Реферат: Українські землі під владою сусідніх держав

(перша пол. ХIV – сер. XVII ст.). Виникнення козацтва

З початком XIV ст. спадкоємниця древньої Русі Галицько-Волинська держава поступово почала втрачати свої позиції. Цьому сприяли: економічні, демографічні, політичні втрати, пов’язані з монголо-татарським нашестям; постійні зазіхання на суверенітет і незалежність держави з боку сусідніх Польщі та Угорщини; спустошливі напади кримсько-татарських орд; суперництво за владу між князями; боярські чвари; гальмування процесу формування української народності; втрата елітою почуття національного обов’язку, інтернаціональна погоня за вигодою; перемога в полі-тичному протиборстві тенденції відокремлення земель.

Як зазначалось в попередній темі, в 1340 р. припинилась галицько-волинська династія. В останнього її представника Юрія-Болеслава зятем був литовський княжич Любарт. Тому Литва пред’являла права на всю Галицько-Волинську державу. Але інші сусіди були з цим не згодні. Претензії Польщі теж базувалися на родинних відносинах короля Казимира з покійним Юрієм. Угорські правителі заявляли, що згідно з умовами договірного союзу засновника династії князя Романа з угорським королем Андрієм, землі Галицько-Волинської держави тепер повинні перейти до них. А Золота Орда не бажала примиритись з втратою васала, розцінюючи його землі як свої.

Оперативніше діяли литовці, які без опору зайняли майже всю її територію. На їх користь було те, що вони виступали як визволителі від золотоординської залежності, і те, що їх княжий рід був споріднений не тільки з галицько-волинською, але й з іншими руськими княжими династіями. Поляки ж, після запеклої боротьби, в 1349 р. за допомогою татар захопили Галичину. Тут встановились польські порядки, відновилось збирання данини на користь Золотої Орди. Любарт намагався відвоювати Галичину, але невдало. Угорський король Людовік, який став правителем Польщі після смерті Казимира, надає Галичині автономний статус під назвою “Руське королівство” з правом мати свої закони, суд, монету. Але на всі важливі посади були призначені мад’яри і поляки, різними пільгами заохочувалось переселення сюди католицького населення. Та після смерті Людовіка нові правителі Польщі: його дочка Ядвіга і її чоловік – новообраний польський король, він же великий князь литовський Ягайло покінчили з грою в автономію, організувавши в 1387 р. нову окупацію Галичини, і встановили там фактично колоніальний режим.

На кілька літ раніше разом з Молдовою звільнилась від угорців Буковина. Біля 100 років під назвою Шипинська земля (від тоді головного міста – Шипинці) вона мала автономію в складі Молдовського князівства. Але з централізацією в ньому правління автономія була ліквідована. Нове погіршення становища наступило з поч. ХVI ст., коли Молдовське князівство змушене було визнати себе васалом Порти (Туреччини). Щодо Золотої Орди, то вона намагалася протидіяти переходу руських земель в Литву, але зазнала в 1363 р. поразки в битві на Синій Воді. Після цього південь Правобережної України – в тому числі і Поділля – перейшов до складу Литви. Татарські племена, які кочували в південноукраїнських степах, визнали себе її васалами. Але в ХV ст. вони вийшли з залежності і утворили свою державу – Кримське ханство, яке з 1475 р. одержало протекторат Порти. Такий поділ укра-їнських земель проіснував до Люблінської унії, а для Півдня, Галичини і Буковини – до кінця ХVIII ст.

Боротьбою сусідів скористалися українські феодали. Вони, зраджуючи власний народ, почали міняти своїх господарів. Чернігівські князі – Одоєвські, Воротинські, Мосальські перейшли під руку Москви. Це стало причиною цілого ряду Московсько-литовських війн, остання з них – четверта, продовжувалася більше 10 років (1512-1523 рр.).

Таким чином, захоплення українських земель сусідами відбувалося різними шляхами: приєднанням силою; союзницькими угодами; династичними зв’язками; нав’язуванням підданства.

Відмінними були й умови перебування українських земель в складі інших держав. Ті, що ввійшли до складу Угорщини і Молдови, користувалися обмеженою автономією. В Молдові руський елемент справляв великий вплив на культурне і соціально-політичне життя країни. Руська мова до середини XVII ст. була офіційною мовою канцелярії молдовських господарів.

Прямо протилежними були умови в Польщі та Литві (табл. 4.1):

Таблиця 4.1 – Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви

Великі князі литовські, які приєднали до себе левову частину України, діяли за принципом “старого не змінювати, а нового не впроваджувати”, чим забезпечили поряд із звільненням від татаро-монгольського панування легке “оксамитове” приєднання українських земель до Литви. Це відбилося і в назві держави “Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське”. Справді, за даними Н.М. Яковенко, близько 90 % населення країни складали русини: тобто білоруси і українці. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали: великий князь, удільні та місцеві князі. Вважалося, що їх власна місія як поводирів, відповідальних перед Богом за долю свого народу, визначалася самим фактом народження. Це була єдина група суспільства, до якої “не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі урядові посади. Навіть королем стають, а князем народжуються”.

Князі були у васальській залежності від великого князя. Вони присягали йому на вірність; сплачували щорічну данину; виступали у військові походи; складали великокнязівську раду – Пани-Рада.

В своїх володіннях вони розпоряджалися землями і прибутками; збирали мито; здійснювали судові функції; дбали про чисельність війська і його боєздатність; переводили в бояри з інших станів суспільства.

Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Фактично удільні князівства у Литві були автономнимидержавними утвореннями.

Зміцнившись, українські удільні князі і боярство наприкінці XIV ст. почали відверто претендувати на незалежність. Центром самостійництва стало Київськекнязівство.

Його князь Володимир Ольгердович (литовського походження) проводив самостійну політику; відмовився прийняти католицтво; карбував власну монету; вів переговори з Московським царством.

Неслухняно вів себе не тільки Київський князь Володимир Ольгердович, але й Дмитро Корбут – князь Новгород-Сіверський, Федір Коріатович – князь Подільсь-кий.

Крім того, з’явились й інші несприятливі для Литви обставини: активізувався Тевтонський орден; посилився тиск Московського царства; угорсько-польські війська захопили частину території.

Все це спонукало литовських феодалів до об’єднання з Польщею, що й було досягнуто підписанням Кревської унії в 1385 році. За її умовами Великий князь Литовський Ягайло після одруження з 15-річною польською королевою Ядвігою, прийняв католицизм і став королем Польщі під іменем Владислав. Він зобов’язувався покатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської”, а також відновити позиції Польщі в Галичині.

Проти укладення Кревської унії виступила православна еліта Великого князівства Литовського під проводом Ягайлового брата Вітаутаса (Вітовта), що зберегло на певний час суверенітет Литви. Проте, Польщі вдалось в обмін на допомогу Литві в придушенні повстання подільського князя Федора Коріатовича в 1393 році забрати собі Західне Поділля з Кам’янцем-Подільським.

Наступним кроком в інтеграції Польщі та Великого князівства Литовського стала Городельська унія (1413 р.), за якою сторони зобов’язались не воювати між собою, створювались додаткові умови для поширення католицизму на території князівства (містам, які приймали католицизм, надавалось Магдебурзьке право, феодалам – герби та титули, а селянам – білі вовняні свитки). З цього моменту польсько-католицькі впливи у Великому князівстві Литовському почали переважати русько-православні.

Православна еліта, не бажаючи втрачати свої позиції, в 30-х роках XV ст. підняла серію повстань, відомих під збірною назвою “Свидригайлові війни”, сподіваючись з їх допомогою поставити на Великокняжий престол Вітаутасового брата Свидригайла. Однак ця спроба закінчилась поразкою, і польські впливи ще більше посилились. Особливо з 1447 р., після того, як великий князь литовський Казимир став одночасно і польським королем. Почалися суттєві зміни в соціально-економічних порядках в сторону наближення їх до польських з метою остаточного подолання причин “Свидригайлових війн”. Уділи в 1450-70 рр. були ліквідовані, і замість них введена польська адміністративна система: воєводства-староства (щось на зразок сучасних областей і районів, але більших за розміром). На українських землях Великого князівства Литовського було утворено 4 воєводства: Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. (В Польщі в той час було 3 воєводства на українських землях: Руське (Львів), Белзьке (Західна Волинь) – з кінця XIV ст. і Подільське (Кам’янець).

Уділи ліквідовувалися поступово. На місце померлих князів призначалися не їх спадкоємці, а воєводи чи старости. Але були і зміни менш розтягнуті в часі. В 1447 р. на православну церкву поширилися католицькі порядки, згідно з якими король-князь мав право, як помазаник Божий, роздавати духовні посади кому заманеться, в тому числі й світським особам. Тоді ж феодали отримали право суду над своїми підданими. Жителям міст під страхом виселення було заборонено займатись сільським господарством. Право закордонної торгівлі отримали тільки феодали, а представників інших станів було від неї фактично усунуто введенням надвисоких митних платежів, тоді як знать від них повністю звільнялась. З цього часу дуже зростає внутрішня торгівля, відкривається маса ярмарків і торгів.

В 1470-х рр. почалась реформа феодального землеволодіння, яка тривала близько 20 років. Зумовлена вона була тим, що багато бояр ухилялося від державної служби. В ході реформи замість боярського (вотчинного) землеволодіння вводилось службове, “зем’янське”. Зем’яни, які на початку XVI ст. перейменувались за польсь-ким зразком у шляхту, мали значно більше прав щодо своїх підданих, ніж бояри, але були значно залежніші від владної верхівки держави. Але поступово, маючи приклад Польщі, вони добилися того, що повноваження, які у Великому князівстві Ли-товському мала Пани-Рада (аналог руської боярської думи), перейшли до шля-хетських зібрань (сеймів). Литовський статут 1529 р., який являв собою хартію прав нового стану і прийшов на зміну боярській “Руській Правді”, закріпив владу шляхти. Якщо в раді переважали представники давніх княжих русько-литовських родів, більшість яких сповідувала православ’я, то серед шляхти переважали окатоличені і спольщені елементи.

Якщо спочатку переходу з статусу бояр в зем’янсько-шляхетський був певний опір, то у міру зростання привілеїв, які здобувала собі шляхта, бажаючих поповнити її ряди ставало все більше. В середині XVI ст. у воєводствах були проведені спеціальні шляхетські ревізії для виявлення тих осіб, які одержали шляхетство незаконним шляхом.

Паралельно з розвитком шляхетства почалось поступове закріпачення вільних селян-общинників, які втрачають свої колишні права: земельної власності, свого суду, свободи пересування як територіального, так і переміщення в інші, вищі соціальні стани. Головною причиною наступу шляхти на селян було різке зростання цін на сільськогосподарську продукцію, в першу чергу, на зерно (до 10 разів), яке мало місце в усіх європейських країнах з початку XVI ст., що зумовлювалось бурхливим розвитком міст у Західній Європі, який був викликаний великими гео-графічними відкриттями і, як наслідок – бурхливим притоком колоніальних товарів та розвитком ремесла і торгівлі. Шляхта забажала мати власні господарства. Створю-валися вони шляхом відбирання землі в селян і носили назву фільварків. Узаконила ці дії волочна реформа, що почалась в 1557 р. і передбачала фіксацію розміру земель-ного наділу на селянський двір, який був здатен сплачувати державі податки і нести різні повинності. Розмір повної волоки становив 20 десятин, але практикувалось вве-дення також половини і чверті волоки. Надлишки землі забирались і відводились під фільварки. Оскільки цю реформу здійснювала шляхетська держава, то шляхта отримала і кращі землі. Результати волочної реформи: ліквідація селянської общини як колективного власника землі, перехід на індивідуальне волочне землекористування, обмеження земельних площ, які залишалися в селянських господарствах, створення великих шляхетських маєтків (фільварків), обезземелення значної частини колишніх общинників, які змушені тепер були працювати в фільварках. Якщо спочатку волочна реформа була проведена тільки на державних землях, то незабаром подібна практика була поширена на всі.

Реформа феодального землеволодіння загальмовувалися лише біля південних кордонів держави, що проходили тоді трохи нижче лінії Брацлав - Черкаси - Полтава. Брати служби (землю) бажаючих було мало (ще не почався зерновий бум). Але і на початку XVI ст., коли попит на зерно зріс, їх не дуже побільшало. Справа в тому, що з 1480-х років, починаються спустошливі татарські набіги, з якими Литовська держава не могла спочатку нічого вдіяти. Тоді було прийнято рішення звільнити селянські общини цих районів від усіх податків взамін їх військової служби з охорони кордонів. Так почалася історія українського козацтва.

Отже, в кінці XV ст. боярська феодальна система була заміщена на шляхетську, а в південних районах виникає новий стан вільних людей – козацтво. Спочатку воно отримує в основному поповнення в особі втікачів з українських земель, що належали Польщі, а з середини XVI ст. – і тих, які входили до Великого князівства Литовського.

Соціально-економічні перетворення в Литві йдуть в напрямку наближення до тих порядків, які були в Польській державі. Але зберігається і ряд особливостей: поступовість проведення реформ, наприклад, переведення селян на волоки завершилось вже після Люблінської унії; відсутність масової офіційної дискримінації православних; обмеження сваволі шляхти законом; наявність такого оазису свободи як козацтво.

Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу завершилось лише в 1569 році підписанням Люблінської унії. Це стало можливим внаслідок того, що в середині XVI ст. польські феодали отримали можливість реалізувати свої давні плани про остаточне об’єднання Польщі й Литви з метою захопити пануючі позиції в економіці та політиці об’єднаної держави. Справа в тому, що на цей час Литва була доведена майже до краху непосильною для її економіки тривалою Лівонською війною з Московським царством. Тому значна частина литовських феодалів сподівалась з допомогою Польщі перемогти в цій війні. Крім того, певну роль відігравало прагнення об’єднати зусилля для боротьби з селянськими повстаннями і козацтвом.

Скориставшись сприятливою ситуацією, польська шляхта змусила Жигмонта Августа, що був одночасно королем польським і великим князем литовським, скликати сейм в Любліні в кінці 1568 р. для об’єднання двох держав. Коли магнати з Литви, Білорусії і України, зокрема О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький і К. Вишневецький, побачили, що в новій державі всі права захоплюють польські магнати, то покинули сейм, сподіваючись цим зірвати його роботу. Однак це їм не вдалося. Сейм без них передав Польщі всі українські землі. Тоді православні князі, злякавшись, що втратять все, повернулись на сейм і підписали Люблінську унію 1569 р. Угодою була створена єдина федеративна держава – Річ Посполита.

Для України ця унія мала фатальні наслідки, оскільки польські феодали та католицька церква відразу кинулись “освоювати” передані їм землі Волинського, Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. В 1573 р. постановою сейму і Литовським статутом 1588 р. було введено кріпосне право, феодали набули право судити селян, збільшилися чиншовий і натуральні податки. За короткий період кріпосний гніт став настільки важким, що навіть французький інженер Г. Боплан, що в XVII ст. перебував на службі в польського короля, відзначав, що становище українських селян гірше ніж галерних невільників. Крім нестерпного соціального визиску, влада проводила насильницьку полонізацію та покатоличення українців. В 1596 році підписана Берестейська (Брестська) церковна унія, наслідком якої стало значне послаблення православної церкви, а, отже, і позицій українського пра-вославного населення. Внаслідок цього, український народ опинився на грані повного національного знищення.

Офіційна російська та радянська історіографія трактувала Берестейську церковну унію 1596 р. однобічно та однозначно – негативно. Між тим, було ряд факторів й позитивного змісту, які штовхали вищий православний клір України до спілки з Римом. Коли Україна-Русь прийняла християнство, ще не було розколу на православ’я і католицизм. Тому ідея єдності християнства завжди знаходила в Україні своїх прихильників (володар Галицько-Волинської держави Данило, Київський митрополит Григорій Цамблак та ін.), це по-перше.

По-друге, частина православних владик вбачала у Ватикані силу, яка насправді могла захистити їх і паству від нецивілізованого наступу польського католицизму, зокрема шаленого тиску ордена єзуїтів, надати неминучому зближенню між віруючими різних конфесій більш м’якого і толерантного характеру.

По-третє, частина православного духовенства небезпідставно вважала, що союз з Римом призупинить занепад східної церкви взагалі: послабить прояви централізму (підпорядкування духовної влади світській); підштовхне розвиток богословської науки; піднесе мораль священиків тощо.

По-четверте, українське православне духовенство розраховувало за допомогою унії припинити загравання східних патріархів з московськими царями, і духовенством, яке вело до створення Московської патріархії і підпорядкування їй українських єпархій. Отже, унія певною мірою могла б мати й позитивні моменти, але цього не сталося, головним чином, через відсутність у її творців розуміння, що релігія в ті часи визначала не тільки ідеологію, але й тип культури. Отже, зміна релігії означала відмову від своєї культурної і національної суті.

Затверджена у Бресті унія хоч і зберегла православні обряди і церковно-слов’янську мову богослужіння, але в основу поклала головні догмати католицької церкви, що вело до денаціоналізації й ополячення українців.

Уряд і король Речі Посполитої Жигмонд ІІІ постановили вважати унію обов’язковою для всіх православних віруючих на території країни. проте ідеї унії виявилися малозрозумілими для переважної більшості міщан та селян, нижчого і середнього духовенства. Вони трактувалися як зрада. Тому дослідники відзначають, що виникнення уніатської церкви призвело до розколу українського суспільства, до поглиблення соціальних суперечностей. Гасло боротьби з унією було одним з основних під час національно-визвольних рухів козацької епохи. Лише через 200 ро-ків в середині XIX ст. уніатська церква на заході України виступила виразником національних інтересів українського народу.

Посилення економічного і національно-релігійного гніту приводило до зростання протесту в усіх верствах українського суспільства.

В панівних колах виникла православна магнатсько-шляхетська опозиція з князем Василем-Костянтином Острозьким. Мета опозиції – розширення автономії України в складі Речі Посполитої. Методи досягнення мети: петиції до сейму і короля; підтримка культурно-освітньої справи; сприяння реформаційним рухам (кальвінізму, соцініанству); виступи за свободу совісті. З часом місце магнатсько-князівської опозиції заступила шляхетсько-старшинська. Мета і методи досягнення подібні.

Виникла опозиція і серед міщан, які наповнили новим змістом таку легальну форму відстоювання своїх прав, як братства. Вперше братства на території України згадуються в документах 1460-80-х рр. стосовно Львова і Луцька. Означали тоді вони ремісничі цехи, куди входили православні майстри, і нічим не відрізнялися від західноєвропейських. Зовсім інше обличчя мають братства, що виникають з другої половини XVI ст. Хоча спочатку формувались вони на основі цехових братств і перейняли від них такі організаційні принципи, як внески за вступ і членство, щорічні вибори старшин, власне судочинство, систему штрафів і покарань та такі функції, як контроль за діяльністю своїх членів, взаємна підтримка, допомога тим членам братства, які потрапили в скруту, і сім’ям померлих братчиків. Але є й значні відмінності.

В братства мали право вступати не тільки ремісники, а й всі православні будь-якого стану: шляхтичі, священики, купці, вихідці з селян. Братства орга-нізовувалися навколо певної церкви, іменем якої і звалися. Наприклад, Львівське Успенське братство, Київське Богоявленське. Основною турботою була допомога православній церкві в захисті народу від духовного і колоніального гноблення: окатоличення, ополячення. З цією метою братства організовують школи, друкарні; слідкують, щоб духовенство сумлінно ставилося до своїх обов’язків. Всі члени братства були формально рівноправні як в діяльності, так і в покараннях – аж до відлучення від церкви. В братства приймали і жінок.

Центром братського руху був Львів, найбільшого поширення він отримав в Галичині. І це не дивно – саме тут польське колоніальне гноблення було найдавнішим і найсильнішим. Згодом їх діяльність поширюється на всю Україну. Між 1589-1615 рр. братства виникли майже у 20 містах – Кам’янці-Подільському, Острозі, Рогатині, Перемишлі, Києві, Немирові, Вінниці та ін. За числом своїх членів вони були невеликі. Найбільше – Львівське – нараховувало до 30 чоловік. В містах, завдяки численним заборонам польської влади, жило дуже мало українських сімей. Не дивлячись на це, вплив діяльності братств був значним. Вони багато зробили для захисту і розвитку українського культурного життя. Братські школи використовували передові для свого часу програми західноєвропейських навчальних закладів, але були більш демократичні. Від викладача вимагалось, щоб єдиним критерієм його ставлення до учнів були їх знання. Школярі з бідних сімей і сироти повністю утримувалися за кошти братства. Посіяне братствами зерно зросло в козацькій державі у вигляді Могилянської академії, розвинутого книгодрукування, високої, в порівнянні з сусідніми країнами, грамотності населення. Виконавши своє завдання захисту національної культури, братства в козацькій державі припинили своє існування, а в Західній Україні вони діяли аж до кінця XVIII ст. Своєю просвітницькою та антиуніатською діяльністю братства ідейно підготували національно-визвольну боротьбу українського народу ХVII ст.

В Речі Посполитій українське населення терпіло не тільки від панських нагайок, а й нескінченних татарських набігів. Васал Туреччини Кримське ханство спустошувало українські землі. Поступово сформувалось чотири основні шляхи, якими татари нападали на українські землі: на Лівобережжі – Муравський (через теперішню Харківщину); Кучманівський (через теперішню Чернігівщину); на Правобережжі – Чорний (через Поділля на Волинь); Покутський (через Поділля на Прикарпаття).

За 300 років кримчани полонили понад 3 млн українців. На ці набіги часто підбивав татар московський цар. За даними С. Соловйова в 1482 р. посол Івана ІІІ Михайло Кутузов одержав інструкції схилити кримського хана Манглі-Гірея, щоб він “…послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места. Менгли-Гирей послушался, овладел Киевом, увел в плен жителей, другие задох-нулись в пещерах, Печерскую церковь и монастырь разграбил и из добычи прислал в Москву великому князю золотой дискос и потир из Софийского собора”. (С.М. Со-ловьёв. Соч., кн.ІІІ. – М., 1989. – С.90)

Литовські та польські феодали мало дбали про захист українських земель, доводилося покладатися на власні сили населення. З XVI ст. важливу роль у захисті України від татарських набігів стало відігравати козацтво.

Козацтво – нова соціальна верства українського суспільства, яка в основному виникла в XIV-XV ст. Перші писемні свідчення про українських козаків як таких припадають на кінець 80 – початок 90-х рр. XV ст. Відомо, що назва “козак” тюркського походження і зустрічається ще в “Таємній історії монголів” (1240 р.) та в 1303 р. в словнику половецької мови (“кодекс Куманос”) на означення вільної, незалежної людини, бродяги, варти, сторожі, караулу. М. Грушевський зазначав, що козаччина була старим побутовим явищем, викликаним сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом.

Російські історики М. Карамзін та П. Погодін вважали козаків нащадками чорних клобуків. Такою збірною назвою (від “кара-калпак” – чорні шапки) ймену-валися деякі кочові та напівкочові племена (берендеї, печеніги, торки тощо), що в другій половині XI ст. осіли в басейні Росі та південно-східних районах Пере-яславського князівства і несли прикордонну службу. Тюркський елемент у козаків був мізерним, але чорні клобуки могли залишити певну традицію козакування. Інші дослідники виводять козаків від літописних “берладників” (1159 р.), які були смердами, що тікали з м. Берладі (Румунія). Можливо, що попередниками козаків були також бродники – мандрівні люди, які в XII-XIII ст. заселяли степи між нижнім Доном та Дунаєм, жили по річках – торговельних шляхах. Такі історики, як В. Ан-тонович, Д. Яворницький, Д. Дорошенко, пов’язували виникнення українського ко-зацтва з характером та особливостями соціальних і поземельних стосунків, які склалися у Великому князівстві литовському: міграцією на окраїнні чорноземи з правом відбувати службу, втечею від податків та повинностей. Тут вони збиралися досить великими ватагами. Громадські форми життя ще здавна були властиві українській народності. Загрози з боку кримчаків, що перебували у васальній залежності в турецького султана, посилення соціального гніту в Речі Посполитій значно прискорили в XVI ст. формування козацького стану. Фактично, поява козацтва в Україні зумовлювалася сукупністю географічних (буфер), соціальних (гноблення) та етнічних (українців і татар) чинників (рис. 4.2):

Поява козацтва пов’язана з двома основними чинниками:

– природним прагненням людей до особистої господарської, політичної і духовної свободи;

– необхідністю захисту цієї свободи від зазіхань ворогів.

Козацтво поділялося: за соціальним статусом – на реєстровеінереєстрове; за місцем проживання – січове, запорозьке (низове)ігородове.

В усіх різновидах козацтва була та чи інша форма самоуправління: козаки не сплачували податків державі, були вільними від феодальної залежності людьми і всіляко опиралися спробам поставити їх в таку залежність.

Коли виникло козацтво як окрема станова група українського суспільства встановити важко. Н. Полонська-Василенко вважає, що козаки в житті України з’явились у XIV столітті. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського від 1489 р.

Вони поселялися в середній течії Дніпра, через що дістали назву запорозьких або низових козаків. Тут в малодоступних місцях вони будували фортеці – січі. Звідси січові козаки. Вважається, що першою була збудована така Січ на дніпровському острові Мала Хортиця в середині XVI ст. З часом ця Січ стала державно-політичним утворенням з широкими демократичними засадами. Насправді Січ виникла трохи раніше на острові Томаківка і зразу же перебрала на себе державну функцію захисту України. Здебільшого це здійснювалось без всякої допомоги Речі Посполитої. Частина українського козацтва, на відміну від низового запорізького, проживала не на Січі, а на волостях, або на городах тобто на землях, що були під владою місцевої адміністрації Великого князівства Литовського. Ці козаки називались городовими. Їх польсько-литовська державна адміністрація залучала до оборони кордонів від набігів татар і турків. Організаторами цього були прикордонні старости: черкаський – О. Дашкевич, С. Полозович, хмельницький – П. Лянцкоронський, барський – Б. Прет-вич, магнати С. Зборовський, Д. Вишневецький, Б. Ружинський. Саме князю Виш-невецькому належить честь будівництва Січі на Хортиці. В 1583 р. Д. Вишневецький (за народними легендами Байда) був схоплений татарами, виданий туркам і за наказом султана страчений. Його підвісили за ребро на стіні султанського замку. Ось як це змальовує народний епос:

Ой крикнув цар своїм гайдукам:

“Візьміть Байду добре в руки,

Візьміть Байду, і зв’яжіте,

На гак ребром зачепіте!”

Висячи на гаку Байда відкидає пропозицію султана про одруження з його дочкою і звертається до свого джури з проханням дати йому лук і стріли:

Ой бачу я три голубочки –

Хочу їх убити для його дочки!

------------------------------------

Ой як стрілив – царя вцілив,

А царицю в потилицю,

Його доньку в головоньку

О це тобі, царю,

За Байдину кару!

Реєстрове козацтво створила в кінці XVI ст. польська влада яка, прагнула ліквідувати городове козацтво як стан шляхом перетворення його в кріпаків. Тому вона вирішила послабити опір козаків цьому намірові через введення для частини з них державної служби. Першим гетьманом реєстровців польський король призначив шляхтича Я. Бадовського. Отже, низове і городове козацтво виникають в часи, коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського, і виникають з волі населення, а реєстрове створене вже польською владою для своїх потреб. В кінці XVI – на початку XVII ст. чисельність козацтва становила: городового – біля 100 тис. сімей, низового – від 8 до 60 тис. чол., реєстрового – 3-6 тис. чол. В ході Визвольної війни і в часи козацької держави чисельність реєстрового козацтва збільшилася до 60 тис. (згодом поступово знижувалась – до 20 тис. в XVIII ст.) і значно зменшилась кількість городового козацтва, яке було переведене в податні стани міщан і вільних селян.

В очах українського народу козацтво було ідеалом вільного життя. Особ-ливою повагою користувалось низове як захисник від татарських набігів і панів своєї держави. Реєстрові змушені були в Польщі досить часто виконувати каральні функції під час народних повстань, тому особливою повагою користуватись не могли. Але в 1648 р. вони перейшли на бік повсталих і поряд з запорожцями стали ядром війська Б. Хмельницького. Між різновидами козацтва не було якихось перехідних меж. Реєстровці часто посилали своїх синів на Січ для вишколу, з іншого боку – не всі могли довго витримати суворе життя на Січі і тому переходили в городове чи реєстрове козацтво. Звання реєстровця не було спадковим. З реєстру козак міг вибути з різних причин: поранення, віку, сімейних обставин. В той самий час заможний городовий козак міг купити собі місце в реєстрі. Від утисків влади городові козаки часто рятувалися, вступаючи в ряди січовиків.

Саме козацтво стало тим благодатним ґрунтом, в яке впали ідеї націо-нального відродження, започатковані братствами. Особливо помітно це у діяльності гетьмана Війська Запорізького реєстрового П. Сагайдачного, який, виходячи з реалій існуючих українсько-польських стосунків, наполегливо закладав фундамент май-бутньої української держави. Саме завдяки його зусиллям козацьке військо, попри всі обмеження і заборони, було реформоване у регулярну дисципліновану армію чисельністю у 40-50 тис. осіб.

Спираючись на цю силу, П. Сагайдачний активно відстоює національні інтереси українського народу. Він бере під свій протекторат Київське Богоявленське братство, вступивши до нього з усім Військом Запорізьким; підтримує матеріально Київську братську школу, яка згодом стає визначним культурним та духовним центром України – Києво-Могилянською академією; відновлює втрачену після Берестейської унії православну ієрархію; демонстративно захищає перебування в Києві єрусалимського патріарха Феофана. Уникаючи відкритого протистояння з польською владою, П. Сагайдачний добивається головного: порозуміння трьох провідних верств тодішнього українського суспільства – козацтва, української культурно-освітньої шляхти та духовенства – у захисті власних прав.

Загальновідома боротьба П. Сагайдачного з турецько-татарською експансією. Під його керівництвом взято Варну, Очаків, Перекоп, Синоп, Трапезунд, Кафу, що дозволило Війську Запорізькому приєднатися до “Ліги міліції християнства”, утво-реної у Західній Європі проти Османської імперії.

У боях із турками під Хотином у 1621 р. П. Сагайдачний був важко поранений. Поранення та підступність польського уряду прискорили смерть гетьмана (10 квітня 1622 р.). Після його смерті козацтво продовжувало розпочату ним справу боротьби за долю народу. Воно було основною рушійною силою козацько-селянських повстань 90-х років XVI ст. – під проводом К. Косинського та С. Наливайка, інших повстань, які проходили в 20-30-х рр. XVII ст. Що було спільного та відмінного між цими повстаннями? Всі вони були викликані політикою польської влади, в усіх ініціатором і найбільш активним елементом було запорозьке козацтво. В усіх випадках повсталі у вирішальних битвах вдавались до оборонної тактики (укріплений табір), жодного разу не мали вони зовнішніх союзників. В той же час кожне з повстань мало свій конкретний привід: повстання під проводом К. Косинського – польську провокацію з наданням йому земель князя Острозького і спробу влади організувати блокаду Січі; повстання С. Наливайка – спробу шляхти розправитись над його загоном і введення уніатства. Повстання 1625 і 1630 рр. були викликані наступом польської влади на городове козацтво і православну церкву; 1636-37 рр. – віроломною розправою у Варшаві над запорозькою старшиною за зруйнування фортеці Кодак; 1638 р. – спробою поляків поставити під свій повний контроль Запорожжя. Очолювали всі ці повстання запорозькі ватажки, до них приєднувались городові козаки, селяни. Тільки в повстанні 1594-1596 рр. запорожці з ряду причин діяли окремо від загону С. Наливайка (в основному – через його участь у війську князя Острозького проти запорожців в 1591-93 рр.). Повстання закінчувалися по-різному, але в усіх цих повстаннях набувався необхідний досвід боротьби з польськими військами, зріла ідея необхідності повного звільнення України від польсько-шляхетського панування. Значно зростали козацькі сили за рахунок тих, хто самочинно оголошував себе козаками. Вони не визнавали польської адміністрації і самостійно обирали собі старшину на запорозький манер. Такі, як їх звали, “непослушні”, у багатьох при-кордонних містечках і селах складали більшість населення. Так, у Каневі проживало 960 міщан і 1300 козаків, у Корсуні – 200 міщан і 1300 “непослушних” і т.д.

Відомий український історик І.П. Крип’якевич, наводячи ці дані, посилається на документ, в якому наголошується, що такі козаки – “в державі другу державу зводять”.

Але на думку Олени Апанович повстання 20-30-х рр. ХХVІІ ст. були першою визвольною війною українського, яка хоч і закінчилась поразкою, але підготувала Хмельниччину.

Козацтво відіграло величезне значення в історії українського народу: народ України в стані козацтва мав могутню опору в прагненні до визволення з-під гніту Речі Посполитої; козацтво не тільки підтримувало дух протесту, але й вселяло віру в перемогу, брало безпосередню участь у боротьбі, захищало, надавало притулок всім скривдженим; козаки були керівниками і організаторами виступів населення проти шляхти; козацькі господарства демонстрували переваги вільної праці над кріпацькою, чим розхитували феодальні порядки. Козаки фактично сприяли зародженню нової капіталістичної системи, демонструючи можливість соціально-економічного життя без пана; козацтво взагалі, Запоріжжя зокрема, стало зародком нової державності, нових органів управління, що дало можливість М. Костомарову, а за ним і К. Марксу назвати Запорозьку Січ з її демократизмом і високою моральністю “Християнською козацькою республікою”, з якої “дух вольності розливався по всій Україні”. О. Апанович називала запорізьку січ – Збройними Силами України.