Курсовая работа: Періодизація історії міжнародного права

Періодизація історії міжнародного права

Зміст

1. Виникнення міжнародного права і періодизація його історії

2. Міжнародне право давнього періоду

3. Міжнародне право середніх віків

4. Буржуазний період розвитку міжнародного права

5. Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

Література

1. Виникнення міжнародного права і періодизація його історії

В науці міжнародного права існує безліч різноманітних визначень міжнародного права і його сутності. Іноді навіть складається враження, що майже кожен вчений або навіть юрист-практик має власне уявлення стосовно того, чим є за своєю суттю це право.

Розуміння будь-якого поняття починається з його визначення. У світовій юридичній літературі існують різні підходи до визначення міжнародного публічного права, які відображають філософські, концептуальні та наукові погляди його розуміння. Сам вираз jus gentium (право народів) використовувався ще у римському праві і означав сукупність норм, що регулювали відносини між народами. Слід підкреслити, що в дослідженнях римського права дуже часто правом народів називалося те, чого додержувалися тільки деякі цивілізовані народи, але воно не було основою будь-якої угоди. За висловом Г. Гроція, право народів періоду римського права являло собою лише предмет взаємного наслідування або ж випадкового запозичення одними народами в інших

Термін «міжнародне право» вперше був ужитий Ієремією Бентамом у 1780 p. в його праці «Introduction to the Principles of Morals and Legislation». Приблизно від 1840p. в англійських та романських мовах він змінив старішу термінологію «law of nations» (англ.) або «droid de gens» (фр.) (право народів»), яка походить від концепції jus gentium рим-ського права і праць Цицерона. Німецькою, голландською, скандинавськими та слов'янськими мовами стара термінологія вживається й досі («Volkerrecht», «Volkenrecht» тощо).

У будь-якому разі не зважаючи на те, що зростаюча глобальна взаємозалежність та поява нових гравців на міжнародному рівні принижують роль держави в міжнародних справах, міжнародне право й досі переважно робиться і впроваджується саме державами. Міжнародні організації повинні значною мірою залежати від цих територіальних одиниць та згоди їх урядів підтримувати їх. Лише держави можуть бути членами ООН, лише держави мають право скликати Раду Безпеки ООН у разі виникнення загрози миру та безпеці, лише держави можуть бути сторонами в спірних процесах у Міжнародному суді, і лише держави можуть подавати позов від імені своїх громадян, що потерпіли від дій іншої держави, за умови відсутності угоди про інше. Інакше кажучи, міжнародна юридична система й досі насамперед орієнтована на міжнародну спільноту держав, представлених урядами. Міжнародне публічне право покликане закріпити нормативну основу для міжнародного співробітництва його суб’єктів, насамперед держав. Тому, відповідно, цілі міжнародного публічного права слід виводити із основних цілей міжнародного співробітництва держав на сучасному етапі, закріплених ст. 1 Статуту Організації Об'єднаних Націй. Це такі цілі, як:

-підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання загрозі миру та усунення її, а також для придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами згідно з принципами справедливості й міжнародного права улагодження чи розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

-розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності і самовизначення народів, и також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру.

-здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо

Зміст названих цілей визначає те, що їх можна досягти тільки шляхом спілкування між собою держав відповідно до принципів міжнародного права. Такі міжнародні відносини з приводу вирішення економічних, соціальних, гуманітарних та інших проблем зумовлюють появу їхнього регулятора: юридично обов'язкових правил, норм поведінки для учасників цих відносин. Відбувається процес виникнення норм міжнародного права, які в свою чергу регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права між собою. При цьому не можна допускати ототожнення міжнародного публічного права як сукупності правових норм з суспільними відносинами, які ними регулюються. Міжнародне право є особливою системою права. Його особливості спричинені наступним. Не вирішене питання про те, чи може міжнародне право мати назву «права» у вузькому розумінні слова. Спір ґрунтується на обґрунтуванні відсутності санкцій у випадках порушення міжнародних правових норм у порівнянні з національним правом і часто зосереджується на питанні, чи є міжнародне право саме «правом» з огляду на проблеми ефективності та застосування міжнародного права. У поглядах на зовнішню політику прихильників школи «реалістів», яка особливого значення в міжнародних відносинах надає силі та національним інтересам і яка пов'язана з іменами Моргентау, Кеннана, а також знайшла відбиток в останній книзі Генрі Кіссінджера, ще й досі домінує зменшувальне уявлення про міжнародне право.

Безумовно, зважаючи на вирішальну важливість військових, економічних, політичних та ідеологічних чинників держави, дійсні роль і спроможність міжнародного права в регулюванні відносин між державами не можна перебільшувати. Проте, слід прийняти до уваги, що через зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їх взаємовідносин на підставі взаємності функція міжнародного права в структуризації міжнародної системи посилилася. Через це спори між державами звичайно супроводжуються посиланнями — у цьому випадку природно часто суперечними — на міжнародне право.

Як відомо, у процесі історичного розвитку право розуміли по-різному: як волю божу, як вимогу розуму, як вимогу справедливості, як приписи державної влади тощо. Ще й досі немає єдиної думки про те, чи охоплює право інші компоненти, крім норм, що мають юридично обов'язковий характер. При цьому воно завжди розглядалося як сукупність норм. Таке розуміння права перейшло і в науку міжнародного права, де міра визначеності змісту його норм трансформувалася від міжнародного звичаю як такого до міжнародних договорів, до резолюцій міжнародних організацій та інших міжнародних документів.

Походження міжнародного права є предметом спору серед вчених. Деякі автори починають розгляд відносин та угод між політичними правовими одиницями від давніх часів (III ст. до н.е.), включаючи до класичну давнину на Близькому Сході, Стародавні Грецію та Персію та римсько-елліністичний період. Домінуюча точка зору при вивченні міжнародного права полягає в тому, що воно виникло в Європі протягом періоду після Вестфальського миру (1648), який поклав край Тридцятирічній війні.

Щоб запобігти враженню про євроцентристський підхід і пояснити, що розвиток норм і засад міжнародного права був не тільки європейською справою, слід наголосити на регіональному розвиткові міжнародного права в Африці, на Далекому Сході, в ісламському світі, Латинській Америці та Південно-Східній Азії.

Як зазначив Р.П. Анаид, неслушно припускати, що міжнародне право розвивалось лише протягом чотирьох або п'яти сторіч і лише в Європі, або що монополія щодо установлення правових норм для регулювання міждержавної поведінки належала християнській цивілізації.

Як підкреслює Маджид Хаддурі, в кожній цивілізації людство прагнуло розвити в собі спільноту політичних правових, одиниць — сім'ю країн, взаємовідносини котрих регулювались низкою заснованих на звичаях норм і практик, а не бути однією країною з одним органом влади та однією системою права. Декілька сімей країн існували або співіснували в таких районах, як стародавні Близький Схід, Греція та Рим, Китай, ісламський і західний християнський світ, де принаймні одна відмінна цивілізація набула розвитку в кожному з них. У межах кожної цивілізації було розвинуто сукупність правових засад і норм, що регулювали поведінку країн у відносинах поміж ними за часів миру та війни

Однозначним є те, що виникнення міжнародного права пов’язане з періодами еволюції людської цивілізації і розвитком міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежено панував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю – обраністю серед інших народів. Тому держави стародавнього світу перебували між собою більше у стані війни ніж у мирі.

Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Проте, важливо враховувати "психологічну рису первісного життя усіх народів", яка полягала у прагненні будь-якого народу того історичного періоду не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б виключала будь-яке втручання ззовні (наприклад, спорудження у Великої китайської стіни). Така ж психологічна риса була властива стародавнім грекам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю

У питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії:

- період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом);

- одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється);

- середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р. (у цей період сфера дії міжнародного права ще більш розширюється.

Але є і четверта версія (вельми ортодоксальна), наприклад, І.І.Лукашук, визнаючи, з одного боку, початок розвитку міжнародного права із середини середньовіччя, вважає все-таки, що "реальне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p.", а до цього мова може йти лише про його передісторію (з кінця середніх віків), а все XIX століття він називає періодом розвитку фіктивного міжнародного права. Виходячи з цього, утворюються наступна періодизація історії міжнародного права:

- Міжнародне право стародавнього світу (4 тис. до н.е. - 476 р. н. е.). Цьому періоду відповідає рабовласницький лад суспільно - економічної формації.

- 476 - 1648 рр. - міжнародне право середніх віків - феодальна суспільно - економічна формація.

- 1648 - 1917рр. - класичне міжнародне право, характерне становленням капіталістичного способу виробництва.

- Міжнародне право ХХ століття : 1917 - кін. ХХ ст.

2. Міжнародне право давнього періоду

Міжнародне право почало складатися на Близькому Сході. Саме там в 4 тис. до н. е. утворилися давні держави, в процесі взаємодії між якими, і формувалися перші міждержавні правові норми.

Рабовласницький період характерний тим, що:

- кожна держава ставила себе в центр розвитку людства і в зв'язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені. Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;

- раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;

- єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;

- егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права.

Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін.

Загалом, у рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права обумовлені тим, що, хоча держави і були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н. е., багато істориків-правознавців період появи Законів Ману відносять до 2-го і навіть 3-го тисячоліття до н. є.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічні положення можна знайти у стародавніх римлян і греків. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів "Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим" лягла в основу нині діючого принципу "pacta sunt servanda" ("Договори повинні дотримуватися"). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.

Найдавнішим міжнародно-правовим актом вважається договір, укладений між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма в 3100 році до н. е. Договір фіксував державний кордон та його недоторканість. Згідно цієї угоди, суперечності повинні були розв’язуватися мирним шляхом на основі арбітражу. Обов’язковість виконання гарантувалася клятвами Богам.

Ще одним з перших договорів є договір хетського царя Хаттушиля ІІІ з єгипетським фараоном Рамзесом ІІ. Цей договір містив в собімір та братерство обох народів, взаємо підтримку одного одним у війні проти загарбників та видачу рабів - втікачів.

В період зародження норм міжнародного права його суб’єктами в Стародавньому Єгипті були фараони, царі, та інші правителі, що було обумовлено формами держав. В Індії ж взагалі не було рівності суб’єктів міжнародного права. Внаслідок цього з’явився інститут визнання, і держава, яка отримувала такий інститут, визнавалася незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. В Стародавній Греції суб’єктом міжнародного права був кожний поліс, оскільки це були міста - держави, які володіли виключною автономією. Поліс мав право вести дипломатичні стосунки, оголошувати війну та укладати мир.

Головним засобом ведення зовнішньої політики були війни. В Єгипті під час війни панувало юридично необмежене свавілля. Переможені та їх власність, як здобич, переходили до власності переможця. В Індії звичаї та права війни були найбільш розвиненими, вони були закріплені в законах “Ману” та “Артхашастра”. Але якщо війна і рахувалася за правомірну дію, вона всеж не вважалася бажаною. Саме в Індії виникли перші юридичні правила про ведення війни на морі. Аналогічно складалися норми в Китаї , але вони мали свою специфіку. Принцип “поїдання земель сусідів” отримав тут найрозповсюдженіше використання.

Стосовно Греції, вона сприймала війну як боротьбу всьіх громадян одного поліса з усіма громадянами іншого. Вбивство мирного населення було законним, не існувало також принципів утримання військовополонених. Але греки вже використовували сан нейтралітету (тільки під час війни) та невтручання ( і в мирний час).

В Римі ж, давній фортеці права, всі війни вважалися справедливими. Війни, вважалося, велися по волі Богів. Внаслідок цього, війни не були обмежені якимось юридичними обмеженнями. З цього пішла жорстокість риської армії, яка не жаліла нікого. Навіть храми підлягали нападам та спустошенням.

Стародавні греки не мали інституту постійного дипломатичного представництва і частіше за все посольства носили разовий характер. Посли отримували документи, які підтверджували їх офіційний статус та уповноважували на право ведення переговорів. Документ мав вигляд подвійних, натертих воском дощечок та називався дипломом. Недоторканість послів була загальноприйнятою, її порушення могло призвести до війни. Посли “знаходилися під охороною Богів” та також мали недоторканість. Від послів вимагалося вміння вести переговори та укладати угоди про мир, об’єднання та взаємодопомогу.

Пізніше зустрічаються договори про торгівлю та права іноземців, безправне становище яких було значною перешкодою в розвитку торгівельних відносин. Найяскравішим прикладом тут була Греція. Греки мали інститут піроксенів (покровителів), який на початку свого розвитку мав особистий характер. Згодом цей інститут набув державні ознаки. Проксен був захисником іноземців у власному полісі. В Римі була створена посада praetor peregrinus, який визначав принципи та норми, що пов’язані з статусом іноземців та їх перебуванням в Римі. Він також вирішував спори між ними. З вищезазначених інститутів і сформувалося пізніше консульське право.

В цей же час в Китаї та Індії були відомі різноманітні форми посередництва тта арбітражних судів. В 546 р. до н. е. був скликаний загально китайський конгрес, згідно з яким було ухвалено договір про ненапад - мирне вирішення спорів, шляхом звернення сторін до арбітражу.

Завершується період міжнародного права Стародавнього світу падінням Західної Римської імперії в 476 р. н.е. До цього часу Рим увібрав у себе всі існуючи тоді інститути міжнародного права та доповнив їх своїми специфічними рисами. Наприклад, договір про піклування, що передбачав завчасне віддавання зброї, вождів та заручників. Переможена сторона залишалася разом з тим суб’єктом міжнародного права. З подальшим розвитком, такий договір укладався і в мирний час. Держави, які отримували його, ставали союзниками Риму. Існував також договір перемир’я, який підписувався командуючим армії, консулом або легатом та вступав у силу одразу, але тільки умовно. Для реальної дії договір підлягав подальшій ратифікації.

Таким чином закінчується перший і головний період становлення міжнародного права.

3. Міжнародне право середніх віків

Міжнародне право середніх віків свій розвиток отримало після падіння Західної Римської імперії та останнього римського імператора Ромула Августа.

У 476 р. останній імператор Західної Римської імперії Рому Август був позбавлений варварами влади. І хоча ще тривалий час існувала Східна Римська імперія на чолі з Візантією, в якій зберігалося рабство, у Європі починали переважати феодальні відносини.

Такий розвиток подій не міг не позначитись на розвитку міжнародного права. Насамперед це позначилося на зміні кола суб'єктів міжнародного права. За рахунок визволення від римської залежності ряду держав, з одного боку, і в силу розвитку воєнної могутності ряду державних утворень, які раніше не відігравали помітної ролі на міжнародній арені, з іншого, кількість суб'єктів міжнародного права стала швидко збільшуватися.

Так, поряд із Персією, Карфагеном та іншими, раніше відносно самостійними, державами з'явилися на основі воєнного союзу етнічно близьких племен такі державні утворення, як царства гунів, вестготів, аварів та ін. Поява нових суб'єктів міжнародного права сприяла розвитку і вдосконаленню старих і появі нових інститутів міжнародного права.

Оскільки нові суб'єкти міжнародного права у своїй основі були варварськими і раніше залежними від Риму, то вони найчастіше використовували інститути, що вже існували в Римському праві народів: право договорів, посольське право, право війни та ін. Однак згодом під впливом релігії, особливо християнської, зміст названих інститутів Римського права народів розширювався, деталізувався, видозмінювався і з'явилися нові інститути.

Насамперед це стосувалося обсягу правосуб'єктності суб'єктів міжнародного права, особливо нових, оскільки період раннього феодалізму характеризувався великою роздробленістю феодальних володінь і дуже розвиненою ієрархією, продиктованою дією інститутів сюзеренітету і васалітету. Це зумовило відхід від принципу рівності суверенів і, хоча на Карфагенському соборі 438 р. й обговорювалися ці питання, своєрідна феодальна вольниця ще довгий час перешкоджала становленню принципу суверенної рівності держав.

Найбільш визнаним сюзереном і, отже, верховним світським главою всіх християнських держав був імператор Західної Римської імперії (поки вона існувала і зберігала силу). Поряд із ним визнавалася влада Римського папи. Поряд із папою як суб'єкти міжнародного права визнавались і деякі високопоставлені священнослужителі - прелати. Все це ускладнювало розвиток принципу суверенної рівності держав. Феодальна роздробленість не сприяла також і розвитку інших інститутів міжнародного права, оскільки найбільш значні феодали самостійно вели свої справи на міжнародній арені, використовуючи при цьому, насамперед, силовий тиск, і навіть вели приватні війни, у яких діяли винятково в особистих інтересах, нехтуючи будь-якими правилами ведення воєнних дій.

Згодом приватні війни були заборонені. Сваволя дрібних феодалів поступово скорочувалась, і в Європі розвивався процес зміцнення суб'єктів міжнародного права. Маються на увазі, з одного боку, утворення сильних держав, таких, як держава франків, особливо в період правління Карла Великого (кінець VIII - початок IX ст.), з іншого - поява ряду державоподібних об'єднань германських князівств, посилення впливу короля Англії, розвиток торговельно-військових союзів італійських міст на чолі з Генуєю, Венецією, а також вихід на міжнародну арену Київської Русі (X ст.) та ін.

У цих умовах подальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольського права, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольських місій, розширюється географія їхньої акредитації в різних державах на постійній основі, що сприяє утворенню постійного дипломатичного корпусу з визначенням його прав, пільг і привілеїв. Особлива увага приділяється розвитку дипломатичного церемоніалу, в розробці якого тон задає Візантія.

Починаючи з IX століття, вищі дипломатичні представники стали одержувати різні ранги: легатів, нунціїв - представників Римського папи, прокураторів, послів, повноважних представників, комісарів і т.п.

З середини XIII ст. починає розвиватися консульське право (як частина дипломатичного права), у функції якого став входити захист інтересів своїх громадян на території іноземної держави. Однак, на відміну від послів, що представляють державу і призначаються нею, консули спочатку призначалися окремими органами купців, мореплавців та ін. Діяли консули за згодою місцевої влади й особливими привілеями не користувалися. їхній імунітет став визнаватися після того, як консульства були визнані державними установами.

Розширення торговельних зв'язків сприяло розвитку права міжнародних договорів. На базі цих договорів виникають союзи в торговельних цілях. У такі союзи стали об'єднуватися міста-республіки, спочатку італійські, потім - на півночі Європи.

Договори, особливо між державами, спочатку - з метою забезпечення, скріплювалися клятвами, потім особистими печатками правителів та обміном заручниками з членів правлячої династії. Так, у 1526 р. під час підписання Мадридського миру іспанський король Франциск І віддав французькому королю Карлові V в заставу своїх синів (через три роки їх викупив). Як заставу іноді використовували і території. Відомо, що Генуя в забезпечення своїх договірних зобов'язань віддала Франції в заставу острів Корсика, який після невиконання Генуєю умов договору залишився у володінні французького короля.

Поряд із цими видами забезпечення міжнародних договорів розвивалася практика гарантій із боку третіх осіб (держав). Особливо шанувалися гарантії, дані Римським папою, який своєю буллою 1493 р. підтвердив договір Іспанії та Португалії про поділ сфер впливу в Атлантичному океані.

У питанні про правове положення територій феодальний період розвитку міжнародного права дав велику розмаїтість правових способів (форм) поводження з ними. В доповнення до існуючих на той час форм зміни статусу тієї або іншої території (дебеляція - захоплення в результаті війни або передача в силу мирного договору) практика феодальних відносин породила такі форми як застава території, обмін територіями або на щось інше, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передача в якості приданого, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. У подальшому, особливо в епоху великих географічних відкриттів, широкого поширення набула така форма придбання територій, як оволодіння на основі права першовідкривача і воєнна окупація так званих нічийних територій.

Феодальний період породив також такий міжнародно-правовий інститут, як сервітути, відповідно до якого володар (власник) землі (держава, феодал) дозволяв на певних умовах (за мито) проїзд, прохід через свої володіння. На основі інституту сервітутів згодом стали розвиватися різні види права вільного проходу, особливо через морські території (право мирного проходу, право транзитного проходу, право архіпелагічного проходу). У ті ж часи на основі сервітутного, крім іншого, розвивалося право проходу по міжнародних ріках (Рейн, Майн, Шельда, пізніше - Дунай).Спільного для всіх міжнародного права не існувало. Відомі такі центри міжнародного життя: Західна Європа, Візантія, Київська Русь, Московська держава, Арабський Схід, Китай, Індія. Суб’єктами міжнародного права були: монархи, пап римський, лицарські ордена, вільні міста та їх спільноти.

При здійсненні мореплавання в період раннього середньовіччя користувалися положеннями Родоського права (збірник морських звичаїв, що з'явився у II ст. до н. є. на острові Родос, домінуючому острові Родоського архіпелагу - Дозеканезькі острови на південному сході Егейського моря), кодексом Візантійського права - Базилікою (VI ст. н. е.), що багато в чому базувався на положеннях Родоського права, а також Єрусалимськими асизами періоду перших походів хрестоносців (IX ст.). З середини XI ст. мореплавцями стали швидко поширюватися і використовуватися Олеронські сувої (збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайська затока, біля м. Бордо). Потім (XII ст.) великого поширення набули Закони Вісбі (о. Готланд у Балтійському морі). У XIII ст. у Середземномор'ї широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря , що склалися в Марселі та Барселоні.

Однак, незважаючи на те, що вказані джерела звичайного морського права виходили з визнання свободи відкритого моря, великі морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) протягом тривалого часу розглядали прилеглі до їхніх берегів моря й океани як свої вотчини.

З середини XIV ст. у питанні про правове положення морських територій з'явилися новації. Насамперед вони були пов'язані з практикою прибережних держав поширювати свій державний суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо до їхнього узбережжя. Так з'явилося поняття "територіальні води", і їхній зовнішній кордон, згідно з думкою, що з'явилася пізніше, визначався дальністю дії берегової зброї, зокрема, польоту гарматного ядра (тобто, до меж, де закінчувалася реальна сила зброї). У той час це складало три морські лінії (Бейнкерсхук "Про панування на морі", 1703 р.)

Дещо пізніше виникло ще одне питання про морські території. Ряд прибережних держав, береги яких омивали води великих заток, ширина входу в які не перекривалася територіальними водами, стали претендувати на морські території цих заток як на історично приналежні їм, і, отже, на їхню думку, в цих затоках мав бути встановлений національний правовий статус і режим використання. Так з'явилося поняття "історичні затоки". Однак офіційний крок у цій сфері був зроблений тільки в 1604 p., коли Англія "підтвердила свої права на ближні води під назвою "Королівські камери" (Брістольська затока близько 100 км, затока Моррі-Ферт - близько 70 км)

Поряд із розвитком міжнародно-правових положень про території, й особливо морські, розвивалися й інші інститути міжнародного права. Особливо це стосується таких інститутів, як мирне вирішення спорів і право війни. У сфері розвитку інституту мирного вирішення міжнародних спорів у практиці найбільш часто використовувалися такі мирні засоби, як третейські суди й арбітражі.
Як правило, першими особами при вирішенні великих спорів виступали монархи або вищі духовні особи. Саме вони з наближеними особами здійснювали функції третейського суду. Однак нерідко ці високопоставлені особи самі були суб'єктами третейського суду, і тоді вони вибирали за взаємною згодою склад третейського суду над собою. Процес здійснення третейського суду (правосуддя) не зв'язаний із обов'язковим застосуванням судових процедур і може здійснюватися в довільній формі. Однак основні положення судового розгляду (заслуховування думок сторін, що спорять, наданням їм права на подачу доказів та ін.) повинні дотримуватися. Водночас третейський суд - це суд, створений для розгляду якоїсь конкретної справи, а не постійно діючий орган.

Одночасно з діяльністю третейських судів певний розвиток отримали арбітражі. На відміну від третейських судів, арбітражний розгляд повинен був більш суворо дотримуватися встановлених судових процедур.

Крім того, арбітражі створювалися на більш постійній основі й у більш численному складі, з якого сторони, що сперечаються, на добровільній і погодженій основі обирали склад арбітражного суду. Рішення арбітражного суду, на відміну від третейського, де судив, по суті справи, один суддя, приймалося більшістю голосів, і це рішення мало більшу юридичну чинність, ніж рішення третейського суду, що носив частіше всього рекомендаційний характер.

Що стосується розвитку права війни, то в цій сфері велике значення мали канони лицарського кодексу честі, в основі якого лежали поняття справедливості, шляхетності і честі.

У зв'язку з цим суперечки про державні справи, виходячи з того, що держава - це власність монарха, вирішувалися в поєдинку між монархами. Особливо це мало місце в VIII-XIII ст. Велике значення надавалося характеру війни, і ведення справедливих воєн вважалося справою честі. Приватні війни феодалів були заборонені, і війни на законних підставах мав право вести тільки монарх (глава держави). Законними підставами ведення війни визнавалися захист батьківщини, релігії або повернення законної власності. Війна не може бути помстою або переслідуванням і повинна бути оголошена монархом.

У період середньовіччя почав з'являтися інститут нейтралітету. Спочатку зміст нейтралітету вбачався в односторонній відмові держави. що не воює, від допомоги якійсь воюючій стороні. Це видно з договору герцога Лотарингського з герцогом Баром (1322 р.) про нейтралітет останнього.

Надалі в поняття нейтралітету стали включатись і зобов'язання воюючих не нападати на нейтральних. Водночас право проходу воюючих через територію нейтральних було недоторканним.

Великі географічні відкриття та виникнення в зв’язку з цим глобальних світових зв’язків поступово призводять до формування всезагального для планети міжнародного права. Право стає переважно договірним , а роль та значення церкви в умовах розвитку права неухильно знижується.

У багатьох підручниках міжнародного права можна зустріти твердження, що феодальний період розвитку міжнародного права був більш прогресивним і результативним у порівнянні з рабовласницьким. Однак ця прогресивність дещо однобока, оскільки основні інститути в міжнародному праві вже були породжені. Прогрес же обумовлювався впливом на розвиток міжнародного права з боку католицької церкви. Що розвивалася. Вона сприяла тому, що просторова сфера дії міжнародного права стала охоплювати майже всю Європу, що істотно розширювало його регіоналізм. Капер - від голландського kaper - морський розбійник. Каперство являло собою протиправні дії насильницького характеру, здійснювані озброєними приватними суднами воюючих держав проти морської торгівлі.

Церква брала активну участь у мирному вирішенні міжнародних спорів, обговорювала питання розвитку міжнародного права на Вселенських соборах. Так, у 438 р. на Карфагенському соборі була підтверджена необхідність дії принципу "pakta sunt servanda" і на основі рівності сюзеренів було покладено початок становленню принципу суверенної рівності держав.

Характерним для феодального періоду також є розвиток звичайного права, особливо у сфері міжнародного морського права. Підтвердженням цього є Олеронські сувої, що дійшли до нас (XI ст.), Вісбійське право (морські закони острова Готланд, XII ст.), Консолато дель маре (XIII ст.) та ін. Одночасно розвивалося дипломатичне і консульське право, розширювалася юрисдикція консульських установ щодо надання допомоги своїм громадянам.

4. Буржуазний період розвитку міжнародного права

Великий вплив на розвиток міжнародного права зробили події XVII ст., і особливо рішення Вестфальського миру 24 жовтня 1648 p., та наслідки ранніх буржуазних революцій у Європі, особливо в Нідерландах і Англії.

Вестфальський трактат, що ознаменував кінець тридцятирічної війни, у яку були втягнені майже всі держави Європи і яка велася під релігійними прапорами, містив ряд найважливіших положень політичного і міжнародно-правового характеру, що мали далекосяжні наслідки для народів Європи.

Основними з них були положення, що визначають територіальні зміни в Європі, положення щодо політичного устрою в Європі і положення, що регулюють релігійні відносини в Європі. Ці положення Вестфальського трактату стали політичною і міжнародно-правовою основою подальшого розвитку міжнародних відносин європейських держав.

Серед питань правового характеру, що стали розвиватись на основі Вестфальського трактату, слід зазначити, насамперед, питання (інститут) про міжнародно-правове визнання. У розвиток цього інституту на Вестфальському конгресі були визнані як незалежні держави Нідерланди і Швейцарія, а також суверенні права германських князів (тільки у відносинах із германськими державами). Іншим питанням, що має важливе значення, стали визнане Конгресом право всіх держав-учасників на територію та верховенство в її межах і на рівноправність європейських держав, і не тільки в політичному і міжнародно-правовому відношенні, але й у релігійному.

Поряд із цими положеннями про міжнародно-правове визнання, про територіальне верховенство, про рівноправність держави, у Вестфальському трактаті мали місце положення (норми), що передбачають мирне вирішення спорів, колективні заходи проти агресора, міжнародні гарантії дотримання положень самого трактату. Це в сукупності можна охарактеризувати як початок створення міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі, у котрій певну участь взяла і Московська держава.

Значну роль у розвитку інститутів міжнародно-правового визнання, територіального верховенства і рівності держав у той період мали наслідки національно-визвольної боротьби народів Нідерландів від іспанського засилля, а також першої буржуазної революції в Англії.

Їхнє прогресивне значення полягає в тому, що вони проходили під гаслами рівності народів і їхнього права самим визначати свою долю, і результати цих революцій сприяли формуванню вищезгаданих положень Вестфальського трактату 1648 р. Таким чином:

1. Була офіційно визнана в масштабі Європи наявність інституту
визнання і в його розвиток були визнані як незалежні держави Нідерланди і Швейцарія; також були визнані суверенні права германських князів, але тільки у відносинах із германськими державами.

2. Було офіційно закріплене право держав - учасниць Конгресу на територію і верховенство в її межах (це значно скоротило практику дарування, спадкування, купівлі-продажу. заповіту територій, областей і т.д.).

3. Було визнане право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому і релігійному відношенні. Цим був уперше офіційно визначений принцип суверенної рівності, але в масштабі Європи.

4. Були сформульовані положення (норми), що передбачають мирне вирішення спорів.

5. Були визначені колективні заходи, спрямовані проти можливих агресорів.
6. Були визначені положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Вестфальського трактату.

Прийняттю цих положень сприяли результати національно-визвольної боротьби Нідерландів від іспанського засилля і першої буржуазної революції в Англії. Ці події, в свою чергу, демонстрували народження нового міжнародно-правового принципу - права націй і народів на самовизначення (тобто, самим визначати свою долю). Однак офіційне визнання цього принципу відбулося пізніше - після проголошення США, які в боротьбі з Англією здійснили це право.

Рішення Вестфальського трактату сприяли:

- розвитку інституту тримильного ліміту територіальних вод;

- утвердженню принципу свободи морського судноплавства;

- народженню принципу свободи судноплавства по міжнародних ріках.

У подальшому рішення трактату позначилися на визнанні необхідності заборони каперства і розвитку інституту нейтралітету, особливо в сфері прав нейтральних держав у період воєнних дій на морі. У цьому відношенні характерна Декларація Росії про перший озброєний нейтралітет 1780 p., згідно з якою нейтральні судна ставилися під захист міжнародного права - вони були недоторканні, нейтральний прапор покривав вантаж ворожого характеру. Для захисту цих положень засновувався спеціальний конвой. Також проголошувалося, що блокада, щоб бути дійсною, повинна бути забезпечена реальною силою. Проголошені в результаті боротьби з Англією в 1776 р. США визначили положення цієї Декларації як розумні і справедливі.

У цей період для процесу розвитку міжнародного права було характерне удосконалення норм дипломатичного права, особливо в питаннях дипломатичної недоторканності послів і збереження їхніх привілеїв і пільг (за висловом Петра І, "образа, нанесена російському послу" (Матвееву, якого у 1708 р. англійці намагалися заарештувати за борги), є злочин "як перед англійськими законами, так і перед міжнародним правом, на якому грунтуються привілеї посланників").

Деякі положення Вестфальського трактату 1648 р. при їхній реалізації зустрічали певний опір. Зокрема, незважаючи на те, що Вестфальський трактат закріпив існуючі на той час кордони європейських держав як непорушні, ще мали місце існуючі раніше способи феодального характеру, що дозволяли обмін, дарування та ін. Свідченням цього стали положення Утрехтського (1713 р.) і Раштадського (1714 р.) мирних договорів про обмін територіями рядом європейських держав.

Серед позитивних моментів розвитку міжнародного права слід зазначити утвердження принципу територіальних вод (зокрема, тримильного ліміту їхньої ширини), принципу свободи морського судноплавства і народження принципу свободи судноплавства по міжнародних ріках. Найбільш активно в питаннях про свободу річкового судноплавства співробітничали Франція, Прусія, Австрія, Баварія.

До документів, що забороняють діяльність каперів проти нейтральної торгівлі, насамперед, варто віднести Декларацію Росії про перший озброєний нейтралітет 1780 р. У Декларації також установлювалися правила здійснення морської блокади. Російська Декларація була підтримана, крім США, Швецією, Данією, Нідерландами, Португалією та рядом інших держав.

Важливе значення в прогресивному розвитку міжнародного права того часу мала боротьба північноамериканських колоній за незалежність від Англії і Франції і проголошення в 1776 р. США. Це і наступні договори США з Францією, Росією та іншими державами стали фактичним і юридичним визнанням права нації на самовизначення й утворення суверенної держави.

Поряд із цими подіями не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що його зробила Велика французька революція 1789-93 pp. Саме її демократичні ідеї послужили початком нової ери розвитку міжнародного права - ери класичного міжнародного права. У 1793 р. член республіканського Конвенту Франції абат Грегуар представив Конвенту "Декларацію прав народів" (21 стаття). У цій Декларації підкреслювалося, що всі народи повинні жити у мирі. добро повинне переважати над злом, навіть під час війни, море і подібні йому невичерпні об'єкти повинні належати всім, а не бути власністю одного народу. На основі цього робилися висновки про рівність усіх народів, про їхню рівноправність і рівність усіх держав. Підкреслювалася обов'язковість дотримання міжнародних договорів. Висувалися вимоги гуманізації людських відносин, на основі чого робився висновок про необхідність гуманного поводження з військовополоненими, поважання прав мирного населення, недоторканності приватної власності.

Ряд цих положень одержав закріплення у Французькій конституції 1793 р. Ще раніше деякі подібні положення були сформульовані на північноамериканському континенті й відображені в Першій конституції США 1776-1787 pp.

Таким чином, розвитку міжнародного права на першому етапі буржуазного періоду значно сприяли правові положення Вестфальського трактату 1848 p., ідеї Англійської, Нідерландської та Американської буржуазних революцій і особливо міжнародно-правові положення, сформульовані Великою французькою революцією 1789 - 93 pp.

Ці події, а також розвинуті й породжені ними міжнародно-правові положення дуже вплинули на подальший розвиток міжнародного права в його класичному варіанті.

У 1815 р. Віденський конгрес заборонив торгівлю неграми, сформулював правила судноплавства по міжнародних ріках, ввів інститут постійного нейтралітету. Рішення Віденського конгресу сприяли утворенню рядом європейських держав Священного Союзу, в основу діяльності якого були покладені принципи легітимізму (законності).

Вельми ефективним у сфері прогресивного розвитку класичного міжнародного права став період другої половини XIX століття. Найбільш характерними в цьому відношенні є документи, прийняті Паризьким конгресом 1856 р. У числі цих документів, насамперед, необхідно назвати:

- Декларацію про принципи морського міжнародного права (скасування каперства, нейтральний прапор покриває ворожий вантаж, нейтральний вантаж на ворожому судні не підлягає захопленню, морська блокада, щоб бути обов'язковою, повинна бути дійсною, - тобто, розвиток і закріплення в міжнародно-правовому порядку положень Першого озброєного нейтралітету Росії 1780 р.);

- Паризький трактат (про мир і дружелюбність між раніше воюючими сторонами, очищення територій, завойованих під час війни від військ, що їх займають, про прощення всіх винних у період війни, про повернення всіх військовополонених, про нейтралізацію Чорного моря і свободу торгівлі і мореплавання в ньому всіх народів (крім військового мореплавання), про поширення положень Віденського конгресу про судноплавство по ріках на Дунай і його гирла та ін.);

- Конвенцію щодо Дарданелльської і Босфорської проток (заборона військовим суднам іноземних держав заходити в протоки);

- Конвенцію між Росією, Францією і Великобританією про Аландські острови (Аландські острови в Балтійському морі не повинні мати ніяких військових укріплень. Це була перша в історії офіційна демілітаризація суші з приморськими районами).

У 1868 р. була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про заборону використання куль, єдиним призначенням яких було поширювати задушливі гази при розриві.

У 1878 р. на Берлінському конгресі були підтверджені рішення Паризького конгресу, спрямовані на гуманізацію воєнних дій.

Розвиток міжнародного права в цьому напрямку продовжувався і далі й особливо відчутно проявився в рішеннях Першої і Другої конференцій миру. Так, на Першій конференції миру в Гаазі в 1899 р. були прийняті:

- Декларація про заборону куль, котрі легко розриваються або сплющуються в людському тілі;

- Декларація про заборону снарядів, єдиним призначенням яких є поширення задушливих і шкідливих газів.

Друга конференція миру, що проходила в Гаазі в 1907 p., підводячи підсумки демократичного розвитку класичного міжнародного права в XIX столітті і, ніби сприймаючи найважливіші ідеї цього розвитку в XX столітті, що починалося, прийняла 13 конвенцій, спрямованих на гуманізацію воєнних дій:

- 1 і 11 Конвенції - Про правове регулювання мирного вирішення міжнародних спорів;

- III Конвенція - Про відкриття воєнних дій;

- IV Конвенція - Про закони і звичаї сухопутної війни;

- V Конвенція - Про права й обов'язки нейтральних держав та осіб у випадку сухопутної війни;

- VI Конвенція - Про становище неприятельських торгових суден при початку воєнних дій (було введене право індульту);

- VII Конвенція - Про перетворення торгових суден у військові;
- VIII Конвенція - Про постановку підводних мін, що автоматично вибухають від зіткнення;

- IX Конвенція - Про бомбардування морськими силами під час війни;

- X Конвенція - Про застосування до морської війни начал Женевської конвенції (про поліпшення долі хворих і поранених у діючих арміях);

- XI Конвенція - Про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні;

- XII Конвенція - Про заснування міжнародного призового суду;

- XIII Конвенція - Про права й обов'язки нейтральних держав у морській війні.

У 1909 р. у Лондоні була прийнята Декларація "Про право морської війни". Головним чином вона регламентувала питання, що відносяться до провозу контрабандних вантажів і через розходження позицій держав у питанні, що варто віднести до контрабанди у воєнний час, ратифікована не була. Однак її положення на практиці часто використовуються.

Загострення протиріч між основними коаліціями держав і наступаюча Перша світова війна перервали процес демократичного розвитку міжнародного права.

Разом із тим, підбиваючи підсумки цього розвитку, слід відзначити той внесок, який зробили в нього визначні вчені, юристи-міжнародники. Особливо це стосується професора Київського університету В.А.Незабитовського, який опублікував у 1860 р. працю "Вчення публіцистів про міждержавне володіння". Аналізуючи хід воєнних дій на морі в період Кримської війни 1854-1856 pp., жорстокість і насильство, якими були насичені військово-морські операції, що проводилися англійцями і французами, Незабитовський рішуче виступив за нейтралізацію моря, котре є, переважно, поприщем міжнародних зносин, а морська війна, головним чином, спрямована проти зносин. Досі війна на морі є не що інше, як організований грабіж. Сваволя і насильство стосуються тут усіх взагалі мирних мореплавців, не виключаючи і нейтральних.

Думку про необхідність захисту мирного населення на морі і, отже, гуманізації ведення морської війни підтримував також професор Санкт-Петербурзького університету Ф.Ф.Мартене. Він відзначав, що "принцип свободи моря випливає із спільності і солідарності всіх народів... Від свободи моря залежить їхній добробут. От чому зазіхання на цю свободу є зазіхання на невід'ємні права народів, є злочин проти всіх держав"1.

Помітну роль у прогресивному розвитку доктрини міжнародного права в цей період відіграли роботи вчених Харківського університету Д.І.Качановського і А.Н.Стоянова.

У доповнення до питання про становлення і розвиток міжнародного права, особливо щодо періодизації його становлення і розвитку, доктрина, як уже відзначалося, не демонструє однозначності.

Вище викладене трактування цього питання, в основному, властиве радянській доктрині міжнародного права, положення якої деякою мірою сприйняті й у пострадянському правовому просторі", і зокрема в України. Однак, заради об'єктивності, є сенс познайомитися й з іншими поглядами, що мають місце в працях деяких європейських учених. Найбільш характерною у цьому плані здається думка французького професора міжнародного права Жана Тускоза. Він вважає, що "історію виникнення міжнародного права загалом можна представити трьома періодами в історії людства".

У перший період він включає час "від давніх часів до 476 р. -імперський експансіонізм і виникнення християнства" і "від 476 р. до 1492 р. - розвиток міжнародного права в християнському світі".

У другий період - час "від XV століття до Першої світової війни".

У третій період - час "між двома війнами" і "з 1945 р. до наших днів"4.

Розкриваючи історію виникнення і розвитку міжнародного права в рамках такої періодизації, Жан Тускоз відзначає, що міжнародне право стало зароджуватися з давніх часів і в різних регіонах розвивалося нерівномірно. Особливо це стало проявлятися з розвитком могутніх імперій (Китайської, Єгипетської, Римської, інків, майя та ін.). У таких умовах міжнародні відносини розвивалися на праві сили. Однак так було не скрізь. Відносини між грецькими поселеннями (ще не державами - авт.) регулювались юридичними нормами, серед яких можна назвати норми, що регулюють союзні договори, правове положення консулів (послів), торговельні угоди, арбітражний розгляд, правові положення іноземців та ін.

З появою християнства воно стало плідно впливати на розвиток міжнародних відносин. "Із самого початку, - пише Тускоз, - вплив християнства відчувався на таких правових інститутах і нормах, які лягли в основу міжнародного права: дотримувати даного слова, осуд агресивних воєн, захист християнського населення під час конфліктів, гуманізація воєн та ін.". У розвиток міжнародного права певний внесок зробили буддизм та індуїзм, які відіграли значну роль у формуванні світової моралі.

У 476 р. Римська імперія впала. З цього часу починається нова епоха в розвитку міжнародного права. На руїнах Римської імперії утворилися Західна і Східна імперії. Це були ворожі одне одному державні утворення, але вони сповідували одну християнську віру і культуру. Це, незважаючи на ворожість і феодальну роздробленість, сприяло певному взаєморозумінню і дотриманню деяких загальних правил і, отже, сприятливо відбивалося на розвитку міжнародного права. У цей період католицька церква, у прагненні зміцнити й підвищити свій вплив у християнському світі, у своїх проповідях висуває на перший план ті положення теологічного вчення, котрі сприяють гуманізації взаємовідносин між католицькими державами. Зокрема церква закликала всіляко використовувати і свято дотримуватися "Божого перемир'я" у період релігійних святкувань, забезпечити захист мирного населення, надавати право захистку в храмах, монастирях, забороняти деякі найбільш небезпечні види зброї і т.д.

Вчені-теологи формулюють концепцію публічного права, засновану на положеннях природного права, в основі якого лежить божественний закон. Зокрема "принцип дотримання даного слова" випливає з положень природного права. Теологи середньовіччя ототожнювали звичайне право з природним правом і на цій основі поширювали дію міжнародного права на всіх людей, незалежно від їхніх релігійних поглядів. Це було вельми позитивним явищем і сприяло зближенню народів, незалежно від їхніх релігійних переконань, розширенню економічних і культурних зв'язків, розвитку міжнародних відносин і міжнародного права.

У цей період швидкими темпами йде розвиток міжнародного товарообміну, торгівлі, особливо морської, що дає поштовх розвитку морського права. Характерним для цього періоду є розширення сфери дії морських комерційних угод, закріплення в порядку звичайної норми практики використання векселів (простих, переказних), що зберегли своє значення й у наші дні, розвивається практика арбітражного розгляду спорів. Цей період ознаменувався оформленням у морському праві інституту територіальних вод.

Початок XV століття характерний тим, що в Європі, на основі об'єднання дрібних феодальних князівств і королівств, почав розвиватися процес утворення великих суверенних держав. Суверенітет монархів переріс у суверенітет держав, що сприяло становленню і зміцненню такого важливого міжнародно-правового принципу, яким є принцип суверенної рівності держав.

Під впливом буржуазно-демократичних революцій, що прокотилися по Європі, і наполеонівських воєн, у Європі формувалися найважливіші положення міжнародного права.

У результаті в Європі до початку XIX століття склався певний міжнародний правопорядок, що став зразком для ряду інших континентів та країн. Європа стає центром цивілізованих народів і це накладає певний відбиток на міжнародне право. Воно набуває яскраво вираженого європейського характеру й іменується як європейське міжнародне право, або міжнародне право цивілізованих народів. На початок XX століття воно стало іменуватися як класичне міжнародне право. Така назва була обумовлена тим, що основні міжнародно-правові положення формувались за участю найбільших держав світу, досягнуті угоди і домовленості носили формалізований характер і в цілому відображали інтереси більшості держав.

Тускоз відзначає XIX століття як період дуже прогресивного розвитку міжнародного права, однак "різке загострення протистояння суверенітетів, протиріч між державами призвело в 1914 році до розв'язання війни".

5 . Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

Сучасний період розвитку міжнародного права бере початок із прийняття Статуту ООН (червень 1945 p.).

Прийняття Статуту ООН подія епохального значення, що знаменує початок нової ери в прогресивному розвитку міжнародного права. Спочатку Статут підписала 51 держава. Статут набрав сили 24.10.1945 p.. і цей день став щорічно відзначатися як день Об'єднання Націй. У процесі боротьби з фашизмом формувалося нове мислення щодо розв'язання назрілих соціальних, політичних і правових проблем. Це знайшло відображення у Статуті ООН, у якому були сформульовані найважливіші положення міжнародного права на сучасному етапі його розвитку. До них належать:

1. Розвиток міжнародного співробітництва як основоположного принципу сучасного міжнародного права і міжнародних відносин.

2. Відмова від концепції панування сили і заміна її концепцією панування права.

3. Осуд і ліквідація колоніальної системи.

4. Затвердження прав і свобод людини.

5. Створення розвинутої системи міжнародних організацій.

6. Розширення обсягу імперативних норм міжнародного права.

7. Створення реальної основи для розвитку механізму реалізації норм міжнародного права.

8. Формування основних принципів сучасного міжнародного права.

Однак реалізація цих положень істотно утруднювалась тією політичною ситуацією, що почала складатися з перших днів післявоєнного часу. Ослаблені війною Франція і Англія були, в основному, стурбовані відновленням своєї економіки і не мали колишнього впливу на міжнародній арені. У відносинах між СРСР і США відразу ж намітилися серйозні суперечності. Все це істотно відбилося на роботі Ради Безпеки ООН, яка в цих умовах (названі держави були постійними членами Ради) не могла якісно та ініціативно виконувати покладені на неї функції. Таке становище поглиблювалося тим, що п'ятий постійний член Ради Безпеки - Китай - був спочатку представлений урядом Тайваню, якого не визнає уряд континентального Китаю в Пекіні. З огляду на те, що в Раді Безпеки постійні члени мали право вето, активна діяльність Ради дуже часто виявлялася паралізованою і її роль як гаранта миру була дуже незначною.

В процесі здійснення одного із завдань ООН наростав процес деколонізації. На міжнародній арені почали з'являтися нові суб'єкти міжнародного права - держави, утворені в результаті розвалу колоніальної системи. Вони ставали членами ООН, і співвідношення політичних і міжнародно-правових поглядів в ООН почало змінюватися. Наприкінці 70-х років ці слаборозвинені держави утворили "групу 77", яка почала представляти в ООН значну силу. Поступово ця група розросталась і почала активно виступати за перегляд ряду положень міжнародного права з урахуванням її інтересів. Основні вимоги групи зводилися до:

- звуження сфери свободи і торгівлі (тому що вони не могли конкурувати на світовому ринку з розвинутими країнами);

- централізації управління економікою, що також послаблювало вплив конкуренції;

- звуження сфери іноземних інвестицій на своїх територіях, що гальмувало розвиток самостійності;

- поширення сфери дії національного суверенітету над народними багатствами та ін.

В умовах такої політичної і міжнародно-правової обстановки на міжнародній арені важко було розраховувати на швидку й ефективну дію положень Статуту ООН. Однак найважливіші з них усе-таки пробивали собі дорогу. Насамперед це стосується вирішення одного із головних завдань, поставлених у Статуті ООН перед людством: "знов укріпити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих народів".

З метою здійснення цього завдання і для розвитку принципу поваги до прав людини, сформованого в ст.7 Статуту ООН, були прийняті:

- Загальна декларація прав людини (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 p. - День прийняття Загальної декларації прав людини - 10 грудня щорічно відзначається ООН як День прав людини);

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативний протокол до нього;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права;

- Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 p., Рим);

- Європейська соціальна хартія (1961 p.);

- Американська конвенція прав людини (1969 p.);

- Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.) та ін.

Також були здійснені дійові заходи, спрямовані на звуження воєнної сфери, і щодо інших питань. У 1959 р. у Вашингтоні був укладений Договір про Антарктиду, що передбачав повну демілітаризацію і нейтралізацію Антарктиди і прилягаючих до неї морських районів, що лежать південніше 60° південної широти, і використання цього величезного регіону на благо всього людства.

У 1963 р. був укладений Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою. Цей Договір поклав початок жорсткому міжнародному контролю над використанням ядерної енергетики.

У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла "Декларацію про принципи міжнародного права", чим чітко окреслила міжнародно-правове поле діяльності всіх держав.

У 1982 р. ООН прийняла Конвенцію з морського права, яка встановлює чіткий і всеосяжний правопорядок у водах світового океану.

У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН щодо навколишнього середовища і розвитку були прийняті програмні документи у сфері охорони навколишнього середовища.

Поряд із цими приймалися й інші міжнародно-правові акти, які сприяють подальшому прогресивному розвитку міжнародного права.

Відзначаючи це, варто підкреслити, що в сучасному міжнародному праві широке застосування одержали норми, що носять імперативний характер, а сфера дії позитивних норм, властивих класичному міжнародному праву, значно звузилася.

В даний час на подальший розвиток міжнародного права великий вплив здійснює та нестабільність, що виникла у зв'язку з розпадом СРСР і національними конфліктами в Югославії, на Близькому і Серед ньому Сході та в ряді інших регіонів світу. До цього слід також додати наявність певної політичної та економічної нестабільності в США, котрі, маючи невирішеними ряд внутрішніх проблем (зубожіння деяких шарів населення, проблеми національних меншостей, у тому числі чорношкірих і корінного населення, зростання кількості наркоманів та хворих на СНІД), зазнають труднощів у боротьбі з зовнішньоекономічним наступом Японії. Ці та ряд інших причин породжують численні збройні конфлікти регіонального характеру, у вирішенні яких ООН не завжди буває на висоті (Косово, Ірак та ін.)У цих умовах необхідна активізація процесу подальшого вдосконалення і прогресивного розвитку сучасного міжнародного права. Особливо це стосується розвитку кодифікації норм міжнародного права за його галузями. В останні десятиліття у цій сфері проведено певну роботу.

Зокрема в галузі права міжнародних договорів прийнято дві конвенції в 1969 р. і 1986 р., у галузі міжнародного морського права Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. Однак цей процес не завершено, і в ООН здійснюються заходи щодо його продовження.

Сучасне міжнародне право істотно відрізняється від історичних типів міжнародного права і. зокрема, від класичного, оскільки базується цілком на нових принципах, хоча в основі їх і лежать положення звичайного права, що зародилися в епоху розвитку класичного і навіть феодального права (суверенітет держав, суверенна рівність, співробітництво, практика укладання мирних договорів, осуд агресії, поважання прав людини та ін.).

Однак ці положення раніше не мали того авторитету, тої юридичної чинності і характеру загального визнання і того значення, яких вони набули на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Вони стали принципами, оскільки являють собою найбільш узагальнені норми. що відображають характерні риси і головний зміст сучасного міжнародного права, вони набули загального визнання і вищої юридичної чинності в міжнародному співтоваристві. Початок цьому було покладено в Статуті ООН, де був закладений фундамент сучасного міжнародного права, всього міжнародного правопорядку на доступне для огляду майбутнє. Саме в Статуті ООН (ст.ст. 1, 2) сформульовані положення, котрі міжнародне співтовариство розцінює як найважливіші принципи сучасного міжнародного права, на яких повинні розвиватися міжнародні відносини. Однак у Статуті вони сформульовані в стислій формі. Тому пізніше, у 1970 p., ці принципи були розвинуті й закріплені спеціальною Декларацією ООН на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН "Про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами, відповідно до Статуту ООН". З огляду на певні обставини, знайшли відображення тільки такі принципи, як суверенна рівність, рівноправність, самовизначення народів, невтручання у внутрішні справи, незастосування сили, мирне вирішення суперечок, сумлінне дотримання зобов'язань, співробітництво. Формулювання двох принципів, відмічених у Статуті ООН, у Декларації не були відображені. Невдовзі це було поправлено з деякими додатками. У серпні 1975 р. в Гельсінкі на Нараді з безпеки і співробітництва в Європі пакет основних принципів був доповнений ще трьома: поважання прав людини і основних свобод, територіальна цілісність і непорушність кордонів (поки що для Європи). Таким чином, у Заключному акті відображені 10 основних принципів.

Ці основні принципи лягли в основу сучасного міжнародного права. На них будуються всі міжнародні відносини на сучасному етапі . Вони - фундамент і ядро сучасного міжнародного права, вони визначають його зміст і служать критерієм правомірності поведінки держав. Між ними існує тісний взаємозв'язок, і деякі з них істотно доповнюють один одного, але серед них немає ніякої супідрядності. Умовно основні принципи можна класифікувати, як принципи, що стосуються підтримки миру і безпеки, та принципи міжнародного співробітництва.

Основні принципи сучасного міжнародного права носять універсальний характер, є цементуючим засобом у справі зміцнення світового правопорядку. У зв'язку з цим основні принципи сучасного міжнародного права можна характеризувати як керівні правила поведінки суб'єктів міжнародного права, що виникають, як результат суспільної практики, як юридично закріплені витоки міжнародного права. Таким чином основні принципи - це:

- найбільш узагальнені норми міжнародного права, у котрих дуже чітко виявляються характерні риси і зміст сучасного міжнародного права;

- ядро юридичної сутності сучасного міжнародного права, що носить імперативний характер;

- фундамент сучасного міжнародного права, його нормативно-правової бази;

- критерій оцінки правомірності дій суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені;

- найбільш яскравий виразник цілей і завдань сучасного міжнародного права;

- конкретний правовий регулятор міжнародних відносин;

- юридичний орієнтир при виробленні зовнішньої і внутрішньої політики кожної держави;

- цементуючий засіб у справі розвитку і зміцнення міжнародного співробітництва;

- фактор універсальності основних положень сучасного міжнародного права

- аргументований вираз конкретного змісту сучасного міжнародного права.

Література

1. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. — К.: Либідь, 2002. — 608 с.

2. Буроменський М.В. Міжнародне право. Підручник.- К .: Юрінком Інтер.-2005р.

3. Гурвич Г.Д. Философия и социология права: Избранные сочинения. – СПб., 2004.

4. Кельзен Г. Чисте правознавство. – К.: «Юніверс», 2004. – С. 363.

5. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с. 58

6. Рулан Н. Историческое введение в право. – NOTA BENE, 2005. – С. 25.

7. Страхов М., Криворучко О. Методологічні основи періодизації історії держави і права // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - № 2-3 (33-34). – С.174-175.