Дипломная работа: Саморегуляція психічних станів у працівників органів внутрішніх справ

ДИПЛОМНА РОБОТА

На тему :

«Саморегуляція психічних станів у працівників органів внутрішніх справ»

Вступ

Службова діяльність працівників міліції пов’язана з високим рівнем фізичної та психоемоційної напруги, необхідного реагування в обставинах дефіциту часу та вітальної загрози.

Довгий час в ОВС не ставилася задача корекції несприятливих емоційних станів співробітників. Самі стани не признавалися фактором, який суттєво впливає на результати роботи.

Людина має свій неповторний світ, який будується, змінюється, вдосконалюється протягом усього життя. Вона долає життєвий шлях від дитинства до юнацтва, від зрілого до старчого віку, неодноразово починаючи все спочатку, шукаючи свою траєкторію руху, змінюючи життєвий задум.

Світопобудова залежить від минулого, що безпосередньо впливає на сьогодення, від власної історії. Яку особистість створює своїми вчинками, життєвими рішеннями, буденними виборами.

Коли під загрозою опиняється життєвий задум, проект майбутнього світобудування, коли руйнується – частково чи майже повністю – стара світобудова, людина переживає життєву кризу [15].

Критичні ситуації взагалі можна охарактеризувати як ситуації, які порождають дефіцит смислу подальшого життя людини. Це тривалий глибинний конфлікт із приводу життя в цілому, його смислу, головних цілей та шляхів їх досягнення.

Тривалість кризових переживань, можливості конструктивного чи деструктивного виходу з кризи значною мірою визначаються типом ставлення до того, що трапилось. Залежно від індивідуальних особливостей, від попереднього досвіду певне ставлення до буденних неприємностей, стресів конфліктів або ж до драматичних подій; що змінюють напрямок життєвого шляху, закріплюється, стає майже типовим.

Діяльність працівників правоохоронних органів протікає нерідко в напружених, конфліктних ситуаціях, небезпечних для життя обставинах, пов'язаних із застосуванням зброї. Навіть перевірка документів, зауваження на адресу порушника правил дорожнього руху, розвідувальне опитування, профілактична бесіда, очна ставка, допит наповнені психічною напругою й містять потенцію «психологічного вибуху», що переростає в найгостріше протиборство. Особливо важкі надзвичайні обставини, викликувані явищами й факторами природного, техногенного або соціального характеру, які нерідко порушують нормальне життя населення, суспільну безпеку й порядок на конкретній території. Подібні ситуації, умови, обставини роблять на всіх, у тому числі й на працівників правоохоронних органів, сильний психологічний вплив, створюють більші складності в рішенні професійних завдань, позначаються на успішності дій, жадають від персоналу психологічної стійкості, особливої підготовленості, особливого вміння діяти за таких умов [9].

Виконання своїх професіональних обов’язків у працівників ОВС пов’язано зі значними нервово-психічними навантаженнями. В умовах такої інтенсифікації праці, при високих вимогах що до її ефективності, гостро постає проблема психологічної розгрузки й корекції психічних станів працівників.

Як свідчить аналіз літератури, одним з най діючих та використовуємих саме для корекції психіки є метод саморегуляції. Крім того, вважається, що саморегуляція психічних станів, сприяє не тільки професійному, але й особистісному розвитку.

Саме ці обставини визначають необхідність застосування працівниками органів внутрішніх справ відомих їм і засвоєних у процесі життя способів та методів зняття напруги, зниження психічного стомлення, тобто якихось прийомів саморегуляції психічних станів.

Функції свідомої саморегуляції дуже широкі. Так, за допомогою методів психічної саморегуляції кожен співробітник системи ОВС може поступово оволодіти прийомами регулювання своєї психічної активності й за рахунок цього підвищувати рівень особистої працьовитості, позитивно впливати на емоційно-вольову сферу, протистояти формуванню професійної психологічної деформації, значно поширювати можливості своєї психіки, розвивати принципово нові види рецепції, навчитись користуватись особистими потенційними резервами у своїй професійній діяльності [27].

Хоча як в Україні, так й у колишньому СРСР проводилися дослідження, спрямовані на з'ясування психологічних особливостей професійної діяльності працівників ОВС, складалися професіограми й психограми (В.Е. Конгвалова, О.М. Бандурка, В.Л. Васильєв), проте вивченню використання саморегуляції психічних станів у літературі приділено надзвичайно мало уваги. У зв'язку з цим стає очевидною актуальність дослідження зазначеної проблеми.

Об'єкт дослідження – професійна діяльність працівників ОВС.

Предмет дослідження – саморегуляція психічних станів у працівників ОВС.

Мета дослідження – дослідити саморегуляцію психічних станів працівників ОВС.

Задачі дослідження:

1. Провести теоретичний аналіз поняття саморегуляція.

2. Визначити особливості рівня суб'єктивного контролю в працівників ОВС.

3. Визначити особливості психічних станів, що характерні для працівників ОВС в залежності від рівня суб'єктивного контролю.

4. Дослідити особливості емоційного вигорання в залежності від рівня суб'єктивного контролю в працівників ОВС.

5. Дослідити способи саморегуляції, якими користуються працівники ОВС, в залежності від рівня суб'єктивного контролю.

Методи дослідження. У роботі застосовувалися наступні методи дослідження: теоретичний аналіз наукової проблеми; анкетування. У дослідженні застосовувалися наступні методики: «Методика діагностики самооцінки психічних станів» (по Г. Айзенку); «Методика діагностики рівня суб'єктивного контролю» (Дж. Роттер); «Методика діагностики рівня емоційного вигорання» (В.В. Бойко).

2) Методи математичної статистики: (Критерій ц* – кутове перетворення Фішера).

У дослідженні брала участь 40 чоловік (14 жінки й 26 чоловіків). Випробувані є співробітниками Ленінського, Жовтневого, Станично-Луганського РО УМВД України в Луганській області. Вік випробуваних складає від 27 до 35 років. Загальний стаж роботи в ОВС – 7 – 10 років.

1. Теоретичний аналіз підходів до дослідження проблеми саморегуляції психічних станів

1.1 Загальна характеристика поняття саморегуляції. Типи механізмів саморегуляції

саморегуляція психічний стан

Сучасна наука починає розглядати організм людини як складну саморегулюючу та самовідновлювальну біосистему, а психіку – як результат прояву матерії, енергії та інформації (Д. Бом, К. Прібрам, С. Ситько, В. Скарбників та ін.). Саме це надає працівнику міліції перспективу оволодіння можливостями своєї психіки, які є природними та пов'язані з просторово-часовими особливостями психічної діяльності людини.

Розуміння механізмів психічної саморегуляції дозволяє фахівцям цього профілю визначити реальні й ефективні шляхи щодо свідомого та цілеспрямованого використання можливостей своєї психіки.

Під психічною саморегуляцією в класичній психофізіології розуміють систему складного реагування мозку та нервової системи людини на зовнішні та внутрішні подразники, що спрямоване на підтримку балансу між психофізіологічним й енергетичним станом людини та умовами навколишнього простору [27].

У більш широкому розумінні психічна саморегуляція – це свідомо контрольований людиною психічний самовплив з метою поліпшення свого стану. Функції свідомої саморегуляції дуже широкі. Так, за допомогою методів психічної саморегуляції кожен співробітник системи ОВС може поступово оволодіти прийомами регулювання своєї психічної активності й за рахунок цього підвищувати рівень особистої працьовитості, позитивно впливати на емоційно-вольову сферу, протистояти формуванню професійної психологічної деформації, значно поширювати можливості своєї психіки, розвивати принципово нові види рецепції, навчитись користуватись особистими потенційними резервами у своїй професійній діяльності.

Механізми психічного самовпливу давно були й є предметом дослідження й уваги багатьох вчених. Досягнення сучасної науки на межі тисячоліть надають можливість розглядати ці механізми в контексті розуміння людини як складної біосоціоінформаційної системи, яка може саморегулюватись і самоудосконалюватись. Мозок людини, який, як стверджують вчені, працює згідно з принципами квантово-механічної системи, спрямований у своїй діяльності на сприйняття інформаційних сигналів з простору.

Саморегуляція може здійснюватись поза свідомістю людини на рівні рефлекторних зв'язків у процесі впливу інформаційних, польових, хвильових подразників, може також здійснюватись за бажанням самої людини згідно з конкретною метою, якої хоче досягти людина [12].

Кожен фахівець системи ОВС повинний ознайомитись із сутністю основних добре вивчених механізмів психічного самовпливу, що буде запорукою його успіху на шляху психофізіологічного самовдосконалення.

Різноплановість можливостей свідомої психічної саморегуляції дозволяє сприймати її як один із найважливіших компонентів психічної культури людини.

Серед завдань свідомої психічної саморегуляції працівника системи ОВС можна виділити такі:

• знайомство співробітників системи міліції з новою науковою інформацією щодо закономірностей та механізмів функціонування його остобистої психіки, розуміння їм сутності основних її фаз, рівнів, явищ;

• усвідомлення шляхів психофізіологічної корекції, оптимізації свого особистого психічного стану, нейтралізації стресових станів;

• формування умінь психічного самовпливу, оволодіння методами та прийомами психокорекції;

• формування навичок особистої психогігієни тощо.
Співробітнику міліції важливо ознайомитись з трьома основними типами механізмів саморегуляції свого організму. Ці механізми забезпечують умовнорефлекторність процесу саморегуляції рівнів психічного стану в період бадьорості.

Усвідомлення фахівцем цих закономірностей буде позитивно впливати на процес свідомої саморегуляції за рахунок свідомої побудови у свідомості образів цих взаємопов'язаних процесів. Це буде основою входження цих образів у безпосередній резонанс із самими психічними процесами й стане стимулюючим фактором за рахунок вольового впливу.

Перший тип механізму психічної саморегуляції базується на співвідношенні активності, яка циркулює в мозку, та активністю, яка знаходить вихід за межі мозку. У випадках, коли кількість імпульсів, які циркулюють у мозку людини, переважає кількість, що знаходять вихід у зовнішній простір, напруженість психічного стану людини значно зростає, і навпаки, напруженість психічної активності зменшується, коли кількість імпульсів, які знаходять вихід, перевищує. Тоді психіка людини перебуває в стані значно меншого напруження. Працівникам системи ОВС потрібно знаті, що така циклічність нервової активності – нормальне явище: вона є основною умовою виконання мозком людини своїх функцій. У повсякденному житті людина спроможна регулювати стан виникаючої напруги шляхом вольового зусилля.

Алі буває так, що співробітник міліції при виконанні службових зобов'язань раптово, під впливом сильних подразників (наприклад, погрози особистому життю з боку злочинця) відчуває дуже значну емоційну напругу. Алі в силу специфіки ситуації працівник примушений гальмувати свою особисту природну рухову активність, необхідність у якій він у такому випадку відчуває (це може бути бажання негайного виходу зі скрутної ситуації, голосова активність, тощо) [14].

У такому випадку психічна активність у мозку співробітника дуже значно підвищується, але виходу в зовнішній простір немає. Надлишок психічної активності на основі компенсаційних закономірностей викликає значне напруження багатьох внутрішніх систем організму працівника міліції, наслідком чого є значне збільшення ритму його дихання, ритму серцебиття, підвищений тиск тощо. Якщо працівник системи перебуває в подібних ситуаціях неодноразово (тобто такі емоціогенні ситуації повторюються), це призводить до психічного напруження застійного, хронічного характеру. Як правило, у таких випадках співробітник ОВС у своїй уяві поза вольовим контролем починає повторювати фрагменти цих емоціогенних ситуацій, моделювати у свідомості різноманітні варіанти реагування на скрутні події, тобто створювати яскраві образи цих ситуацій у своїй уяві, а це знову таки за рахунок польових резонансних механізмів зумовлює ще більше психічне збудження. Саме тому цей тип механізму саморегуляції психічного стану людини діє за допомогою реагування, тобто за допомогою активних рухів, дій, жестів, мовної реакції тощо.

У цілому цей тип саморегуляції спрямовується організмом на подолання функціонального дисбалансу, який у силу значних факторів емоційного характеру почав проявляти собі в центральній нервовій системі. Розуміти закономірності відпрацьовування цього механізму співробітнику міліції необхідно для того, щоб правильно орієнтуватись у вирішенні своїх конкретних проблем, пов'язаних із напруженим станом психіки, користуватись доцільними методами та прийомами її психічної регуляції.

Другий тип саморегуляції в основі свого механізму передбачає зміну кількості нервових імпульсів з метою недопущення можливого психічного перенапруження. Це визначає, що урівноважити інтенсивність нервових імпульсів можна за рахунок цілеспрямованої зміни тонусу конкретних груп м'язів та свідомої зміни частоти та інтенсивності дихання. Кожен працівник оперативної служби емпірично помічав, що м'язова активність добре стимулює психологічний настрій, викликає позитивні почуття, сприяє підвищенню рівня інтелектуальної діяльності. Дійсно, вчені-фізіологи встановили взаємозв'язок між станом м'язів та рівнем психічної активності людини.

Більш того, вчені встановили зв'язок між конкретними емоційними станами людини та напруженням чітко визначених груп м'язів, тобто чітко пов'язаних з чи тім іншим емоційним станом людини. Саме тому працівник міліції, який вже має психічний стан з окремими ознаками невротичного характеру, може поліпшувати своє психічне самопочуття за рахунок систематичного розкріпачення саме скелетних м'язів. Цей стан також поліпшує загальна релаксація всієї м'язової системи людини за рахунок вольового контролю. На основі цих закономірностей ще в 30-х роках ХХ ст. німецький психотерапевт Й. Шульц розробив та розповсюдив свою відому систему психорегулювання – аутотренінг[30].

Співробітнику міліції корисно знати також про взаємозв'язок між почуттями, які він відчуває, та відображенням цих почуттів у міміці, жестах, пантоміміки, диханні. Саме цей рефлекторний взаємозв'язок дозволяє за рахунок свідомого гальмування своїх особистих рухів, які є характерним показником конкретних почуттів, значно зменшити або зовсім нейтралізувати негативне почуття.

На основі цієї закономірності відомий діяч театральної сцени К. Станіславський розробив свій широко відомий «метод фізичної дії», сутність якого відображено в тезі: «Від правильно виконаної фізичної дії до реального почуття». За допомогою цього методу у вітчизняній школі було підготовлено дуже багато талановитих акторів. Саме тому працівник міліції, який відчуває, наприклад, агресивність, може прийняти позу людини, яка відчуває спокій, і за рахунок цього прийому саморегуляції може зменшити кількість нервових імпульсів, свідомо змінивши психічне напруження. Безумовно, у цьому механізмі значну роль відіграє також складання образів уяви, активізація емоційної пам'яті людини та елементи самонавіювання [14].

Цей тип механізму психічної саморегуляції пов'язаний також зі зміною параметрів дихання людини, що призводить до припливу нервової імпульсації та змінює психічне напруження. Відомо, що вдих значно підвищує психічний тонус, а видих – знижує. Саме тому з метою, наприклад, значного підвищення тонусу нервової системи та в цілому психічної діяльності, працівник міліції може контролювати темп свого дихання (вдих робити в повільному темпі, а видих – енергійно, швидко).

Виходячи з цієї закономірності, працівнику міліції варто також знаті, що врівноважити свій психічний тонус, зменшити кров'яний тиск та нормалізувати частий пульс можна за допомогою такої системи дихання: короткий вдих, дуже повільний видих та незначна затримка дихання. Для співробітника системи ОВС, якому потрібно мобілізувати себе психологічно на виконання скрутної операції, але не бути в стані дуже активного психічного збудження, корисно використовувати вправи на дихання разом із релаксацією скелетних м'язів, а також деяку годину перебувати в спокійній обстановці один на один з собою.

Якщо працівник міліції очікує на ситуацію, яка буде дуже погане впливати на його почуття й викликати негативні емоції, йому необхідно користуватись прийомами повного м'язового розкріпачення та диханням з більш тривалим видихом. Треба знати, що все це та інше можливе за рахунок об'єктивно існуючих закономірностей. Так, активізація чи зменшення напруженості психічного стану людини за допомогою регулювання дихання обумовлена інтенсивністю забезпечення клітин головного мозку киснемо.

У системі психічного самовпливу використовуються такі прийоми та способи дихання: затримка, форсованість, озвученність на виході, чергування вдиху й видиху через ніс, зміна ритму, глибини, інтенсивності та інше. Все це стимулює чи гальмує різноманітні психофізіологічні процеси [5].

Алі повноцінна релаксація, зміна тонусу скелетних м ' язів неможлива поза створенням фахівцем яскравих образів уявлення, образів сприйняття кінцевого результату, на який спрямована фахівцем свідома психічна саморегуляція. Саме образ уяви виступає як дуже значний інструмент психологічного самовпливу на першу сигнальну систему з метою поліпшення психофізіологічного стану людини.

Оскільки формування образу сприйняття тісно пов'язане зі свідомістю та мисленням людини, велике значення в механізмі психічної саморегуляції має й друга сигнальна система. Вона дозволяє людині кодувати в усній мові спеціальні сигнали-команди. На основі рефлекторних зв'язків ці команди впливу на основі резонансних механізмів активізують діяльність першої сигнальної системи, викликають різноманітні біологічні процеси, які регулюють вегетативну систему та сигнальну систему. Відоме значення в цьому процесі належить ідеомоторному механізму, який також пов'язаний з образним уявленням, з процесом й якістю побудови людиною у своїй свідомості образів уяви й сприйняття. Як голографічні структури, образи уяви активізують емоційну пам'ять, викликають м'язову реакцію, різноманітні вегетативні реакції (наприклад, звуження судин, якщо людина уявляє собі в дуже холодній воді; більш часте дихання, якщо людина згадує про колишні події, які колися викликали в неї почуття жаху, тощо) [14].

У повсякденному житті мозок співробітника міліції значно перевантажений, що відриває його від процесів психічного саморегулювання. В особливих випадках при тривалому психічному перевантаженні це може викликати значне погіршення здоров'я людини. Так, негативні образи-команди (тобто свідомо побудовані образи уяви), які працівник міліції створює сам для собі у своїй свідомості, за рахунок механізму самонавіювання активізують діяльність першої сигнальної системи. Алі в цьому випадку вона в нього дуже перевантажена та значно пригнічена. Ці нові негативні образи сприяють формуванню нових умовних рефлексів, оновленню безумовних, що значно більше погіршує здоров'я фахівця, але, як правило, це здійснюється спонтанно, поза свідомим психічним регулюванням.

Співробітнику системи ОВС слід розуміти, що механізм свідомої психічної саморегуляції базується на формуванні конкретних психологічних установок за рахунок свідомого складання системи образів уяви. Ця система образів уяви дозволяє моделювати ідеальну мету процесу свідомої саморегуляції. Образи-команди, які подає собі співробітник міліції в процесі самонаказу й самонавіювання, впливають на нього дуже значно, оскільки свідомість фахівця в даному випадку в момент психічного розвантаження не перевантажена іншими образами та думками. У процесі свідомої психічної саморегуляції здійснюється формування стійких і різноманітних комбінацій умовно-рефлекторних зв'язків, які забезпечують досягнення мети психічного самопливу. Це стає можливим за рахунок виникнення взаємозв'язків між різними структурами кору головного мозку, які забезпечують формування установок на фоні виключення дестабілізуючих факторів, що супроводжують людину в активному повсякденному житті.

Стан спокою як важлива умова процесу психічної саморегуляції досягається за рахунок розкріпачення м'язової системи та послаблення дихання, зосередження уваги на конкретному об'єкті чи явищі. У стані зосередження та релаксації працівник міліції, який починає оволодівати методами саморегуляції, починає відчувати неконкретність уваги, незацікавленість своїми думками, але в цьому стані окремі зовнішні звуки можуть викликати дуже гостру реакцію. Це є наслідком специфічного стану клітин головного мозку людини, які вчені називають проміжним між збудженням та гальмуванням. У цьому стані стає можливим посилення сигналів, які у звичайному стані не сприймаються свідомістю у зв'язку з тим, що наявні нижче порогу чутливості.

Саме тому всі системи психофізичного тренування базуються на відключенні окремих блоків у системі мозку людини, які в повсякденному стані людини реагують на зовнішні подразники та керують біохімічними процесами організму. Поряд з процесом відключення активізуються мозкові системи, що забезпечують спроможність нервових клітин, які протягом сну упорядковують роботові окремих мозкових структур [17].

Існує закономірність, згідно з якою значне зменшення кількості зовнішніх подразників впливає на зниження активності тонусу кори головного мозку, а це призводить до підвищення чутливості психіки, що має вираз у посиленні асоціативного мислення, інтуїції, уяви.

Саме це дозволяє використовувати підконтрольну депривацію (сенсорна недостатність) як шлях до розкриття можливостей потенційної та інтуїтивної фаз психіки співробітника міліції, розвитку в нього резонансно-польового типу взаємодії, творчих здібностей. Забезпечення підконтрольної сенсорної депривації, ефективне зниження, тонусу кори головного мозку може досягатись у процесі свідомої психічної регуляції за допомогою методу медитації («зосередження»). Процес медитації дозволяє людині на основі вольового контролю досягнути специфічного стану мозку, для якого характерним є «парадоксальний» стан нервових клітин окремих частин мозку.

Тобто існує закономірність між співвідношенням споживи в сенсорній інформації, яка необхідна для нормального функціонування мозку людини, та інформацією, яка є в конкретному випадку, а також фактичним дефіцитом необхідної інформації щодо нормального функціонування мозку людини. Цю взаємозалежність ми наочно ілюструємо за допомогою модифікації відомого порівняння П. Сімонова: Е=П (Н-С).

Вона може бути пояснена таким чином:

Ам=П (Н-С),

де Ам – репродуктивна діяльність мозку людини; Я – потреба в сенсорної інформації; Н – сенсорна інформація, яка необхідна для нормальної роботи мозку людини; З – сенсорна інформація, яка існує в наявності; (Н-С) – дефіцит сенсорної інформації.

Із цього можна побачити, що репродуктивна активність мозку досягає апогею (тобто Ам = П х Н у період підконтрольної сенсорної депривації, при свідомому «відключенні» мислення людей від усвідомлення повсякденних сигналів у період медитації, тобто коли З = 0). Ця інтенсифікація діяльності окремих структур мозку людини за рахунок примусової перебудови його діяльності й сприяє виникненню «парадоксального» стану клітин мозку людини, що допомагає посиленню сприйняття зовнішніх сигналів і фактичному переходу на резонансно-польовий тип взаємодії з явищами дійсності з розшуку необхідної й у даному випадку недостатньої (залишкової) інформації [14]. Це сприяє подоланню звичного порогу чутливості нервових клітин та поступовому розвитку понадчуттєвого сприйняття.

Багаторазова систематична самоізоляція від звичних зовнішніх вражень у процесі цілеспрямованих й організованих медитацій сприяє тренуванню мозку людини та її психіки: поступово формуються нові алгоритми діяльності мозку; розвиваються здібності до понадчуттєвого сприйняття сигналів із загальноінформаційного простору. Тобто за рахунок активізації потенціалу психіки – її інтуїтивної та потенційної фаз – утворюється резонансно-польовий тип взаємодії людини з явищами дійсності.

Людський емпіричний досвід дозволивши використовувати цю закономірність у життєвій практиці ще в давні часи. Удосконаленню цієї здібності сприяла система спеціальних вправ, які використовуються індійськими йогами та які спрямовано на концентрацію й стимуляцію діяльності окремих структур мозку. Механізм такого психічного самовпливу вже значно вивчено вченими, він має чітку природну суто психофізіологічну основу. Доведено, що періодична зорова концентрація на нерухомому об'єкті сприяє тренуванню мозкових центрів, які відповідають за зорові можливості людини. Це стимулює кровообігу ділянці лобних відділів мозку, що значно поліпшує функції мозку, оскільки ці відділи відповідають за поведінку людини, впливають на роботу її внутрішніх органів. Будучи тренованими, вони починають функціонувати більш активно, забезпечуючи значно більший рівень загальнофізичного та психічного стану людини.

Третій тип саморегуляції психічної активності людини базується на взаємозв'язку її психічного стану та реагуванні психіки на сигнали та умови зовнішнього середовища [7]. Практичне використання цієї закономірності дозволяє людині свідомо, шляхом змін зовнішніх розумів стимулювати (чи знижувати) активність своєї психіки. І це дуже розповсюджений шлях. До засобів, які дозволяють змінити психічну активність людини, відносять такі, як музика, поезія, різного роду ритуальні дії, кольори тощо.

Співробітнику системи ОВС корисно ознайомитись із об'єктивно існуючими закономірностями функціонування мозку та використовувати їх у процесі самостійної свідомої психічної саморегуляції. Якщо свідомо не враховувати ці природні взаємозв'язки, можна нашкодити своєму організму та психіки.

Спонтанність користування співробітником міліції цими механізмами може призвести (і досить часто призводить) до захворювань. Наприклад, працівник відчуває співчуття до товариша, який важко захворів. Він дуже часто думає про це захворювання, починає відчувати жах (тобто починає часто створювати у своїй уяві образи цього захворювання). Цей образ сприйняття, який створено особою за рахунок механізму уяви, має хвильову структуру. Працівник спонтанно проектує його на свій організм. На польовому рівні образ (хвильова форма цього захворювання) накладається на польову форму здорового органа й призводить до змін у стані його здоров'я. Саме тому співробітнику варто оволодіти методами свідомої психічної саморегуляції як важливим компонентом психічної культури.

1.2 Методи психічної саморегуляції

Під методами психічної саморегуляції необхідно розуміти засоби, за допомогою яких людина може впливати на глибинні регулятивні механізми мозку з метою оптимізації свого психофізіологічного стану.

Кожному фахівцю системи внутрішніх справ, який з увагою й зацікавленістю звертається до методів психічної саморегуляції, корисно узагальнити свої зусилля щодо своїх намірів, тобто конкретизувати свою особисту мотивацію, організувати необхідні мінімальні умови, оптимізувати особистий настрій, почуття, бажання досягнути обов'язкового успіху на корисному шляху самовдосконалення.

Знайомство з основними методами психічного самовпливу дозволить працівнику міліції користуватись ними згідно з характером своїх особистих потреб й індивідуальності.

Аутотренінг – це метод самостійного психічного самовпливу з метою зміни психічної активності, корегування емоційно-вольового стану, підвищення загальної працездатності, подолання окремих захворювань, тобто вирішення багатьох проблем психічного та соматичного характеру [27].

У перекладі слово аутотренінг означає «самонароджений». Це – досить точно підкреслює значимість людини самої для себе на шляху самовдосконалення. Тому сутність значення методу аутотренінгу – у реалізації психічного самовпливу шляхом систематичного тренування.

Ефективність методу аутотренінгу з 30-х років минулого століття сприяла дуже швидкому й значному його розповсюдженню. Спочатку їм користувались як лікувальним методом та методом попередження різних захворювань неврогенного характеру. Але подальша практика користування цим методом довела його значимість як ефективного засобу попередження захворювань, як засобу психогігієни та керування психічним станом фахівця в ситуаціях психогенного характеру – боротьби зі стресами, психічним перевантаженням, психічною перенапругою тощо.

На побутовому рівні існує думка, що система аутотренінгу дуже складна, не дуже зручна, що вона вимагає від людини особливих роздумів, спеціального обладнання тощо. У дійсності ця система не вимагає особливих роздумів, як, наприклад, робота професійного психотерапевта. Сутність головної вимоги, яка сприяє ефективності аутотренінгу, – це забезпечення стану зосередженості свідомості співробітника міліції. Іншими вимогами аутотренінгу є такі:

• знання технології користування методом аутотренінгу;

• уміння релаксації, тобто максимального свідомого розкріпачення всієї м'язової системи;

• розвиненість таких психічних процесів, як увага, уява, пам'ять; уміння вільного володіння образами уяви;

• уміння керувати ритмом, темпом, інтенсивністю особистого фізіологічного дихання;

• забезпечення мінімальних аудиторних умов – наявність зручного ліжка або крісла, наявність вільного години, у період якого ніхто не буде турбувати фахівця[28].

Основними функціями аутотренінгу, що мають значення для співробітника міліції, є такі:

1. Зниження психічної активності, регуляція емоційно-вольової сфери, подолання фізичної напруги, профілактика психосоматичних захворювань та неврозів.

2. Активізація сприйняття, мислення, уяви, здібностей – розумових, комунікативних, фізичних, творчих та інших.

3. Психокорекція частоти ритму биття серця, дихання, кровозабезпечення.

4. Розвиток творчого, образного та асоціативного мислення, інтуїції.

5. Попередження та подолання стресових станів, досягнення повноцінного відпочинку за короткий термін.

Фахівцю системи ОВС корисно знати, що механізм аутотренінгу базується на цілеспрямованому й систематизованому тренуванні реакцій психосоматичного характеру, а також реакцій центральної нервової системи, що сприяє формуванню комплексу реагування (навичок), який може підкоритися свідомому використанню з метою зміни за своїм бажанням різного роду параметрів – характеру почуттів, настрою, психічного тонусу та рівня працездатності, швидкого і якісного оновлення фізичних сил та емоційно-вольового стану тощо [9].

Аутотренінг корисний своєю достатньою універсальністю, оскільки він відповідає закономірностям основних трьох внутрішніх типів механізмів психічної саморегуляції.

Але аутотренінг спрацьовує тільки за розуміння певного м'язового розкріпачення, оволодіння темпом диханням та уміння створювати й користуватися різними образами – зоровими, слуховими, нюховими та іншими, за наявності умінь концентрувати увагу поза зусиллями та прагненнями обов'язково досягти результату.

Образи уяви дуже активно впливають на рефлекторну діяльність усіх психомоторних процесів й активізують їх. Спрацьовують на основі резонансного механізму пам'яті, емоційного реагування й тому впливають на глибокі психофізіологічні процеси. Ці закономірності пояснює простий приклад: фахівець, який яскраво уявляє собі образ та смак спілого лимону, під впливом розповіді іншої людини про лимон обов'язково буде відчувати активне слиновиділення. Саме тому в механізмі аутотренінгу значущим є слово, яку людина промовляє неголосно, про собі й обов'язково в стані релаксації [17].

Характер образів уяви, образів почуття важливий для здоров'я працівника системи ОВС. Так, сумні образи програмують його на сумні почуття й значно знижують його фізичну й інтелектуальну активність. Необхідно цілеспрямовано розвивати уяву, формувати уміння будувати яскраві зорові, почуттєві, асоціативні образи, уміння міцно утримувати їх при заплющених очах. Але це, у свою чергу, вимагає необхідності розвитку уваги, яка дозволяє співробітнику міліції сконцентровувати свою свідомість на побудованому образі, тренувати пам'ять різних видів – зорову, слухову, асоціативну та інші.

Існує багато простих й ефективних методик, якими слід користуватись співробітнику системи ОВС. Крім того фахівцю міліції, який приступає до аутотренінгу, необхідно потренуватись у досягненні стану релаксації – м'язового розкріпачення.

Етапи підготовки до аутотренінгу, якими необхідно оволодіти працівнику міліції, такі:

• формування умінь релаксації;

• удосконалення уяви, формування умінь побудови образів уяви та їх зорове утримання;

• удосконалення уваги, формування умінь концентрації на образах уяви;

• формування умінь складати мовні формули самонавіювання. При цьому треба знаті вимоги до побудови тез мовних самонавіювань:

– лаконічність форми та ясність змісту;

– користування займенниками типу я, мені, мною, тобто звернення у формулах до собі;

– відсутність частки не;

– користування послідовністю дієслів хочу: – можу – буду – є.

Промовляння усіх формул самонавіювання повинне відбуватись у повільному темпі з диханням. Логіка реалізації аутотренінгу повинна бути такою: визначення мети – повна чи часткова релаксація – образне уявлення – концентрація уваги на образі уявлення – мовне навіювання за допомогою мовних формул [5].

Місце для тренування повинно відповідати загальним нормам існування людини в приміщенні, а саме: нормальна температура (відсутність холоду, жари, протягу), відсутність задушливого повітря, гамору, гарантованість повної тиші.

Співробітнику системи ОВС, який приступає до зайняття аутотренінгом, необхідно враховувати, що він вже добрі володіє й уявою, і увагою, і м'язовим розкріпаченням, і концентрацією свого зору, але всі ці уміння треба дещо удосконалити шляхом вправ і виконання цілеспрямованих завдань.

Медитація – дуже ефективний метод психічної свідомої саморегуляції, який активно розповсюджується, дозволяє досягати значного самовпливу на психіку.

Слово медитація в перекладі з латинської означає «роздум, зосередження». Фахівцю міліції слід знаті, що медитація за формою буває різною. Так, є сидячі медитації, медитації в рухах та інші. Завдання медитацій різного типу також відрізняються, а саме: статична спрямована на виклик психічного стану зосередження, який частково контролюється свідомістю людини; динамічна медитація важлива для активізації енергетично-важливих центрів людини. Цей вид передбачає чергування активних фізичних дій (наприклад, бігу на місці, швидких кроків, стрибків на місці) та повільних рухів тілом і руками.

Медитація виконує важливу функцію, а саме: дозволяє досягти значної концентрації на об'єктах уваги (образ почуттєвої уяви) або навпаки, досягти повного розсіювання уваги. Медитація як зосередження характерна щоденно для кожної здорової людини.

Функції медитації:

1. Нормалізація нервових процесів, підвищення життєвого тонусу, зниження психічної активності, значне поліпшення загальної працездатності.

2. Підвищення рівня інтелектуальних здібностей.

3. Зниження рівня конфліктності, розвиток комунікативності.

4. Подолання та профілактика окремих захворювань [27].

Механізм медитації ще досконало не вивчено, але відомо, що в його основі значне місце належить концентрації уваги на образі уяви. Це створює ситуацію, коли інші зовнішні подразники ніби перестають існувати для людей. За рахунок значної концентрації досягається ефект сенсорної депривації (ізольованості), що призводить практично до раптового виключення пам'яті людини. А пам'ять, як вищий психічний процес, надає людині можливість не тільки зберігати нову інформацію, а й пов'язувати події життя між собою, тобто пов'язувати явища, які людина запам'ятовує протягом конкретної години.

Часове виключення пам'яті, яке досягається в процесі медитації, дозволяє людині позбутися часових та просторових орієнтирів. Короткочасне порушення уяви про годину, місце, почуття, події створює умову для змін особистих уявлень про себе. Фактичне виключення за рахунок цього механізму окремих функцій мозку людини сприяє дуже активному й ефективному відпочинку всієї нервової системи й відновленню багатьох нервових і психічних функцій фахівця міліції.

Вчені вважають, що метод медитації впливає на психосоматику за рахунок механізму самонавіювання. Саме медитація дозволяє досягати людині специфічного стану свідомості, який має назву в науці «медитативний транс». Він характеризується звуженістю свідомості людини. Цей стан шляхом систематичного тренування закріплюється у вигляді специфічного синтезованого рефлексу, за рахунок чого в мозкових структурах реалізується процес кодування конкретної програми. Ця стійка зона збудження починає виконувати функції домінанти, тобто бути головуючою і носієм нової програми, що надає можливість стійко збудженим зонам кори головного мозку поширюватись на інші зони головного мозку й впливати на організм. При цьому організм людини починає в автоматичному режимі виконувати цілеспрямовані установки головної програми-коду.

У процесі самонавіювання, який є компонентом медитації, мозок людини на основі свідомої психічної діяльності будує квантово-хвильові образи як специфічні стоячі хвильові структури. Ці образи об'єктів мають зворотній безперервний зв'язок з голографічними записами на нейронах. Іншими словами, як стверджують вчені, існує механізм перебудови цих нейронних записів.

В основі механізмів психічної діяльності людини лежить хвильовий, інформаційно-вольовий механізм, який і забезпечує взаємозв'язок між окремими процесами психічної саморегуляції. Саме це й пояснює таку значимість образів уяви в механізмі медитації, які, будучи стоячими хвильовими структурами, виконують роль провідників, моделюючих структур, функціонально виконують роль зв'язку між іншими психічними процесами [14].

Працівнику ОВС корисно знати, що стан медитативного трансу виникає в людини не тільки в процесі медитації. Цей стан звуження свідомості характерний для людини, яка перебуває під впливом гіпнозу, спросоння, у стані глибокого релігійного екстазу, у стані глибокого відпочинку в тиші, при слуханні музики ліричного характеру тощо.

Працівнику міліції треба бути знайомим із вимогами до медитації. До цих вимог належати такі:

• наявність умінь вольового контролю над увагою, почуттями, концентрацією свідомості;

• уміння будувати стійкі різноманітні образи перед внутрішнім зором, що забезпечує наявність образної проекції голограми цього образу у внутрішній простір для активізації функцій вегетативної системи чи діяльності психіки.

Метод медитації охоплює такі етапи:

• самостійний вхід у трансовий стан звуженої свідомості;

• надання програми-коду у вигляді почуттєвого образу уяви й у формі мовного самопримусу;

• побудова стійких образів уяви з метою впливу на особисту психіку.

Фахівець системи ОВС, який оволодіє методом медитації як методом психічної саморегуляції, може досягнути дуже значного психофізіологічного ефекту, коли його організм буде виконувати програми автоматично, швидко й без зайвих зусиль.

Аутогіпноз – це метод психічного самовпливу, мета якого – формувати нові психологічні установки без логічного обґрунтування.

Механізм його природний. Так, кожна людина щовечора перед сном коротко аналізує свої дії, поведінку, підсумки минулого дня, що надає можливість програмувати діяльність на наступний день.

У механізмі аутогіпнозу мають значення слова, думки, тези, ідеї, які людина сама собі говорить спросоння (знижений вольовий контроль, звужений стан свідомості) і які стають частиною програми для підсвідомості. Цей механізм дозволяє слабким подразникам нематеріального характеру, яким є слова, впливати на психофізіологічну діяльність організму та значно поліпшувати його стан. Алі працівнику міліції треба знати, що цей механізм, яким дуже часто працівник керується спонтанно, поза усвідомленням його сутності, може негативно впливати на його психофізіологічний стан. Це буває у випадках, коли фахівець спросоння формує негативні образи як минулого, так і майбутнього [18].

Метод аутогіпнозу дуже схожий з методом аутотренінгу. Різниця між ними полягає лише в специфіці методик організації та проведення в обсязі завдань одного та іншого. За допомогою аутогіпнозу можна на основі активізації образів уяви створювати глибокі психологічні установки, які в реальному житті будуть основою для поведінки людини, а також для поведінки її організму. Саме за допомогою аутогіпнозу можна більш ефективно впливати на сферу своїх потреб, бажань та мрій.

Співробітник повинний бути добре ознайомлений з етапами організації аутогіпнозу.

Етапи аутогіпнозу:

1. Аналіз мотивів своєї поведінки, визначення особистих проблем, усвідомлення мети самовпливу.

2. Організація внутрішнього монологу з собою, визначення конкретних завдань для реалізації.

3. Створення в уяві майбутнього нового образу – почуттів, якостей, характеру, мотивів поведінки, стану здоров'я тощо.

4. Самопрограмування, тобто організація процесу самогіпнозу, впровадження у свідомість нових мотиваційних установок без обґрунтування.

5. Закріплення нового в реальних діях, якщо це стосується своєї особистої поведінки й не пов'язано з функціонуванням організму.

Співробітнику системи внутрішніх справ корисно знати, що стан звуженої свідомості людини досягається по-різному. Наприклад, у православній та католицькій церквах – за допомогою різноманітних, але дуже ефективних засобів. Перш за все, це спеціально побудовані в традиціях конкретної архітектури церкви, храми, які не мають аналогів у повсякденному житті. Також це урочисті різноманітні культові дії з елементами магії, мистецтво співу, театральна дія, специфічна майстерність, яскравий одяг священиків, релігійна атрибутика, яка допомагає концентрувати на собі увагу людей й активно сприяти звуженню свідомості та підвищенню природної сугестивності кожної людини (методи кодування кожної людини за допомогою музики специфічного характеру, релігійної проповіді). Це також комплекс методів кодування за допомогою слова, а саме: використання загальної та індивідуальної молитви, бесіди сугестивного характеру священиків, сповіді; використання елементів самогіпнозу шляхом розповсюдження різного роду «святих» мовлень – води, амулетів, мощів тощо. Значний вплив на людину мають і живописні кольорові ікони.

Методи емоційно-вольового самовпливу. Під методом емоційно-вольового самовпливу розуміють комплекс можливостей, особливостей, якостей людини за допомогою яких кожна здорова людина може контролювати, коректувати та упорядковувати свої дії [15].

У механізмі цього методу психічного свідомого самовпливу дуже значна роль вольового зусилля. Але вольовій дії повинні передувати такі етапи:

• усвідомлення її мети;

• формування психологічної установки на досягнення мети, тобто спрямованість психічного, фізичного, морального потенціалу на її досягнення;

• усвідомлення мотивів своєї поведінки, що допомагає збільшити вольовий потенціал;

• модулювання програми дій, вибір засобів і методів;

• безпосередня реалізація мети.

Підтримувати позитивний психологічний тонус працівнику міліції допомагає усвідомлення необхідності досягнення мети за короткий термін та з найкращим результатом. Суть механізму цього методу полягає в можливості працівника системи ОВС виконувати різноманітні дії – фізичні, психічні – на основі самопримусу, а не особистого бажання.

Метод емоційно-вольового впливу передбачає користування такими засобами саморегуляції психічного стану, як самосповідь, самопереконання, самопримус, самонавіювання, самопідкріплення. Всі ці способи є необхідними для організації спілкування з самим собою.

Самосповідь – форма звіту перед собою про сутність конкретної проблеми, якою необхідно подолати. Значення цієї форми – подолання негативних емоцій, досади на самого собі, почуттів незадоволення собою та самозасудження. Тобто самосповідь дозволяє нейтралізувати утворення стійких осередків збудження в корі головного мозку та спрямовувати вільну енергію на вирішення інших питань. Самосповідь дозволяє усвідомлювати свої негативні почуття та реагувати на них.

Цей прийом досить ефективний як терапевтичний засіб проти стресів, станів депресивного характеру, а також для оптимізації психічного стану. Принципова відміна цього механізму від самонавіювання в тому, що людина звертається до своєї свідомості і користується аргументацією та фактами, які аналізує і порівнює. Дуже корисною формою самосповіді були колись приватні щоденники, але, коли людина живе в просторі обмеженого часу, користуватися щоденниками, на жаль, незручно.

Самопереконання – це форма свідомого самовпливу на самого себе з метою перебудови особистих стимулів поведінки – мотивів, бажань, потреб, різних психологічних установок. Процес самопереконання має свою логіку та послідовність. Перш за все висувається теза, тобто головна ідея, яку фахівець формує для себе. Далі збираються факти й аргументи на підтримку основної ідеї. Потім моделюється панорама майбутнього, яка можлива на випадок ігнорування головної ідеї. Самопереконання спирається на інтелект людини та її розум.

Самопримус – це форма вольового самовпливу, яку доцільно використовувати в ситуаціях екстремального характеру, чи в ситуаціях, у яких мало години на роздум. Самопримус виконує функцію сигналу до появи особистих ідей. Ця форма вольового впливу важлива для працівника міліції, який дуже часто повинний працювати в жорстких умовах відсутності часу на зміну ситуації.

Самонавіювання – це форма психічного самовпливу, сутність якого полягає у відсутності логічного обґрунтування проблеми, яка виникає в людини. Це форма звернення до самого себе, вона не вимагає від співробітника міліції аналізу ситуації, розуміння її складових частин.

Метод емоційно-вольового самовпливу з системи методів психічної саморегуляції досить актуальний для співробітників системи внутрішніх справ і знайомство з його сутністю та основними механізмами буде сприяти ще більш ефективному користуванню ним.

З давніх часів емпіричній досвід довів значність впливу на психіку людини естетичної інформації. Сутність цього позитивного впливу вивчало багато вчених ще з часів Давньої Греції (наприклад, Аристотель). Так, Л. Виготський розкриває механізм специфічного емоційного стану людини, який має назву катарсис [14]. За рахунок глибокого сприйняття краси й сутності художнього твору, підкорення цим художнім почуттям, значного «співпереживання» цієї естетичної інформації та специфічного емоційного бурхливого вибуху катарсис дає ефект психічної оптимізації людини та поліпшує його психофізіологічний стан.

Л. Виготський стверджує, що момент розкриття цього психічного резерву супроводжується одномоментним нівелюванням негативних емоцій, які оволоділи людиною, та перетворенням цього емоційного негативу та різного роду афектів у суто позитивні почуття. Бурхлива емоційна розрядка катарсис (з латинської «очищення») притаманна практично кожній людини, яка може глибоко сприймати твори мистецтва – музичні, театральні, хореографічні, драматургічні, поетичні, образотворчі тощо [15].

Катарсис з давніх часів широко використовувався як метод психічного самовпливу, який дозволяє за допомогою механізму «витискування» протиріч у почуттях змінювати негативні почуття на позитивні.

Кожен працівник системи внутрішніх справ відчував стан значної оптимізації сил, духовного «польоту», бажання зробити щось добре й корисне. Як правило, це відчуття виникає після сприйняття театральної вистави, читання роману, захоплення лірико-драматичними почуттями персонажів хореографічного мистецтва тощо.

Саме тому звернення до шедеврів світового художнього мистецтва в період важких життєвих ситуацій психогенного характеру дуже корисне, ефективне й це вимагає спеціального оволодіння цим методом.

Існує значна група інших методів психічного самовпливу з метою оптимізації людиною свого психофізичного стану. До цих методів належать бібліотерапія, музика, ритуальні дії, співбесіда з іншою людиною, звернення до краси природи тощо.

Механізми цих методів пояснюються створенням у корі головного мозку нового центру збудження, визволенням та перерозподілом психічної енергії, психічним реагуванням, посиленням почуттів, одномоментним їх знищенням та заміною на позитивні тощо.

Прикладом цього може бути також метод ритуальної дії, яким свідомо чи несвідомо керуються багато людей – працівників різних сфер діяльності. Наприклад, коли людина передбачає складну ситуацію, вона бере з собою якусь річ, що виконує нібито охоронну функцію амулету; перед від'їздом у відрядження – обов'язково сідає на стілець тощо.

1.3 Сутність і функції психічного стану. Характеристики стану

У розповсюдженому розподілі психічних явищ – процеси, стани й властивості – вони виділені й перераховані в порядку убування динамічності. Саме в такій послідовності знижується динамічність, лабільність, швидкість зміни явищ. Стан займає проміжне положення по ознаці динамічності.

Психічні стани виступають й як система організації психічних процесів, і як суб'єктивне відношення до відбиваного явища, і як механізм оцінки відбиваної дійсності. Зміна психічного стану безпосередньо в процесі діяльності проявляється у вигляді зміни суб'єктивного відношення до відбиваної ситуації або зміни мотивів стосовно розв'язуваного завдання.

У психічних станах, так само як й в інших психічних явищах, відбивається взаємодія людини з життєвим середовищем. Будь-які істотні зміни зовнішнього середовища, зміни у внутрішньому світі особистості, в організмі викликають певний відгук у людині як цілісності, спричиняють перехід у новий психічний стан, міняють рівень активності суб'єкта, характер переживань і багато чого іншого.

Для психічних станів характерні різні функції. Практично всі автори називають найважливішу функцію регулювання. У психологічному словнику стан розглядається як регулятивна функція адаптації до навколишньої ситуації й середовища. Поряд з регулятивною важливою функцією станів є інтеграція окремих психічних станів й утворення функціональних одиниць (процес – стан – властивість), що складаються з ієрархічно організованих у єдину цілісну сукупність психічних процесів і психологічних властивостей [6]. Завдяки цьому забезпечуються окремі акти психічної активності в поточному часі, організація «психологічного ладу» особистості, необхідного для ефективного її функціонування в різних сферах життєдіяльності.

Категорія стану містить у собі поняття різного рівня узагальненості, різного ступеня широти поширення й охоплення всього різноманіття психічної активності. Психічні стани можна розглядати на рівні всієї психіки й в окремих сферах психіки. Психіка організована по ієрархічному принципі – стану окремих частин психіки є частиною всього стану людини. Їхнє виділення можливо лише в тім ступені, у якому ми можемо обґрунтовано розділяти психіку на окремі сфери, структури або блоки.

Таким чином, стан виступає як форма саморегуляції психіки і як один з найважливіших механізмів інтеграції людини як цілісності – як єдності його духовної, психічної й тілесної організації. Адаптивна функція стану полягає у встановленні відповідності між актуалізованими потребами індивіда і його можливостей і ресурсами з урахуванням конкретних умов існування, особливостей діяльності й поводження. Ця функція дозволяє зберегти на максимально можливому рівні здоров'я, здатність до адекватного поводження й успішної діяльності, можливість повноцінного особистісного розвитку.

Психічний стан одночасно є формою інтеграції й поточних змін організму, і динаміки психічних процесів, і актуальних особливостей як окремих сфер особистості, так й особистості в цілому (її розвитку) [13].

Детермінанти стану. Основними детермінантами стану є: а) потреби, бажання й прагнення людини (або, більш точно, усвідомлені й неусвідомлені потреби, прагнення й бажання); б) його можливості (здатності й сховані потенціали); в) умови середовища (об'єктивний вплив і суб'єктивне сприйняття й розуміння поточної ситуації). Співвідношення цих факторів і визначає характеристики стану. Говорити про баланс між ними, що нерідко можна зустріти, невірно, оскільки всі ці складові не є якими-небудь протидіючими один одному силами. Сила бажання, не підкріплена необхідними здатностями даного індивіда, далеко не завжди протидіє розкриттю здатностей, навпроти, часто впливає на їхній розвиток.

Безперервність станів. Стан, як і всі психічні явища, мінлив. У зв'язку із цим заслуговує на увагу питання про специфіку його мінливості, динамічності. Які особливості переходу одного стану в інше?

Відповідно до поглядів С.Л. Рубінштейна основним способом існування психічного є його існування як процес – безперервного, що формується. А.В. Брушлінский, розглядаючи психологічні категорії безперервні й перериваного, якості й кількості, обґрунтовує недиз'юнктивний тип взаємозв'язків між компонентами психічного як безперервного процесу. Станам властиві характеристики, що властиві всій психіці. Психічні процеси й структури неподільні й нерозривні, вони проникають друг у друга, одна структура психіки є необхідною частиною іншої [14].

Можна вважати, що в обговореннях природи станів досить затвердилося подання про безперервність станів – відсутності різко виражених переходів з одного стану в інше. «Чистих» станів у діяльності практично не існу. Безперервність станів пов'язана з такими їхніми сторонами, як інтенсивність і стійкість. Про розходження психічних станів по глибині свідчать різноманітні емпіричні дані.

Будь-який актуальний стан бере свій початок у попередньому стані. Навіть побіжний огляд описів й інтерпретацій психічних станів показує часте бажання дослідників знайти поняття, які можливо точніше виразили б різні градації інтенсивності психічних станів. Так, наприклад, В.Д. Небилицин поряд з терміном «стресові стани» уживає й термін «стресоподобні стану»[23].

Структура стану. Стани мають свою внутрішню структуру. Вона описана в роботах В.А. Ганзена й В.Н. Юрченко, Ю. Є і інших учених. Ганзен й Юрченко виділили чотири структурних рівні: психологічний – психологічний-соціально-психологічний, психофізіологічний і фізіологічний [20]. Експериментальні дослідження підтверджують важливу роль у структурі стану соціально-психологічного й психологічного рівнів. На кожному із цих рівнів можна розглянути суб'єктивні й об'єктивні характеристики. Суб'єктивні характеристики відбиті в самосвідомості індивіда, у них проявляється самовідношення, результати самопізнання й саморегуляції. Об'єктивні характеристики можуть бути отримані за допомогою об'єктивних вимірів параметрів організму й психіки, аналізу зовнішнього вигляду індивіда, особливостей поводження й діяльності, продуктів праці.

У станах завжди є й ситуативна, і транситуаційна складова. Силу впливу кожної з них важко виміряти в частках або відсотках. Помітимо, що тут некоректно говорити про який-небудь статистичний баланс. Певні події або умови поточної ситуації можуть надовго «потіснити» складову й у значній мірі визначити багато параметрів стану, обмежуючи їхню можливу розмаїтість [12]. Наприклад, висновок у концтаборі, в'язниці, важка хвороба, трагічні події життя виявляють собою ситуативне обумовлювання, що може охопити тривалий період часу, визначаючи актуальний стан. Т. Йолов запропонував описувати ситуативні особливості психіки у вигляді дробу, у якій чисельником є сила події, а знаменником – транситуаційні особливості психіки й способи діяльності [18].

Від аналізу природи стану як психічного явища й наявних у психології подань про цей предмет перейдемо до обговорення його характеристик.

Склад характеристик. Стани мають характеристики різного ступеня узагальненості: загальні, видові, індивідуальні. Загальним для всіх станів є те, що вони мають тимчасові, емоційні, активаційні, тонічні, тензионні параметри, містять у собі ситуативну й транситуаційну складові. У різних груп станів на передній план виходять різні параметри. Це дає можливість розділяти стани на довгострокові й короткочасні (по тимчасовому параметрі), а також на емоційні, активаційні, тонічні або тензионні – відповідно до того який саме параметр є ведучим, що визначає інші параметри. Таким параметром або такою характеристикою може бути емоційне домінування тієї або іншої емоції. Може виступати на передній план активаційна характеристика – рівень мотивації, повне включення в ситуацію, або, навпаки, відчуженість, відгородження від життєвих подій.

Той або інший тонус організму, енергетичні ресурси також можуть обумовлювати багато інших параметрів психічних станів. Тонус, у свою чергу, залежить від здоров'я суб'єкта, біологічних ритмів, характеру діяльності, її тривалості, від деяких умов середовища.

Нарешті, у будь-який момент часу людині властиво та або інша напруга. Вона може бути обумовлена внутрішніми факторами: підвищеними вимогами до свого поводження або діяльності, непевністю у своїх успішних діях у відповідальній ситуації й т. п. Але може бути викликана й багатьма зовнішніми факторами: несприятливі умови діяльності, суперництво, важкі умови існування…

Оскільки стан – багатомірне явище, той будь-який стан може бути описано широким спектром параметрів. Аналіз різних описів показує, що окремі характеристики стану використаються особливо часто. Такі характеристики можуть бути оцінені як основні.

До таким можна віднести наступні:

—емоційні (ці характеристики іноді називають модальнісними, розуміючи під модальністю якісну своєрідність: тривога, насолода, споглядання…);

—активаційні (відображаючи інтенсивність психічних процесів);

—тонічні (відображаючи тонус, ресурс сил індивіда);

—тензионні (відображаючи ступінь напруги);

—тимчасові (відображаючи тривалість, стійкість станів);

—полярність станів, інакше кажучи, знак описуваного стану (сприятливе, позитивне або несприятливе, негативне).

Звернемося до більше докладного розгляду перерахованих характеристик стану.

Активація й тонус. Поняття активації широко використається в нейрофізіології, де воно позначає рівень функціонування центральної нервової системи, мозку. На психологічному рівні розгляду підвищена активація проявляється в ясності свідомості, швидкості дій, рухів і психомоторних реакцій, енергійному поводженні, у бажанні знаходити рішення, у прагненні змінювати ситуацію в бажану сторону й переборювати труднощі. У більшості випадків рівень активації обумовлений силоміць актуалізованих потреб і мотивів, оптимістичним відношенням до життєвої ситуації, вірою у свої можливості. У шкалі активації на одному полюсі: порушення, підйом, підвищення інтенсивності психічних процесів, темпу дій і рухів, а на іншому – гальмування, спад, зниження інтенсивності й темпу [17].

У фізіології термін тонус (лат. tonus походить від греч. tonos – напруга) позначає постійну активність нервових центрів, деяких тканин й органів, що забезпечує готовність до дії. Тонус, як й активація, – стрижнева характеристика стану. Тому необхідно розглядати його психологічні аспекти. До них неодноразово зверталися різні дослідники. Так наприклад, Ю.Е. Сосновикова включає загальний тонус у число основних структурних компонентів психічного стану [9].

На психологічному рівні стану тонус має трохи інше трактування. Тонус відчувається як наявність або відсутність енергії, великий або малий ресурс сил, можливість просуватися до поставлених цілей, активно реагувати на виникаючі труднощі й переборювати їх. Для підвищеного тонусу властива підвищена готовність до роботи (у тому числі тривалої), суб'єктивні відчуття внутрішньої зібраності. Зниженому тонусу властива низька працездатність, утома, незібраність, млявість, інертність, схильність проявляти астенічні реакції на виникаючі труднощі.

Напруга є однієї з найважливіших характеристик стану. Її доцільно називати «тензиційна» (від англ. tension – напруга). Введення нового терміна дозволяє в описах відокремити відповідний параметр стану від виду стану. Тензиційна характеристика властива будь-яким станам – не тільки тим станам, у назві яких фігурує термін «напруга». У здійсненні будь-якого поводження й діяльності тією чи іншою мірою потрібне вольове регулювання. Його роль – у подоланні конкуруючих ціннісних орієнтацій, мотивів, цілей, емоційного притягання до різних об'єктів. Без звільнення пріоритетних побудників і стримування інших поведінкова активність неможлива. Чим більше конкуруючих побудників, чим ближче вони по силі до провідної ціннісної орієнтації, мотиву, меті, емоційному притяганню, тим більше навантаження на вольову регуляцію, тим вище напруга й всі пов'язані з ним прояву зниженого настрою.

У шкалі напруги на одному полюсі: розкутість, розслаблення, внутрішній комфорт, невимушеність у діях і поводженні, а на іншому – зажатість, внутрішній дискомфорт, вимушеність поводження, переживання несвободи.

Оборотна увага на істотне розходження між активаційними й тензіоційними характеристиками. Якщо активація детермінована потрібностно-мотиваціоною сферою особистості, то напруга – актуальними особливостями емоційної й вольової сфер.

Напруга. Напруга (англ. tension) у словнику психології визначене як почуття натягу, напруги, загальне відчуття порушення рівноваги й готовності змінити поводження при зустрічі з яким-небудь загрозливим ситуативним фактором. В.И. Медведєв й А.М. Парачев у контексті інженерної психології визначають напругу як величезне зусилля, спрямоване на виконання професійних функцій. Вони виділяють кілька видів напруги відповідно до тих психічних функцій, які переважно залучені в діяльність: фізична, сенсорна, інтелектуальна, емоційна, напруга очікування, монотонії й політонії (викликуване необхідністю частого перемикання уваги) [25].

Що стосується визначення «емоційна» напруга, то воно в даному плані не додає якої-небудь точності. При будь-якому виді напруги (фізичному, розумовому…) з її підвищенням зростає й сила емоційних реакцій, глибина переживань. Напруга досить виражена, але одночасно «беземоційна» – важко собі представити.

Чи можна знайти «властиво емоційну напругу»? У багатьох випадках інтенсивні переживання й відчуття напруги викликаються зовнішніми або внутрішніми (мотиваційними, рольовими…) конфліктами, підвищенням навантаження, дефіцитом часу, перешкодами й бар'єрами і т.д. Саме ці фактори є дійсною причиною напруги, а не викликані ними переживання, що є закономірною реакцією на ситуацію. Тому із трактуванням емоцій як причини напруги важко повністю погодитися.

Емоція, таким чином, – це процес, що з'єднує в собі дві основні функції психіки – функції відбиття й регулювання. Емоції виступають формою організації одночасно внутрішньої (психічної) активності індивіда і його зовнішньої активності – поводження й діяльності [27].

Та або інша напруга властива людині в різних психічних станах, які звичайно не називають станами напруги з тієї причини, що в них домінують інші характеристики, інші феномени.

В.Д. Небиліцин до екстремальних (надзвичайних) умов відносив такі граничні, крайні значення елементів ситуації, які в середніх своїх значеннях створюють оптимальний або, принаймні, не відчуваються як джерела дискомфорту [30]. Він звертав увагу на те, що екстремальність може бути створена шляхом виходу за межі діапазону оптимальних умов не тільки убік їх максималізації, але й у протилежну сторону. Несприятливим фактором, що підвищує напругу, є як перевантаження інформацією, так і недовантаження інформацією.

Додамо, що тільки по величині навантаження неможливо пророчити силу реакції, виразність стану напруги. Остання завжди являє собою ефект взаємодії навантаження й потенціалу стійкості психіки й організму.

Імовірно, для деяких факторів напруги у визначенні сили навантаження можуть бути використані статистичні оцінки (наприклад, середні величини), але для переважної більшості вони або неможливі, або позбавлені змісту. Навіть якщо сила дії фактора може бути обмірювана, значення має не його величина, а співвідношення цієї величини й загальної толерантності особистості до навантаження, а також специфічної толерантності (до конкретної характеристики даного виду навантаження) [27].

1.4 Класифікація психічних станів. Принципи класифікації

Існує безліч найрізноманітніших психічних станів. Для того щоб зробити їхнім предметом наукового вивчення, їх необхідно якось згрупувати для кращого огляду, класифікувати або типізувати.

В області психічних процесів за традицією зберігається класифікація на процеси пізнавальні, емоційні й вольові. Але навіть ця загальноприйнята класифікація недостатня: невідомо, наприклад, до яких процесів віднести увагу й інтерес. Крім того, у ній змішуються психічні процеси й функції, наприклад, процес мислення знаходиться в одному ряді з функцією пам'яті.

Відомо, що всі спроби класифікувати індивідуально-психологічні особливості особистості, за винятком темпераменту, були невдалі. Тільки типологія темпераментів має традицію, що нараховує від Галена більше 19 сторіч, але й у цій області почувається недостатність класифікації, що позначається, по-перше, у різному психологічному розумінні типів темпераменту, а по-друге, у потребі відносити багатьох людей до змішаних або проміжних типів.

Відносно психічних станів проблема класифікації, або типології, настільки ж, а може бути, і в більшій мері скрутна, як і відносно характеру.

Занадто різні психічні стани, і притім у різному відношенні. Є чимало таких складних і суперечливих психічних станів, які навіть важко найменувати; їх необхідно більш-менш докладно описувати.

Відмовившись від вичерпної універсальної класифікації психічних станів, ми все-таки повинні зробити деякі узагальнення, або угруповання, що дозволяють установити між ними лінії подібності й розходження.

У якості основної, хоча й недостатньої класифікацій психічних станів взятий їхній підрозділ на стани, що відносяться до пізнавальної діяльності, емоцій і волі, тобто прийнятий підрозділ за аналогією із класифікацією психічних процесів [15].

Але не скрізь, як показує подальший виклад, є збіг між класифікацією психічних процесів і класифікацією станів. Так, подив віднесено до пізнавальної діяльності; у цьому складному психічному стані при всій його емоційній виразності на перший план виступає пізнавальна функція.

Однак номенклатура станів часто не збігається з номенклатурою процесів: багато психічних станів мають аналогію скоріше з характерологією, чим з області функціонального аналізу свідомості (стан рішучості – нерішучості, трудового підйому – ліні).

Таким чином, прийнята класифікація психічних станів повинна розглядатися як умовна, що має оперативне, робоче значення. У ряді випадків зустрічалися ускладнення, до якої категорії даний психічний стан варто віднести, наприклад, стан захоплення містить у собі так багато емоційних і вольових компонентів, що майже з рівним правом його можна віднести до станів й емоційних, і вольових.

Було б заманливо хоча б типізувати психічні стани за аналогією з типами або рисами характеру. Цим намітилося б настільки важливе зближення тимчасових станів психіки з більше стійкими рисами особистості. Але немає універсальної типології характерів, а крім того, багато рис характеру виражають спрямованість або, по термінології В.Н. Мясищева, систему відносин, тобто риси, аналогії які у психічних станах не скрізь легко знайти [14].

Можна розрізняти психічні стани залежно від тієї діяльності, що вони супроводжують. Ставши на цей шлях, варто говорити про психічні стани в діяльності ігровий, навчальній, трудової, спортивної. Разом з тим, говорячи про психічні стани в діяльності, доводиться в ряді випадків уводити нові поняття, ставити нові проблеми, які не ставилися, коли описувалися стани пізнавальні, емоційні й вольові. Наприклад, тільки в аспекті трудової діяльності ставляться проблеми стомлення, ентузіазму, монотонності саме як психічних станів.

Укажемо ще кілька можливих підрозділів психічних станів, які варто враховувати при їхньому аналізі:

1. Стани особистісні й ситуативні. У перших насамперед виражаються індивідуальні властивості людини, у других – особливості ситуацій, які часто викликають у людини нехарактерні для нього реакції.

Психічні стани часто бувають особистісними, тобто виражають ту або іншу рису людини, це заважає визначати їх як тимчасові характеристики психічної діяльності. Якщо, наприклад, людина схильна до афектації, все-таки в нього афект є тимчасовим цілісним психічним станом, що у певний час починається й кінчається.

2. Стани більше глибокі й більше поверхневі, залежно від сили їхнього впливу на переживання й поводження людини. Пристрасть як психічний стан набагато глибше настрою.

3.Стани тривалі й короткі. Так, настрій може мати різну тривалість: від декількох хвилин до доби й ряду днів.

4.Стани більш-менш усвідомлені. Наприклад, неуважність частіше буває несвідомим психічним станом, рішучість завжди свідома; стомлення може мати різний рівень усвідомленості.

Патологічні стани, досліджувані психопатологами й психіатрами, вимагають спеціального розгляду.

Психічні стани людини можуть бути класифіковані по віковому принципу, по їхній провідній діяльності, за принципом значимості й найбільшої виразності в них істотних особистісних властивостей людини. Психічні стани розрізняються по ступені їхньої напруженості, по їхній силі.

Будь-яка ознака психічного стану може бути покладена в основу тієї або іншої їхньої класифікації.

Однак завдання класифікації полягає не тільки в тім, щоб виявити або вказати на ознаки, по яких можна класифікувати психічні стани, але в тім, щоб систематизувати найбільш важливі з них, щоб принципи їхньої систематизації відбили сутність самого явища. Класифікація, відзначають філософи, використається як засіб уточнення поняття, яким оперує наука.

Психічний стан як усяке інше явище підкоряється всім закономірностям діалектичного розвитку. Всі поняття й категорії матеріалістичної діалектики застосовані до психічних станів.

Психічні стани можуть виступати і як причини, і як наслідку якої-небудь дії, учинку, діяльності. Вони можуть бути причинами й наслідками яких-небудь переживань, подій у психічному житті людини. У зв'язку із цим можна виділити дві більші, можна сказати, глобальні групи психічних станів: стану-причини, стану – наслідку [15].

Психічні стани, у порівнянні з особливостями особистості, почуттями, вольовими якостями, як ситуативне і як менш стійке психічне явище, у більшій мері піддаються «випадковим» впливам. Психічний стан, наприклад, може бути не характерним для даної людини, тобто бути відносно випадковим. В інших випадках психічний стан виникає необхідно й закономірно. Отже, можна розрізняти дві групи протилежних психічних станів: випадкових і закономірних. Закономірні, необхідні психічні стани можуть повторюватися, бути періодичними.

Психічні стани являють собою рух, розвиток, процес. Однак бувають як більше застійні, так і найбільше швидко поточні психічні стани. У зв'язку із цим можна виділити дві групи психічних станів, що виражають собою періоди прискореного плину психічних процесів і періоди відносного спокою, що виражають собою, відносної нерухомості, застійності психічних процесів.

По двох великих групах позитивних і негативних психічних станів можна умовно розподілити майже всі психічні стани. Сміх і плач, радість і горе, гнів і захват, стани активного мислення й бездумності, вольового зусилля й безвільності, активної діяльності свідомості і його «потьмарення» можуть служити прикладами станів [9].

Більше того, психічний стан може виражати собою складну єдність протилежних переживань. Сміх може бути сміхом крізь сльози, радість – супроводжуватися сумом, а гніву може супроводжувати радість. Складність емоційних станів відзначають психологи. У цих випадках лише виявлення провідного домінуючого компонента дозволяє віднести їх до групи позитивних або негативних психічних станів.

Складність психічних станів така, що до них застосуємо діалектичний закон заперечення заперечення. Людина сердиться на свій гнів, радується своїй радості, злиться на свою злість, міркує про свій стан міркування. Він випробовує стан відчуження й, разом з тим, відчуження до свого стану відчуження. Зрозуміло, що при цьому відчуження до відчуження міняє сутність останнього. Розчарування із приводу розчарування знищує його. Сміх із приводу сміху припиняє останній. Відчуження до відчуження, горі із приводу горя, злість до злості, гнів до гніву виражають певне відношення людини до свого стану, проявляють його активну сутність й, тим самим, міняють сам стан: заперечують, знищують його. У зв'язку зі сказаним можна, напевно, говорити про групу психічних станів, що виражають собою закон заперечення заперечення.

Найбільш загальними істотними філософськими принципами розгляду всіх явищ, а, стало бути, і психічних станів, є час, простір, структура, функція. Побудова принципів класифікації психічних станів відповідно до цих загальних принципів підходу до вивчення всіх явищ – важливе завдання психології. Розроблені принципи класифікації й класифікація психічних станів – це основний шлях до їхньої діагностики.

Найбільш загальними для різних психічних станів є їх тимчасова, просторова, структурна й функціональна характеристики.

Принципи часу, простору, структури й функції як найбільш значимі при вивченні сутності явищ ми поклали в основу виділення принципів класифікації психічних станів [14].

Окремі, навіть найбільш загальні й істотні показники, наприклад, показники тимчасових особливостей психічних станів ще не становлять їх цілісної тимчасової характеристики, а цілісна їхня характеристика не зводиться до принципів їхньої класифікації.

2. Організація емпіричного дослідження працівників ОВС

2.1 Загальна характеристика групи досліджуваних та методів дослідження

У дослідженні брали участь 40 чоловік (14 жінки й 26 чоловіків). Випробувані є співробітниками Ленінського, Жовтневого, Станично-Луганського РО УМВД України в Луганській області. Вік випробуваних – від 28 до 32 років. Загальний стаж роботи в ОВС складає 5–7 років. Досліджувані є працівниками оперативно-розшукового, слідчого відділів, патрульно-постової служби. Вибір саме цієї групи досліджених, на мою думку, є найбільш доцільним, оскільки зазначені вище працівники органів внутрішніх справ як ніхто інший при виконанні своїх службових обов'язків підвержені виникненню негативних психічних станів, емоційному та стресовому навантаженню.

Так, наприклад, виконання своїх функціональних обов'язків вимагає від оперуповноважених наявності психологічних якостей, вмінь та властивостей. Основні з них:

а) підвищена відповідальність за свої дії, за прийняття рішення;

б) постійна готовність до ситуацій силового (а деколи й із застосуванням вогнепальної зброї) єдиноборства зі злочинцями;

в) здатність до вирішення професійних завдань у ситуаціях, що характеризуються ризиком та небезпекою для життя та здоров'я;

г) здатність працівників до інтенсивної комунікації, як із цивільними так і з асоціальними та кримінально – орієнтованими особами;

д) постійна інтелектуальна активність (аналіз ситуації та інформації, що швидко змінюються або можуть змінитися, необхідність прийняття рішення в умовах обмеженого години);

е) здатність витримувати тривале емоційне навантаження, тривожність, страх, невизначеність. Достатня психофізіологічна витривалість у зв'язку з ненормованим (нефіксованим) робочим удень, нічною роботою після виснажливого робочого дня та інше;

є) кмітливість у встановленні вербальних контактів, вміння приховувати власні наміри при проведенні оперативних дій з іншими людьми, здатність вживатись у ролі різноманітних соціальних та професійних типів тощо [9].

Особини, які безпосередньо займаються оперативно-розшуковою діяльністю мають бути «схильними до розумного ризику», тому що відсутність елементів ризику, саме по собі, часто робить неможливим проведення оперативних заходів, тім більше досягнення по них конкретного результату.

Для отримання оперативної інформації під час опитування свідків, потерпілих, підозрюваних працівник повинен бути готовим до здійснення психологічного впливу на різноманітні категорії громадян.

Особи, які проводять слідчі дії вирішують питання про порушення карної справи (виносять постанову про порушення карної справи за ознаками злочину) у відповідності з Карним та Карно-процесуальним кодексом України. Також, під час попереднього слідства виконуються слідчі дії у вигляді допитів, виїмок, очних ставок, експертиз тощо.

Під час виконання службових обов'язків слідчий:

1. керує СОГ на місці події;

2. приймає рішення про порушення або відмові в порушенні карних справ;

3. організовує взаємодію зі службами кримінальної міліції й міліції громадської безпеки з метою затримання підозрюваних у скоєнні злочину;

4. документує попереднє слідство (складає протоколи допитів, ухвали й протоколи про затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, складає ухвали про притягнення в якості обвинувачених по різноманітним складах злочинів й інші документи у відповідності із законодавством);

5. здійснює безпосередньо слідчі дії (огляд місця події, обшуки, виїмки та накладення арешту на майно, допити свідків, потерпілих, звинувачуваних, що проходять по карній справі, слідчі експерименти, перевірки показів на місці та ін.).

Слідчий несе відповідальність за законність прийнятих рішень про спрямування слідства, провадження слідчих дій та своєчасне їх виконання. Забезпечує профілактику правопорушень, проводити серед населення роз'яснювальну роботу з питань боротьби зі злочинністю [9].

Виконання службових обов'язків працівниками патрульної служби ставить високі вимоги, які стосуються їх професійних якостей, зовнішнього вигляду, жестикуляції, міміки, лексики, тону, манер поведінки, вчинків – все це приваблює до собі увагу оточуючих, викликає з їх боку схвалення чи осуд. Громадяни хочуть бачити в міліції гуманних, розумних та професійно грамотних представників влади.

По тому, що і яким чином робить працівник міліції, наскільки він доброзичливий і готовий у будь-яку хвилину прийти на допомогу, люди судять про роботі в міліції в цілому. Це вимагає від міліціонерів ППСМ особливої відповідальності, вимагає бездоганної поведінки в будь-якій, навіть у самій складній і гострій криміногенній ситуації, добрих знань правил та порядку несення служби, відповідного рівня володіння практичними навичками.

Не мало правопорушень у процесі несення служби міліціонерами патрульно-постової служби здійснюється під приводом «доцільності» або в «інтересах служби», а також із-за незнання або зневаги до вимог нормативних актів, невміння застосовувати їх у різноманітних конкретних оперативних ситуаціях, доброго знання правил несення служби, відповідного рівня володіння практичними навичками.

Об'єкт дослідження – професійна діяльність працівників ОВС.

Предмет дослідження – саморегуляція психічних станів у працівників ОВС.

Мета дослідження – дослідити саморегуляцію психічних станів у працівників ОВС.

Задачі дослідження:

1. Здійснити теоретичний аналіз підходів до дослідження проблеми саморегуляції психічних станів.

2. Дослідити особливості рівня суб'єктивного контролю у працівників ОВС.

3. Дослідити особливості рівня емоційного вигорання у працівників ОВС в залежності від рівня суб'єктивного контролю

4 Дослідити особливості психічних станів, які характерні для працівників ОВС в залежності від рівня суб'єктивного контролю.

5. Визначити способи саморегуляції, якими користуються працівники ОВС для покращення свого психічного стану, в залежності від рівня суб'єктивного контролю.

Методи дослідження. У роботі застосовувалися наступні методи дослідження: теоретичний аналіз наукової проблеми; анкетування. У дослідженні застосовувалося наступні методики:

1. «Методика діагностики самооцінки психічних станів» (по Г. Айзенку): складається з описів різних психічних станів, які випробуваному необхідно оцінити від 0 до 2 балів. Представлені описи становлять 4 групи психічних станів: тривожність, фрустрація, агресивність, ригідність.

2. «Методика діагностики рівня суб'єктивного контролю» (Дж. Роттер):

складається з 44 тверджень, що стосуються різних сторін життя й відносини до них. Випробуваному необхідно оцінити ступінь своєї згоди з певними твердженнями по 6-бальній шкалі:

повна незгода -3 -2 -1 1 2 3 повна згода.

Інтерпритація проводиться по 7 шкалам: шкала загальної інтернальності, шкала інтернальності в області досягнень, шкала інтернальності в області невдач, шкала інтернальності в сімейних відносинах, шкала інтернальності в області виробничих відносин, шкала інтернальності в області міжособистісних відносин, шкала інтернальності у відношенні здоров'я й хвороби.

3. «Методика діагностики рівня емоційного вигорання» (В.В. Бойко):

Методика складається з 84 суджень, на які необхідно відповідати «так» або «ні». Кожен варіант відповіді попередньо оцінений тим або іншому числу балів – указується в «ключі». Ознаки, включені в симптом, мають різне значення у визначенні його ваги. Максимальну оцінку – 10 балів одержав ознаку, найбільш показовий для симптому. Обробка результатів відбувається в такий спосіб:

1) визначається сума балів окремо для кожного з 12 симптомів «вигорання»:

– переживання психотравми

– тривога й депресія;

– неадекватне виборче емоційне реагування;

– емоційно – моральна дезорієнтація;

– розширення сфери економії емоцій;

– редукція професійних обов'язків;

– емоційний дефіцит;

– емоційна відстороненність;

– особистісна відстороненність (деперсоналізація).

2) підраховується сума показників симптомів для кожної з 3-х фаз формування «вигорання»:

– напруга;

– резистенція;

– виснаження;

3) перебуває підсумковий показник синдрому «емоційного вигорання» – сума показників всіх 12-ти симптомів.

Запропонована методика дає докладну картину синдрому «емоційного вигорання». Насамперед треба звернути увагу на окремо взяті симптоми. Показник виразності кожного симптому коливається в межах від 0 до 30 балів:

9 і менш балів – не сформований симптом,

10–15 балів – на стадії формування симптом,

16 і більше – сформований.

Симптоми з показниками 20 і більше балів ставляться до домінуючих у фазі або у всьому синдромі «емоційного вигорання».

Методика дозволяє побачити провідні симптоми «вигорання». Істотно важливо відзначити, до якої фази формування стресу ставляться домінуючі симптоми й у якій фазі їхнє найбільше число.

Подальший крок в інтерпретації результатів опитування – осмислення показників фаз розвитку стресу – «напруга», «резистенція» й «виснаження». У кожній з них оцінка можлива в межах від 0 до 120 балів. Однак зіставлення балів, отриманих для фаз, не правомірно, тому що не свідчить про їхню відносну роль або внесок у синдром. Справа в тому, що вимірювані в них явища істотно різні – реакція на зовнішні й внутрішні фактори, прийоми психологічного захисту, стан нервової системи. За кількісними показниками правомірно судити тільки про те, наскільки кожна фаза сформувалася, яка фаза сформувалася в більшому або меншому ступені:

36 і менш балів – фаза не сформувалася;

37–60 балів – фаза в стадії формування;

61 і більше балів – фаза, що сформувалася.

Оперуючи змістом і кількісними показниками, підрахованими для різних фаз формування синдрому «вигорання», можна дати досить об'ємну характеристику особистості й, що не менш важливо, намітити індивідуальні міри профілактики й психокорекції. Висвітлюються наступні питання:

які симптоми домінують;

якими сформованими й домінуючими симптомами супроводжується «виснаження»;

чи з'ясовне «виснаження» (якщо воно виявлено) факторами професійної діяльності, що ввійшли в симптоматику «вигорання», або суб'єктивними факторами;

який симптом (які симптоми) найбільше обтяжують емоційний стан особистості;

у яких напрямках треба впливати на виробничу обстановку, щоб знизити нервову напругу;

які ознаки й аспекти поводження самої особистості підлягають корекції, щоб емоційне «вигорання» не наносило збитку їй, професійній діяльності й партнерам [19]

2) Методи математичної статистики Критерій ц* – кутове перетворення Фішера.

Критерій Фішера призначений для зіставлення двох вибірок по частоті зуcтрічаємості ефекту, що цікавить дослідника. Критерій оцінює достовірність розходжень між відсотковими частками двох вибірок, у яких зареєстрований ефект, який нас зацікавив.

Для підрахування критерію необхідно:

1. Визначити величини ц, відповідні відсотковим часткам в кожній з груп за таблицями

2. Підрахувати емпіричне значення ц за формулою:

ц емп = (ц₁ – ц₂ ) Ч √ n1 Ч n2 ∕ n1 + n2

де ц₁ -кут, відповідний більшої% частки; ц₂ – кут відповідно меншої% частки; n₁ – кількість спостережень у вибірці 1; n₂ – кількість спостережень у вибірці 2.

3. Встановити критичне значення ц_кр відповідно до прийнятих в психології рівнів статистичної значущості: p< 0,05 і p< 0,01.

При збільшенні розбіжності між кутами ц₁ і ц₂ і збільшення чисельності вибірок значення критерію зростає. Чим більше розмір ц*, тим більше мабуть, що розходження достовірні

3. Саморегуляція психічних станів у працівників ОВС

3.1 Особливості рівня суб’єктивного контролю у працівників ОВС

Люди розрізняються між собою по тому, як і де вони локалізують контроль над значними для себе подіями. Можливі два полярних типи такої локалізації: екстернальний й інтернальний. У першому випадку людина думає, що події, що відбуваються з ним, є результатом зовнішніх дій, інших людей. У другому випадку людина інтерпретує значимі події як результат власної діяльності. Будь-якій людині властива певна позиція на континуумі, що простирається від екстернального до інтернальному типу.

Локус контролю, характерний для індивіда, універсальний стосовно будь-яких типів подій і ситуацій, з якими йому доводиться зіштовхуватися. Той самий тип контролю характеризує поводження даної особистості у випадку невдач й у сфері досягнень, причому це рівною мірою стосується різних областей соціального життя [25].

Після проведення методики «Діагностика рівня суб'єктивного контролю» (Дж. Роттера) були отримані наступні дані (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1. Домінуючи шкали суб’єктивного контролю у працівників ОВС за рівнем суб’єктивного контролю (в %)

Так 62,5% випробуваних характерний інтернальний тип рівня суб'єктивного контролю й для 37,5% – екстернальний тип рівня суб'єктивного контролю.

Для групи з інтернальним типом рівня суб'єктивного контролю відзначаються найнижчі показники по шкалах загальної інтернальності (її відзначили 68,1% випробуваних), пошкалі інтернальності в області виробничих відносин – 78,2%, по шкалі інтернальності в області сімейних відносин 52,4%, пошкалі інтернальності в області здоров’я 64,3%. Іншими словами, це може свідчити про те, що співробітники, які відносяться до групи з інтернальним типом рівня суб'єктивного контролю вважають, що більшість важливих подій у їхньому житті є результатом їхніх власних дій, що вони можуть ними керувати, і, таким чином, вони почувають свою власну відповідальність за ці події й за те, як складається їхнє життя в цілому. Крім того, такі люди вважають свої дії важливим фактором організації власної виробничої діяльності, у складних відносин у колективі, у своєму просуванні. Дана категорія осіб уважають, що самі домоглися всього того гарного, що було і є в їхньому житті, і що вони здатні з успіхом переслідувати свої цілі в майбутньому.

Для групи з екстернальним типом рівня суб'єктивного контролю відзначаються високі показники по шкалах інтернальності в області досягнень 3,5%, інтернальності в області уникання невдач 12,3%, по шкалі інтернальності в області сімейних відносин 13,2%, по шкалі інтернальності в області міжособистісних відносин 12,4%. Це говорить про те, що для групи співробітників, у яких домінує екстернальний тип суб'єктивного контролю, характерна відсутність усвідомлення зв'язку між своїми діями й значимими для себе подіями життя, вони не вважають себе здатними контролювати цей зв'язок і думають, що більшість подій і вчинків є результатом дії інших людей. Крім того, дана група співробітників схильна приписувати відповідальність за свої невдачі, і подібні події іншим людям, або вважати ці події результатом невдачі.

При порівнянні результатів, отриманих в процесі вивчення шкал суб’єктивного контролю між групами, що мають високий (інтернали) та низький (екстернали) рівень суб’єктивного контролю маємо наступні достовірні відмінності: по шкалі інтернальності в області досягнень цей показник складає 2,25 (р > 0,05), по шкалі інтернальності в області досягнень – 1,76 (р > 0,05), по шкалі інтернальності в області уникання невдач – 2,39 (р > 0,01), по шкалі інтернальності в області виробничих відносин – 2,81 (р > 0,01), по шкалі інтернальності в області сімейних відносин – 2,70 (р > 0,01), по шкалі інтернальності в області здоров’я – 1,76 (р > 0,05), по шкалі інтернальності в області міжособистісних відносин – 2,08 (р > 0,05).

3. 2 Особливості психічних станів, що характерні для працівників ОВС в залежності від рівня суб’єктивного контролю

Психічні стани багатомірні, вони виступають й як система організації психічних процесів, і як суб'єктивне відношення до відбиваного явища, і як механізм оцінки відбиваної дійсності. Зміна психічного стану безпосередньо в процесі діяльності проявляється у вигляді зміни суб'єктивного відношення до відбиваної ситуації або зміни мотивів стосовно розв'язуваного завдання.

У психічних станах, так само як й в інших психічних явищах, відбивається взаємодія людини з життєвим середовищем. Будь-які істотні зміни зовнішнього середовища, зміни у внутрішньому світі особистості, в організмі викликають певний відгук у людині як цілісності, спричиняють перехід у новий психічний стан, міняють рівень активності суб'єкта, характер переживань і багато чого іншого.

Відношення людини – центральна характеристика (по термінології П.К. Анохіна) усього компонентного складу психічного стану. У структурі стану вона представляє рівень свідомості й самосвідомості людини. Відношення як характеристика свідомості – це відношення до навколишньої дійсності; як характеристика самосвідомості – це саморегуляція, самоконтроль, самооцінка, тобто встановлення рівноваги між зовнішніми впливами, внутрішнім станом і формами поводження людини [27].

Особистісна регуляція психічних станів здійснюється в різних планах. І властивості особистості, і її змістовне наповнення певним чином впливають на виникнення й стійкість психічних станів. Ціннісні орієнтації, самосвідомість, самооцінка, що домінують потреби й мотиви, установки, актуалізовані цілі, наміри – кожний із цих факторів впливає на виникнення й динаміку стану. Взаємозв'язку між особистістю й психічними станами носять характер взаємовпливу – стану впливають на особистість, її розвиток і динаміку, формування одних властивостей й ослаблення інших, виникнення й переструктурування мотивів і цілей. Про зворотний вплив К. Юнг писав: «Якщо стан яким-небудь образом стає хронічним, то внаслідок цього й виникає тип, тобто звична установка, у якій один механізм постійно панує, не могти, звичайно, повністю придушити інший, тому що він необхідно належить до психічної діяльності життя» [23].

Професійна діяльність працівника ОВС досить часто накладає на нього свій негативний відтінок у вигляді наступних негативних психічних станів, що значно погіршують його самопочуття та знижують його професійну активність. Такими станами є тривожність, агресія, фрустрація.

Після проведення методики «Діагностика самооцінки психічних станів» (По Г. Айзенку) були отримані наступні результати (рис. 3.1).

Рисунок 3.1. Показники психічних станів в залежності від рівня суб’єктивного контролю

Для групи досліджуваних, що мають низький рівень суб’єктивного контролю, тобто екстерналів, характерні наступні показники негативних психічних станів, а саме: тривожності, що несе в собі здатність впадати в стан підвищеної схвильованості в тих випадках життя, які на думку даної людини, несуть в собі психологічну загрозу для нього – для 68,2% досліджуваних; агресивності, що проявляється у ворожому стані по відношенню до людей, звірів, предметів навколишнього середовища, намаганні нанести їм шкоду, знищити. Людина у такому стані проявляє здатність нападати на інших людей, ображати їх словом або ділом – для 55,7% досліджуваних; фрустрації, що являє собою стійкий, негативний емоційний стан, що з’являється у людини в результаті невдачі та супроводжується станом тривоги, подавленості, усвідомленням неможливості досягнення поставленої цілі – для 83,3%. Для 71,2% досліджених з низьким рівнем суб’єктивного контролю – стан негідності.

Для групи досліджуваних, що мають високий рівень суб’єктивного контролю, тобто інтерналів, характерні наступні показники вираженності негативних психічних станів: стан тривожності характерний для 32,4%, агресивності -27,5%, фрустрації – 26,5%, ригідності – 12,3% досліджуваних.

При порівнянні результатів, отриманих в процесі вивчення психічних станів між групами, що мають високий (інтернали) та низький (екстернали) рівень суб’єктивного контролю маємо наступні достовірні відмінності (табл. 3.2).

Таблиця 3.2. Показники психічних станів в залежності від рівня суб’єктивного контролю у працівників ОВС (в %)

Так, достовірні відмінності маємо стосовно стану тривожності. Цей показник складає 2,25 (р> 0,05). По стану агресивності – 1,76 (р> 0,05). По стану фрустрації – 0,01 (р> 0,05) та стосовно ригідності – 2,08 (р> 0,05). На основі цього, ми можемо зробити висновок, що для групи екстернатів більш характерно переживання негативних психічних станів. На мою думку це пов’язано з відсутністю усвідомлення зв'язку між своїми діями й значимими для себе подіями життя, з нездатністю контролювати цей зв'язок, переконаність, що більшість подій і вчинків є результатом випадку або дій інших людей, схильність приписувати важливе значення зовнішнім обставинам – керівництву, товаришам по роботі, везінню-невдачі, відсутність змоги контролювати свої формальні й неформальні відносини з іншими людьми, в кінці кінців призводить труднощів, пов’язаних з нестриманістю, що заважають викликати до себе повагу й симпатію у оточуючих, до низької самооцінки, прагненню втечі від невдач, залежності, нерішучості в прийнятті рішень, непевності, метушливості.

Група інтерналів, навпаки відрізняється низьким рівнем тривожності, агресивності, а звідси досить високим рівнем самооцінки, стійкістю до невдач, відсутністю страху перед труднощами. Дана категорія співробітників характеризується як спокійна, витримана. Впевненість, самостійність, рішучість, на мою думку допомагає їм зберегти й низький рівень фрустрації та високий рівень адаптації до змінних умов та ситуацій життя.

3.2 Особливості рівня емоційного вигорання в працівників ОВС з різним рівнем суб’єктивного контролю

Синдром емоційного вигоряння являє собою стан емоційного, психічного, фізичного виснаження, що розвивається як результат хронічного недозволеного стресу на робочому місці. [3].

Основні симптоми синдрому емоційного вигоряння

- погіршення відносин з колегами й родичами;

- наростаючий негативізм стосовно колег;

- зловживання алкоголем, нікотином, кофеїном;

- втрата почуття гумору, постійне почуття невдачі, провини;

- підвищена дратівливість – і будинку, і на роботі;

- завзяте бажання перемінити рід занять;

- раз у раз виникаюча неуважність;

- порушення сну;

- загострена сприйнятливість до інфекційних захворювань;

- підвищена стомлюваність, почуття утоми протягом усього робочого дня [20].

«Вигорання – стан повного виснаження». Люди із синдромом вигорання звичайно мають сполучення психопатологічних, психосоматичних, соматичних симптомів й ознак соціальної дисфункції. Спостерігається хронічна утома, когнітивна дисфункція (порушення пам'яті, уваги), порушення сну із труднощами засипання й ранніх пробуджень, особистісні зміни. Можливий розвиток тривожних, депресивних розладів, залежностей від психоактивних речовин, суїцид. Загальними соматичними симптомами є головний біль, гастроінтестинальні (діарея, синдром роздратованого шлунка) і кардиоваскулярні (тахікардія, аритмія, гіпертонія) порушення. Існує безліч теорій розвитку синдрому емоційного вигоряння [27].

Ряд дослідників уважає основними передумовами наявність організаційних проблем (занадто більше робоче навантаження, недостатня можливість контролювати ситуацію, відсутність організаційної спільності, недостатня моральна й матеріальна винагорода, несправедливість, відсутність значимості виконуваної роботи). У той же час інші дослідники вважають більше важливими особистісні характеристики (низька самооцінка, високий невротизм, тривожність й ін.) Таким чином, немає єдиних поглядів на питання вигоряння, відсутні єдині устояні діагностичні критерії.

Найбільше ризику виникнення СЕВ піддані особи, що пред'являють непомірно високі вимоги до себе. У їхньому поданні теперішній фахівець – це зразок професійної невразливості й досконалості. Вхідні в цю категорію особистості, асоціюють своя праця із призначенням, місією, тому в них стирається грань між роботою й особистим життям. [16].

Після проведення вивчення рівня емоційного вигорання, були отримані наступні дані (рис. 3.2).

Рисунок 3.2. Показники рівня та фаз емоційного вигорання в залежності від рівня суб’єктивного контролю

Для співробітників з низьким рівнем суб’єктивного контролю характерний й більш високий рівень емоційного вигорання (він складає 38,6%), тоді як для групи співробітників, що мають високий рівень суб’єктивного контролю характерний й значно менший показник рівня емоційного вигорання (він складає 16,7%). При цьому слід відзначити, що для обох досліджуваних груп рівень емоційного вигорання характеризується як на стадії формування.

Так, фаза «Напруга» у групі, що має низький рівень суб’єктивного контролю, домінує в процесі розвитку емоційного вигоряння в 41,5% випробуваних. Слід зазначити, що для 34% випробуваних дана фаза перебуває в стадії формування й для 66% випробуваних вона є не сформованою. Розглянемо окремо симптоми даної фази.

Симптом «Переживання психотравмуючих обставин» для 27% випробуваних не сформований. Для 42% – перебуває в стадії формування, і є сформованим для 31% випробуваних.

Симптом «Незадоволеність собою» для 9,5% випробуваних є сформованим і для 45,5% перебуває в стадії формування та не є сформованим для 45% випробуваних.

Симптом «Загнанність у клітку» не знайшов свого відображення для 76% випробуваних і для 24% є сформованим.

Симптом «Тривога та дипресія» для 52,3% випробуваних є сформованим і для 17,7% перебуває в стадії формування та не є сформованим для 30% випробуваних.

Домінуючим симптомом по даній фазі в цілому є симптом «Тривога та дипресія» тому що для 52,3% випробуваних є сформованим.

Високі показники по даній фазі в цілому говорять про те, що для співробітника характерне зниження значимості власних досягнень, він переживає незадоволеність собою, випробовує такі почуття, як «загнанність у клітку», тривогу. Подібне відчуття приводить до посилення дискомфорту, тягне втрату професійних якостей.

Наступною фазою емоційного вигоряння є «Резистенція».

Слід зазначити, що дана фаза, за отриманими даними, домінує по своїй виразності серед інших і представлена в даній групі в 75,4% випробуваних. Крім того, для 16,5% випробуваних вона є не сформованої, в 15% – перебуває в стадії формування й для 66,5% респондентів є сформованою.

Симптом «Неадекватне виборче емоційне реагування» відсутній в 14% випробуваних, для 22% він перебуває в стадії формування й для 64% є сформованим.

Симптом «Емоційно-моральна дезорієнтація» не виявлена в 13% випробуваних, в 38% перебуває в стадії формування, і для 49% – є сформованим.

Симптом «Розширення сфери економії емоцій» для 34% випробуваних є не сформованим, для 16% – перебуває в стадії формування, і для 52% – є сформованим.

Симптом «Редукція професійних обов'язків» – сформований в 61% випробуваних, для 39% перебуває в стадії формування.

Слід зазначити, що багатьох випробуваних на цій фазі, у відмінності від попередньої, сформованими є відразу кілька симптомів, а саме: симптом «Неадекватне виборче емоційне реагування» є присутнім у вигляді сформованого в 64% випробуваних. Крім того, даний симптом є домінуючим для всієї фази в цілому. Симптом «Редукція професійних обов'язків» – виражений в 61% випробуваних.

Слід зазначити, що чим вище показники по даній фазі, тим менш адекватно емоційне реагування, тим сильніше редукція професійних обов'язків і більше деформуються відносини з колегами й потерпілими, відзначається негативна оцінка своєї професійної діяльності, підвищується рівень тривоги.

Наступна фаза – «Виснаження». Вона є вираженою для 45,2% випробуваних й в 24% випробуваних вона перебуває в стадії формування.

Розглянемо більш докладно складові її симптоми:

Симптом «Емоційний дефіцит» є сформованим для 28% випробуваних, для 32% – перебуває в стадії формування, і в 40% – не сформований.

Симптом «Емоційна відстороненність» – сформований в 36% випробуваних, в 34,5% – перебуває в стадії формування й для 29,5% не сформований.

Симптом «Особистісна відстороненність (деперсоналізація)» – не сформована в 33%, перебуває в стадії формування в 34,5%, і для 42,5% випробуваних є сформованим.

Іншими словами, чим більше показник по даній фазі в працівників ОВД, тим більше деформовані установки й почуття формуються стосовно навколишнім і себе. Знижується значимість власних досягнень, самооцінка професійної мотивації.

Спостерігаються зняття із себе відповідальності або відсторонення («відхід») від обов'язків стосовно інших, незадоволеність собою, тривога й депресія, неадекватне виборче емоційне реагування, емоційно-моральна дезорієнтація, розширення сфери економії емоцій, редукція професійних обов'язків. Наприклад, у працівника може розвитися негативне або безособове відношення до людей, з якими він працює, або з'являється негативне відношення до себе через почуття, що виникають у нього до правопорушників. Щоб уникнути цих негативних емоцій він уходить в себе, виконує тільки мінімальний обсяг роботи й не хоче ні з ким сваритися. Відбувається знеособлювання відносин між учасниками цього процесу, придушуються прояви гуманних форм поводження між людьми, що створює погрозу для особистісного розвитку представників соціальної професії.

З наведених вище результатів видно, що найбільш повну картину свого прояву має фаза «Резистенція».

Для співробітників з високим рівнем суб’єктивного контролю характерний й менший показник рівня емоційного вигорання – він складає 15%.

Так, фаза «Напруга» у групі, що має високий рівень суб’єктивного контролю, домінує в процесі розвитку емоційного вигорання у 20% випробуваних. Слід зазначити, що для 25% випробуваних дана фаза перебуває в стадії формування й для 75% випробуваних вона є не сформованою. Розглянемо окремо симптоми даної фази.

Симптом «Переживання психотравмуючих обставин» для 61% випробуваних не сформований. Для 27% – перебуває в стадії формування, і є сформованим для 12% випробуваних.

Симптом «Незадоволеність собою» для 9,5% випробуваних є сформованим і для 25,5% перебуває в стадії формування та не є сформованим для 65% випробуваних.

Симптом «Загнанність у клітку» не знайшов свого відображення для 83% випробуваних і для 7% є сформованим.

Симптом «Тривога та депресія» для 16,5% випробуваних є сформованим і для 17% перебуває в стадії формування та не є сформованим для 66,5% випробуваних.

Домінуючим симптомом по даній фазі в цілому є симптом «Тривога та депресія» тому що для 16,5% випробуваних є сформованим.

Низькі показники по даній фазі в цілому говорять про те, що для співробітника характерна значимість власних досягнень, він задоволений собою. Подібне відчуття приводить до посилення комфорту, підвищує професійні якості.

Наступною фазою емоційного вигоряння є «Резистенція».

Слід зазначити, що дана фаза, за отриманими даними, домінує по своїй виразності серед інших і представлена в даній групі в 42,5% випробуваних.

Симптом «Неадекватне виборче емоційне реагування» відсутній в 52% випробуваних, для 12,5% він перебуває в стадії формування й для 35,5% є сформованим.

Симптом «Емоційно-моральна дезорієнтація» не виявлена в 45% випробуваних, в 27% перебуває в стадії формування, і для 28% – є сформованим.

Симптом «Розширення сфери економії емоцій» для 65,5% випробуваних є не сформованим, для 26% – перебуває в стадії формування, і для 18,5% – є сформованим.

Симптом «Редукція професійних обов'язків» – сформований в 26% випробуваних, для 74% перебуває в стадії формування.

Слід зазначити, що чим нижче показники по даній фазі, тим менш деформуються відносини з колегами й потерпілими, відзначається позитивна оцінка своєї професійної діяльності.

Наступна фаза – «Виснаження». Вона є вираженою для 17,3% випробуваних й в 83% випробуваних вона перебуває в стадії формування.

Розглянемо більш докладно складові її симптоми:

Симптом «Емоційний дефіцит» є сформованим для 11,5% випробуваних, для 23,5% – перебуває в стадії формування, і в 65% – не сформований.

Симптом «Емоційна відстороненність» – сформований в 14% випробуваних, в 33% – перебуває в стадії формування й для 63% не сформований.

Симптом «Особистісна відстороненність (деперсоналізація)» – не сформована в 50%, перебуває в стадії формування в 32,5%, і для 17,5% випробуваних є сформованим.

Іншими словами, чим нижче показник по даній фазі в працівників ОВС, тим більше адекватні установки й почуття формуються стосовно навколишнім і себе, значимість власних досягнень, самооцінка професійної мотивації.

З наведених вище результатів видно, що найбільш повну картину свого прояву має фаза «Резистенція».

При порівнянні результатів, отриманих в процесі вивчення рівня емоційного вигорання в цілому, його фаз між групами, що мають високий (інтернали) та низький (екстернали) рівень суб’єктивного контролю маємо наступні достовірні відмінності (див. табл. 3.3):

Таблиця 3.3. Домінуючи фази емоційного вигорання в залежності від рівня суб’єктивного контролю у працівників ОВС (в %)

Так, достовірні відмінності маємо стосовно рівня емоційного вигорання. Цей показник складає для групи, що має високий рівень суб’єктивного контролю(інтернали) та низький (екстернали) – 2,68, тобто (р> 0,01). Достовірні відмінності маємо між зазначеними групами й що до фази емоційного вигорання – «Резистенція». Показник достовірності відмінностей складає – 2,09 (р> 0,05). Що до фази емоційного вигорання «Виснаження», то показник достовірності відмінностей складає – 1,90 (р> 0,05). Достовірних відмінностей між зазначеними групами й що до фази емоційного вигорання «Напруга» отримано не було.

Розглянемо ступінь сформованості фаз емоційного вигорання (табл. 3.4).

Таблиця 3.4. Ступінь сформованості фаз емоційного вигорання працівників ОВС за рівнем суб'єктивного контролю (в %)

Так, фаза «Напруга» у групі, що має низький рівень суб’єктивного контролю, домінує в процесі розвитку емоційного вигоряння в 5,6% випробуваних. Слід зазначити, що для 34,2% випробуваних дана фаза перебуває в стадії формування й для 59,2% випробуваних вона є не сформованою.

Фаза «Резистенція». за отриманими даними, домінує по своїй виразності серед інших і представлена в даній групі в 75% випробуваних. Крім того, для 16,5% випробуваних вона є не сформованої, в 15,2% – перебуває в стадії формування й для 60,2% респондентів є сформованою. Наступна фаза – «Виснаження». Вона є вираженою для 44,5% випробуваних, в 46,8% випробуваних вона перебуває в стадії формування, не є сформованою в 31,4% респондентів, є сформованою для – 43,9%.

Для співробітників з високим рівнем суб’єктивного контролю характерний характерні наступні показники сформованості фаз емоційного вигоряння.

Фаза «Напруга» у групі, що має високий рівень суб’єктивного контролю, для 24,4% випробуваних дана перебуває в стадії формування, для 60,4% випробуваних вона є не сформованою, й для 15,2% випробуваних вона є сформованою.

Фаза «Резистенція» за отриманими даними, домінує по своїй виразності серед інших і представлена в даній групі у слідучому вигляді: для 30,2% випробуваних вона є не сформованої, в 28,7% – перебуває в стадії формування й для 41,1% респондентів є сформованою.

Наступна фаза – «Виснаження». Вона є вираженою для 17,5% випробуваних, у 46,8% випробуваних вона перебуває в стадії формування, для 35,7% респондентів є не сформованою.

Що стосується достовірності відмінностей між показниками сформованості фаз емоційного вигорання для груп, що мають високий рівень суб’єктивного контролю(інтернали) та низький (екстернали), то по фазі напруги рівень сформованості достовірно вищий у другої групи, ніж у першої (15% та 59,2%; р≤0,05), а рівень неформованості достовірно вищий у першої групи, ніж у другої (60,4% та 5,6%; р≤0,01).

Фаза резистенції несформована у 30,2% опитуваних першої групи та у 16,5% опитуваних другої групи. Відмінності між групами достовірні при р≤0,05. Резистенція сформована у достовірно більшої кількості опитуваних другої групи, ніж першої (41,1% та 60,2%; р≤0,05).

На етапі формування фази виснаження у другої групи рівень достовірно вищий за першу групу (46,8% та 24%; р≤0,05). Сформоване виснаження було виявлено у 17,5% першої групи та 45% другої групи. Як бачимо, присутня відмінність по результатам при р≤0,05

При порівнянні результатів, отриманих в процесі вивчення симптомів рівня емоційного вигорання між групами, що мають високий (інтернали) та низький (екстернали) рівень суб’єктивного контролю маємо наступні достовірні відмінності (табл. 3.5).

Таблиця 3.5. Домінуючи симптоми фаз емоційного вигорання працівників ОВС за рівнем суб’єктивного контролю (в %)

Достовірні відмінності маємо між групами, що мають високий рівень суб’єктивного контролю (інтернали) та низький (екстернали) стосовно наступних симптомів фаз емоційного вигорання: «Незадоволеність собою» – показник достовірності відмінностей між групами складає 2,69 (р> 0,01); «Неадекватні емоційні реакції» – показник достовірності відмінностей між групами складає 1,76 (р>0,05); «Розширення сфери економії емоцій» – показник достовірності відмінностей між групами складає 2,24 (р> 0,05); симптом «Редукція професійних обов’язків» – показник достовірності відмінностей між групами складає 2,21 (р>0,05); «Особистісна відстороненість» – показник достовірності відмінностей між групами складає 1,70 (р> 0,05); «Психосамотичні і психовегетативні порушення» – показник достовірності відмінностей між групами складає 2,13 (р> 0,05).

Отримавши вищевикладені результати, на їх основі можемо зробити наступний висновок, що співробітники, які мають низький рівень суб’єктивного контролю, частіше ніж група, що має високий рівень суб’єктивного контролю відчувають незадоволеність собою. Прагнення уникати невдачі, залежність, нерішучість у прийнятті рішень знаходить своє відбиття у відстороненні («відході») від обов'язків стосовно інших, тривозі й депресії, неадекватному виборчому емоційному реагування, емоційно-моральної дезорієнтації, розширенні сфери економії емоцій, редукції професійних обов'язків. Наприклад, у працівника може розвитися негативне або безособове відношення до людей, з якими він працює. Щоб уникнути цих негативних емоцій він іде в себе, виконує тільки мінімальний обсіг роботи й не хоче ні з ким сваритися. Відбувається знеособлювання відносин між учасниками цього процесу, придушуються прояви гуманних форм поводження між людьми, що створює погрозу для особистісного розвитку представників соціальної професії.

3.4 Способи саморегуляції, якими користуються працівники ОВС для покращення свого психічного стану в залежності від рівня суб’єктивного контролю

Працівники ОВС покликані захищати закон. Виконання своїх професіональних обов’язків у них пов’язано зі значними нервово-психічними навантаженнями. В умовах такої інтенсифікації праці, при високих вимогах що до її ефективності, гостро постає проблема психологічної розгрузки й корекції психічних станів працівників.

Як свідчить аналіз літератури, одним з най діючих та використовуємих саме для корекції психіки є метод саморегуляції. Крім того, вважається, що саморегуляція психічних станів, сприяє не тільки професійному, але й особистісному розвитку [27]. У зв’язку з вище викладеним, у дипломній роботі поставлена ціль вивчення способів саморегуляції, якими користуються працівники ОВС для покращення свого психічного стану в залежності від рівня суб’єктивного контролю.

При проведенні вивчення були отримані наступні дані (табл. 3.6).

Таблиця 3.6. Домінуючи способи саморегуляції психічних станів у працівників ОВС за рівнем суб’єктивного контролю (в%)

Серед проаналізованих 16 способів саморегуляції психічних станів, найбільше часто працівниками, що відносяться до групи з високим рівнем суб’єктивного контролю застосовуються наступні: аналіз ситуації, розмірковування – 52,4%, ризикована поведінка – 46,1%, сенсорна відбудова образів 36,3%, світломузична дія 32,5%, мовна розрядка – 34,5%.

Співробітники ОВС, що відносяться до групи з низьким рівнем суб’єктивного контролю застосовуються наступні: мовна розрядка – 78,2%, сон, пасивний відпочинок – 71,5%, гумор, жарти – 49,4%, пасивна розрядка, плач – 64,2%.

При порівнянні результатів, отриманих в процесі вивчення способів саморегуляції психічних станів, між групами, що мають високий (інтернали) та низький (екстернали) рівень суб’єктивного контролю маємо наступні достовірні відмінності: такий спосіб, як фізичні навантаження більш характерний для інтерналів, ніж для екстерналів (21,5% та 3,2% – р> 0,05); скинути навантаження за рахунок ризикованої поведінки, більш схильні інтернали (46,1% та 12,6% – р>0,01); мовну розрядку частіше обирають екстернали (34,5 та 78,2% – р>0,01); аналіз ситуації, розмірковування більш характерні для інтернатів, ніж екстерналів (52,4% та 13,2% – р>0,01); проявляти самоконтроль, вольові зусилля більш схильні інтернали (57,5% та 21,3% при р>0,01); справлятися з негативними психічними станами за допомогою сону, пасивний відпочинок, більш схильні єкстернали (25,4% та 71,5% при р> 0,01), до цього підходу можна віднести й пасивну розрядку, плач (27,1% та 64,2% при р> 0,05); відключення, свідомий відхід від ситуації, більш характерний для екстерналів (3,5% та 23,4% при р> 0,05).

На мою думку, використання певних способів саморегуляції є вираженням особистісних характеристик працівників ОВС та залежить від інтернальності або екстернальності особистості.

Відомо, що інтернали більш впевнені у собі, терплячі по відношенні до інших. Висока інтернальність пов’язана з позитивною самооцінкою, більшою згодністю образів реального та ідеального «Я». Інтернали мають більшу активність та частіше турбуються про своє здоров’я. Крім того єкстернальність більш корелює з тривожністю, а деякі автори стверджують про зв'язок екстернальності з психічними захворюваннями.

Висновки

Психічна свідома регуляція – це свідомо контрольований психічний
самовплив з метою поліпшення свого психофізіологічного стану. Механізм
психічної саморегуляції існує поза свідомістю людини як один з механізмів
самозбереження організму. Завданням свідомої психічної саморегуляції є
розуміння сутності механізму саморегуляції, формування умінь і навичок
психічного самовпливу та додержання психічної гігієни [27]. Виконання своїх професіональних обов’язків у працівників ОВС пов’язано зі значними нервово-психічними навантаженнями. В умовах такої інтенсифікації праці, при високих вимогах що до її ефективності, гостро постає проблема психологічної розгрузки й корекції психічних станів працівників.

Як свідчить аналіз літератури, одним з найдіючих та використовуємих саме для корекції психіки є метод саморегуляції. Крім того, вважається, що саморегуляція психічних станів, сприяє не тільки професійному, але й особистісному розвитку [15].

Люди розрізняються між собою по тому, як і де вони локалізують контроль над значними для себе подіями. Можливі два полярних типи такої локалізації: екстернальний й інтернальний.

Локус контролю, характерний для індивіда, універсальний стосовно будь-яких типів подій і ситуацій, з якими йому доводиться зіштовхуватися. Той самий тип контролю характеризує поводження даної особистості у випадку невдач й у сфері досягнень, причому це рівною мірою стосується різних областей соціального життя.

Співробітники, які відносяться до групи з інтернальним типом рівня суб'єктивного контролю вважають, що більшість важливих подій у їхньому житті є результатом їхніх власних дій, що вони можуть ними керувати, і, таким чином, вони почувають свою власну відповідальність за ці події й за те, як складається їхнє життя в цілому. Крім того, такі люди вважають свої дії важливим фактором організації власної виробничої діяльності, у складних відносин у колективі, у своєму просуванні. Дана категорія осіб уважають, що самі домоглися всього того гарного, що було і є в їхньому житті, і що вони здатні з успіхом переслідувати свої цілі в майбутньому.

Для групи співробітників, у яких домінує екстернальний тип суб'єктивного контролю, характерна відсутність усвідомлення зв'язку між своїми діями й значимими для себе подіями життя, вони не вважають себе здатними контролювати цей зв'язок і думають, що більшість подій і вчинків є результатом дії інших людей. Крім того, дана група співробітників схильна приписувати відповідальність за свої невдачі, і подібні події іншим людям, або вважати ці події результатом невдачі.

Психічні стани багатомірні, вони виступають й як система організації психічних процесів, і як суб'єктивне відношення до відбиваного явища, і як механізм оцінки відбиваної дійсності. Зміна психічного стану безпосередньо в процесі діяльності проявляється у вигляді зміни суб'єктивного відношення до відбиваної ситуації або зміни мотивів стосовно розв'язуваного завдання.

Для групи досліджуваних, що мають низький рівень суб’єктивного контролю, тобто екстерналів, характерні більш високі показники негативних психічних станів, а саме: тривожності, що несе в собі здатність впадати в стан підвищеної схвильованості в тих випадках життя, які на думку даної людини, несуть в собі психологічну загрозу для нього; агресивності, що проявляється у ворожому стані по відношенню до людей, звірів, предметів навколишнього середовища, намаганні нанести їм шкоду, знищити. Людина у такому стані проявляє здатність нападати на інших людей, ображати їх словом або ділом; фрустрації, що являє собою стійкий, негативний емоційний стан, що з’являється у людини в результаті невдачі та супроводжується станом тривоги, подавленості, усвідомленням неможливості досягнення поставленої цілі. Для досліджених з низьким рівнем суб’єктивного контролю більш храктерний стан регідності.

Для групи досліджуваних, що мають високий рівень суб’єктивного контролю, тобто інтерналів, показники вираженності вищезазначених негативних психічних станів значно менші. На мою думку високий рівень самооцінки, стійкість до невдач, відсутність страху перед труднощами, допомагає даній категорії співробітників бути спокійними, витриманими, зберігати впевненість, самостійність, рішучість, а це обумовлює низький рівень фрустрації та високий рівень адаптації до змінних умов та ситуацій життя.

Синдром емоційного вигорання являє собою стан емоційного, психічного, фізичного виснаження, що розвивається як результат хронічного недозволеного стресу на робочому місці [24].

Для співробітників з низьким рівнем суб’єктивного контролю характерний більш високий рівень емоційного вигорання, тоді як для групи співробітників, що мають високий рівень суб’єктивного контролю цей показник значно менший. Для екстерналів характерні більш високі показники сформованості фаз «Резистенція» та «Виснаження». Стосовно симптомів емоційного вигорання, то для екстерналів більш характерні наступні: незадоволеність собою, тривога й депресія, неадекватні емоційні реакції, розширення сфери економії емоцій, редукція професійних обов’язків, особистісна відстороненність, психосоматичні та психовегетативні порушення.

Іншими словами, прагнення уникати невдачі, залежність, нерішучість у прийнятті рішень знаходить своє відбиття у відстороненні («відході») від обов'язків стосовно інших, тривозі й депресії, неадекватному виборчому емоційному реагування, емоційно-моральної дезорієнтації, розширенні сфери економії емоцій, редукції професійних обов'язків. Наприклад, у працівника може розвитися негативне або безособове відношення до людей, з якими він працює. Щоб уникнути цих негативних емоцій він іде в себе, виконує тільки мінімальний обсяг роботи й не хоче ні з ким сваритися. Відбувається знеособлювання відносин між учасниками цього процесу, придушуються прояви гуманних форм поводження між людьми, що створює погрозу для особистісного розвитку представників соціальної професії.

При порівнянні результатів, отриманих в процесі вивчення способів саморегуляції психічних станів, між групами, що мають високий (інтернали) та низький (екстернали) рівень суб’єктивного контролю були отримані дані, що свідчать про те, що для інтерналів більш характерні наступні способи: як фізичні навантаження, ризикована поведінка, самоконтроль, вольові зусилля, аналіз ситуації, розмірковування. Тоді як мовну розрядку, частіше обирають екстернали, також для них характерно справлятися з негативними психічними станами за допомогою сону, пасивного відпочинку, сліз, відключення, свідомого відхід від ситуації.

На мою думку, використання певних способів саморегуляції є вираженням особистісних характеристик працівників ОВС та залежить від інтернальності або екстернальності особистості.

Відомо, що інтернали більш впевнені у собі, терплячі по відношенні до інших. Висока інтернальність пов’язана з позитивною самооцінкою, більшою згодністю образів реального та ідеального «Я». Інтернали мають більшу активність та частіше турбуються про своє здоров’я. Крім того єкстернальність більш корелює з тривожністю, а деякі автори стверджують про зв'язок екстернальності з психічними захворюваннями.

Література

1. Ануфріев М.І. Управлінські шляхи зміцнення дисципліни в органах внутрішніх справ (соціолого-правові аспекти): Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.07/ Університет внутрішніх справ. – Харків., 1998. – 23 с.

2. Антипов В.В. Психологическая адаптация к экстремальным ситуациям. – М.:Владос – Пресс, 2002. – 465 с.

3. Андрєєв Н.В. Психологічне забезпечення діяльності співробітників ОВС в екстремальних умовах: Навчально-методичні матеріали. – М.: Академія управління МВС Росії, 1997. – 384 с.

4. Бойко В.В. Авторитет дисциплины: опыт, мнения, практика психологов. – Л.: Наука, 1985. – 228 с.

5. Борисова М.В. Психологические детерминанты феномена эмоцонального выгорания у педагогов // Вопросы психологи. – 2005 г. – №2. – М. – С. 96–104.

6. Бандурка О.М., Бочарова С.П., Землянська Є.В. Психологія управління. Підручник для вузів: Х.: Видавництво Національного Ун-та внутрішніх справ, 2000 – 640 с.

7. Безносов С.П. Особливості діяльності співробітників внутрішніх справ // Психологічне забезпечення трудової діяльності. – Л.: Видавництво ЛДУ, 1987. – 96 с.

8. Безносов С.П. Професійна деформація і виховання особистості // Психологічне забезпечення соціального розвитку людини. – Л.: Видавництво ЛДУ, 1989, – 74 с.

9. Васильев В.Л. Юридическая психология. – М.: Юридическая литература, 1991. – 464 с.

10. Гіда О.Ф., Кізмер О.В., Калантай М.А., Федоров К.Л. Деякі особливості стану правопорушень та скоєння злочинів працівникамі ОВС // Науковий вісник НАВСУ. – 1999. – №2. – C. 159–183.

11. Гринберг Д. Управление стрессом. 7 издание. – СПб.: Изд-во «Питер», 2002

12. Закон України «Про міліцію» (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №12. – с. 14.

13. Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. – К.: МВС, 1993. – 646 с.

14. Изард К.Э. Психология эмоций / Пер. с англ. – СПб.: Изд-во «Питер», 2000

15. Ильин Е.П. Эмоции и чувства–СПб: Питер, 2001. – 752 с.: ил. – (Серия «Мастера психологии»)

16. Ковальчук В.И. Психология выгорания тренеров // Ананьевские чтения – 2000: Тезисы научно-практ. Конференции. – СПб., 2000. – С. 97–98.

17. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. – Київ: Радянська школа, 1989 – 292 с.

18. Кудрявцев В.М. Правова поведінка: норма та патологія. – М.: Наука, 1972.

19. Кудрявцев В.М. Механізми соціальної деформації // питання філософії. – 1989. – №3

20. Лихолоб В.Г. Органи внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю (морально-правовий аспект реалізації закону). – Київ: Вища школа, 1991 – 176 с.

21. Лихолоб В.Г. Правопорушення: правова і моральна оцінка. – Київ: УАВС, 1994 – 248 с.

22. Манешин В.С. Дисциплина и общество. Социально-философский аспект – М.: МГУ, 1984. – 302 с.

23. Малышева Н.С. Синдром «эмоц. Сгорания» у врачей. – Герц, 2000. – №236

24. Марищук В.Л. О преодолении состояния эмоц напряженности с помощью физ. Упражнений // Псих. вопросы спорт. Тренировки. – М.: изд-во «Юниор», 1967. – С. 25–29.

25. Махнач А.В. Бушов Ю.В. Зависимость динамики состояний эмоц. напряжённости от индив. свойств личности // Вопросы психологи. – 1988. – №6. – С. 130–133Социально–психологічний аналіз дисципліни в адміністратівний службі міліції / Ануфріев М.І., Соболев В.О., Мартиненко О.А, Кобзін Д.О. / Під ред. Бандурки О.М.: Науково-практичний посібник. – Харків.: УніВС, 1998. – 114 c.

26. Понаморева Г.А. Синдром «эмоц. выгорання» // спец. Псих. – 2006. – №1. – С. 48–57.

27. Прохоров А.О. Саморегуляция психических состояний: феноменология, механизмы, закономерности. – М.: ПЕР СЭ, 2005.

28. Професійна психологія в органах внутрішніх справ: Загальна частина. – Київ: УАВС, 1995 – 520 с.

29. Райгородский Д.Я. Практическая психодиагностика. Методики и тесты. Учебное пособие. – Самара, 1998.

30. Романов В.В. Юридична психологія М.: Юристь. 1998 – 488 с.

31. Сидоренко Е.В. Методы математической обработки в психологии / Е.В. Сидоренко. – СПб.: Речь, 2002. – 254 с.

32. Сливка С.С. Професійна культура працівника міліції. – Львів: Вільна Україна, 1995 – 168 с.

33. Ткаченко Т.С. Моральна деформація співробітників ОВС // Філософські проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. – Київ: УАВС, 1995 – 96 с.