Содержание
Арабські країни: основні тенденції розвитку
Суспільно-політичні орієнтири
Економічні перетворення
Міжарабські відносини
Близькосхідний конфлікт. Виникнення близькосхідної кризи. Палестинська війна (1948-1949)
Англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту (1956)
Створення Організації визволення Палестини
Арабо-ізраїльські війни 1967, 1973, 1982 pp.
Палестинська проблема на сучасному етапі
Єгипет. Боротьба за національну незалежність. Революція 1952 р.
Правління Г.А. Насера (1954-1970)
Правління А. Салата (1970-1981)
Правління X. Мубарака (з 1981 р.)
Арабські країни: основні тенденції розвитку
У даний період у світі нараховується 19 арабських країн, які поділяються на 3 групи: африканську (Алжир, Марокко, Мавританія, Туніс, Лівія, Судан), східносередземноморську (Єгипет, Сирія,Ліван, Йорданія, Ірак, Палестинська автономія), аравійську (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де проживає значна кількість арабського населення, іноді деякі з цих країн також відносять до арабських.
Після Другої світової війни в арабському світі завершився процес завоювання незалежності колоніями і підмандатними територіями. В ряді країн були скинуті реакційні режими, які проводили антинаціональну політику і допускали західне втручання у свої внутрішні справи на основі укладених нерівноправних договорів, особливих прав. При визначенні подальших шляхів розвитку провідні політичні сили керувались теоріями арабського націоналізму і арабського соціалізму. Національні ідеї були сильним засобом консолідації мас у боротьбі проти колоніалізму в усіх його формах на основі власних цінностей за створення сильних незалежних держав. Арабський соціалізм базувався на ідеях про загальну рівність, соціальну справедливість, провідну роль держави в економіці, пристосованих до конкретних умов кожної країни. У 1947 р. Мішель Афляк і Салях Битар створили Партію арабського соціалістичного відродження - ПАСВ (арабською БААС). В основу баасистської ідеології була покладена тріада: єдність - свобода - соціалізм. Лозунгом ПАСВ став вислів "Арабська нація єдина, її місія безсмертна". Свою мету партія вбачала в подоланні розробленості арабів у національних державах і створенні єдиної арабської макродержави. Пізніше ПАСВ стала правлячою в Сирії та Іраку. Ідея арабської єдності трансформувалась і почала трактуватись як тісне співробітництво між окремими країнами.
У 60-70-х роках побудову арабського соціалізму як головну мету проголошували Єгипет, Сирія, Ірак, Алжир, Туніс. З часом під впливом і внутрішніх факторів, і міжнародних змін правляча еліта поступово знімала соціалістичні лозунги і переорієнтовувалась на національний капіталізм. Особливим шляхом соціалістичної джамахирії продовжує розвиватись Лівія. Певну роль в арабських країнах відіграє також ісламській фундаменталізм, який передбачає побудову держави і суспільства за канонами мусульманської релігії і має яскраво виражений антизахідний характер. Саме на цій основі формувались монархії Аравійського півострова.
Арабські країни значно різняться між собою за територією, кількістю населення, економічним потенціалом, політичним устроєм. Та незалежно від цього в них проявляються спільні тенденції розвитку і розв'язуються подібні економічні завдання. В арабському регіоні в цілому несприятливі умови для сільськогосподарського виробництва, гостро не вистачає оброблюваних площ і води. В деяких країнах можливе лише оазисне землеробство. В ОАЕ оброблялося 12% території, в Катарі - 10%, в Бахрейні - 4,2%, в Омані - 0,1%. Земля, як правило, належала поміщикам, родовій знаті, в ряді країн - колонізаторам, європейським переселенцям. Панували відсталі докапіталістичні виробничі відносини. Існувала соціальна напруженість. Одним із наслідків цієї ситуації стала продовольча проблема.
В арабських країнах були проведені аграрні реформи. Обмежувалась або повністю ліквідувалась феодальна земельна власність і іноземне землеволодіння. Почали створюватись кооперативи і державні господарства. Зберігалась дрібна селянська власність. Селяни на пільгових умовах отримували землю. В результаті аграрних реформ створювався капіталістичний сектор у сільському господарстві, започатковувались ринкові перетворення, підвищувалась товарність, покращувались умови життя сільського населення. Для модернізації сільського господарства були потрібні значні капіталовкладення. Тому найбільших успіхів у цій сфері досягли нафтовидобувні монархії Аравійського півострова, а найменших - Мавританія, Судан, Ємен. На закупку продовольства в 1995-2000 pp. арабські країни планували виділити 35,5 млрд. дол.
Ще одним важливим напрямком економічних перетворень було реформування промисловості. Рівень промислового розвитку на момент здобуття незалежності був різним. В Єгипті, Тунісі, Іраку, Сирії існували підприємства легкої і харчової галузей, в Марокко, Алжирі, Іраку - об'єкти нафтовидобування і гірничорудної промисловості, що належали, як правило, іноземним власникам. У Мавританії, Лівії, Судані, країнах Аравійського півострова промислових підприємств практично не було. Провідну роль у здійсненні індустріалізації відіграла держава. Проводилась націоналізація іноземних і великих місцевих промислових, фінансових, торгових компаній. Стимулювалось дрібне і середнє приватне підприємництво. Створювались нові галузі промисловості, особливо важкої. Окремо варто виділити заходи з освоєння нафтових багатств регіону. Багаті на нафту країни змогли інтегруватись у світове господарство. Видобуток 1 т Саудівської нафти обходився в 2 дол. (в США - 28 дол., в Північному морі - 55 дол.). На початку 70-х років західноєвропейські країни і Японія задовольняли свої потреби за рахунок арабської нафти в середньому на 60%, США - на 25%. Здобутий таким чином арабський капітал породив феномен нафтодоларів, включився у світову фінансову систему.
У результаті перетворень 60 - 70-х років в Алжирі, Лівії, Сирії провідним став державно-капіталістичний уклад. В Єгипті, Йорданії, Марокко, Судані, Тунісі, Лівані взаємодіяли і доповнювали один одного капіталістичний і дрібнотоварний сектор. В Саудівській Аравії, Ємені, Мавританії, Омані капіталістичні відносини активно впроваджувались у господарське життя, але співіснували з феодальними і патріархальними. На поч.80-х років позитивна роль всеосяжного контролю над економікою була вичерпана. У 80-90-х роках були проведені ринкові перетворення і почалось обмеження ролі держави. Основними напрямками реформ стали: скорочення або повне зняття державних дотацій і субсидій для багатьох галузей, лібералізація цін, ліквідація обмежень на валютні операції, вільний обмінний курс національних валют, приватизація державної власності, відкриття приватних банків, залучення іноземних інвестицій.
У ході реформ у суспільстві відбулися політичні зміни. Руйнувались докапіталістичні відносини. Зменшувалась кількість кочових племен бедуїнів, зростали середні міські верстви: службовці, офіцерство, студентство, інтелігенція. Зберігаються суспільні групи і прошарки перехідного періоду. Становище людини в суспільстві, можливості кар'єри все ще залежать від належності до того чи іншого роду, племені, близькості до оточення лідерів чи королівських сімей. Велика увага в арабських державах приділяється підготовці кадрів, освіті, охороні здоров'я.
Араби об'єднані спільними етнічними ознаками, мовою, релігією, культурою і, незважаючи на те, що живуть у різних державах, вважають себе єдиною нацією. Арабські країни будують відносини між собою і в міжнародному аспекті на принципах єдності і співробітництва. У 1945 р. виникла Ліга арабських держав, яку заснували Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, Саудівська Аравія і Ємен. Надалі її членами стали Лівія (1953), Судан (1956), Марокко, Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританія (1973), Сомалі (1974), Палестина
(1976),
Джібуті (1977), Коморські острови (1993). Устав Ліги передбачає координацію діяльності її членів у політичній, військовій, економічній та інших сферах, забороняє використання сили при врегулюванні суперечностей між членами Ліги і вимагає визнання режимів, які знаходяться при владі в країнах-учасницях.
6 аравійських монархій об'єдналися для співпраці, інтеграції і координації дій в усіх областях, забезпечення обороноздатності в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (1981).
Члени створеного в 1989 р. Союзу Арабського Магрибу - Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс - проводять спільну економічну політику, зокрема, на зовнішніх ринках. Нафтовий фактор відіграє надзвичайно важливу роль в економіці арабських країн, визначає їх місце у світовому господарстві. В Саудівській Аравії зосереджено 25% світових запасів нафти, в Іраку - 11%, в Кувейті і ОАЕ - по 10%. У 80-ті роки Саудівська Аравія, Ірак і Кувейт експортували близько половини нафти, яка надходила на міжнародний ринок. В країнах регіону зосереджено 40% світових запасів газу. Тут сходяться повітряні і сухопутні шляхи, які зв'язують Європу і Азію. Більшість арабських держав Перської затоки є також великими експортерами капіталу. Так, в 1997 р. зарубіжні авуари Кувейту становили 120 млрд. дол. Регіон є містким ринком збуту. В 1992 р. Саудівська Аравія ввезла товарів на 34 млрд. дол., а Кувейт - на 7 млрд. Нафтовидобувні держави виділяють субсидії тим арабським країнам, де нафти немає або ж її недостатньо для підтримки економіки і життєвих стандартів, наприклад, Мавританії, Марокко, Судану, Йорданії тощо. Із 12-ти членів Організації країн-експортерів нафти 7 є арабськими державами (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія), що дозволяє їм суттєво впливати на регулювання світових цін і обсягів видобутку нафти, освоєння нових родовищ. Нині ОПЕК контролює третину видобутку нафти у світі.
Близький Схід, район Перської затоки є зоною суперництва держав, що мають тут свої інтереси. Арабські країни виробили єдину політику щодо близькосхідного конфлікту і проблеми створення Палестинської держави. Організація визволення Палестини отримувала велику фінансову, військову, політичну, моральну допомогу, особливо від монархій Аравійського півострова. У 1973 р. на знак протесту проти проізраїльської позиції Заходу в черговій арабо-ізраїльський війні арабські держави з метою здійснити тиск на західний світ припинили поставки нафти на світовий ринок, чим спричинили енергетичну кризу. Коли Єгипет підписав сепаратний мир з Ізраїлем (1979), він був виключений з Ліги арабських держав і зазнав загального бойкоту. Лише після зміни вищого керівництва Єгипет зміг поступово відновити втрачені позиції.
У 80-90-х роках XXст. на Близькому Сході виникли ще два вогнища напруженості. Побоюючись поширення іранської революції, країни регіону сприяли озброєнню Іраку, сподіваючись, до могутні іракські збройні сили забезпечать стабільність і здійснять позитивний вплив на врегулювання близькосхідного конфлікту та інші можливі потрясіння. Суперечності між Іраном і Іраком вилились у війну 1980-1988 pp. Після її закінчення конфронтація сторін тривала, вони продовжували озброюватись. В 1996 р. Іран мав військовий бюджет у розмірі 2,3 млрд. дол. В його збройних силах нараховувалось 513 тис. військовослужбовців, 1 555 танків, 950 БТР і БМП, 119 бойових кораблів, 295 літаків і вертольотів. На своєму озброєнні 382-тисячна іракська армія мала 2 700 танків, 4 400 БТР і БМП, 22 військові кораблі, 483 літаки і вертольоти, а її військовий бюджет становив 2,7 млрд. дол. Протистояння між цими країнами триває й надалі.
Відчутним ударом по ідеї арабської єдності стала агресія Іраку проти Кувейту, однієї арабської держави проти іншої. Вона викликала гостру політичну кризу в арабському світі, оскільки Ірак підтримали Лівія і ОВП. Після цього аравійські монархії припинили виплату субсидій палестинському руху, яка становила близько 6 млрд. дол. щорічно. Численна палестинська діаспора була витіснена з Кувейту. Іракська агресія, поразка Кувейту поставили під сумнів попередню концепцію національної безпеки, яка базувалася на принципі опори на власні сили. Були підписані договори про військове співробітництво на 10 років Кувейту із США (1991), Великобританією і Францією (1992), з Росією (1993). У Кувейті розміщені війська США. Аравійські монархії виробили спільну оборонну доктрину і створили об'єднаний військовий контингент "Щит півострова", що використовується як сили швидкого реагування. Конфлікти і можливість бойових дій є причиною закупок
арабськими країнами великої кількості найсучасніших озброєнь. Після краху СРСР 70% світового продажу зброї контролювали США. В 1993 р. вони продали військової техніки і озброєнь на суму 22,3 млрд. дол., Росія - на 2,8 млрд. дол., Великобританія - на 2,3 млрд. дол. Загальні витрати арабських країн на закупку зброї в 1995 р. досягли 180 млрд. дол.
Близький Схід протягом тривалого часу є "гарячою точкою" планети, до якої прикута увага світового співтовариства. Близькосхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це палестинська проблема і право арабського народу Палестини на самовизначення і створення незалежної держави; по-друге - взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону.
Між арабським і єврейським народами склалися дуже напружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на розгляд ООН.
Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї 00Н у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюція 00Н № 181 про припинення дії англійського мандату і поділ Палестини на дві держави - єврейську і арабську. Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створити на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській державі відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв'язки між новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов'язкової участі спеціальної комісії ООН. Резолюція ООН мала конструктивний характер і задовольняла законне право арабського і єврейського народів Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські країни і палестинські національні організації виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобігти цьому, застосувавши силу.
14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголошення держави Ізраїль.
15 травня 1948 р. сім арабських держав - Єгипет, Сирія, Йорданія, Ліван, Ірак, Ємен, Саудівська Аравія - розпочали війну проти єврейської держави. Вони розраховували здобути легку перемогу і силою зброї вирішити проблему палестинських територій на користь арабів. Спочатку перебіг бойових дій складався успішно для арабських держав, але незабаром з'ясувалося, що вони погано підготовлені до війни, не мають конкретного плану і спільного керівництва. Ізраїльська армія перейшла в наступ і окупувала більшу частину Палестини. Війна 1948-1949 років закінчилася перемогою Ізраїлю. При посередництві ООН в 1949 р. були укладені двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний не був. Не були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, лише проведені демаркаційні лінії. В результаті Палестинської війни 1948-1949 років Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км території, яка за рішенням ООН відводилась арабській державі. Решта території цієї так і не створеної держави відійшла Єгипту (сектор Газа) та Йорданії (західний берег р. Йордан). Рятуючись від бойових дій і терору, в сусідні держави втекло 900 тис. палестинських арабів. Виникла складна проблема палестинських біженців. Радянський Союз в арабо-ізраїльській війні 1948-1949 pp. підтримував єврейську сторону.
В 1956 р. президент Єгипту Г.А. Насер видав указ про націоналізацію Суецького каналу, що належав англійському і французькому капіталу. Єгипетська сторона також перекрила Акабську затоку і позбавила Ізраїль виходу в Червоне море. Англія, Франція, Ізраїль вирішили збройним шляхом розв'язати складні проблеми взаємовідносин з Єгиптом.29 жовтня 1956 р. ізраїльська армія розпочала наступ на Синайському півострові, 31 жовтня Англія і Франція завдали бомбових ударів по єгипетських містах, а через тиждень висадили свої війська на його території. Радянське керівництво зробило кілька офіційних заяв в ООН, виступаючи на захист Єгипту, направило лідерам Англії, Франції та Ізраїлю послання, попереджаючи про свою готовність вступити в конфлікт на його боці. Надалі це сприяло тісному зближенню Єгипту та інших арабських країн з СРСР у військовій сфері.7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію з вимогою припинити вогонь і вивести іноземні війська з території Єгипту. Вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону встановлювалася буферна зона із перебуванням надзвичайних збройних сил ООН, які розвели воюючі сторони. Під контролем ООН були евакуйовані війська Англії і Франції (грудень 1956 р.) та Ізраїлю (березень 1957 p.).
Після цієї війни відбулася інтернаціоналізація близькосхідного конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних союзів втручатися в перебіг подій у регіоні й впливати на нього. Арабські країни почали шукати підтримки і допомоги в СРСР, Ізраїль - у країн Заходу на чолі з СІЛА.
Поразки у війнах з Ізраїлем стали національною трагедією для арабського народу Палестини. Діючі партії та угруповання виявилися нездатними організувати й очолити маси в нових умовах, що склалися після створення Ізраїлю. У перші роки після
війни 1948-1949 pp. боротьба палестинців за свої права пішла на спад. Відбувалася переоцінка політичних та ідеологічних цінностей, спроби усвідомити причини національної катастрофи і зробити висновки. Знаходячись у вигнанні, значна частина палестинців активно включилася в економічне і громадське життя країн перебування - Єгипту, Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Лівії та ін. В арабських державах виникла нова палестинська інтелігенція - вчителі, лікарі, інженери, юристи, підприємці та ін. В кінці 50-х - на початку 60-х років почалося відродження палестинського національно-визвольного руху на новій основі. У боротьбу вступило нове покоління, яке виросло в умовах вигнання і вважало, що палестинський народ повинен відмовитися від пасивності і взяти вирішення своєї долі у власні руки, спираючись на допомогу арабських держав. У 1959 р. група молодих палестинців на чолі з Ясером Арафатом створила організацію ФАТХ (Рух палестинського національного визволення).
В 1964 р. в арабському секторі Єрусалима відбувся Палестинський національний конгрес, в роботі якого взяло участь 400 делегатів. Він проголосив створення Організації визволення Палестини (ОВП), затвердив Національну хартію і статут, прийняв рішення про формування армії. У Національній хартії визначалися мета і завдання національно-визвольного руху Палестини. Вона засуджувала сіонізм, оголошувала незаконним поділ Палестини на основі резолюції ООН від 29 листопада 1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають право створити державу в Палестині. Відповідальність за визволення Палестини від сіоністських окупантів покладалася на ОВП і "всю арабську націю". Єдиним засобом досягнення мети визнавалася збройна боротьба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинці вважалися її членами. Вищим органом ОВП була Національна рада Палестини, яка обиралась терміном на 3 роки. її керівником став Ахмед Шукейрі. Для фінансування діяльності організації створювався Палестинський національний фонд, який формувався за рахунок внесків палестинців, пожертв, дарів різних об'єднань і окремих осіб, дотацій Ліги арабських держав і окремих арабських країн і т.д. Виникали збройні загони палестинського руху.
Організація визволення Палестини очолила свій народ у його боротьбі за самовизначення і створення національної держави. В той же час в її програмі містилися положення, які не могли знайти підтримки світового співтовариства, зокрема, знищення збройним шляхом Ізраїлю, створеного за рішенням ООН. Цей підхід розцінювався як міжнародний тероризм. ОВП не дістала офіційного визнання у світі, хоча їй надавало допомогу багато держав. Палестинські екстремісти здійснили ряд терористичних актів у країнах Заходу. Ізраїль на міжнародній арені постійно звинувачував ОВП у ворожих діях проти мирного населення, які не могла виправдати ніяка висока мета. Світова громадська думка насторожено оцінювала діяльність Організації визволення Палестини.
5 червня 1967 р. Ізраїль розпочав війну проти Єгипту, Сирії, Йорданії. Його військово-повітряні сили завдали удару по 16 єгипетських військових аеродромах. Використовуючи фактор раптовості, Ізраїль захопив Синайський півострів, сектор Газа, землі на західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусалима, Голанські висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабських територій. Активні бойові дії велися протягом перших шести днів, потім війна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторони підписали перемир'я.
22 листопада 1967 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 242, яка містила положення про вивід ізраїльських військ з окупованих територій, припинення війни на Близькому Сході, визнання права на суверенітет усіх держав регіону, справедливе вирішення проблеми палестинських біженців, свободу навігації в міжнародних водах.
6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії показали значно вищий рівень боєздатності арабських армій, які одержали передову радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія зазнала важких поразок. У ході війни арабські країни застосували економічні санкції проти Заходу, який надавав підтримку Ізраїлю, припинили поставляти нафту на світовий ринок, що викликало енергетичну кризу і різке зростання цін на нафтопродукти. Більшість європейських держав виступили із закликом дотримуватися резолюції Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 р. Англія і Франція заборонили експорт зброї воюючим сторонам.
Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєн переконливо довели, що вирішити палестинську проблему лише силою зброї неможливо. Почалися пошуки шляхів політичного врегулювання. Організація визволення Палестини зняла свою вимогу знищення держави Ізраїль і визнала можливість переговорів, що змінило ставлення до неї у світі. В 1974 р. делегація ОВП вперше була запрошена на засідання Генеральної Асамблеї ООН і одержала міжнародне визнання як законний представник арабського народу Палестини. їй надавався статус спостерігача в ООН, вона дістала право працювати в інших міжнародних організаціях, почала завойовувати прихильників.
Після війни 1973 p. була порушена загальноарабська єдність щодо палестинського питання. Новий президент Єгипту А. Садат змінив зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянського Союзу на США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраїлем. В 1979 р. в літній резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом. Між обома країнами припинявся стан війни, ізраїльські війська поетапно виводились із Синайського півострова, де відновлювався єгипетський суверенітет. Цей договір відповідав національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди загальним арабським інтересам і боротьбі з Ізраїлем. Він дістав високу оцінку на Заході. Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М. Бегін були нагороджені Нобелівською премією миру за новий підхід до близькосхідного врегулювання і прорив у складних арабо-єврейських відносинах. Арабські країни розцінили дії А. Садата як зраду, розірвали з Єгиптом дипломатичні відносини та економічні зв'язки. Садат був убитий мусульманськими терористами.
У 1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану, прагнучи знищити штаб-квартиру Організації визволення Палестини та її збройні формування. Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснили палестинців з території Лівану. На лівано-ізраїльському кордоні була створена 45-кілометрова зона безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабських держав, у Лівані постійно знаходяться війська Сирії.
У кінці 80-х - на початку 90-х років розпочалися переговори між лідерами ОВП та Ізраїлю, які відбувались у кілька етапів при посередництві США. Була прийнята ізраїльська формула "Мир в обмін на землю". У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укладено договір про поетапне врегулювання і створення Палестинської держави на територіях, що окуповані, але не анексовані Ізраїлем (сектор Газа, західний берег р. Йордан). На першому етапі врегулювання вводилася палестинська автономія, надалі планувалося надати їй повну незалежність.
В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем та Йорданією. Переговори з Сирією поки що завершилися безрезультатно, бо сирійська сторона неодмінною умовою укладення договору висуває вимогу про повернення своєї території - Голанських висот.
Єврейські і арабські екстремісти намагаються зірвати процес близькосхідного примирення. Здійснено ряд терористичних актів. Проте переговори тривають.
Під час Другої світової війни Єгипет був найважливішим плацдармом Великобританії на Близькому Сході і в Африці. У перші повоєнні роки зберігалась англійська військова присутність у країні, постійне втручання у внутрішні справи Єгипту здійснювалося на підставі умов договору 1936 p., термін дії якого мав закінчитись у 1956 р. Єгипетські національно-патріотичні сили вимагали дострокового припинення дії договору і справжньої незалежності. Натомість у 1946 р. Великобританії вдалося в черговий раз нав'язати правлячим колам Єгипту нерівноправну угоду, що підтверджувала і конкретизувала умови договору 1936 р. В Єгипті зберігались англійські військово-морські і військово-повітряні бази. Англія мала право ввести в країну додаткові військові контингенти в будь-який час, коли, на її думку, Єгипту загрожувала небезпека, а також використовувати єгипетські війська за межами країни для своїх військових операцій. Створювалась змішана англо-єгипетська рада спільної оборони. Великобританія зобов'язувалася вивести свої війська із зони Суецького каналу, Каїра і Олександрії не раніше, ніж через три роки, якщо ситуація буде сприятливою.
У 1947 р. питання про вивід англійських військ з Єгипту і ліквідацію нерівноправних угод із Великобританією, які обмежували суверенітет країни, було винесено на розгляд Ради Безпеки ООН. Цей орган десять разів обговорював єгипетське питання, але так і не прийняв конкретного рішення. Необхідність перебування своїх військ у Єгипті Великобританія мотивувала політичною нестабільністю в регіоні і небезпекою, яку приховувало в собі арабо-єврейське протистояння.
У країні активізувався патріотичний рух, що боровся проти монархічного режиму, корумпованої бюрократії, великої буржуазії і поміщиків, усіх тих, хто не хотів або не вмів захищати національні інтереси. У 1951 р. розпочалися масові анти-англійські виступи, зіткнення з військами і поліцією. Буржуазні партії скомпрометували себе нерішучістю, половинчастістю дій і втратили авторитет у значної частини єгипетського суспільства. Ініціатива перейшла до рук військових. У лавах єгипетської армії виникла організація "Вільні офіцери", ініціатором створення і керівником якої був Г.А. Насер. Вона ставила перед собою завдання здійснити державний переворот, скинути короля Фарука, передати владу політикам, які провели б у країні реформи. Активну участь у роботі організації брало близько 300 офіцерів, а кількість її прихильників на поч.50-х років досягла
1000 чол. її діяльність була суворо законспірована. Організація складалась із груп по 3-5 чол., яким нічого не було відомо про роботу інших. Лише Насер знав усіх членів "Вільних офіцерів". Координацію роботи груп здійснював Виконавчий комітет, який очолював офіцер із найвищим військовим званням - генерал-майор М. Нагіб.
У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація "Вільні офіцери" захопила владу в Каїрі. Переворот був старанно підготовлений і проведений за планом, розробленим Г.А. Насером. Бойові загони під командуванням 99-ти офіцерів зайняли всі стратегічні пункти столиці. їх паролем стало слово "перемога". Король Фарук відрікся від престолу і залишив країну. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив М. Нагіб. Він став першим тимчасовим президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох років М. Нагіб вважався вождем єгипетської революції, ініціатором оновлення країни. Його заступник Г.А. Насер залишався в тіні, будучи для широкого загалу скромним непомітним офіцером, одним із виконавців прийнятих рішень. Його роль як справжнього керівника Ради революційного командування не афішувалась.
Першим радикальним заходом нового режиму стало прийняття закону про аграрну реформу від 9 вересня 1952 р. Встановлювався земельний максимум для поміщиків у 200 федданів землі (один феддан - 0,42 га). Ще 100 федданів могло перебувати у власності членів їх сімей. Надлишки вилучалися державою за викуп і продавалися безземельним і малоземельним селянам у розстрочку терміном на ЗО років. Всього викупу підлягало 650 тис. федданів землі. Спочатку військові збиралися передати владу існуючим політичним партіям. їх лідери дістали пропозицію оприлюднити програми і статут і подати відомості про фінанси. З'ясувалося, що стара політична еліта не готова до радикальних змін і прагне повернутися до колишніх порядків. У січні 1953 р. політичні партії були розпущені. Набрала чинності тимчасова конституція країни.18 червня 1953 р. в Єгипті було проголошено республіку.
У зовнішній політиці Рада революційного командування в основному орієнтувалася на США, сподіваючись на економічну і політичну допомогу. 19 жовтня 1954 р. була укладена угода з Великобританією про вивід англійських військ з Єгипту протягом 20 місяців від часу її підписання. Серед активних діячів нового режиму тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту. Немолодий генерал М. Нагіб, хворий на ревматизм, мало цікавився діяльністю РРК, здебільшого обмежуючись підписанням документів, які йому доставляли додому. Він схилявся до компромісу з рядом впливових діячів часів монархії та ісламськими фундаменталістами, проводив з ними таємні переговори. Така позиція не влаштовувала реформаторів, очолюваних Г.А. Насером. У листопаді 1954 p. M. Нагіб був усунутий зі своїх посад і висланий в глухе віддалене село, де провів решту свого життя. Г.А. Насер офіційно очолив Раду революційного командування.
28 березня 1955 р. Г.А. Насер уперше публічно сформулював 6 принципів єгипетської революції:
1) ліквідація імперіалізму,
2) ліквідація феодалізму,
3) ліквідація капіталістичних монополій,
4) встановлення соціальної справедливості,
5) створення єдиної сильної національної армії,
6) встановлення дійсно демократичної системи. Вони мали лягти в основу моделі оновленої єгипетської держави.
23 червня 1956 р. була прийнята нова конституція країни. Єгипет проголошувався республікою, а єгипетський народ - частиною арабської нації. Законодавча влада належала парламенту - Національним зборам, що обиралися шляхом загальних таємних виборів на 5 років. Главою держави був президент з широкими повноваженнями. Цю посаду обійняв Г.А. Насер.
Єгипетське керівництво розпочало переговори із США і Міжнародним банком реконструкції і розвитку про отримання позик для економічних реформ, зокрема, на будівництво Асуанської ГЕС на Нілі. Перед загрозою ізраїльської агресії Г.А. Насер шукав стратегічних партнерів, мав намір закупити сучасну зброю для посилення боєздатності національної армії. Західні держави не пішли на військове співробітництво. Єгипетська сторона ^провела консультації про можливість отримання зброї з СРСР. У відповідь США і МБРР відмовили Єгипту в наданні обіцяних позик. Незадоволення Заходу викликала й активна Участь Насера в русі неприєднання.
Тоді в 1956 р. керівництво Єгипту націоналізувало Суецький канал, плануючи направити доходи від його експлуатації на економічне відродження країни.44% акцій каналу належало англійському уряду, 52% - французьким власникам, незначна частина - СІЛА, що купили їх у Ватикану. Щорічно Суецький канал давав компанії 35 млн. фунтів стерлінгів чистого прибутку, з яких Єгипту виділявся 1 млн. фунт стерлінгів. Власники акцій мали отримати компенсацію. Уряд Єгипту підтверджував свободу судноплавства по каналу.
Великі держави, крім прямих прибутків, використовували геополітичні можливості власників каналу для контролю над Близьким Сходом. Вони організували антиєгипетську кампанію, намагаючись зберегти свої позиції в регіоні. З ініціативи Великобританії в Лондоні відбулася нарада, на якій США запропонували вивести Суецький канал з-під контролю Єгипту і передати його під міжнародне управління. Рада Безпеки ООН підтвердила суверенітет Єгипту над каналом (жовтень 1956 p.). Після провалу міжнародного тиску на Єгипет Англія і Франція розв'язали інтервенцію проти нього, яку підтримав Ізраїль. Радянський Союз надав Єгипту велику політичну і дипломатичну підтримку. Була зроблена заява про можливість участі "радянських добровольців" у боях на боці Єгипту. Англо-франко-ізраїльська агресія закінчилася провалом. З цього часу остаточно визначилась орієнтація режиму Насера на СРСР.
У кінці 50-х років лідери країни взяли курс на "єгиптизацію" економіки. Акції іноземних підприємств продавались єгиптянам, їх контрольні пакети викуповувалися державою. У 1960-1963 pp. було проведено націоналізацію за викуп великих промислових, будівельних, транспортних компаній, що належали єгипетській буржуазії. Виник державний сектор, який зайняв пріоритетні позиції. Інтенсивно здійснювалась індустріалізація.
До початку 70-х років було побудовано понад 1 000 нових господарських об'єктів. У створенні національної економіки Єгипет спирався на допомогу СРСР.27 грудня 1958 р. була підписана угода про спорудження Асуанського гідроенергетичного комплексу, для чого радянською стороною виділявся кредит на суму 90 млн. інвалютних рублів.27 серпня 1970 р. було прийняте рішення про надання ще 202,5 млн. руб. Був розроблений унікальний проект ГЕС на 12 турбін потужністю 175 тис. кВт кожна, споруда якої була вирубана у скелі. Іригаційна система складалася з озера, трьох головних і 8-ми тис. додаткових польових каналів. Найцінніші історичні пам'ятки за допомогою ЮНЕСКО були перенесені в інше місце. Асуанський комплекс став основою господарства Єгипту і після закінчення будівництва приносив державі прибуток в 1 млрд. фунтів на рік. Електроенергія експортувалася в Сирію, Йорданію, Саудівську Аравію, Туреччину. Посівні площі країни збільшилися на 30%. На зрошуваних землях можна було збирати три врожаї на рік. Радянський Союз надав Єгипту допомогу в будівництві 150 промислових, сільськогосподарських і навчальних об'єктів.
В економіці країни залишився і приватний сектор. Дрібним і середнім національним власникам належали невеликі підприємства, ремісничі майстерні, заклади обслуговування в легкій і харчовій промисловості, у внутрішній торгівлі.
У 60-х роках був прийнятий ряд доповнень до закону про аграрну реформу 1952 р. Максимальний розмір земельних ділянок встановлювався в 50 федданів на власника і 100 федданів на його сім'ю. З 1964 р. компенсація поміщикам за вилучену землю відмінялась, а викупні платежі для селян знижувались на 75%. Держава заохочувала створення кооперативів. Велике значення надавалось освоєнню нових земель і створенню держгоспів у провінції Ат-Тахір і в районі Асуанської греблі.
Г.А. Насер і його соратники негативно оцінювали партійно-парламентську систему, що існувала в монархічному Єгипті. Вони прагнули створити єдину організацію, яка б виражала інтереси всіх груп суспільства. Спочатку така роль відводилася Національному конгресу народних сил, який прийняв програму "Хартія національних дій" (1962). Головною метою режиму і суспільства проголошувалась побудова "єгипетського соціалізму". Підкреслювався його національний характер, принципова відмінність від комунізму, неприйняття диктатури пролетаріату, велике значення для єгиптян принципів і норм ісламу. В 1962-1963 pp. була створена насерівська партія - Арабський соціалістичний союз. У країні встановився режим особистої влади Г.А. Насера. Президент став центром політичної системи, а демократичні інститути мали допоміжний, другорядний характер. Реальною опорою режиму були армія і органи держбезпеки. Опозиція переслідувалась.
У зовнішній політиці Г.А. Насер орієнтувався на СРСР, звідки отримував суттєву економічну, політичну, військову допомогу. Єгипет претендував на особливу об'єднуючу роль у регіоні. Згідно з геополітичною концепцією Насера, Єгипет був центром трьох кіл: арабського, африканського, мусульманського. Насер прагнув об'єднати арабські країни в єдину державу. Практично йому вдавалося на деякий час об'єднати Єгипет і Сирію (1958-1961) і створити Об'єднану Арабську Республіку. Однак досить швидко Сирія вийшла зі складу ОАР. Інші арабські країни не сприйняли ідею Насера, воліючи розвиватись кожна своїм шляхом. Єгипет активно підтримував арабський народ Палестини в його боротьбі проти ізраїльської окупації за створення незалежної держави. Він воював проти Ізраїлю у війнах 50-60-х років і під час війни 1967 р. втратив Синайський півострів і сектор Газа.
Наприкінці 60-х років позитивні можливості насерівської моделі "єгипетського соціалізму" в основному були вичерпані. Країна вступила в стадію затяжної кризи. Державний сектор працював неефективно. На загальний стан економіки негативно вплинули такі наслідки поразки у війні з Ізраїлем 1967 p., як закриття Суецького каналу, втрата нафтопромислів на Синайському півострові, припинення туризму. Єгипет потребував фінансової допомоги. Сподіваючись на отримання субсидій, Насер змушений був піти на примирення з монархами Аравійського півострова, яких він завжди критикував за деспотизм. В останні роки життя він зробив заяви про можливість поліпшення стосунків із США та іншими західними країнами. В 1970 р. Г.А. Насер несподівано помер від серцевого нападу в 52-річному віці.
Г.А. Насер - видатний діяч єгипетського, арабського і світового національно-визвольного руху. Він відіграв визначну роль у визволенні Єгипту від монархії і принизливого контролю Заходу, повернув під суверенітет країни Суецький канал, наполегливо боровся проти ізраїльської експансії, зробив вагомий внесок у розбудову незалежної єгипетської держави. Насер користувався величезною популярністю і авторитетом в арабських країнах і в усьому світі. Його методи боротьби за національні інтереси, модель "єгипетського соціалізму" вважалися найбільш ефективними в ряді країн. Організації "Вільні офіцери" були створені в Сирії, Іраку, Лівії. Патріотично настроєні суспільні сили, в першу чергу офіцерство, на початкових етапах після приходу до влади в цих країнах орієнтувалися на насерівські реформи. Водночас він допустив ряд об'єктивних і суб'єктивних помилок. Життя вимагало нових підходів до вирішення проблем країни.
Після смерті Г.А. Насера президентом Єгипту став Анвар Садат, який докорінно змінив внутрішню і зовнішню політику країни. В економічній сфері вводився інфітах - політика відкритих дверей. Створювались сприятливі умови для залучення іноземного капіталу. Знімались обмеження з діяльності національної буржуазії. Водночас не були розроблені механізми захисту інтересів власних товаровиробників. В Єгипет ринув потік іноземних товарів. Іноземні капітали вкладалися лише в нафтовий бізнес і фінанси. Випереджаючими темпами розвивалась торгівля, а не промисловість і сільське господарство. За роки правління А. Садата в Єгипті не було збудовано жодного великого підприємства. Недостатня увага до розвитку сільського господарства привела до того, що більш як половина продовольства стала ввозитися з-за кордону, у тому числі 70% необхідної кількості пшениці. Зовнішній борг країни збільшився більш ніж у 10 разів - з 1,7 млрд. дол. в 1971 р. до 20 млрд. дол. в 1981 р. Посилилися структурні диспропорції в господарстві. Сформувалась неокомпрадорська буржуазія - "жирні коти інфітаху", яка не була зацікавлена в розвитку національного виробництва, а виконувала роль посередника між єгипетським ринком та іноземними монополіями,
Такі тенденції в господарстві привели до різкої майнової поляризації населення і високої соціальної напруженості. Одночасно з інфітахом в економіці і політичній сфері вводилася система "контрольованої демократії". У 1971 р. була прийнята нова конституція Єгипту. Поряд з широкими законодавчими повноваженнями президент мав право призначати не лише міністрів, але й губернаторів провінцій, редакторів газет, ректорів університетів та інших впливових офіційних осіб. Вищі державні чиновники визначали зміст радіо - і телепередач, програми шкіл і зміст проповідей у більшості мечетей. Вводилася багатопартійність. Конституція 1971 р. забороняла створення політичних партій за класовою і релігійною ознакою, а також таких, що повторювали програми вже існуючих. На базі Арабського соціалістичного союзу виникли Арабська соціалістична партія, Соціалістично-ліберальна партія, Національно-прогресивна партія. У 1978 р. була створена Національно-демократична партія на І чолі з президентом А. Садатом. Опозиція перебувала під жорстким контролем держави. Для боротьби з нею президент видав І ряд законодавчих актів, що суперечили конституції і елементарним демократичним нормам. Так, у президентському декреті "Про захист національної єдності" (1978) 6 із 11 статей І передбачали каторжні роботи за антиурядові виступи, участь у І несанкціонованих зборах, завдання збитків державному майну, І порушення громадського спокою, організацію страйків. Закон і "Про порок" (1980) вводив суворі покарання за підрив "національної єдності і соціального миру" або ж "моральних цінностей суспільства".
У зовнішній політиці відбулася переорієнтація Єгипту на СПІА і західні країни. Під впливом їх була порушена арабська єдність у ставленні до Ізраїлю і палестинської проблеми. Президент А. Садат поставив єгипетські національні інтереси вище від загальноарабських. Були висунуті лозунги "Єгипет понад усе!", "Єгипет по-перше, по-друге і в цілому!". У 1979 р. А. Садат підписав сепаратну двосторонню угоду з Ізраїлем. Єгипет виходив із збройного конфлікту і поетапно повертав свої окуповані території. Договір викликав загальне обурення як в арабському світі, так і в самому Єгипті. Більшість арабських країн розірвала з ним дипломатичні відносини і припинила будь-яке співробітництво. Єгипет був виключений з Ліги арабських держав. Всередині країни розпочалися акції протесту. А. Садат розпустив парламент, оскільки 33 депутати в тій чи іншій формі не підтримали мирний договір з Ізраїлем. У 1981
р. за особистим указом президента в тюрмах опинилися представники всіх політичних течій єгипетського суспільства - лівих сил, патріотично настроєної інтелігенції, лібералів, мусульманських фундаменталістів. Осінь 1981
р. в Єгипті дістала назву "осінь гніву".
6 жовтня 1981 р. президент А. Садат був убитий на військовому параді в Каїрі ісламськими екстремістами, які таким чином розправилися з ним за зраду арабських інтересів, співробітництво з Ізраїлем і Заходом. Правління А. Садата оцінюється двояко. З одного боку він започаткував створення в Єгипті ринкової економіки на нових засадах, вивів країну зі стану багаторічної конфронтації з Ізраїлем, скоротив військові витрати, повернув Синайський півострів. З іншого боку, президент А. Садат порушив загальноарабську єдність і не дістав підтримки єгипетського суспільства. Позитивні аспекти його діяльності почали проявлятися лише через певний час.
арабська країна палестинський близькосхідний
Правління
X. Мубарака (з 1981 р.)
Хосні Мубарак зайняв пост президента Єгипту після загибелі А. Садата. Нова серія перетворень мала поліпшити економічну ситуацію в країні, забезпечити політичну стабільність. Перш за все були проведені заходи, які мали на меті встановлення контролю над мусульманськими фундаменталістськими організаціями. Були страчені бойовики, що підготували і здійснили вбивство А. Садата. Переслідувались нелегальні угруповання, які визнавали терор і насильство методами політичної боротьби. В той же час з тюрем звільнялись більш помірковані ісламські активісти, серед них і ті, хто критикував режим. Як і раніше, не допускалася ісламізація державних і юридичних структур, зате розширювався вплив релігії на побутовому рівні. Збільшилась кількість ісламських програм на радіо і телебаченні. Розпочалося будівництво нових мечетей. Більше стало видаватися релігійної літератури. Курс на деполітизацію ісламу в Єгипті дав позитивні наслідки. Екстремісти втратили значну частину своїх прихильників.
Нове керівництво Єгипту пішло на співробітництво з іншими напрямками опозиції. Були звільнені політв'язні, розширена діяльність легальних політичних партій, зняті обмеження для засобів масової інформації. Відбулася демократизація єгипетського суспільства. Для заснування нової партії необхідно було звертатися в Комітет з політичних партій, який складався з трьох міністрів (внутрішніх справ, юстиції і в справах парламенту) і трьох призначених урядом чиновників на чолі зі спікером. Рішення комітету має бути одноголосним. Нині в Єгипті діє 14 партій. Закон про вибори (1983) ввів систему пропорційного представництва в парламенті. Для проведення своїх кандидатів у вищий законодавчий орган партії повинні набрати 8% голосів виборців. Опозиція має в ньому близько третини місць. Правляча Національно-демократична партія, очолювана президентом X. Мубараком, контролює парламент і уряд і може на законних підставах здійснювати свою політику.
В економіці була проведена перебудова інфітаху з урахуванням помилок, допущених попереднім режимом. Вводився новий порядок залучення іноземних інвестицій у виробничі галузі за умови, що вони не заважатимуть розвиватися єгипетській промисловості. Державний сектор реорганізовувався на ринкових засадах, нерентабельні підприємства приватизувались. Проте повністю він не ліквідовувався. У модернізації зони Суецького каналу були задіяні американські, англійські, японські капітали. Побудовані риболовецький порт, дві ГЕС, водогінні станції, дороги вздовж узбережжя і в бік Каїра, кілька сотень туристичних комплексів, яхт-клуб. Після остаточного виведення ізраїльської армії з Синайського півострова (1982) тут створюється новий потужний економічний район шляхом залучення як державних, так і приватних національних і іноземних інвестицій. Будується 8 нових міст: Рас-Сидр, Абу-Рудейс, Торсина, Шармеш-Шейх, Загаб, Нувейба, Санкт-Катрин, Абу-Зунейма. Значно посилилась увага держави до сільськогосподарського виробництва, були виділені значні капіталовкладення. Заохочувалось фермерство. Президент X. Мубарак висунув лозунг "Назад - до землі!"
За всіх помітних досягнень в економіці Єгипту залишилось багато невирішених проблем. Валовий національний продукт зростає повільно і переважно за рахунок зовнішніх джерел (експлуатація Суецького каналу, продаж нафти, надходження від єгиптян, що працюють за кордоном, туризм). Зростають зовнішні борги. Складними соціальними проблемами є швидкий приріст населення, забезпечення продовольством, урбанізація, зосередження більшої частини жителів країни в долині Нілу.
В царині зовнішньої політики X. Мубарак досяг значних успіхів. Збереглися "особливі стратегічні стосунки" із США. У 80-х - на початку 90-х років Єгипет займав перше місце за обсягами військової і економічної американської допомоги серед країн, що розвиваються. В той же час X. Мубарак покращив відносини з великою групою країн. Він висунув тезу про те, що мир на Близькому Сході для Єгипту є стратегічною метою, але двосторонні відносини з Ізраїлем залежать від вирішення палестинської проблеми. Арабські країни відновили з Єгиптом дипломатичні відносини. Він знову став членом Ліги арабських держав, а штаб-квартира цієї організації знову знаходиться в Каїрі. Єгипет виступав на боці міжнародної коаліції, очолюваної США, в ірако-кувейтській війні 1991 р. Така позиція сприяла не лише відновленню його авторитету як одного з лідерів арабського світу, але й позитивно вплинула на розв'язання проблеми зовнішніх боргів. Нафтовидобувні країни Перської затоки списали йому борг в 15 млрд. дол. США, у свою чергу, анулювали воєнні борги в 7,1 млрд. дол. і виділили щорічну субсидію в 2 млрд. дол.
Результатом діяльності X. Мубарака на посту президента Єгипту стали внутрішня стабільність, успіхи в розвитку національної економіки, збалансованість у зовнішній політиці. Він завоював авторитет у країні і світі своїм виваженим курсом, в основі якого лежить повага до історії, до досягнень його політичних попередників, до прагнень різних груп єгипетського суспільства.
|