| Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
Юридичний факультет
Кафедра кримінального процесу і криміналістики
КУРСОВА РОБОТА
На тему :
Особливості тактики допиту потерпілого
Виконала:
Студентка групи ЮРД-51з
Ісмаїлова Емілія
Львів-2011
Зміст
ВСТУП
1. Процесуальний статус потерпілого
2. Зміст і значення допиту у криміналістиці
2.1 Загальні положення процесуального характеру
2.2 Загальні положення тактики допиту
2.3 Підготовка до допиту
2.4 Тактичне забезпечення допиту
2.5 Вибір часу та місця допиту
3. Особливості проведення тактики допиту потерпілих
4. Особливості допиту окремих категорій потерпілих
4.1 Допит неповнолітнього потерпілого
4.2 Допит німого або глухого потерпілого
5. Фіксація і способи перевірки показань потерпілого
6. Особливості судового допиту потерпілого
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Допит потерпілих – одна з найбільш поширених слідчих дій. Він являє собою спосіб отримання, засвідчення та перевірку такого виду доказів, як показання названих вище осіб.
Із зовнішнього боку допит потерпілого має схожість з опитуванням, отриманням інтерв’ю і пояснень. Але по суті він відрізняється своєю правовою природою та встановленим порядком проведення допиту. Тобто, допит потерпілого являє собою ефективний засіб отримання доказової інформації та повинен будуватися таким чином, щоб порядок його проведення по можливості дозволив отримати в великій кількості правдиві та значимі для справи дані і в той же час надійно гарантував права людини і громадянина, оберігав честь та гідність допитуваного.
Оскільки Україна стоїть на демократичному шляху розвитку, то ми спробуємо в даній курсовій роботі з’ясувати, наскільки Українська держава турбується про своїх громадян, як їх оберігає. Адже допит потерпілого – це допит особи, яка постраждала від злочину, чиї права було порушено і яка при допиті перебуває у напруженому психологічному стані. Ми спробуємо з’ясувати, як держава відновлює права потерпілого та, при цьому, як вона в особі своїх представників – намагається делікатно отримати їх свідчення. Адже досить часто дача показань потерпілим супроводжується негативними спогадами про подію злочину.
Дослідженню цих питань, а також питань про правове положення потерпілих, підготовки, планування, процесуальних і тактичних особливостей допиту цих осіб спрямована дана курсова робота.
особливість тактика допит потерпілий
1. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ПОТЕРПІЛОГО
В кримінальному процесі, а саме у ст. 49 Кримінально-процесуального кодексу України (надалі КПК) визначено, що потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому, особа яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносить постанову, а суд – ухвалу.
Визнання особи потерпілим не залежить від її віку, фізичного чи психічного стану. Для визнання особи потерпілим Закон не вимагає її заяви. Особа має бути визнана потерпілою негайно після того, як у справі будуть зібрані докази що злочином, готуванням до нього або замахом на його вчинення їй заподіяно моральну, фізичну, або майнову шкоду.
У випадках, коли внаслідок злочину настала смерть потерпілого, брати участь у справі можуть його близькі родичі, яким закон надає права потерпілого (ч. 5 ст. 49 КПК України). Такими близькими родичами є: батьки, чоловік або дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, бабуся, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України). Зазначимо принагідно, що Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (п. 9 ст. 34) відносить до числа близьких родичів також усиновителів або всиновлених. До участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один з них, про що особа, яка провадить розслідування, виносить постанову, а суд – ухвалу.
З моменту визнання особи потерпілою вона вправі мати представника, який користується такими ж правами що й потерпілий (крім права давати показання). Представник потерпілого не вправі використовувати свої повноваження на шкоду інтересам останнього. Повнолітній і дієздатний потерпілий може будь-коли відмовитися від представника. Потерпілий у кримінальному судочинстві має, як права, так і обов’язки. Щодо прав, то серед них виділяють такі:
1. Давати показання у справі або відмовитись від давання показань. Давання показань – право, а не обов’язок потерпілого. Він має можливість відмовитися від давання показань – відповідальності за відмову від давання показань не несе. Проте, він несе кримінальну відповідальність за давання заздалегідь явно неправдивих показань за ст. 384 Кримінального кодексу України (надалі – КК України). Відповідно до ст. 19 КПК України потерпілий має право давати показання рідною мовою або користуватися послугами перекладача. Оплата перекладача здійснюється за рахунок держави.
2. Подавати докази. Потерпілий має право надати слідчому або суду наявні в його розпорядженні доказові матеріали (документи, матеріали звукозапису або кінозйомки, речові докази тощо). Особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, зобов’язана прийняти подані докази, склавши протокол, копія якого надається потерпілому. Якщо докази представлені в ході судового розгляду, цей факт відзначається в протоколі судового розгляду.
3. Заявляти клопотання та відводи. Право заявляти клопотання може бути реалізовано потерпілим на будь-якій стадії процесу. Заявлені потерпілим клопотання розглядаються слідчим у добовий термін. Про результати їхнього розгляду потерпілий повинний бути своєчасно повідомлений. Відвід може бути заявлений потерпілим слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання, тобто практично будь-кому з учасників процесу, крім тих, хто має і відстоює в процесі свої інтереси. Закон надає можливість слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання, обвинувачу брати участь у справі за умови їхньої об’єктивності, неупередженості і тільки у випадку, коли вони не зацікавленні у розв’язанні справи. За наявності невідповідності зазначених осіб даним вимогам потерпілий має право заявити їм відвід.
4. Знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилось, - після віддання обвинуваченого до суду. Дане право по закінченні попереднього слідства реалізується пред’явленням слідчим потерпілому всіх матеріалів справи в підшитому і пронумерованому виді разом із речовими доказами і матеріалами технічного документування. Про ознайомлення потерпілого зі справою складається протокол, у якому вказуються всі зроблені ним заяви і клопотання.
5. Брати участь у судовому розгляді. Дане право служить основною гарантією захисту прав і свобод потерпілого. Тут, в умовах гласності судового процесу, він може брати участь у судовому слідстві і досліджувати всі докази в справі, заявляти клопотання, брати участь у допитах свідків і здійснювати інші дії відповідно до закону і встановленого судом порядку.
6. Подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду та постанову судді, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки. Дії і рішення вказаних вище осіб можуть бути оскаржені потерпілим: дії та рішення слідчого та органу дізнання – прокурору і суду, а дії і рішення слідчого, крім того, - начальнику слідчого відділу; дії і рішення прокурора – вищому прокурору або в суд; дії і рішення суду – у вищу судову інстанцію. Будь-які дії і рішення можуть бути оскарженні в суді. Поряд із цим потерпілий, як і будь-який інший громадянин України, може оскаржити здійснювані дії або прийняті рішення, що торкаються його інтересів, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини. Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на осіб, що ведуть процес, обов’язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз’яснювати виникаючі з цього права потерпілого, не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації.
7. Право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення потерпілий має по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в результаті судового розгляду прокурор переконається, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення і відмовляється від обвинувачення, суд роз’яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.
Потерпілий зобов’язаний з’являтися за викликом слідчих органів, прокурора, судді та суду; давати правдиві показання, підкорятися розпорядженням судді та головуючого і додержуватись порядку під час судового засідання.
2. ЗМІСТ ТА ЗНАЧЕННЯ ДОПИТУ У КРИМІНАЛІСТИЦІ
Допит при здійсненні розслідування – це процес отримання показань від особи, що володіє даними, які мають значення для справи, що розслідується. Допит – найбільш поширений спосіб отримання доказів та, одночасно, одна з найбільш складних слідчих дій. Його проведення вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури, глибокого знання людей, їх психології, оволодіння тактико-криміналістичними прийомами допиту. Складність допиту полягає не лише в тому, що слідчому інколи протистоїть людина, яка не бажає говорити правду і, навіть, взагалі не бажає давати показання, але і в тому, що показання людини, яка щиро прагне повідомити слідчому всі відомі їй факти по справі, можуть містити помилки та викривлення, хибні думки та домисли, які при допиті необхідно своєчасно виявити та врахувати при оцінці та використанні показань.
Мета допиту полягає в отриманні повних та об’єктивно відображуючих дійсність показань. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні дані, що містяться в них – доказами. Для підозрюваного і обвинуваченого показання являються, крім того, і засобом захисту проти підозр, що виникли, чи пред’явлених обвинувачень. Це слід враховувати при оцінці значення допиту, як слідчих дій.
Допит являє собою процес передачі слідчому особою, що допитується, інформації про розслідувану подію, чи пов’язаних з нею обставин і осіб. Така інформація надходить допитуваному в момент сприйняття ним тих чи інших явищ чи предметів, запам’ятовуються ним і потім, при допиті, відтворюється і передається слідчому. Процес формування показань – від сприйняття до передачі інформації – носить психологічний характер; під час нього на психіку людини постійно впливають численні об’єктивні та суб’єктивні фактори, дія яких в кінці кінців відображається на повноті та об’єктивності показань. Такими об’єктивними факторами, що перешкоджають сприйняттю розслідуваної події чи її елементів, є погані несприятливі для спостереження погодні умови, віддаленість спостерігача від місця події, нетривалість події чи спостерігання і т. п. Навпаки, освідчення, що сприяє спостереження, близькість до об’єкту сприйняття, тривалість спостереження тощо, сприяють отриманню більш повної та точної інформації на подію. Такий же вплив спричиняють і суб’єктивні фактори. Перебування людини в стані сильного збудження, страху, стомлення, наявність інтересу тощо. Вплив всіх цих факторів повинен бути відомим слідчому. Він повинен знати і засновані на даних судової психології тактичні прийоми, що дозволяють послабити шкідливий вплив вищезгаданих факторів на вичерпність та об’єктивність показань. Заповнити прогалини в пам’яті, що виникли в результаті їх впливу, оживити спогади про те, що сприймалось, впорядкувати відтворення інформації, що зберігається в пам’яті допитуваного. Щоб успішно здійснити допит, слідчому потрібно чітко уявляти собі яку інформацію і за допомогою яких засобів та способів він має намір отримати від допитуваного. Коло обставин, які слідчий має намір з’ясувати шляхом допиту називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов’язані з самою подією злочину (його способом, місцем та часом скоєння, наслідками тощо.), які підтверджують чи відкидають провину у його скоєнні певних осіб та мотиви їх дій, що впливають на ступінь та характер відповідальності обвинувачуваного а також відносяться до характеру та розміру шкоди, завданої злочином. До предмету допиту можуть належати обставини, що сприяють скоєнню злочину. Практичним предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини по справі. Предмет допиту залежить як від процесуального статусу допитуваного, так і від того, якою інформацією допитуваний може володіти.
2.1 Загальні положення процесуального характеру
Процесуальний порядок проведення допиту передбачає, що цю слідчу дію може бути проведено за місцем проведення розслідування чи за місцезнаходженням допитуваного, як правило, в денний час. Допитувані дають свідчення на одинці зі слідчим за винятком випадків, прямо передбачених законом (присутність захисника, педагога, законних представників тощо).
Перед допитом слідчий за необхідності встановлює особу допитуваного, роз’яснює йому права, з’ясовує анкетні данні. Допит щодо справи починається з пропозиції допитуваному розповісти все відоме по справі, після чого слідчий може поставити йому питання.
Показання допитуваного заносяться в протокол від першої особи і за можливістю дослівно. За необхідності у протокол також вносяться і поставлені допитуваному питання і його відповіді. Після дачі показань допитуваному в разі його прохання повинно бути надано можливість записати свої показання власноруч. По закінченню допиту протокол пред’являється допитуваному для перечитування. Правильність запису показань завіряється підписами допитуваного та слідчого.
2.2 Загальні положення тактики допиту
До загальних положень тактики допиту слід віднести його активність цілеспрямованість об’єктивність та вичерпність, необхідність врахування при допиті властивостей особи допитуваного.
Активність допиту полягає в тому, що слідчий міцно утримує ініціативу при допиті, вміло використовує для досягнення мети допиту всі необхідні тактичні прийоми, при цьому суворо дотримуючись вимог закону. Щодо осіб, які ухиляються від дачі правдивих показань, допит повинен носити наступальний характер: за допомогою всіх наявних в його розпорядженні законних засобів слідчий повинен прагнути отримати правдиві показання.
Цілеспрямованість допиту означає його проведення із заздалегідь продуманою метою , для отримання певної інформації. Цілеспрямованість забезпечується наявності у слідчого повного уявлення про предмет допиту, прагнення до досягнення поставленої мети, вміння підпорядкувати їй застосовувані засоби та прийоми допиту.
Об’єктивність та вичерпність проявляється в тому, що слідчий не має права за власним бажанням скорочувати отримані показання, змінювати їх у відповідності до своїх уявлень про хід справи, нав’язувати допитуваному свої переконання. Однією з гарантій об’єктивності допиту є заборона законом задавати допитуваному питання, які схиляють до певної відповіді, а вичерпності – вимога дослівного за можливістю викладення показань.
Успіх допиту залежить від того, наскільки повно слідчий врахує та використає при допиті особливості особи допитуваного – його психіку, культурний рівень та рівень освіти, професію, світогляд тощо. Без цього неможливо встановити психологічний контакт з допитуваним. Такий контакт є необхідною умовою досягнення мети допиту. Під психологічним контактом з допитуваним слід розуміти створення такої атмосфери допиту, за якої у допитуваного виникає повага до слідчого, розуміння його завдань та обов’язків, відкидаючи всякі особисті мотиви в його діях, розуміє необхідність сприяти своїми свідченнями встановленню істини, чого інколи буває важко досягти.
Врахування психологічних особливостей особистості допитуваного необхідно і для вірного вибору тактичних прийомів допиту.
Розрізняють первинний, повторний та додатковий допити.
На первинному допиті предмет допиту з’ясовується в повному обсязі (за виключенням випадків, коли з тактичних міркувань слідчий вважає за необхідне не чіпати ті чи інші обставини, з’ясування яких пов’язано з попереднім проведенням інших слідчих дій).
За повторного допиту слідчий знову звертається до з’ясування тих обставин щодо яких допитуваний вже надавав свідчення на попередньому допиті. Метою повторного допиту є деталізація раніше отриманих свідчень, їх уточнення; отримання повторних свідчень для порівняння їх з первинними на предмет виявлення між ними можливих протиріч; переконанні допитуваного в неправильності та безглуздості його позиції, за умови, що є підстави вважати, що попередні його свідчення неправдиві.
На відміну від повторного, додатковий допит – це процес отримання свідчень щодо ти х обставин справи, про які не йшла мова на попередніх допитах. Завдання додаткового допиту доповнення раніше отриманих показань. Тому додатковий допит може будуватися за питально-відповідною системою без вільної розповіді допитуваного.
2.3 Підготовка до допиту
Для забезпечення ефективності проведення допиту слідчому слід вжити низку підготовчих заходів.
Підготовка до допиту передбачає такі заходи:
1. збір вихідних даних для допиту;
2. тактичне забезпечення допиту;
3. вибір моменту і місця допиту, а також способу виклику на допит;
4. технічне забезпечення допиту;
Збір вихідних даних для допиту є обов’язковим елементом підготовки до допиту як фактор що визначає ефективність допиту. Вихідні дані для допиту різняться за своїм походженням та змістом. Серед них необхідно виділяти передусім ті, які відносяться до предмету допиту.
При підготовці до допиту слідчий повинен визначити коло обставин, по відношенню до яких планується отримати свідчення допитуваного. При відсутності у слідчого чіткого уявлення про ці обставини допит не буде цілеспрямованим: у свідченнях обов’язково будуть, з однієї сторони прогалини, а з іншої – непотрібні, неналежні до справи данні.
В матеріалах справи вже можуть міститися данні що відносяться до предмету майбутнього допиту. Для їх виявлення як з метою підготовки до допиту, так і з метою подальшого використання за необхідності підчас власне допиту слідчий вивчає матеріали справи спеціально під кутом зору майбутнього допиту. Отримана таким чином інформація у вигляді виписок матеріалів справи чи приміток про те, на яких його сторінках містяться необхідні для допиту данні, і які саме данні, систематизується відповідно до обставин, що належить з’ясувати при допиті.
Інформація що відноситься до предмету допиту може містити данні, для оцінки та розуміння яких необхідно ознайомитися зі спеціальною літературою, з тими чи іншими технологічними процесами, порядком документо- та товарообороту на підприємстві системою обліку звітністю тощо. При цьому слідчий може використовувати консультації спеціалістів, данні що містяться у висновках експертів по справі, довідкові матеріали.
Інформація, що відноситься до предмету допиту, може бути отримана з оперативних джерел. Використання її при допиті здійснюється з дотриманням спеціальних правил і з врахуванням того, що така інформація має лише орієнтовне значення.
До похідних для допиту даних відносяться данні про особу допитуваного. Об’єм таких даних, необхідних слідчому, залежить від процесуального положення допитуваної особи, обставин справи, предмету майбутнього допиту та значення показань даної особи.
Данні про особу допитуваного відносяться до його психофізіологічних особливостей і стану, суспільно-політичної і трудової діяльності, відношенню до колективу і колективу до нього, моральному рівню та поведінці у побуті, відношенню до інших осіб що проходять по справі, вони також можуть бути отримані із матеріалів справи та оперативних джерел, або спеціально отримані методами, рекомендованими для цієї мети психології: спостереження за суб’єктом, аналізом результатів його діяльності, в тому числі і способу скоєння та приховання злочину, узагальненням незалежних характеристик, наданих суб’єкту різними особами в різних ситуаціях та з різних причин.
Вивчення особи допитуваного допомагає встановити особливості процесу формування свідчень, спрогнозувати лінію його поведінки на допиті та напрацювати необхідну тактику допиту.
2.4 Тактичне забезпечення допиту
Тактичне забезпечення допиту – це формування плану та розробка тактики проведення допиту.
Письмовий план допиту краще зіставляти в тих випадках, коли матиме місце складний допит, пов'язаний із з’ясуванням широкого кола обставин, із використанням значної кількості похідної інформації, в тому числі оперативної, важкий в тактичному відношенні.
Якщо на підготовку до допиту часу дуже мало, а також при підготовці до простих допитів допускається мисленнєве планування чи складання спрощеного письмового плану, інколи у вигляді простого переліку питань, які буде поставлено допитуваному. При цьому слід мати на увазі, що заздалегідь неможливо передбачити всі питання, які необхідно буде задати в ході допиту; заздалегідь плануються лише найбільш важливі питання, які можливо передбачити, а також такі для яких особливе значення має їх формулювання (наприклад, якщо вони ґрунтуються на оперативних даних, які повинні залишитись невідомими для допитуваного) чи їх черговість, зв'язок з попередніми та наступними питаннями.
Криміналістичній науці та слідчій практиці відомі наступні різновиди питань, які можуть бути задані допитуваному:
1. доповнюючі;
2. уточнюючі;
3. нагадуючі;
4. контрольні;
5. викриваючі.
Доповнюючі – це питання, що задаються з метою доповнення отриманих свідчень, ліквідації наявних в них прогалин. Вони можуть бути направлені на деталізацію показань.
Уточнюючі питання також можуть бути задані з метою деталізації показань, але частіше – для конкретизації, уточнення отриманих даних.
Нагадуючі питання мають за мету оживити пам’ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації, з допомогою яких він пригадає факти, що цікавлять слідчого. Слідчий зазвичай задає декілька нагадуючих питань, щоб сприяти процесу послідовного відтворення забутого. Спрямовуючі питання категорично заборонені законом, оскільки вони здійснюють вплив на допитуваного, орієнтують його на те, яку відповідь хотів би почути від нього слідчий, а тому можуть завадити встановленню істини при розслідуванні.
Контрольні питання задаються з метою перевірки отриманих свідчень або ж отримати данні для такої перевірки.
Викриваючі питання направлені на виявлення неправдивих свідчень, очевидних для слідчого. Постановка цих питань зазвичай пов’язана з пред’явленням допитуваному доказів, що відкидають його свідчення і не викликають у слідчого сумнівів у їх достовірності. Таке питання, як правило, складається з двох частин: в першій фіксується пред’явлення допитуваному того чи іншого доказу, в другій міститься пропозиція пояснити цей доказ чи пов’язані з ним обставини.
Питання допитуваному повинні формуватися так, щоб унеможливити надання односкладової відповіді типу «так» чи «ні». Вони повинні бути чіткими, конкретними, зрозумілими для допитуваного, належними до предмету допиту, логічно послідовними та обґрунтованими.
До тактичного забезпечення допиту крім його планування відноситься також вибір тактичних прийомів допиту та підготовка доказів, які, можливо, необхідно буде пред’явити допитуваному. Слідчий попередньо вирішує питання в який момент допиту і які докази можуть знадобитися, підбирає їх в потрібному порядку, наперед обдумує міри щодо забезпечення не ушкодження доказів при пред’явленні, обирає місце для їх зберігання до пред’явлення.
По відношення до кримінально-процесуального законодавства тактичні прийоми можна розділити на дві основні групи. До першої з них, входять правила тактичного характеру, передбачені в КПК і тому є обов’язковими до виконання у всіх випадках. Прикладом цього можуть бути заборона задавати навідні питання та ін. Другу групу складають тактичні прийоми, непередбачені в КПК, але які допомагають реалізації слідчої дії та сприяють її ефективному проведенню.
Основним в допиті є правильний вибір тактичних прийомів його проведення. Правомірність та ефективність тактичних прийомів залежить від того, чи відповідають вони наступним вимогам:
1. Основною вимогою, яка пред’являється до тактичного прийому, є відповідність його кримінально-процесуального закону, процесуальним принципом кримінального процесу. Це значить, що тактичні прийоми повинні здійснюватись в суворій відповідності з вимогами КПК.
2. Тактичні прийоми повинні відповідати вимогам моралі, відповідати вимогам професійної етики.
3. Тактичні прийоми повинні бути науково обґрунтованими (використання новітніх даних спеціальних наук, це в основному криміналістики, психології і логіки тощо).
4. Тактичні прийоми повинні бути логічними, зв’язаними між собою, служити досягненню однієї мети.
5. Тактичний прийом при допиті повинен бути ефективним та економічним, нести “навантаження”, підкорятися виконанню певного завдання.
6. Активність – одна з вимог до тактичних прийомів, тобто активна діяльність слідчого по отриманню повних і правдивих показань.
7. Тактичний прийом, який не міститься в законі, повинен відповідати і такій вимозі, як вибірковість, тобто надання тиску на тих осіб, які дійсно знають обставини злочину, й бути нейтральним по відношенню до тих, хто такими свідченнями не володіє.
Тактичні прийоми в цій стадії можуть бути “Бесіда”, “відсторонення емоціонального та смислового бар’єру”, “зняття напруги”, “проявлення уваги“.
В стадії вільної розповіді можуть застосовуватись формування думки, нагадування, деталізація, причина брехні.
В заключні стадії використовуються такі тактичні прийоми як “постановка контрольних і уточнюючих питань “, “пропозиція більш точно сформулювати думку”, “представлення можливості викласти свої показання самостійно на папері”, “особисто прочитати протокол допиту”, “прослухати магнітофонний запис”.
2.5 Вибір часу та місця допиту
Час допиту визначається із врахуванням важливості свідчень, якими, на думку слідчого, володіє допитуваний, його процесуального статусу, ролі в розслідуваній справі, зв’язку з іншими особами, яких належить допитати щодо справи. На вирішення питання щодо часу допиту впливають також обрана слідчим послідовність допиту тих чи інших осіб, важливість збереження слідчої таємниці, сила та характер переживань, які відчувають допитувані в момент проведення дії. Не рекомендується допитувати осіб, які знаходяться у стані сильного хвилювання, не зосередженості, пригніченості до їх повернення у нормальний стан, окрім випадків, коли допит таких осіб є невідкладним.
Вирішення питання про місце допиту (за місцем проведення розслідування чи за місцезнаходженням допитуваного) залежить від певних конкретних обставин даної ситуації. Проте в будь-якому випадку слідчий повинен намагатись, щоб місце допиту відповідало вимогам, висунутим до обстановки допиту: було зручним для проведення цієї слідчої дії, сприяло встановленню необхідного психологічного контакту з допитуваним, зосередженню його уваги на предметі допиту, забезпечувало збереження слідчої таємниці. Бажано, щоб в кімнаті, в якій проводиться допит, в момент допиту не знаходились інші слідчі і, тим паче, сторонні особи, щоб на столі у слідчого не було зайвих предметів, щоб телефон було відключено, якщо не передбачається спеціально використовувати його для цілей допиту.
Визначення способу виклику на допит. Серед передбачених законом способів виклику на допит слідчий обирає той спосіб, який в даній ситуації сприятиме встановленню психологічного контакту з допитуваним, збереженні від інших осіб самого факту виклику на допит, проведенню допиту в запланований час в обраному місці.
Технічне забезпечення допиту. Воно включає:
1. підготовку необхідних бланків протоколів, паперу, пишучих приладів, друкарської машинки;
2. забезпечення присутності на допиті друкарки, якщо планується стенографувати допит;
3. підготовку засобів магнітофонного запису; забезпечення прийому інформації диктофонним центром, якщо такий наявний в даному слідчому апараті;
4. забезпечення необхідними транспортними засобами та охороною, якщо вони можуть знадобитися для доставки допитуваного до місця проведення допиту;
5. підготовку приміщення для допиту.
3. Особливості тактики проведення допиту потерпілих
Потерпілий, тобто особа, якій злочином було завдано моральну, фізичну чи матеріальну шкоду, може підлягати допиту щодо будь-яких обставин, які підлягають доказуванню по справі, а також щодо своїх взаємовідносин з обвинувачуваним. Хоча його статус схожий зі статусом свідка, його вирізняє те, що злочином були порушені його права та законні інтереси: потерпілий зацікавлений у вирішенні справи. Така зацікавленість, а також можливість помилкового сприйняття фактів в силу обставин події та небезпеки, яка йому загрожувала, повинні бути враховані при допиті та оцінці свідчень потерпілого. Обвинувачення не може бути обґрунтоване суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показанням які за обставинами справи могли б бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він перебував у стані сп’яніння, а також підозрами потерпілого що виникли у нього через несприятливі стосунки з обвинувачуваним чи підозрюваним.
Перед першим допитом слідчий оголошує особі постанову про визнання її потерпілою і роз’яснює права передбачені ст. 49 КПК. При допиті потерпілого з дозволу слідчого може бути присутній його представник.
Таким чином можна вивести особливості допиту потерпілого:
1. потерпілий безпосередньо зіштовхується з фактом злочину. Тому його показання є найбільш повними, тому розслідування справи починається як правило з допиту потерпілого (якщо це можливо).
2. потерпілий, в більшості випадків є особою, зацікавленою в справі. Тому показання потерпілого можуть носити суб’єктивний характер.
3. дача показань потерпілим – його право, а не обов’язок.
4. на відміну від свідка потерпілий має більш широкі права учасника процесу, його показання є засобом захисту порушених, прав та законних інтересів.
Допит потерпілих можна розділити на чотири етапи:
1. встановлення психологічного контакту з допитуваним;
2. вільна розповідь допитуваного;
3. задавання питань допитуваному;
4. ознайомлення допитуваного з протоколом та іншими способами фіксації показань (при їх наявності).
Встановлення слідчим контакту з допитуваним обов’язково передує допиту. На встановлення контакту впливає обстановка допиту, манера поведінки слідчого, вміння володіти собою, його тон, зовнішній вигляд (підтягнутість, охайність), а також форма попередження допитуваного про відповідальність за відмову від дачі показань, і за дачу завідомо неправдивих показань. До виконання цієї вимоги закону не можна відноситись шаблонно. В залежності від особи допитуваного та його очікуваної поведінки, на допиті слідчий обирає форму попередження: від суворо-офіційної з акцентом на можливу відповідальність допитуваного перед законом до обережного пояснення вимог закону; при цьому підкреслюється, що вони відносяться до всіх потерпілих та попередження не обумовлене недовірою до допитуваного.
Для встановлення контакту з допитуваним може бути використана і бесіда, яку веде з ним слідчий при заповненні анкетної частини протоколу допиту. Слідчий може виходити за рамки протоколу, цікавитися не лише анкетними, але і іншими даними щодо особи допитуваного, його оточення, умов життя та роботи, психофізіологічних властивостей. В процесі встановлення контакту слідчий, таким чином, отримує й додаткову інформацію про особу допитуваного.
Пояснивши допитуваному порядок допиту, слідчий пропонує йому розповісти все відоме по справі. Вільна розповідь – це викладення допитуваним відомих йому фактів в тій послідовності, якої йому радять дотримуватися або яку він обере сам.
Слідчий не завжди уявляє собі якими даними та в якому об’ємі володіє потерпілий. При вільній розповіді допитуваний може повідомити слідчому таку інформацію, про характер та наявність якої слідчий і не здогадувався, і яку він не мав за намір отримати шляхом постановки питань допитуваному. Викладення допитуваним тих чи інших даних у зручній для нього послідовності полегшує їх пригадування, сприяє більш повному відтворенню запам’ятованого. Вільна розповідь допомагає слідчому скласти більш повне та правильне уявлення про взаємовідносини допитуваного з іншими учасниками цієї справи, про обрану ним лінію поведінки на слідстві, про ступінь його фактичної обізнаності про обставини розслідуваної події.
Слідчий може рекомендувати допитуваному певну послідовність викладення тоді, коли останньому необхідно буде дати показання щодо декількох епізодів чи обставин і сам він не в змозі обрати таку послідовність, інколи навіть питає слідчого з чого йому почати розповідь. Інколи слідчий з тактичних міркувань може запропонувати допитуваному спершу висвітлити певний факт, а потім розповісти про решту. В криміналістці такий тактичний прийом носить назву «розподілення теми вільної розповіді». Її мета – або спрямувати розповідь в певному напрямку – на з’ясування найбільш важливих обставин, або ж втримати допитуваного від дачі неправдивих показань, якщо таку небезпеку слідчий може спрогнозувати. В останньому випадку, надавши правдиві показання щодо одного факту, допитуваний вимушений буде, щоб не суперечити самому собі, правдиво розповісти і про решту фактів.
Слідчий, як правило, не повинен переривати репліками чи питаннями вільну розповідь допитуваного. Втручання такого роду може збити допитуваного послідовність його показань може виявитись порушеною, а він сам може втратити при цьому важливі для справи дані. Лише тоді, коли слідчий переконається, що допитуваний дуже відхилився від предмету допиту, і таке відхилення не є необхідним для пригадування ним фактів, що цікавлять слідство, він може запропонувати допитуваному говорити по суті справи. Не рекомендується переривати розповідь для того, що б зажадати від допитуваного більш детального опису певних даних чи, щоб вказати на певні деталі висвітленого ним факту. Все це можливо зробити на наступному етапі допиту не ризикуючи переривати спогади допитуваного.
Під час вільної розповіді не рекомендується заносити показання до протоколу. Складання протоколу в процесі вільної розповіді призводить до перерв в розповіді, відволікає допитуваного, послаблює його зусилля пригадати ті чи інші факти, порушує виниклі у нього асоціативні зв’язки. На цьому етапі допиту слідчий повинен робити лише примітки щодо ідей, які виникли у нього під час вільної розповіді, про перерви в ній, питання, які потрібно буде поставити згодом допитуваному. Допитуваний постійно повинен бачити, що слідчий уважно слухає його розповідь, зацікавлений в його показаннях. Допитуваний буде усвідомлювати важливість виконуваного ним громадянського обов’язку, допомоги, яку він надає слідству, і це може стати додатковим стимулом для дачі правдивих показань. І слідчий при цьому більш повною мірою сприймати вільну розповідь допитуваного, правильніше її аналізувати та оцінювати. Після закінчення вільної розповіді, яка, як правило, не вичерпує предмету допиту, слідчий шляхом постановки допитуваному питань доповнює та уточнює отримані свідчення, з’ясовує нові факти, які не згадувались під час вільної розповіді, отримує контрольні дані, необхідні для перевірки показань, допомагає потерпілому згадати забуте. Якщо отримані показання, на думку слідчого, не відповідають істині, то на даному етапі допиту він повинен за умови допущення потерпілим добросовісних помилок, допомогти йому їх виправити, при навмисній дачі неправдивих показань – викрити його в брехні, та спонукати його дати правдиві показання.
З метою освіжити пам’ять потерпілого можуть використовуватись наступні тактичні прийоми допиту.
1. Допит з використанням асоціативних зв’язків. Уявлення, що виникають в свідомості потерпілого у зв’язку із сприйнятими подіями, вступають між собою в певні зв’язки, які носять назву асоціативних. Тому пригадування одного факту може викликати пригадування пов’язаних з ним фактів – попередніх, супутніх, наступних, близьких або контрастуючи з ним. З метою стимулювання таких зв’язків слідчий задає допитуваному питання, що відносяться не безпосередньо до предмету допиту, а до суміжним з ним фактів, допомагає встановити спочатку їх, а потім, за асоціацією з суміжними фактами, пригадується і безпосередньо важливі для справи факти.
2. Допит на місці. Це різновид допиту з використанням асоціативних зв’язків, коли їх пригадуванню сприяє не питання, яке задає слідчий, а повторне сприйняття допитуваним тієї обстановки, в якій тривала розслідувана подія. Допит на місці не слід плутати с іншою слідчою дією – перевіркою та уточненням показань на місці. Допит на місці – це звичайний допит, що проводиться не в кабінеті слідчого і не за місцезнаходженням потерпілого, а на місці події. Метою такого допиту є лише отримання показань, як і при допиті за інших умов: при цьому місце допиту слідчим не оглядається і показання не співставляються з обстановкою на місці. Схожим з допитом на місці прийомом стимуляції асоціативних зв’язків є пред’явлення для повторного сприйняття допитуваному тих чи інших предметів, що пов’язані з обставинами, які цікавлять слідство. Такі предмети можуть виявитися своєрідними стимуляторами при пригадуванні забутого: їх вигляд викликає пов’язані з ними у пам’яті допитуваного асоціації, які і сприяють пригадуванню фактів. Цим же цілям можуть слугувати графічні зображення допитуваним за пропозицією слідчого певної ситуації, наприклад схема розташування учасників події чи зображення якого-небудь об’єкта. Сам процес виготовлення такого графічного зображення – схеми, плану, малюнка – може сприяти стимуляції потрібних асоціативних зв’язків.
3. Повторний допит по обмеженому колу обставин. При повторному відтворенні показань допитуваний може згадати пропущені або забуті ним при першому допиті факти. Психологічно це пояснюється явищем ремінісценції, під я ким в психології розуміють явище посилення в пам’яті нових смислових зв’язків при відстроченому відтворенні. Асоціативні зв’язки можуть бути використані і в тих випадках, коли потерпілий дає на допиті неправдиві показання, добросовісно помиляючись та щиро вважаючи, що він говорить правду. Такі помилки можуть бути наслідком дефектів процесу формування показань: результатом впливу об’єктивних та суб’єктивних факторів, в том числі впливу інших осіб, власних переживань, фантазій. Слідчий повинен всі ці «нашарування» від істинно сприйнятих, спробувати усунути причини викривлення істини та відновити в уявленні допитуваного подій в тому вигляді, в якому вона мала місце в дійсності. Цим цілям і слугують викладені прийоми допиту з використанням асоціативних зв’язків. Окрім цього можуть бути використані і такі засоби, як ознайомлення допитуваного в необхідних межах з показаннями інших осіб щодо тих самих обставин тощо.
4. ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПОТЕРПІЛИХ
4.1 Допит неповнолітнього потерпілого (ст. 168, 171 КПК)
Допит неповнолітнього потерпілого віком до 14 років , а за розсудом слідчого – віком до 16-ти років, проводиться за правилами ст. 167 КПК в присутності педагога, а при необхідності лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього.
Участь педагога є обов’язковою лише при допиті свідка віком до 14 років. В інших випадках – якщо потерпілий відстав у своєму розумовому розвитку і з ним важко встановити психологічний контакт. Присутність лікаря при допиті неповнолітнього потерпілого віком до 16-ти років може бути визначена слідчим необхідною в разі відсталості у фізичному чи розумовому розвитку допитуваного, його хворобливості.
Присутність батька, матері чи іншого законного представника може сприяти захисту законних інтересів потерпілого, встановленню з ним контакту і отримання повних і правдивих показань. До початку допиту зазначеним вище особам роз’яснюється їх обов’язок бути присутніми при допиті, а також право викладати свої зауваження із дозволу слідчого і задавати потерпілому запитання, які будуть занесені до протоколу допиту. Слідчий вправі відвести поставлене запитання, але відведене запитання повинно бути занесено до протоколу.
Перед допитом слідчий може порадитись з педагогом, лікарем, законним представником з приводу тактики ведення допиту, формування і послідовності постановки запитань неповнолітньому, які питання доцільно ставити їм самим.
Свідкові чи потерпілому що не досягли 16-ти річного віку, роз’яснюється його обов’язок говорити тільки правду, але про кримінальну відповідальність він не попереджається. При допиті неповнолітнього свідка чи потерпілого слід врахувати, що, як правило, він легше, ніж дорослий, піддається навіюванню, схильний до фантазування і швидше втомлюється, стає неуважним. Через це його допит не повинен бути дуже тривалим, іноді необхідні перерви в допиті. Показання при допиті неповнолітнього свідка чи потерпілого слід записувати в протоколі простими і зрозумілими йому реченнями, з урахуванням особливостей його мови. Доцільно застосувати стенографування, звукозапис чи відеозапис.
4.2 Допит німого або глухого потерпілого
Допит німого або глухого свідка чи потерпілого проводиться за правилами ст. 167 КПК з участю особи, яка його розуміє. Про участь цієї особи в допиті свідка зазначається в протоколі.
Особа, яка розуміє знаки глухого або німого за своїм процесуальним становищем прирівнюється до перекладача (ч. 1 ст. 128 КПК). Якщо глухий або німий читає і пише, слідчий з власної ініціативи на його прохання може поставити запитання письмово і він у присутності слідчого і особи, яка його розуміє, може написати в протоколі свої показання власноручно.
5. ФІКСАЦІЯ ТА СПОСОБИ ПЕРЕВІРКИ ПОКАЗАНЬ ПОТЕРПІЛОГО
Про допит свідка і потерпілого складається, з додержанням загальних правил складання протоколу слідчої дії, передбачених в ст. 85 КПК, протокол допиту. Крім того в протоколі допиту вказується: прізвище, ім’я та по батькові потерпілого, його вік, громадянство, національність, освіта, місце роботи, рід занять і посада, місце проживання, а також відомості про його стосунки з обвинувачуваним, і свідка з потерпілим. Анкетні дані записуються за паспортом або іншим документом що посвідчує особу.
У протоколі зазначається, що потерпілому роз’яснені його права і обов’язки, та відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань. Показання потерпілого та відповіді на поставлені йому запитання викладаються в першій особі і по можливості дослівно.
Потерпілому, коли він про це просить, може бути надана можливість особисто написати свої показання в присутності слідчого, про що зазначається у протоколі. По закінченню допиту слідчий пред’являє потерпілому протокол для прочитання. За проханням потерпілого, протокол може бути йому прочитаний слідчим. Потерпілий та особи, що були присутні при допиті мають право просити про внесення до протоколу доповнень і поправок, які заносяться слідчим до протоколу.
Протокол підписує потерпілий, слідчий і особи що були присутні при допиті. Якщо протокол написаний на декількох сторінках потерпілий підписує кожну сторінку окремо.
Після підписання протоколу допиту слідча дія вважається процесуально завершеною. Але робота слідчого у зв’язку з даною слідчою дією на цьому не закінчується. Необхідно ще перевірити показання, та їх оцінити. Перевірка показань свідка чи потерпілого проводиться різними способами, але основним з них є:
1. Дослідження показань як по суті, так і по формі самого допиту
2. Порівняння показань з фактами, які були раніше відомі
3. Додатковий збір доказів.
Перевірка показань – процес незамінний, він проводиться, як правило, не одним яким-небудь вказаним вище способом, а проведенням цілого комплексу слідчих дій та здійснюється на протязі всього розслідування справи. На ряду з перевіркою показань потерпілих, необхідно також і оцінити їх. Тобто встановити їх відношення до розслідуваного злочину, їх допустимість , достовірність та значимість.
5. ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОГО ДОПИТУ ПОТЕРПІЛОГО
Судовий допит потерпілого має ряд особливостей на відміну від допиту потерпілого на досудовому слідстві. А саме :
1. На цій стадії суд (суддя), виходячи із завдання забезпечити повний, різнобічний та об’єктивний розгляд справи, може вносити будь-які зміни, які направлені як на доповнення, так і на зменшення списку осіб, які підлягають виклику до судового засідання.
2. Перед дачею потерпілим показань головуючий встановлює його особу, роз’яснює його права та обов’язки та попереджає про можливе настання кримінальної відповідальності.
3. Спочатку дописується потерпілий, потім свідки. Потерпілий спочатку розповідають усе йому відоме по цій справі. Після цього допитують прокурор, громадський обвинувач, потерпілий, цивільний позивач, захисник, громадський захисник, підсудний, суддя та народні засідателі.
4. Суд протягом усього допиту потерпілого учасниками судового розгляду має право ставити йому запитання для уточнення і доповнення відповідей.
5. Потерпілий дає показання тільки усно.
6. Для забезпечення безпеки потерпілого суд може допитати його з використанням технічних засобів з іншого приміщення, у тому числі за межами приміщення суду.
7. Коли існує загроза ідентифікації голосу потерпілого, допит може супроводжуватися створення акустичних перешкод.
8. На судовому засіданні можуть бути показання оголошені потерпілого дані ним під час дізнання, або досудового слідства.
Висновки
При написанні даної курсової роботи, я опрацював достатню кількість літератури та дійшов висновку, що така слідча дія як допит потерпілого є одним з найбільш поширених способів збирання доказової інформації. Це пояснюється тим, що саме потерпілий, як правило володіє найбільш повною та важливою для слідства інформацією, оскільки часто він є безпосереднім учасником події злочину. Допит потерпілого є дуже важливим, бо, як правило, саме з нього починається процес збирання доказів, та саме потерпілий безпосередньо стикається з фактом вчинення злочину. Тому слідчий має отримати від потерпілого важливі свідчення про характер злочину.
Допит потерпілого – це, за своєю природою, процес передачі інформації від цієї особи слідчому. I саме слідчий повинен при допиті бути активним, тобто враховуючи особу потерпілого, готуватися до допиту, планувати його, вибирати необхідні тактичні прийоми, але все це з суворим дотриманням норм Закону.
Тема даної курсової роботи є без сумніву актуальною в сучасній науці криміналістики. Питання про застосування неправильних методів розслідування є одним з головних проблем практики і, відповідно, науки, тому що показання в такому випадку не будуть мати доказового значення. Тому, ми сподіваємось, що наша робота внесе свій внесок у розробку нових тактичних засобів допиту потерпілого, покращить ефективність допиту та, зрештою, сприятиме кращому розкриттю злочинів.
Список використаної літератури
Нормативні джерела
1. Конституція України;
2. Кримінальний кодекс України;
3. Кримінально-процесуальний кодекс України;
4. 3акон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.
Наукова література
5. Назаров В.В., Омелянинко Г.М. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. – Вид.2-ге, доп. і переробл. – К.: Атіка, 2007. – 584 с.
6. Криміналістика: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Ю.Шепітька. – 3-тє вид., переробл. і допов. – К.: Концерн Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 736 с.
7. А.Н. Васильев, Л.М. Корнеева. Тактика допроса при расследовании преступления М.; 1970.
8. Бахін В.П., Весельський В.К. Тактика допиту. – К., 1997.
6. В. Алексеев, А. Байков. Проверка и оценка судом показаний свидетеля. "Сов. юстиция", 1968г, №1
7. Гончаров В.И. Использование звукозаписи, фотографии и киносъемки в уголовном судопроизводстве. – К., 1980.
8. Гурджі Ю.О. Проблеми правового становища жертви в кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. – 1999. - №4 – С.42-45.
9. Дулов А.В. Судебная психология. – Минск, 1970.
10. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: вибрані твори. – К: Юрінком Інтер, 1999.
11. Салтевський М. В., Лукашевич В. Г., Глибко В. Г. Научно-справочное пособие по криминалистике. -Киев, 1994.
12. Тертишник В.Н. Уголовный процесс, Харьков, 1999г.
13. Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України\ // Право України. – 1999. - №1. Охрана прав потерпевших и сведетелей по уголовным делам. – М., 1999.
14. Юридична енциклопедія. – К., 1998.
|