ПРИВАТНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«ІНСТИТУТ ДІЛОВОГО АДМІНІСТРУВАННЯ»
Кафедра суспільно-гуманітарних наук
Контрольна робота
з дисципліни «Політологія»
Варіант №30
м. Кривий Ріг
2008 рік
Зміст
1. Типологія політичних партій
2. Поняття політико – ідеологічних доктрин та їх види
3. Дати визначення поняттям
4. Які терміни відповідають визначенням
5. Вибрати і обґрунтувати правильну відповідь
6. Творче завдання
Список використаної літератури
1.
Типологія політичних партій
Однією з головних у політичних науках є проблема "політичного темпераменту" партій або загальновідомий поділ на лівих та правих, що особливо характерно для європейської політики. У сучасних системах політичного плюралізму ліві та праві вже не пояснюються лише ідеологічними принципами. Хоча досі існує певний набір цінностей, характерних для лівих. Вони традиційно є пацифістами, антирасистами, антикапіталістами, виступають проти "дикого ринку", за пріоритет акціонерної, колективної, групової власності, - у цьому розумінні вони є завжди соціальні або соціалістичні. Праві, у свою чергу, обстоюють усталені порядки, повагу до них, культ влади ієрархії, приватну власність як засаду господарювання та функціювання суспільства. Проте в історії були випадки, коли певні ідеологічні доктрини бралися на озброєння представниками протилежних політичних течій.
Так, Жан-Луї Керманн у своїй книзі "Західні політичні режими" наводить як приклад французький націоналізм. Під час Великої Французької революції його сповідували ліві; за часів Бонапарта - праві; у період комуни - ліві; після справи Дрейфуса - праві; за доби буланжизму - ліві; у міжвоєнний період - праві; в роки руху Опору - ліві; за часів де Голля - праві; а після перемоги соціалістів на виборах 1981 року й дотепер - знову ліві.
Тому деякі політологи вважають, що продуктивнішим є врахування лише ставлення партії до теперішньої соціальної системи й суспільного устрою. Так, Ф.Гогель (Франція) називає лівих партією руху, а правих - партією порядку, причому орієнтація на порядок ідентифікується з опором змінам, а рух витлумачується (залежно від доби та країни) від реформи до революції. Але ця й попередня схеми не заперечують, а доповнюють одна одну.
Крім того, йде процес певного об'єднання цих течій, що спричинило появу як центристського напрямку, так і напрямків нових правих та нових лівих.
У світових політологічних школах є ще низка підходів до класифікації партій. Класичну типологію партій розробив М.Дюверже у своїй праці "Політичні партії". Він установив бінарну класифікацію - кадрові та масові партії. Кадрові партії, згідно з М.Дюверже, є продуктом еволюції (від початку - середини XX сторіччя) електоральних комісій "в низах" і парламентських групах "у верхах". Відповідно до цього маємо партії нотаблей (людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Масові партії, навпаки, вважаються створеними у "другій генерації", продуктом загального виборчого права. Пізніше М.Дюверже виокремив третій тип партій - непрямі партії, наприклад, лейбористи Великобританії, до лав яких автоматично вступають усі бажаючі члени профспілок.
Венер (США), Паламбара (США) та інші політологи виводять ще один тип партій - "партію виборців", тобто таку, що мобілізує значну частину своєї діяльності для розв'язання головної проблеми поточного моменту, об'єднуючи навколо популярних гасел велику кількість населення. Підсумовуючи попередні класифікації, Ж.Шарль і Дж.Сарторі запропонували трикомпонентну типологію партій: партії нотаблей (кадрові), масові партії та партії виборців. Цей трикомпонентний поділ є дуже популярним у сучасних західних політологічних школах. Прикладом кадрових партій називають республіканську та демократичну партію США, масових - німецьку ХДС-ХСС, соціалістів Франції та Італії тощо, партій виборців - здебільшого партії країн Східної Європи. Можливий поділ згідно з організаційною розбудовою або внутрішньою субординацією партії. Польський політолог Артур Боднар виокремлює згідно з цим критерієм централізовані та децентралізовані партії. По суті, це те саме, що Ж.-Л. Керманн та інші вкладають у поняття партій з сильною та слабою структурою.
2.
Поняття політико-ідеологічних доктрин та їх види
Проте при цьому не уникнути упередженого, тенденційного викладення фактів, довільного їх тлумачення, розстановки наголосів відповідно до чиїхось окремих, партикулярних пріоритетів, групових інтересів. Політичні (вони ж партійні) пропаганда й просвіта здійснюються, виходячи з установки на досягнення мети якоїсь однієї партії, певної політичної сили, на ставлення до ситуації у площині якоїсь ідеологічної доктрини. Одним із засадових принципів викладання політичних знань у демократичному суспільстві є розрізнення політичної пропаганди та політологічної просвіти мас.
Метою політико-пропагандистського, ідеологічного впливу є захист інтересів якоїсь частини суспільства, культивування окремих групових, класових цінностей. Така діяльність є чи не найголовнішою у функціюванні будь-якої політичної партії. Використовуючи різні засоби впливу та канали масової інформації, політики прагнуть переконати громадськість у переважності своєї позиції, схилити її на свій бік, спрямувати перебіг подій на свою користь, досягти мети, визначеної виключно їхніми міркуваннями про політичну доцільність.
Наслідком політико-ідеологічного впливу, зміст якого складають виправдання й теоретичне обґрунтування курсу якоїсь партії, формування у слухачів підтримки та готовності включитися в його здійснення, є політизація суспільства, розшарування нації на непримиренні верстви. Такий вплив є окремою, власною справою самих партій та політичних сил і не може бути обов'язковим для всіх громадян, а тим паче не повинен здійснюватися з використанням державних освітянських структур та коштів.
Домінування самого тільки партійно-упередженого впливу на громадянську свідомість характеризує тоталітарні порядки й призводить до них. Наочним прикладом тут може бути функціювання радянської системи партійно-політичної просвіти, якій була властива претензія на всеохопне й обов'язкове засвоєння населенням ідеологічної доктрини однієї партії, піднесення її до загальнодержавного рівня. Тоталітаризм, крім іншого, вирізняється ще й ототожненням, неприродним поєднанням двох різних засад політичного процесу - державного й партійного. Згубність тоталітаризму полягає в тому, що крім розгулу беззаконня й репресій, і вочевидь завдяки цьому, вдавалося примусити майже весь народ перебувати в такому стані світосприйняття, в якому він, згідно з формулою Карла Клаузевіца, тільки й заслуговує на такий режим. Сформована внаслідок цього "радянська людина", на думку визначного філософа нещодавнього минулого Мераба Мамардашвілі, це "людина нігілістичного моралізму й розподільчої етики, це людина, яка обожнює ідею, що держава є молохом, перед яким жодні людські проблеми не мають жодного значення. Ми весь час перебуваємо у вічних пошуках, кому б "сказати спасибі, що живі". А щойно це питання оволодіває душею, воно губить громадянина, перетворює людину на раба"(«Основи теорії політики» за ред. М.В. Томенка, стр.10).
Існують різні види доктрин. Народницька концепція, через специфіку історичного розвитку та певних етнопсихологічних характеристик українського народу, посідала одне з головних місць у політологічній школі. Ставлення до народу (в соціальному контексті) як до визначної цінності було передумовою у формуванні майбутньої народницької концепції.
Важлива роль у створенні концепції належить Михайлу Грушевському. Саме його історичні погляди стали стрижнем подальшої політико-економічної та державотворчої моделі. "Я був вихований, - писав М. Грушевський, - в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило - Мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина завжди лежить на стороні власті. Бо інтерес трудового народу - це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею".
Цей підхід історичного народництва та визначення його як головного принципу організації державної влади стверджується, крім Михайла Грушевського, Сергієм Шелухіним, Ростиславом Лащенко та Отто Ейхельманом.
Форма державного правління. Висока оцінка ефективності історичного та сучасного народоправства стала передумовою для визначення для України репрезентантами цієї концепції народної демократичної республіки - як оптимальної форми державного правління. Михайло Грушевський, як Голова Центральної Ради, спробував практично реалізувати цю модель. Згідно з Конституцією УНР (29 квітня 1918 року) Всенародні збори УНР є вищим органом УНР, що здійснює законодавчу та формує виконавчу і судову владу. Повноваження українського парламенту є надзвичайно великі. Найвищою посадовою особою є Голова зборів. Ця парламентська модель закладала Й значну роль інституцій прямої демократії - зокрема право законодавчої ініціативи мали органи самоврядування та гурт виборців (не менш ніж 100 тисяч осіб).
Модель форми державного правління за Отто Ейхельманом (у його "Проекті Конституції основ державних, законів УНР") с теж парламентська модель з більшою мірою залучення принципів прямої демократії. Так, для розв'язання низки принципових питань необхідне проведення всеукраїнського або земського референдуму. Цікаво, що за часів УНР ЇЇ керівники пішли на заміну форми державного правління від парламентської до президентської - обравши Президентом Михайла Грушевського та намагаючись перенести центр влади від законодавчої до виконавчої влади.
Форма державного устрою. Ідея безпосереднього залучення народу до прийняття державного рішення стала визначальною у необхідності творення федеративного устрою га організації найширшого місцевого самоврядування. Історичне підґрунтя цієї моделі Ростислав Лащенко вбачає в добі Київської Русі, а згодом, за часів Хмельниччини, - у формі Переяславської угоди. Кожний з представників народницької теорії дещо по-різному вбачає зміст федералізму. Так, для Ростислава Лащенка та Сергія Шелухіна федералізм - це форма політичної організації влади. На думку Шелухіна, федеральні зв'язки України з країнами були б бажаними, що ж стосується Росії - то певні союзи можливі лише па засадах рівності самостійних держав у системі конфедерації. Позиція Р.Лащенка полягає у чіткому розмежуванні функцій між Росією та Україною, після чого можливе таке федеративно-конфедеративне об'єднання.
Федералістичну модель Михайла Грушевського та Отто Ейхельмана слід розглядати як концепцію більш глибокого змістовного навантаження, ніж просто огляд принципів державного устрою. їхні теоретичні напрацювання є радше концепцією суспільного устрою держави. Саме тому обидва вчених викладають модель реорганізації влади і суспільних відносин від громадянина до держави, де центральні органи влади виконують функції добровільно передані органами місцевого самоврядування.
Проблема власності. Для репрезентантів народницької концепції є характерним історико-політичне обгрунтування колективістського начала українського (як і російського) народу. Саме це, на думку вчених, є підставою до критичного ставлення до приватної власності, оскільки виробництво мусить базуватися, зокрема сільське господарство, на громадських, колективних формах. Правник Сергій Лащенко вирізняється з-поміж своїх колег обґрунтуванням іншої тези: індивідуалізм українця виступив проти общинної (російської) форми землекористування. У своїй праці "Ідея права власності на землю в Україні" Лащенко стверджує, що ідея приватної власності на землю в Україні має сталу історичну традицію і є органічною, невід'ємною сутністю українського народу.
Загалом ідеї народницької концепції в українському суспільно-політичному житті відігравали визначальну роль. Ідея народоправства, пріоритет соціальної ідеї - не принципи, що вирізняли значну кількість партій доби УНР, радянського періоду та сучасної України.
Нині стала модною сентенція, що була сформульована Фукіямою та відповідно звучала близько до того, що "лібералізм як світоглядна та політична концепція приречений на перемогу". З огляду на значний вплив лібералізму у західному світі (особливо в системі американського впливу) та відповідної популяризації цих ідей в сучасній Україні, ця теза стала близькою до аксіоми серед українських науковців та політиків. Поза тим, особливість появи теоретичної концепції лібералізму в українській політичній думці пов'язана з формуванням організацій та партій ліберальної орієнтації. Перші роботи та статті з цієї тематики були оприлюднені саме представниками зазначених структур. З огляду на це становлення ліберальної течії в сучасній Україні було пов'язане з неадекватною трансформацією історичних традицій лібералізму в українській політичній думці. Так, у праці Центру соціально-економічного і політичного аналізу Ліберальної партії України визначними представниками ліберальної течії названо М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, представників Кирило-Мефодіївського братства. Очевидно, що такі висновки не зовсім коректні. З огляду на такий стан речей доцільно визначитися з приводу термінів. На пашу думку, необхідно розрізняти щонайменше три поняття, які послуговуватимуть адекватному сприйняттю українського лібералізму. Це ліберальні ідеї, лібералізм - як світоглядна та політико-економічна концепції.
Під ліберальними ідеями доцільно розглядати прагнення до свободи, демократії, гуманізму. Лібералізм як світоглядна концепція ґрунтується на визнанні пріоритетності прав особистості, яка є вищою цінністю з-поміж колективу, суспільства чи держави. Цей принцип закріплює визнання святості та недоторканності приватної власності, гарантії прав та свобод особистості. Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність поділу влад, відповідної організації економічного господарювання, яка ставить на перше місце свободу та природні здібності особистості тощо.
З огляду на це можемо стверджувати, що лідерами Кирило-Мефодіївського братства та репрезентантами народницької концепції підтримувалися певні ліберальні Ідеї. Поза тим, зараховувати їх до представників ліберальної концепції було б науково некоректним.
Український лібералізм як світоглядна концепція формується Михайлом Драгомановим. Під впливом декабристів та представників англійського лібералізму М.Драгоманов створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу - федералізм з максимального децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. Підхід Михайла Драгоманова полягав у необхідності пов'язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Проте значною мірою його світобачення мало виразне соціал-демократичне забарвлення.
Певні ідеї М. Драгоманова перейняв Іван Франко, котрий на початку своєї політичної діяльності спробував об'єднати соціалістичні ідеї з ліберальними підходами. З 1895 року світогляд (Франка еволюціонує і вже до 1905 року він формулює власну концепцію українського демократичного націоналізму.
Ліберальна концепція була посилена та збагачена новими підходами в період відомої дискусії за доби першої російської революції 1905 року. Критики більшовицької ідеології, котрі виклали свої аргументи у збірнику «Вехи», мали серед своїх авторів і теоретиків лібералізму. До найважливіших слід віднести українських громадських діячів, що брали участь у цій науково-політичній дискусії. Ключове місце тут посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського - активного діяча "Старої громади" та журналу "Основа".
Богдан Кістяківський, навчаючись в Київському університеті, відчув на со5І значний вплив ідей М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. Впродовж своєї наукової та громадської діяльності Б. Кістяківський формує теорію розуміння права в контексті соціальних наук. Грунтуючися на цьому, він закладає підвалини принципів правової держави.
Певною мірою своє тлумачення ліберальної концепції виклали І Михайло Туган-Барановський, Максим Славінський.
У період діяльності української держави від 1918 року в системі Української академії наук працювало кілька відомих українських і російських вчених та громадських діячів, що обстоювали ідеї лібералізму. Це Володимир Вернадський, Агатангел Кримський та інші.
Головною характеристикою української ліберальної концепції був розгляд важливості такого поняття, як пріоритет прав особистості. Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті "Цільна спілка" на перше місце ставить формування держави на засадах політичної свободи. Український мислитель піт політичною свободою розумів права людини і громадянина, до яких слід віднести: недоторканність особистості, життя, приватного листування, національності (мови), свобода совісті, друку, об'єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, іі також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов'язках, на думку М. Драгоманова, не може бути скасована будь-яким законодавчим актом. Винятком може бути лише військовий стан у країні.
Пріоритет права Богдан Кістяківський, беззаперечно обговорюючи рівність громадян у правах та пріоритет прав особистості, вважає, що лише це є передумовою міцного правопорядку. Суспільна організація та державна влада зможуть перебувати у стані єдності лише за умов перетворення державної влади з влади сили на владу закону. В цьому розумінні важливого значення набуває судова влада та особливо громадський суд. Ці ідеї знайшли відтворення в майже викінченій концепції Богдана Кістяківського щодо правової держави. У своїй праці "Соціальні науки і право" український правник і політолог пише про те, що правовий устрій є складним апаратом, у якому частина сил діє суто механічно. Проте для приведення удію цього апарату та його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожна особистість повинна постійно зовнішньо і внутрішньо працювати для реалізації та дотримування права. Для Б. Кістяківського є надзвичайно актуальною і важливою проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян. Він аргументує трагічність і неприпустимість таких дій.
Самоврядування - підґрунтя соціально справедливого суспільства, вважає Михайло Драгоманов. Саме тому для нього інституція самоврядування - це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. У концепції М. Драгоманова ключове місце посідають громадянин та громада. Подальша організація влади будується за принципом знизу догори, де всі інститути є самоврядними.
Національна Ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці "Чудацькі думки про українську національну справу" переконує, що сама по собі думка про націю не зможе довести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та мирило їх. Проте ця ідея космополітизму і людства зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Богдан Кістяківський, Володимир Вернадський, Агатангел Кримський, творячи свої концепції організації української науки. З огляду на це важливо процитувати лист Володимира Вернадського до Агатангела Кримського на його 70-річчя, написаний па початку 1941 року (в контексті певних звинувачень щодо неукраїнської позиції першого Президента УАН Вернадського): "Моя наукова робота для мене, а власне і для вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала. Ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи".
Підсумовуючи огляд головних характеристик українського лібералізму, слід застерегти, що світоглядна концепція лібералізму в історичному контексті не змогла набрати виразної, сталої політико-економічної форми.
Деякі партійні інституції, що діяли в період 1907 - 1917 років, УДП, УРП тощо не були репрезентантами ліберальної програми у новому її розумінні. З огляду на сучасне широке тлумачення терміна "консерватизм" доцільно зробити попередній історичний екскурс. Історично термін "консерватизм" розглядався як духовна настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі та викристалізованих традиціями установах і формах життя та дбає про їхнє збереження.
Історичні традиції українського консерватизму. В’ячеслав Липинський історично виводить українські монархічні традиції з часів Гетьманщини Богдана Хмельницького. Аналіз цього історичного періоду переконує теоретика українського консерватизму в тому, що держава Богдана Хмельницького - це типова європейська країна спадкової монархії. Головці ідеї гетьмана Богдана Хмельницького про організацію влади, роль шляхти, необхідність успадкування української козацько-гетьманської династії В. Липинський пов'язує для подальшого історико-політичного розгляду та вибудування своєї консервативної концепції.
Степан Томашівський виходить з необхідності визнання першою українською національною державою Галицько-Волинського князівства, яке ввібрало в себе кращі західноєвропейські традиції. Саме Галичина з ЇЇ релігійними та культурними традиціями мусить відігравати визначну роль у формуванні нової української держави.
Василь Кучабський вбачає важливі історичні уроки у XXсторіччі. Гетьманат Г.Т. Скоропадського та діяльність ЗУНР продемонстрували важливість ідей консерватизму в українському державотворенні. Тому помилки та сильні боки вищезгаданих періодів є головними для формулювання своїх підходів у Василя Кучабського.
Форма державного правління. Аналіз історичних традицій та пошуки оптимальної моделі організації державної влади в Україні привертають репрезентантів консерватизму до ідеї монархічного ладу. Проте, враховуючи особливості підходів кожного із політологів, було запропоновано фактично три різні форми монархій. В’ячеслав Липинський вбачав ефективним класократичний тип організації влади (на відміну від демократичного та охлократичного) у вигляді правової монархії на засадах Історичного гетьманату. Степан Томашівський відповідно - у правовій клерикальній, а Василь Кучабський - у військовій монархії. В’ячеслав Липинський і Степан Томашівський у своїх пізніх працях припускали можливість еволюції монархічної організації влади до європейського типу конституційної монархії, де центр владних повноважень значною мірою перебирає парламент.
Політична еліта. Представники консервативної моделі під впливом праць Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та інших розробляють концепцію ролі та місця політичної еліти у системі політичного ладу. Виступаючи з критикою ліберально-демократичних ідей можливості організації влади за принципом влади більшості, вони віддають перевагу в ролі провідної верстви - творчій меншості.
Еліта або аристократія в Історичному контексті В. Липинського - творча меншість, верства, єдино здатна для конструктивної, державотворчої роботи. Саме виходячи з цього український політолог критично оцінює загальноприйняте розуміння демократії. "Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з "народної любові" і не вірю в те, щоб правда і добро сходили від розпалених агітаторами хвилевих пристрастей випадкової арифметики більшості, а навпаки, вірю в досвід історії людства, який вчить, що всі громадські цінності завжди створювалися уміючою панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в своїх переконаннях меншістю".
Інший аспект проблеми політичної еліти в Україні походженням та суспільним місцем. Роль політичної еліти В. Липинський відводить у першу чергу продукуючим верствам-продуцентам, які зайняті у виробництві та живуть від нього. Для України з її історико - господарським минулим на роль політичної еліти підходить "посідаючий хліборобський клас", тобто всі хлібороби, що живуть на землі і від землі, незалежно від розмірів свого господарства. Інтелігенція не може виступати у ролі політичної еліти. її призначення - у творенні культурних та суспільних цінностей, щоб тим самим сприяти державній єдності. Інтелігенція лише інтелектуально та ідейно підпирає провідну перству. До речі, представниками консервативної течії скритикована теза про історичне покликаний української інтелігенції до державно-політичного лідерства та керування держаною.
Третій аспект проблеми політичної еліти пов'язаний із питанням взаємовідношення старої та нової еліти за умов творення якісно пової державної організації (як у випадку з Україною). Принциповий підхід В’ячеслава Липинського полягає в обґрунтуванні необхідності пошуку компромісу та залучення частини старої еліти до нової державотворчої діяльності.
Степан Томашівський вважає, що українська еліта аристократія зможе зберегтися лише в лоні греко-католицької церкви. Тому на цю церкву необхідно покласти функції консолідації суспільства та підтримки правлячої династії.
Василь Кучабський принципового значення надає необхідності набуття військового хисту. Головне також - це наявність вродженого шляхетського духу, волі та патріотичних почувань. Саме на цих засадах може і повинна об'єднатися історична шляхетська аристократія разом з молодою генерацією, яка прагне до освіти та культури задля реалізації національної ідеї.
Національна ідея. Пошук національної Ідеї, яка могла 6 об'єднати націю в творчому державницькому процесі, став ще однією важливою політологічною проблемою української консервативної концепції.
Відсутність національної ідеї - спільної та об'єднуючої для всіх громадян України за часів української революції 1917 - 1918 років - одна з головних причин Ті поразки. "Побили себе ми самі... Ідеї віри, легенди про одну-єдину, всіх українців об'єднуючу, вільну і незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитися, прибрати реальні, живі форми не могла". В’ячеслав Липинський у пошуках такої ідеї використовує принцип від протилежного і вважає, що:
- національно-етнічна ідея як опертя на українську (в етнічному розумінні) націю здається не найкращим вибором мірою відсутності національної монокультури, ментальної та релігійної ідентичності, спільної історичної долі різних земель;
— соціальна ідея як ідея орієнтації держави на певні соціальні прошарки - робітництво, найбідніше селянство - теж не підходить;
- ідеологічна ідея як ідея опертя на певні політичні та філософські концепції, здебільшого історично не притаманні Україні, як-то комунізм, націоналізм тощо, теж нереальна з причин неможливості Ідентифікувати українську спільноту лише в одній ідеології.
З огляду на це, В. Липинський пропонує так званий принцип "територіального патріотизму", що означає таке; всі жителі, які постійно живуть в Україні, а не кочують, і які усвідомили себе її частиною, незалежно від мови, партійної приналежності, релігійної конфесії, творять українську націю. Цьому політологічному висновкові передувала авторська історична парадигма про месіанізм України, що полягає в її геополітичному, історичному, культурному, власне цивілізованому синтезі між Сходом І Заходом. Тож бачив він майбутню українську державу, в якій "коріння... мусять бути в громадянстві - в своїй родині і своїм роді, в своєму класі (значить в різних класах України) в своїй церкві (значить, в різних християнських церквах України), од яких ми не маємо права... одриватись"1
.
Степан Томашівський наближається до ідеї територіального патріотизму, проте застерігає щодо пріоритетності базування етичних засад суспільства на цінностях греко-католицької церкви. Він також пропонує принципово переглянути проблему українського національного героя, котрого сприймають як речника національної ідеї. Досі, вважає С.Томашівський, таку місію було покладено на Тараса Шевченка. Критикуючи його твори за анархістські та антидержавні ідеї, представник українського консерватизму пропонує замінити міфологічну, неконструктивну програму Т.Шевченка на реальну та позитивну програму Михайла Драгоманова і В’ячеслава Липинського. Василь Кучабський пропонує розпочати державотворчий процес навколо українського П'ємонту, роль якого на першому етапі повинна відіграти Галичина. Далі Ідея відродження України зорганізує подальші регіони та стане консолідуючою у боротьбі за формування власної держави.
Проблема патріотизму. В розгляді ставлення українського консерватизму до ідей націоналізму автор заторкував його наголошуванням на негативних аспектах націоналізму. Теоретик українського консерватизму вважав більш адекватним та доцільним використання терміна патріотизм. "Бути патріотом - це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про витоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом - це значить шукати задоволення не в тім, "щоб бути українцем", а в тім, щоб було честю носити ім'я Українця. Бути патріотом - це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони "не українці". Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети: віру в Бога і послух його законам, тобто духові вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицаркість - тобто політичні вартості".
Економічні проблеми. Серед раніше означених носіїв консервативної Ідеї в Україні ніхто спеціально не розглядав подібні питання. Єдиною тезою проходила економічна тематика у В. Луганського, С. Томашівського, В. Кучабського - у розумінні природного визнання вартісності приватної власності - як підвалини господарювання. Проте цікавим виглядає вивчення статей українського економіста-консерватора Михайла Тимофіїва. Свої дослідження на сторінках часопису "Хліборобська Україна" економіст присвятив вивченню ефективності впровадження консервативної національної валюти, системи взаєморозрахунків з Росією та іншим питанням. Тимофіїв запропонував забезпечити введення власної національної валюти - гривні - через підтвердження цукром та хлібом, а не золотом, як це традиційно заведено.
З огляду на це було створено інші інституції грошово-фінансової реформи. Як свідчать історичні дослідження економічних засад політики гетьманату П. Скоропадського 1918 року, багато ідей економістів консервативної орієнтації, і зокрема Михайла Тимофіїва, ефективно діяли в Україні. В українській політичній думці вагоме місце посідає концепція комунізму. Поза тим слід свідомо підкреслити, що йдеться саме про український комунізм, оскільки він змістовно принципово відрізнявся від традиційного російського (радянського) комунізму.
Український комунізм став відгалуженням національної революції 1917 року і з перших кроків своєї організаційної та політичної діяльності поєднав два елементи: самостійність як умову комуністичної революції та те, що соціальні перетворення мусять іти в контексті національних. Маємо підстави говорити про кілька течій українського комунізму.
Одна з них народилася в українській соціал-демократичній робітничій партії. Ця ліва течія в УСДРП, відійшовши від своєї партії, певний період брала участь у радянському уряді, а потім ввійшла в Комуністичну партію України на першому з'їзді КПУ в Москві (5 - 15 липня 1918 року)- Всі представники цієї групи - Є. Неронович, П. Слинько. Є. Касяненко - обстоювали українську лінію й усіляко боролися за зміну нейтралістської політики КПУ. Є. Касяненко, для прикладу, брав участь у самостійницьких опозиціях в КПУ, проте організаційно ця течія нічого не змогла створити.
Другою важливою складовою українського комунізму стала течія всередині КПУ, що виникла на початку 1918 року при створенні першої радянської республіки. Микола Скрипник, Василь Шахрай, Сергій Мазлах І цілий шерег інших організаторів комуністичної партії в Україні бачили її самостійною структурою, яка на рівних правах входить до Ш Інтернаціоналу. Саме вони відіграли провідну роль на Таганрозькій нараді (19 - 20 квітня 1918 року)-, яка обговорювала перспективи пролетарської революції в Україні та засади комуністичної партії. Після дискусії на нараді було запропоновано два проекти резолюції:
— перший (Є. Квірінга): "Створити автономну партію зі своїм Центральним Комітетом та своїми з'їздами, але який підлягає загальному Центральному Комітету і з'їздам Російської комуністичної партії";
— другий (М. Скрипника та інших): "Створити самостійну комуністичну партію, яка має свій Центральний Комітет і свої партійні з'їзди та зв'язана з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (Інтернаціонал)".
Після поіменного голосування за пропозицію Скрипника висловилося 35, проти - 21, утримався - 1. Була запропонована й назва - Українська комуністична партія, що більше відповідало її самостійному характеру (пропозиція Василя Шахрая та інших), але вона не була підтримана.
Проте навіть таке рішення спричинило активне втручання ЦК РКП(б). який наполегливо рекомендував своїм колегам в Україні лише з тактичних міркувань оголосити в пресі про створення незалежної комуністичної партії України, але чітко йти, щоб на з'їзді було прийнято рішення про створення КПУ як складової частини РКП(б), Відповідна підготовка до з'їзду в Москві фактично спричинила орієнтацію більшості делегатів на рішення про статус КПУ, проте ціла група, очолювана Миколою Скринником, проводила лінію Таганрозької конференції.
Під час дискусії навколо проблеми можливості самостійного статусу КГІУ і ставлення до цього ЦК РКП(б) Є. Квірінг пояснив: "Негласна постанова ЦК, згідно з якою повинен бути офіційно український ЦК, а неофіційно він існує як обласний центр". У результаті обміну поглядами й, зокрема, під тиском справжньої точки зору ЦК РКП(б) Микола Скрипник знімає свій варіант резолюції і з'їзд більшістю приймає рішення про об'єднання партійних комуністичних організацій України зі своїм ЦК і зі своїми з'їздами для входження в єдину Російську компартію з підпорядкуванням у питаннях Програми загальним з'їздам РКП і загальнополітичних питаннях ЦКРКП.
Таким чином, уже на момент створення КПУ фактично не була українською ні за метою своєї діяльності, ні за організаційним типом засад, ні за етнічним складом. На час проведення першого з'їзду компартія України нараховувала чотири тисячі чотириста членів, з них лише 7 відсотків українців - це триста вісім членів партії.
Частина комуністів, що продовжувала обстоювати ідею самостійної української комуністичної партії, спробувала аргументувати слушність своєї позиції. Саме такою працею стала книга Василя Шахрая та Сергія Мазлаха "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною", яка вийшла в Саратові наприкінці 1918 - на початку 1919 року й пізніше стала платформою самостійницьких поглядів у комуністичних течіях КПУ та поза нею. Василь Шахрай вважав за недоцільне працювати в після з'їздівській КПУ і пропонував створити іншу партію. Вгорі, на обкладинці книги "До хвилі...", він зазначає видавця: "Українська Комуністична партія (більшовиків)", якої насправді на той час не існувало.
У подальшому ця праця залишилася як програма боротьби за повне національне й соціальне визволення українського народу. Василю Шахраю не вдалося її реалізувати, бо він був розстріляний денікінцями 1919 року, на Кубані. Співавтор - Сергій Мазлах - на себе ініціативи не взяв.
Ще як на одну течію слід дивитися на Українську комуністичну партію (боротьбістів) - УКП(б), яка свій родовід веде з березня 1919 року. Саме тоді частина українських соціал - революціонерів перейменувалася в Українську партію соціал-революціонерів комуністів-боротьбістів, а в серпні того ж року злилася з групою українських незалежних (лівих) ініціал-демократів і разом з ними утворила Українську комуністичну партію боротьбістів - УКП(б). Керівники боротьбістів - Гнат Михайличенко, Василь Елан Блакитний, Андрій Заливчий та інші - вимагали визнання себе в Комінтерні як незалежної і єдиної української секції. Проте така політика не могла довго протриматися і партія самоліквідувалася та злилася з КХ1(б)У навесні 1920 року.
До 1925 року діяла ще й Українська комуністична партія (УКП), що з січня 1920 року стала фактично легальною опозицією до більшовицького уряду в Україні. На відміну від боротьбістів, які походили від есерів, УКП була марксистською партією (походила від УСДРП), але стояла на засадах нової самостійної УРСР (лідери Андрій Річицький, Михайло Ткаченко).
З ліквідацією останньої опозиційної партії в Україні, якою була УКП (1925 рік), фактично на терені України не залишається організованої сили, яка б репрезентувала ідеї українського комунізму.
Комуністична партія України як територіальна, організаційна й політична складова Російської комуністичної партії більшовиків не була виразником Ідей українського комунізму. Політично КПУ чи КП(б)У в різні періоди ставили за мету створення пролетарської світової держави шляхом світової комуністичної революції, як зазначалося у Конституції РСФСР, УРСР до 1936 року, - організаційно, згідно з визнаним принципом демократичного централізму - повністю підпорядковувалися ЦК РКП(б), фактично на засадах територіальної організації. Крім того, до кінця 30-х років українці становили меншість у Комуністичній партії України. Так, за з'їздівською статистикою в липні 1918 року із 4,4 тисячі членів і кандидатів відсоток українців не перевищував семи. Така кількість українці в-комуністі в, можливо, вплинула на те, що на 11-му «жовтні і II1-му в березні 1919 р. з'їздах етнічні дані не публікувалися.
З кінця 30-х років частка комушетів-українців у компартії України швидко зростає. Але на гой час партійність стає вже необхідним; додатком для отримання доброї освіти, призначення на посаду.
Слід сказати, що після ліквідації УКП ідеї українського комунізму залишилися на рівні поглядів поодиноких державних та громадських діячів. Серед таких найбільш відомими були Микола Скрипник, Микола Хвильовий, що обстоювали ідеї прав українського суверенітету і спромоглися на певний розвій національної культури, освіти, науки в хвилини політики українізації України. Дуже цікавими виглядають статті Михайла Волобуєва про необхідність самостійності української республіки. Він вважав, що "економічне питання --центральна частина національної проблеми сучасності". Так, у праці "До проблеми української економіки" він па статистичному матеріалі доводив, що лише в 1924 - 1925 роках. близько третини всіх прибутків України було витрачено поза її межами.
Таким чином, остання спроба поодиноких апеляцій керівними діячами КПУ чи інших державних органів щодо порушення елементарних прав суверенітету України завершилася па початку 30-х років.
Ідея українського комунізму була похована до 90-х років XXсторіччя, коли комуністи України поставили за мету створення самостійної української комуністичної партії. Проте й цей план не було реалізовано. На час заборони її діяльності КПУ залишилася організаційно та політично у системі КПРС. Адже згідно з останнім статутом КГТУ, який прийнято в програмі на II етапі XXVIII з'їзду КПУ (13 - 14 грудня 1990 року), "Компартія України у своїх принципових політичних і практичних діях керується програмними і нормативними документами КПРС, рішеннями Ті вищих органів, що стосуються загальнопартійних справ".
Головні принципи українського комунізму закладені у розумінні ролі понять соціальної та національної ідеї, української революції, а також проблеми стосунків України та Росії.
Соціальна і національна ідея. Лише за умов розв'язання питання національно-державного відродження України, ліквідації її національного поневолення можливий і реальний поступ економічного, соціального і культурного життя України. До цього національне будівництво для українського робітника і селянина є не лише історичним правом, але й історичною повинністю.
Українська революція.. Революція розглядається представниками цієї політичної течії як необхідна передумова створення власної держави. Василь Шахрай пише: "Раніше чи пізніше, чи трудним і кровавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою, шляхом демократичного вирішення спірних питань з сусідніми країнами, а Україна буде самостійною і незалежною не на словах тільки, а й на ділі". Поза тим національна революція повинна продовжитися й розвинутися у комуністичну революцію.
Україна та Росія. Підтримуючи російський пролетаріат, який йде шляхом соціальної революції, репрезентанти українського комунізму застерігають його від імперіалістичних впливів. До речі, цікаво, що під час дискусії з російськими більшовиками українські комуністи наголошували увагу на повному розходженні з їхньою теорією принципу Володимира Леніна про те, що "в кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст проти гноблення й саме цей зміст ми безумовно підтримуємо", який виглядає, на думку теоретиків українського комунізму, гаслом політичної доцільності. Ця теоретична конструкція більшовиків руйнується вже першими кроками їхньої практики. З огляду на це, ідея об'єднання радянських республік в єдину державу можлива лише за умови утворення незалежних держав, які добровільно визначать принципи функціювання майбутнього союзу.
Націоналізм в українській та світовій термінології XIX сторіччя однозначно сприймався як національна свідомість та патріотизм. За своїм змістом він базувався на засадах гуманістичної філософії та поєднував національну ідею та демократичні цінності.
З огляду на такий стан речей відомий український політолог Ольгерд Бочковський запропонував вирізняти націоналізм XIX та XX сторіччя як "націоналізм та всенаціоналізм", а В’ячеслав Липинський - як "патріотизм та націоналізм". Є всі підстави розрізняти світоглядний - демократичний націоналізм та більш партійно-ідеологічний інтегральний націоналізм - як різні школи у цій течії.
Демократичний націоналізм ми ще можемо означити як національно-державний напрямок, де його репрезентанти подають модель формування національної держави європейського зразка. До представників демократичної концепції слід віднести Станіслава Дністрянського, Володимира Старосольського, Ольгерда Бочковського, Степана Рудницького.
Необхідність розрізнення двох підходів до націоналізму запропонували саме представники національно-державницького напрямку. Ольгерд Бочковський у "Науці про націю та її життя" (Нью-Йорк, 1958) писав, що націоналізм XIX сторіччя формувався передусім на гуманістичній філософії Й.Г. Гердера та був дитиною новітньої демократії, засвоївши ідеологію Великої Французької революції: свобода, рівність, братерство. Цей старий націоналізм визнавав і зважав на етичні норми у громадсько-політичному житті.
Націоналізм же XXсторіччя зі своєю програмою є антидемократичним, антигуманним та антиморальним. Ідеї Д. Донцова та його прихильників правильніше називати не націоналізмом, вважав О. Бочковський, а новонаціоналізмом або всенаціоналізмом.
Станіслав Дністрянський у "Самовизначенні народів" робить застереження щодо новітнього націоналізму як такого, що змагається до влади не лише на своїй національній території, а й над іншими народами, позбавляючи їх політичних прав.
Націоналізм (Інтегральний націоналізм) веде свій родовід від ідей Миколи Міхновського. Його промова, а згодом брошура "Самостійна Україна", крім обґрунтування права українського народу на власну державу, закладає й деякі ідеї етнічного принципу її організації. Поза тим, остаточно інтерналізм в Європі та зокрема в Україні дедалі виразніше набирає забарвлення партійної програми, що базується на принципах революційності, моно-партійності тощо. Після обґрунтування цих ідей інтегральний націоналізм як теорію було сформовано Дмитром Донцовим у "Націоналізмі".
Головними підставами чинного націоналізму (термін Д. Донцова) є:
— зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії;
— прагнення до боротьби та свідомість її конечності;
— фанатизм та неморальність;
— піднесення ідеології до рівня державної політики імперіалізму;
— вождизм (творче насилля провідної верстви). Незважаючи нате, що Дмитро Донцов не був членом ОУН, ця організація взяла на озброєння його ідеї. Ідеологічні та організаційні засади ОУН від 1929 та щонайменше до 1943 року ґрунтувалися на засадах інтегрального націоналізму.
Один із лідерів ОУН Микола Сціборський у своїй праці "Націократія" (Париж, 1935) пропонує більш окреслену модель суспільно-політичної організації української держави. Ця модель "націократії" грунтується на:
— необхідності встановлення диктатури перехідного характеру;
— забороні участі політичних партій у державному управлінні;
— тому, що українській націоналізм - державна ідеологія;
— визнанні важливої ролі синдикатів як органів місцевого самоврядування у державній організації України;
— відведенні центральної ролі голові держави як керівнику нації та держави.
Зазначений вище підхід був значною мірою відредагований рішеннями Третього Надзвичайного Збору ОУН, який відбувся 1943 року. Проте після повернення до керівництва організацією Степана Бандери та у період Ярослава Стецька ідеї інтегрального націоналізму посідали певне місце в ідеологи та діяльності ОУН (б).
3.
Дати визначення поняттям
Конституція – це закон, який розв’язує засадове питання державного життя, закладає правові підвалини суспільного буття й має найвищу юридичну чинність у країні; це сукупність правових норм найвищої юридичної сили, які відрізняються від звичайних законів тим, що формулюють і стверджують найзагальніші принципи утворення, оновлення й здійснення державної влади.
Непрямі вибори – процедура формування якогось представницького органу чи обрання посадової особи, відповідально до якої виборці подають свої голоси не безпосередньо за кандидатів на виборну посаду, а за виборців другого щабля – виборщиків, які вже й проводять остаточне обрання від імені виборців.
Консенсус – спосіб, процедура відпрацювання і прийняття колегіальних рішень шляхом узгодження пропозицій сторін, досягненням погодженості думок, віднайдення прийнятних для всіх формулювань.
Прагматизм – пізнавально – практична позиція, що ґрунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання, його практичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досягненню успіху в діяльності.
Мілітаризм – реакційна політика нарощування військової могутності, яку проводять панівні класи експлуататорських держав з метою загарбання чужих земель.
Європарламент – міждержавний і міжнаціональний політичний орган, в якому в 1995 році були представлені 12 країн Європи – Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Німеччина і Франція.
Гласність – соціально – політична характеристика стану суспільства, що виражається у відвертості політичних процесів, інформованості населення, в широкому доступі наукових кругів і громадськості до джерел інформації.
4.
Які терміни відповідають визначенням
політичний партія лібералізм еліта
Сукупність неополітичних відносин, захищена законами від регламентації з боку держави – суспільна організація.
Коло виборців, які голосують за певну політичну партію на виборах – електорат.
Система засобів, спрямованих на захист вітчизняного виробника – санкція.
Недоторканість особи депутата – імунітет.
Любов до батьківщини – патріотизм.
5.
Вибрати і обґрунтувати правильну відповідь
1) Що у найбільшій мірі зумовило кризу світового комуністичного руху?
а) підривна діяльність світового імперіалізму;
б) низький рівень політичної свідомості пролетаріату;
в) зрада лідерів руху комуністичної ідеології;
г) компрометація комуністичних ідей практичними діями в процесі побудови соціалізму в СРСР та інших країнах.
Кризу світового комуністичного руху у найбільшій мірі зумовила підривна діяльність імперіалізму.
Підтримуючи російський пролетаріат, який йде шляхом соціальної революції, репрезентанти українського комунізму застерігають його від імперіалістичних впливів. До речі, цікаво, що під час дискусії з російськими більшовиками українські комуністи наголошували увагу на повному розходженні з їхньою теорією принципу Володимира Леніна про те, що "в кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст проти гноблення й саме цей зміст ми безумовно підтримуємо" (С.Г.Рябов «Основи теорії політики» стр.91), який виглядає, на думку теоретиків українського комунізму, гаслом політичної доцільності.
2) Хто першим із вчених Нового часу обгрунтував концепцію переходу людства від природного стану держави через укладення «суспільного договору»?
а) Дж. Локк;
б) Г. Гель;
в) В. Гумбольдт;
г) Т. Гоббс.
Першим обгрунтував концепцію переходу людства від природного стану держави через укладення «суспільного договору» Т.Гоббс.
У Новий час відбувається перенесення (редукція) властивих ним наукам методів та концепцій на суспільне життя, їх використання в осягненні сутності соціального. Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Гуго Гроцій вважали природу, Індивіда та суспільство єдиним цілим, підпорядкованим наперед заданим та незмінним законам буття, єдиним принципам причинності. Найголовнішим для індивідів є "природний закон" ("lexnaturalis"), яким є "розпорядження або якесь винайдене розумом загальне правило, згідно з яким людині заборонено робити те, що може згубно позначитися на ЇЇ житті або що позбавляє її засобів його збереження, і втрачати те, цю вона вважає найкращим засобом для збереження життя"(Рябов С.Г, М.В. Томенко «Основи теорії політики», К. – 1996 р., стр. 41).
Виконуючи вимогу цього закону й водночас вільно та свідомо люди укладають "суспільну угоду" - угоду про сталий державний порядок, який дозволяє уникнути небезпек (страхіть) "природного стану" ("statusnaturalis"). Державний, громадянський стан ("statuscivilis") є, згідно з Гоббсом, штучно сконструйованим засобом запобігти "війні всіх проти всіх", яка буває характерною для додержавної, природної стадії суспільства, коли було заведено задовольняти Інтереси індивідів всіма доступними засобами без жодних обмежень.
У гоббсівській теорії віддзеркалено загальну тенденцію мислення XVIIсторіччя, яка полягала в спробах на нерелігійних засадах теоретично обґрунтувати й виправдати сильну, централізовану державу, яка тільки й здатна забезпечити "громадянський мир".
6.
Творче завдання
Виходячи із даної статті можна зробити висновок, що держава приймає безпосередню участь у житті суспільства і у вирішенні найактуальніших питань, а саме таких як: енергоносії, ринки, інші звернення громадян. Для вирішення даних питань були впровадженні програми для зменшення використання енергоносіїв, була проведена боротьба із осередками стихійної торгівлі та ін. До уваги міськвиконкому приймаються і розглядаються всі звернення громадян, що допомагає вирішенню багатьох питань.
Список використаної літератури
1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.
2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. – 427 с.
3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, К.М. Левківського, З.І. Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с.
4. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К.: Вища школа, 1998. - 415 с.
5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.
6. Політологія: Курс лекцій / І.С. Дмитрів (керівник), О.М. Рудакевич, В.А. Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 1998. - 158 с.
7. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б. Кухти. - Ч. 3. Політична свідомість і культура. - Львів: Кальварія, 1998. - 556 с.
|