Реферат на тему:
ЗНИЩЕННЯ РОСІЙСЬКИМ САМОДЕРЖАВСТВОМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
1.Наступ російського царизму на автономні права Гетьманщини і Слобожанщини
Невдала спроба гетьмана І.С. Мазепи вирвати Україну з московських пут дорого коштувала українському народу. Російський цар ПетроI(1682—1725 рр.), який до цього часу принаймні робив вигляд, що шанує українську автономію, тепер серйозно взявся за втілення своєї мети – "прибрати Україну до рук".
Свій план він втілював, не форсуючи подій, крок за кроком знищуючи всі ознаки української державності. Він систематично і послідовно ослаблював Україну, здійснюючи тут свого роду політику геноциду: фізично знищуючи населення, грабуючи його матеріальні та природні ресурси, викачуючи з нього інтелектуальні сили. Здійснити задумане до кінця ПетруIне судилося, але "успіхів" на цьому поприщі досяг значних.
Перш за все ПетроIвзявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. ПетроIнаказав обрати гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського, людину вже старшу й тихої, лагідної вдачі. Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові "статті" (тобто відновити договір між Україною і Московською державою), але ПетроIвідмовився це зробити, посилаючись на складну військову ситуацію. І. Скоропадський отримав "Решительный указ" царя від 31 липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитися внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. Новим у стосунках між Україною і Росією було й те, що в 1709 р. до козацького гетьмана приставили регента-стольника Ізмайлова, який мав таємну інструкцію слідкувати за інакомислячими українцями, не допускати будь-якої їх самостійності. Гетьманська резиденція переносилася в Глухів теж з певною метою: він розташовувався на московському кордоні, де постійно перебували два російські полки, які підпорядковувались царському воєводі, тобто це давало можливість царю повністю контролювати дії українського гетьмана і тримати під наглядом "український сепаратизм".
Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар повністю ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. ПетроIвидав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман з дозволу російського міністра-резидента призначав одного з кандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше – цар сам призначав полковників і, як правило, росіян або інших чужинців: німців, сербів і т. п. Вони держали себе зовсім незалежно від гетьмана, ігнорували місцеву українську владу, грабували і тероризували українське населення на свій розсуд, самовільно захоплювали землі й маєтки разом з населенням, заводячи там жорстокі кріпосницькі порядки.
Другий напрям політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні його населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на далеку північ на важкі примусові роботи, такі як копання каналів, будування міст і оборонних споруд.
Третій аспект колонізаторської політики російського царизму – стосувався ділянки економічного життя. Ця політика мала за мету зруйнувати Україну як самостійний економічний організм і перетворити її в російську колонію, в ринок збуту молодої російської індустрії. Усе частіше українським купцям заборонялося займатись зовнішньою торгівлею, запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводились закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товари лише у російських купців. Московські чиновники наперед визначали ярмарки і, перш за все, порти в Росії, де могли торгувати купці з України.
Сила царської влади також була спрямована проти української культури в цілому. Саме за часів Петра І помітно скоротилася сфера вживання української мови, в першу чергу в офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. . Зокрема, у 1720 р. царський указ забороняв українським друкарням друкувати книжки, текст яких відрізнявся від московських та петербурзьких видань. Це фактично була заборона друкувати книги українською мовою. В роки царювання Петра І склалася сумна традиція для України, коли інтелектуальну еліту українців почали насильно забирати у Росію. Така політика сприяла перетворенню України в рядову культурну провінцію російської імперії.
Таким чином, становище гетьмана І. Скоропадського було дуже складним. Весною 1722 р. він черговий раз виїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 р. на Україні т. зв. Малоросійської колегії. Складалася вона з 6 осіб: трьох росіян і трьох українців, але очолював її представник центральної влади – московський бригадир Вельямінов, який і став правити Гетьманщиною. Тим самим Петро І позбавив гетьмана й тієї куцої влади, яку він ще й досі мав. Такого удару старий гетьман пережити не зміг. Повернувшись на Україну, І. Скоропадський через кілька днів помирає – 3 липня 1722 р., призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722 – 1723 рр.).
Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І. Скоропадського і зарекомендував себе рішучим захисником і оборонцем автономних прав Гетьманщини. Він раз за разом нагадує Петру І про статті Б. Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншими царями й самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Щоб зменшити втручання Малоросійської колегії в судові справи, П. Полуботок здійснив реформу суду, зробивши генеральний суд колегіальним. Він суворими наказами вимагав від провінційних судів, щоб не було хабарництва й тяганини, встановив точний порядок судової апеляції й погрожував суворим покаранням старшині за зловживання й утиск над населенням. Тим самим фактично перейняв владу в Малоросійської колегії. Але це ще більше розлютило царя, і він вирішив довести справу знищення українського самоврядування до кінця. За його наказом Малоросійська колегія розробляє план як позбутися П. Полуботка.
3 серпня 1723 р. П. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Савичем прибувають до Петербурга, де подають чергову "челобитну", у якій ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. За наказам царя Полуботок був арештований і закатований у петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Більш щасливою була доля заарештованої старшини – із в'язниці їх звільнила смерть російського імператора на початку 1725 року.
Після цього доля України залежала від змін на Російському престолі. У залежності від політичних симпатій уряду гетьманство на Україні відновлювалось чи ліквідовувалось. Так, при правлінні Петра ІІ Малоросійська колегія була скасована і 1 жовтня 1727 р. в Глухові відбулися вибори, де гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1627 – 1634 рр.). Він був дуже яскравою політичною фігурою і незважаючи на свій сімдесятилітній вік енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.
Данило Апостол у 1728 р. їде до Москви і подає петицію до царя про повернення Україні старих прав згідно з договором, що його укладено ще Богданом Хмельницьким. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, що одержали назву "Решительных" пунктів. Головні пункти були такі: гетьман не мав права вести дипломатичні зносини з іноземними державами, окрім сусідніх Польщі та Криму, і то про прикордонні справи з відома царя; гетьманська резиденція залишалась в Глухові; кількість найманого війська обмежувалась трьома полками (крім реєстрових козаків); гетьман підлягав з військових справ російському-генерал-фельдмаршалові; кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар, а нижчу старшину – гетьман.
Ці "Решительные" пункти значно обмежували права Гетьманщини, якими вона користувалася до Мазепи, але важливим було те, що замість колишньої сваволі російського уряду ставилися тепер певні норми та певні юридичні форми.
17 січня 1734 р. гетьман Данило Апостол помер. Його гетьманування перейняте духом оборони автономних прав України. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана, хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й полегшення становища населення були доведені до кінця.
У 1740 р. престол займає цариця Єлизавета, яка ще перед тим увійшла в велику приязнь з українцем Олексієм Розумовським, і з яким пізніше взяла шлюб. Під його впливом при дворі було вирішено відновити гетьманство. Також з України були виведені російські полки, які там стояли, було дозволено вільно продавати збіжжя й відновлено Київську митрополію. В лютому 1750 р. було обрано гетьманом молодшого брата Олексія Кирила Розумовського. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для вирішення важливих справ, і ці з'їзди виявили тенденцію перетворитися в щось більше – подібне до українського Сейму.
За часів гетьманства К. Розумовського була завершена робота по реформі суду. В 1763 р. гетьман скликав у Глухові "Генеральні збори" і затвердив реформу судочинства, яка розроблялася ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріплює за собою право на селянську працю. Заслуговують згадки спроби К.Розумовського реформувати українську козацьку армію. Було заведено обов'язкове навчання козацьких синів не тільки загальної, але й військової освіти на західноєвропейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський також мріяв заснувати університет біля Батурина, колишньої столиці українських гетьманів. За його гетьманування козацька старшина добилася вирішального впливу на політику краю. І в часи перебування гетьмана в Глухові, і під час його виїздів до Петербурга краєм правила старшина. Він при виїздах формально передавав їй владу. Однак, з приходом до влади на російський престол Катерини ІІ у 1764 р. був виданий царський маніфест, у якому сповіщалося, що гетьман К. Розумовський "добровільно" зрікається гетьманства і влада знову переходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором, тобто Україна розглядається як одна із провінцій Російської імперії.
Спочатку російська влада задовольнилася підготовчими заходами і розпочала свою діяльність з української периферії на сході, скасувавши в 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. 1781 р. була скасована Малоросійська колегія, яка бодай формально засвідчувала відмінний лад на українських землях. Взамін запроваджувалося губернаторське правління. Так припинила своє існування друга автономна область України — Гетьманщина. На її місці виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське генерал-губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи, тобто колишня Гетьманщина була цілком прилаштована до адміністративної системи Російської імперії.
Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер.
гайдамацький січ царизм гетьманщина
2. Знищення Запорізької Січі
Як же склалася доля третьої, останньої твердині славної козацької демократії на українських землях – Запорізької Січі? Нагадаємо, що під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили т. зв. Чортомлицьку або Стару Січ.
Певний час скасування автономії Січі гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, 1768—1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці були потрібні, як військова сила. Але бойові заслуги не врятували Січ. Не врятувала їх і лояльна політика щодо уряду останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Текелія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 року Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архимадрид Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилась від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася із запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була заарештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. В цей же час вийшов маніфест Катерини ІІ, який юридично закріпив цей акт небаченого вандалізму.
Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель російським самодержавством. Ці величезні простори цариця роздарувала своїм численним фаворитам.
3. Гайдамацькі рухи на Правобережній Україні. Коліївщина
Тепер нам слід вияснити, як же розвивалися події на Правобережній Україні? Оправившись після страшного спустошення 1711–1712 рр. на Правобережній Україні знову почався колонізаційний процес, який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин часів Хмельниччини. Народні маси не могли примиритися з реставрацією старих панських порядків, які насаджували поляки, але, позбавлені тепер власної провідної верстви, якою колись була козаччина, реагували лише стихійними рухами, які в історії носять назву гайдамацьких.
Гайдамацький рух розпочався весною 1734 р. Приводом до нього послужив перехід російської армії через Правобережну Україну в зв'язку з питанням про польську корону. Поява російських військ, серед яких були і гетьманські війська, викликала серед місцевого населення надію, що Росія об'єднає українські землі. У результаті весною 1734 р. на Київщині розпочався повстанський рух. Літом рух перекинувся на Поділля і на південно-західну Волинь. На Поділлі гайдамацький рух очолив сотник Верлан. Він захопив Броди, Жванець і його загони доходили аж до Львова. Повстання почало набирати масового характеру.
Новий вибух знову стався у 1750 р. Кілька гайдамацьких загонів, які організувались на запорізькій території, перейшли кордон Речі Посполитої і розпочали наступ на півдні Київщини. Гайдамаки захопили Умань, Вінницю і Летичів, доходячи аж до Полісся. Боротьба велась, звичайно, без усякого плану і неорганізовано. Повстанці в основному дбали, щоб збагатитися, і тому, мобілізувавшись, шляхта припинила це повстання.
У 1768 р. вибухає Коліївщина. Повстання очолив Максим Залізняк. Ядро його сил складали люди, які прийшли із Запоріжжя, тобто були професійними військовими. Залізняк мав певний план – оточити Київщину з усіх сторін. Тому повстання почалося майже одночасно в чотирьох прикордонних пунктах під керівництвом чотирьох ватажків. Залізняк вивіз із Мотронинського монастиря декілька сот козаків і вирушив з ними через Жаботин, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав на захід. Головною ціллю походу М. Залізняка була Умань. Це був важливий торговий і економічний пункт. Місто було укріплене, і захищав його відділ під командою сотника Івана Гонти, який у вирішальний момент осади міста переходить на бік повсталих. 18 червня 1769 р. Умань було взято. Там же повстанці проголосили М. Залізняка гетьманом, а Гонту — полковником уманським. Повстання було придушене, але причини народного незадоволення не були усунені. І тому ще довго тяжке становище селян і переслідування православної віри були причинами вибухів народного гніву.
Таким чином, в кінці ХVІІІ ст. долю України вирішували без участі українського народу більш сильні сусідні держави. Уже під кінець ХVІІІ ст. Гетьманщина і Запоріжжя попали під владу Росії. Російська імперія поступово поглинала землі колишньої української держави.
Внаслідок першого поділу Польщі майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького, західну частину Волинського і Подільського воєводств загарбала Австрійська монархія. Ці землі увійшли до т. зв. королівства Галичини і Льодомерії із центром у Львові.
Отже, під кінець ХVІІІ ст. одна за одною втратили свою самостійність усі автономні області України. Український народ змушений був знову пристосовуватись до нових умов життя. Україна вступила в період бездержавності, а її народ виявився штучно розчленованим між двома монархіями.
Головні дати
· 1708 – 1722 рр. – гетьманування І. Скоропадського.
· 1722 – 1723 рр. – діяльність наказного гетьмана П. Полуботка.
· 1627 – 1634 рр. – гетьманування Данила Апостола.
· 1734 – 1750 рр. - “Правління Гетьманського Уряду”.
· 1750 – 1762 рр. – гетьманування К.Розумовського.
· 1764 р. - ліквідування Катериною ІІ. Гетьманщини.
· 1775р. - знищення Запорізької Січі .
· 1781 р. - знищення полкового адміністративного устрою.
|