиненого грошового обігу дрібні господарства, прибутки яких від реалізації лишків сільськогосподарської продукції мали сезонний характер, дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. «Кредиторами були храми, а також приватні особи».[32] Позбавлені можливості обертати боржників під заклад майна, в тому числі майбутньому врожаю, і таким чином пускали багатьох своїх клієнтів «із торбою по світу». Торгівля й лихварство зробили вавилонське суспільство значною мірою гендмерським.

У Стародавньому Вавилоні співіснували три форми власності на землю: державна, общинна і приватна, із значним переважанням державної. «Земля з державного фонду роздавалася в службове користування воїнам, чиновникам, персоналу царсько-храмового господарства».[33] Община у Вавилоні була традиційно міцною. Розвиток торгівлі та лихварства підточував її з середини, проте не руйнував: вона пристосовувалася до нових умов. Міцніла общинна верхівка, яка вже не дбала про захист родових общинників від чиновницького свавілля, а навпаки, сама утискувала їх. Також розвивалися орендні відносини.

«Закони Хаммурапі» поділяли вавилонське суспільство на три соціальні стани: авелумів – мужів, мушкенулів – покірних та вардумів – рабів».[34] Авелумами називали повноправних членів сільської чи міської общини, власників певної частини общинної землі. Мушкенуми користувалися обмежаними громадськими правами в суспільстві.» За образу мушкенума передбачалося менш сурове покарання, аніж за таку саму образу авелума».[35] Майно мушкенума охоронялось меншим штрафом, здоров'я оцінювалося дешевше тощо. Ким були мушкенуми, точно не встановлено. Ясно лише, що до цієї соціальної групи, якою опікувалася царська адміністрація, входили також бідняки, адже споріднене її назві слово мушкенуту означало «убогість, злидні». У радянській історіографії прошарок із представників інших соціальних груп, яких об'єднували служба царю та спільна назва, одним словом – «царських людей». Між мушкенумами та авелумами соціальних бар'єрів не існувало, адже земля у Вавилоні вільно купувалася й продавалася, тому ті мушкенуми, в яких водилися гроші, могли придбати землю й стати повноправними членами міської чи сільської общини, тобто авелунами.

У «Законах Хаммурапі» багато уваги приділяється рабовласницьким відносинам – свідчення того, що рабство у Вавилоні було важливим суспільним явищем. «Основними джерелами рабства були війни, работоргівля, спадкове рабство, обернення на рабів правопорушників».[36] Серед вавилонських рабів існувала певна градація. Так, рабиня – наложниця користувалася перевагами перед іншими рабинями, її саму та її дітей заборонялося продавати, а після смерті пана всі вони ставали вільними. Відпускалися на волю також колишні вавилонські громадяни, які потрапили в рабство за межами країни.

Окремим суспільним прошарком у Стародавньому Вавилоні були воїни. Державі потрібно було сильне військо, тому вона піклувалася про воїнів, надавала їм низку привілеїв. У вавилонському суспільстві процвітали лихварство та його атрибут – кабала. «Закони Хаммурапі» забороняли тримати в кабалі авелума, мушкенум же мав відробляти борг у господарстві кредитора лише впродовж трьох років».[37] Закон оберігав від непомірного визиску також найманих робітників, праця яких стала широко використовуватись у Месопотамії саме в старовавилонський період. Ще одною ланкою вавилонського суспільства була сім'я, яка мала яскраво виражений патріархальний характер. Дівчина виходила заміж у 12–14 річному віці, а заручини відбувалися ще раніше.

Поширеним явищем у Вавилоні була проституція – побутова і храмова. Храмовій проституції у вавлонському суспільстві відводилась така важлива роль, що, за свідченням Геродота: «Кожна вавилонянка мала бодай раз у житті віддатися за безцінь першому стрічному в храмі богині кохання Іштар».[38] Бідняки віддавали за плату в будинки розпусти своїх малолітніх дочок. Для храмової підготовки жриць кохання існували спеціальні школи. До представниць найдавнішої в світі професії у Вавилоні ставилися поблажливо, хоч і без пієтету. Вавилонська проститутка могла зробити собі непогану кар'єру, скажімо, придбати у власність публічний дім, а траплялася – навіть вибитись у цариці.

«Закони Хаммурапі» оберігали моральність суспільства, зокрема встановлювали жорстоке покарання за наклеп, за дворушництво, за образу дітьми свого батька чи опікуна, за кривосвідчення. Особливо пильнували в державі за благопристойністю й добропорядністю жриць. «Коли б котрась із них приохотилась до чарки, її могли спалити живцем».[39]

У країні існувала сильна монархічна влада, яка базувалася на розвиненому державному секторі економіки. Цар контролював усі сторони життя суспільства, втручався у найдрібніші деталі управління. Помічником царя у сфері управління був ну банда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імперії з організації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом і комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку.

Помічник нубанди, шапір нарим, відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів вакіль – тамкари – за збір царських податків. Військове відомство очолював вакіль – амуррі.

У провінціях функції місцевого управління і представника царської влади здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган – шакканакум. Рабианум міг бути градоначальником. Йому підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості – органи общинного управління.

Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність по збору податей, податків, мобілізації населення на громадські роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль – тамкари.

Запроваджена Хаммурапі номенклатура посадових осіб на місцях різко обмежила повноваження ексі, лугарів, які відігравали в Шумері й Аркаді центральну роль. У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Однак органи общинного управління ще не втратили своїх повноважень.

У Стародавньому Вавилоні справно функціонувала досить розвинена судова система. Суддями були спеціальні чиновники, які керувалися у своїй роботі писаним правом. У державі вже склалося процесуальне право, яке вимагало від суддів не обмежуватися вислуховуванням свідків, а проводити розслідування у справі. «Закони Хаммурапі» встановили карну відповідальність за кривосвідчення».[40] Звичайно, вавилонську Феміду, як у цьому переконують джерела, важко запідозрити у справедливості й непідкупності. Судові зловживання були буденним явищем, судді у своїй масі були завзятими хабарниками.

У Вавилоні нерідко складні судові справи вирішувалися за допомогою «божого суду», тобто клятви іменем богів. «Боги неодмінно покарають того, хто дасть неправдиві свідчення, тому відмова давати клятву прирівнювалася до визнання своєї провини».[41] Судові справи також вирішувалися водними ордаліями – обвинуваченого кидали в річку і якщо він випливав, вважали його невинним.

Отже, в історичній літературі нерідко можна зустріти ідеалізацію державного механізму Вавилону. Зокрема, висловлюється думка, що держава у Вавилоні забезпечувала «гармонійну рівновагу» між різними суспільними верствами й прошарками. Насправді «соціальна гармонія» в суспільстві, де існували раби й рабовласники, бідні й багаті, простолюд і вельможі, була утопією. Старовавилонське суспільство знало, що таке соціальні негаразди, а можливо – й соціальні вибухи.

Висновки

Отже, аналіз стану наукового вивчення теми дозволив дійти висновку, що старовавилонське суспільство є одним з малодосліджених питань історичної науки, що і підтверджує необхідність даної курсової роботи. Залучена до написання курсової роботи джерельна база є достатньо достовірною, що дозволило виконати визначені дослідницькі завдання.

Місце держави шумерів і аккадів близько 2057 р. до н. е. зайняла Вавилонська держава. Її столицею був Вавилон, закладений у місці, де ріки Євфрат і Тигр найбільше наближувалися до себе й де найсильніше розвивалася торгівля. У давніші часи Вавилон не відігравав значної політичної ролі, а мав тільки релігійний вплив на сусідні міста. Його значення піднесла династія, що походила із семітського племені амореїв. Її засновником був Сумуабум, який перший відбив сусідні міста й заклав основи могутності своєї країни.

Історичне значення мала діяльність царя цієї династії (1955–1913 рр. до н.е.) – Хаммурапі, який вславив своє ім'я збірником законів. Він підкорив Ассирію, а на захід поширив свою владу на Каркомиш і провадив успішні бої з гірськими племенами, що набігали на Месопотамію. Цей цар об'єднав різні провінції в одну державу і всюди завів єдине право та адміністрацію. Закони торкалися різних карних і цивільних справ, зокрема, крадіжок, пограбувань, зневаги святині, умов продажу, спадщини, невільництва, права помсти й багато інших. Кари за злочини були суворі: часто засуджували на кару смертю. Однак, у «Законах Хаммурапі» відображені не всі сторони життя вавилонського суспільства. Нічого не говориться про соціально-економічний стан монастирів, про стосунки між царською адміністрацією та общинами міст.

Закони відображали лише спірні випадки, коли потребувався верховний арбітраж царя та його чиновників. У «Законах Хаммурапі» нічого не говориться про те, де використовувалась рабська праця, тим часом докладно йдеться про сферу використання найманої праці, на підставі чого деякі вчені вважають старовавилонське суспільство капіталістичним, хоч вільний найм існував ще в докапіталістичну добу. Вавилонське право не регламентувало виробничу сторону життя, тому що вважало використання рабської праці особистою справою самих рабовласників.

Вавилонці використовували в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті землі, до яких не сягали паводкові води. Освоєння високих полів сприяло розвиткові садівництва та ефективному функціонуванню іригаційної системи.

Розвивалося в країні ремісниче виробництво, будівельна справа, теслярство, гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли та парфумів. Господарство в країні носило натуральний характер. Торговим еквівалентом служило срібло, яке бралося на вагу, не меншу роль у торгових операціях відігравало зерно.

Чи не найбільших успіхів досягло місцеве населення у торговій діяльності, чому сприяли відсутність на півдні Месопотамії найважливіших видів промислової сировини та вигідне розташування Вавилону на прадавніх караванних шляхах. Розвивався переважно зовнішній ринок. Вавилонці вимінювали на зерно, рослинну олію, фініки та вовну, залізні руди в еламців та ассирійців, рабів у племен гірської країни Гуті ум тощо. Характерно, що вся торгівля здійснювалася під контролем держави. Зовнішньою торгівлею, наприклад, опікувалися тамкари – колишні вільні купці, перетворені державою на своїх торгових агентів. Тамкари та їхні помічники шамаллуми – не лише торгували в зарубіжжі, а й викупляли з полону вавилонців, займалися шпигунською діяльністю на користь свого царя. Держава контролювала ринкові ціни.

Держава оберігала рабовласницькі устрої, зокрема опікала работоргівлю, допомагала розшукувати рабів – утікачів, карала за переховування чужого раба, за знищення на ньому рабського тавра.

Основною ланкою вавилонського суспільства була сім'я. До норм сімейного життя у Вавилоні цілком доречні рядки Дж. Байрона:

Закон Востока мрачен и суров:

Оковы брака он не отличает

От брака унизительных оков.

У країні існувала сильна монархічна влада, яка базувалася на розвиненому державному секторі економіки. У Стародавньому Вавилоні справно функціонувала досить розвинена судова система. Суддями були спеціальні чиновники, які керувалися у своїй роботі писаним правом. Нерідко складні судові справи вирішувалися за допомогою «божого суду», тобто клятви іменем богів чи водних ордалій.

У «Законах Хаммурапі» знаходимо сліди існування у вавилонському суспільстві рудиментів первісно родових відносин: таліону (еквівалентної помсти), кругової поруки, самосуду. Отже, за всією цивілізованістю це суспільство ще стояло однією ногою у варварстві.

«Закони Хаммурапі» – це ще не кодекс законів, а лише добре упорядкована збірка звичаєвого права, в центрі уваги якої – юридичний захист власності та правове оформлення використання чужої праці.

Відтворення історії старовавилонського суспільства за допомогою вивчення «Законів Хаммурапі» дозволяє з'ясувати чимало важливих питань, щодо особливостей вавилонського життя, формування уявлень про закони досліджуваного періоду, визначення рівня розвитку Вавилонської держави.

Література

1. Авдєєв С.В. Стародавній схід. – М., 1970 – с. 607

2. Борухович В.Г. Хрестоматія з історії стародавнього світу. – М., 1989 – с. 352

3. Бокиданін Т. Стародавня Греція та Рим. – М., 1950 – с. 453

4. Бєлявський В.А. Вавилон легендарний та Вавилон історичний. – М., 1971. – 640 с.

5. Васильєв Л.С. Історія сходу. – М., 1998 – с. 494

6. Войнич Б. Історія стародавнього сходу. – К., 1999 – с. 340

7. Герман Н.Ю. Культура Стародавнього Вавилону. – М., 1990. – 520 с.

8. Дандамаєв М.А. Вавилонские лекари // Вестник древней истории – 2004 – №3 – с. 80

9. Дандамаєв М.А. Вавилонське нашестя // веселі уроки – 2005 – №1 – с. 13

10. Замаровський В. Вавилонські мури // Історія України. – 2000 – №48 – с. 18

11. Замаровський В. Храм Семіраміди // Історія України. – 1999. – №36.- с. 20

12. Крижанівський О.П. Історія стародавнього сходу – К., 2006 – с. 589

13. Крижанівський О.П. Вавилонська держава // Історія України – 2002 – №39 – с. 11

14. Крижанівський О.П. Ново вавилонське царство // Історія України. - 2000. – №43. – с. 13

15. Крип'якевич. Всесвітня історія – К., 1995 – с. 461

16. Пітер Бартер. Вавилонія // Дерево пізнання – 2002 – №30 – с. 16

17. Романова И. Вавилон-город легенда // Вокруг света. – 1982. – №3.-с. 51

18. Суротян С.Ю., Явкина Т.Н. История древнего мира. – Ростов – на – Дону,2004. – 234 с.

19. Тищик Б. Історія держави і права країн стародавнього світу. – Л., 2001 – с. 620

20. Тураев Г.Б. История Древнего Востока. – Минск, 2004. – 254 с.

21. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994 – 1994 – с. 510

22. Шило Н. Её величество древность не терпит суеты // Эхо планеты.-

2002. – №40. – с. 42.

[1] В. Замаровський. Вавилонські мури // Історія України –2000 - №48- с. 7

[2] О.П. Крижанівський. Історія стародавнього сходу. – К., 2006 – с.148

[3] П. Парбер. Вавилонія // Дерево познания. – 2002 - №30 – с.4

[4] Замаровський В. Вавилонські мури // Історія України – 2000 - №48 – с. 8

[5] Крижанівський О.П. Історія стародавнього сходу – К., 2006- с.147

[6] Замаровський В. Вавилонські мури // Історія України – 2000 -№48 – с.8

[7] Дандамаєв М.А. Вавилонське нашестя // Веселі уроки – 2005-№1-с.13

[8] Крип'якевич С. Всесвітня історія. – К., 1995-с.320

[9] Порухович В.Г. історія стародавнього світу. – М., 1989 – с.29

[10] Федоров К. Г. історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994 – с. 56-57

[11] Порухович В.Г. Історія стародавнього світу – М., 1989 – с. 27

Енліль – шумерський бог повітря, пізніше бог землі.

Ніппур – місто в центрі Дворіччя, сучасний Нуффар.

Екур – храм Енліля в Ніппурі.

Еабзу – храм бога Еа в місті Еріду.

[12] Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн – К., 1994 – с.60

[13] Крижанівський О.П. Історія стародавнього сходу – К., 2006 – с.151

[14] Крижанівський О.П. Вавилонська держава – // Історія України – 2002 - №39 – с.10

[15] Тищик Б. Історія держави та права стародавнього світу – Л., 2001 – с.40

Редум – воїн, який отримав від царя рухоме і нерухоме майно в довічне користування.

Ільк – майно отримане за царську службу.

[16] Горухович В.Г. Історія стародавнього світу. – М., 1989 – с.34

[17] Замаровський В. Вавилонські мури // Історія України – 2000 - №48 –с. 8

[18] Федоров К. Г. Історія держави та права зарубіжних країн – К., 1994 – с.60

[19] Васильєв Л.С. Історія сходу – М., 1998 – с.48

[20] Крижанівський О.П. Історія стародавнього сходу – К., 2006 – с.152

[21] Порухович В.Г. Історія стародавнього світу – М., 1989 – с.40

[22] Крип'якевич. Всесвітня історія – К., 1995 – с.471

[23] Федоров К.Г. Історія держави та права зарубіжних країн – К., 1994 – с.64

[24] Крижанівський О.П. Історія стародавнього сходу – К., 2006 – с.155

[25] Порухович В.Г. Історія стародавнього світу – М., 1989 – с.45

[26] Парбер П. Вавилоні // Дерево пізнання – 2002 - №30 – с.4

[27] Дандамаев М.А. Вавилонские лекари // Вестник древней истории – 2004 - №3 – с.76

[28] Тищик П. Історія держави та права країн стародавнього світу – Л., 2001 – с.45

[29] Крижанівський О.П. Вавилонська держава у ІІ тис. до н.е. //Історія України – 2002 - №39 –с. 11

Ениль – виразник долі.

Нінліль – велика мати.

Шамаш – великий суддя.

Син – володар небес.

Іштар – володарка війни.

Нергал – найсильніший серед богів.

[30] Крижанівський О. Вавилонська держава // Історія України – 2002 -№39 – с.9

[31] Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн – К., 1994 – с.58

[32] Крип'якевич С. Всесвітня історія – К., 1995 – с.240

[33] Крижанівський О. Вавилонська держава // Історія України – 2002 - №39 – с.8

[34] Дандамаєв М.А. Вавилонские лекари // Вест ник древній истории – 2004 - №3 – с.76

[35] Горухович В.Г. Історія стародавнього світу – М., 1989 – с.30

[36] Крижанівський О. Вавилонська держава // Історія України – 2002 - №39 – с.10

[37] Тищик П. Історія держави і права країн стародавнього світу – Л., 2001 – с.69

[38] Горухович В.Г. Історія стародавнього світу – М., 1989 – с.42

[39] Васильєв Л.С. Історія сходу – М., 1998 – с.320

[40] Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн – К., 1994 - .72

[41] Крижанівський О. Вавилонська держава // Історія України – 2002 - №39 – с.11