ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. В.СТЕФАНИКА

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«Маржиналізм та його основні ідеї»

м. Калуш – 2010 р.

Вступ

Мажиналізм ( від франц. marginal - граничний) - економічна теорія, що досліджує закономірності економічних процесів на основі використання граничних величин. Відповідно всі основні категорії в маржинальній теорії засновані на застосуванні кількісного аналізу, при якому провідна роль приділяється використанню поняття меж. Це такі категорії, як гранична продуктивність, граничні витрати, гранична корисність та ін.

До маржиналістичної школи в політекономії відносяться економісти австрійської школи К.Менгер, Ф. Везер, Є. Бем-Баверк, які використовували категорію граничної корисності для визначення величини вартості товару.

Представники неокласичної теорії У. Джевонс, Л. Варес, В.Парето у своїй теорії ринкової рівноваги використовували граничні величини при аналізі залежності між попитом та пропозицією й цінами при побудові кривих попиту та пропозиції. Дж. Б Кларк об'єднав маржиналістичні концепції, створивши теорію граничної продуктивності.

Маржиналістична теорія дозволила застосувати до дослідження економічних процесів кількісні методи, ефективно використовувати в економічній науці математичний апарат; дозволила створити економічні моделі; проаналізувати еластичність попиту й поставити проблему оптимуму.

Маржиналізм та його основні ідеї

Протягом останніх 30 років XIX в., класичну політичну економію змінила маржиналістична економічна теорія. У значній мірі ця зміна стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо її природніх і гуманітарних галузях, і економіка, яка усе більш знаходила ознаки монополістичного типу господарювання.

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємозалежних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (макроекономіка), а також у масштабі всього народного господарства (макроекономіка). У даному контексті сучасний маржиналізм містить у собі неокласичну та кейнсіанську економічні концепції, а економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями й даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання.

Слід мати на увазі, що альтернативна можливість припускає використання ресурсів і витрат часу тільки для досягнення якої-небудь мети. Виходячи із цієї ідеї, що лежить в основі маржиналізму, Л. Роббінс затверджує наступне: «Якщо ми щось вибираємо, ми змушено відмовлятися від інших речей, від яких в інших обставинах ми б не відмовилися. Рідкість засобів, призначених для задоволення цілей різної значимості, – це майже універсальна властивість середовища, у якім відбувається людська діяльність. Економічна наука – це наука, що вивчає людську поведінку з погляду співвідношення між цілями й обмеженими засобами, які можуть мати різне вживання».

Переоцінку витриманих майже за двохсотлітню історію цінностей «класичної школи», що відбувся в останній третині XIX сторіччя, в економічній літературі нерідко характеризують як якусь «маржинальну революцію». Пояснюючи суть «революції», потрібно відзначити, що маржиналізм базується дійсно на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяють визначати граничні величини для характеристики змін, що відбуваються, у явищах. У цьому одне з його важливих відмінностей від класичної політичної економії, автори якої задовольняли, як правило, лише характеристикою сутності економічного явища (категорії), вираженої в середній або сумарній величині. Так, наприклад, по класичній концепції в основі визначення ціни лежить витратний принцип, що погоджує її величину з витратами праці (по іншім трактуванню – витратами виробництва).

За концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) погоджується зі споживанням продукту, тобто обліком того, наскільки зміниться потреба в оцінюваному продукті при додаванні одиниці цього продукту. Ще одна «революційна» відмінність методології маржиналізму полягає в тому, що якщо класики підрозділяли економічні явища тенденційно, вважаючи, зокрема сферу виробництва первинної стосовно сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, то маржиналістами економіка розглядається як система взаємозалежних господарюючих суб'єктів, що розпоряджаються господарськими благами, тобто матеріальними, фінансовими й трудовими ресурсами. Тому саме завдяки маржинальній теорії проблеми рівноваги й стійкого стану економіки стали предметом аналізу результатів взаємодії з навколишнім середовищем як підприємств і фірм так і народного господарства в цілому. Далі, у порівнянні із класичною, маржинальная теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі диференціальні рівняння. Причому математика для маржиналістів необхідна не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування прийняття оптимальних розв'язків при виборі найкращого варіанта з можливого числа станів і гіпотез. Зокрема, про останні, тобто про гіпотези, М. Фрідмен писав, що їх змістовність через фактичні дані може «пояснити» і навіть «показати, чи є вона «правильною» або «помилковою», або, краще сказати, чи буде вона «прийнята» як обґрунтована або «відкинута». тому що «єдиним конкретним тестом, що дозволяють судити про обґрунтованість гіпотези, може бути порівняння її пророкувань із реальністю». Про цю же специфіку маржинальної теорії М. Блауг стверджує наступне: «Математичний апарат, що застосовувався економістами того часу, не йшов далі диференціального вирахування. Економічні функції незмінно передбачалися диференційованими й безперервними. Однак основний принцип максимізації рівною мірою прикладемо і як розривним функціям. Але розривність представляє лише формальну, а не змістовну складність в аналізі. У цьому змісті граничний аналіз як такий переходить на другий план, а те, що висувається на перший план, – це принцип, що економічна поведінка є максимізована поведінка при наявності обмежень».

«Революційні» рухи обумовив маржиналізм і в області кількісної теорії грошей. Адже класики на противагу примітивному «інфляціонізму» своїх попередників – меркантилістів ще із часів Д. Юма, тобто більше ста років, «доводили» ступінь не нейтральності грошей в короткостроковому періоді. І заперечуючи Д. Юму, вони не допускали можливість позитивного впливу повзучої інфляції на виробництво й зайнятість. Згідно з їхньою інтерпретацією кількісної теорії грошей мова йде про «просту ясну теорему пропорційності». Отож, «маржинальна революція» дала «нові докази» для поступового відходу від ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо Міля. У результаті «прийшов час» неформального визнання головних функцій грошей: засіб обігу; засіб вартості або одиниці рахунку; засіб заощадження, нагромадження або засоби збереження вартості. Але головне – відпала необхідність пошуку серед різноманітних функцій грошей провідної або основної функції, що завжди була перебільшенням значення одних функцій на шкоду іншим, і стало можливим визнати: «Гроші – це те, що гроші роблять. Усе, що виконують функції грошей, і є гроші».

Першими авторами зазначених «рухів» з'явилися І. Фішер і А. Пігу. Так, розбудовуючи традиції «американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівняння обміну: MV=PT; де M – кількість грошей; V – швидкість їх обігу; P – середньозважений рівень цін; T – кількість усіх товарів. Судячи із цього рівняння, тільки в тому випадку, якщо не зв'язати вартість грошей з вартістю грошового матеріалу, а швидкість їх обігу й кількість товарної маси в короткостроковому періоді прийняти на постійному рівні (використання ресурсів за конкретний період прийняти як повне), був би можливий ортодоксальний варіант кількісної теорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей зміна цін на товари залежало б винятково від кількості грошей.

У свою чергу А. Пігу вніс по суті корективу в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб'єктів на макрорівні (фірми, компанії, приватні особи), що обумовлюють їх «схильність до ліквідності» – прагненні відкладати частину грошей у запас у вигляді банківських вкладів або цінних паперів і т.п. Звідси, по Пігу, у тій мірі, у якій буде мати місце ліквідність грошей, буде відбуватися й адекватне коректування цін. Нарешті, «революційним», мабуть, можна визнати ту обставину, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зрештою зняти попит про первинність і вторинності економічних категорій, який вважався настільки важливим у класиків. Це відбулося насамперед завдяки перевазі каузальному (причинно-наслідковому) підходу функціональному, що став найважливішим засобом аналізу, перетворення економічної теорії в точну науку. Необхідно підкреслити, що факт початку «маржинальної революції» чи ледь ким був помічений. Про те, що вона вже відбулась, уперше проголосив в 1886 році Л. Вальрас. Він виходив з висунутих їм ідей аналізу граничних економічних величин і мав претензії на першість у цій «революції». Але оскільки в межах трьох років, тобто 1871– 1874 рр., роботи подібної спрямованості були опубліковані також У. Джевонсом і К. Менгером, між цими трьома економістами почалася нерозв'язний позов про науковий пріоритет.

Однак в 1878 році її зненацька перервав англійський професор Адамсон, який випадково виявив у Британському музеї книгу тоді нікому невідомого німецького автора Г. Госсена, видану набагато раніше (1854), що й містила виклад принципів маржинального аналізу.

У здійсненні «маржинальної революції» в економічній літературі виділяють звичайно два етапи.

Перший етап охоплює 70– 80-е роки XIX в., коли виникли узагальнення ідей маржинального економічного аналізу в працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також згаданих вище англійця У. Джевонса й француза Л. Вальраса. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії більше визнання одержав К. Менгер, що став на чолі « австрійської школи» маржиналізму. Його школа, у якій активно співробітничали також Ф. Візер, О. Баверк і інші вчені, виступала проти історичного й соціологічного підходів в економічній теорії, ратуючи, як і «класична школа», за «чисту економічну науку». При тому, що стала на даному етапі центральною, теорія граничної корисності товару оголошувалася «школою» головною умовою визначення його цінності, а сама оцінка корисності товару визнавалася психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати «суб'єктивним напрямком» політичної економії. Характеризуючи цей етап, М. Блауг вказує на ряд недоліків, яких не уникли «усі три засновники (К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас.) теорії граничної корисності». Серед них:

а) корисність товару розглядається як функція кількості цього товару, що не залежить від кількості інших споживаних товарів;

б) «пояснення» поведінки споживача корисністю зустрічається із двоїстою опозицією (одна з них затверджує, що теорія про корисність виходить із сумнівної й навіть невірної психології, а інша – що психологічні аспекти споживчої поведінки не мають відношення до об'єктивного розвитку економічного процесу, який від індивідуальних відчуттів не залежить);

в) «добробут» зводиться до суми кількісних, що піддаються виміру корисностей для всіх індивідів суспільства, і оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізував би добробут саме в цьому змісті.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-і роки XIX в. Із цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі – відмова від суб'єктивізму й психологізму 70-х років для того, щоб підтвердити, говорячи словами Й. Шумпетера, що «метою чистої економіки. завжди залишалося пояснення регулярного ходу економічному життя на основі даних умов».

У результаті представники «нових» маржинальних економічних ідей стали розцінюватися в якості спадкоємців класичної політичної економії й називатися неокласиками, а їх теорія відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальній революції» – етапі формування неокласичної політичної економії – найбільший внесок внесли англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк і італієць В. Парето. Що ж стосується доводу, начебто теорія граничної корисності є «буржуазною відповіддю на марксизм», те необхідно вказати на два контраргументи, що приводяться М. Блаугом. Це, по-перше, досить пізній переклад на англійську мову першого тому «Капітал» К. Маркса, тому що до цього часу – 1887 рік – перші праці У. Джевонса були вже видані, а по-друге, А. Маршал почав свою головну працю – «Принципи економікс» в 1867 році, повністю володіючи теорією граничної корисності, що, крім того, підтверджується в написаній ним в 1872 році рецензії на книгу У. Джевонса. Тому набагато пізніше, тобто після 80-х років минулого сторіччя, у відповідь на поширення на Європейському континенті «революційних» ідей навчання К. Маркса в працях тих, хто стали учнями родоначальників і стовпів маржиналізму, з'явилися «атаки на марксистську економічну науку» із застосуванням маржиналістичної теорії, і це були О. Бем-Баверк, Ф. Візер, В. Парето, П. Уікстід і багато інших. Але оскільки «нова економічна наука усе ще не могла значно висунутися щонайменше протягом життя покоління. – пише М. Блауг, – історична проблема полягає в тому, щоб пояснити не той момент часу, коли гранична концепція була прикладена до корисності, а скоріше запізнілу перемогу економічної теорії на основі граничної корисності».

Еволюції маржинальних ідей на двох позначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати в такий спосіб.

Перше. Спочатку маржиналізм у своєму суб'єктивному плині акцентував увагу на значенні економічного аналізу в частині проблематики, пов'язаної зі споживанням (попитом), а класики, як відомо, виходили з їхнього пріоритету проблем виробництва (пропозиції). Але потім неокласики обґрунтували, необхідність одночасного вивчення обох сфер, не виділяючи ні одну з них і не протиставляючи їх один одному.

Друге. Маржиналісти першої хвилі (суб'єктивний напрямок економічної думки), використовуючи, подібно класикам, причинно-наслідковий аналіз, як би повторили своїх попередників. Мова йде про те, що прихильність до каузального підходу привела й тих, і інших до версії визнання вартості товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження. Правда, з однією істотною різницею: «класична школа» вважала первинною в економіці сферу виробництва й джерелом формування вартості – витрати виробництва, а «суб'єктивна школа» первинною вважала сферу споживання й ціни – обумовленою корисністю товарів і послуг.

У свою чергу маржиналісти другої хвилі, що стали родоначальниками неокласичного напрямку економічної теорії, завдяки, заміні каузального підходу функціональним, виключили з « поля зору» економічної науки існуючу майже 200 років дилему про первинність і вторинності, по відношенню один до одного, сфер виробництва й споживання, а відповідно й суперечки про те, що лежить в основі вартості. Неокласики, образно говорячи, «об'єднали» сферу виробництва й сферу споживання в об'єкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику граничних економічних величин на сфери розподілу й обміну. У результаті відбулося як би природнє об'єднання обох теорій вартості (теорії витрат класиків і теорії корисності «суб'єктивістів») в одну двохкритеріальну теорію, що базується на одночаснім порівнянні граничних витрат, і граничної корисності. Це дозволило представникам «нової економіки» – неокласикам виключити спеціальний аналіз вартості кожного фактора виробництва. «Те, що автори класичної школи висунули спеціальну теорію розподілу, саме і є предметом критики з боку сучасних авторів.

І третє. На відміну від першого етапу «маржинальної революції» на другому її етапі поряд з функціональним методом економічного аналізу всіляко ствердився й метод математичного моделювання економічних процесів як засіб реалізації концепції економічної рівноваги на рівні макроекономіки, тобто окремих господарюючих суб'єктів, через що в неокласиків із предмету економічної науки аж до 30-х років XX в. незаслужено випала проблематика факторів зростання економіки й макродослідження.

Але при цьому маржиналісти останньої третини XIX в., а потім і їхні послідовники в першій третині XX в. як і раніше вважалися, що економічний ріст завдяки «вільній» конкуренції підтримується автоматично, і продовжували розділяти неспроможний у дійсності «закон ринків» Ж.Б. Сея, з його головною ідеєю про саморегульованість та рівновагу економіки.

Визнаючи математизовану специфічність маржинальної економічної науки, не буде зайвим нагадати про застереження на цей рахунок, висловлених деякими широко відомими вченими-економістами сучасності. Так, наприклад, В. Леонтьев пише: «Не будучи із самого початку підлеглими строгій дисципліні систематичного збору даних, на відміну від своїх колег, що працюють у природніх і історичних науках, економісти отримали непереборну схильність до дедуктивного аналізу або дедуктивної аргументації. Багато економістів прийшли з «чистої» або прикладної математики. Кожна сторінка економічних журналів майорить математичними формулами, які ведуть читача від більш-менш правдоподібних, але абсолютно довільних припущень до точно сформульованих теоретичних висновків. Ніщо так красномовно не говорить про антипатію більшості сучасних економістів-теоретиків до систематичного вивчення, як ті методологічні засоби, які вони використовують для того, щоб уникнути або скоротити до мінімуму застосування фактичної інформації». На думку М. Аллі, « не можна бути гарним фізиком або економістом по тій єдиній причині, що маєш деякі знання й навички в області математики», і тому «ніколи не буде зайвим повторити наступне: для економіста, як і для фізика, основне завдання – це не використання математики заради неї самої, а її застосування як засіб дослідження та аналізу конкретної реальності; завдання, отже полягає в тому, щоб ніколи не відривати теорію від її застосування».

Висновок

Маржинальна теорія широко застосовує математичні методи економічного аналізу. Була визначена функція корисності благ. (Функція корисності визначає величину корисності, яку даний індивід міг би витягти з якогось даного кількості товарів на ринку.) В економічному аналізі використовувалися також шкала переваги, криві байдужності, коефіцієнти еластичності економічних явищ і ін. Математика була необхідна маржиналізму не тільки для аналізу граничних величин, але й для обґрунтування оптимальних розв'язків при виборі найкращого варіанта з можливих економічних процесів.

Теорія граничних величин знайшла своє застосування не тільки в сфері обміну й споживання, але й у сфері виробництва. Нова оцінка виробничої діяльності стала використовувати граничні величини у вирішенні проблем максимізації-мінімізації, зіставленні витрат і результатів.

Була створена теорія ринкової рівноваги. Маржиналісти використовують як теорію часткової рівноваги А. Маршала, так і загальної рівноваги Л.Вальраса. Проблема економічної рівноваги розглядається через призму взаємодії інтересів і мотивів поведінки економічних суб'єктів.

Література

1. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник, _ Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. – 220с.

2. Костюк В.Н. История экономических учений. – М., 1997.

3. Майбур Е.М. История экономических учений. – М., 1997