Курсова робота
«Психологічна структура особистості»
Вступ
У нашому буденному житті ми досить широко використовуємо слова «психологію», «психолог», «психологічний» і їм родинні, не завжди замислюючись над їх змістом.
Тим часом слово «психологія», що виникло в XVIII столітті (його творцем був знаменитий німецький учений, вчитель М.В. Ломоносова Християн Вольф) у власному сенсі означає «вчення про душу». Поняття «душа» в науці тепер використовується порівняно рідко; більш науковим вважається поняття «психіка». Таким чином, в строгому сенсі слова психологія розуміється як наука про психіку, а психолог – це людина, що професійно займається цією наукою в теоретичному і практичному плані, у тому числі використовуючи її досягнення, здійснюючи всіляку допомогу людям.
Скажу декілька слів про особливості психології як науки.
Це наука про найскладніше, що доки відоме людству. Адже психіка – це «властивість високоорганізованої матерії». Якщо ж мати на увазі психіку людини, то до слів «високоорганізована матерія» потрібно додати слово «сама»: адже мозок людини – це сама високоорганізована матерія, відома нам.
Історії дослідження в області психології особистості вже більше ста років. Більше ста років учені шукають відповіді на питання про природу особи, внутрішній світ людини, про чинники, що визначають розвиток особи і поведінку людини, його окремі вчинки і життєву дорогу в цілому. Цей пошук має зовсім не лише теоретичну цінність. Із самого початку вивчення особистості було найтіснішим чином пов'язане з необхідністю вирішення практичних завдань.
Психологія без практики позбавлена свого головного сенсу і мети – пізнання і служіння людині. Практична орієнтація, проте, не лише не зменшує значущість розвитку психологічної теорії, але, навпаки, підсилює її: уявлення про те, що для успішної практичної роботи необхідне, перш за все, опанування ряду практичних навиків і накопичення досвіду, а теоретична освіта грає швидше другорядну роль, в корені невірно. Так, в західній психології саме інтенсивний розвиток практики викликав до життя питання, які відносяться до загальних проблем психології особистості. Зокрема, дискусійним залишається питання про провідний початок в розвитку особистості: чи розглядати його, як пропонують багато представників гуманістичного напряму в психології, як поступове розгортання закладеного в людині потенціалу, який штовхає людину на самореалізацію, або ж процес розвитку визначається чергою життєвих виборів самої людини.
1. Загальне уявлення про особистість
Як об'єкт дослідження особистість унікальна по своїй складності. Складність ця поміщена, перш за все, в тому, що в особі об'єднані різні площини буття конкретної людини – від його тілесного буття до духовного – як живого тіла, як свідомого і активного суб'єкта, як члена суспільства.
При спробах визначити особистість в літературі часто цитуються слова
До. Маркса: «.людина є сукупність всіх суспільних стосунків».
Деякі автори бачать в цих словах пряме визначення особистості. Інші не погоджуються з ними, помічаючи, що у Маркса йдеться, по-перше, не про особу, а про людину, по-друге, швидше за все про узагальнену людину (людстві в цілому), оскільки жодна конкретна людина не може бути сукупністю всіх суспільних стосунків.
Мені представляється вірною ця друга точка зору: приведена формула Маркса відображає загальнофілософський погляд на людину, а саме постулювало його соціального єства. Марксистська філософія задає найзагальніше розуміння особистості.
Особистість – це організм і його вищий представник – мозок, що містить в собі залишки всього, чим ми були, і завдатки того, чим ми будемо. У нім накреслений індивідуальний характер зі всіма своїми діяльними і пасивними здібностями і антипатіями, своїм генієм, талантом і дурістю, доброчесностями і пороками, нерухомість і діяльністю.
Простір особистості має складну структуру і безліч вимірів. Ті події зовнішнього світу, в які включена особистість, і ті стосунки, які у неї встановлюються з об'єктами зовнішнього світу, утворюють зовнішній простір особистості. Уявлення про світ і про себе, переживання різних подій, відношення до самого собі, самоконтроль і саморегуляція, життєві цілі і плани – все це складає внутрішній світ особистості. Соціальний простір, в який включена особистість, представлений на її внутрішньому світі. З іншого боку, в активності, в діяльності, в спілкуванні, так або інакше, виявляється внутрішнє життя особистості.
Спосіб життя людини, що включає в нерозривній єдності певні історичні умови, матеріальні основи його існування і діяльність, направлену на їх зміну, обумовлює психічний образ особистості, яка, у свою чергу, накладає свій відбиток на спосіб життя.
Особистість – перш за все сучасник певної епохи, і це визначає безліч її соціально-психологічних властивостей.
Особистість, як ми добре знаємо, не лише продукт історії, але і учасник її руху, об'єкт і суб'єкт сучасності. Мабуть, найбільш чутливий індикатор соціальних зв'язків особистість – її зв'язок з сучасністю, з головними соціальними рухами свого часу. Але цей зв'язок тісно змикається з більш приватним виглядом соціальних зв'язків – з людьми свого класу, суспільного шару, професії і так далі, однолітками, що є, з якими дана особа разом формувалася в один і той же історичний час, була свідком і учасником подій. Формування спільності покоління залежить від системи суспільного виховання. Приналежність до певного покоління завжди є важливою характеристикою конкретної особистості.
Особистість – суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт історичного процесу. Тому в характеристиках особи якнайповніше розкривається суспільне єство людини, що визначає всі явища людського розвитку, включаючи природні особливості.
Отже, загальною об'єктивною підставою властивостей особи є система суспільних стосунків. У цьому сенсі суспільство породжує особу. Особистість і суспільство не протистоять один одному як дві різні взаємодіючі сили. Особистість – це член суспільства і його продукт. Відношення «індивід – суспільство» є відношення породження, формування особи суспільством. І в той же час породження, формування і розвиток осіб є необхідній складовій самого процесу розвитку суспільства, оскільки без осіб ні цей процес, ні само суспільство не можуть існувати.
Коли людину можна вважати особистістю?
Людину можна вважати особистістю, якщо в його мотивах існує ієрархія в одному певному сенсі, а саме якщо він здатний долати власні безпосередні спонуки ради чогось іншого. У таких випадках говорять, що суб'єкт здібний до опосередкованої поведінки. При цьому передбачається, що мотиви, по яких долаються безпосередні спонуки, соціально значимі. Вони соціальні по своєму походженню і сенсу, тобто задані суспільством, виховані в людині. Це перший критерій особистості.
Другий необхідний критерій особистості – здібність до свідомого керівництва власною поведінкою. Це керівництво здійснюється на основі усвідомлених мотивів-цілей і принципів. Від першого критерію другої відрізняється тим, що передбачає саме свідому супідрядність мотивів. Просто опосередкована поведінка (перший критерій) може мати в своїй основі і ієрархію мотивів, що стихійно склалася, і навіть «стихійну моральність»: людина може не усвідомлювати те, що саме змусило поступити його певним чином, проте сповна етично. Отже, хоча в другій ознаці також мається на увазі опосередкована поведінка, підкреслюється саме свідоме опосередковування. Воно передбачає наявність самосвідомості як особливій інстанції особистості.
Отже, що ж таке особистість, якщо мати на увазі вказані обмеження? Особистість – це людина, узята в системі таких його психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і стосунках, є стійкими, визначають етичні вчинки людини, що мають істотне значення для нього самого і що оточують.
Разом з поняттями «людиною», «особистість» в науці незрідка вживаються терміни «індивід», «індивідуальність». Їх відмінність від поняття «особистості» полягає в наступній: якщо поняття «людина» включає сукупність всіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутні або відсутні вони у даної конкретної людини, те поняття «індивід» характеризує саме його і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, які разом з особовими також йому присуши. Крім того, в поняття «індивіда» входять як якості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і загальні для нього і багатьох інших людей властивості.
Індивідуальність – це найвужче за змістом поняття. Воно містить в собі лише ті індивідуальні і особові властивості людини, таке їх поєднання, яке дану людину відрізняє від інших людей.
2. Психологічна структура особистості
Розглянемо структуру особистості. У неї зазвичай включаються здібності, темперамент, характер, вольові якості, емоції, мотивація, соціальні установки.
Розглянемо набір таких рис, які, на думку Р. Мейлі, досить повно характеризують особу:
1. Упевненість в собі – невпевненість.
2. Інтелектуальність (аналітична) – обмеженість (відсутність розвиненої уяви).
3. Зрілість розуму – непослідовність, алогічність.
4. Розсудливість, стриманість, стійкість – суєтність, схильність впливу.
5. Спокій (самовладання) – невротичность (нервозність).
6. М'якість – черствість, цинізм.
7. Доброта, терпимість, ненав'язливість – егоїзм, свавілля.
8. Дружелюбність, поступливість, гнучкість – ригідність, тираничность, мстивість.
9. Добросердя, м'якість – злісність, черствість.
10. Реалізм – аутизм.
11. Сила волі – безвілля.
12. Сумлінність, порядність – недобросовісна, непорядність.
13. Послідовність, дисципліна розуму – непослідовність, розкиданість.
14. Упевненість – невпевненість.
15. Дорослість – інфантилізм.
16. Тактовність – нетактовність.
17. Відвертість (контактність) – замкнутість (відокремленість).
18. Веселість – грустность.
19. Зачарованість – розчарованість.
20. Товариськість – нетовариськість.
21. Активність – пасивність.
22. Самостійність – конформність.
23. Експресивність – стриманість.
24. Різноманітність інтересів – вузькість інтересів.
25. Чутливість – холодність.
26. Серйозність – легковажність.
27. Чесність – брехливість.
28. Агресивність – доброта.
29. Бадьорість – веселість.
30. Оптимізм – песимізм.
31. Сміливість – боязкість.
32. Щедрість – скупість.
33. Незалежність – залежність.
До психологічних характеристик особистості, що самоактуализирующейся, відносяться:
¾ активне сприйняття дійсності і здатність добре орієнтуватися в ній;
¾ прийняття себе і інших людей такими, які вони є;
¾ безпосередність у вчинках і спонтанність у вираженні своїх думок і відчуттів;
¾ зосередженість уваги на тому, що відбувається зовні, на противагу орієнтації лише на внутрішній світ, зосередженості свідомості на власних відчуттях і переживаннях;
¾ володіння відчуттям гумору;
¾ розвинені творчі здібності;
¾ неприйняття умовностей;
¾ заклопотаність благополуччям інших людей, а не забезпеченням лише власного щастя;
¾ здібність до глибокого розуміння життя;
¾ встановлення з довколишніми людьми, хоча і не зі всіма, сповна доброзичливих особистих взаємин;
¾ здатність дивитися на життя з об'єктивної точки зору;
¾ уміння покладатися на свій досвід, розум і відчуття, а не на думки інших людей, традиції або умовності;
¾ відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях;
¾ здатність брати на себе відповідальність, а не вирушати від неї;
¾ додаток максимуму зусиль для досягнення поставлених цілей.
3. Формування і розвиток особистості
Звернемося до детальнішого розгляду процесу формування особистості.
Спочатку уявимо собі найзагальнішу картину цього процесу. Згідно погляду сучасної психології, особистість формується шляхом засвоєння або привласнення індивідом суспільно виробленого досвіду.
Досвід, який має безпосереднє відношення до особистості, – це системи уявлень про норми і цінності життя людини: про його загальну спрямованість, поведінку, стосунки до інших людей, до себе, до суспільства в цілому і так далі. Вони зафіксовані в дуже різних формах – у філософських і етичних переконаннях, в творах літератури і мистецтва, в зведеннях законів, в системах суспільних винагород, заохочень і покарань, в традиціях, громадських думках.
Формування особистості хоча і є процес освоєння спеціальної сфери суспільного досвіду, але процес абсолютно особливий. Він відрізняється від засвоєння знань, умінь, способів дій. Адже тут йдеться про такому освоєнні, в результаті якого відбувається формування нових мотивів і потреб, їх перетворення, супідрядність і так далі. А досягти всього цього шляхом простого засвоєння не можна. Засвоєний мотив в кращому разі мотив, але що не реально діє, тобто мотив не достеменний. Знати, що повинне робити, до чого слід прагнути, – не означає хотіти робити це, дійсно до цього прагнути. Нові потреби і мотиви, а також їх супідрядність виникає в процесі не засвоєння, а переживання, або мешкання. Цей процес завжди відбувається лише в реальному житті людини. Він є завжди емоційно насиченим, часто суб'єктивно творчим.
З думкою про те, що особистістю чоловік не народжується, а стає, згодна зараз більшість психологів. Проте їх точки зору на те, яким законам підкоряється розвиток особистості, значно розходяться. Ці розбіжності стосуються розуміння рушійних сил розвитку, зокрема значення суспільства і різних соціальних груп для розвитку особистості, закономірностей і етапів розвитку, наявності, специфіки і ролі в цьому процесі криз розвитку особистості, можливостей прискорення процесу розвитку і інших питань.
Якщо по відношенню до розвитку пізнавальних процесів можна було сказати, що дитячий вік є вирішальним в їх формуванні, то це тим більше вірно у зв'язку з розвитком особистості. Майже всі основні властивості і особові якості людини складаються в дитинстві, за винятком тих, які отримуються з накопиченням життєвого досвіду і не можуть з'явитися раніше того часу, коли людина досягне певного віку.
У дитинстві складаються основні мотиваційні, інструментальні і стильові риси особистості. Перші відносяться до інтересів людини, до тих цілей і завдань, які він перед собою ставить, до його основних потреб і мотивів поведінки. Інструментальні риси включають засоби досягнення відповідних цілей, що віддаються перевага людиною, задоволення актуальних потреб, а стильові стосуються темпераменту, характеру, способів поведінки, манер. До закінчення школи особа в основному оформляється, і ті індивідуальні особливості персонального характеру, яких дитя набуває в шкільні роки, зазвичай зберігаються в тій або іншій мірі протягом всієї подальшому життю.
Розвиток особистості в дитинстві відбувається під впливом різних соціальних інститутів: сім'ї, школи, позашкільних установ, а також під впливом засобів масової інформації (друк, радіо, телебачення) і живого, безпосереднього спілкування дитяти з довколишніми людьми. У різні вікові періоди особового розвитку кількість соціальних інститутів, що беруть участь у формуванні дитяти як особі, їх виховне значення різні. В процесі розвитку особи дитяти від народження до трьох років домінує сім'я, і його основні особові новоутворення пов'язані в першу чергу з нею. У дошкільному дитинстві до дій сім'ї додається вплив спілкування з однолітками, іншими дорослими людьми, звернення до доступних засобів масової інформації. Зі вступом до школи відкривається новий потужний канал виховної дії на особу дитяти через однолітків, вчителів, шкільні учбові предмети і справи. Розширюється сфера контактів із засобами масової інформації за рахунок читання, різко зростає потік інформації виховного плану, що досягає дитяти і що надає на нього певну дію.
На питання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному, і в різноманітності їх відповідей, а частково і в розбіжності думок із цього приводу виявляється складність самого феномену особи. Кожне з визначень особи, наявних в літературі, заслуговує на те, аби врахувати його у пошуках глобального визначення особистості.
Особистість найчастіше визначають як людини в сукупності його соціальних, придбаних якостей. Це означає, що до особових не належать такі особливості людини, які генотипично або фізіологічно обумовлені, ніяк не залежать від життя в суспільстві. У багатьох визначеннях особи підкреслюється, що до особових не належать психологічні якості людини, що характеризують його пізнавальні процеси або індивідуальний стиль діяльності, за винятком тих, які виявляються в стосунках до людей, в суспільстві. У поняття «особистість» зазвичай включають такі властивості, які є більш менш стійкими і свідчать про індивідуальність людини, визначаючи його значимі для людей вчинки.
4. Основні чинники розвитку особистості
Які ж причини впливають на розвиток особистості, наводять до її занепаду і які причини сприяють її розвитку? На розвиток особистості певний вплив робить природа, що оточує її (місце існування). Тут можна привести що не підлягає сумніву факт, що помірний клімат для розвитку особи є сприятливішим, ніж суворий клімат півночі і жаркий клімат тропіків.
Навряд чи хто-небудь стане оспорювати разом з кліматом важливе значення інших метеорологічних, а рівно і географічних умов. Великі пустелі, малопридатні для людського життя, і все ті місцевості, де людині доводиться витрачати багато сил і енергії на боротьбу з довколишньою природою, не сприяють розвитку особистості.
Рівним чином несприятливі ґрунтові і метеорологічні умови, що характеризуються ендемічним розвитком тих або інших загальних хвороб, не можуть не відбиватися згубно на розвитку особистості, погіршуючи фізичне здоров'я організму.
Першою і основною умовою правильного розвитку особи є природа організму, спадщина його батьків або ті антропологічні особливості, які складають ґрунт для розвитку особи.
Навряд чи хто може сумніватися в значенні раси у вказаному відношенні. Найкращим прикладом може служити той факт, що з трьох людських рас чорна, не дивлячись на свою численність, далеко не досягла тієї міри культурного розвитку, як дві інші раси.
При всій своїй численності представники цієї раси ніколи не грали (за невеликим винятком) важливої ролі в історії. Цей важливий факт не можна не зіставити з тим антропологічним фактом, що місткість черепа і вага мозку цієї раси менші, ніж в двох інших рас, особливо білою. Мені здається, що це не повинно піддаватися яким-небудь сумнівам.
Іншим прикладом впливу антропологічних особливостей на розвиток особи є народи древньої Еллади, що досягли дивної культури і не менш дивного розвитку особи і потім загиблі унаслідок особливих історичних умов.
Коли виникла боротьба за звільнення греків від турецького іга, багато хто уявляв собі, що справа йде про відновлення того ж волелюбного народу, який залишив після себе чудові пам'ятники думки і культури, що зберігаються в різних музеях. Ця думка захоплювала багато, вона збудила симпатії до греків з боку кращих умів того часу, і війна за їх звільнення зробилася відразу популярною в Європі.
Але коли година звільнення настала, що ж виявилося?
Древнього грека з його жвавим розумом і відчуттям, з сильною волею вже не можна було визнати в греках новітньої формації, що володіють іншими якостями. І це тому, що древні греки переродилися в іншу націю, що характеризується іншими антропологічними рисами, вони переродилися частиною унаслідок виселення і рабства, головним же чином унаслідок змішення з іншими племенами.
Отже, не дивлячись на те, що залишилися ті ж географічні умови, які були в Греції і в минулі століття, не дивлячись на те, що центр цивілізації до цих пір залишається, як і раніше, на материку Європи, сучасні нам греки, унаслідок придбаних ними нових антропологічних особливостей в період довгого рабства, мабуть, не обіцяють зробитися великим народом, яким вони поза сумнівом були в давнину.
Наведені приклади показують, що вже в антропологічних особливостях раси криються ті основи, які визначають розвиток особи надалі.
На не меншу увагу заслуговує інший чинник, що впливає на розвиток особи. Це – чинник біологічний, пов'язаний з умовами зачаття і розвитку людського організму.
Тут ми не можемо не відзначити важливого значення в розвитку особи тих елементів, які відомі під назвою звиродніння і які кореняться в умовах несприятливого зачаття і розвитку плоду. Від яких би причин не залежали ці умови – від несприятливої психо- або неврапатичної спадковості, фізичних недоліків, хвороб матері під час зачаття і вагітності, наслідком їх, як ми знаємо, є дегенеративні особливості потомства, які врешті-решт зводяться до розкладання особи і до її занепаду.
Цілком зрозуміло, що розвиток особи як вищого прояву психіки знаходиться залежно від фізичних умов. Це положення не може збуджувати і тіні сумніву, якщо ми візьмемо до уваги тісне співвідношення між фізичним і психічним, між «тілом і душею», як прийнято виражатися.
В усякому разі, не можна не взяти до уваги той факт, що лише гармонійний розвиток тіла і духу забезпечує правильне вдосконалення особи. Якщо фізичний розвиток від природи слабо, якщо людина з раннього віку піддається фізичним знегодам і цілому ряду загальних інфекційних хвороб, особливо із затяжною течією, якщо в той же час у нього розвиваються такі загальні хворобливі поразки, що кореняться в недостатньому і неправильному живленні організму, як анемія, золотуха, рахітизм та інші, то вже повний розквіт особистості буде в тій чи іншій мірі затриманий.
На розвиток особистості роблять істотний вплив несприятливі економічні умови, що наводять послідовно до фізичного ослабання організму, підривають в корені живлення організму і що порушують правильний розвиток мозку, а отже, і особистості.
Далі, важливим чинником, що наводить до розвитку особистості, є суспільна діяльність. Де немає суспільної діяльності, там і немає повного розвитку особистості. Без суспільної діяльності особистість зупиняється на певному рівні свого розвитку; вона є пасивним членом суспільства, позбавленим тій самодіяльності, яка служить заставою нормального розвитку суспільного життя і міцного розвитку державності.
Народи, в яких суспільна діяльність відсутня або слабо розвинена, готують в своєму середовищі менш розвинених і більш пасивних осіб в порівнянні з іншими народами, що врешті-решт відбивається на всіх галузях культури.
До цього треба додати, що природним наслідком відсутності правильно організованої суспільної діяльності у формі самоврядності є неробство і бездіяльність, яка знаходить в цьому випадку особливо сприятливі умови переважно в забезпеченіших класах суспільства. Тим часом неробство, чим би вона не була обумовлена, наводить природним чином до пониження розумової працездатності, до непоправної втрати розумового матеріалу за час бездіяльності, до недостатнього удосконалення нервово-психічних механізмів, що доводиться між іншим також і психометричними дослідженнями. Також неробство наводить до етичного і фізичного звиродніння, особливо якщо до неї приєднуються її природні супутники – алкоголізм, наркоманія, розпусні діяння і інші надмірності. Поступово відбувається деградація особистості.
На не меншу увагу в сенсі розвитку особи заслуговують виховання і навчання.
Як для правильного розвитку тіла необхідне правильне фізичне харчування, так для розумового розвитку, що приводить до розвитку особистості, необхідне живлення духовне. Ясно, що для цілісного розвитку особи правильне виховання і навчання складають істотну основу.
Особливо слід підкреслити ту обставину, що основи майбутньої особистості формуються ще в дошкільному віці, і, отже, правильне і раціональне виховання повинне починатися з перших днів життя людини. Інакше можуть статися істотні зміни в характері особистості, його світогляді (завдяки тим або іншим умовам), що в майбутньому може негативно позначитися як на самій людині, так і на людях, що оточують його.
Також важливу роль у формуванні особистості грає правильний напрям розумового розвитку. Оскільки неуцтво і недолік освіти веде до недорозвиненості особистості.
Під вихованням розуміється цілеспрямований розвиток кожної зростаючої людини як неповторній людській індивідуальності, забезпечення зростання і вдосконалення етичних і творчих сил цієї людини.
Соціальна обумовленість розвитку особистості носить конкретно-історичний характер. Але соціально-історичне формування особи не є пасивним віддзеркаленням суспільних стосунків. Виступаючи і суб'єктом, і результатом суспільних стосунків, особистість формується через її активні суспільні дії, свідомо перетворюючи і довкілля, і саму себе в процесі цілеспрямованої діяльності. Саме в процесі цілеспрямований організовуваній діяльності формується в людині найважливіша, така, що визначає його як розвинену особу потреба в благу іншого.
Цілеспрямоване формування особи людини передбачає її проектування, але не на основі загального для всіх людей шаблону, а відповідно до індивідуального для кожної людини проекту, що враховує його конкретні фізіологічні і психологічні особливості.
Дійсну основу особистості складає те особлива будова діяльностей суб'єкта, яка виникає на певному етапі розвитку його людських зв'язків зі світом.
Формування особистості передбачає розвиток процесу і, відповідно, розвитку дій суб'єкта. Дії, усе більш збагачуючись, як би переростають той круг діяльностей, які вони реалізують, і вступають в протиріччя з породжувачами їх мотивами. В результаті відбувається зрушення мотивів на цілі, зміну їх ієрархії і народження нових мотивів – нового вигляду діяльності; колишні цілі психологічно дискредитуються, а дії, що відповідають ним, або зовсім перестають існувати, або перетворюються на безособові операції.
Звичайно, формування особистості є процесом безперервний, такий, що складається з ряду стадій, що послідовно змінялися, якісні особливості яких залежать від конкретних умов і обставин. Тому, просліджуючи послідовну його течію, ми помічаємо лише окремі зрушення. Але якщо поглянути на нього як би з деякого видалення, то перехід, що знаменує собою справжнє народження особи, виступає як подія, що змінює хід всього подальшого психічного розвитку.
Існують багато явищ, які відзначають цей перехід. Перш за все, це перебудова сфери стосунків до інших людей, до суспільства. Якщо на попередніх стадіях суспільство відкривається в спілкуваннях, що розширюються, з тими, що оточують і тому переважно в своїх персоніфікованих формах, то тепер це положення обертається: довколишні люди усе більш починають виступати через об'єктивні суспільні стосунки. Перехід, про який йде мова, і починає собою зміни, що визначають головне в розвитку особистості, в її долі.
Процес розвитку особистості завжди залишається глибоко індивідуальним, неповторним. Він протікає абсолютно по-різному залежно від конкретно-історичних умов, від приналежності індивіда до того або іншого соціального середовища.
Реальним базисом особистості людини є сукупність його суспільних за своєю природою стосунків до світу, але стосунків, які реалізуються, а вони реалізуються його діяльністю, точніше, сукупністю його багатообразних діяльностей.
Особа як суспільний індивід завжди виконує певну сукупність суспільних функцій. Кожна з цих функцій здійснюється шляхом своєрідної суспільної поведінки, будується у вигляді відомих процедур поведінки і мотивацій, що обумовлюють їх. Ці процедури, мотиви і суспільні функції особи в цілому детерміновані нормами моралі, права і іншими явищами суспільного розвитку. Будь-яка діяльність людини здійснюється в системі об'єктно-суб'єктних стосунків, тобто соціальних зв'язків і взаємозв'язків, які утворюють людину як суспільна істота – особа, суб'єкта і об'єкту історичного процесу.
З багаточисельних, у тому числі не до кінця ще дозволених, питань розвитку особи ми зупинимося на одній, важливій і з філософської, і з конкретно-наукової точки зору проблемі, а саме проблемі рушійної сили розвитку людини. В процесі розвитку сліпі сили потягу організму перетворюються на усвідомлені потреби, інстинктивне пристосування до природи і соціального середовища стає усе більш свідомим і планомірним, включаючим не лише пристосування до дійсності, але і перетворення її.
Відомо, що розвиток є постійна боротьба, що знаходяться в кожен даний момент в певній тимчасовій єдності. Однією із сторін розвитку особи є наростання і збагачення системи її можливостей і потреб (вимог до життя). В той же час пред'являє ряд вимог до людини і надає йому певні можливості дійсність, що оточує його. Боротьба і єдність тут полягає в тому, що життя створює змінні умови (суспільні вимоги і можливості), які стикаються з потребами, що є у людини, і його внутрішніми можливостями і спонукали його до освоєння нового і переробки самого себе, внаслідок чого у нього виникають нові потреби і нові внутрішні можливості. Особа, змінюючись, розвивається, міняється і характер її відношення до дійсності. Залежно від умов розвитку формування особи наводить до різних результатів.
Умови різних суспільних структур визначають і розрізняють особистості.
Оскільки людина відображає і виражає суспільні стосунки, він не самостійний в своїй поведінці і діяльності. Будучи об'єктом, людина в той же час є суб'єктом пізнання і практики. Міра самостійності, звичайно, у різних людей різна. Вона, перш за все, залежить від історії їх розвитку, від політико-економічних і суспільно-педагогічних умов, а також від рівня, який досяг чоловік в процесі розвитку. Самостійність – одна з найважливіших передумов правильного формування особистості.
Суспільні умови формують особу як систему стосунків. Вони визначають як вміст особи, так і її структуру і форму.
Вміст особи включає і наочний вміст досвіду людини, і відношення його як суб'єкта до наочного вмісту, і пов'язану з цим систему цінностей, ідеалів, переконань, що представляють не лише знання, але і спонуку до певної дії.
Формування людини як особистості вимагає від суспільства постійного і свідомо організовуваного вдосконалення системи суспільного виховання, подолання застійних, традиційних, таких, що стихійно склалися форм.
Форму особи характеризують особливості способу здійснення нею свого вмісту, своїх стосунків. Рішучість або нерішучість, сміливість або боязкість, постійність або нестійкість, твердість або податливість, цілісність або непослідовність, гармонійність або внутрішня суперечність – все це зовнішні прояви, форма, співвідношення різних компонентів вмісту особистості.
Становлення людини як особистості пов'язано з відносно високим рівнем нервово-психічного розвитку, необхідним, що є, внутрішньою умовою цього становлення.
Яким же чином можна представити діалектику формування типової в соціально-психологічному сенсі особистості? У різних дослідженнях розкривається роль сім'ї, школи, найближчого оточення в процесі формування особи. Але слід підкреслити, що ні сама по собі сім'я, ні школа і жодне лише найближче соціальне оточення не можуть сформувати фундаментальні, стержневі риси особистості людини. Процес формування особистості не відбувається в ізольованому вузькому середовищі, він здійснюється в контексті більш менш розвиненого спілкування з людьми, суспільними інститутами, різними провідниками масової комунікації. В результаті вольний або мимоволі в тій чи іншій мірі зростаюча людина уловлює, освоює тенденції епохи, характер пануючого сприйняття і розуміння життя. І цей «дух часу» накладає певний відбиток на розвиток і формування особи. Судячи по матеріалах досліджень, і сім'я, і школа, і найближче соціальне оточення, і масові комунікації (радіо, телебачення, преса, інтернет і так далі), узяті окремо, впливають на виникнення важливих і характерних властивостей особи, але не породжують стержневі, фундаментальні риси особи. Особу формує не сукупність окремих чинників, а система таких, що заломлюється через властивості і особливості самої зростаючої особистості.
Розвиток особистості – це, перш за все її соціальний розвиток. Соціальний розвиток веде за собою психічний розвиток. Але це останнє надає сильний вплив на соціальний розвиток психіки, готує і передбачає майбутній суспільний розвиток особистості, визначає його повноцінність.
При дослідженні розвитку особистості для психології початковим є положення про те, що особа розвивається через системи суспільних стосунків. Так звані чинники, що детермінують соціально-психологічний розвиток особистості, починають усе більш системно осмислюватися.
Тим часом вплив на поведінку людини екологічних, соціальних, політичних і інших суспільних стосунків, розпоряджень і норм завжди особовий-психологічно опосередкований, обумовлено внутрішньою позицією людини як суб'єкта реалізації цих стосунків.
Особистість – багатопланова, багаторівнева, багатоякісна освіта. Частина її психічного життя протікає на неусвідомленому рівні, на рівні вільного перебігу асоціацій, спонук, що стихійно склалися, мимовільних «рухів душі» і так далі. Але у міру того як особа, розвиваючись, опановує усе більш досконалі способи перетворення навколишнього світу, вона усе більш виступає як суб'єкт не лише своєї поведінки, але і свого внутрішнього світу, своєму психічному життю. Основна характеристика суб'єкта – переживання людиною себе як суверенного джерела активності, здатного в певних кордонах навмисно здійснювати зміни навколишнього світу і самого себе.
Суспільство на кожному рівні свого розвитку задає особі, що розвивається, деякі загальні принципи сприйняття і інтерпретації світу, визначає значення тих або інших аспектів життя, формує спрямованість на певні цінності. Воно також дає знати, які емоції, в яких ситуаціях і на яких рівнях напруги цінуються або навпаки не схвалюються, пред'являє систему суспільних норм і зразків.
Звичайне становлення особистості відносять до пізніших періодів життя людини – юності, дорослості, інколи до дошкільного віку. Проте особа не просто виявляється на певному етапі розвитку людини, а будується поступово, тому необхідно шукати її витоки на найраніших етапах онтогенезу.
Вже незабаром після народження дитини відбуваються події, що мають важливе значення для формування його майбутньої особистості: становлення спілкування в ході контактів з найближчим оточенням. Спілкування має пряме відношення до розвитку особи дітей тому, що навіть в своїй вихідній безпосередньо-емоційній формі воно наводить до встановлення зв'язків дитяти з довколишніми людьми і виявляється першим компонентом того ансамблю суспільних стосунків, який і складає єство особистості.
При виділенні поняття «індивіда» в психології особистості, перш за все, відповідають на питання, в чому дана людина подібна до всіх інших людей, тобто вказують, що об'єднує дану людину з людським виглядом. Поняття «індивіда» не слід змішувати з протилежним за значенням поняттям «індивідуальністю», за допомогою якого дається відповідь на питання, чим дана людина відрізняється від всіх інших людей. «Індивід» позначає щось цілісне, неділиме. Характеризуючи «особистість», також мають на увазі «цілісність», але таку, яка народжується в суспільстві. Індивідом народжуються, а особою стають. (А.Н. Леонтьев, С.Л. Рубінштейн)
У розвитку особистості виділяють три наступні моменти: индивидные властивості людини як передумови розвитку особистості, соціально-історичний спосіб життя як джерело розвитку особистості і спільна діяльність як підстава здійснення життя особистості в системі суспільних стосунків. За кожним з цих моментів стоять різні і доки недостатньо співвіднесені між собою області вивчення особистості.
Формування і розвиток особистості визначене сукупністю умов соціального існування в дану історичну епоху. Особистість – об'єкт багатьох економічних, політичних, правових, моральних і інших дій на людину суспільства в даний момент його історичного розвитку, отже, на даній стадії розвитку даної суспільно-економічної формації, в певній країні з її національним складом.
Розвиток особистості представляє процес утворення зв'язків, що ускладнюються, збагачуються, заглиблюються, з дійсністю, накопичення в мозку потенціалу дій і переживань. Розвиток особистості – це розвиток психіки, а значить, це розвиток і ускладнення психічних процесів і накопичення досвіду – психічного потенціалу. Досвід здійснюється у формі накопичення:
1. знань
2. навиків
3. умінь
4. стосунків
Висновок
Лише охарактеризувавши основні сили, що впливають на формування особистості, включаючи соціальний напрям освіти і суспільного виховання, тобто, визначивши людину як об'єкт суспільного розвитку, ми можемо зрозуміти внутрішні умови його становлення як суб'єкта суспільного розвитку. У цьому сенсі особистість завжди конкретно-історична, вона продукт своєї епохи і життя країни, сучасник і учасник подій, складових віхи історії суспільства і її власної життєвої дороги.
У висновку я хотів би підвести підсумок своєї роботи, зробити деякий загальний вивід. Отже, формування особистості – це дуже складний процес, що триває все наше життя. Деякі особливості особистості в нас вже закладені при народженні, я кажу про біологічний чинник розвитку особистості, інші ми виробляємо в процесі нашого життя. І в цьому нам допомагає довкілля. Адже середовище грає дуже важливу роль у формуванні особистості. Втім, про це я говорив вище, тому не повторюватимуся. Краще в кінці своєї роботи я спробую відповісти на питання: «Що таке стати особистістю?»
Я думаю, що стати особистістю – це означає, по-перше, зайняти певну життєву, етичну позицію; по-друге, достатньою мірою усвідомлювати її і нести за неї відповідальність; по-третє, затверджувати її своїми вчинками, справами, всім своїм життям. Адже витоки особи, її цінність, нарешті, добра або погана про неї слава зрештою визначаються тим суспільним, етичним значенням, яке вона дійсно виявляє своїм життям.
Література
1) Ананьев Б.Г. Психологічна структура особистості і її становлення в процесі індивідуального розвитку людини. // Психологія особи. Т.2. Хрестоматія. – Самара: Видавництво Будинок «БАХРАХ», 1999, – с. 7–94
2) Ананьев Б.Г. Структура особистості. // Психологія особи в працях вітчизняних психологів. Хрестоматія. / Сост. Куліков А.В. – СПб: Видавництво «Пітер», 2000. – с. 91–95
3) Леонтьев А.Н. Діяльність, свідомість, особистість. // Психологія особистості. Тексти / Під ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузирея. М., Вид-во МГУ, 1982.
4) Леонтьев А.Н. Діяльність, свідомість особистість. М., 1975.
5) Малишев А.А. Психологія особи і малої групи: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Інпроф ЛТД, 1977, -447 с.
6) Маркс До. «Капітал» т. 3, стор. 3
7) Мейлі Р. Факторний аналіз особи // Психологія індивідуальних відмінностей: Тексти. – М., 1982.
8) Немов. Р. З, книга 1. Стр. 336
9) Петровський а.в. і Ярошевський М.Г. Краткий психологічний словник
10) Рубінштейн С.Л. Теоретічеськие питання психології і проблема особи // Психологія особи. Тексти / Під ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузирея. М.: Вид-во МГУ, 1982.
Сікорський І. А. Вопроси нервово-психічної медицини, 1904.
11) Теорія особи З. Фрейда. // Психологія особи. Т.1. Хрестоматія. – Самара: Видавництво Будинок «БАХРАХ», 1999, – с. 75–94
|