Контрольная работа: Сутність поняття "темперамент" в диференціальній психології

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Інститут післядипломної освіти

Диференціальна психологія та психофізіологія

КОНТРОЛЬНА РОБОТА НА ТЕМУ

Сутність поняття «темперамент» в диференціальній психології

Робота студента групи 210/32

Покотило

Спеціальність: психологія

м. Київ 2011р.

ВСТУП

З усіх проблем, з якими зіштовхувалися люди в ході історії людства, ймовірно, найбільш заплутаною є загадка самої людської природи. У яких тільки напрямках не велися пошуки, безліч різних концепцій було висунуто, але ясна та точна відповідь дотепер вислизає від нас.

Істотні труднощі полягають у тому, що між нами дуже багато розходжень.

Відомо, наскільки велике різноманіття людей, як багатоликі й іноді значні індивідуальні їхні якості. Серед всіх людей на планеті не існує двох зовсім однакових, двох однотипних індивідуальностей. Ці величезні розходження ускладнюють, якщо не роблять взагалі неможливим, вирішення задачі по встановленню того загального, що поєднує представників людської раси.

Особистісний розвиток людини відбувається протягом усього життя. Особистість є одним з тих феноменів, що рідко витлумачуються однаково двома різними авторами. Усі визначення особистості так чи інакше обумовлюються двома протилежними поглядами на її розвиток. З погляду одних, кожна особистість формується і розвивається відповідно до її вроджених якостей здібностей, а соціальне оточення при цьому грає дуже незначну роль.

З іншої точки зору цілком відкидаються вроджені внутрішні риси і здібності особистості, вважаючи, що особистість – це деякий продукт, цілком сформований в ході соціального розвитку. Очевидно, що це лише різні точки зору на процес формування особистості. Незважаючи на численні понятійні й інші розходження, що існують між ними майже всі психологічні теорії особистості єдині в одному: особистістю стає в процесі свого життя. Це фактично означає визнання того, що особистісні якості і властивості людини здобуваються на основі генетичних здібностей шляхом розвитку.

Особистісне зростання обумовлено безліччю зовнішніх і внутрішніх факторів: приналежність до визначеної культури, соціально-економічному класу й унікального для кожного сімейного середовища. З іншого боку, внутрішні детермінанти включають генетичні, біологічні і фізичні фактори.

Предметом цього дослідження є загально прийняті теорії темпераменту під впливом біологічних факторів, зокрема генів, та міра їх впливу на індивідуально-психологічні особливості людини.

Метою роботи є аналіз впливу цих факторів на розвиток особистості. З теми, мети і змісту роботи випливають нижче наведені задачі:

визначити вплив на розвиток темпераменту людини таких біологічних факторів як гени через спадковість уроджених особливостей із застосуванням генеалогічного методу аналізу родословних ;

у ході теоретичного аналізу психологічної літератури по темі роботи спробувати з'ясувати, які ж фактори роблять більш вагомий вплив на формування особистості: біологічні чи особливості її соціального досвіду.

1. Сутність поняття “темперамент” в диференціальній психології

Коли говорять про темперамент, то мають на увазі багато психічних розбіжностей між людьми - по глибині, інтенсивності, стійкості емоцій, емоційної вразливості, темпу, енергійності дій і інші динамічні, індивідуально-стійкі особливості психічного життя, поводження і діяльності. Однак при всім різноманітті підходів до питання визнається, що темперамент біологічний фундамент, на якому формується особистість як соціальна істота[1] . Він відбиває динамічні аспекти поводження, переважно вродженого характеру, тому властивості темпераменту найбільш стійкі і постійні в порівнянні з іншими психічним особливостями людини. Найбільш специфічна особливість темпераменту полягає в тім, що різні його властивості не випадково сполучаться один з одним, а закономірно пов'язуючись між собою, утворюючи визначену організацію, структуру, що характеризує типи темпераменту.

Отже, під темпераментом варто розуміти індивідуально своєрідні властивості психіки, що визначають динаміку психічної діяльності людини, що однаково виявляючись у різноманітній діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотивів, залишаються постійними в зрілому віці і у взаємозв'язку характеризують тип темпераменту.

До властивостей темпераменту відносяться індивідуальні особливості, що:

- регулюють динаміку психічної діяльності в цілому;

- характеризують особливості динаміки окремих психічних процесів;

- мають стійкий і постійний характер і зберігаються в розвитку протягом тривалого часу;

- знаходяться в строго закономірному співвідношенні, що характеризує тип темпераменту;

- однозначно обумовлені загальним типом нервової системи.

Користуючись визначеними ознаками, можна з достатньою визначеністю відрізнити властивості темпераменту від всіх інших психічних властивостей особистості.

Основні компоненти темпераменту

Аналіз внутрішньої структури темпераменту має певні труднощі, обумовлені відсутністю в темпераменті єдиного змісту і єдиної системи зовнішніх проявів. Спроби такого аналізу приводять до виділення трьох головних, ведучих, компонентів темпераменту, що відносяться до сфер загальної активності індивіда, його моторики і його емоційності. Кожний з цих компонентів, у свою чергу, має досить складну багатомірну побудову і різні форми психологічних проявів.

Особливе значення в структурі темпераменту має загальна психічна активність індивіда. Сутність психічної активності полягає в прагненні особистості до самовираження, ефективному освоєнні і перетворенні зовнішньої дійсності. Звичайно при цьому напрямок, якість і рівень реалізації цих тенденцій визначається іншими особливостями особистості: її інтелектуальними і характерологичними особливостями, комплексом її відносин і мотивів. Ступінь активності поширюється від млявості, інертності і пасивного споглядання на одному полюсі до вищого ступеня енергії, могутньої стрімкості дій і постійного підйому - на іншому.

До наведених якостей першого компоненту темпераменту, приєднується інша група якостей, що складає другий - руховий, або моторний компонент - функції рухового (і спеціального мовного апарата). Серед динамічних якостей рухового компонента варто виділити такі, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда і ряд інших ознак м'язового руху. Сукупність особливостей м'язової і мовної моторики складає ту грань темпераменту, що легше інших піддається спостереженню й оцінці і тому часто є основою для судження про темперамент їхнього носія.

Третім основним компонентом темпераменту є “емоційність“, що представляє собою великий комплекс властивостей і якостей, які характеризують особливості виникнення, протікання і припинення різноманітних почуттів, афектів і настроїв. У порівнянні з іншими складовими частинами темпераменту цей компонент найбільш складний і володіє розгалуженою власною структурою. Як основні характеристики емоційності виділяють вразливість, імпульсивність і емоційну лабільність. Вразливість виражає афективну сприйнятливість суб'єкта, чуйність його до емоційних впливів, здатність його знайти ґрунт для емоційної реакції там, де для інших такого ґрунту не існує. Терміном “імпульсивність” позначається швидкість, з яким емоція стає спонукальною силою вчинків і дій без їхнього попереднього обмірковування і свідомого рішення виконати їх. Під емоційною лабільністю звичайно приймається швидкість, з яким припиняється даний емоційний стан або відбувається зміна одного переживання іншим.

Основні компоненти темпераменту утворюють в актах людської поведінки своєрідну єдність спонукання, дії і переживання, що дозволяє говорити про цілісність проявів темпераменту і дає можливість відносно чітко обмежити темперамент від інших психічних утворень особистості - її спрямованості, характеру, здібностей і ін.

З історії вчень про типи темпераменту

Творцем вчення про темпераменти вважається давньогрецький лікар Гіппократ (V в. до н.е.). Він стверджував, що люди розрізняються співвідношенням 4 основних “соків” життя, - крові, флегми, жовтій жовчі і чорній жовчі. Виходячи з цієї думки самий знаменитий після Гіппократа лікар античності Клавдій Гален (II в. до н.е.) розробив першу типологію темпераментів, яку виклав у трактаті “De temperamentum”. Там тип темпераменту залежить від переваги в організмі одного із соків. Їм були виділені темпераменти, які і в наш час користуються широкою популярністю: сангвініка (від лат. sanguis - “кров”), флегматика (від гречок. - phlegma - “флегма”), холерика (від греч. chole - ”жовч”), і меланхоліка (від греч. melas chole - “чорна жовч”). Ця фантастична концепція мала величезний вплив на вчених протягом багатьох сторіч.

З найдавніших часів, спостерігаючи розмаїття поведінки, людство намагалося їх якось впорядковувати. Так виникли всілякі типології темпераментів. Найбільший інтерес представляють ті з них, де властивості темпераменту, що розуміються як спадкоємними або уродженими, пов'язувалися з індивідуальними розходженнями в особливостях статури. Ці типології одержали назву КОНСТИТУЦІЙНИХ ТИПОЛОГІЙ.

Так найбільше поширення одержала типологія, запропонована Е. Кречмером, що у 1921 р. опублікував свою знамениту роботу “Будова тіла і характер”. Головна його ідея полягала в тім, що люди з визначеним типом конституції мають визначені психічні особливості. Кречмером було проведено безліч вимірів частин тіла, що дозволило йому виділити 4 конституціональних типи:

ЛЕПТОСОМАТИК - характеризується тендітною статурою високим ростом, плоскою грудною кліткою. Плечі вузькі, нижні кінцівки - довгі і худі.

ПІКНІК - людина з вираженою жировою тканиною, надмірно гладкий, характеризується малим або середнім ростом, що розпливається тулубом з великим животом і круглою головою на короткій шиї.

АТЛЕТИК - людина з розвитий мускулатурою, міцним статурою, характерний високий або середній ріст, широкі плечі, вузькі стегна.

ДИСПЛАСТИК - люди безформної, неправильної побудови. Індивіди цього типу характеризуються різними деформаціями статури (наприклад, надмірний ріст, непропорційна статура).

З названими типами побудови тіла Кречмер співвідносить 3 виділених типи темпераменту, що він називає: шизотимик, іксотимик і циклотимик. Шизотимик має астенічну статуру, він замкнутий, схильний до коливань емоцій, упертий, малоподатливий до зміни установок і поглядів, в роботі пристосовується до оточення. На відміну від його іксотимик має атлетичну статуру. Це спокійна людина зі стриманими жестами і мімікою, з невисокою гнучкістю мислення, часто дріб'язковий. Пікничну статуру має циклотимик, його емоції коливаються між радістю і сумом, він легко контактує з людьми і реалістичний у поглядах.

Теорія Кречмера була дуже поширена в Європі, а в США мала популярність концепція темпераменту У.Шелдона, сформульована в 40-х роках минулого сторіччя. В основі поглядів Шелдона також лежить припущення про те, що тіло і темперамент - це 2 параметри людини, зв'язаних між собою. Структура тіла визначає темперамент, що є його функцією. У.Шелдон виходив з гіпотези про існування основних типів статури, описуючи які він запозичав терміни з ембріології. Їм виділені 3 типи:

1. ЕНДОМОРФНИЙ (з ендодермы утворяться переважно внутрішні органи);

2. МЕЗОМОРФНИЙ (з мезодерми утвориться м'язова тканина);

3. ЕКТОМОРФНИЙ (з ектодермы розвивається шкіра і нервова тканина).

При цьому людям з ендоморфным типом властива відносно слабка статура з надлишком жирової тканини; мезаморфному типу властиво мати струнке і міцне тіло, велику фізичну стійкість і силу; а ектоморфному - тендітний організм, плоску грудну клітку, довгі тонкі кінцівки зі слабкою мускулатурою.

По У. Шелдону, цим типам статур відповідають визначені типи темпераментів, названі їм у залежності від функцій визначених органів тіла: висцетрония (лат. Viscera - “внутрішності”), соматонія (греч. soma - “тіло”) і церебротония (лат. cerebrum - “мозок”).

У психологічній науці більшість конституційних концепцій стало об'єктом гострої критики. Основний недолік подібних теорій полягає в тому, що в них недооцінюється, а іноді просто відкрито ігнорується роль середовища і соціальних умов у формуванні психічних властивостей індивіда.

Властивості темпераменту, наприклад, соціалізація харчової потреби, любов до компаній і дружніх виливів, терпимість і відсутність жалю, не можна вважати спадкоємними властивостями того ж порядку, що і статура. Відомо, що такі властивості, виникаючи на основі визначених анатомофізіологічних особливостей індивіда, формуються під впливом виховання і суспільного середовища.

Насправді, давно відома залежність протікання психічних процесів і поводження людини від функціонування нервової системи, що виконує домінуючу і керуючу роль в організмі. Теорія зв'язку деяких загальних властивостей нервових процесів з типами темпераменту була запропонована Павловим і одержала розвиток і експериментальне підтвердження в роботах його послідовників.

Вчення І.П. Павлова про темперамент

Іван Петрович Павлов, вивчаючи особливості вироблення умовних рефлексів у собак, звернув увагу на індивідуальні розходження в їхньому поводженні й у протіканні умовнорефлекторної діяльності. Ці розходження виявлялися насамперед у таких аспектах поводження, як швидкість і точність утворення умовних рефлексів, а також в особливостях їхнього загасання. Ця обставина дала можливість Павлову висунути гіпотезу про те, що вони не можуть бути пояснені тільки розмаїтістю експериментальних ситуацій і що в їхній основі лежать деякі фундаментальні властивості нервових процесів - порушення і гальмування. До цих властивостей відносяться сила порушення і гальмування, їхня урівноваженість і рухливість.

Павлов, розрізняв силу уяви і силу гальмуванню, вважаючи їх двома незалежними властивостями нервової системи.

Сила порушення відбиває працездатність нервової клітки. Вона виявляється у функціональній витривалості, тобто в здатності витримувати тривале або короткочасне, але сильне порушення, не переходячи при цьому в протилежний стан гальмування.

Сила гальмування розуміється як функціональна працездатність нервової системи при реалізації гальмування і виявляється в здатності до утворення різних гальмових умовних реакцій, таких, як вгасання і диференціювання.

Урівноваженість - рівновага процесів порушення і гальмування. Відношення сили обох процесів вирішує, чи є даний індивід урівноважена або неврівноваженим, коли сила одного процесу перевершує силу іншого.

Рухливість нервових процесів - виявляється у швидкості переходу одного нервового процесу в іншій. Рухливість нервових процесів виявляється в здатності до зміни поводження відповідно до мінливих умов життя. Мірою цієї властивості нервової системи є швидкість переходу від однієї дії до іншого, від пасивного стану до активного, і навпаки.

Інертність - протилежність рухливості. Нервова система тим більше інертна, чим більше часу або зусиль потрібно, щоб перейти від одного процесу до іншого.

Виділені І.П.Павловим властивості нервових процесів утворять визначені системи, комбінації, що на його думку, утворять так називаний тип нервової системи, або тип вищої нервової діяльності. Він складається з характерної для окремих індивідів сукупності основних властивостей нервової системи - сили, урівноваженості і рухливості процесів, розрізняючи сильні і слабкі типи. Подальшою підставою розподілу служить урівноваженість нервових процесів, але тільки для сильних типів, що поділяються на урівноважений і неврівноважених, при цьому неврівноважений тип характеризується перевагою порушення над гальмуванням. Сильні урівноважені типи поділяються на рухливі і інертні, коли підставою розподілу є рухливість нервових процесів.

Виділені І.П. Павловим типи нервової системи не тільки по кількості, але і по основних характеристиках відповідають 4 класичним типам темпераменту:

1. сильний, урівноважений, рухливий - сангвінік ;

2. сильний, урівноважений, інертний - флегматик;

3. сильний, неврівноважений тип з перевагою порушення - холерик;

4. слабкий тип - меланхолік.

Павлов розумів тип нервової системи як уроджений, відносно слабко підданий змінам під впливом оточення і виховання. На думку Павлова, властивості нервової системи утворять фізіологічну основу темпераменту, що є психічним проявом типу нервової системи. Типи нервової системи, встановлені в дослідженнях на тваринах Павлов запропонував поширити і на людей.

В даний час у науці накопичена безліч фактів про властивості нервової системи і в міру їхнього нагромадження дослідники додають усе менше значення типам нервової системи, тим більше магічному числу (4), що фігурує майже у всіх роботах Павлова про темперамент. Насамперед, підкреслюється значення досліджень окремих фундаментальних властивостей нервової системи, у той час як проблема поділу на типи відступає на другий план. Оскільки типи утворяться з комбінацій зазначених властивостей, лише більш глибоке пізнання останніх може забезпечити розуміння і здійснення типологій.

Однак безсумнівно, що кожна людина має цілком визначений тип нервової системи, прояв якого, тобто особливості темпераменту, складають важливу сторону індивідуально психологічних розходжень.

Типи темпераментів та їх психологічна характеристика

Під темпераментом також варто розуміти індивідуально своєрідні властивості психіки, що визначають динаміку психічної діяльності людини, що однаково виявляються в різноманітній діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотивів, залишаються постійними в зрілому віці й у своєму взаємному зв'язку характеризують тип темпераменту. Конкретні прояви типу темпераменту різноманітні. Вони не тільки помітні в зовнішній манері поводження, але немов пронизують усі сторони психіки, істотно виявляючись у пізнавальній діяльності, сфері почуттів, спонукання і діях людини, а також у характері розумової роботи, особливостях мови і т.п.

В даний час наука має у своєму розпорядженні достатню кількість фактів, щоб дати повну психологічну характеристику всіх типів темпераменту по визначеній стрункій програмі. Однак для складання психологічної характеристики традиційних 4 типів звичайно виділяють наступні основні властивості темпераменту:

Сензитивність визначається тим, яка найменша сила зовнішніх впливів, необхідна для виникнення якої-небудь психічної реакції людини, і яка швидкість виникнення цієї реакції.

Реактивність характеризується ступенем мимовільності реакцій на зовнішні або внутрішні впливів однакової сили (критичне зауваження, образливе слово, різкий тон - навіть звук).

Активність свідчить про те, наскільки інтенсивно (енергійно людина впливає на зовнішній світ і переборює перешкоди в досягненні цілей (наполегливість, цілеспрямованість, зосередження уваги).

Співвідношення реактивності й активності визначає, від чого в більшому ступені заздрості діяльність людини: від випадкових зовнішніх або внутрішніх обставин, настрої, випадкові події або від цілей, намірів, переконань.

Пластичність і ригідність свідчать, наскільки легко і гнучко пристосовується людина до зовнішніх впливів (пластичність).

Екстраверсія, інтраверсія визначає, від чого переважно залежать реакції і діяльність людини - від зовнішніх вражень, що виникають у даний момент (екстраверт), або від образів, представлень і думок, зв'язаних з минулим і майбутнім (інтроверт).

З огляду на всі перераховані властивості Я.Стреляу дає наступні психологічні характеристики основних класичних типів темпераменту:

САНГВІНІК. Людина з підвищеною реактивністю, але при цьому активність і реактивність у нього урівноважені. Він жваво, збуджено відгукується на усе, що залучає його увагу, має живу міміку і виразні рухи. З-за незначного приводу він регоче, а несуттєвий факт може його розсердити. По його особі легко угадати його настрій, відношення до предмета або людини. У нього високий поріг чутливості, тому він не зауважує дуже слабких звуків і світлових подразників. Володіючи підвищеною активністю і будучи дуже енергійним і працездатним, він активно приймається за нову справу і може довго працювати не стомлюючись. Здатний швидко зосередиться, дисциплінований, при бажанні може стримувати прояв своїх почуттів і мимовільні реакції. Йому властиві швидкі рухи, гнучкість розуму, спритність. швидкий темп мови, швидке включення в нову роботу. Висока пластичність виявляється в мінливості почуттів, настроїв, інтересів і прагнень. Сангвінік легко сходиться з новими людьми, швидко звикає до нових вимог і обстановки. Без зусиль не тільки переключається з однієї роботи на іншу, але і переучується, опановуючи нові навички. Як правило він у більшому ступені відгукується на зовнішні враження, чим на суб'єктивні образи і представлення про минуле і майбутнє, екстраверт.

У сангвініка почуття легко виникають, легко змінюються. Легкість з якою у сангвініка утворяться і переробляються нові тимчасові зв'язки, велика рухливість стереотипу, відбиває також у розумовій рухливості сангвініків, виявляють деяку схильність до нестійкості.

ХОЛЕРИК. Як і сангвінік відрізняється малою чутливістю, високою реактивністю й активністю. Але у холерика реактивність явно переважає над активністю, тому він неприборканий, нестриманий, нетерплячий. Запальний. Він менш пластичний і більш інертний чим сангвінік. Звідси - велика стійкість прагнень і інтересів, велика наполегливість, можливі утруднення в переключенні уваги, він скоріше екстраверт.

ФЛЕГМАТИК має високу активність, що значно переважає над малою реактивністю, малою чутливістю й емоційністю. Його важко розсмішити і засмутити - коли навколо голосно сміються, він може залишатися незворушним. При великих неприємностях залишається спокійним. Звичайно в нього бідна міміка, рухи невиразні й уповільнені, так само, як мова. Він нешвидкий, із працею переключає увагу і пристосовується до нової обстановки, повільно перебудовує навички і звички. При цьому він енергійний і працездатний. Відрізняється терплячістю, витримкою, самовладанням. Як правило, він важко сходиться з новими людьми, слабко відгукується на зовнішні враження, інтроверт.

Недоліком флегматика є його інертність, малорухомість. Інертність позначається і на відсталості його стереотипів, труднощі його перебудови. Однак ця якість, інертність, має і позитивне значення, сприяє обґрунтованості сталості особистості.

МЕЛАНХОЛІК. Людина з високою чутливістю і малою реактивністю. Підвищена чутливість при великій інертності приводить до того, що незначний привід може викликати в нього сльози, він надмірно уразливий, болісно чуттєвий. Міміка і рухи його невиразні, голос тихий, рухи бідні. Звичайно він невпевнений у собі, боязкий, найменші труднощі змушують його опускати руки. Меланхолік неенергійний, ненаполегливий, легко стомлюється і мало працездатний. Йому властиве відволікання і хитлива увага, уповільнений темп усіх психічних процесів. Більшість меланхоліків - інтроверти.

Меланхолік соромливий, нерішучий, боязкий. Однак у спокійній звичній обстановці меланхолік може успішно справлятися з життєвими задачами.

Можна вважати уже твердо установленим, що тип темпераменту в людини уроджений, а від яких саме властивостей його уродженої організації він залежить, ще до кінця не з'ясовано.

темперамент ген людина психогенетика

2. Міра впливу генів на індивідуально-психологічні особливості людини

Генетичний аспект психологічної характеристики особистості визначає рівень її розвитку як цілісної системи якостей, здібностей. Весь період життя людини, тобто онтогенез, супроводжується безперервними змінами в її психіці, які визначають розвиток особистості. Кожний момент життєвого шляху виявляється у певному рівні розвитку властивостей, здібностей людини. Хоча здібності не з'являються на порожньому місці. В основі їх розвитку лежать певні природжені особливості людини, її задатки.

Людина народжується з певними генетичними, анатомо-фізіологічними особливостями, на грунті яких за певних соціальних умов у процесі діяльності та спілкування формуються здібності особистості. При цьому анатомо-фізіологічні особливості, як і здібності, змінюються, проходячи певний віковий розвиток. Тому задатки можна розглядати і як вихідний анатомо-фізіологічний момент розвитку здібностей, і як анатомо-фізіологічний віковий фактор становлення та прояву здібностей особистості на всіх етапах її життєвого шляху[2] .

Отже, генетичний аспект особистості є одним із головних її параметрів, базовим виміром, що має складну диференційно-інтегративну характеристику. З одного боку, властивості, здібності особистості визначаються тим, яке місце серед соціально-психолого-індивідуальних властивостей і діяльнісних компонентів вони займають. З іншого - кожна з властивостей і здібностей, маючи свою якісну та кількісну характеристику, є результатом вікового розвитку особистості. Вихідний пункт цього розвитку утворюють парціальні (що відносяться до окремих органів і функцій) та загальні (притаманні всьому індивіду) задатки, тобто генетичні (спадкові і природжені) анатомофізіологічні передумови їх становлення в процесі діяльності та поведінки, навчання і виховання, самонавчання й само виховання, творчості і самотворення.

Особистості притаманні певні рівні розвитку властивостей і здібностей, конкретний цілісний «профіль» розвитку, інакше кажучи - неповторна індивідуальність. Можна сказати, що задатки і здібності являють собою крайні полюси генетичного виміру особистості, але утворюють єдиний психогенетичний сплав.

Психогенетика вивчає відносну роль факторів спадковості і середовища у формуванні індивідуально-психічних відмінностей людини, в тому числі і розумових здібностей. Генотип –– сума генів людини, які вона одержує від своїх батьків. В ході онтогенезу генотип виконує дві основні функції: 1) саме генотип робить всіх людей схожими один на одного. Оскільки всі люди належать до одного біологічного виду, вони мають деякі спільні видові особливості. До їх числа належать однакова для всіх будова тіла, прямоходіння, наявність провідної руки, здатність до мовленнєвої комунікації і вищих психічних функцій. Перераховані особливості виникли в результаті антропогенезу. Вони властиві всім здоровим людям і визначаються наявністю фонду незмінної консервативної спадковості. 2) Проте людська різноманітність настільки велика, що не можливо зустріти двох однакових людей (за виключенням однояйцевих близнюків). Ця різноманітність також в значній мірі може визначатися спадковістю, оскільки генотип людини містить унікальне, властиве тільки їй поєднання генів. За деякими даними число можливих комбінацій генів настільки велике, що на декілька порядків переважає число всіх людей, які жили до цих пір на Землі.

1. Психогенетика інтелекту

Проблема спадковості розумових здібностей по кількості досліджень займає центральне місце в психогенетиці. Об'єктом вивчення у більшості випадків служать показники інтелекту, які одержують за допомогою різних психометричних тестів. Психогенетика виходить з того, що рівень інтелекту, який відображається в тестових оцінках є функцією генотипу і середовища, що оточують людину з раннього дитинства. Існує багато досліджень спадковості показників інтелекту, і більшість з них дає результати, які співпадають, що свідчить про відносно великий вклад генотипу (генотипової дисперсії) у відмінності між людьми по показниках IQ. Ідеальними моделями в цьому випадку служить порівняння, по-перше, людей, які мають спільні гени, але різні життєві умови; по-друге, людей з різним набором генів, але з однаковими умовами середовища. Цим вимогам відповідають методи розлучених MZ близнюків і прийомних дітей. MZ близнюки, які виросли в однакових умовах, мають однаковий генотип, але різне середовище, тому по ступені їх внутрішньо парної схожості можна прямо судити про те, як впливає генотип на показники інтелекту. Якщо, незважаючи на різні умови життя, MZ близнюки проявляють високі показники внутрішьопарної схожості по інтелекту, значить, генотип відіграє вирішальну роль у формуванні інтелектуальних відмінностей, а впливи середовища незначні.

Прийомні діти, навпаки, мають різні генотипи, але однакові умови життя; тому встановлення ступеня внутрішньо парної схожості їх інтелектуальних показників дає можливість з іншої сторони підійти до оцінки ролі факторів середовища у формуванні інтелектуальних відмінностей.

2. Психогенетика окремих здібностей

Проблема спадкової обумовленості здібностей має в психогенетиці найдовшу історію. Перші подібні дослідження являють собою детальне вивчення родоводу людей з видатними здібностями в якій-небудь області (наука євгеніка). Ще в ХІХ ст англійський дослідник Френсіс Гальтон[3] першим поставив питання про роль спадковості в обдарованості і почав різносторонньо вивчати цю проблему. Аналізуючи сім'ї видатних людей, він виявив міжпоколінну спадковість високих розумових здібностей і таланту. Ф. Гальтон, а пізніше й інші дослідники провели генеалогічне вивчення сімей музикантів Баха, Моцарта, Бетховена, Пучіні, фізика Бернуллі, відомих воєнначальників, юристів, політиків та інших видатних людей. Систематичне вивчення сімей видатних особистостей показало, що серед їх родичів було багато талановитих людей, які досягли великих успіхів. Був навіть сформульований “закон фокусування спадковості”, за яким поява індивідів з дуже великими здібностями можлива лише у “здібних” сім'ях, які мають обдарованих людей хоча б в якійсь одній області. Випадки появи обдарованих людей у звичайних сім'ях за цим законом дуже рідкісні. Разом з тим неодноразово зверталась увага на те, що батьки багатьох видатних особистостей не проявляли високих здібностей, і що дуже талановиті люди навіть у “здібних” сім'ях з'являються не так часто.

3. Взаємодія генотипу і середовища

Генотипно-середовищний вплив проявляється в тому, що однакові умови середовища більш сприятливі для людей з одним генотипом і менш сприятливі для людей з іншим генотипом. Іншими словами, уявлення про генотипно-середовищний вплив дозволяє з'ясувати, в якій мірі результати середовищ них впливів залежать від генетичних відмінностей між людьми. Одним з видів взаємодії генотипу і середовища є так звані генотипно-середовищні кореляції. В онтогенезі генотип і середовище тісно пов’язані між собою. Дитина одержує від батьків не лише генетично обумовлені задатки яких-небудь здібностей, але і середовище, яке може сприяти їх інтенсивному розвитку або, навпаки, перешкоджати йому. Про генотипно-середовищні кореляції говорять в тих випадках, коли є відповідність деяких здібностей, обумовлених генотипом із середовищними умовами їх реалізації. Існує три типи кореляцій між генотипом і середовищем: 1) пасивний; 2) реактивний; 3) активний.

4. Генеалогічний метод (аналіз родословних).

Генеалогічний метод - дослідження подібності між родичами в різних поколіннях. Для цього необхідне точне знання ряду ознак прямих родичів по материнській і батьківській лініях і охоплення якнайширшого кола кровних родичів; можливо також використання даних по достатньому числу різних сімей, що дозволяє виявити схожість родоводів. Цей метод можна застосовувати головним чином в медичній генетиці та антропології. Однак подібність поколінь з психологічним ознаками може пояснюватися не тільки генетичною їх передачею, а й соціальною наступністю.

Генеалогічний метод полягає у вивченні родинного дерева на основі Менделєєвських[4] законів спадковості і допомагає встановити характер наслідування ознаки (домінанта чи рецесивна). Так встановлюється спадковість індивідуальних особливостей людини: рис обличчя, зросту, групи крові, розумового і психічного складу, а також деяких захворювань. Суть його в тому, щоб виявити в родоводах прояви патологічних ознак за допомогою прийомів клінічного обстеження із зазначенням типу родинних зв'язків між членами сімей.

У генеалогічному методі можна виділити 2 етапи - етап складання родоводів і етап використання генеалогічних даних для генетичного аналізу.

Складання родоводу починають з людини, яка була обстежена першою, його називають пробандом. Родовід повинен містити короткі відомості про кожного члена сім'ї із зазначенням його спорідненості по відношенню до пробанда. Представляють родовід графічно, використовуючи стандартні позначення (коло – для жінок; квадрат – для чоловіків). Покоління вказують римськими цифрами зверху вниз і ставлять їх зліва від родоводу. Арабськими цифрами позначають індивідів одного покоління послідовно зліва направо, при цьому брати і сестри або сібси, як їх називають у генетиці, розташовуються в порядку дати їх народження. Всі члени родоводу одного покоління розташовуються строго в один ряд і мають свій шифр (приклад родовід С.В.Ковалевської).

За даними про прояв патологій вивчаються властивості у членів родоводу за допомогою спеціальних методів генетико-математичного аналізу і вирішується задача встановлення спадкового характеру цих патологій. Якщо встановлено, що патологія має генетичну природу, то на наступному етапі вирішується задача встановлення типу успадкування. Тип успадкування при цьому встановлюється не по одному, а по групі родоводів.

При вивченні відмінностей між індивідами за будь-якою ознакою виникає питання про причинні фактори таких відмінностей. Тому в генетиці психічних захворювань широко використовується метод оцінки співвідносності вкладу генетичних та середовищних факторів у міжіндивідуальні відмінності до схильності того чи іншого захворювання. Цей метод заснований на припущенні, що фенотипічне (що спостерігається) значення ознаки у кожного індивіда є результатом впливу генотипу індивіда і тих умов середовища, в яких відбувається його розвиток. Однак у конкретної людини визначити це практично неможливо. Тому вводяться відповідні узагальнені показники для всіх людей, що дозволяють потім в середньому визначити співвідношення генетичного і середовищного впливу на окремого індивіда.

Вивчення генеалогічним методом сімей осіб, які страждають психічними хворобами, показало накопичення в них випадків психозів та аномалій особистості. Збільшення частоти випадків хвороби серед близьких родичів було встановлено для хворих на шизофренію, маніакально-депресивним психозом, епілепсію, деякими формами олігофренії. Таким чином, близькі родичі хворих психічним захворюванням мають підвищений ризик за аналогічною хворобою і практично можна виділяти: а) групи підвищеного ризику - діти, один з батьків яких хворий психічним захворюванням, а також сібси (брати, сестри), дизиготні близнюки і батьки хворих; б) групи найвищого ризику - діти двох хворих батьків і монозиготні близнюки,один з яких захворів. Рання діагностика, вчасна кваліфікована психіатрична допомога становлять суть профілактичних заходів щодо цього контингенту людей.

5. ВИСНОВОК

Отже, диференціальна психологія і фізіологія володіє усім знаряддям методології щодо розуміння оптимальних умови формування особи з метою максимального прояву всіх її можливостей, виходячи з її природних даних.

Психологія праці, мистецтва, навчання та виховання мають застосувати знання психологічних закономірностей особистості, індивідуальних відмінностей між людьми.

Індивідуальні властивості залежать від функціональних асиметрій, які накладають свій відбиток на особистість. Діяльність і поведінка людини зумовлюються не лише соціальними умовами життя, а й індивідуальними особливостями її психофізичної організації. Це виразно виявляється в темпераменті особистості. І хоча гіппократівська класифікація типів темпераментів дуже застаріла штука – вона все таки становить основу будь яких сучасних досліджень. І будь-яка діяльність (трудова, навчальна, ігрова) висуває вимоги не лише до знань і рівня розумового та емоційно-вольового розвитку особистості, а й до типологічних особливостей нервової системи, а отже до темпераменту людини.

Таким чином, стиль діяльності кожної людини значною мірою залежить від типу вищої нервової діяльності, що входить до структури її темпераменту.

6. Список використаної літератури

1. Айала Ф., Кайгер Дж. Современная генетика: В 3 т. М.: Мир, 1987

2. Либин А.В. Дифференциальная психология: На пересечении европейских, российских и американских традиций: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – 3-е изд. – М.: Смысл, Издательский центр «Академия», 2004.

3. Мерлин В.С. Очерк теории темперамента. – Пермь, 1964.

4. Малых С.Б., Егорова М.С., Мешкова Т.А. Основы психогенетики. М.: Эпидавр, 1998

5. Москаленко В. Д., Шахматова И. В., Гиндилис В. М. Медико-генетическое консультирование при шизофрении (методические рекомендации). — М.: Минздрав СССР, 1981

6. Небылицын В.Д. Основные свойства нервной системы. – М.: Педагогика, 1991.

7. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: ОГИЗ, 1946.

8. Русалов В.М. Предметный и коммуникативный аспекты темперамента человека // Психологический журнал. – 1989. – Т. 10. - № 1. – С. 10-21.

9. Равич-Щербо И.В., Марютина Т.М., Григоренко Е.Л. Психогенетика: Уч. для вузов. М.: Аспект Пресс, 1999 Роль среды и наследственности в формировании индивидуальности человека / Под ред. И.В. Равич-Щербо. М.: Педагогика, 1988

10. Теплов Б.М. Избранные труды: в 2 т. – М.: Педагогика, 1986.

[1] лат. t emperamentum - належне співвідношення рис від tempero - змішую в належному стані. Характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і станів. Темперамент- якість особистості, що сформувалося в особистому досвіді людини на основі генетичної обумовленості його типу нервової системи і значною мірою визначальний стиль його діяльності. Темперамент відноситься до біологічно обумовлених підструктур особистості. Розрізняють чотири основних типи темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік.

[2] На думку С. Л. Рубінішейна, розвиток здібностей у сукупності з задатками здійснюється у вигляді спіралі. Реалізація можливостей, які надають здібності одного рівня розвитку, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей більш високого рівня і т. д. Обдарованість людини визначається діапазоном нових можливостей, котрі відкриває реалізація наявних можливостей. Здібності людини - це внутрішні умови її розвитку, які формуються в сукупності з задатками під впливом зовнішніх умов у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем.

[3] Ф.Гальтон двоюрідний брат Ч.Дарвіна

[4] Дмитро Іванович Менделєєв народився 8 лютого 1834 року (за новим стилем) в Тобольську, помер 2 лютого 1907 року в Петербурзі. Найбільшою заслугою було відкриття в 1869 році Періодичного закону хімічних елементів, одного з основних законів природознавства, і створення на його основі періодичної системи елементів. Сучасне формулювання періодичного закону: властивості елементів (які у простих речовинах і з'єднаннях) знаходяться в періодичній залежності від заряду ядер їхніх атомів. «Політехнічний словник» (М., 1980)