Контрольна робота
з предмету "Українське народознавство"
на тему: "Світоглядні уявлення та вірування"
Зміст
Вступ
1. Людина. Доля. Душа
2. Демонологія
3. Довколишній світ
Список літератури
Вступ
Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу. Вона замислюється над своїми вчинками, намагається усвідомити їх на основі власного досвіду. Водночас людина успадковує багату "пам'ять віків" попередніх поколінь, їх традиції, вірування. Так стихійно формується світогляд людини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання.
Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. Отже, світогляд не обмежується пізнанням. Крім пізнання і дій, він передбачає як самооцінку людини, так і оцінку її довкілля. З огляду на це можна вирізнити такі три складові світогляду: пізнавальну, вартісну і поводжувальну.
Поряд з індивідуальним світоглядом людини існує світогляд великих чи малих груп людей (націй, соціальних верств, етнографічних груп, родини тощо), який у процесі історичного розвитку зазнає певних, нерідко значних, змін. Таким чином, світогляд населення різних регіонів України попри все спільне, що властиве нашому народові, відзначається певною специфікою. Так само він не однаковий для різних історичних періодів. Наприклад, світогляд наших предків дохристиянських часів не тотожний світоглядові козацької доби чи сьогодення, хоча не можна заперечувати їх спадковості. Тому цю філософську категорію слід трактувати з позицій конкретно-історичних, соціальних і регіональних особливостей.
1. Людина. Доля. Душа
У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування.
Уявлення — це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам'яті або створений уявою. Воно стосується не лише минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, яких людина повністю ніколи не реалізовувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене . відображення реальних предметів і явищ. Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються за істинні без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.
Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування, що підтверджували як вітчизняні, так і чужоземні вчені. Швейцарський етнограф і письменник Ганс Цбінден, який побував 1932 р. на храмовому святі у гуцульському селі Криворівня, писав: "Із пізнання цих найпростіших (як і найбагатших) розгалужень культури має значення те, до чого ми з тяжким трудом наново доходимо, що тільки на живій основі релігійного життя, яке єднає усіх членів у різноформну одиницю, можливе найбагатше виявлення своєрідного життя зрілої індивідуальності, повний розвиток правдивої влади".
Вірування необхідно відрізняти від повір'їв — своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір'я широко     відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.
Світогляд українського народу має властивість переносити на світобудову якості людини. Ще у 30-х роках XXст. Ганс Цбінден записав переказ про Землю, який побутував серед людей старшого покоління на Гуцульщині. За цим переказом, наша планета нагадує велетенський людський організм, різні частини якого асоціюються з певним містом або регіоном: голова — з цісарським містом Віднем, пуповина — з папським містом Римом, груди й робочі руки — з багатими рівнинами Покуття, Поділля та Наддніпрянської України, а черево — "шляхетчиною", тобто Польщею.
Як глибоко релігійний народ українці вірили у потойбічне життя, де людина знаходить утіху. Проте погляди на душу не залишались сталими. У дохристиянські часи наші предки не мали єдиного уявлення про душу. Припускалось існуван-82 ня кількох душ в однієї людини.
Після прийняття християнства уявлення про душу зазнало докорінних змін. Якщо за переконанням язичників світ мерців був безликим, то за християнськими віруваннями душа зберігає свої індивідуальні особливості навіть у загробному жита. Однак за гріхи вона може набирати іншого вигляду.
У народних віруваннях нема чіткого погляду на те, звідки походить душа, де вона перебуває, як покидає тіло. Душі померлих сприймались як реальні істоти: вони розмовляють, п'ють, їдять. Праведним душам у потойбічному світі ведеться добре. Душі грішників караються: вони голодують або змушені їсти золу.
Вірування у загробне життя було всеохоплюючим, але інколи прості люди не уявляли собі життя у потойбічному світі. Наприкінці минулого століття селяни Київщини часто відповідали на такі запитання словами: "А Бог його знає: ніхто з того світу не вертався". Навіть побожні люди вважали, що для того, аби потрапити в рай, треба заробити своїми добрими ділами, а не тільки відправлянням релігійних обрядів.
Побутувало й інше трактування душі. Наприклад, ще на початку нашого століття на Слобожанщині душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля — душа предків; Доля — ангел; Доля — душа людини, або її двійник.
Доля як душа предків — не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоч такий погляд переважав, були й інші повір'я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появи замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі.
У деяких випадках Долі померлих ототожнювались з живими людьми. Побутувала думка, що померлі навідують живих родичів. Це стосується, насамперед, померлих матерів, які "доглядають" осиротілих дітей. Улюблений час для таких відвідин — ніч.
Уважалось, що померлі родичі присутні й на своїх поминках. Вони можуть приходити напередодні великих свят, тому їм треба залишати після вечері їжу. Інколи Долі померлих можуть з'являтися у вигляді злих чи примхливих істот, що нагадують домовиків. Якщо вони не знаходять своїх улюблених страв, якими хочуть поласувати, то можуть навіть побити живих людей. Щоби позбутись такої Долі, її необхідно спіймати або відслужити на могилі "заклятий" молебень.
Релігійність українців виявляється в тому, що за їхніми віруваннями Доля дається Богом. Проте не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею. Згадаймо пісні про матір, яка не могла дати синові ні щастя, ні Долі.
Люди дотримувались різних поглядів щодо місця перебування Долі. Одні вважали, що Долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не втечеш. Інші, навпаки, вірили, що більшість людей має знайти свою Долю. Вона уявлялась духом, який здатний набувати різних образів людини або тварини. Доля завжди полишає дітей, яких прокляли батько чи мати.
Доля вимагає пошани від людей. Вони повинні займатись саме тією справою, якій служить Доля кожної людини.
      Цікаве трактування Долі-ангела. Ще в материнському лоні ангел-охоронець навчає дитину всього того, що вона має знати в майбутньому земному житті. При народженні дитини цей ангел б'є пальцем по її верхній губі, тому вона забуває те, чого навчилась до народження. Отже, в земному житті людині доводиться все пригадувати. Нарешті Доля сприймається як душа людини, або її двійник. Така доля попереджає свого власника про нещастя, яке на нього чатує. Тоді людина сумує, нудиться, відчуває втрату фізичних сил. Доля може плакати, кликати людину туди, де повинно сповнитись призначене їй. За повір'ями, Доля, як і Недоля, з'являється людині протягом року. Проте лише в певні дні (Різдво, Щедрий вечір, Великдень) можна побачити її у вигляді двійника. Якщо на Різдво людина вийде у двір з ложкою, якою обідала, то побачить свою Долю. Остання з'явиться на вулиці і покличе людину по імені. Так само можна побачити свою Долю й на Щедрий вечір. На Великдень Доля являється людині, яка вийшла на ворота з освяченою крашанкою, після того, коли перейдуть усі люди з церкви. Ряд народних повір'їв пов'язано з померлими, їх мандрівками по світу. Причини цього можуть бути різні. В одних випадках — за життя ця людина не обходила ніколи навколо церкви з процесією, в інших — її не відпоминали. Жінка приходить, бо їй не вклали до рук свічку під час смерті. Найчастіше такою причиною є журба за полишеною родиною, насамперед осиротілими дітьми, намагання полегшити їхнє життя. Буває, померлий хоче помститися живому — мерці, як відомо, здатні робити живим збитки і навіть вчиняти злочини.
У певні дні року (на Всіх Святих, на Поклони, в задушні дні тощо) мерці сходяться на богослуження. На Страсті померлий священик не тільки править Службу Божу, а й сповідає і причащає мерців.
Позбутись надокучливих мерців можна різними способами. Наприклад, на мерця кидають подушку, ловлять його свяченим поясом, намагаються чимось здивувати. Та найпевніший спосіб припинити відвідини — вбити на могилі мерця осиковий кіл, бо осика вважалась нечистим, : заклятим деревом.
Серед небіжчиків виділяються покутники, потопельники і повісельники.
Покутники не мають на тому світі спокою за гріхи в земному житті. Час їхньої сповіді не означений, але залежить від міри їх скоєного. Вони ходять доти, доки самі не спокутують свого гріха або доки хтось з рідних чи знайомих не загладить їхньої провини. Потопельники і повісельники мають право сім років ходити по світу і лякати людей. Вони з'являються в людській подобі. Повісельники перевтілюються, можуть женитися і запрошувати на своє весілля живих людей.
У традиційних повір'ях простежується негативне ставлення до втручання померлих у життя людей. На Бойківщині вживалися різні ритуальні засоби, аби запобігти такому небажаному втручанню. Приміром, у руки покійника клали гроші, а в домовину — його улюблені речі, виносили домовину з хати так, щоб небіжчик лежав ногами наперед, за домовиною до кладовища сипали по дорозі мак. Різні замовляння також оберігали від покійників. Ще в нашому столітті в різних районах України були поширені вірування про осіб з надприродною силою "і надприродними властивостями. Йшлося про чарівників і відьом, які зналися з нечистою силою, та знахарів, що могли зняти вроки та вилікувати худобу. Вони володіли такими таємницями природи, які були невідомі "звичайним" людям.
На початку нашого століття гуцули вірили в те, що колись існували такі сторожі релігійних традицій, як віщуни, ясновидці, мудреці або примівники, що жили в горах. Як духовні виховники народу, що відзначаються глибокою побожністю, вони утверджували в ньому дух миру і любові, захищали людей від лихих сил, які. походять від деяких поганських богів, а також від мавок та русалок, що блукали по лісах і зачаровували людських дітей, та від лихих людей. Такі віщуни, провидці, мудреці або примівники добре знали таємну науку про чудодійні сили, що дрімають у землі, камінні, воді, деревах тощо.
У деяких селах Бойківщини "незвичайною" силою наділялись "хмарники", "тучники", яких задобрювали грішми або сільськогосподарськими продуктами. Горяни були впевнені,   що такі люди здатні відвернути град, бурю, інші стихійні лиха. Надзвичайними якостями обдаровувалися також "ворожильники", майстри-будівельники, мельники. За бойківськими повір'ями, "ворожильники" відгадували долю людини, майстри-будівельники мали здатність побудувати щасливу хату, а мельники лише за допомогою "нечистої сили" могли приборкати стихію води.
За традиційними повір'ями, великої шкоди людям завдавали упирі. їх вважали за людей з двома душами. Якщо за життя вони приносять людям лихо, то після смерті упирі ще небезпечніші. Тоді одна їхня душа покидає тіло, а з другою вони виходять із могили. Різні нещастя (пошесті, повені, посухи тощо) — справа рук упирів. У деяких місцевостях України упирям приписувався вампіризм (висмоктування крові з людей під час їхнього сну).
Як і інші народи, українці надавали великого значення сновидінням. За народними повір'ями, Сон — це добрий і не страшний кудлатий чоловік з чотирма очима. Його помічницею є Дрімота. Вони мають дивовижну силу. Сни тлумачились на двох рівнях — побутовому і знахарському. Про перший рівень йдеться тоді, коли сон тлумачить той, хто сам його бачив. Пояснення снів залежало від тижневого календаря сновидів. Народ вірив у різні магічні дії та заговори на погані сни. Другий рівень ґрунтувався на певних знаннях і спостереженнях та залежав від місячного календаря.
Різні варіанти тлумачення снів уже в нашому столітті були зібрані в селі Гудзівка Звенигородського району на Черкащині. Вони були покладені в основу короткого українського сонника. За цим сонником, бачити бабу у сні означає радість у родині, батька — щастя, бандуриста — веселі дні, вареники — гості, зілля — довге життя, а бурю — погані новини або сварку, вербу — нещастя у коханні, освітлене вікно — смуток, затяжний дощ — неприємності, жовте листя — слабість і т. ін. Дещо в цьому соннику збігається з подібними поясненнями в інших народів. Йдеться, зокрема, про зв'язок змін у природі зі снами про покійників. Вважалось також, що сон про ходіння по снігу означає похорон.
2. Демонологія
Під демонологією розуміються уявлення українців про злих духів (демонів), що дійшли з давніх часів. Демонічні істоти слід відрізняти від "непростих". Наприклад, гуцули відносили до останніх знахарів, примівників, градівників, віщунів та інших, вважали їх земним втіленням уявних незвичайних властивостей — як фізичних, так і духовних. Демони — це фантастичні істоти.
Найпопулярнішим демонічним персонажем у нашого народу був чорт. За народними віруваннями, чорт вже був перед створенням світу, коли панував хаос. Бог побачив його в піні та. взяв зі собою, але незабаром чорт збунтувався проти Бога. Його назва пішла від давньої назви волхва. Під впливом християнської релігії волхви, які начебто володіли язичницькими таємницями, почали трактуватись у новому світлі.
У народних уявленнях чорти наділяються рисами побутового характеру, спільними для багатьох регіонів України. Відомий етнограф Володимир Гнатюк так описував образ чорта в народних уявленнях: "Чорта уявляють чорним чоловіком з гачкуватим носом, із двома рогами і з кігтями на руках, ліктях, колінах і ногах. Чорт має собачу морду, загнений хвіст, а роги ховає під круглим капелюхом із широкими крисами. Вбраний в коротеньку куртку і вузькі панталони". Інколи народ "одягає" чорта у "німецький" одяг.
Люди вірили, що чорти належать до певних рангів. Гуцули вважали, що найголовніший чорт називається "арідником" і йому підпорядковані чорти нижчого рангу: "дідьки", "біси", "юдники", "щезники". На Полтавщині наприкінці минулого століття чортів називали іменами: "сатанаїл", "сатанюк", "ідол", "демон", "нечистий", "куций", "лукавий" та ін. Такі різні назви зумовлені ще й тим, що в Україні вимовляти ім'я чорта важалось непристойним, тому українські селяни, перш ніж виголосити це слово, просили пробачення.
Чорти, за народними повір'ями, могли перевтілюватись у різних тварин (цапа, коня, собаку тощо), з'являтись в образі парубків і свататись до дівчат. На Лубенщині       чортам приписували винахід горілки і тютюну, а також розведення бур'янів. Вважалось, що чорти, як і люди, народжуються, одружуються, але ніколи не вмирають. На них перетворюються нехрещені померлі діти. Дуже часто чорти викрадають людських дітей і підкидають своїх. Багаті чорти можуть допомогти розбагатіти людям. Для цього людина повинна віддати чортові душу, підтвердивши свою згоду запискою, написаною кров'ю з мізинця. Від чорта пішли всі нечисті духи на землі (водяники, болотяники, лісовики, польовики та ін.). Усім слов'янським народам відомий образ блуда. Оригінальністю відзначається знаний лише в західній частині Гуцульщини чугайстер ("чугайстрин", "чугайстрик") — лісова людина. Він вищий ростом від смерек і з'являється в білому одязі. До людей ставиться доброзичливо, але харчується м'ясом нявок ("лісовиць"), яке пече на вогні. Образ чугайстра змалював Михайло Коцюбинський у повісті "Тіні забутих предків". Про домовика у народі поширювались різні повір'я. Так, у центральній частині України він буцімто з'являвся лише у Страсний четвер на горищі. Жителі Харківщини вважали, що домовика можна побачити під Новий рік, на Різдво чи Великдень, а також в інші дні. Трактування цього образу далеко не однозначне, навіть протилежне: в одних випадках він допомагає господареві в роботі, в інших — нічим не відрізняється від диявола.
За гуцульською версією, кожен багач має хатнього чорта і користується його послугами. До речі, ці погляди були поширені наприкінці минулого століття і на Бойківщині. Якщо вірити їм, то тільки заможні господарі мали поміч від дідька ("хованця", "вихованка"), який допомагав їм у різній роботі, доглядав дітей і худобу.
У східних областях України побутували й інші трактування домовика ("домівника"), або домового дідька. Він приходив як сажотрус і міг скоїти чимало лиха (мордувати коней, лякати дітей, душити господаря тощо).
Серед інших представників "нечистої сили" дуже часто згадуються вовкулаки, русалки, мавки, лісниці тощо. Безумовно, у процесі свого розвитку український народ не міг не переосмислювати різних демонічних істот. Проте залишки давніх уявлень дійшли і до наших днів.
світогляд вірування уявлення сновидіння
3. Довколишній світ
У первісних віруваннях живі істоти — тварини, птахи, рослини — нагадували людей; вони жили, відчували, сприймали світ. Наші предки вірили, що напередодні Нового року воли розмовляють людською мовою. Чайка вважалась перевтіленою жінкою-удовицею, яка після смерті чоловіка літає й кигикає над його могилою. І навпаки, зозуля — це жінка, яка вбила свого чоловіка і тому приречена блукати й поневірятись. За іншими повір'ями, на чайку й зозулю перетворено дівчат, які наважились лякати Спасителя за його земного життя.
Люди вірили, що всі перетворення відбуваються за волею Бога. Проте припускається, що таку силу мають і чорти, а також чарівники, відьми та ін.
Люди по-різному тлумачили походження тварин. Уважалось, що кінь — це перевтілений диявол, ведмідь — лісова людина, яка колись не впустила до хати на ночівлю ченців. За повір'ями, зайця і козу створив чорт, а вовки самі їдять чортів. За добру істоту визнавався кіт, якого створив Бог як друга людини. Деякі тварини наділялись чародійними властивостями. До таких належали ящірки, оскільки їхні . яєчка допомагають дівчатам і жінкам причаровувати чоловіків.
Цікаві вірування нашого народу пов'язані з конем, поява якого сягає часів початку хліборобства вигнаних з раю Адама і Єви. Посланий ангел перетворив на коня диявола, що заважав Адамові працювати в полі. Кінь не може наїстися за провину, оскільки під час народження Ісуса Христа їв сіно з його ясел. Так ще в минулому столітті вважали на Харківщині, Поділлі й Волині. На відміну від коня, воли створені Богом, який благословив їх за те, що вони зігрівали своїм диханням народжену Божу дитину в яслах. Волів не дозволяється бити коромислом. Лагідно й шанобливо ставились у давнину до корови. На Слобожанщині з коровою навіть христосались на Великдень, підкурювали, давали їй свячене тощо. Побутувала думка, що корова відчуває "лихе око". її можна зурочити, але люди здавна знали засоби як цьому протидіяти.
 Уважалось, що вівці створені Богом, який благословив їх для їжі людям за те, що вони зігрівали народженого Спасителя. У той же час до кози і цапа виробилось протилежне ставлення. Мешканці Поділля і Харківщини вірили, що це диявольські сотворіння: коза — невдала спроба створити, за прикладом Бога, корову, а цап — відтворення дияволом власного образу й подоби. Різні повір'я народились у нашого народу про диких звірів. Як не дивно, вовк — ворог диявола. На Полтавщині розповідали, що вовків, собак, лисиць, диких кіз, кабанів, зайців та інших звірів виліпив чорт з глини. Коли Бог прийшов подивитись на роботу чорта, той вигукнув: "Гужа!". Проте вовки і собаки не послухали — за повелінням Бога вони накинулись на чорта. З того часу вовки їдять чортів.
Вовками опікується святий Юрій, який призначає їм у поживу не лише тварин, а й людей. В Олександрійському 90 повіті ще в минулому столітті вовків називали "Юріївими собаками". Подібні повір'я про вовків існують також серед естонців та албанців.
Існували різні погляди на походження ведмедя. Як уже зазначалось, люди вірили, що ведмідь — це перетворена лісова людина, яка не хотіла впустити до хати ченців. Так колись розповідали на Київщині. У Житомирському повіті твердили, що ведмідь виник з людини-чаклуна. На Харківщині вважали, що ведмеді — це перетворені чоловік і жінка, які були надмірно жадібними.
Певне місце в уявленнях українського народу посідають заложні тварини, які перебувають у розпорядженні нечистої сили або навіть стають її посланцями, охороняють різні скарби. Це коні, вовки, ведмеді, леви, козенята, квочки та ін. Подібні уявлення виникли, мабуть, тому, що гроші нерідко ховали в шкури тварин. Інколи на скарби клали забитих тварин, що навмисне забивались для зароку. Над заклятим скарбом замордовували тварину, переважно барана, бо така ж смерть мала чекати й того, хто наважиться поцупити скарб.
Скарби могли з'являтись на місці, де їх заховано, у вигляді тварини або її голови. За деякими повір'ями, тварини-скарби могли приходити самі до того, кому вони суджені.
Чимало повір'їв пов'язувалось з птахами та їх походженням. Причому вони різнилися навіть у межах одного району. Наприклад, у слободі Біло-Куракиній Старобільського повіту на Луганщині курку шанували як Божу птицю, а вже в слободі Мікільській того ж повіту її вважали за прокляту Богом. Проте курка благословенна вже за те, що несе яйця й вони освячуються з паскою. Щоби курка неслась, треба її погодувати на Новий рік і Водохреща кутею та ще на друге свято окропити свяченою водою.
З птахами пов'язувалися й різноманітні прикмети. Так, сороки, ворони, синиці, горобці, пугачі, лелеки приносять людям новини. Коли скрекоче сорока, стукає у шибку синиця — будуть гості. І навпаки, якщо б'ється в шибку горобець або закряче ворон чи закричить над хатою пугач, треба чекати мерця. Навіть спів соловейка пізньої пори року люди сприймали за велике нещастя. Натомість півень шанувався як охоронець господарства від нечистої сили. Про релігійний характер світогляду українського народу свідчать повір'я щодо походження різних птахів. Одні з них вважаються Божими (лелека, дятел, іноді зозуля), інші — зловісними або проклятими (крук, сова, пугач). Аналогічне ставлення й до рослинного світу. Так, походження лісу пов'язується з Божим прокляттям змія після гріхопадіння прабатьків. На Поділлі .вірили, що проклятий змій пішов під землю: де він лазив, там виростав ліс. У Старобільському повіті вважали, що фруктові дерева створені Богом, а шипшина — лукавим. У сухій вербі та очереті, за повір'ями, сидять чорти. Дивне ставлення виробилося до каштана: якщо дерево досягає зросту людини, що його посадила, то вона, мовляв, умирає. Благословенні дерева — липа й сосна. Липа відвертає прокляття, які жінки посилають чоловікам; а сосну шанують тому, що її деревина є не придатною для вироблення цвяхів, якими прибивали Спасителя до хреста.
На такі ж групи, як і дерева, можна поділити квіти, трави і злаки. Усе те, що корисне людині, насадив Бог, а все шкідливе — від лукавого. Цілий ряд рослин наділявся цілющими властивостями, що тепер підтверджується наукою.
 Вогонь і вода були для наших предків святими. Плювати у вогонь чи воду, як і вживати лайливі слова, вважалось за тяжкий гріх.
Вода з деяких джерел була цілющою. У Галичині такі джерела називались "криничками". В усіх місцевостях України біля води здійснювались різні обряди, насамперед, на свято Купали. На Йордан на берегах річок і озер відправлялись богослужіння з освяченням води. Така вода зберігалась у кожній хаті, а в деяких місцевостях (приміром, на Харківщині) її ніколи не давали сторонньому. Крім йорданської, цілющої сили, за народними віруваннями, набирала також святвечірня і стрітенська вода. Свяченою водою скроплювали хату, господарські будівлі, двір, аби вигнати з них "нечисту силу".
Окрім свяченої води, цілющі властивості мали також "непочата вода" і вода "Єлена". "Непочата вода" зачерпується щоранку до сходу сонця першою з ріки, колодязя або криниці чи навіть із трьох криниць. Щоби така вода не втратила своїх властивостей, той, хто її ніс, не мав права розмовляти зі зустрічними людьми. У деяких місцевостях на Харківщині та Поділлі люди вірували, що така вода рятує від хвороби і використовували її для купання недужих дітей.
Аби набрати води "Єлена", треба йти по неї натщесерце, а повертатись так, як і з "непочатою водою". У Літинському повіті на Поділлі люди примовляли: "Водо Єлено! Очищаєш луги й береги, очисть мене від усього злого, болісті й слабості". Така вода мала допомагати від пристріту, курячої сліпоти, "підвію вихра" та інших хвороб.
Різні уявлення поширювались про джерела, ріки, озера, ставки та моря. На Холмщині вважали, що всі вони беруть початок з морів, а в Луцькому повіті вірили, що ріки починаються з криниць. Цікаве повір'я було в Грубешівському повіті на Волині. Там ріки порівнювались з жилами людини, а також казали, що вночі перед Водохрещами у цілому світі вода на якийсь час стає вином. На Поділлі вірили, що море має у дні отвори, через які йде дощ у підземному світі. У деяких місцевостях Поділля і Лівобережжя України твердили, що ставки та озера утворюються на місці, де скоєно тяжкий злочин.
Як уже згадувалось, вогонь вважався святим, але мстивим. Павло Чубинський записав від людей такі слова: "Ми шануємо вогонь як Бога. Він — наш дорогий гість. Він як розгнівається й візьме, то другому вже того не дасть". У народі не існувало єдиного погляду щодо походження вогню. Так, мешканці Житомирського повіту ставились до вогню як до ангела і казали, що він походить від каміння. На Поділлі в одних місцевостях винахід вогню приписували чортові, в інших — староєврейському царю Соломонові. За деякими повір'ями, виникнення вогню пов'язували зі земним життям Христа (Луцький повіт).
Вогонь посідав важливе місце у віруваннях гуцулів, прикладом чого є ватра. її запалювали біля хати напередодні всіх великих свят. Вогонь використовувався у різних обрядах як охоронний засіб від чарів. Він вважався талісманом, опікуном дому. Неодмінним ритуалом у різних заходах був "живий вогонь", що добувався тертям шматків дерева.
У деяких селах Галичини вогонь і досі запалюється біля церкви у суботу перед Великоднем і горить упродовж усіх свят.
Від вогнів треба відрізняти вогники, які з'являються на кладовищах і болотах. Пояснюють їх по-різному. Наприклад, в Ушицькому повіті блукаючі вогники на цвинтарях одні приписували чортам та упирям, інші — ангелам, які запалюють їх на могилах праведників. На Поділлі казали, що такі вогники спалахують на могилах дуже великих грішників. Вогники на болотах, вважали жителі різних регіонів України, запалюються дияволом і вказують на місце його проживання. Проте найпоширенішим серед нашого народу було повір'я, що ці вогники спалахують на місці закопаних скарбів.
Наші предки не могли не цікавитись Землею, на якій вони жили. Про неї говорили різне. її уявляли круглою, як корж, що плаває на воді. Гуцули вірили, що Земля створена Богом з ґрунту, який винесений з морських глибин, стоїть на воді, оточена нею з усіх боків. У деяких повітах на Лівобережжі
 України та Волині Землю порівнювали з жовтком яйця, навколо якого — вода (білок). Тому Земля ніколи не сходиться з небом. На краю Землі розташована Америка, де живуть такі багаті люди, що покривають дахи будинків сріблом і золотом.
Площиною вважали Землю у переважній більшості районів України, хоча в різних місцевостях були певні відмінності в уявленнях.
Оригінальні погляди побутували в минулому столітті на Холмщині. Тут Землю уявляли півкулею, на краю якої живуть люди, що харчуються лише рибою, назбираною на березі моря.
За деякими повір'ями (Холмщина, Київщина), у середині Землі знаходиться пекло, де у вічному вогні — аж до Страшного Суду — мордуються грішники. У Грубешівському повіті вважали, що в надрах Землі існує інший світ, мешканці якого мають нас за богів. У різних регіонах України були поширені погляди щодо рахманів — особливого християнського народу, який не знав відліку часу, а тому не орієнтувався, коли треба святкувати Великдень. З віруванням у країну рахманів було пов'язане святкування гуцулами "Рахманського Великодня", який відзначався через місяць після найбільшого християнського свята. На Великдень гуцули кидали у хвилі потоків і рік писанки, на яких зображено хрести, церковні бані, образи Кальварійської гори тощо. Ці гуцульські посланці мали потішати добрих святих істот — рахманів, посередників між небом і Землею. Приклавши вухо до землі, гуцули слухали рахманські дзвони. У цей день рахмани начебто благословляли ниви, хати і худобу селян. На "Рахманський Великдень" заборонялося працювати — щоби земля не спливла кров'ю.
Гуцули мали свої уявлення щодо розташування пекла й раю. Брама до пекла знаходиться далеко на Сході, в краю сироїдів. На противагу їй інша брама до раю — далеко за морем, коло Риму, від якого небесні сходи ведуть на гору Сіон, до небесного міста Єрусалиму. На найвищих горах, між небом і землею, лежить Рахманська земля, країна досконалості. За іншими повір'ями рахмани, живуть під землею. Так стверджують, зокрема, на Волині та Поділлі.
Повсюдним в Україні є вірування у множинність небес. Ми бачимо не небо, а лише оболоки. їх налічується сім, і лише за ними знаходиться справжнє небо. Воно червоного кольору і вже цим відрізняється від синіх оболоків. За іншими повір'ями, ангели й святі населяють видиму частину неба, яке закриває невидиму частину — імперське небо, де є Бог. Бувають ночі, коли імперське небо "відкривається" і його можуть побачити щасливі люди. Імперське небо таке яскраве, як Сонце.
Сонце — цар неба, око або обличчя Бога. Здавна воно сприймалося як вогняна куля, велике коло або колесо. Повсюдно, лише за деякими поодинокими винятками, наші предки в минулому столітті вважали, що Земля стоїть непорушно, а Сонце рухається і ввечері йде відпочивати, сховавшись за Землю.
Місяць, за повір'ями, нагадує людину, яка народжується, росте і вмирає. Так розпорядився Бог, бо на місяцевій поверхні зображено вбивство Каїном Авеля. Місяць має безпосередній вплив на долю людей, на тварини і рослини. Аби улестити Місяця, у Вінницькому повіті радили молитись молодикові. Місяць наділявся цілющими властивостями: зібрані при молодику лікарські рослини і коріння мали чудодійні сили.
Зірки також трактувались людьми по-різному. Так, на Волині їх називали дітьми Сонця, в Літинському повіті сприймали як свічі, запалені Богом після народження людини, в Грубешівському повіті на них дивились, як на ангелів, па Холмщині у них вбачали душі померлих безгрішних людей, а в Ушицькому повіті (подекуди — і в Житомирському) — навпаки, грішні душі, які спокутують свої гріхи. Українські назви сузір'їв мають суто земне походження (Віз, Квочка, Чепіга, Косарі, Пасіка і т. ін.). Усі народні повір'я передають, що Чумацький Шлях — це дорога. На Волині, Лівобережжі України, на Поділлі та Холмщині вважали, що він показує, як дістатися з Москви до Єрусалиму, до якого тече ріка Дунай.
Отже, навіть побіжний аналіз світоглядних уявлень і вірувань українців у різні часи та в різних регіонах підтверджує, що осереддя світогляду нашого народу становить людина, її душа, доля, життя. Через таку призму сприймається і довколишній світ.
Список літератури
1.Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія / Уклад. А. Ф. Головацький. К., 2005.
2.Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології. К., 2001.
3.Подорожі в Українські Карпати / Збірник. Львів, 2003.
4.Українські народні казки. К., 2002.
5.Українські народні пісні та думи. К., 2002.
6.Українські народні прислів'я та приказки. К., 2004.
7.Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. К., 2006.
|