|
Вступ
1. Особливості життя письменника як поштовх до написання пригодницьких романів
2. Особливості написання роману "Острів скарбів"
3. Творчість Р. Стівенсона як прояв неоромантизму в літературі
Висновки
Список використаної літератури
ХІХ ст. прийнято називати в Англії вікторіанським. Романтики заявили про нове розуміння мистецтва. Воно повинно було стати природним і не передбачуваним, як саме життя, і відкрити прекрасне – в буденному, вічне – в невловимому та миттєвому. На авансцену вийшло покоління, що сповістило про свою тверду причетність до реалізму. Він господарював в англійській літературі десятки років і створив традицію, що залишилася живою і до сьогодні.
Творчість Стівенсона відносять до неоромантизму, художньої течії, що виникла на рубежі ХІХ – ХХ ст. високі ідеали минулого не втратили своєї сили, але тверезий погляд та тонка іронія говорять про набуту зрілість.
Успіх випав Стівенсонові на перших же його кроках по літературній ниві. І двадцять вісім томів його оповідань, романів, нарисів, листів і віршів давно обросли, як безсмертними квітами, живими донині легендами. Майже ніхто з англійських дослідників Стівенсонового спадку і досі не забуває одної з них — легенди про "Острів Скарбів" та "Гладстона".
За "чарівного майстра ніжної і мрійної прози" визнав Стівенсона, під час найбільшої своєї пишноти, сам вибагливий Оскар Уайльд, щоб згодом, відбуваючи кару у в'язниці, поставити його понад усіх тодішніх англійських письмеників. У листі з Редінгської в'язниці до незрадного друга позбавлений громадських прав Уайльд жахався думки, що вийде на волю, не маючи права назвати своєю власною ні одної книжки. Йому ж хотілося б назвати своїми "Флобера, Стівенсона, Бодлера, Метерлінка, Дюма - батька, Кітса, Марло, Чаттертона, Колріджа, Анатоля Франса, Готьє, Данте, Гете". Нікого з недавнього свого пантеону — ні Рескіна, ні Патера, ні Морріса. Жодного з обох великих своїх сучасників — ні Мередіта, ні Гарді. З англійців своєї доби — тільки Стівенсона, на другому місці, поміж Флобером і Бодлером!
Рання обізнаність з великими водяними просторами і зв’язаний з нею потяг до мандрів — то тільки і був весь спадок, що перепав Стівенсонові-письменнику від фаху його прадідів. Молодший представник славетного будівницького роду прийшов у світ із слабими легенями, хоровитий, нездатний до боротьби з океаном. Навіть шкільна муштра була йому небезпечна, і хоч і ходив він, як годиться змальства до школи, але вчителі, зважаючи на його кволість, воліли розмовляти з ним аніж учити. А втім, коли здоров'я Стівенсонові покращало і відновилась надія, що з його ще буде спадкоємець родової професії, його віддано в інженерську науку. Скоро він так визначився у прикладній механіці, що 1871 р. Единбурзьке товариств мистецтв нагородило його срібною медаллю за розвідку, де він пропонував кілька удосконалень у маякових ліхтарнях. Але поворот хвороби примусив його незабаром, цього разу уже назавжди, зректися будівельних студій. У 1871-му ж році він вступив до Единбурзького університету вивчати право, дістав за чотири роки свої учені титули і навіть якийсь час вважався за серйозного кандидата на професорську керею, берет і кафедру історії та державного права в тому ж університеті. Проте і з цієї другої його кваліфікації теж нічого не вийшло: викладати науку йому не довелося, ані докласти рук до судової тяганини.
Справжнє його життя переходило за кордоном загальновизнаної суспільної користі, поза межами ділових розрахунків, поспіху в справах та статечного побуту. Гаряча кельтська кров запалила з дитинства мрійний огонь у його чорних очах. Так само як морс, роз'ятрювало йому уяву і рідне місто, старовинний Единбург, де гостроверхі темні будинки обступали хмурими періямп цілоденний присмерк переплутаних середньовічних заулків і всю ніч полум'я обрідннх ліхтарів марно змагалося з привидами північних туманів.
До всього того щасливий збіг обставин дав малому Стівенсонові за няньку одну з тих прославлених у письменстві простих жінок, що своїм стихійним розповідним хистом, красою образної народної мови збуджували у вихованцях любов до минулого їхньої батьківщини і підбивали їх на запальні спроби повістрянства. Наслухавшись від Елісон Кенінгем шотландських повір'їв, казок та балад, її палкий учень уже на сьомому році почав сам складати фантастичні оповідання для неї ж, для матері, для численних кузин та кузенів, потім — повні хитро виплетених пригод претензійні історії — для шкільних рукописних журналів.
У 1866 р. відбувся його літературний дебют анонімною брошурою "Історія Пентлендського повстання", а ще через сім літ зав’язав він свій найкращий, діловий і щиросердечний зв’язок, познайомившись із Сіднеєм Коліном, згодом – бездоганним своїм видавцем і найбільшим приятелем.
Першими помітними літературними творами Роберта - Луїса Стівенсона буди добірні етюди в елегантному жанрі тих думок про все і ніщо, друковані в різних часописах, починаючи з 1874 р.. а в ранніх двох книжках – "Подорож углиб країни" (1878) і "З мулом на Севенах" (1879) він записав свої скромні подорожні аказії і враження призбирані під час щорічних мандрівок по Франції, Німеччині та Шотландії. Чуже повітря не тільки вабило до себе бродяжу його вдачу, але було й конче потрібно його сухотним легеням. Йому шкодили суворі шотландські зими, і сонячна Ментона, долини Самбри і Уази, ліси Фонтенбло мали виправляти руївничу роботу півночі.
В одному з візитів до Фонтенбло Стівенсон випадково зустрівся в Барбізоні з пані Осборн, заміжньою американкою, матір'ю двох дітей, що саме тоді розводилася з чоловіком. Коли справи відкликали м-с Осборн додому, в Каліфорнію і закоханий Стівенсон довідався незабаром про її хворобу, то поквапився до Америки. Почасти ощаджаючи свої мізерні кошти, почасти з цікавості митця, жадібного на все незвичне, він їхав на емігрантському пароплаві і в емігрантському ж поїзді перетяв із сходу на західпівнічноамериканський суходіл. Цілу осінь тяглася подорож: її важкі умови зморили письменника вкрай. Дорожні його товариші щоранку потерпали, чи він не вмер уночі. Але Стівенсон переборов недугу, дістався таки до Сан-Франциско і, перехворівши там три чи чотири місяці, здійснив своє бажання - одружився, по весні 1880 року, з жінкою, ради якої замалим не втратив життя.
З осені 1882, видавши перед тим збірку "Нові арабські ночі" (1882) і друкуючи в дитячому журналі "Острів Скарбів" (1881—1882), Стівенсон оселився у Франції, спершу поблизу Марселя, потім у віллі Гієра. В затишній
"Самотині" його вінчала слава виданого 1883 р. окремою книжкою "Острова Скарбів", тут же правилася коректа "Скватерів Сіліверадо" (1883), та повний напад хвороби, небезпечніший за всі попередні, знищив його широкі літературні плани, викохані в пресвітлі дні гаданого одужання, знову прикувавши його до ліжка. В липні 1884 р. дружина відвезла хворого чоловіка до Англії. З цього часу по серпень 1887р. Стівепсоп жив у Бавриємусі, одному з англійських курортів. Романи "Принц Отто" (1885) та "Викрадений" (1886), повість "Химерна пригода з доктором Джекілом і містером Гайдом" (1886) і два томи віршів — такий був його доробок за це триліття цілковитого фізичного знесилення. Року 1887 помер старий будівник маяків. З батьковою смертю обірвалися найміцніші зв’язки, що тримали Стівенсона у вадливій йому Європі, і він надумав безповоротно проміняти її на ласкавіші ширини другої півкулі. 17-го серпня вирушив він з Лондона до Нью-Йорка, разом з дружиною, матір’ю та пасербком Ллойдом Осборном, для якого нещодавно писав "Острів Скарбів", а тепер знайшов у ньому незамінного секретаря і співробітника. Відпочинок у Нью - порті. зимовий сезон у глибині Нью-Йоркського штату, в санаторіі біля гірського озера Саранак - увесь час невтомно за працею, — потім скількись - тижнів на узбережжі Нью-Джерсі, тоді, влітку 1888 - поворот до Каліфорнії, у Сан-Франциско.
Почате, як мандрівка для розваги, плавання по Тихому океані перетворилося для Стівенсона на добровільне довічне вигнання в інший світ і попередню добу в історії. Корабель взяв напрямок на Маркізькі острови, навідався до Таїті і наостанку, у підсумок піврічного рейсу, приставив мандрівників на Гаваї. В Гонолулу був Стівенсон перші свої океанські зиму та весну, закінчуючи тут доведений до половини в Америці роман "Володар Баллантре" (1889). Ще півроку кружляння в Південних морях, і Стівенсон сходить на берег Самоа, щоб завітавши сюди незабаром вдруге, знайти тут собі нову Батьківщину, що подарує йому чотири роки здоров'я, бадьорості і майже безхмарного щастя, і стане, проте, його могилою.
Уважний та енергійний, він використати кожну нагоду, щоб увібрати в свій мистецький досвід усю рясність фарб острівного мікрокосму, пробитись у світло й тінь його казки. Крім "Листів з Вайліми", три написані "Вечірні розмови на острові" (1893), "Рятівник запащених суден" (1892) – свідчать про Стівенсонову неабияку працьовитість.
Саме ці твори найяскравіше свідчать, яке було йому чуже його коло. В них додержуються черги дати другої половини ХІХ ст., в них майорять назви сучасних європейських і американських міст.
Історія створення найкращого роману Стівенсона "Острів скарбів" широко відома. Одного разу разом із своїм пасинком Ллойдом він намалював карту острова скарбів, який приховував скарби капітана Флінта; зав’язалася гра, а вже з неї виріс літературний шедевр – "Острів скарбів". Дія відбувається у ХVІІІ ст. розповідь ведеться від особи відважного та кмітливого хлопчика Джима, учасника пошуку скарбів, за якими герої відправляються на шхуні "Іспаньйола". Корабель потрапляє до рук піратів, яким керує одноногий Джон Сільвер, але Джиму вдається дізнатися про їх змову. Багато небезпечних пригод приходиться пережити мандрівникам, що змагаються з піратами в полюванні за вдачею.
Побоюючись за свою репутацію серйозного письменника, Стівенсон спочатку друкував роман в журналі для підлітків і під псевдонімом. Неочікуваний успіх розсіяв сумніви, і вже на окремому виданні 1883 р. стояло справжнє ім’я письменника. Роман приніс автору світову славу і зразу ж став класикою пригодницького жанру.
Не дивлячись на те, що і сьогодні такі слова, як "пірати", "скарби", "безлюдний острів", можуть вразити уяву юного читача, секрет успіху роману криється все таки не тільки в захоплюючому сюжеті. З перших же рядків роману ми відкриваємо друга в особі хлопчика Джима. Його попросили розповісти "всю історію, з самого початку до кінця, не приховуючи ніяких подробиць", і він чесно виконує обіцянку, пропонуючи майже документальний звіт. Цей тон простої послідовної розповіді Стівенсон успадкував від Д. Дефо, автора "Робінзона Рузо". Жива та безхитрісно розповідь хлопчика примушує читача дивитися на події очами Джима, співчувати йому і з невтомною увагою слідкувати за його пригодами. Стівенсон як майстер передав незрозумілість підлітка, який потрапляє в складний світ дорослих, де добро та зло так перемішані, що необхідна напружлива робота розуму та серця, щоб навчитися відрізняти одне від одного.
Джим не виставляє себе героєм, хоча йому не раз вдається рятувати стан речей. Діючи під впливом імпульсу, він часто не знаходить пояснення своїм вчинкам і то соромиться, то пишається їх несподіваними наслідками; погано, що залишив табір, однак захопив корабель. Вчинки дорослих не менш протирічні і розібратися в них Джиму ще важче. Здивування – ось почуття, що супроводжує його розповідь.
Біллі Бонс, п’яниця, що приніс нещастя в дім Джима, викликає співчуття, коли стає безсильною жертвою помсти піратів. Сквайр Трелоні веде себе як дитина, легковажно довіряючи корабель шайці розбійників. А головна загадка для хлопчика – довгий Джон Сільвер. Саме його чарівності піддаються і тре лоні, і доктор Смол лет, і сам Джим. Злодій зовсім не простий, він відрізняється неабияким хистом. Іноді хлопчик відверто захоплюється його спритністю та мужністю, та й сам Сільвер ставиться до Джима з теплом, особливо коли їм разом приходиться протистояти бандитам.
Психологічне багатство персонажів посилює гостроту сюжету. Стівенсон не відпускає увагу читача, кожен раз починаючи новий епізод не спочатку, а в кінці глави. В романі немає великих описів природи, які втомлюють, філософських роздумів і, головне, відсутні наставляння, але це тільки допомагає зрозуміти, який моральний урок хлопчик виніс з перенесених випробувань.
Щоб оцінити авторську майстерність, порівняємо перший та останній абзаци книги. Джим пояснює: "Вказувати, де знаходиться цей острів, сьогодні ще не можливо, так як і тепер там зберігаються скарби, яких ми не вивезли". Читач заінтригований, але епілог обманює очікування. Нових пригодницьких мандрів не буде. Золото втратило свою привабливість: "Кожен з нас отримав свою долю скарбів. Одні розпорядилися багатством з розумом, а інші, напроти, безглуздо, у відповідності до свого темпераменту". Говорячи про інших, Джим не слова не сказав про себе. Уважний читач повинен сам примітити, що протягом всього роману Джим не намагається заволодіти скарбами, не будує ніяких планів збагачення. Він і тепер вірить: "Інша частина скарбу – срібло у злитках та зброя – все ще лежить там, де її закопав покійний Флінт. І по – моєму, нехай собі лежить. Тепер мене ні чим не заманити на цей проклятий острів. До сих пір мені сняться ночами буруни, що розбиваються об берег острова, і я схоплююсь із ліжка, коли мені ввижається голос капітана Флінта: "Піастри! Піастри! Піастри!".
В такій же манері і теж від особи хлопчика написані два інших пригодницьких Романа – "Викрадений" (1886) та "Катріона" (1893). Дія першого відбувається на фоні реальних історичних подій ХVІІІ ст. Головний герой, Девід Бел фур, переживає багато втрат через те, що його дядько, мерзотник, хоче відібрати маєток, який належить племіннику. Девіда викрадають і відправляють до Америки; дорогою він при незвичних обставинах знаходить свого вірного товариша. Корабель, на якому вони пливуть, розбивається, але, подолавши багато перепон, друзі врятовуються, і Девід отримує відновлення своїх прав.
В романі "Катріона" розповідається, як Девід Бел фур, ризикуючи власним життям і свободою, намагається врятувати від смерті несправедливо засуджену людину, а також про любов героя до катіони, внучці Роб Роя, національного героя Шотландії.
Із воїх мандрівок у минувшину рідного краю не привіз Стівенсон описів багатших на щось коштовне, ніж цілковита правдивість. І трилогія – "Викрадений", "Катіона" та "Володар Балантре" збудована з відгомону якобінського повстання.
Але ж було у колишніх століттях, щось таке, що вабило Стівенсона найбільше і нагадувало йому про дитинство і це щось було море. Так над усяке порівняння більше була йому до вподоби дика краса і потужніша міць океану тих давен, коли тільки легкі вітри льники ледве торкалися його поверхні і хрип пароплавних гудків не порушував його спокою, не лунав укупі з голосами його штормів. Цьому господареві стародавнього мореплавства присвятив Стівенсон багато сторінок у своїх пригодницьких романах.
Не втім полягає сила оповідання, з чого воно складене, а залежить від того, як його складено. Є безперервна спадковість, що пов’язує кровними зв’язками літературні твори поміж собою, наступні з попередніми, попередні з наступними сама впадає в око спорідненість Стівенсона з Дефо, і не менш наочні нитки тягнуться від Стівенсона в новітнє письменство.
Отже, треба добре попоратися коло пережитків літературної традиції, щоб вилити їх у нові форми, і тільки винятковий хист спроможен потьмарити перешотвори своїм новаторством.
Те, що ми об’єднуємо одною назвою "роман", англійці віддають двома словами. Одно, дуже давнє - романсе - прикладається до таких більших обсягом прозових художніх творів, де спостереження переважає уяви і в центрі оповідання стоїть наступність подій, а не розвій характерів, тобто до роману романтичного. Друге слово, пізніше, — новел — рівнозначне з нашим "реалістичний роман"; XVIII вік, вихідний момент в історії цього розгалуження роману на англійському ґрунті, був часом несформованого хаосу перших днів творіння.
В оці роки, коли занепадала новелапрокидався неоромантичний роман, в гарячий час літературного розбрату, і вирушив "третій світовий шотландець", один з тієї романтичної молоді, у свої уявні мандри. Темпераментом Стівенсон не належав до хитачів будь-якими основами, отже красномовні маніфести не супроводили ні першої його ескапади, ні дальших від’їздів . Не втручаючись у баталію за відсвіження письменства, байдужий до примх літературної моли, він звернувся через голови розпалених суперечників до молодих сил своєї доби, зачарував дітей і порушив те дитяче, що не вмирає в жодній дорослій людині. Повні всяких можливих пригод, здебільшого цілком правдоподібних, тільки "розташованих щільніше, ніж те буває в житті", описи його мрійливих подорожей мали, на його думку, впливати на читачеві нерви так само, як переміна повітря діє на фізичне здоров'я, "Без найменшої незручності транзиту" читач такої книжки втікає (разом з її автором від набридлого їм обом оточення, бачить безліч дивних і подивугідних речей, зустрічається з одчайдушними стільчаками, з чарівними красунями, і нарешті, перемігши за годину дозвілля непереборні, здавалося, перешкоди, дістається вдоволений до жаданого "раю повінчаного кохання".
Секрет такого втягання зовнішнього околу у вимисли фантазії відомий кожному романтикові, і початкуючий Стівенсон у "Нових арабських ночах" пішов тією ж дорогою, яку перейшли попередні великі містифікатори XIX віку - Гофман і Едгар По, і Шарль Нодьє, і стільки інших. У вікторіанському Лондоні він оселив новітнього Гарун ар-Рашида – "богемського принца" Флорізеля, відвідав разом з ним непевні столичні кубла, набрався через нього всякого клопоту, коли ж вийшла призначена на розвагу година дозвілля, то збувся вдух вельможного виплоду своєї уяви, використавши "останню революцію", що скинула принца з престолу і примусила стояти за прилавком у тютюновій крамниці. І потім, уже підвладний ненаситнішим прагненням, не раз повертався Стівенсон на ті перехрестя, де буденщина стикається з незвичайним. Він натрапляв на них скрізь і не пускаючись у дуже далеку дорогу, бо вмів будити від сну зачаровані країни і знав, як зрушити речі з їх удаваного заціпеніння. В тому ж таки Лондоні він обернув доктора Джекіла в містера Гайда так подібно, що мусив був стерпіти закид парадоксального Вайлда в занепаді свого колишнього містифікаторського хисту. Йому не важко було запродати дияволові душу наймички Дженет і підняти з небуття проти жаги іспанки Олальї всіх її предків (сюжет двох оповідань із збірки "Веселі хлопці", 1887). На цілий роман стало йому пригод у Грюневальді, — якомусь царстві, — ще одного володаря — принца Отто. Навіть опинившись серед чужого оточення Океанії, не зрікся він спроби додати казкового до власних її казок. Написані там два оповідання "Вечірні розмови на острові" – "Сатанинська пляшка" та "Острів голосів" гідно довершили цикл Стівенсонової фантастики повсякденного.
Отже, можемо зазначити, що твори Роберта Стівенсона вражають своєю цікавістю і дивують безмежною натхненністю їх автора. Протримавши читача за допомогою тонких способів художнього впливу в неослабленому напруженні аж до останніх сторінок, Стівенсон швидкою і легкою ходою простує до втішного кінця. Майже кожна з його при мрійливих подорожей закінчувалася щасливо, - навіщо накопичувати на власні читачеві злидні злигодні уявні? Всі побиті кораблі повинні знов дістатися під розвинутими вітрилами до своєї гавані. Бо закінчуються мандрівки зустріччю закоханих.
"Море, світло, стрімки береги, гостроверхі гори, тінь навислих лісів, безугавний гомін прибою біля рифів, жінки, первісніші за Єву, тьма, борвій, тремтіння щогл, скрегіт блоків, рев води і шалений мисливець шторму слід у слід за ланею – шхуною, що немов збожеволіла; рубаки Червоної та Білої троянд у залізі та криці, похмурі морські капітани у трикутних капелюхах, головорізи – пірати, вся портова потолоч, каверзні нотарі, гоноровиті сквайри, мрійні леді, горді горянки; мандрівні прапори пташиного лету, безмежна ваблива далечінь широких, рівних, безкрайніх шляхів і вічна пісня, що владно співала в серцях далеких наших предків і закликає нас до мандрів, - чого ще можна вимагати від одного письменника! Молодь прийняла його скрізь, відразу й назавжди, і українські залюбки. А над літнім, старим і спорохнілим, позначеним тавром труда, розчарувань і втоми, війне з його творів на хвилину, як мріяв Роберт Стівенсон, повітря молодощів наших, повітря нашого дитинства.
1. Калинович М. Вітер молодощів наших // Зарубіжна література. – 1998. – 3 44. – С. 4 – 5
2. Киреев Р. Остров Стивенсона6 он же остров сокровищ // Труд. – 1996. – 5 января. – С. 9
3. Олдингтон Р. Стивенсон. М., 1973 Стивенсон Р.Л. Собрание сочинений, тт. 1–5. М., 1981 Набоков В.В. Р.Л.Стивенсон // Набоков В.В. Лекции по зарубежной литературе. М., 1998
4. Система уроків за романом Р. Л. Стівенсона "Острів скарбів" // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2001. - № 9. – С. 6 – 10
5. Стивенсон Остров сокровищ. – М., 1989
6. Энциклопедия для детей. Том 15. всемирная литература. Ч. 2. ХІХ и ХХ века. – М., 2002
|