Курсовая работа: Референдум як форма безпосередньої демократії

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Референдум, як форма безпосередньої демократії в Україні »

Вступ

Становлення громадянського суспільства в Україні та розбудова правової держави передбачають перетворення українського народу з об’єкта державного управління на головного суб’єкта влади, що обумовлює необхідність розвитку і вдосконалення всіх форм народовладдя і, насамперед, тих форм, які передбачені новою Конституцією України. При цьому пріоритетними видаються ті інститути демократії, що дозволяють українському народу безпосередньо вирішувати найважливіші проблеми суспільного та державного життя. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) на родовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

Практика виробила різні форми з дійснення безпосереднього народовладдя: мітинги, зібрання, революції. Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори та референдуми.

Референдум є порівняно новим інститутом безпосередньої демократії. До 1991 р. референдуми на терені України не практикувалися, хоча можливість їх проведення передбачалася Конституціями УРСР 1937 і 1978 рр. У більшості зарубіжних країн історія референдуму нараховує століття. З'явившись в 1449 р. у швейцарському кантоні Берн, референдуми спочатку на місцевому, а надалі і на загальнодержавному рівні почали запроваджуватися і в інших країнах. За допомогою цього інституту безпосередньої демократії вдалося вирішити багато проблем суспільного та державного життя, хоча в ряді випадків референдуми ставали демократичним інструментом для легалізації антинародних рішень.

Після I Світової війни інститут референдуму ввійшов у конституції ряду європейських держав. Після II Світової війни був даний новий поштовх процесу подальшого розвитку й удосконалювання референдуму практично у всіх високорозвинених країнах. Помітно зросла інтенсивність використання даного інституту, особливо в 60–80 р. минулого століття. У даний час референдум передбачений Конституціями більш 20 держав, ще в 13 він проводився, не будучи закріпленим в Основному Законі цих країн (напр. Англія не моє основного закону) . Попри давню історію референдумів, перші системні дослідження теоретичних основ цього правового явища з’являються лише у минулому столітті. Пізніше загальнодержавні референдуми стають предметом дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених. Визнаючи здобутки радянських вчених, які досліджували референдуми, слід зазначити, що їх праці здебільшого обмежувалися спробами тлумачення відповідних норм радянських конституцій чи аналізом досвіду проведення референдумів у зарубіжних країнах. Перший всеукраїнський референдум, який відбувся 1-го грудня 1991 р., підтвердив чинність і надав вищої юридичної сили урочисто прийнятому Верховною Радою Української РСР Акту проголошення незалежності України, довів реальну спроможність українського народу самостійно вирішувати найбільш важливі питання суспільного і державного життя і, по суті, став формою національного державотворення українського народу. Рішення першого всеукраїнського референдуму сприяло визнанню України на світовій арені як суверенної і незалежної держави. Проблеми форм безпосередньої демократії за радянської доби досліджувалися в роботах А.О. Безуглова, М.В.Вітрука, Л.Д. Воєводіна, В.А. Дорогіна, Д.Л. Златопольського, В.С. Кудінова, Й.Д.Лєвіна, В.М. Суворова, Ю.Г. Судніцина, І.П. Трайніна, С.В. Троїцького, та ряду інших вчених. В Україні система форм безпосередньої демократії, в тому числі й всеукраїнський референдум, досліджувалися В.В. Копєйчиковим, М.І. Корнієнком, Л.Т. Кривенко, П.Ф. Мартиненком, В.Ф. Мелащенком, О.М. Мироненком, Г.О. Мурашиним, В.Ф. Погорілком, П.М. Рабіновичем, В.М. Селівановим, В.Я. Тацієм, В.М. Тодикою, Л.П. Юзьковим та іншими вченими.

Метою моєї роботи є розкриття поняття референдуму, як форми безпосередньго народовладдя, його видів, порівняти як відображений інститут референдуму в сучасному законодавстві України, коли і при яких обставинах проводилися референдуми в Україні і які питання вони були покликані вирішувати. Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких задач: 1) виявити передумови впровадження всеукраїнського референдуму в національну практику та визначити роль і місце інституту референдуму в системі форм безпосередньої демократії; 2) розкрити зміст поняття «референдум» та визначити класифікацію видів референдумів; 3) проаналізувати законодавство України про всеукраїнський референдум; 4) проаналізувати структуру всеукраїнського референдуму як самостійного виду конституційно-правових відносин та дати юридичну характеристику її основних елементів; 5) розкрити зміст основних стадій процедури всеукраїнського референдуму та визначити особливості кожної з цих стадій; Об’єктом дослідження є правові відносини, які виникають в процесі безпосередньої реалізації народного суверенітету Предметом дослідження є одна з форм безпосередньої демократії – референдум

1 . Поняття безпосередньої демократії та шляхи її виявлення

1.1 Поняття, історичні засади та значення безпосередньої демократії

За Конституцією України народ є єдиним носієм суверенітету та джерелом влади в Україні (ст. 5). Чинна Конституція України вперше визнала не лише незалежність народу, але й його право здійснювати владу, а також через органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Основою організації та здійснення державної влади є принцип народного суверенітету, який зафіксований у переважній більшості основних законів і має по суті універсальне значення. Сучасне трактування ідеї народного суверенітету було запропоноване Ж.-Ж. Руссо, котрий виходив з так званого «суспільного договору» і визнавав існування «загальної волі», або волі народу. І сьогодні ідея народного суверенітету, яка історично відіграла видатну роль в державно-правових перетвореннях, розглядається як своєрідний постулат, що передбачає народовладдя.

Конституційні статті про статус народу та його влади в політичній системі, є величезним кроком до демократизації нашого суспільства і держави. Вони вивели Україну до ряду демократичних держав світу і зумовили сприйняття нею міжнародних стандартів безпосередньої демократії, зокрема щодо виборів і референдумів.

У сучасному світі демократичність держави визначається досягнутим рівнем народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури волевиявлення та здійснення волі народу впливають на управління суспільними та державними справами. У Конституції України визначають дві форми народовладдя – безпосередня(пряма) і представницька(непряма) демократія.

Під прямою розуміють безпосередню участь громадян у здійснені державної влади, їх пряме волевиявлення при виробленні і ухвалені державних рішень. Або іншими словами це форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдуми, вибори).

Ця форма народовладдя сформувалася першою з точки зору історії. Орієнтовано безпосередня демократія зароджується ще в первісному суспільстві у вигляді загальних зборів членів спільноти. У перших державних утвореннях пряме народовладдя виявлялось у народних зборах, на яких були присутні всі громадяни (окрім рабів, які не вважалися людьми, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускалися). Класичним прикладом народних зборів як форми вияву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.

З розвитком і зростанням держав, ускладнення політичних систем стало неможливим вирішувати шляхом залучення до цих процесів усього населення, що постійно збільшувалося.

У цей період зароджується і поширюється нова форма народовладдя-непряме(представницьке) народовладдя. Представницька демократія – це форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламент, органи місцевого самоврядування).

Сутність цієї форми народовладдя полягає в тому, що громадяни визначають певні групи своїх представників, яким від свого імені доручають вирішувати більшість питань загального значення. Тобто, при непрямому народовладді більшість загальнодержавних питань вирішується вже не всіма громадянами держави, а лише певними її групами. Ці групи і є повноважними представниками громадян держави, від імені й за дорученням яких схвалюють рішення, що стають обов'язковими до виконання. Коли певна група представляє все населення держави, тоді вона утворює загальнодержавний орган, який одержує право виступати від імені всієї держави і схвалювати рішення, загальнообов'язкові на всій її територіїї. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному парламент, народні або національні збори, конгрес тощо. В нашій державі представницьким органом, уповноваженим схвалювати загальнообов'язкові в межах держави рішення(закони), є Верховна Рада.

Крім колективних загальнодержавних органів, можуть створюватися й одноособові, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це – Президент України.

Коли ж група осіб виступає від імені певної частини держави, вона утворює орган місцевого самоврядування, який може виносити рішення, що стають обов'язковими до виконання в межах відповідної частини території країни і стосується питань, віднесених до компетенції таких органів.

З розвитком і вдосконаленням форм представницького народовляддя вони постійно застосовуються для повсякденного управління справами держави і суспільства. Але при всьому цьому безпосереднє народовладдя не виключається з державно-правової і політичної практики. Більше того, його значення підвищується, це виражається в тому, що найсуттєвіші проблеми, що мають принципове значення для функціонування та розвитку держави та інших суспільних інститутів, вирішується саме за допомогою безпосередньої демократії.

Конституція України поділяє демократію на представницьку і безпосередню. Але на відміну від попередніх конституцій, які були на території України, пріорітетною формою демократії вона визнає саме безпосередню. Це є цілком логічним, реальним та закономірним. Адже безпосередня демократія є правовим правом народу, бо вона виникла раніше представницької. Акти(рішення) безпосередньої демократії не потребують будь-якого затвердження. Через безпосередню демократію приймаються насамперед найважливіші нормативно-правові акти: конституції, закони, акти про внесення до них змін та інші правові акти, що безпосередньо виражають волю народу.

Основні риси народовладдя:

- однакове виконання усіма громадянами тих громадянських обов'язків, що пов'язані для них із самим фактом громадянства і дійсно необхідні виходячи з потреб суспільства і держави. Для розуміння суті цієї ознаки можна навести слова філософа І. Канта, який, висловлюючись про справедливий державний устрій, зазначав, що цей «державний устрій заснований на найбільшій людській свободі відповідно до законів, завдяки яким свобода кожного поєднується із свободою інших»2

- рівність громадян перед законом;

- діючі в державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів;

- у державі діє справедливий суд;

- рівний розподіл між усіма громадянами благ, пов'язаних з їх життям у відповідній державі.

Характер безпосередньої демократії, як і будь-якого іншого суспільного явища, виявляється в її функціях – напрямках або видах безпосереднього волевиявлення народу, які опосередковують зміст і форми народовладдя. Безпосереднє народовладдя є здійсненням системи суспільних функцій. Їх розрізняють за суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими ознаками.

Суб'єктами безпосереднього народовладдя, тобто учасниками народовладдя, зокрема, функції народу, територіальних громад, політичних партій і громадських організацій, органів державної влади та місцевого самоврядування, які сприяють здійсненню безпосереднього народовладдя.

Об'єктом безпосередньої демократії, тобто за сферами безпосереднього народовладдя. Це – економічна, політична, соціальна, культурна, екологічна. Також зовнішньоекономічна, зовнішньополітична, гуманітарна, оборонна.

Найбільш поширеною є класифікація функцій безпосереднього народовладдя за способами їх здійснення. Розрізняють функції, як установчу, законодавчу, контрольну, охоронну тощо.

За засобами здійснення безпосередню демократію розрізняють на: інформаційну, територіальну, фінансову, матеріально – технічну, охоронну.

Механізм безпосереднього народовладдя, відповідно до Конституції України – це система суспільно-політичних спільностей, громадян України, їх об'єднань, а також державних органів і організацій й інших організаційно-правових і нормативно-правових інститутів.

Основним організаційно-правовим складовим механізму безпосереднього народовладдя є: народ (український народ не залежно від національності); громадяни України (кандидати, виборці, довірені особи); територіальні громади; спільності громадян України з числа виборців за місцем роботи або проживання; політичні партії; громадські організації; органи державної влади; органи місцевого самоврядування; засоби масової інформації; державні і недержавні підприємства; інші організаційно-правові інститути.

Систему нормативно-правових елементів механізму безпосереднього народовладдя складають: Конституція України, виборче законодавство, законодавство про референдум, адміністративне законодавство, фінансове законодавство, фінансове законодавство, кримінальне законодавство, цивільне законодавство, трудове законодавство, інші галузі та інститути законодавства.

Проголошуючи народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, Конституція надала безпосередньому волевиявленню пріоритетного значення, що стало об'єктивним відображенням суспільно-політичної практики незалежної України. Тобто, влада народу може розглядатися як провідна правова категорія, є ключовим поняттям конституціоналізму. В юридичному сенсі це передусім виявляється у тому, що установча влада народу є первинною щодо всіх гілок державної влади, похідних від народного суверенітету.

Форми безпосередньої демократії – це способи і засоби безпосереднього здійснення влади народом або його частиною, які виключають передачу владних повноважень будь-яким органам чи особам.

У цілому форми безпосереднього народовладдя можна умовно класифікувати:

За правовими підставами здійснення безпосередньої демократії у відповідних формах – конституційні й законодавчі; легітимні і нелегітимні; обов'язкові і факультативні.

За умовами (місцем і часом проведення): за часом – на чергові та позачергові; за місцем – на всеукраїнські та місцеві.; періодичні; разові тощо.

За змістом питань, що обговорюються і вирішуються – на конституційні, законодавчі, адміністративно-територіальні, міжнародно-правові.

За наслідками здійснення відповідних форм безпосередньої демократії – на дійсні і недісні, вирішальні і консультативні тощо.

Згідно ст. 69 Конституції України вищими формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори та референдуми, на основі яких забезпечується формування інтересів у суспільстві, узгодження і координування цих інтересів, прояв волі народу як через формування представницьких органів та органів самоврядування і прийняття ними відповідних рішень, у формі законів, нормативно-правових актів, так і через прийняття рішень безпосередньо громадянами.

Крім провідних форм реалізації безпосереднього народовладдя – виборів, референдумів, Конституцією України надається можливість здійснення народного волевиявлення і через інші форми безпосередньої демократії, зокрема, дорадчі опитування, народні обговорення тощо.

Але також можна сказати, що сучасна наука конституційного права характеризується існуванням широкого та вузького підходів до визначення форм безпосереднього народовладдя. Зі сторони широкого підходу, В.В. Комарова до форм безпосередньої демократії (народовладдя) окрім виборів, референдумів відносить ще мітинги, походи демонстрації, пікетування, народну ініціативу, діяльність політичних партій, відкликання обраного народного представника. Розширює перелік форм безпосередньої демократії В.Ф. Погорілко, включивши у нього, крім вище перерахованих, ще й виявлення громадської думки, плебісцити, народні обговорення, а також такі виняткові, немирні форми, як революції, повстання, громадянські війни, національно-визвольні рухи та політичні страйки, протести, акції громадської непокори, голодування, пікетування тощо.

В сучасній науці конституційного права існує також і вузький підхід до визначення форм безпосереднього народовладдя. Представниками цього підходу виступають й інші правознавці, які відносять референдум, народну правотворчу ініціативу, народне вето, загальні збори (сходи) громадян за місцем проживання, вибори, відкликання депутата або обраного народного представника, розпуск виборного органу влади.

Даний підхід полягає у тому, що заперечується існування консультативних, дорадчих форм безпосереднього народовладдя або таких форм, що не тягнуть за собою як результат прийняття населенням обов’язкових публічно-владних рішень.

Існуванню таких різних підходів до визначення форм безпосереднього народовладдя багато в чому сприяла відсутність чітких критеріїв віднесення тих чи інших інститутів до форм безпосереднього народовладдя. Тому на сьогодні об'єктивно назріла необхідність прийняти новий закон України про всеукраїнський референдум та закони про інші принаймні конституційні форми безпосередньої демократії: про збори, про мітинги, демонстрації, а також ухвалити або поновити закони про місцеві форми безпосередньої демократії: про місцеві вибори, місцеві ініціативи, загальні збори громадян.

Над проблемою народовладдя, а саме безпосередньої демократії працюють багато української та закордонних вчених, але спільного висновку стосовно застосування, призначення та класифікації інституту прямого волевиявлення вони досягти не можуть.

Отже, можна зробити висновок, що пряме народовладдя – це система форм безпосереднього волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень з передбачених Конституцією та законами України

референдум вибори демократія україни

1.2 Поняття, сутність виборів та референдумів

З Конституцією України однією з основних форм народовладдя є вибори. Вибори – це спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їх посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата мають право балотуватися два і більше кандидатів. Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю свободо при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього. Вибори проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської, селищної, міської ради та їх голови).

Вибори поділяються на такі види:

- залежно від того які органи обираються, вибори поділяються на парламентські, президентські та вибори депутатів місцевих рад, селищних, міських голів;

- залежно від того обирається виборний орган повністю чи частково, розрізняють загальні та часткові;

- залежно від підстав проведення бувають черговими, позачерговими, повторними;

- залежно від території проведення на загальнонаціональні та місцеві;

- залежно від способу волевиявлення бувають прямі та непрямі вибори.

Але метою мого дослідження є розкриття поняття референдуму як форми безпосереднього народовладдя. Конституція України не дає чіткого тлумачення поняття «референдум», що призводить до неоднозначності тлумачення цього терміна в українських правових джерелах, громадських і правових структурах.

Референдум – [лат. Referendum-те, що має бути повідомленим]. Всенародний опит шляхом голосування з найважливіших питань державного життя, у якому можуть брати участь усі громадяни, що мають виборчі права.

Референдум – важлива форма безпосередньої демократії, що являє собою голосування виборців, шляхом якого приймається рішення з будь – яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом бути винесені на не можуть бути винесені на референдум, що обов'язково для виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких це рішення має імперативний характер.

У Законі України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р. Закон визначає термін «референдум» як «спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення, що мають вищу юридичну силу». Основна відмінність референдуму від виборів, процедура яких також передбачає голосування виборців, полягає в об'єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо при виборах таким об'єктом є кандидат або список кандидатів, то об'єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої і внутрішньої політики.

Метою виборів є обрання народних представників, що являє собою делегування їм певної частини належних народові або територіальній громаді владних повноважень, тоді як мета референдуму – прийняття рішення по суті винесеного не нього питання, тобто воля народу знаходить своє виявлення у формі референдуму більш чітко та конкретно і не передбачає подальшого делегування владних повноважень.

Не можливо вивчити природу референдумів не дослідивши історію становлення цьго інституту народовладдя.

Поняття референдуму вперше з'явився в XIV ст. у зв'язку з діяльністю новоутвореного Сейму Швейцарського Союзу. Спочатку термін «референдум» означав те що має бути повідомленим, а сучасного свого значення набув значно пізніше.

Батьківщиною референдумів традиційно вважається Швейцарія. Саме у Швейцарії був проведений перший у світі достовірно відомий референдум в 1439 р. у швейцарському кантоні Берн. На ньому віршувалося питання фінансового становища кантону: затвердження збору у розмірі І ангетера на тиждень для погашення військової заборгованості. У подальшому позитивний досвід Берна був запозичений багатьма іншими кантонами Швейцарії. Перший у світі загальнодержавний референдум був проведений також у Швейцарії в 1802 р. Його предметом стало затвердження другої конституції Гальветичної республіки. З того часу в Швейцарії було проведено понад 400 референдумів, тому цю країну іноді називають «батьківщиною референдумів»

У Франції інститут референдуму почав застосовуватися під впливом теорії народного суверенітету, розробленою Ж.-Ж. Руссо. В період з 1789 р. по 1839 р. у країні було проведено 8 загальнонаціональних референдумів, більшість - з конституційних питань. У XIX ст. референдуми також поширилися в США, Австралії, Норвегії та інших країнах світу.

Але, у 30-х роках XX ст. інститут референдуму був суттєво дискредитований голосуванням у Німеччині в 1933 р. виходу країни з Ліги Націй; в 1934 р. поєднанням посади президента і рейхсканцлера; в 1938 р. – аншлюсу Австрії Німеччиною. Ці антинародні по суті рішення були прийняті шляхом застосування найдемократичнішої форми безпосереднього народовладдя – референдуму.

На сьогодні референдуми стали важливим інститутом безпосередньої демократії в більшості країн світу, навіть у традиційних мусульманських країн, що бережно ставляться до проявів безпосереднього народовладдя в цілому. Так, у 2001 р. референдум був вперше проведений у теократичній монархії Бахрейн. На цьому референдумі 94% громадян Бахрейну ратифікували перший конституційний акт держави – Національну хартію, яка започаткувала конституційну реформу в країні.

Особливе значення референдуми набули в Європі після прийняття 12.01.2005 р. Конституції Європейського Союзу, що ратифікувалася шляхом референдуму чи парламентської процедури в усіх державах ЄС.

Так, в Україні історія становлення інституту референдуму має два основних періоди: перший період (1991–2000 рр.) – початок практикування референдумів в Україні; другий період (2000 р. – до сьогодні) вдосконалення національної теорії та практики референдумів.

Проведення першого в історії України загальнонаціонального референдуму було призначено Верховною Радою Української РСР. Результати референдуму були переконливими – 90,3% громадян Української РСР підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Протягом 1 грудня 1991 р. по 31 січня 1992 р. Україну як суверенну державу визнали понад 100 країн світу.

Наступний всеукраїнський референдум за народною ініціативою був проведений в 2000 р. 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з питань, винесених на референдум, у голосуванні прийняли участь 81,15% громадян України, що мають виборчі права. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України; за обмеження депутатської недоторканності; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 350; за необхідність формування двопалатного парламенту. Утім, результати цього референдуму так і не були реалізовані.10

Поряд з терміном «референдум» у міжнародно-правових документах, законодавчих актах та юридичній літературі використовується також термін «плебісцит». Хоча законодавство України не використовує цей термін, слід мати на увазі, що в деяких державах під словом розуміють усі види голосування (наприклад ФРН) або лише голосування, за допомогою якого виборчий корпус висловлює свою підтримку окремій особі або політиці, яку вона проводить.

У міжнародному праві плебісцит розглядається як один із видів голосування, що застосовується при опитуванні певної частини населення щодо її незалежності чи інших держав. Одночасно в юридичній літературі існує така думка що різниці між референдумом і плебісцитом не існує.

Роль референдумів у регулюванні суспільних відносин визначається з огляду на їх основні соціальні функції:

По-перше, референдум є одним з основних інструментів реалізації права народного суверенітету і легітимізація владних рішень.

По-друге, референдум є однією з основних форм реалізації права національного суверенітету, оскільки за умов виконання певної конституційної процедури щодо всеукраїнського референдуму і виконання вимог закону щодо місцевих референдумів громадяни України, представники певної нації і народності нашої країни можуть ініціювати проведення того чи іншого референдуму з питань, пов'язаних з конституційним чи законодавчим регулюванням їх національних прав і свобод.

По-третє, референдум є одним із способів формування громадської думки.

По-четверте, референдум може бути використаний народом як противага рішенням органів державної влади, що не задовольняють інтересів громадян.

Запровадження в Україні порядку проведення референдумів за народною ініціативою створює правові гарантії здійснення прямого народовладдя.

Підсумовуючи все, вказане вище можна сказати, що Конституція України визнає народ єдиним носієм суверенітету та влади. Визначаються дві форми народовладдя – безпосередня(пряма) і представницька (непряма). Звісно найбільш демократичною формою участі населення в державотворчих процесах є безпосередня демократія. До проявів безпосередньої демократії відносять: вибори, референдуми, мітинги, походи демонстрації, пікетування, народну ініціативу, діяльність політичних партій, плебісцити, народні обговорення та ін. Але тільки вибори та референдуми отримали своє офіційне закріплення. Референдум є всенародним опитом шляхом голосування з найважливіших питань державного життя, у якому можуть брати участь усі громадяни, що мають виборчі права.

2. Види референдумів в Україні

2.1 Критерії класифікації референдумів

Референдум є досить складуть правовим явищем і практикується у різних формах. У державах, де референдуми проводяться досить часто, цей інститут отримав нормативне закріплення у різних формах і, навпаки, де референдуми є винятковим, унікальним явищем, перелік питань, що вирішуються на референдумі, жорстко обмежена.

Але референдуми різняться не лише за предметом правового регулювання. Існує багато видів референдумів (залежно від критеріїв класифікації), кожен з яких має свої юридичні особливості.

Закон України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» 1991 р., не передбачає самостійного нормативного положення про види референдумів. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що референдуми в Україні різняться за предметом, суб'єктами ініціювання референдумів, територією і часом проведення.

Із урахуванням теоретичних досліджень критеріїв класифікації референдумів та нормативних положень чинного законодавства про референдуми можна виділити такі критерії класифікації референдумів:

за предметом референдуму;

за правовою силою рішень референдуму;

за підставою проведення;

за суб'єктами ініціювання;

за територією проведення;

за часом проведення;

за формулою референдуму

Найбільш важливим критерієм класифікації референдумів є предмет референдуму , що й власне визначає сутність і зміст кожного конкретно взятого референдуму, йог значення для суспільства і держави.

Предмет референдуму визначає обсяг його компетенції. Предмет загальнодержавного референдуму завжди стосується найважливіших проблем суспільного та державного життя країни, а саме: прийняття чи затвердження конституції, внесення змін до конституції, законів, підзаконних актів тощо, тоді як загальний характер предметів місцевих референдумів набагато складніший за своєю правовою природою. З одного боку, це, як правило, питання місцевого значення, а з іншого-предмет локального референдуму може мати специфічний характер і обумовлюватися особливостями місцевого самоврядування в кожному окремо взятому регіоні.

За правовою силою рішень референдуми поділяються на консультативні та імперативні. Загальновідомо, що рішення референдумів мають вищу юридичну силу як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях, оскільки їх наслідки є безпосереднім вираженням волі народу або ж конкретної територіальної громади. Рішення загальнонаціональних референдумів традиційно займають вище місце в ієрархії національних джерел права.

Консультативний референдум проводиться органом державної влади, уповноваженим призначати чи ініціювати призначення референдуму перед прийняттям ним певного рішення з метою виявлення ставлення громадян до цього рішення. Консультативні референдуми в зарубіжних країнах, як правило, проводяться з питань, що процедурно не можуть бути вирішені шляхом всенародного голосування: укладення міжнародного договору чи його ратифікація. Вирішення цих питань традиційно відносяться до повноважень глави держави чи парламенту, але при здійснені своїх повноважень вони керуються волевиявленням народу. В окремих країнах консультативні референдуми отримали назву плебісцитів. Вразливою ознакою консультативних референдумів є необов'язковість їх рішень. На сьогодні, відповідно до ч. 6 п. Рішення Конституційного Суду України у Справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27 березня 2000 р., воля народу, що буде виявлена на всеукраїнському референдумі, проголошеному Президентом України за народною ініціативою, не може мати дорадчого характеру. Нині консультативні референдуми втратили актуальність в Україні.

Імперативний референдум відрізняється від консультативного тим, що його рішення мають вищу юридичну силу, тобто є остаточними, обов'язковими для виконання на всій території країни. Вони набувають юридичної сили з часу оголошення результатів всенародного голосування Центральною виборчою комісією. Рішення імперативного референдуму можуть бути змінені або скасовані лише на підставі результатів нового всеукраїнського референдуму. Утім, в силу недосконалості механізму реалізації рішень референдуму, рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. що були визнані Конституційним Судом України імперативними, так і не були здійснені.

Фрицький О.Ф. класифікує референдуми за юридичною силою: вирішальний, рішення якого не потребують затвердження будь-яким органом і не можуть бути змінені інакше ніж на підставі рішення нового референдуму з цього питання;

консультативний референдум , який використовується для виявлення громадської думки. Його рішення не мають обов'язкового характеру.11

За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковими та факультативними. Тобто народ України та територіальні громади мають право вирішувати широке коло суцільно значущих питань, але окремі питання (внесення змін до Конституції, питання про зміну територію України, питання про найменування або перейменування міст, селищ, райнів тощо), відповідно до чинного законодавства, мають визначатися виключно всеукраїнськими референдумами.

Обов'язковий референдум передбачає обов'язкову санкцію громадян України на предмет референдуму. Тобто обов'язковий референдум є безальтернативною формою вирішення конкретно визначених законодавством питань. У випадку, коли певні нормативно-правові акти чи інші рішення, відповідно до чинного законодавства, мають бути встановлені чи затверджені виключно шляхом проведення референдуму, він стає обов'язковим. Ці референдуми гарантують право Українського народу вирішувати найбільш принципові проблеми суспільного та державного життя через безпосереднє волевиявлення у формі голосування. Проведення обов'язкових референдумів передбачене в конституціях 15 європейських країн, що є яскравим свідченням визнання референдумів провідною формою нарадовладдя у сучасному демократичному суспільстві.

Факультативні референдуми , на думку І.П. Трайніна, мають проводитися на вимогу визначеної законом кількості виборців щодо прийняття окремих законопроектів та законів. Факультативний референдум у сучасному його значенні проводиться для прийняття визначеного роду нормативно-правових актів на вимогу суб'єктів, уповноважених ініціювати проведення референдуму. Факультативні референдуми широко використовуються в більшості країн Європи, де на них вирішується широке коло важливих проблем суспільного і державного життя. Практикування факультативних референдумів є певним індикатором рівня розвитку громадянського суспільства в країні, консолідації суспільства і держави.

Залежно від суб'єктів , що наділені правом ініціювати проведення загальнонаціонального референдуму, в Україні референдуми поділяються на ініційовані українським народом; ініційовані Верховною Радою; Президентом України. Місцеві референдуми можуть бути ініційовані місцевими радами та громадянами України, що проживають на території певної адміністративно – територіальної одиниці.

За часом проведення загальнодержавні референдуми можуть бути до законодавчими або після законодавчими, відповідно до проведення голосування до чи після розгляду парламентом законопроекту, що є предметом референдуму.

За формулою, тобто конструкцією питань, що виносяться на всенародне голосування, референдуми розмежовуються на прості та складні. Прості конструкції питань референдумів передбачають винесення на референдум одного конкретного питання з конкретної проблеми. Складні конструкції питань референдумів передбачають голосування з двох і більше питань. Ці питання можуть стосуватися різнопорядкових проблем, але, як правило, сукупність питань, винесених на референдум в комплексі, стосується єдиної проблеми.

2.2 За територією проведення

Згідно із Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. розрізняють всеукраїнські референдуми, референдуми Автономної Республіки Крим та місцеві (у межах адміністративно-територіальних одиниць).

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою України або Президентом України. Так, Верховна Рада України уповноважена призначати всеукраїнський референдум щодо вирішення питань про зміну території держави. Президент України має право призначати референдум щодо законопроектів про внесення змін до розділу І-ІІІ Конституції, а також проголошує референдум з народної ініціативи.

Всеукраїнський референдум призначається Президентом з ініціативи народу за умови, що цього вимагають щонайменше 3 млн. громадян України, які мають право голосу. Крім того, для виконання цієї вимоги необхідно зібрати не менш як у двох третинах областей України (у кожній з них) щонайменше по 100 тис. підписів. Слід також звернути увагу на те, що в Україні не допускається проведення референдумів для затвердження законопроектів, що стосуються податків, бюджету та амністії.

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

-затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

-прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

-прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

На всеукраїнський референдум можуть виноситися питання, віднесені Конституцією України до відання України, тобто виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них.12 Не виносяться питання на цих референдумах, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Конституція України не передбачає проведення всеукраїнських референдумівз міжнародно-правових питань, хоча саме перший всеукраїнський референдум 1991 р. мав своїм предметом міжнародно-правову проблематику – легімітизацію незалежності України.

Другим видом референдуму за територією проведення – місцевий референдум.

Місцеві референдуми призначають органи місцевого самоврядування з питань, що належать до їх компетенції.

Відповідно до ст. 143 Конституції України, громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів у межах адміністративно-територіальної одиниці.

А згідно з пунктом 12 статті 45 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» прийняття за пропозицією територіальних громад рішення щодо проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їхніх спільних інтересів, здійснюється районними та обласними радами включно на їх пленарних засіданнях.13

Місцевий референдум, як і всеукраїнський, здійснюється через проведення голосування громадян України з питань, визначених законодавством.

Предметом місцевого референдуму може бути:

- прийняття, зміна, скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

- прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.

На місцеві референдуми можуть виноситися питання, віднесені законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної Ради народних депутатів та її голови.

Тільки місцевими референдумами у відповідних адміністративно-територіальних одиницях вирішуються питання про найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей; питання про об’єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр; питання про зміну базового рівня місцевого самоврядування у сільських районах; питання про реорганізацію або ліквідацію комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами.

На місцеві референдуми не виносяться питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування; питання, віднесені до відання органів суду і прокуратури; питання, пов’язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої Ради народних депутатів та її виконавчих і розпорядчих органів. 14

Третім різновидом референдумів є референдум Автономної Республіки Крим . Предметом республіканського і місцевих референдумів в автономії може бути прийняття, зміна або скасування рішень із питань, віднесених законодавством України до відання Автономної Республіки Крим.15

Наразі в АРК йдеться про консультативний референдум, які згідно із законом про референдуми проводяться з метою з’ясування волі громадян при прийнятті рішень із важливих питань загальнодержавного та місцевого значення.

Так як єдиним регіоном України, де більшість населення становлять представники російської національності є Автономна Республіка Крим, тому саме тут найчастіше постає питання про проведення загальнокримського мовного референдуму. Верховна Рада АРК не раз піднімала питання про надання російської мови статус другої державної в Криму. Але ці спроби були не введені в дію тому що мовне питання не входить до компетенції АРК. В Конституції України вказано, що державною мовою є тільки українська, тобто спроби проведення референдуму в Криму суперечать Конституції України.

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» також має суперечності із нормами Конституції України у наступних питаннях:

-  визначення предмету проведення референдуму;

Так, у Конституції України не зазначено в переліку причин дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Президента України  рішення референдуму. У статті 13 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» серед питань, за якими Верховна Рада України призначає проведення всеукраїнського референдуму вказані питання щодо «дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, Президента України, якщо цього вимагають не менш як три мільйони громадян України, які мають право брати участь у референдумі».

Крім того, закон оперує таким поняттям, як скасування Конституції та інших законодавчих актів, а Конституція  України не допускає цього.

-  визначення суб’єктів ініціювання проведення всеукраїнського референдуму;

У Законі, з усіх питань, які можуть розглядатися на референдумі, передбачено два суб’єкта ініціювання проведення всеукраїнського референдуму: громадяни України, або народні депутати України. У Конституції – фактично один: народ України. Виключенням є призначення проведення референдуму Верховною Радою України з питань про зміну території України (стаття 73).

-  визначення суб’єктів призначення (проголошення) проведення всеукраїнського референдуму;

У Конституції України їх передбачено два: Президент України та Верховна Рада України. У Законі лише один  Верховна Рада України.

-  визначення різних категорій референдумів;

Зокрема, у Законі згадується окрема категорія референдумів  дорадче опитування громадян України. У Конституції цього не вказано.

На сьогодні, за оцінками експертів та багатьох політиків перспективи проведення в Україні легітимних референдумів є досить примарними, у першу чергу, через застаріле законодавство.

Отже, референдуми в Україні можна класифікувати за: правовою силою рішень: імперативні (мають загальнообов'язковий характер), консультативні (не мають вищої юридичної сили); за підставами проведення: обов'язкові та факультативні; за суб'єктами ініціювання: ініційовані українським народом, Верховною Радою, Президентом України; за часом проведення: до законодавчі, після законодавчі. Також референдуми поділять за територією проведення:

всеукраїнський, що проводиться на все державному рівні, місцевий референдум призначається на місцевому рівні територіальною громадою та проводиться відповідно і референдум Автономної Республіки Крим.

3. Процедура проведення референдумів в Україні

Референдуми в Україні проводяться за певною процедурою, під якою прийнято розуміти референтний процес, як сукупність низки нормативно визначених послідовних дій, спрямованих на реалізацію права громадян України на участь у референдумі.

Референтний процес, в першу чергу ґрунтується на загальних принципах безпосереднього народовладдя: принципах свободи, справедливості, рівності, гуманізму, демократизму, верховенству права, законності та ін. Ці принципи властиві для всіх правових явищ у нашій державі.

Загальні принципи виборчого процесу, визначені у ст. 71 Конституції України, є важливим і для референтного процесу. Зазначена стаття Основного Закону декларує, що вибори є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Утім, ст. 7 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» обмежує коло громадян, що мають право брати участь на виборах. У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, сільради. У референдумах не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними, та особи, які тримаються в місцях позбавлення волі. Громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах. Кожний громадянин має один голос.

Принцип референтного процесу знаходить своє вираження в його основних стадіях. У відповідності до Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р., процедура проведення всеукраїнського референдуму включає в себе такі процесуальні стадії: ініціювання референдуму – його призначення (проголошення); утворення дільниць для голосування; утворення комісій з референдуму; реєстрація громадян, які мають право брати участь у ньому; агітація за його цілі; голосування; підрахунок голосів та визначення його результатів; опублікування, введення в дію, зміна або скасування його рішень.

У разі народного ініціювання всеукраїнського референдуму утворюються додаткові стадії: створення або реєстрація ініціативних груп; збирання підписів громадян України на підтримку проведення референдуму і підрахунок та перевірка цих підписів та ін.16

Узагальнюючи теоретичні положення про всеукраїнські референдуми можна визначити три стадії всеукраїнського референдуму – підготовчу, основну та завершальну .

Кожній з цих стадій притаманні певні етапи, зміст і сутність яких визначає зміст процедури всеукраїнського референдуму.

1. Підготовча стадія:

- ініціювання референдуму;

- інформування громадян про ініціювання референдуму;

- агітація «за» або «проти» винесення визначеного питання на всеукраїнський референдум;

- всенародні або парламентські обговорення.

2. Основна стадія:

- призначення всеукраїнського референдуму

- організація референдуму та підготовка його проведення;

- агітація «за» або «проти» проекту рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум;

- голосування;

- встановлення результатів референдуму;

- визначення та оприлюднення його рішення;

- проведення повторного референдуму (факультативна стадія)

3. Завершальна стадія:

- виконання рішень всеукраїнського референдуму;

- правова відповідальність за невиконання рішень всеукраїнського референдуму.17

Винятково важливий характер має підготовча стадія всеукраїнського референдуму, так як дотримання всіх процесуальних вимог на цьому етапі значною мірою визначає факт його проведення чи не проведення.

Підготовча стадія всеукраїнського референдуму передбачає його ініціювання українським народом. Народне ініціювання може охоплювати широке коло питань і має імперативний характер. Це зобов'язує Президента призначити референдум на вимогу населення, зібравши підписи більш ніж 3 млн. чоловік. У такому випадку Президент видає Указ про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою із зазначенням дати проведення та сформульованим питанням (питаннями), що виносяться на референдум. Дата проведення референдуму визначається не раніше ніж через 90 днів і не пізніше ніж через 120 днів від дня підписання указу про проголошення референдуму.

Ініціювання проведення всеукраїнського референдуму не є абстрактним явищем. Про це свідчить досвід збирання підписів на вимогу проведення референдуму у 1999–2000 рр. За досить короткий час Центральна виборча комісія зареєструвала 3 947 955 підписів громадян України, що мають право голосу, на вимогу проведення всеукраїнського референдуму.

Право збирання підписів під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму належить ініціативним групам із всеукраїнського референдуму. Такі групи утворюються на зборах громадян України, в яких бере участь не менше як 200 осіб, що мають право голосу. Не менше як за 10 днів до проведення зборів ініціатори мають письмово повідомити про час, місце і мету зборів голову районної ради, міського голову, або відповідно районної в місті ради. Голова міської ради, в свою чергу, направляє на збори свого представника для здійснення контролю за дотриманням вимог законодавства про референдум.

Збирання підписів здійснюється лише після отримання свідоцтва про реєстрацію ініціативної групи і виключно членами цієї групи на підписних листах, форму яких встановлює ЦВК. Підписний лист містить реєстраційний номер ініціативної групи, дату реєстрації, порядковий номер підписного листа, зазначення адміністративно-територіальної одиниці, де проводиться збір підписів, точне формулювання питання, що пропонується винести неа всеукраїнський референдум.

Після завершення збирання підписів ініціативна група в триденний термін складає підсумковий протокол. Підписні листи за актом передаються на зберігання у встановленому законі порядку до Центральної виборчої комісії. Підрахунок підписів громадян та вибіркова їх перевірка покладається саме на Центральну виборчу комісію.

Голова ЦВК протягом визначеного законом терміну передає рішення ЦВК про підсумки збору голосів під вимогою проведення всеукраїнського референдуму та відповідно складений протокол Президенту України після чого Президент призначає референдум за народною ініціативою.

Суб'єктами ініціювання референдуму також є Верховна Рада України і Президент України, а суб'єктом призначення цього референдуму – виключно глава держави.

Важливою частиною підготовчої стадії проведення всеукраїнського референдуму є інформування населення про проведення всеукраїнського референдуму, зміст якого полягає в доведенні уповноваженими органами через засоби масової інформації відомостей про хід організації та підготовки всеукраїнського референдуму.

Закон України «Про всеукраїнський референдум» 2001 р. Передбачає, що рішення органів державної влади, органів місцевого самоврядування які стосуються референдуму, доводяться до відома громадян через ЗМІ.

Наступним етапом підготовчої стадії всеукраїнського референдуму є агітація, що передбачає безперешкодні звернення суб'єктів агітації до громадян України з метою оголошення чи не оголошення всеукраїнського референдуму з визначеного питання.

Відповідно до Закону про референдум правом агітації «за» чи «проти» призначення всеукраїнського референдуму наділені громадяни, політичні партії, громадські організації, масові рухи та трудові колективи. Але це положення застаріле. Можна взяти до уваги пропозицію російських правознавців Ю.А. Дмитрієва і В.В. Комарової, виходячи із сучасних реалій, вважати суб'єктами агітації на референдумі не всі корпорації громадян, а лише політичні громадські об'єднання.

Важливою проблемою процедури всеукраїнського референдуму є питання фінансування агітаційної кампанії. Закон про референдуми зазначає, що підготовка референдуму здійснюється за рахунок Державного бюджету, але це фінансування не покриває всіх витрат, пов'язаних з агітацією уповноважених суб'єктів. Тому Центральна виборча комісія спільно з Державним казначейством прийняли Порядок фінансового забезпечення всеукраїнського референдуму від 29 лютого 2000 р.

Фінансування референдарної агітації має носити комплексний характер і проводитись як з державних коштів, так і з коштів суб'єктів агітації.

Призначення чи проголошення всеукраїнського референдуму передбачає видання відповідного нормативно-правового акта, який визначає дату проведення всеукраїнського референдуму та питання, що виносяться на всенародне голосування. Цей акт має бути опублікований в офіційних засобах масової інформації в десятиденний термін з моменту прийняття рішення про призначення чи проголошення всеукраїнського референдуму.

З моменту прийняття рішення про проведення всеукраїнського референдуму починається етап його організації, що в процесуально-правовому аспекті визначається діями уповноважених на те осіб, які полягають у використанні їхніх процесуальних прав і обов’язків для забезпечення проведення референдуму. Першим кроком у цьому напрямку є проголошення ЦВК кампанії з проведення всеукраїнського референдуму не пізніше ніж через 5 днів після призначення (проголошення) референдуму. На Центральну виборчу комісію покладається організація, підготовка і проведення всеукраїнського референдуму.18

Для проведення голосування і підрахунку голосів утворюються територіальні округи та виборчі дільниці. Ці комісії утворюються за рішенням Верховної Ради АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських рад не пізніше ніж за 55 днів до дня проведення всеукраїнського референдуму, у складі голови, його заступників, секретаря і членів комісії за поданням голів цих рад чи міських рад.

При складанні кошторису враховуються видатки Центральної виборчої комісії; територіальних виборчих комісій та дільничних комісій, витрати на за робітню плату членам комісій, друкування бюлетенів та документації, забезпечення транспорту, зв'язку тощо.

На основній стадії проведення всеукраїнського референдуму винятково важливу роль відіграє агітація уповноважених осіб «за» або «проти» прийняття закону чи іншого рішення, що є предметом референдуму.

Агітація щодо всеукраїнського референдуму може здійснюватися у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. Законодавство не містить детальної регламентації процедури агітації, лише забороняючи її в день голосування, що тягне за собою адміністративну відповідальність.

Закон України «Про всеукраїнський референдум» 2001 р. містить більш детальні приписи щодо референтної агітації. Це заборона брати участь у агітації органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, а також їх посадовим особам; командному складові військових частин, військових установ і організацій; благодійним і релігійним організаціям; особам що входять до складу комісій з всеукраїнського референдуму; іноземним фізичним та юридичним особам, особам без громадянства. Забороняється також агітація, що супроводжується наданням учасникам всеукраїнського референдуму безкоштовно або на пільгових умовах будь-яких товарів, цінних паперів, лотерейних білетів, грошей, послуг тощо.

Важливим етапом цієї стадії референтного процесу є складання списків громадян, що мають право голосу на референдумі. Ці списки складаються виконавчими органами сільських, селищних, районних, міських рад по кожній дільниці з всеукраїнського референдуму. Не пізніше ніж за 15 днів до дня голосування дільнична комісія з референдуму уточнює список виборців, який підписує голова і секретар комісії, і оприлюднює для ознайомлення виборців дільниці.

Найважливішим етапом проведення всеукраїнського референдуму є голосування, що в процесуальному відношенні закріплює трансформацію людської волі в закон або інший нормативний акт імперативного характеру.

Голосування на всеукраїнському референдумі здійснюється бюлетенями для голосування, форму і текст яких затверджує Центральна виборча комісія відповідно до питання, винесеного на всенародне голосування. Бюлетені є документами суворої звітності і підлягають обліку.

Голосування громадян України на всеукраїнському референдумі проводиться з 7 до 20 години на дільницях, про місце розташування і час роботи яких громадяни сповіщаються не пізніше ніж за 10 днів до початку голосування. Відповідальність за організацію голосування, забезпечення таємності волевиявлення громадян, обладнання приміщень і підтримання в них потрібного порядку покладають на дільничні комісії з всеукраїнського референдуму.

Голосування на референдумі здійснюється громадянами України особисто і безпосередньо в момент заповнення бюлетеня шляхом викреслювання в ньому одного із двох слів: «так» або «ні». Контроль за волевиявленням громадян на референдумі виключається.

Наступним етапом всеукраїнського референдуму є встановлення його результатів . Тепер перед Центральною виборчою комісією постають два важливих питання: встановити, чи відбувся референдум і яким є його рішення.

Якщо встановлені Законом вимоги щодо порядку голосування на референдумі виконані, то індивідуальна воля виборців стає державною і має, в свою чергу, визначені юридичні наслідки.

Всеукраїнський референдум вважається таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь не менше половина громадян, внесених у списки для голосування.

Проект закону чи іншого рішення вважається ухваленим громадянами України, якщо за нього на референдумі проголосувала більшість виборців.

Остаточний результат всеукраїнського референдуму закріплюється постановою Центральної виборчої комісії на підставі протоколу про результати голосування. Постанова щодо рішення всеукраїнського референдуму публікується не пізніше ніж на десятий день після його проведення.

Рішення всеукраїнського референдуму мають імперативний характер і не потребують затвердження з боку будь-якого органу державної влади.

Якщо всеукраїнський референдум визначається таким, що не відбувся через грубі порушення закону, повторний референдум може бути призначений уповноваженим державним органом у місячний термін. Коли всеукраїнський референдум відбувся, незалежно від його результатів новий референдум з даного питання може бути проведений не раніше ніж через 5 років після цього.

Завершальна стадія референдуму визначається виконанням його рішень та відповідальністю уповноважених суб'єктів у разі їх невиконання. Реалізація рішень всеукраїнського референдуму в процесуальному відношенні тотожна реалізації парламентських законів.

Закон чи окремі положення закону, рішення щодо припинення яких схвалене на всеукраїнському референдумі, втрачають чинність з дня офіційного опублікування результатів всеукраїнського референдуму, якщо щось інше не передбачене Конституцією України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Правовий акт про зміну території України, набирає чинності в день офіційного опублікування результатів всеукраїнського референдуму.

Отже, процедура проведення всеукраїнського референдуму складається з послідовних і взаємозумовлених дій – підготовчої, основної та завершальної, що визначають порядок його підготовки, організації, проведення та реалізації його рішень.

Рішення всеукраїнського референдуму мають вищу юридичну силу і є загальнообов'язковими для виконання. Невиконання або неналежне виконання рішень всеукраїнського референдуму тягне за собою юридичну відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Висновок

Сьогодні в Україні повним ходом йде розбудова правової, демократичної, соціально орієнтованої держави. Але нормальне функціонування нової правової держави неможливо без прийняття до уваги волі народу. Саме референдум є найбільш демократичною формою волевиявлення громадян, в якій виражається пряме (безпосереднє) народовладдя, реалізується конституційний принцип щодо належності народу всієї повноти влади.

Досліджуючи історію демократизму можна сказати, що безпосереднє народовладдя було першою формою демократії в цілому. Зародилося в невеличких містах-полісах і почало розвиватися до сучасного рівня.

До проявів безпосередньої демократії відносять: вибори, референдуми, мітинги, походи, демонстрації, пікетування, народну ініціативу, діяльність політичних партій, плебісцити, народні обговорення та ін. Але тільки вибори та референдуми Конституція називає формами безпосередньго народовладдя.

Референдум – це всенародне голосування з найважливіших питань державного значення.

Референдум буває всеукраїнський, Автономної республіки Крим та місцевий. Всеукраїнський референдум виражає волю всього народу. Референдум Автономної Республіки Крим – волю населення автономії, а місцевий референдум – лише громадян, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Також референдуми класифікують за предметом, за правовою силою рішень референдуму, за підставою проведення, за суб'ектами ініцюювання, за часом проведення, за формулою референдуму.

Дослідивши законодавство України я можу зробити висновок, що в нашій країні відсутня реальна законодавча база проведення всеукраїнського референдуму. Чинний нині закон «Про всеукраїнський та місцевий референдум» був ухвалений ще в липні 1991 р. і приймався з цілком конкретною метою – для проведення в грудні 1991 року референдуму про підтвердження Акту проголошення незалежності України. Після прийняття нової Конституції України цей закон перестав відповідати існуючим в країні політичним і правовим реаліям. Чинна Конституція України інше визначає компетенцію Верховної Ради і Президента України щодо проголошення всеукраїнського референдуму та його предмет, інакшим є механізм проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Таким чином, нинішній Закон про референдуми вступає у суттєві суперчності з чинною Конституцією України та низкою інших законодавчих актів.

Не дивлячись на позитивний досвід всеукраїнського референдуму 1-го грудня 1991 р., цей інститут безпосередньої демократії став разовою історичною подією. Спроби ініціювати всеукраїнський референдум у 1992, 1993, 1996 та 1998 рр. виявилися марними.

На мою думку Верховна Рада має якнайшвидше створити новий закон про референдуми. Особливо актуальним це стало у контексті проголошення президентським указом всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

У 2000 році був проведений референдум в тому вигляді, який запропонував президентський указ, але він абсолютно не вирішив проблем, знову ж таки, через недосконалість чинного законодавства.

Але в Україні є реальна можливість проведення референдуму щодо членства України в НАТО. ЦВК визнала дійсними близько 4,5 млн. підписів громадян за проведення референдуму про членство України в НАТО та ЄЕП.

В Україні референдум не має законодавчої сили, тобто не існує механізмів імплементації рішень загальнонаціонального референдуму. Чинний закон про референдум не передбачає такого механізму. До того ж, він не був приведений у відповідність до Конституції після внесення до неї змін. Тому референдум сьогодні – це всього лиш показник бажання народу на зразок соціологічного опитування.

Таким чином, провівши дослідження на зазначену тему, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, осмислення наукових праць з юриспруденції, я можу сформулювати ряд висновків, які будуть логічним завершенням проведеного дослідження:

По-перше, з необхідністю створення цілісної концепції всеукраїнського референдуму як однієї з найбільш важливих форм безпосередньої демократії в Україні; по-друге, з потребою вдосконалення чинного законодавства про всеукраїнський референдум з метою приведення його у відповідність до положень Конституції України 1996 р.; по-третє, з важливістю узагальнення досвіду приведення всеукраїнського референдуму з тим, щоб виявити як позитивні, так і негативні тенденції розвитку цього інституту в Україні.

Список використаної літератури

1. Годованець В.Ф. Конституційне право Украйни: Конспект лекцій. – К.: МАУП, 2000.-216 с.

2. Загальна теорія держави і права: Навч. Посібник/ А.М. Колодій, В.В Копєйчиков, С.Л. Лисенков, – за ред. В.В. Копєйчикова. – Стер. Вид.-К,: Юрінком Інтер, 2001.-320 с.

3. Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», 3.08.1991 р.

№1286-XII\\Відомості Верховної Ради 1991, №33 – ст. 443.

4. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. №280/97-ВР\\Відомості Верховної Ради 1997, №24 – ст. 170.

5. Закон України «Про Центральну виборчу комісію» 30.06.2004 року №1932-IV\\ Відомості Верховної Ради 2004, №36 – ст. 448.

6. Конституція України, від 28.06.1996 року\\ Відомості Верховної Ради 1996, №30 – ст. 141.

7. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. Друге вид., доповнене. – К.: Атіка, 2002.-480 с.

8. Основи правознавства України: Навчальний посібник/ Ківалов С.С., Музиченко П.П., Крестовська Н.Н., Крижановський А.Ф. – Х.: «Одісей», 2004. – 384 с.

9. ПогорілкоВ.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник/ За заг. ред. Погорілко В.Ф.-К.: Наукова думка; Прецедент, 2006.-339 с.

10. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Референдне право України: Навч. посібник. – К.: Вид-во «Ліра-К», 2006 р.-366 с.

11. Правознавство: Навчальний посібник / за заг. редакцією П.Д. Пилипенка,

3-тє вид., стереотипне – Львів «Новий світ-2000», 2006. -516 с.

12. Правознавство: Навчальний посібник / за ред. В.В. Сухоноса (мол.).-Суми: ВТД «Університетська книга», 2005.-909 с.

13. Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Н.В. Колодяжна, А.Євгеньєва; За ред. Д.С. Ковриженка. – К.:ФАДА, ЛТД, 2007. – 326c.

14. Сучасний тлумачний словник української мови. За ред. проф В.В. Дубічинського. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2006. – 832 С.

15. О.Ф. Фрицький Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003.-536 с.

2 Правознавство: Навчальний посібник / за ред. В.В.Сухоноса(мол.).-Суми: ВТД “Університетська книга”, 2005.- ст. 304

10 Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Референдне право України: Навч. посібник.- К.: Вид-во « Ліра-К», 2006р.-ст. 169

1 О.Ф.Фрицький Конституційне право України: Підручник.- К.: Юрінком Інтер, 2003.- ст.224

1 2 Основи правознавства:За ред. І.Б.Усенка -2 ге вид.- К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003.- ст.201

1 3 Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” м. Київ, 21 травня 1997 року N 280/97-ВР

1 4 Ст. 6 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, м. Київ, 3 липня 1991 року N 1286-XII

1 5 Основи правознавства України: Навчальний посібник/ Ківалов С.С., Музиченко П.П., Крестовська Н.Н.,Крижановський А.Ф.- Х.: “Одісей”, 2004.- СТ.166

1 6 Погорілко В.Ф.,Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник/ За заг. ред. Погорілко В.Ф.-К.: Наукова думка; Прецедент, 2006.-171с.

1 7 Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Референдне право України: Навч. посібник.- К.: Вид-во « Ліра-К», 2006р.-ст. 242

1 8 Закон України “Про Центральну виборчу комісіюм” Київ, 17 грудня 1997 року N 733/97-ВР