ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Естетичне виховання молодших школярів як психолого-педагогічна проблема

1.1 Поняття та педагогічний зміст естетичного виховання

1.2 Педагогічні умови реалізації завдань естетичного виховання

Розділ ІІ. Дослідження особливостей естетичного виховання учнів початкових класів засобами живопису

2.1 Твори живопису як засіб естетичного виховання молодших школярів

2.2 Методика експериментального дослідження

2.3 Аналіз результатів експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Глобалізація як провідна ознака сучасності та соціокультурні процеси в Україні, що формуються на ґрунті багатовікових вітчизняних традицій і в загальному контексті європейської та світової інтеграції з орієнтацією на загальнолюдські фундаментальні демократичні цінності громадянського суспільства зумовлюють необхідність переосмислення концептуальних засад художньо-естетичного виховання школярів. Нові тенденції розвитку культури інформаційного суспільства, пов'язані з глобальним поширенням мистецтва, не можуть не впливати на систему освіти та виховання, яка в усі часи гнучко реагувала на соціокультурні умови і потреби.

Естетичне ставлення школярів до світу, до різних видів мистецтва формується переважно під впливом стихійних факторів соціального оточення, зокрема творів образотворчого мистецтва, які посідають занадто скромне місце в загальноосвітніх навчальних закладах. Тому шкільна освіта у відриві від усієї системи позаурочної та позашкільної виховної роботи об'єктивно не може реалізувати необхідний комплекс культуротворчих функцій, притаманних мистецтву [3, 25].

Сьогодні набуває все більшого визнання розуміння того, що реальність світу створюється багатьма голосами культур із власними дискурсами. Для нового імовірнісного стилю мислення характерне прийняття культурної різноманітності, "консенсусної або соціальної раціональності", яка виникає в результаті обговорення різноманітних ідей, альтернативних суджень, варіативних перспектив.

Мистецька спадщина, акумулюючи емоційно-естетичний досвід поколінь, втілює і передає ціннісне ставлення до світу крізь призму етнонаціональної специфіки, тому вона є ефективним засобом виховання моральності, патріотичних почуттів, громадянської позиції. Цінності мистецтва важливі також з огляду на сучасне існування дітей і молоді в полікультурному просторі. Завдяки універсальності художньо-образної мови вони передають зрозумілу для різних народів смислову інформацію, дають змогу особистості вступати в невербальний діалог з різними культурами минулого і сучасності, розуміти інших і розширювати таким чином свій власний духовний світ, його унікальність і самобутність [31, 22].

Естетика в педагогічному відношенні належить до понять багатопланових. Тому й естетичним вихованням називається цілеспрямоване формування естетичного ставлення до життя, праці, громадської діяльності, природи, мистецтва, особистої поведінки.

А естетичне виховання в початковій . школі трактується як цілеспрямований, організований процес формування у дітей розвиненої естетичної свідомості, художньо-естетичного смаку, здатності сприймати, творити й цінити прекрасне, поводитись культурно, ґречно і достойно [8, 64].

Систематичний естетичний вплив на учнів у початковій школі сприяє формуванню в них естетичних почуттів, смаків, поглядів і художніх здібностей, вміння здійснювати це практично.

Таким чином, в естетичному вихованні помітно виділяється велика педагогічна місія мистецтва. І це закономірно. Однак пізнання мистецтва у всіх його видах і жанрах настільки багатогранне і своєрідне, що воно виділяється із загальної системи естетичного виховання як особливий його компонент. Виховання дітей засобами мистецтва становить предмет художнього виховання [15, 64].

Отже, сучасні загальноосвітні школи мають стати осередками виховання справжньої духовності, плекання творчої особистості, виховання людини, що характеризується високою емоційно-естетичною культурою.

Зважаючи на те, що естетичне виховання молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва значною мірою здійснюється у процесі сприймання і виконання творів живопису, актуальність та недостатня розробленість проблеми зумовили вибір теми дипломної роботи «Методика використання творів живопису як засобу естетичного виховання молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва».

Об’єкт дослідження – процес естетичного виховання молодших школярів.

Предмет дослідження – використання творів живопису як засобу естетичного виховання учнів початкових класів.

Мета дипломної роботи – теоретично узагальнити й експериментально перевірити ефективність використання творів живопису у процесі естетичного виховання молодших школярів.

Завдання дослідження:

1. Вивчити стан дослідження проблеми у тематичній літературі.

2. Визначити зміст, шляхи і засоби естетичного виховання школярів.

3. Обґрунтувати методику естетичного виховання учнів початкових класів засобами живопису.

4. Перевірити ефективність експериментальної методики.

Методи дослідження: аналіз та узагальнення наукової інформації з проблеми дослідження; аналіз, синтез, узагальнення і систематизація теоретичних та даних; моделювання естетичного виховання школярів на уроках образотворчого мистецтва; порівняння та узагальнення отриманих експериментальних даних; спостереження за навчально-виховним процесом; бесіди з вчителями та учнями; педагогічний експеримент.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел.

Розділ І. Психолого-педагогічні основи естетичного виховання молодших школярів

1.1 Поняття та педагогічний зміст естетичного виховання

В суспільстві постійно здійснюється розвиток і зміна явищ матеріальної і духовної культури у взаємодії їх змісту та форми. Людина відображає реальну дійсність у єдності і протилежності не тільки раціонально, за допомогою узагальнень і понять, а й емоційно, шляхом створення художніх образів. Їх естетичне ставлення характеризується категоріями прекрасного, піднесеного, трагічного, комічного, потворного. Естетика як наука вивчає суть і закономірності розвитку естетичних явищ в природі, суспільстві і людській діяльності.

Реально оцінити оточуючі явища, дати їм свою оцінку зможе тільки людина з високим рівнем сформованості естетичної культури. Термін "культура" (від лат. cultura - оброблення, виховання, освіта, розвиток, шанування), специфічний спосіб організації і розвитку людської життє-діяльності, уявлень в продуктах матеріальної і духовної праці, в системі соціальних норм і закладів, в духовних цінностях, в сукупності ставлення людей до природи, між собою і до самих себе [33, 19]. Культура характеризує також особливості свідомості, поведінки й діяльності людей в конкретних сферах суспільного життя ("культура праці, екологічна культура, політична культура").

В культурі може фіксуватися спосіб життєдіяльності всього суспільства в цілому (суспільна культура), соціальної групи (наприклад культура класу), чи спосіб життєдіяльності окремого індивіду (особиста культура). Поняття "культура" пройшло довгий час, з`явившись в європейській суспільній думці лише в другій половині XVIII ст. Спочатку воно являло собою цілеспрямований вплив людини на природу, потім виховання й освіту самої людини, пізніше воно стало показником особистої досконалості людини. В епоху Відродження під досконалістю культури почали розуміти відповідність гуманістичному ідеалу людини, а надалі - ідеалу просвітителів.

Культура включає в себе не тільки предметні результати діяльності людей (машини, технічні споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми права й моралі), а й суб`єктивні людські сили і здібності, що реалізуються у діяльності (світогляд, знання й уміння, виробничі й професійні навички, рівень інтелектуального, естетичного і морального розвитку, способи і форми взаємного спілкування людей в колективі і суспільстві).

Культуру зазвичай поділяють на матеріальну і духовну відповідно до двох основних видів виробництва - матеріального і духовного. Найбільше цікавить духовна культура людини, а точніше - естетична культура, що є предметом дослідження естетики. Являючись філософською наукою, естетика вивчає два взаємопов`язані кола явищ: сферу естетичного, як специфічне виявлення ціннісного ставлення людини до світу і сферу художньої діяльності людей. Естетика - наука про національно, класово, історично зумовлену суть загальнолюдських цінностей, їх створення, сприйняття, оцінку і опанування [51, 8].

Згідно з положеннями, висловленими в естетиці, природа естетичного і його різноманітність у реальності і мистецтві, принципи естетичного ставлення людини до світу, суть і закономірності мистецтва - такі основні питання естетики. Тільки людина з високим рівнем естетичної культури пізнає світ за найбільш загальними принципами опанування світу за законами краси. Якщо розглядати естетичну культуру як частину культури суспільства, то слід зазначити, що вона характеризує стан суспільства з точки зору його здатності забезпечувати розвиток мистецтва й естетичних відносин.

Естетична культура - системне утворення, що має складну структуру. "Системоутворюючим елементом естетичної культури являються естетичні відносини і відповідна їм система естетичних цінностей. До структурно-функціональних елементів естетичної культури належать: сукупність функціонуючих в суспільстві художніх цінностей, в яких об`єктивовані естетичні відносини і цінності; професійно-спеціалізована група діячів культури, що забезпечує їх функціонування; технічні засоби виробництва, тиражування і комунікації художніх цінностей; інститути, що знаходяться під контролем суспільства (музеї, театри, бібліотеки, клуби), що забезпечують функціонування естетичної культури й управління нею" [15, 37].

Вчені, філософи, педагоги, літературознавці сходяться в тому, що функціональну структуру естетичної культури слід відрізняти від її складу, який утворюють самостійні сфери естетичної діяльності. Ядром естетичної культури є мистецтво, як діяльність, що породжує художні і об`єктивізує естетичні цінності. Елементами естетичної культури є художня самодіяльність, народне мистецтво, фольклор, архітектура, дизайн, художня література і таке інше.

Естетичні принципи, вироблені в дизайні, поширюються на організацію природного середовища, ландшафти якої набувають і самостійну естетичну цінність, так виникає логічна естетика. Вчені О.О.Бєляєв, Н.І.Киященко, Н.Л.Лейзеров зазначають, що естетична культура охоплює й соціальну сферу життєдіяльності людей: культуру побуту, дозвілля. Як бачимо, естетична культура характеризує не тільки суспільство, а головне - індивіда. "Для того, щоб стати суб`єктом естетичної культури, людина повинна оволодіти системою естетичних відносин і цінностей, що склались".

Як частина культури суспільства естетична культура соціально обумовлена й наділена певною стійкістю традицій і цінностей. Естетична культура передбачає звернення мистецтва до інтересів і потреб народу, забезпечення державою умов для вільної художньої творчості кожній людині, для всебічного залучення в різні види естетичної діяльності, перетворення цінностей світової художньої культури в духовний здобуток народу [19, 357].

Останнім часом у літературі поняття "естетична культура" утвердилось як загальна характеристика рівня засвоєння й перетворення світу й самої людини за законами краси. Вона органічно включає в себе як всі елементи естетичного духовного споглядання, так і всі здібності естетичної творчості. В загальному вигляді визначаючи естетичну культуру, можна погодитись з філософом М.С.Каганом, який розглядає її як систему "засобів і продуктів, за допомогою яких людина естетично опановує світ".

Естетичне опанування світу об`єднує в своєму змісті такі тісно пов`язані процеси, як його сприйняття, духовна переробка й практичне перетворення у відповідності з потребами суб`єкта. Виходячи з цього, ми будемо розглядати естетичну культуру особистості як органічну єдність розвитку естетичної свідомості людини і її здібностей до естетичної творчості в різноманітних видах життєдіяльності. Таким чином, структуру естетичної культури складає естетична свідомість і естетичні здібності до творчості.

Розвинена естетична свідомість особистості включає в себе перш за все розвинену естетичну чуттєвість (естетичне сприйняття, емоції, переживання, почуття і чуттєва частина естетичного смаку) і естетично розвинений розум, або інтелект (раціональна частина естетичного смаку, естетичний ідеал, естетичні потреби, погляди, переконання) [43, 118].

Досвід наукових пошуків О.В.Гулиги, котрі висловлені в його праці "Принципи естетики", свідчить, що естетичне сприйняття розвивається успішно, коли здійснюється систематичне спілкування з творами мистецтва. В процесі естетичного сприйняття нерідко виникають судження про побачене і почуте. Естетичні судження пов`язані з генетичною оцінкою всього твору, його змісту, втілення в художніх образах. Естетичні судження фіксують в словах те, що являється джерелом і суттю естетичних переживань. В естетичному сприйманні твору мистецтва визначається дві властивості:

1) безпосередність естетичного сприймання;

2) його цілісність [19, 121].

Безпосередність – важлива якість повноцінного естетичного сприймання. Адже саме наочне, чуттєве, образне вираження ідеї у словах, у звуках, кольорах складає специфіку мистецтва в порівнянні з науковим пізнанням.

Під цілісністю сприймання твору розуміють осягнення його як єдності. Людина, що сприймає художній твір, повинна вміти завжди відчувати у творі єдину лінію розвитку, яка втілює ідейний зв`язок окремих частин, епізодів подій. Естетичне сприймання учнів розвивається по мірі зростання його загальної культури, розширення кола знань в культурі, науці, літератури, мистецтві. Для естетичного сприймання має значення і розумове зростання школяра, його навички аналізу, синтезу, порівняння.

Безпосередність естетичного сприйняття тісно пов`язана з чуттєвістю людини. Розвинена естетична чуттєвість забезпечує людині можливість чуттєво пізнавати, засвоювати такі життєво важливі для неї властивості предметів, в яких їх суть виражається з найбільшою повнотою, впорядкованістю, організованістю, тобто забезпечує можливість пізнання і оцінки предмета одночасно. Причому таке чуттєве пізнання-оцінка здійснюється незалежно від безпосередніх утилітарних цілей. Як правило, такого роду естетичне опанування світу здійснюється на стадії споглядання активності особистості, чуттєвого його сприйняття.

Тонкість почуттів, переживань, емоційно-естетичного ставлення до оточуючого світу і до самого себе залежить від культури почуттів і сприйняття. Чим тонші почуття і сприйняття, чим більше бачить і чує людина в оточуючому світі відтінків, тонів, напівтонів, тим глибше виражається емоційна оцінка фактів, предметів, явищ, подій, тим ширший емоційний діапазон, який характеризує духовну культуру людини [46, 65].

Аналіз життєвих ситуацій свідчить про те, що одна і та ж подія одну людину вимушує хвилюватись, переживати естетичну насолоду, а й іншу залишає байдужою, не викликає ніяких емоцій. Що ж це таке - емоції?
Емоційна сфера як складне і багатогранне явище вивчається в психології з різних сторін, проблематика досліджень досить широка. Питання про виникнення і функції емоцій вивчались У. Джемсом, Ж.П. Сартром, П.К. Анохіним, П.В. Симоновим, П.В.Якобсоном та ін.

Наприклад О.С. Никифоров розглядає емоції, як "узагальнені чуттєві реакції, що виникають у відповідь на різноманітні за характером екзогенні (ті, що виходять із власних органів і тканин) сигнали, що обов`язково спричиняють певні зміни в фізіологічному стані організму".

К.К. Платонов на відміну від попереднього визначення, вважає, що емоції відбивають певні об`єктивні відносини між предметами і явищами реального життя та потребами людини і тому в свідомості вони викликають не образ предмета, а переживання.

П.В. Симонов відносить емоції до людських потреб. Він вважає, що емоції - це відображення мозком людини і тварини якоїсь актуальної потреби людини (її якості й величини) і вірогідності (можливості) її задоволення, яку мозок оцінює на основі людського і раніше набутого індивідуального досвіду.

Аналіз психологічної літератури дозволяє говорити про те, що ряд вчених не розрізняють специфіки емоцій і почуттів, тому визначають їх як синоніми. Емоціями або почуттями називаються своєрідні переживання, що відтворюють ставлення людини до предметів оточуючого світу (Н.Д. Левітов), переживанням людиною свого ставлення до дійсності (Т.І. Єготов), психічні стани, що відображають суб`єктивні відношення індивіду до оточуючого середовища і самого себе (В.Я. Семке) [29, 42-43].

Останнім часом психологи виступають проти ототожнення емоцій з почуттями і дотримуються думки про те, що емоції - поняття, ближче до потреб, а почуття - ближче до переживань. Ми дотримуємося думки К.К. Платонова про те, що почуття - складна форма відображення, властива тільки людині, узагальнююча емоційне відображення й поняття. Вони відображають ставлення предметів і явищ до вищих потреб і стимулів діяльності людини як особистості. Почуття, до структури яких входять і емоції, і поняття, соціально зумовлені й історично сформовані. Вони відображають певні суспільні відносини і тому загальні для всіх видів діяльності, в тому числі й естетичної. До них належать: радість від діяльності, любов до неї, задоволення, естетичний інтерес і т. ін. Якщо емоції регулюють взаємовідносини людини як організму з середовищем, то почуття регулюють її відносини як особистості з іншими людьми, з суспільством.

На думку К.К. Платонова, почуття поділяються на моральні, інтелектуальні або пізнавальні й естетичні. Пізнавальні почуття виражаються в допитливості і цікавості, подиві й ваганні, впевненості й сумнівах, в зацікавленості новим і боязні його.

Естетичні почуття - це почуття краси або, навпаки, потворного, брутального; почуття величі або низості, непристойності; почуття трагічного і комічного. Естетичні почуття тісно пов`язані з моральними (ставлення однієї людини до інших людей, до справи, до діяльності, до себе, патріотизм, віра).

За впливом на життєдіяльність всі емоції поділяються на дві групи:

- стенічні, що підвищують життєдіяльність організму і дієздатність людини;

- астенічні, що знижують дієздатність людини [5, 231-232].

Добре організованим навчальним заняттям притаманні стенічні емоції, але в певних умовах і в окремих учнів можуть виявлятись і астенічні емоції. Емоційний тонус і переважання стенічних або астенічних емоцій може закономірно виявлятися в учнів в найрізноманітніших видах діяльності, іноді перетворюючись в їх особистісну й характерологічну рису.

Слід розрізняти три пари найбільш простих емоційних переживань: задоволення - невдоволення; напруга - вирішення; збудження - заспокоєння.
Емоції задоволення або невдоволення біологічно розвивались як відображення зв`язку організму з зовнішнім середовищем і встановленням в процесі цього зв`язку вимог, які людина ставить до оточуючого середовища. В основі найпростіших емоцій лежать безумовні рефлекси. Більш складні переживання "приємного" і "неприємного" розвиваються у людини по принципу умовних рефлексів, як почуття. Емоції задоволення і невдоволення, що супроводжують виконання будь-яких дій, відіграють основну роль у перетворенні їх в звичку.

Звичайно, в жодному з переживань учнів не доводиться зустрічатись тільки з однією із зазначених емоцій, але бачити їх дуже корисно для розуміння емоційного життя учнів. Педагогічна робота повинна проводитись в напрямку формування вищих позитивних моральних, пізнавальних і естетичних почуттів і витіснення ними негативних. Чим змістовніше наше естетичне сприймання, тим змістовніше й почуття, що його супроводжує.
Якщо витвір мистецтва звинувачує, висміює зле, відстале в житті, що викликає відразу, воно може викликати естетичну насолоду від яскравості й майстерності художнього звинувачення [23, 31].

Емоційний відгук на витвір мистецтва завжди своєрідно забарвлений. При сприйманні твору мистецтва - радість, обурення, сум (за героїв), ненависть (до злодія), глибоке хвилювання з приводу подій, що стались, потрясіння з приводу трагічної розв`язки обов`язково пов`язані зі своєрідною художньою радістю від глибокого втілення в досконалій формі близької й важливої ідеї.

Таким чином, естетична насолода, що виникає в зв`язку з досконалістю художнього образу, тобто єдності ідеї й її втілення - обов`язкова умова естетичного сприймання [16, 26].

Раціональна частина естетичної свідомості особистості дозволяє людині інтелектуально пояснити й обґрунтувати своє чуттєве сприймання світу, дати йому оцінку, виробити ідеальний теоретичний образ сприйнятого об`єкту. Найбільш повно і специфічно ця частина естетичної свідомості виявляється в умінні визначати закономірний зв`язок кількісних і якісних сторін предметів і явищ. Причому суспільна практика сама виступає важливим джерелом мислення, всієї пізнавальної діяльності людини, основним критерієм її істинності. Розумна людина - це людина, яка вміє думати, розмірковувати, самостійно робити висновки про речі, людей, події, факти з точки зору вищих норм і критеріїв людської духовної культури, виявляти "силу судження", - за словами Іммануїла Канта. Для того, щоб жити, люди повинні задовольняти різноманітні потреби. "Потреба - це необхідність людини в певних умовах життя і розвитку".

Психолог В.В.Богословський стверджує, що почуття підштовхують людину до активності. Щоб жити люди створюють і розвивають матеріальні й духовні цінності. Потреби впливають на переживання, мислення й волю людини. В зв`язку з задоволенням чи незадоволенням потреб, в залежності від способів і засобів їх задоволення людина переживає емоції напруженості або заспокоєності, задоволення чи невдоволення.

Потреби - основна збуджуюча сила пізнавальної та практичної діяльності людини. Згрупувавши потреби, можна виділити матеріальні, духовні й суспільні потреби. В основі такої класифікації - принцип спрямованості особистості на той чи інший об`єкт.

Духовні потреби - специфічно людські потреби. До них належать потреби в пізнанні й естетичній насолоді. Потреби в пізнанні бувають загальні (пізнання світу як цілого) й приватні (пристрасть до пізнання специфічних явищ дійсності). На основі потреби в пізнанні утворюється самостійна потреба в творчості. В цьому випадку пізнання стає не метою, а засобом задоволення потреби в творчості [8, 64].

Потреба в естетичній насолоді посідає в житті людини значне місце. Дякуючи їй людина прагне зробити працю, відпочинок, своє життя красивим. Милування естетичними цінностями в дійсності і мистецтві облагороджує особистість, підносить її. Це милування може перерости в потребу художньої творчості: тоді людина не тільки оволодіває готовими естетичними цінностями, а й створює їх за законами мистецтва. "І духовні, і біологічні потреби мають як мінімальний, життєво необхідний для людини рівень вдоволення, так і більш високий, життєво не необхідний, наприклад "естетичні" рівні. Останні є розкошем для людини, вони виникають лише при наявності сприятливих умов життя" [31, 67].

Причетність людини до вдоволення своїх естетичних потреб збагачує її індивідуальне життя, а завдання школи - формування цих потреб. Найвища естетична цінність - краса - це максимальна відповідність предмета людської потреби в досконалості. Деякі вчені естетичні потреби, так само, як і смаки, судження, погляди, естетичну оцінку включають до змісту естетичного почуття.

Більшість же естетичне почуття вважають реакцією людини на естетичні властивості предметів дійсності і явища мистецтва; естетичний смак - як конкретне вираження естетичного почуття в оцінці естетичних явищ дійсності і мистецтва; погляди - як прийняті людиною достовірні ідеї, знання, теоретичні концепції й припущення. Вони слугують естетичним орієнтиром в поведінці, діяльності, відносинах. "Переконання - якісно вищий рівень поглядів. Це такі знання, ідеї, концепції, теорії, гіпотези, в які людина вірить, як в істину. Вона вважає реалізацію їх в житті необхідною і тому емоційно обстоює їх, готовий задля них постраждати, прагне захопити ними інших людей, робить вольові зусилля і практичні дії з метою їх здійснення. Органічною властивістю переконань є почуття. Відстоювання, захист, втілення переконань в життя тісно пов`язані з емоційними переживаннями людини" [5, 198].

Естетичні погляди виражаються в естетичних смаках і судженнях. Власне, судження і є конкретним та прямим вираженням цих поглядів. В естетичних поглядах - передових чи відсталих, науково обґрунтованих чи ні, неминуче присутнє усвідомлене розуміння того, що людина вважає прекрасним чи потворним, естетично досконалим чи вульгарним. Однак усвідомленість і логічно-аналітична структура естетичних суджень не є їх єдиною ознакою. На відміну від естетичних смаків, вони є елементами світогляду людини.

Творчий характер естетичного почуття людини проявляється як в матеріально-виробничій діяльності, так і в ідеальній, уявній формі - в її естетичних ідеалах. Наявність останніх свідчить про досить високий розвиток естетичного почуття, уявлень і фантазії людини, про її певний досвід у розумінні предметного світу, людей, їх поведінки, взаємовідносин між індивідами, а також між ними і суспільством в цілому. В ідеалах людини знаходять найбільш завершене з точки зору конкретної особи вираження її інтересів, мети її розуміння прекрасного [21, 48]. Естетичний ідеал - частина загальнокультурного ідеалу, соціального, морального й пізнавального. Істина, добро, краса - три складові ідеалу. В усі віки в цих словах втілювалось уявлення про вищі духовні цінності.

Про естетичну вихованість особистості, крім естетичної свідомості й естетичного інтелекту свідчать також естетичні здібності. В психології поки ще немає єдиного розуміння здібностей. Але найчастіше їх визначають як синтез властивостей особистості, що відповідає вимогам діяльності й забезпечує досягнення в ній (С.Л. Рубінштейн, Б.Г. Ананьєв, В.М. Мясищев, О.Г. Ковальов, Г.С. Костюк та ін.).

К.К. Платонов у своїх наукових працях відзначає, що за своєю структурою здібності бувають простими, елементарними і складними. Здібності проявляються, формуються й розвиваються тільки у відповідній діяльності. Специфіка діяльності визначає, які властивості необхідні для її опанування й успішного виконання. Крім того розрізняють здібності спеціальні (наприклад до музики чи літератури) і загальні. Серед загальних здібностей називають найчастіше форми відображення або розумові здібності (сприймання, мислення, фантазія, пам`ять, воля і т. ін.), що виявляються у всіх видах людської діяльності. К.К. Платонов відносить сюди моральну і правову здібність, а також здібність до мистецтва. Але якщо зробити уточнення, то слід розглядати мистецтво, як вид естетичної діяльності, а здібності до мистецтва в такому випадку - це естетичні здібності [46, 152].

А.Б. Щербо, Д.Н. Джола вважають, що естетичне виховання повинне сприяти формуванню у людини такого підходу до світу, який передбачає потребу в удосконаленні всього життєвого середовища. Таке ставлення виявляється в процесах естетичного сприймання, оцінки, естетичної діяльності. Значить, якщо розглядати психолого-педагогічному аспекті ті внутрішні умови або можливості особистості, які забезпечують установлення естетичного ставлення її до світу, мова повинна йти про здібності до естетичного сприймання, оцінки й естетичної діяльності. Саме вони можуть розглядатись як складові елементи складної естетичної здібності.
Кожна з перелічених здібностей відіграє особливу роль в структурі загальної естетичної здібності. Адже естетичним сприйманням постачається "матеріал" для естетичної оцінки; оціночна здібність забезпечує зіставлення сприйнятого з естетичною потребою; дякуючи творчій здібності відбувається матеріалізація, предметне вивчення естетичного ставлення, естетичне вдосконалення людського світу.

Складовими частинами здібності до естетичного сприймання виступають такі властивості особистості, як зацікавленість, допитливість, витримка, терпіння і т. ін. Вони сприяють формуванню уміння бачити, чути, спостерігати [26, 22].

Як бачимо, здатність естетичного сприймання дає змогу людині, не відриваючись від конкретно-чуттєвих особливостей предмета співставити їх з розумінням його змісту і створити в своїй свідомості найбільш повний, цілісний образ предмета.

1. 2 Педагогічні умови реалізації завдань естетичного виховання

Формування естетичної культури молодшого школяра – це процес цілеспрямованого розвитку здатності особистості до повноцінного сприйняття і правильного розуміння прекрасного у мистецтві й дійсності. Він передбачає вироблення системи художніх уявлень, поглядів і переконань, забезпечує задоволення від того, що є дійсно естетично цінним. Одночасно з цим у школярів виховується прагнення й уміння вносити елементи прекрасного в усі сторони буття, боротись проти всього потворного, низького, а також готовність до посильного виявлення себе у мистецтві.

Естетична культура формується у процесі естетичного виховання, що є складовою частиною виховного процесу і представлене системою заходів, спрямованих на вироблення і вдосконалення у людини здатності естетично сприймати, правильно розуміти, оцінювати і створювати прекрасне та високе у житті і у мистецтві [46, 84].

Саме поняття "естетичне виховання" є багатогранним. На думку багатьох вчених, зокрема Кучерука Д.Ю., Левчука Л.Т., Русина М.Ю., поняття "естетичне виховання", що склалося на сьогодні, містить безліч протиріч. Воно є багатоструктурним у своєму внутрішньому змісті. По-перше, естетичне виховання, як поняття відбиває своєрідний аспект усіх інших видів виховання. По-друге, у його зміст включається споріднені поняття (художнє виховання; естетична і художня освіта та ін.).

Розбіжності у поглядах вчених полягають у тому, що вище названі автори вважають, що у ролі кінцевого результату естетичного виховання має бути естетична культура у всій її багатоаспектності. Інші вчені перевагу віддають формуванню естетичного ставлення особистості до світу. Ми дотримуємося того, що кінцева мета естетичного виховання - формування естетичної культури [31].

У своїх працях педагог і психолог Шевченко Г.П. [64] підкреслює, що естетичне виховання слід розглядати комплексно, бо воно є частиною морального. трудового, розумового, фізичного виховання. Естетичне виховання має вести за собою естетичний розвиток - результат цілеспрямованого естетичного впливу на школяра, що здійснюється різними шляхами - єдністю процесів навчання і виховання, самовиховання, навчальної, позакласної і позашкільної роботи; єдністю дій школи, сім`ї та культурних закладів.

Проблемам естетичного виховання, пошуку його вдосконалення присвячені роботи таких педагогів, як В.М. Шацької, Б.Т. Ліхачова, О.В. Гулиги, К.В. Гавриловця, М.В. Гончаренка, М.П. Капустіна, А.Б. Щербо та Д.М. Джола. На їх думку, існує багато шляхів естетичного виховання, але найефективніший - це мистецтво. У своїй праці "Проблеми виховання" педагог М.В. Гончаренко зазначає, що знання мистецтва, його історії, культури різних часів, епох - це той шлях, який веде вглиб, зближує сучасне й минуле, дає ключі для роздумів, для розуміння краси і принадності, художньої спадщини [26, 22].

Цінність мистецтва у тому і полягає, що воно часто зображає ті сторони дійсності, побачити які людина не має змоги. "Життя коротке - мистецтво вічне", - говорить латинське прислів`я. І хоч у наш час мистецтво залишається однією з найбільш популярних і поширених форм естетичного виховання, суспільство, що дбає про культуру людей, намагається якнайповніше використати для цієї мети різні форми, прагнучи одночасно до різноманітності методів виховання.

На думку вченого, до форм естетичного виховання відносять насамперед ту сферу практичної діяльності індивідів або коло їх духовних інтересів, складові елементи чи якості яких можуть бути використані з метою виховання. З цієї точки зору форми естетичного виховання збігаються з формами діяльності і її типами. Методи естетичного виховання, як і методи будь-якого виховання, - це сукупність прийомів, шляхів та засобів для найкращого і найповнішого досягнення поставленої вихованням мети.
Науковець особливо відзначає вплив на естетичний розвиток людини не тільки мистецтва, а й праці, спорту, природи, тобто він поєднує раціональне та емоційне. Особливу увагу він акцентує на тому, що всі існуючі методи виховання стосуються виховання у широкому розуміння слова, однак специфіка естетичного виховання не настільки відрізняє його від загального виховання, щоб загальні методи виховання з певними поправками не були використані в естетичному вихованні. Тим більше, що на думку теоретиків педагогіки теоретичне є тим важливим компонентом методів педагогічного впливу, що надає їм особливої ефективності.

Вчений-педагог Б.Т. Ліхачов теж особливої уваги надає виховним можливостям праці, краси природи, мистецтва у формуванні естетичної культури учнів. У своїй праці "Естетика виховання" він особливо уважно розглядає два шляхи естетичного виховання учнів:

1) естетичне виховання у процесі навчання;

2) естетичне виховання у позакласній та позашкільній роботі.

Серед методів естетичного виховання він виділяє три групи:

1) методи забезпечення естетичного сприймання (демонстрація, аналіз, повторне сприйняття);

2) методи практичного навчання (пояснення, показ, вправи);

3) методи художньо-творчої діяльності (обґрунтування задуму, виконання творчих завдань, критичний аналіз твору) [47, 22-23].

Освіта за своїм змістом полягає у тому, щоб дати підростаючому поколінню знання законів розвитку природи і суспільства, можливість успішно увійти у трудове життя, оволодіти уміннями і навичками, необхідними для творчості в галузі виробництва й культури, навчити їх діяти за законами краси і добра. Відповідно цим завданням вчений і розподілив основні предмети, що вивчаються у школі, на групи. На його думку, що висловлена у книзі "Естетика виховання", в одну групу увійдуть ті предмети, основна мета вивчення яких заключається у розкритті перед учнями об`єктивно закономірного характеру розвитку природи і суспільства, у забезпеченні наукового пізнання, теоретичного ставлення до світу.

Естетично вихована людина, що вміє бачити, розуміти красу, відрізняється й більш високим життєвим тонусом, оптимізмом, оскільки утверджує себе як людину - творця життя. Виходячи з цього, автори вказують на те, що естетичні здібності сприятливо впливають на всі духовні, творчі можливості особистості.

Думку про взаємовплив і єдність духовності й естетичного виховання розвивають у праці "Морально-естетичне виховання" К.В. Гавриловець і І.І. Казимирська. Вчені зазначають, що "прекрасне у житті відкривається із всією повнотою тій особистості, у якої розвинена моральна сфера, у якої сформовано тонке, ніжне ставлення до всього живого, почуття обов`язку перед людьми і батьківщиною, ціннісне ставлення до дружби, кохання, материнства, батьківства" [30, 27]. Як і попередні автори, вони акцентують увагу на тому, що в естетичному вихованні визначна роль належить здатності особистості співпереживати. Механізм її розвитку, як і багатьох інших моральних якостей, виступає уява. Без неї неможливі емоційні передбачення, переживання радості іншої людини і співчуття їй. Ефективні засоби для розвитку уяви учнів надають різноманітні види естетичної діяльності. У цій роботі вчені дотримуються особистісно-діяльнісного підходу до естетичного виховання і зазначають, що "естетична діяльність є незамінною умовою формування і розвитку творчого потенціалу особистості". Вона вчить дитину приймати оригінальні, нешаблонні рішення в усіх видах життєдіяльності.

Розвинений творчий потенціал виступає універсальним засобом самоствердження особистості на моральній основі. Наявність цих взаємозв`язків переконує, що ефективність як морального, так і естетичного розвитку школярів залежить від уміння вчителя синтезувати їх у реальному навчально-виховному процесі. Свою увагу вчені зосереджують на морально-естетичному вихованні учнів на уроках мистецтва і впозакласній роботі. Вони підкреслюють, що в організації естетичного виховання класний керівник повинен спиратись на знання й уявлення, отримані учнями на уроках, збагачувати їх, стимулювати перехід знань у переконання.

У своєму дослідженні вчені наголошують на тому, краще школярами прекрасне усвідомлюється тоді, коли вони знайомляться з великими творіннями людського розуму і одночасно з особистістю творця, з процесом його творчості. У цьому випадку прекрасне асоціюється з творчістю, напруженою працею, мужнім подоланням труднощів, бережливим ставленням до результатів творчості, а лінь, бездіяльність, бездуховність оцінюється як антиестетичне у людині. Серед форм і методів естетичного виховання вони виділяють: розповідь вчителя, бесіду, усний журнал, диспут, обговорення книг, фільмів, спектаклів, документальних нарисів, тематичні вечори та вечори запитань і відповідей, зустрічі з відомими людьми, виставки-диспути, екскурсії та ін. [43, 52].

Перевагу вчені віддають діалогічним формам і дають методичні рекомендації щодо педагогічного керівництва та дотримання повних вимог в їх організації. Основною вимогою і запорукою успіху вони вважають активність самих учнів: "Колективний аналіз, обмін думками - це шлях взаємозбагачення, накопичення морального й естетичного досвіду".

Особливу роль К.В. Гавриловець та І.І. Казимирська відводять участі учнів у виступах, оскільки вони збагачують мову учнів, навчають їх виразному та емоційному читанню, збагачують їх внутрішній світ в цілому, розширюють їх кругозір і знання про мистецтво. Але, не дивлячись на глибину дослідження можливостей позакласної роботи, вчені все ж наголошують на тому, що основні знання учні отримують на уроках.

Цієї ж думки завжди дотримувалась вчена В.Н. Шацька. У своїй книзі "Загальні питання естетичного виховання у школі", створеній разом з науковими співробітниками інститутів художнього виховання, психології і педагогіки, вона стверджує, що навчання є основним шляхом естетичного виховання у школі. Охоплюючи всіх учнів без винятку, цей суворо організований навчальний процес протікає у системі класних уроків. Він озброює учнів певною сумою знань, умінь, навичок, поглядів, тобто основами художньої освіти. У результаті навчання в учнів виховується стійка, постійна потреба у мистецтві.

Завдання процесу навчання, на думку вченої, полягає у тому, щоб допомогти учню своєчасно і з дотриманням необхідних умов йти безперервно вперед, накопичуючи знання, збагачуючи розумовий розвиток, вдосконалюючи мислення й чуттєво-емоційне сприймання, озброюючи учня ефективними методами зізнання дійсності.

Призначення вчителя вона вбачає у тому, щоб він зумів організувати процес засвоєння учнями твору мистецтва таким чином, щоб вони не затримувались довго на стадії живого співглядання твору, осмислення його змісту, форми і її відповідності ідейному задуму твору, його естетичним якостям [26, 22].

В.Н. Шацька вказує на вимоги щодо застосування методів навчання на заняттях з літератури, музики, образотворчого мистецтва в цілому. Методи повинні сприяти виразності, ясності, повноті, цілісності й естетичній глибині сприймання.

Навчання відтворенню сприйнятого (повторення, переказ), діяльність, що завершує процес сприймання, розгортається як найбільш тривалий етап навчання у ньому поєднуються такі моменти:

1) аналіз і закріплення сприймання та його повторення;

2) закріплення й перевірка якості усвідомлення і аналізу сприйнятого;

3) вправи, вироблення вмінь і навичок з необхідним естетичним результатом [63, 149].

Отже, під естетичним вихованням слід розуміти виховання естетичної чуйності, естетичного ставлення до явищ, предметів, об`єктивного світу. Це невід`ємна частина виховання, яка також включає в себе формування естетичних почуттів та естетичних суджень людини.

Виховання прекрасного означає не лише формування відповідних критеріїв оцінки естетичних смаків, а й гуманізацію людини.
У процесі роботи над словом ставляться інтегральні завдання, пов`язані з естетичним вихованням учнів, - показати красу людських стосунків. Спілкування на уроках та в позаурочний час буде цьому сприяти, якщо стосунки між вчителем та учнями будуть побудовані на гуманній основі.
Проблема гуманізації школи хвилювала вчених в усі часи.

Ще Ян Амос Каменський мріяв перетворити звичайну школу у школу людяності; В.О. Сухомлинський - у майстерню радості; І.С. Ферне - у "школу серйозних справ і творчості, школу розваг та ігор". Проблема гуманізації школи й відносин між вчителем і учнем є активною у наш час. Цій проблемі присвячені праці таких вчених, як Б.М. Неменського, Л.П. Буєвої, Є.Б. Євладової, Ш.О. Амонашвілі, Ю.І. Мальованого, Л.В. Кондрашової та інших педагогів.

Основні положення гуманізації навчально-виховного процесу викладені у працях Л.В.Кондрашової "Гуманізація навчально-виховного процесу школи: історія, теорія, пошуки" та "Методика підготовки майбутнього вчителя до педагогічної взаємодії з учнями". Вчена вважає, що під гуманізацією слід розуміти введення до навчально-виховного процесу людських критеріїв і перш за все моральності, духовності й краси [29, 17].

Гуманістична педагогіка - система наукових теорій, що стверджує вихованця в ролі активного, свідомого, рівноправного учасника навчально-виховного процесу, який розвивається відповідно до своїх можливостей.
З позицій гуманізму, кінцева мета виховання полягає в тому, щоб кожний вихованець міг стати повноважним суб`єктом діяльності, пізнання і спілкування, вільною самодіяльною особистістю. Ступінь гуманізації виховного процесу визначається тим, наскільки цей процес створює передумови для самореалізації особистості, розкриття всіх наявних у ній природних задатків, її прагнення до свободи, відповідальності і творчості.

Гуманізацію навчально-виховного процесу слід розуміти як відмову від авторитарної педагогіки. Демократичний стиль керівництва передбачає належну гнучкість у стосунках з учнями, врахування їх інтересів, духовних запитів, ціннісних орієнтацій. Для демократичного стилю спілкування є характерне широке залучення школярів до активної взаємодії в класі, намагання зробити їх не лише об`єктами педагогічного впливу, а й суб`єктами дії. Учителі подібного стилю вміють створити сприятливий педагогічний клімат, атмосферу невимушеної розмови, доброзичливо, щиро ставляться до своїх вихованців, прагнуть укріпити у кожній дитині віру в свої сили, справедливі й об`єктивні в оцінці їхніх знань. Спілкуючись з учнями, вони не нав`язують готових суджень про художній твір та творчість письменника, а прагнуть до вироблення колективної думки. Демократичний стиль керівництва будується на повазі до суверенітету чужої життєдіяльності і свідомості.

Для того, щоб взаємодія вчителя й учня була ефективною, необхідно турбуватися про те, щоб їх сумісна діяльність приносила задоволення, намагатись, щоб мотиваційне, ціннісне ставлення до сумісної роботи переходило в особистісний план. Чим глибша удоволеність, тим вища ефективність співпраці вчителя й учнів [13, 23].

Педагогічна взаємодія вчителя й учнів досягне прогнозованих педагогом цілей за умови забезпечення активної позиції обома сторонами педагогічного процесу. Діти, за своєю природою, істоти активні, тому необхідно створити умови, що дозволяють їм виявляти самостійність, приходити до пізнавальних відкриттів, відчувати радість пізнання. При цьому важливо піклуватись про емоційний фактор, оскільки тільки відчуваючи позитивні емоції (почуття успіху, радості від подолання труднощів та інтелектуальних перемог), Учень прагнутиме до активної участі в навчальній і виховній роботі, у нього не згасне бажання вчитись, працювати, діяти в колективних справах, спрямованих на організацію їх праці, відпочинку й дозвілля [45, 43].

Емоційне благополуччя в співпраці вчителя й учнів забезпечується позитивною оцінкою дій і вчинків учнів з боку вчителя й оточуючих дорослих. "В тому, що кожен хотів, щоб про нього думали добре і говорили добре і полягає виховна сила колективу", - писав В.С.Сухомлинський.
Школярі хочуть бачити вчителя не тільки як провідника до знань, вони потребують допомоги від вчителя і в своєму особистісному та соціальному ставленні. Віра дорослого у розвиток особистості школяра, у його потенційне "я" - краща умова довірливості у стосунках з ним.

В цілому "установка на створення позитивного психологічного клімату" допомагає вчителю засвоїти основні правила спілкування з гуманістичної психології: установка на аутентичність (справжність), щирість у почуттях і поведінці, безцінність учня як особистості, конструктивність, сприйняття інших, підтримка. Колективна діяльність учнів позитивно впливає на формування естетичної культури тоді, коли кожен учень включається в процес колективної відповідальності, взаємодопомоги, взаємоконтролю; якщо створена в навчальному процесі сприятлива моральна і демократична обстановка, що сприяє виявленню всього кращого, що має в потенціалі свого розвитку особистість школяра.

Розділ ІІ. Дослідження особливостей естетичного виховання учнів початкових класів засобами живопису

2.1 Твори живопису як засіб естетичного виховання молодших школярів

Образотворче мистецтво має власні специфічні засоби художньої мови, які відрізняють його від інших видів художньої діяльності людини - музики, хореографії, театральної гри тощо, більшість із цих засобів спільні для всіх видів образотворчого мистецтва (включно з архітектурою та декоративно-ужитковим мистецтвом). Первинними серед них є лінія, форма, колір. З їх комбінацій утворюється композиція - глобальне мистецьке явище, що охоплює такі поняття, як пропорції, співвідношення частин та цілого, ритм. В основі творів образотворчого мистецтва знаходиться рисунок - лінійна фіксація художнього задуму.

Усім видам образотворчого мистецтва властиві такі поняття як пластика, фактура, світлотінь, об'ємність та площинність. Могутній засіб емоційного впливу на людину - колір та пов'язане з ним поняття колориту - становить прерогативу та суть живопису. Без буяння різноманітних насичених кольорів неможливо уявити твори декоративно-ужиткового мистецтва: килими, вишивки, писанки тощо [2, 65-66].

Скульптура, як і архітектура, є засобом просторово-художнього формування навколишнього середовища людини. У школі знайомство з мистецтвом скульптури починається з оволодіння навичками ліплення, які виховують почуття пластичності, вчать об'ємно-просторовому сприйманню дійсності. Крім цього стимулюють діяльність головного мозку, позитивно випливають на розвиток інтелектуальної сфери і людської особистості.

Різноманітна і своєрідна образотворча мова графіки. Саме з оволодіння первинними графічними навичками - лінії, рисунку - починається вивчення основ образотворчого мистецтва в початковій школі. Саме для графіки властиве використання ефекту контрасту чорного та білого кольорів, штриха, розчерку, плями, а також фону паперу (чи іншого матеріалу - основи) як повноправних художніх засобів). У багатьох творах графічного мистецтва використовується своєрідний ефект певної незавершеності зображення, що надає великі можливості для розвитку фантазії, уяви, асоціативного мислення.

Архітектура справедливо вважається "матір'ю" образотворчих мистецтв. Вона є створеним людиною середовищем власного перебування. Саме в архітектурному просторі можливе здійснення синтезу мистецтв, тобто ідейно-художньої цілісності різних видів мистецтва (переважно архітектури, скульптури та живопису). Для архітектури особливо важливі такі художні засоби як пластичність, монументальність, симетрія та асиметрія, контраст, масштаб. Розповіді про архітектуру на уроках розширюють загальний світогляд учнів, поглиблюють їх знання про художні стилі різних епох та країн, розвивають почуття поваги до людської праці, інтерес до пам'яток культури, розуміння єдності природи та плодів діяльності людини [57, 49].

Поєднання художності та утилітарності, а також архітектонічність (художнє вираження структури, конструкції) споріднюють архітектуру з декоративно-ужитковим мистецтвом. Це найбільш древній вид художньої творчості. Він органічно пов'язаний з трудовою діяльністю людей, з народними традиціями, обрядами, фольклором, спрямований на естетично-художнє формування побуту. Декоративно-ужитковому мистецтву притаманна різноманітність форм, технологічних засобів та сфер застосування. Головним художнім засобом його є орнамент - візерунок, побудований на ритмічному повторенні різноманітних елементів - геометричних, рослинних, зооморфних, антропоморфних. Ритм, барвистість, органічне взаємопоєднання декору та форми предмета - типові риси творів декоративно-ужиткового мистецтва.

Художньо-творча діяльність, зокрема в галузі декоративно-ужиткового мистецтва, особливо близька дітям молодшого шкільного віку завдяки своїй різноманітності, доступності, близькості до домашнього середовища, поєднанню красивого й корисного. Вона сприяє вихованню естетичного ставлення до побуту, праці, інших сфер людської життєдіяльності, викликає потребу в естетично-художньому наповненні навколишнього середовища, почуття власного етнічного коріння, єдності з народом та любов до нього, бажання продовжувати народні традиції дає розуміння глибини цих традицій, єдності матеріальної та духовної культури, пробуджує інтерес до історії, етнографії, фольклору [47].

Кожний вид мистецтва й мистецтво взагалі звернене до будь-якої людської особистості. А це припускає, що кожна людина може зрозуміти всі види мистецтва. Педагогічний зміст цього ми розуміємо в тому, що не можна обмежувати виховання й розвиток дитини лише одним видом мистецтва. Тільки їхня сукупність може забезпечити нормальне естетичне виховання.

Живопис називають першим серед образотворчих мистецтв. Колір — головний її виразний засіб. У живописному творі глядач раніше сприймає колорит картини, її колірну гаму [26, 22].

Колір основний, але не єдиний засіб художньої виразності. Є ще лінійна композиція і світлотіньове рішення, або тон. Тон картини — це міра світлоти її колориту. Бувають твори як би виткані з світла, тобто світлі по тону (наприклад, «Дівчинка з персиками» В. Сєрова) і темні («Тройка» В. Перова). Колорит і тон картини звичайно виражають основну її ідею. За задумом В. Сєрова світлий загальний тон полотна «Дівчинка з персиками» повинен передавати яскравий внутрішній світ підлітка, що стоїть на порозі дорослого життя. Глухі і неяскраві відтінки картини «Тройка» образно розкривають безрадісне існування маленьких трудівників.

Бувають картини і іншого типу — без сюжету: пейзажі, натюрморти, портрети. Наприклад, художник написав натюрморт — букет бузку або яблука. Деякі глядачі вважають, що тут немає ідеї. Це глибока помилка. Не можна плутати поняття «сюжет» і «ідейність». Безумовно, про сюжет ідея реалізовується ясніше. Але відсутність сюжету ще не означає того, що картина не має ідеї. У безсюжетній картині ідея виражається не прямо і безпосередньо, а тонше, специфічніше. Натюрморт, що зображає яблука, може виражати ідею великої родючості і щедрості землі. Пишний букет бузку може розкривати пору розквіту сил людини [29, 54].

У живописі важливу роль грає техніка виконання. За час тривалого розвитку цього вигляду мистецтва було розроблено багато прийомів малювання. Переважання в роботі тих або інших прийомів залежить від темпераменту художника, його світогляду і т. ін.

Живопис поділяється на монументальний і станковий. Монументальний живопис — це розпис будівель як зовні, так і всередині, тісно пов'язаний із архітектурою. Створюючи монументальні розписи, необхідно враховувати розміри площин, на яких буде вміщуватися живопис, масштаб зображень, кут зору глядачів. У монументальному живописі відображаються основні ідеали суспільства, його прагнення, мета, головні історичні події і т. ін.

Станковий живопис, як правило, не пов'язаний з архітектурним ансамблем. Він існує самостійно. У клубах, Будинках культури, учбових закладах, житлових приміщеннях — скрізь можна зустріти станкові твори, виконані на спеціальних мольбертах (станках, звідси і відбувається назва «станковий живопис»). Станковий живопис поділяється на жанри: побутовий, історичний, батальний, портретний, пейзажний, анімалістичний і натюрмортний [47, 52].

Кольори, як відомо, мають дуже сильну дію на психіку людини, тому певні кольори, їх взаємодія, певні композиційні розміщення мають сильну дію на відчуття, сприйняття людини.

Отже, коли мова йде про живопис предметний, або реалістичний, то ми будемо говорити про форму і матеріал предметів, які сприймаються нами завдяки світловим і кольоровим різноманітностям. Щоб правдиво зобразити натуру, треба правдиво побудувати форму, точно передати перехід світла і кольору на кожній об'ємній формі.

Живопис – це виконане фарбами за відповідними законами зображення явищ життя і природи. У живопису використовуються різноманітні фарби - олійні, гуаш, акварель, темпера і ін.

При всій різноманітності барвникового матеріалу принципи реалістичного живопису одні й ті ж. Зображення фарбами, що ґрунтується на визначенні та передачі кольорових і тональних відношень, мають загальні для всіх технік закономірності.

Фарби, що використовуються в живопису, мають у основі одні й ті ж пігменти, а розрізняються тільки в'яжучими речовинами. Олійні фарби - це пігменти, перетерті з льоновою олією, акварель - це ті ж пігменти (тобто кольорові порошки), але більш тонко перетерті з рослинним клеєм або медом, гуаш – пігменти, перетерті з клеєм і білилами, темпера – з емульсією, пастель – це пігменти з клеєм, спресовані у вигляді стержнів.

Олійні фарби мають перевагу над аквареллю, гуашшю і темперою, в першу чергу, в тому, що не міняють тону і кольору при висиханні, що дає можливість точно передавати тональні і кольорові відношення натури. Олійні фарби зручні для тривалих живописних завдань, можна змивати невдалі місця, перемальовувати їх по багато разів, використовувати різноманітні технічні прийоми - малювання дуже розрідженими фарбами або густими фарбами, накладаючи їх на потрібні місця рельєфно мастихіном, використовувати лесування і виконувати односеансові етюди методом "алла пріма" [57, 48].

Перші відомості про олійний живопис відносять до 1410 року і винахідниками вважаються художники з Фландрії - брати Ван Егіки. До них олія використовувалася для виготовлення лаків, якими покривалися живописні твори, виконані темперою. При олійному живописі треба притримуватися певної технології і особливо важливо підготувати основу для живопису, тобто картон, папір, холст чи просто стіну. Для цього розроблено цілий ряд спеціальних сумішей, або ґрунтів.

В живописі використовуються декілька технічних методів. Найбільш розповсюджені такі:

1) Одношаровий живопис, який ще називається "алла пріма", по мокрому шару фарб, коли етюд виконується в один чи декілька сеансів, але швидше, ніж фарби встигнуть висохнути. Утехнічному відношенні цей метод є найкращим, тому що живопис при висиханні зберігає свою первісну свіжість і фарби не тьмяніють. Щоб у тривалій роботі можна було закінчувати її по мокрому, треба використовувати фарби, які повільно сохнуть, наприклад, цинкові білила. У проміжки між роботою етюд поміщують на холод, в темноту, не допускають свіжого повітря.

Живопис "алла пріма" можна проводити способом накладання окремих мазків фарб один до одного, доки не буде покрита вся поверхня холста. Тіні прокладаються рідкими прозорими фарбами. Найбільш яскраві кольори малюємо пастозно (грубим шаром, майже рельєфно). Так малювали і наші художники, і художники Заходу. Живопис "алла пріма" починають рідкими фарбами, подібно до акварелі, розводячи фарби скипидаром. Прокладка робиться широко, великими відношеннями. Зробивши підмальовок проводять роботу далі, уточнюють форми, прокладають тіні, уточнюють малюнок [38, 64].

2) Другий метод - це багатошаровий живопис і використовується в тих випадках, коли робота над етюдом чи картиною не може бути закінчена по вологому шару фарб і продовжується після утворення на ньому висохлої плівки. Багатошаровий живопис можна проводити від початку і до кінця олійними фарбами, або змішаним способом - спочатку виконують підмальовок аквареллю або темперою, а потім працюють олійними фарбами [24, 84].

Підмальовок в живопису – це перший шар живопису, який дає можливість у короткий час продовжувати більш детальну роботу над живописом. Якщо підмальовок зроблено темперою, то перед роботою олією його треба закріпити чотирипроцентним розчином желатинового клею і покрити дамарним чи мастичним лаком. Найчастіше підмальовок в олійному живописі виконується олійними фарбами " впритирку", розведеними скипидаром. В олійному живописі для того, щоб фарби мали найбільше звучання - яскравість, глибину і прозорість, користуються методом лесування. Цим методом переважно користувалися художники Ренесансу і інших країн середньовіччя [25, 221].

В живописі в більшості випадків над етюдом ведеться робота від темного до світлого. Спочатку прокладаються темні місця, тіні, які дають звучання всій картині. " Я завжди починай з тіней, - говорив Коро, - і це логічно, тому що те, що нас вражає більше всього необхідно передати в першу чергу". Закінчуючи роботу над живописом треба провести узагальнення, привести все до цільного сприйняття. Щоб побачити в натурі загальне, потрібно на неї дивитись цілісно, намагаючись бачити все відразу, а не по частинах.

Наш зір не сприймає одноразово чітко, виразно предмети на різних планах. Об'єкти на які ми спрямовуємо свій погляд, ми бачимо більш чітко, все інше, слабше, розпливчасте. Узакінченому живописному етюді не може бути однакових за кольором і світлості місця - повинно бути одне найбільш світле і одне найтемніше місце. Решта всі тони розміщуються між цими крайніми по силі тонами. "У моїх картинах завжди є світла точка, але вона єдина. Ви можете помістити їїкуди завгодно : в хмару, у відбиток на воді чи ще кудись, але допустимий тільки один тон цього вальора" - говорив Коро [49, 8].

У живописі застосовуються природні і штучно виготовлені мінеральні барвники. Натуральні мінеральні барвники найміцніші і найстійкіші до світла. До них відносяться золотисті, жовті світлі і темні охри, натуральні сангіни - рожеві, червоні, темно-червоні, коричневі, зелені і чорні землі. Перепалювання натуральних кольорових земель дає палену сієну, палену умбру, палену охру. Крім цих пігментів в олійному живописі використовують штучні поєднання різних металів і мінеральних речовин. До них відносяться: жовті і червоні кадмії, сині і фіолетові кобальти, ізумрудна зелень, окисли хрому, жовті, оранжеві, червоні і коричневі марси, коричневий ультрамарин, церумум, свинцеві і цинкові білила. Застосовуються барвники і органічного походження: краплак, палена кістка, персикова і виноградна чорна. У нас донедавна в основному використовувались олійні фарби ленінградського виробництва, а також подольські (з Підмосков'я), на Україні такого заводу не було і немає. Проте все частіше можна у нас зустріти фарби з Західної Європи - Франції, Голландії. Велике значення має правильний вибір основи під живопис, це впливає і на якість живопису, свободу і легкість роботи, організацію колориту і довговічність живопису [49].

Основа - це матеріал, фактура, грунт, вона повинна відповідати вибраній художником техніці і методам живопису. Основою під олійний живопис є холст, картон, папір, оргаліт, текстоліт, склотканина, метал, дерево, скло і т.д.

Для живопису рекомендується брати грубі і середні конопляні і лляні холсти. Рівномірна зернистість їх, створює гарну, звучну кольорову поверхню. Невеликі етюди малюють на мілкозернистих холстах, для робіт великих - крупнозернисті холсти. Для ґрунтовки холсти натягують на спеціальні підрамники або просто на підлогу. Ґрунтовку проводять у декілька шарів [29].

В останній час користуються синтетичними ґрунтами на основі емульсій ПВА. На просохший, проклеєний розчином ПВА (1 частина клею ПВА на 1,5 частини води) холст чи картон наносять пензлем або щіткою ґрунтовочну масу (1 частина ПВА, 2 - 4 частини води, 1,5 частини крейди, 1,5 частини сухих цинкових білил).

Темпера (лат. temperare - змішувати, з'єднувати) є одним з найдавніших способів живопису. До вдосконалення олійних фарб в ХVст. братами Ван Егінами, яєчна темпера була найбільш розповсюдженим видом живопису в Європі. Темперою малювали такі знамениті художники Ренесансу, як Джотто, Мазаччо, Батігеллі та ін. Темперний живопис - це живопис, виконаний фарбами, де барвники розведені на натуральних або штучних емульсіях. Емульсія - це така суміш, яка складена з 2-х речовин чи рідин, які між собою не змішуються, а найдрібніші частинки однієї вкраплено в іншу. Кожна емульсія складається з трьох елементів: води, клею різних видів - желатин, казеїн, яйце, декстрин і ін. та олії чи бальзаму. Від складників і назва темпери – яєчна, казеїново-олійна, полівінілоацетатна і т.д.

Темпера розводиться водою, тому в живописі нею можна застосовувати техніку властиву акварелі, гуаші. Темперою можна малювати рідкими сумішами способом лесування, так і густим пастозним, як у олії, методом живопису. Можна вести багатошаровий живопис, або прокладати його окремим мазками. У короткочасних етюдах колір бажано брати відразу у повну силу, без додаткового малювання. Головна трудність цього живопису в швидкому висиханні фарб, це утруднює перехід від одного тону до іншого, і важко тонко моделювати форми. При висиханні темперні фарби трохи світліють, особливо це помітно в темних тонах, тому перед черговою роботою треба попередній живопис змочити водою (все, що намальовано раніше), це полегшить попадання в початковий тон і затримає швидке висихання. Завдяки своїм унікальним живописним якостям яскравості, звучності, покривчатості - вони дуже добрі для робіт декоративного і монументального характеру.

Темперний живопис зберігається багато століть і при цьому не втрачає своєї яскравості і свіжості. Техніка темперного живопису широко використовується в станковому й монументальному живописі, в оформлювальних і графічних роботах. Висохлий живопис можна покривати лаком, що дає йому більшу глибину, блиск, звучання фарб і одноразово зміцнює поверхню і зберігає від забруднення і вогкості. Покривати можна і іншими сумішами, наприклад, білий віск, скипидар і невелика кількість смоли [47].

Основою під темперу беруть міцний папір, картон, заґрунтований холст. Кращий ґрунт під темперу - емульсійний. Ґрунт повинен бути міцний, щоб не розчинявся водою.

Пастель ( від італ. pasta - тісто) - це сформовані у вигляді паличок або олівців порошки пігментів. Для розбілу кольору кожного пігменту беруться білі наповнювачі - крейда, магнезія, каолін, тальк. Деколи, щоб ці стержні не ламались додають у малих кількостях клей. Уцьому відношенні пастель може бути твердою, середньої м'якості і м'якою.

Перевага пастелі перед іншими видами живопису в великій свободі роботи: не потрібна сушка, пастель не міняє кольору, не тьмяніє. Пастель можна знімати ганчіркою, перемальовувати цілі шари, будь-коли припиняти і починати роботу. Вона допускає накладання найтонших шарів, шляхом розтирання фарби на основі пальцями, розтушовці куском замші чи ватним тампоном. При цьому ножна досягти найтонших переходів кольорів і тонів. Не рекомендується терти папір резинкою, там пастель буде виділятись. Пастеллю можна накладати мазки, штрихи, плями не тільки тонким шаром, а і пастозно [30, 75-76].

На відміну від акварелі, пастель не прозора, або малопрозора, має бархатну поверхню, сильний тон і мало вицвітає. Для роботи використовують заводські набори по 50, 100 і більше кольорів. Кольори ті ж, що і в інших фарбах. Пастеллю працюють на папері, картоні чи холсті. Папір і картон повинні бути шероховатими, з рельєфною поверхнею, добре тоновані відповідним тоном. Для пастелі часто готують спеціальний ґрунт з додаванням товченої пемзи. Дуже добре попередньо промалювати етюд аквареллю чи темперою. По цьому підмальовку, по уже вирішеній кольоровій основі прокладають пастель, моделюючи форми, посилюють колорит, залишаючи місцями недоторканою акварель.

Підібрати необхідні відтінки кольорів досить складно, тому кольори треба змішувати. Саме завдяки змішуванню і розтиранню можна досягнути найтонших переходів від тону до тону. У пастелі можна використовувати не тільки механічне змішування фарб, а і оптичне. Так працюють мазками чи штрихами, розміщуючи колір до кольору не змазуючи їх і не розтираючи фарбу. Існує і багатошаровий спосіб роботи пастеллю. У цьому випадку кожний шар живопису закріплюється фіксативом (казеїновий фіксатив, розчин целулоіду в ефірі та ін.), поступово посилюючи темні місця. На світлі місця і бліки пастель наноситься пастозно. Для кращого збереження пастелі їїзакріплюють різними фіксативами (клей, лак і ін.). Але фіксатив дещо знижує художні якості пастелі [11, 42].

На шероховатому ґрунті пастель тримається міцно і закріпляти її не обов'язково. Для зберігання і виставок її поміщують в рамку під скло, де між етюдом і склом робиться прокладка з картону чи фанери, яка не дає дотикатись етюду зі склом.

У гуаші застосовуються ті ж барвники, що і в акварелі, частіше ті, що мають велику покрівельну щільність. Важливу роль у гуаші відіграють білила, які використовуються не тільки в чистому вигляді, а практично присутні в усіх фарбах. Тому після., висихання вони дуже світліють. За густиною гуаш – це пастоподібна маса, яка випускається найчастіше в скляних чи пластмасових банках, щоб фарба не висихала після початку роботи її заливають водою і гліцерином. В'яжучими речовинами в гуаші є різні клеї, це гуміарабік, декстрин, вишневий клей або мед. Гуаш для живопису випускається в наборах. Для декоративних і оформлювальних робіт гуашеві фарби можна виготовити самостійно.

Насамперед холст треба проклеїти і висушити, потім 2 - 3 рази поґрунтувати. При виконанні живопису гуашшю, а це переважно графічні і декоративні роботи, найцінніше те, що поверхня покривається рівним матовим, бархатистим шаром, чого неможливо досягти в акварелі. Після висихання фарби дуже світліють, важко передбачити, який тон буде після висихання, тому виконувати складні живописні роботи гуашшю дуже складно. Лесування в гуаші не застосовується. Живопис гуашшю ведеться в основному кольоровими плямами [48].

У роботі над етюдами пейзажу і натюрморту можна малювати мазком, створюючи гру кольорових плям при виявленні форми предметів. При цьому можна використовувати різні прийоми. Покриття тонким шаром можна поєднувати з пастозними, рельєфними покриттями окремих місць, широкий мазок і кольорові площини з дрібними мазками для виявлення якоїсь деталі.

Багато художників створили в техніці гуаші різноманітні твори, навіть портрети, але в цих роботах дуже узагальнені широкі плями світла, півтону і тіні та більш детально вимальовані головні елементи (очі, ніс, рот і т.д.). В акварельних роботах часто застосовують гуашеві білила, де акварель можна змішувати з білилами і малювати натюрморти, пейзажі.

Удекоративних композиціях гуаш дає можливість наперед приготувати кольорові суміші в окремих банках, випробувати їх на висихання, а потім вести роботу, знаючи результат [50].

Отже, щоб створювати картини значимі за змістом і прекрасні за формою, треба навчитися передавати засобами живопису предмети оточуючого нас світу, їх форму, колір, світло, матеріал, простір, взаємовідношення кольорових мас. Художники-реалісти виходять з тої матеріалістичної установки, що всі предмети оточуючого нас світу створені з якогось матеріалу, мають форму, світло і знаходяться в умовах реального простору. Уміння правдиво і грамотно передавати видимі властивості предметів в просторі – необхідні умови реалістичного живопису.

Проблема залучення молодших школярів до мистецтва живопису в умовах сучасного розвитку освіти є вкрай важливим напрямком педагогіки і має ще багато недосліджених аспектів. Оскільки освіта сьогодення в царині мистецтва набула особистісно-зорієнтованого спрямування, то повноцінне художнє виховання молодших школярів неможливе без розгляду аспекту особистісно-ціннісного ставлення до мистецтва взагалі і живопису зокрема. Під поняттям „особистісно-ціннісне ставлення до мистецтва” розуміємо позицію особистості (дитини), яка складається внаслідок сприйняття творів живопису і проявляється у вираженні нею естетичних почуттів, емоцій, суджень, об’єктивної оцінки, що випливають із задоволення її духовних потреб та проявляються у прагненні до відтворення сприйнятого в різних видах художньо-творчої діяльності.

2.2 Методика експериментального дослідження

У процесі експериментального дослідження в учнів формувалися уявлення про живопис як вид образотворчого мистецтва, його характерні ознаки та головний засіб виразності. Учні дізнавалися про художні матеріали та інструменти художника-живописця, основні, похідні, "теплі", "холодні" відтінки кольору (актуалізація знань), збагачення палітри колірних відтінків, споріднені кольори. Розглядався кольоротональний контраст як засіб виділення об'єкту зображення.

Проводилися також бесіди "Кольорове мистецтво", "Мова барв", "Мова графіки". Виконувалися репродуктивно-творчі завдання та вправи (на вибір): "Кольорові хатки", "Пори року", Три тополі у мене стоять під вікном"; "Хто як себе прикрасив?" (дахи будинків, кора дерев, бруківка луска риб, пір'я птахів тощо, або "Як тече вода?", "Характер моря" і т.п.

Також виконувалися художньо-творчі завдання: "Осінь-мальовничка", "Сонячні барви золотої осені", "Щедра осінь" (за віршем М.Стельмаха), "Осінь усім багата", "Плоди праці людської", "Лиш айстра у саду цвіте", "Хто живе у ставку (річці, морі)?" "Хитра пляма" або інші подібні завдання, де формувалися уміння розрізняти твори живопису та працювати над виконанням таких творів.

Дослідження проводились у три основні етапи.

Метою першого етапу (2005-2006 рр.) був аналіз педагогічної, психологічної та мистецтвознавчої літератур з проблеми формування навичок живопису та його використання як засобу вираження молодшими школярами, укладання бібліографії, вироблення експериментальної методики.

Другий етап (2006-2007 рр.) передбачав проведення основного експерименту з виявлення експериментальної перевірки системи педагогічних умов, які б забезпечили ефективність удосконалення навчання живопису у процесі виконання натюрморту на уроках образотворчого мистецтва в початкових класах. Перевірено на практиці ефективність системи вправ та завдань.

Мета третього етапу (2007-2008 рр.) полягала в аналізі та узагальненні кількісних та якісних результатів експерименту, написанні тексту дипломної роботи, її літературне оформлення.

Формуючий експеримент проводився у 3 класі Чернихівецької ЗОШ І-ІІІ ступенів Збаразького району Тернопільської області.

При проведенні формуючого експерименту були передбачені зміни в способах керівництва навчання школярів при збереженні змісту навчання. У експериментальному класі активізувалась пізнавальна діяльність школярів, пропонувалась система організації навчання, методи та прийоми, що забезпечують оптимізацію розвитку уявлень про натюрморт кольору та їх застосування як засобу емоційно-образного вираження в художній діяльності (сприймання – творення).

Вищесказане дозволило нам у формуючому експерименті для реалізації цих завдань сформувати систему практично орієнтованих завдань з метою організації сприймання натюрморту та його виконання в площинній та об’ємній композиціях).

Так, вивчаючи тему «Мистецтво навколо нас», вчитель здійснює загальне ознайомлення з видами та назвами образотворчого мистецтва, засобами виразності в них, синтезом мистецтв.

¾ Спробуємо уявити себе туристами і помандруємо до якогось міста. Що показують туристам насамперед? Вулиці, площі, будівлі, пам'ятники, сади і парки. Найчастіше вони зосереджені у центрі міста. Зупинимось і ми тут. Побачимо красиві будинки, театр, церкву, музей тощо. Всі ці споруди є творами будівельного мистецтва, що називаються архітектурою. Нас приваблює зовнішній вигляд будинків, їх архітектурний образ, який створює певний настрій.

¾ Подумайте, які почуття і настрій можуть виникнути у людини, яка потрапила в таке архітектурне середовище?

¾ Що іще привертає нашу увагу на вулицях і площах міста?

Скульптурні зображення — пам'ятники, чудові фонтани, ліпні прикраси на будівлях.

¾ А ще нам обов'язково сподобаються красиві ліхтарі та альтанки, металеве мереживо огорож, вогні реклам. Усе це — твори дизайну.

¾ Перед входом до цирку або театру на рекламних щитах ми побачимо яскраві афіші, плакати. Це твори графіки. Придивившись навкруги, ми побачимо ще багато інших графічних творів: етикетки, упаковки, книжки, марки тощо.

¾ Тепер зайдемо всередину великого собору. Вражають велич приміщень, розписи на стінах та колонах, мерехтіння свічок, чудовий хоровий спів. На стінах ми бачимо твори живопису і декоративно-прикладного мистецтва.

¾ Більш детально з кожним із названих видів мистецтва ми ознайомимось далі.

Частину уроку, що залишилась, можна присвятити закріпленню знань та замальовкам того, що найбільше сподобалось та запам'яталось під час екскурсії: пам'ятника архітектури,, гарного ліхтаря, фонтана тощо. Перед цим можна ще раз продивитись з дітьми весь набір унаочнення. Матеріали та інструменти для роботи згодяться будь-які: фломастери, крейдочки, кулькові ручки...

Вивчаючи тему «Кольорове мистецтво (або: Дещо про живопис)», в учнів формуються такі початкові уявлення: живопис як вид образотворчого мистецтва; характерні ознаки та головний засіб виразності у живопису, поняття про зміну кольору навколишнього середовища протягом доби.

Вчитель повідомляє наступне.

¾ Світ вражає нас своєю мальовничістю та багатобарвністю. Художника, який передає цю красу фарбами, називають живописцем або малярем. А твори (картини) художника-живописця — живописом, або малярством. Звідси походять і слова живописний, мальовничий, мальовничість.

¾ На цій картині ви бачите художника-живописця за роботою. Назвіть інструменти, якими він користується. Мабуть, пензлі та палітру ви впізнали одразу (унаочнення). Художники пишуть (саме пишуть, а не малюють) олійними фарбами, змішуючи їх спеціальними розчинниками. Ви вже знайомі з фарбами, які розводять водою. Це гуаш. Є ще водяна фарба — акварель. Крім того, живописці працюють кольоровими крейдами — пастеллю. Олійні фарби мають яскравіший колір. Картини, написані олійними фарбами, довше зберігаються.

¾ Головне, чим впливають на нас твори живопису, це колір. Так, саме колір допомагає художнику-живописцю створити у своїй картині певний настрій і, власне, — передати для нас, глядачів, свій задум.

¾ Неквапливо роздивимось ці картини (унаочнення). Одна з них написана усією багатобарвною палітрою. При створенні двох інших палітра художника ніби обмежена і один з кольорів переважає. Який? Що можна було б сказати про кольори у картинах, які вони: теплі чи холодні; яскраві і дзвінкі чи ніжні, прозорі і легкі; а може густі, тьмянуваті, важкуваті...? Які відчуття, який настрій викликає у вас кожна з картин завдяки своїм кольорам?

¾ А тепер берімось до роботи фарбами та намалюймо "Кольорові хатки", кожна з яких належить певній порі доби.

¾ Чи спостерігали ви, як змінюється колір світла протягом доби та як це впливає на зміну кольору навколишнього середовища? (Вчитель читає дітям вірш-загадку. В його останніх рядках міститься завдання. Кожна хатка малюється на окремому маленькому аркуші паперу, або: аркуш паперу ділиться на чотири частини, в кожній з яких малюється хатка. Певна річ, що малюють діти одразу пензлем).

При вивченні теми «Пори року ("Три тополі у мене стоять під вікном")», ставиться така навчальна мета: зміна кольору рослинного світу у різні пори року, основні відомості про будову дерев, актуалізація знань про межу зламу (земля-небо); розташування об'єктів у межах землі.

Вчитель повідомляє, що колір середовища змінюється не тільки під впливом світла в різні пори доби.

¾ Ви, звичайно ж, бачили і знаєте, як змінюється колір дерев у різні пори року, так, як про це говориться у вірші:

Три тополі у мене стоять під вікном

у зелених сукенках весною і влітку,

восени — кожна з них одягається в свитку,

а зимою вдягається білим рядном.

П. Воронько

¾ Подивіться на тополю, що одягнута у листя, та оголену, без листя (унаочнення). Яку будову має дерево? (Стовбур; від стовбура ростуть великі гілки; від них — відходять менші; дерево, одягнуте в листя, має крону. Звичайно ж у землі дерево, як і кожна рослина, має коріння. У всіх дерев стовбур і гілки зазвичай є більш тонкими зверху та потовщуються донизу). Спостереження за особливостями конструкції та зовнішнього вигляду тополі (у порівнянні з іншими деревами): у тополі гілки ніби туляться до стовбура і тягнуться догори. Тополя здається високою та стрункою.

¾ Сьогодні малюємо тополю у різні пори року (хто скільки встигне). Малюймо гуашшю на кольоровому папері: навесні та влітку — на світлому (голубому, золотаво-жовтому); восени — на голубому, сірому; взимку — на темному, а для білого одягу тополі можна використати білу гуаш. Малюймо швидко, одразу пензлем або пальцем. Крону — плямою, стовбур та гілки можна прошкрябати паличкою, стовбур унизу — намітити пензлем. (Межу зламу землі і неба можна намітити лише умовною лінією)1.

Бажано, щоб крім одягненої у листя тополі, учні намалювали її без листя (пізня осінь, зима). Потовщення стовбура та гілок унизу зручно малювати круглим пензлем, починаючи з легенького дотику кінцем пензля зверху та поступово натискаючи донизу.

Вивчаючи тему «Осінь-мальовничка», в учнів формуються уявлення про теплі кольори, особливості силуетної форми дерев (у порівнянні): передача плановості відкритого простору за принципом "ближче—нижче, далі—вище". Також учні отримують початкове уявлення про зорове зменшення відпалених предметів та явище загороджування.

¾ Зараз у нас осінь, осінь-мальовничка. Усі дерева та колись зелену, літню рослинність на землі осінь розмальовує в теплі кольори. До зеленої барви листя вона додає жовтого та оранжевого кольору. Багато дерев стають і зовсім жовтими, жовтогарячими та навіть червоними!

Помилуйтесь такою жовтогарячою палітрою на цьому краєвиді, тобто пейзажі (сприймання унаочнення, бесіда): які кольори та колірні відтінки ви розпізнаєте на цій картині? Як ви вважаєте, які кольори з якими треба змішати, аби отримати їх? Чи пам'ятаєте, який з теплих кольорів є найтепліший? (Оранжевий).

Треба націлити дітей на розташування дерева або дерев саме на площині землі (самі діти можуть, не задумуючись, намалювати дерево і вище лінії зламу, тобто в небі).

Було б добре, якщо під керівництвом вчителя діти виконали вправу (2—3 хв) на одержання різнотовщинної лінії.

¾ Сьогодні осінніми, жовтогарячими кольорами виконаємо малюнок до цього вірша:

Прийшла осінь, люба, мила. дітям на потіху.

Груші всі позолотила у годину тиху.

Ще червону фарбу мала осінь-мальовничка.

Яблучка помалювала на обидва личка.

І куди лиш не ходила у годину тиху,

Весь садочок прикрасила дітям на потіху. М.Підгірянка

¾ Отже, ми малюватимемо дерева в осінньому саду. Поміркуймо, як крони різних дерев відрізняються між собою за формою. Порівняймо їх, наприклад, із тополею (обговорення цього питання).

А як передати на малюнку, що одні дерева розташовані до нас ближче, а інші — далі? Подивимось навколо та обміркуємо, як це відбувається. Також придивимось, як таке явище передають на своїх картинах-пейзажах художники (сприймання та обговорення просторових явищ у довкіллі та у творах художників). Спробуйте самі відповісти на запитання: Чим далі дерева (будинки і все інше), тим вони здаються нам: розташованими вище чи нижче? За розміром вони більші чи менші?

¾ А ще зверніть увагу на таке: предмети, що розташовані ближче до нас, частково загороджують те, що знаходиться далі.

¾ А тепер до роботи! Малюймо відразу фарбами, плямами. Фарби змішуємо одразу на малюнку (роздивіться на картині: видно, що художник робив так само).

На уроці за темою «Щедра осінь» досягається така навчальна мета: вивчається будова птахів; передача елементів руху; характер округлої силуетної форми (вільне малювання кіл та овалів); рівномірне заповнення зображальної поверхні. В учнів формується поняття про кольоротональний контраст.

¾ Осінь не тільки мальовничка. Вона ще й щедра господиня. Раніше ви вже малювали та ліпили дарунки осені — овочі та фрукти, тому добре знаєте, яку форму вони мають. Сьогодні малюватимемо овочі, що ростуть... на баштані.

¾ Крім овочів, нам доведеться намалювати бусла. Який він? Як і у всіх птахів, форма тулуба у нього схожа на яйце, голова — на кульку. Ще він має короткий хвіст і дуже довгі шию, дзьоб та ноги (унаочнення). Не забувайте, що він не стоїть, а ходить по баштану. Іголову теж може тримати по-різному: опустивши вниз чи піднявши вгору або витягнувши шию вперед.

¾ Малюнок краше робити на кольоровому папері. Спочатку намалюйте бусла. Його колір не обов'язково має бути білим. Це ж казковий птах. Малюйте його таким кольором, який добре виділяється на обраному кольоровому тлі паперу. А великі, гарні овочі нехай ростуть на баштані рівномірно усюди (варто показати це рухом руки стосовно аркуша паперу). Не забувайте, що вони ростуть на стеблах (які вони можуть бути — прямі, покручені?) та оточені листям.

При вивченні теми «Лиш айстра у саду цвіте» ставиться така навчальна мета: сформувати поняття про кольоротональний контраст.

¾ На цьому уроці малюватимемо осінні квіти айстри. Вони нагадують круглі зірки, в яких від жовто-золотої серединки густо-густо порозбігалися пелюстки, наче промінці.

¾ Щоб айстри на малюнку дійсно засвітилися ясним огнем, зробимо так: айстри малюємо на цупкому білому

Слід показати дітям наочно (прикладаючи різні за кольором і тоном клаптики паперу до того чи іншого колірного тла): світлого на світлому також, як і темного на темному не видно (або майже не видно). І навпаки, добре виділяються світле на темному і темне на світлому папері кольоровими восковими крейдами (можна кольоровими парафіновими свічками). Далі малюнок треба покрити якоюсь темною (але не густою) фарбою, наприклад темно-зеленою або чорною (в останньому випадку можна використати також чорну туш).

Для покриття малюнка темним фоном потрібен великий плаский пензель. Згодяться і такі саморобні інструменти: тампон (м'яка кулька із поролону, що закріплена на кінці палички ниткою) або квачик (згорнутий у конус та обв'язаний ниткою шматок цупкої, але м'якої тканини.

В учнів формувалися уміння отримувати похідні кольори та їх відтінки (додаванням білої чорної фарб та спектральних кольорів); повністю заповнювати зображенням площину аркуша; передавати прості за характером і чітко виражені силуети форми і поверхні предметів ті об'єктів живої природи кольором, різнохарактерними лініями, штрихами, крапками, плямою.

Спочатку учні в загальних рисах ознайомилися із творами живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури. Тому засвоєння програми 3-го класу передбачало актуалізацію раніше набутих знань, їх поглиблення та розширення на ґрунті уявних подорожей до майстерень різних художників й нібито перевтілення учнів у майстрів живопису, скульпторів тощо. Це дозволяє органічно продовжити формування художньої компетентності учнів з основ образотворчої грамоти ("колір", "форма", "простір", "композиція").

Новим у навчальному матеріалі програми є ускладнення палітри кольорів, ознайомлення зі специфікою роботи аквареллю та збагачення засобів композиційної організації зображальної площини.

2.3 Аналіз результатів експериментального дослідження

У процесі ознайомлення учнів з живописом розв’язувалися такі навчальні завдання:

1. Знаряддя праці та матеріали художника—живописця. Колір як головний засіб виразності живопису. Актуалізація знань з основ кольорознавства (колірне коло).

2. Споріднені кольори; гармонія споріднених кольорів. Кольорові контрасти. Свідомий вибір колірного вирішення на підставі контрастних або споріднених кольорів.

3. Свідоме ставлення (мімікою, мовленнєвими й образотворчими засобами): до краси природи навколишнього світу та відображеної у творах живопису; впізнавання (з-поміж інших) твори живопису та усвідомлення основних ознак живописних творів;

4. Знайомство з технікою роботи акварельними фарбами (на основі порівняння з роботою гуашшю). Акварель по вогкій основі.

5. Малювання фігури людини (актуалізація знань про елементарну будову та основні співвідношення частин фігури). Фігура людини як центр композиції.

6. Досягнення композиційної рівноваги шляхом ритмічно-рівномірного розташування на площині великих та малих елементів.

7. Елементарне передавання динамічного стану об'єктів (вітер).

Для реалізації таких завдань проводилися сприймання та практична діяльність.

1. Бесіда: уявна подорож до майстерні художника-живописця. Репродуктивно-творчі завдання та вправи (на вибір): "Палітра кольорів твору живопису", "Тихесенький вечір на землю спадає", "Сходить сонце", "Устає туман з води", "Плаче небо вкрите хмарами", "Листопад, листопад, золотиста віхола", малюнок під враженням від натури: "Вже обтрусили айстри роси". Художньо-творчі завдання: пейзажна композиція — "Kpaй шляху калина червона росла" або "Серед поля мак розцвів" декоративна композиція -^Соняшник у золотім брилі" "Райдужна птиця", сюжетно-тематична композиція "Осінь така мила" (за віршем П.Тичини).

2. Художні матеріали: гуаш, акварель. Великі щетинні та м'які пензлі. Папір білий кольоровий або тонований.

3. Матеріали живопису та знаряддя праці художника-живописця (пензлі, палітра, етюдник, мольберт, фарби); основні та похідні барви колірного кола; приклади споріднених кольорів (з тих, що розташовані поруч на колірному колі); приклади контрастних кольорів (з протилежно розташованих на колірному колі); засоби передачі динамічного стану дерев; 2 — 3 твори живопису та їх авторів.

В результаті учні мали елементарне уявлення: про особливості роботи акварельними фарбами, в т.ч. "по вогкій основі"; про врівноваженість композиції, яка досягається шляхом рівномірного (ритмічного) розташування елементів на площині; вміли (на елементарному рівні і за підтримки вчителя): користуватися палітрою; утворювати відповідно до задуму відтінки кольорів шляхом змішування фарб (синьо-зелений, жовто-зелений, оранжево-червоний тощо); передавати елементарними засобами глибину простору (межа зламу поверхонь, розміщення об'єктів вище або нижче н картинній площині, зорове зменшення віддалених предметів, загороджування об'єктів другого плану об'єктами першого плану; передавати головне у композиції розміром та місцем розташування.

Критеріями оцінки впливу досвіду оцінюючої діяльності на формування збагаченого художнього сприймання творів живопису в складних структурних композиційних утвореннях, емоційно-образного вираження живопису на другому етапі реалізації цілісної системи навчання основ виконання натюрморту молодшими школярами нами були визначені в процесі навчального і контрольного експериментів три рівні підготовки учнів:

високий – відповідають на запитання, даючи загальну характеристику колориту твору, і пояснюють логічний зв’язок між кольором - засобом вираження і змістом; пояснюють поєднання кольорів і предметів у композиції натюрморту, при аналізі використовуючи поняття та термінологію образо-творчого мистецтва; вміють користуватися образною мовою при поясненні.

середній – відповідають на запитання правильно, але не завжди можуть пояснити, чому вони так думають; дають загальну характеристику натюрморту; розуміють деякою мірою виражальну сутність кольору в натюрморті, але не можуть дати точне пояснення суті поєднання кольорів у композиційній структурі; володіють термінологією, поняттями образо-творчого мистецтва, але не завжди адекватно їх використовують; слабко використовують образні порівняння.

низький – важко відповідають на поставлені питання, вимагають додаткових навідних опорних орієнтирів, аналізують несуттєві зв’язки між кольором і змістом натюрморту, слабко володіють поняттями та термінологією, не використовують образних порівнянь.

Навчальна робота із використанням експериментальних вправ і завдань, яка проводилася нами в експериментальному класі, позитивно вплинула на підвищення якості знань і вмінь молодших школярів. Так, учні експериментального класу значно краще виконали запропоновані завдання, ніж учні контрольного.

У процентному відношенні показники результатів експериментального навчання виглядають так: високого рівня в процесі формуючого експерименту досягли 20% дітей; середнього - 67%; низького 13% учнів. У контрольному класі показники були наступними: високого рівня досягли 14% дітей; середнього - 57% дітей; низького 29% учнів.

Отримані результати констатуючого експерименту підтвердили гіпотезу, що використання запропонованої системи завдань на основі експериментальної методики на уроках образотворчого мистецтва у початковій школі позитивно вплинули на формування відповідних умінь і навичок образотворчої діяльності в учнів експериментального класу.

Наприкінці експериментального дослідження стало очевидно: у процесі використання розробленої нами удосконаленої методики формування навичок виконання творів живопису на уроках образотворчого мистецтва в учнів експериментального класу порівняно з контрольним значно підвищився рівень розвитку відповідних умінь і навичок (див. діаграму).

Діаграма

Сформованість умінь виконання творів живопису наприкінці експериментального дослідження

Проведення експериментального дослідження дало змогу оцінити ефективність використання пропонованої системи вправ та завдань і простежити динаміку процесу удосконалення умінь і навичок образотворчої діяльності порівняно з навчанням дітей в контрольному класі. У процесі проведення експерименту і особливо на етапі узагальнення його результатів виявилося, що даний підхід здатний забезпечити оптимальний розвиток навичок виконання творів живопису у процесі естетичного виховання на уроках образотворчого мистецтва у початкових класах.

Висновки

Естетичне опанування світу об`єднує в своєму змісті такі тісно пов`язані процеси, як його сприйняття, духовна переробка й практичне перетворення у відповідності з потребами суб`єкта. Виходячи з цього, ми розглядаємо естетичну культуру особистості як органічну єдність розвитку естетичної свідомості людини і її здібностей до естетичної творчості в різноманітних видах життєдіяльності. Таким чином, структуру естетичної культури складає естетична свідомість і естетичні здібності до творчості.

Розвинена естетична свідомість особистості включає в себе перш за все розвинену естетичну чуттєвість (естетичне сприйняття, емоції, переживання, почуття і чуттєва частина естетичного смаку) і естетично розвинений розум, або інтелект (раціональна частина естетичного смаку, естетичний ідеал, естетичні потреби, погляди, переконання).

Доведено, що естетичне сприйняття розвивається успішно, коли здійснюється систематичне спілкування з творами мистецтва. В процесі естетичного сприйняття нерідко виникають судження про побачене і почуте. Естетичні судження пов`язані з генетичною оцінкою всього твору, його змісту, втілення в художніх образах. Естетичні судження фіксують в словах те, що являється джерелом і суттю естетичних переживань. В естетичному сприйманні твору мистецтва визначається дві властивості: безпосередність естетичного сприймання та його цілісність.

Творчий характер естетичного почуття людини проявляється як в матеріально-виробничій діяльності, так і в ідеальній, уявній формі - в її естетичних ідеалах. Наявність останніх свідчить про досить високий розвиток естетичного почуття, уявлень і фантазії людини, про її певний досвід у розумінні предметного світу, людей, їх поведінки, взаємовідносин між індивідами, а також між ними і суспільством в цілому. В ідеалах людини знаходять найбільш завершене з точки зору конкретної особи вираження її інтересів, мети її розуміння прекрасного. Естетичний ідеал - частина загально-культурного ідеалу, соціального, морального й пізнавального. Істина, добро, краса - три складові ідеалу. В усі віки в цих словах втілювалось уявлення про вищі духовні цінності.

Мистецтво має унікальні можливості впливу на людину, тому художньо-естетичне виховання потрібно розглядати не лише як процес набуття художніх знань і вмінь, а, насамперед, як універсальний засіб особистісного розвитку школярів на основі виявлення індивідуальних здібностей, різнобічних естетичних потреб та інтересів.

Основою виховного впливу мистецтва на особистість школяра є навчальна діяльність, адже саме у перебігу систематичного викладання предметів художньо-естетичного циклу вчитель має змогу цілеспрямовано і систематично виявляти могутній виховний потенціал художніх цінностей, впливаючи на учнів молодшого шкільного віку.

Усі види образотворчого мистецтва розраховані на зорове сприйняття їх людиною, тому інколи їх називають зоровими або візуальними. Напрями художньо-естетичного виховання за допомогою "Образотворчого мистецтва" випливають із специфіки та характерних особливостей самого візуального мистецтва. Виховання здатності отримувати естетичну насолоду як під час власної художньої творчості, так і під час ознайомлення з творами мистецтва, повинно набути особливого значення в комплексі завдань художньо-естетичного виховання. Картину робить твором не те, що зображено на ній, а те, як воно зображено, які барви та інші зображальні засоби використав художник, як він їх поєднав між собою, чи досягнуто гармонії та цілісності. Тому слід відходити від ставлення до твору образотворчого мистецтва лише як до засобу передачі певної інформації (сюжету, розповіді), від орієнтації переважно на раціоналістичне сприймання, яка досі переважає в навчальних закладах.

Сприймання творів образотворчого мистецтва відбувається під час специфічного процесу споглядання. Він проходить стадії розвитку від первинного одномоментного враження-сприйняття до все глибшого занурення глядачем у власні переживання в контакті з художнім твором. Виховання здатності до самозаглиблення, погляду на світ через призму власної індивідуальності необхідне для повноцінного сприйняття мистецтва.

Формування естетичної культури молодшого школяра – це процес цілеспрямованого розвитку здатності особистості до повноцінного сприйняття і правильного розуміння прекрасного у мистецтві й дійсності. Він передбачає вироблення системи художніх уявлень, поглядів і переконань, забезпечує задоволення від того, що є дійсно естетично цінним. Одночасно з цим у школярів виховується прагнення й уміння вносити елементи прекрасного в усі сторони буття, боротись проти всього потворного, низького, а також готовність до посильного виявлення себе у мистецтві.

У процесі експериментального дослідження в учнів формувалися уявлення про живопис як вид образотворчого мистецтва, його характерні ознаки та головний засіб виразності. При проведенні формуючого експерименту були передбачені зміни в способах керівництва навчання школярів при збереженні змісту навчання. У експериментальному класі активізувалась пізнавальна діяльність школярів, пропонувалась система організації навчання, методи та прийоми, що забезпечують оптимізацію розвитку уявлень про твори живопису та їх застосування як засобу емоційно-образного вираження в художній діяльності.

Проведення експериментального дослідження дало змогу оцінити ефективність використання пропонованої системи вправ та завдань і простежити динаміку процесу удосконалення умінь і навичок образотворчої діяльності порівняно з навчанням дітей в контрольному класі. У процесі проведення експерименту і особливо на етапі узагальнення його результатів виявилося, що даний підхід здатний забезпечити оптимальний розвиток навичок виконання творів живопису у процесі естетичного виховання на уроках образотворчого мистецтва у початкових класах.

Список використаної літератури

1. Беляев В.Д. Естетическое воспитание.- М.: Вища школа.- 1987.- 231с.

2. Бучинський С.Л. Основи грамоти з образотворчого мистецтва. – К.: Мистецтво, 1981. – 178 с.

3. Верб В.А. Искусство и художественное развитие учащихся. – Л.: Наука, 1977. – 116 с.

4. Виноградова Г. Малювання з натури. – К.: Рад. школа, 1976. – 118 с.

5. Вікова психологія / За ред. Г.С. Костюка. – К.: Рад. школа, 1976. – 270с.

6. Вожлов В. Прекрасное в жизни, в искусстве.- М.: Знания, 1979. – 240 с.

7. Волкова Е.В. Произведения искусств в мире художественной куль-туры. – М.: Искусство, 1988. – 240 с.

8. Ворона М.О. Особливості вияву естетичних почуттів у дітей //
Початкова школа. - 1990. - №4. - С. 64-66.

9. Выготский Л.С. Психология искусства. – М.: Искусство, 1986. – 573 с.

10. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – К.: Вища школа, 1995. – 237с.

11. Гандзій П.А., Левицький Ф.Д. Уроки малювання: Посібник для вчи-теля. – К.: Рад. школа, 1975. – 224 с.

12. Герман М. М., Скатерщинов В. К. Основные принципи классификации видов искусств. - М., 1982. – 224 с.

13. Глухенька К. Пошуки неповторної краси // Образотворче мистецтво. – 1974. - №3. – С. 23-25.

14. Глушанская В.П., Маркова В.Ф., Смирнова Л.Ф. Рисование с методикой преподавания. - М.: Просвещение, 1971. - 127 с.

15. Гончаренко Н.В. Художественное в эстетике и в искусстве. – К.: Просвещение, 1990. – 249с.

16. Гончаров И.Ф. Эстетическое воспитание школьников средствами искусства и действительности. – М.: Педагогика, 1986. – 126 с.

17. Демченко І. Творчий розвиток школярів засобами образотворчого мистецтва // Рідна школа. – 2002. – №6. – С. 62-64.

18. Дмитриева А. Словесный художественный образ и детский рисунок // Искусство в школе. – 1993. – №2. – С. 39-43.

19. Ингарден Р. Исследования по эстетике (Пер. с пол. А. Еримилова, Б. Федорова).- М.: Иностр. лит., 1962.- 572с.

20. Кабалевский Д.И. Педагогические размышления. - М.: Педагогика, 1987.

21. Кабиш Ю.І. Розвиток художніх здібностей дітей середнього шкільного віку // Рад. шк. – 1981. – С. 48-50.

22. Кальнинг А.К. Акварельная живопись. - М.: Искусство, 1968. - 76 с.

23. Кибрик Е.А. К вопросу о композиции // Вопросы. изобразительного искусства. - М.: Сов. художник, 1954. - С. 31-45.

24. Кириченко М.А. Учіться малювати. - К.: Рад. шк., 1987. - 58 с.

25. Киященко Н.И., Лейзеров Н.Л. Художественная культура и гармони-ческое развитие личности. – К.: Просвещение, 1982. – 336 с.

26. Клейменова Н.С. Взаимосвязь художественного слова и рисования // Нач. школа. - 1990.- №8.- С. 22.

27. Князева М.М., Осокин Ю.В. Эстетическое как социальный феномен // Философия. — М:. Смысл, 1998.— 187 с.

28. Конопко О. Перші кроки до мистецтва // Початкова школа. – 2000. – №3. – С. 25-28.

29. Крутецкий П.А. Эстетическое воспитание.- М.: Знание, 1987- 234с.

30. Кузин B.C. Основы обучения изобразительному искусству в школе. - М.: Просвещение, 1977. - 207 с.

31. Кушаев П.А. Основы эстетического воспитания.- М.: Педагогика, 1985.

32. Лапатов Б.Д. Краски времени.- М.: Сов. художник, 1985.- 234с.

33. Левшина Л.С. Как воспринимается произведение искусства. – М.: Искусство, 1983. – 96 с.

34. Лепикаш В.А. Живопись акварелью. - М.: Изд-во Акад. художеств СССР, 1961. - 114 с.

35. Лернер М.Ж. Эстетические чуства.- М.: Знание, 1967.- 254с.

36. Лисенко В. Особливості ціннісної структури підростаючої особистості // Цінності освіти і виховання: Науково-методичний збірник / За ред. О.Сухомлинської.- Київ, 1997.- 224с.

37. Лихачов Д.Б. Теория эстетического воспитания школьников. - М.: Знание, 1987.- 231 с.

38. Лунячек Й. Основы изображения с натуры. - К.: Изд-во АН УССР, 1961.

39. Лутаєнко В.С. Естетика мислення. - К.: Мистецтво, 1974.- 215с.

40. Люблінська Г.О. Дитяча психологія.- К.: Вища школа, 1974.- 354с.

41. Львова Ю.Л. Развивать дар творчества. – К.: Искусство, 1987. – 136 с.

42. Масленникова З. Работа красками в школе. - Л.: Учпедгиз, 1959. – 80 с.

43. Мейлах Б.С. Процесс творчества и художественное восприятие. – М.: Просвещение, 1985. – 318 с.

44. Милюков А.А. Организация натурных постановок на уроках изо-бразительного искусства в школе. – М.: Просвещение, 1978. – 112 с.

45. Муштаев В.П. Уроки искусства.- М.: Педагогика, 1990.- 140 с.

46. Наконечна О.П. Про роль естетичного в сучасній культурі // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Вип. 4- 5: Зб. наук. праць: У 2- х ч. - Ч. ІІ.- К.: Вища школа, 2000.

47. Никанорова Н.П. Наглядное пособие и оборудование для занятий изобразительным искусством. – М.: Педагогика, 1975. – 136 с.

48. Орловский Г.И. О художественном образовании учителя рисования. – Л.: Наука, 196. – 268 с.

49. Павлинов П.Я. Каждый может научиться рисовать. – М.: Педагогика, 1966. – 216 с.

50. Парнах М. Уроки изобразительного искусства // Искусство в школе. – 2001. – №3. – С. 57-60.

51. Перепелкина С.Д. Искуство смотреть и видеть.- М.: Просвещение, 1997.

52. Половникова П.Б. Эстетические чуства. - К.: Знание, 1978- 343с.

53. Полянова І. Шляхи удосконалення виховання // Наук. записки ТДПУ. Сер. Педагогіка. - 1999.- №2.- с. 15- 20.

54. Програма для загальноосвітніх закладів: Образотворче мистецтво: 1-4 кл. – К.: Шкільний світ, 2001. – 84 с.

55. Програми для середньої загальноосвітньої школи. 1-4 класи. – К.: Початкова школа, 2006. – 432 с.

56. Процив В.И., Кириченко Н.А. Уроки изобразительного искусства. – К.: Рад. школа, 1984. – 368 с.

57. Проців В.I., Кириченко М.А., Щербакова К.В. Образотворче мистецтво. - К.: Рад. шк., 1982. - 158 с.

58. Ревякин П.П. Техника акварельной живописи. - М.: Госстройиздат, 1959.

59. Ростовцев Н.Н. Методика преподавания изобразительного искусства в школе. - М.: Агар, 1998. – 251 с.

60. Столович Л.Н. Философия. Эстетика. Смех.- Спб.: Тарту, 1999.- 318 с.

61. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5 т. - К.: Рад. шк., 1973. - Т 3.

62. Терентьев А.Е. Рисунок в педагогической практике учителя изобра-зительного искусства. – М.: Просвещение, 1981. – 175 с.

63. Томашевський В. Розвиток творчих здібностей учнів на уроках образо-творчого мистецтва // Рідна школа. – 2000. – №4. – С. 48-49.

64. Ушинський К.Д. Вибрані твори у 2т.- К.: Педагогіка, 1976. - Т.1.- 124с.

65. Шацька В.Н. Естетичне виховання. – К.: Освіта, 1987.- 564 с.

66. Шевченко Г.П. Естетичне виховання у школі. - К.: Рад. школа, 1986.

67. Шпак М. Змістове збагачення емоційності навчання учнів // Поч. школа. - 2000.- №5.- С.6- 10.