Курсовая работа: Образ ідеальної людини в трагедії Софокла "Цар Едіп"

Мiнiстерство освiти i науки України

Нацiональний гірничий університет

Кафедра перекладу

Курсова робота на тему:

Образ ідеальної людини в трагедії Софокла "Цар Едіп"

Днiпропетровськ 2010

Змiст

Вступ

Розділ 1. Творчість Софокла у контексті Давньогрецької літератури класичного періоду IV сторіччя до н.е.

1.1 Характеристика давньогрецької літератури від 6 ст.до н е до 4 ст. дон е

1.2 Творчий шлях грецького драматичного поета Софокла

1.3 Трагедія "Цар Едіп", як важлива частина античної літератури

1.4 Висновок

Розділ 2. Образ ідеальної людини в трагедії Софокла "Цар Едіп"

2.1 Образи трагічних героїв в драмах Софокла

2.2 Трагедія людської свідомості у творі Софокла "Цар Едіп"

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Немає жодних сумнівів до того що Софокл (496-406гг.до н.е.) один з найвидатніших Давньогрецьких драматургів свого часу і до нині.

Його ім’я завжди згадують з іменами тих хто заклав фундамент давньогрецької драматургії:Есхілом(525-456р.дон.е.)та Еврипідом(480-406 р. до н.е.), враження що до Софокла як про людину яка має дивовижно гармонійний склад характеру, саме таким зберегли це враження для нас його сучасники" його творчість залишила видатний слід в античній літературі .

Софокл був саме тим хто найбільш вірно і повно відобразив дух тих смутних часів, те відчуття тривоги, відчуття трагізму життя, яке охоплювало його однолітків.

Трагедії Софокла часто пов’язують з розквітом демократичних Афін. Але це були не мирні та безтурботні часи, а період повний великих хвилювань, та жорстокої внутрішньої боротьби. Тому його творчість яка на перший погляд така гармонійна, насправді ж складна та суперечлива. Тож як ми бачимо Софокл бачив і розквіт і занепад своєї держави, і це не могло не вплинути на його творчість.

Зображуючи велич людини ,багатство його розумових та душевних здібностей ,Софокл разом з тим показує її безсилля та обмеженість можливостей змінити свою долю. Найбільш яскраво ця було показано в трагедії "Цар Едіп" , яка у всі часи визнавалася шедевром драматургічного мистецтва . Софокл був першим хто сконцентрував увагу саме на особистій долі Едіпа тим самим відмовившись від ідеї спадкової вини. Він зобразив людську свідомість усі внутрішні переживання героя і зробив образ Едіпа універсальним на всі часи . Саме тому його твір цікавить не лише літературознавців але і психологів.

Актуальність полягає в тому що "Цар Едіп" – п’єса для всіх часів і народів. Сьогодні вона особливо цікава. Адже в ній йдеться про державну людину, на яку спрямовані сили лихої долі. І ми не можемо розібратися чому: чи винна вона сама, чи її предки, чи боги?

Робертові Стуруа належить думка яка точно відображає дух цього твору : "Я взагалі вважаю, що пекло існує не лише на тому світі, але й в нашому реальному житті. І якщо ми колись зробили помилки, пекло повернеться до нас наприкінці нашого життя."

Об’єктом дослідження є творчий метод втілений у трагедії Софокла, його творчі принципи за допомогою яких, він виражає свої думки й своєрідне світосприйняття.

Предметом дослідження є літературні образи героїв твору Софокла "Цар Едіп".

Мета: з’ясувати та проаналізувати, яким є образ ідеальної людини у трагедії Софокла.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

1) проаналізувати наукову літературу щодо творчості Софокла та визначити наукові точки зору стосовні діяльності поета;

2) з’ясувати мотиви творчості Софоклп у контексті філософії та естетики античної літератури;

3) виявити, що являє в собі образ ідеальної людини;

4) дослідити образи трагедії "Цар Едіп";

Історіографія питання: всі наукові роботи щодо творчості Софокла доцільно поділити на дві категорії: роботи теоретичні і практичні. Теоретичні роботи присвячені вивченню творчості поета взагалі у контексті античної літератури. До таких відносяться не лише роботи грецьких поєтів та філосуфів що критикували роботи Софокла, наприклад Арисотеля, але й дуже змістовні роботи сучасних письменників та критиків. Ось, наприклад, прихильник поезії Софокла Радциг Ш. справедливо зазначив: "Софокл – поет розквіта грецької трагедії". Ботвинник М.М. привертав свою увагу більш до фактів стосовних самого життя відомих греків та римлян. Його дивувало сюжет та трагічність ситації в творі "Цар Едип".

Завдяки практичним роботам, в яких проводиться аналіз конкретних образів, їх стилів та ідей, ми можемо з’ясувати для себе ставлення критиків та письменників до поезії Софокла. Чистякова присвячує свою роботу, а саме "Образи трагічних героїв в драмах Софокла", вивченню методів, які застосовує Софокл у своїй поезії, саме це дивує ще багатьох сучасних критиків таких як, Ярхо В. та Шкаруба Л.М. Вони дуже ретельно проаналізували усі стилістичні особливості поезії.

Методологічні засади дослідження: порівняльний аналіз наукових текстів, аналіз образних елементів, символізму в творі Софокла.

Дослідження складається із Вступу, Розділ 1, Антична література її роль в творі Софокла "Цар Едіп" та трьох підрозділів, Розділу 2, та двух його підрозділів, Висновків та списку використаних джерел, який складається з 18 джерел.

Теоретична значущість роботи полягає в тому, що ми можемо сконструювати образ ідеальної античної людини який уявляв собі давньогрецький поет Софокл.

Практична значущість полягає в тому, що ця робота може бути використана, як посібник для вивчення та аналізу творчості Софокла в середніх школах, так як в ній було проаналізована. Цю роботу можна використовувати для підготовки до семінарів чи складання іспитів з літератури.

Розділ 1. Творчість Софокла у контексті Давньогрецької літератури

1.1 Характеристика давньогрецької літератури від 6 ст.до.н е до 4 ст. до н е

Антична література (від лат. antiquus — стародавній) — це література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях) [9,11]. Її письмові пам’ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до Р.Х. і початку 1 тисячоліття після Р.Х. Історично грецька література передувала римській.

Політичні події кінця VI і V віків до н. е. активізували діяльність усіх вільних громадян, сприяючи виробленню сильних характерів, вимагаючи від кожного особистої енергії й участі в житті полісу. Матеріальні достатки громадян давали змогу витрачати на театральні вистави значні кошти. Уже близько 500 р. до н. е. в Афінах був кам'яний театр [5,63]. Розвиток ораторського мистецтва, розвиток раціоналістичної філософії і собі впливали на драматургічну творчість. В результаті драма відтиснула в V віці на другий план інші види поезії. До нас дійшли твори тільки трьох грецьких трагіків - Есхіла, Софокла і Евріпіда - цілком (33 трагедії); але протягом 240 років - від VI до IV віку - в Афінах, мабуть, було поставлено не менше як 1500-1600 трагедій [2,6]. Тільки почасти ми можемо судити про все це багатство на підставі, по-перше, уривків з трагедій, що не дійшли до нас, і вказівок на них у пізніших грецьких письменників, по-друге,- даних образотворчого мистецтва - малюнків на вазах, які зображають сцени й мотиви з популярних трагедій, і по-третє,- уривка (з 26 розділів), що дійшов до нас, з лекцій філософа Арістотеля "Про поетичне мистецтво", в якому містяться відомості про трагедію й комедію і теоретичне обґрунтування цих жанрів. Античній літературі притаманні публічні форми побутування. [10,1]

Антична література зберігала тісний зв’язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, державного життя і відображала їх. Тронський стверджує - грецька і частково римська література демонструють тісний зв’язок з релігією, філософією [11,124], а на думку Содомори В.П. антична література більш пов’язана з політикою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством. Та згідно з критикою Підлісної Г.Н. без цього їхнє існування в класичну добу втрачало весь свій сенс [7,11]. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Літературний інтернет критик Дмитро Кузьменко зазначає,що деякі особливості давньогрецької театральної вистави та релігійних містерій — цілком серйозний характер, присутність усіх членів громади і їхня символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного очищення (катарсису за Арістотелем) людини. [16, 2]

Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її у природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

Пащенко В.І. визначає, що в античній культурі вперше з'являється одухотворений людський образ, поставлений у центрі, тому що до цього центром усього мистецтва була не людина. Наприклад, у малюнках первісних людей тварини зображувалися величезні й барвистими, а люди схематично маленькими. [6,718]

Античність часто називають дитинством людства. Часто це твердження невірно приписують Карлу Марксу. Причина такої назви в тім, що антична література найчастіше наївна й описова. Вона звертається до джерел людської свідомості, зображує людину поза суспільством. Але не можна забувати, що для Древньої Греції притаманний рабовласницький лад, що б не говорили про демократію. З п'ятисот тисяч жителів Афін, вільними були тільки сто тисяч, і тільки половина з них мала право голосу, тому що інші були вихідцями з інших полісів.

Свого класичного вигляду трагедія та комедія набули на межі VI та V століть до нашої ери, ставши виразниками соціальних проблем, що вирішувалися в міфологізованому сюжеті, сягаючи в найкращих зразках філософських узагальнень і гострої сатири.

В уявленні греків театральна сцена образно втілює в собі світ. Людське життя — акторське виконання загаданих космосом трагедій та комедій. Людська свобода в цьому необхідно зумовленому "театрі життя" завжди трагедійна. Але варто сміху людське невігластво щодо цієї закономірності свого буття.

Яскравим втіленням трагедії є творчість трьох видатних афінських драматургів — Есхіла, Софокла та Еврипіда. Їхні твори блискуче ілюструють еволюцію розуміння свободи людських вчинків. [9,134]

Есхіл — один із основоположників трагедійної драматургії. Завдяки його новаціям сталося перетворення трагедій з мімічної хорової лірики на істинну драму. Есхіла хвилювали проблеми морального обов'язку людини, її відповідальність перед рідним полісом, сила фатуму, що панує не лише над людьми, а й над богами.

Софокл — молодший сучасник Есхіла, його учень та суперник на змаганнях поетів. Двадцять чотири рази п'єси Софокла здобували перші нагороди. Він був істинним афінянином епохи Перікла, зростав в атмосфері патріотичного піднесення, віри в людські можливості. Своїх ідейних позицій Софокл не змінив і в роки Пелопоннеської війни, коли руйнувався створений Періклом демократичний лад.

У його найпопулярніших трагедіях "Антігона", "Едіп-цар", "Філоктет" людина покликана самостійно визначати свої вчинки, морально відповідати сама за себе. Софокл не посилається на вищі сили. Для нього невблаганність людської долі вища за богів. Людина приречена спокутувати про­вину.

1.2 Творчий шлях грецького драматичного поета Софокла

Творчість другого трагічного поета Софокла (496-406 рр. до н. є.) проходить у період вищого розквіту афінського полісу, в роки правління вождя афінської рабовласницької демократії стратега Перікла (461-429 рр.до н. є.). Афіни стали найголовнішим економічним, політичним і культурним центром Еллади [6,624]. Правління Перікла було відзначене швидким загальним розквітом афінської культури. У місті виникають розкішні архітектурні ансамблі, що вражали прибуваючих до Афін купців і гостей своєю величністю, досконалістю форм. Шедевром будівельного генія афінян стали побудовані Іктіном і Каллікратом під загальним керівництвом уславленого скульптора Фідія храм Афіни Поліади (покровительки міста) Парфенон (у 447-431 рр. до н. є. наново побудований, замість зруйнованого персами), величні Пропілеї - парадний вхід на Акрополь, створені Мнесіклом (438-432 рр. до н. є.), храми богині Ніки, Ерехтейон.

Рабовласницька демократія була на той час найпрогресивнішою суспільно-державною формою правління, оскільки вона створила умови для економічного достатку майже всіх вільних афінських громадян і для їхнього культурного розвитку. Софокл став її співцем.

Син багатого афінського зброяра, Софокл був надзвичайно освіченою людиною свого часу, знався у філософії, музиці, яку компонував для своїх трагедій, співав у трагічному хорі, брав участь у трагічних змаганнях. Пристрасний захисник демократичного ладу, він був близький до оточення Перікла, підтримував дружні стосунки з філософом Архелаєм, істориком Геродотом. І хоч у політиці він особливо не розбирався, але за свої перемоги в драматичних змаганнях обирався на високі посади в державі - був скарбником Афінського морського союзу, стратегом.

Софокл завжди лишався прихильником традиційних форм життя і вірувань, тому софістичні напрями, що розвиваються в другій половині V ст. до н. є., його майже не торкаються. Він беззастережно вірить у пророцтва, сновидіння та богів. Глибока пошана до останніх, уявлення, що людина не може проникнути в їхпі високі помисли, поєднуються в Софокла з непохитною вірою в людину, її розумові та моральні сили, необмежені творчі можливості. Боги стають для нього настільки високими поняттями, що він майже ніколи не виводить їх у своїх трагедіях, і вони зовсім не втручаються у справи людей. Але самі смертні часто порушують встановлені богами традиції чи закони і, не знаючи цього, роблять хибні кроки, помиляються і тим самим накликають на себе нещастя. [13]

Свідок блискучого розквіту й піднесення рідного полісу, творчої активності й багатогранної діяльності співгромадян, Софокл ці риси епохи переносить у свої трагедії.

Високо цінуючи розум людини й свободу її дій, Софокл водночас приходить до висновку про обмеженість людських можливостей, оскільки доля людини залежить від вищих сил, могутніх і невмолимих. Тому людське життя сповнене раптових, часто страшних для людини поворотів, про які вона знати по може. Щастя, за переконаннями поета, завжди нетривке: вічно щасливою людина бути не може.

Софокл написав понад 120 драматичних творів, а до наших днів дійшло лише сім. Життєрадісний і завжди бадьорий, він користувався серед афінських громадян великою популярністю і як людина, і як поет. Здобув 23 перемоги на трагічних змаганнях, причому жодного разу не займав третього місця.

Продовжуючи справу Есхіла, Софокл вніс ряд дальших вдосконалень у трагедію. Він позбавив трагічну трилогію сюжетного зв'язку між її частинами. Кожна з його трагедій являла собою закінчений драматичний твір. Збільшив кількість учасників хору з 12 до 15 і, найголовніше, ввів третього актора, що призвело до помітного розширення діалогів у трагедії, пожвавило й драматизувало дію, зменшило партії хору, який поступово вже переставав відігравати роль колективного актора.

Кращі з трагедій Софокла, що збереглися, основані на фіванському циклі міфів. Він розповідає про нещасну долю Едіпа, визначену богами ще до його народження,- герой у майбутньому має стати страшним злочинцем,- та про долю його дітей.

В трагедії "Цар Едіп" (428-425 рр. до н. є.) Софокл торкається того найдраматичнішого епізоду, коли Едіп, бажаючи врятувати Фіви від чуми, шукає "скверну, що в землі Фіванській виросла", тобто вбивцю царя Лая, і врешті приходить до самовикриття, що робить його образ особливо драматичним: герой, виходячи з най-благородніших почуттів, хоче безкорисливо допомогти своїм співгромадянам, а внаслідок власних дій сам стає найнещаснішою людиною.

Мужній, вольовий і високоморальний Едіп - натура надзвичайно активна, що взагалі характерно для персонажів Софокла, робить усе можливе, щоб змінити свою долю, бореться за неї і програє. Автор підводить глядачів до висновку, що хоч людина й спирається у своїх діях на власну волю, але все одно, якщо це суперечить присуду вищих сил, приречена на поразку, бо неспроможна їх перебороти. [7,45-51]

Образ Едіпа дещо суперечливий. Незважаючи на певну різкість, навіть брутальність і запальність, у ньому переважають позитивні риси. Софокл створив образ ідеального громадянина полісу, для якого головним у житті стають суспільні інтереси. Сам же поет, як свідчить Арістотель, говорив, що він "малює людей такими, якими вони повинні бути" ("Поетика", XXV).

Система образів у Софокла побудована на прийомі контрасту. Едіпові протистоять розсудливий, холодний і безжалісний Креонт, що цими своїми рисами відтіняє благородство і людяність Едіпа, старий і сліпий провидець Тіресій, який нестриманості й несправедливості царя протиставляє величезний життєвий досвід, а головне - знання минулого й майбутнього. Прийом контрасту використаний Софоклом і в композиції трагедії: в кінці твору Едіп потрапляє в становище, що є протилежним від того, в якому він перебував на початку твору.

Мабуть, надто похмуре закінчення "Царя Едіпа" примусило Софокла написати в кінці життя "Едіпа в Колоні", трагедію (поставлена посмертно у 401 р. до н. є.), що стала своєрідною реабілітацією Едіпа: боги його прощають, і нещасний страждалець помирає в афінському передмісті Колоні, стаючи джерелом благодаті для цього міста. Можливо, міф було змінено, і тоді закінчення трагедії можна розглядати як спробу автора пояснити бурхливий розквіт афінського полісу тим, що боги, завдяки Едіпові, стали його покровителями.

Конфлікт трагедії "Антігона" (442 р. до н. є.) розгортається між Антігоною й фіванським царем Креонтом, що зайняв престол після смерті своїх племінників Етеокла й Полініка. Проте за цими двома героями стоять значно важливіші сили, які і вступають у протиборство одні з одними. Саме вони керують діями Антігони і Креонта, примушують їх відстоювати свої позиції. Антігона захищає своє право сестри поховати Полініка, з яким зв'язана нерозривними родинними узами, освяченими в прадавні часи богами, А Креонт захищає право царя вимагати неухильного дотримання законів, перед якими рівні царська дочка і дочка злидаря. Таким чином, Софокл створює надзвичайно напружену колізію, коли кожний з героїв виявляється правим. Автор ніби нікому не віддає переваги, бо й Антігона, й Креонт покарані..І все ж став очевидним, що моральну перемогу здобуває героїня: її смерть викликала ще страшніше покарання погордливого й жорстокого царя. Відповідно до поглядів поета, боги ніколи не помиляються, а людина завжди може допуститися помилки. Головна ідея трагедії - показати, що неписані, родові закони значніші від законів державних, писаних. [13.20]

Антігона в трагедії виступає не тільки як захисниця старовинних традицій, але і як борець проти тиранії Креонта. Образ Анті-гони - образ сміливої й високоморальної героїні, що свідомо йдо на смерть, вважаючи дотримання сімейних традицій вищим для себе обов'язком. До самого кінця вона не скоряється Креонтові, і навіть її передчасна смерть означає протест: вона помирає не так, як хотів цар-тиран.

Внесок Софокла в дальший розвиток трагедії був значний. Поет завершив вироблення цього жанру мистецтва, створив зразковий тип трагедії. Позбавивши образи героїв Есхілової монументальності, він наблизив їх до звичайних людей, приземлив завдяки цьому й саму трагедію. Софоклу належить заслуга створення чудових образів героїв, що ввійшли в скарбницю світової драматургії. Це вже складні різногранні образи, глибоколюдяні, з багатим духовним життям. Значно зменшилась в його трагедії роль хору, пісні якого лише ідейно (а не сюжетно) пов'язані з дією трагедії. Цього поета вважають найвидатнішим майстром її композиції. [11,56-57]

1.3 Трагедія "Цар Едіп", як важлива частина античної літератури

В 405 г., приблизно за рік до остаточної поразки Афін у Пелопоннесской війні, Аристофан у комедії "Жаби" вивів, що в підземнім царстві за першість у трагічній поезії сперечаються померлий за піввіку до цього Эсхил та недавно померлий Евріпід. Не було до цього часу в живих й Софокла, але останній, у зображенні Аристофана, не втручається в загробну суперечку, мовчазно визнаючи Эсхила своїм учителем і старшим побратимом по мистецтву. За іншим античним свідченням, Софокл сам говорив про сильний вплив, ща здійснив на початку його творчого шляху "батько трагедії": тільки подолавши "пишність" Эсхила, а потім "штучність" власного стилю, він досяг повної волі у володінні матеріалом. [8,182]

Античним вченим були відомі 123 драми Софокла; таким чином, за своє довге творче життя (Софокл помер у 406 р.) поет виступив перед афінськими глядачами понад тридцяти раз, одержавши при цьому двадцять чотири перемоги й жодного разу не виявившись на третьому (тобто останньому) місці.

"Змістом кожної грецької трагедії,— підкреслював В. Г. Бєлінський,— є моральне питання". Чимало з них хвилюватиме людей протягом усієї історії. "Мета та засіб її досягнення" — одне з найважливіших питань у творах Ф. М. Достоєвського, воно стане найактуальнішим у нові часи. Одним з перших до нього звернувся Софокл. У трагедії "Філоктет" воно провідне.

Є, однак, істотна відмінність між релігійністю Эсхила й вірою Софокла. Перший бачив у долях своїх героїв чинність невідворотного закону слушної відплати, а в божественній волі - вищий моральний критерій. Софокл, навпаки, не намагався пояснити або обґрунтувати волю божества яким-небудь етичними міркуваннями; вона незмінно присутня у світі його героїв, більш-менш чітко різниться за всякою подією й в остаточному підсумку тріумфує, проявляючись у долі людей, але зміст божественного керування миром схований від смертних.

На думку Бородая Ю.М. саме відмова від етичного пояснення божественної волі, зростаюча увага до окремої людини, що перестала бути ланкою в ланцюзі подій, які розігруються в роді протягом декількох поколінь, визначили драматургічні принципи Софокла [3,41]. Він украй рідко поєднував три трагедії у зв'язані єдністю задуму й сюжету трилогії й увів третього актора. Це нововведення, ще слабке використовуване в ранніх трагедіях, надалі дозволило не тільки підсилити драматичну напругу в розвитку дії, але й збагатити зображення внутрішнього миру залучених у нього персонажів .

До фіванського кола міфів належить і інша прославлена трагедія Софокла - "Цар Эдіп". На відміну від міфу Эсхила, що створив на матеріалі цього, трилогію про долю трьох поколінь нещасного роду Гавкоту, Софокл тільки мимохідь згадує про родовий проклін Лабдакидів, зосереджуючи всю увагу на особистості й діяльності Эдипа. [8,12-13]

Аполлон передбачив фиванскому пану Лаю смерть від руки власного сина, і коли в Іокасти, дружини Лая, народився хлопчик, Лай велів кинути його в горах. Раб, якому це було доручено, пошкодувавши дитину, віддав його пастухові коринфського пана; той відніс підкидька своїм бездітним хазяям, пану Полібу й цариці Меропє, і хлопчик, що одержав ім'я Эдіп, виріс як їхній рідний син, не підозрюючи про своє дійсне походження.

Вже будучі дорослим, Эдіп, у свою чергу, одержав від дельфійського оракула Аполлона страшне пророцтво: йому призначено вбити батька й одружитися на матері. Прагнучи уникнути жахливої долі, Эдип не повернувся більше в Коринф і відправився в мандрівку по Греції. Одного разу в запалі дорожньої сварки він убив ударом ціпка невідомого подорожанина (це був Лай). Єдиний уцілілий слуга зі свити Лая приніс у місто звістку про загибель Лая від рук розбійників, тим часом як Эдіп, звільнивши Фіви від жінки-чудовиська, що терзала їхні землі. Потім одержав спустілий трон Лая й руку овдовілої цариці Іокасти.

Хоча час написання "Царя Эдіпа" невідомий, найбільш імовірним представляється його створення в 429-425 рр.: у трагедії неважко побачити відгук і на вразившу Афіни на початку Пелопоннесській війни чуму, і на падіння віри в богів і в божественну мудрість, характерне для перших військових років. [13,1]

1.3 Висновок

драматичний трагедія античний література

Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Наскільки відомо, три трагедії, що Софокл представляв на щорічному змаганні, завжди були трьома самостійними творами, без будь-яких сюжетних зв'язків між ними [10,3]. Трагедії Есхіла (за винятком трилогії, у котру входили "Перси") незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному значенні цього слова — у драматичний твір у трьох частинах, зв'язаних спільним сюжетом, спільними персонажами і мотивами. Основну увагу привертала людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила не другорядною божественну волю, яка у Есхіла втручається в дію, долаючи людські мотиви героїв, і особливо підкреслювала важливість людської волі. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились. Найбільше Софокла прославило інше технічне нововведення: поява третього актора (за деякими даними, перед 458 до н. е.). Арістотель свідчить, що Софокл впровадив театральний декоративний живопис "сценографію".

Давня грецька трагедія являє собою неповторне й специфічне породження еллінської культури, що відіграло свого часу велику роль у морально-ідейному вихованні людей. На думку літературних критиків Підлісної та Білецього, глибока життєва правда творів Есхіла, Софокла та Евріпіда виходить далеко за межі того історичного періоду, в якому вони виникли, і за межі самої Еллади. Трагедії цих визначних поетів стали надбанням усього людства. [2,612]

Гострі конфлікти й проблеми, драматичні колізії, щпре співчуття до страждань людини, могутні й благородні поривання людської душі, врешті, глибокий гуманізм, що їх знаходимо в давньогрецькій трагедії, привертали увагу й хвилювали людей всіх часів. [5,23]

Розділ 2. Образ ідеальної людини в трагедії Софокла "Цар Едіп"

2.1 Образи трагічних героїв в драмах Софокла

У боротьбі за єдність демократичних Афін Софокл відстоював традиційний устрій життя. Але він сам відчуває приреченість його, і тому протиріччя між старими, звичними, і новими, руйнівними віяннями набувають в його творах значення трагічного конфлікту. Поет шукає в релігії захисту від тих тенденцій, які загрожували руйнуванням старих засад афінської демократії. Хоча він визнає свободу дій людини, його розум, він вважає, що людські можливості обмежені що над людиною стоїть сила, яка прирікає його на ту або іншу долю ("Аякс", 1036; "Трахинянки", 1284; "Антігона", 1168; "Едіп-цар", 805).

Людина, на думку Софокла, не може знати, що йому готує прийдешній день. Вища божественна воля проявляється в мінливості і в непостійності людського життя ("Антігона", 1159-1163). Конфлікт між прагненнями людини і дійсністю приводить поета до визнання залежності від волі богів вільної розумної людини. Це лейтмотив трагедії Софокла ("Едіп-цар", хор 1161). Причина усіх лих - в зневазі до божественних законів ("Аякс", 1129; "Антігона", 906), в яких по Софоклу, проявляється вища справедливість.

Причина нещастя людини в гордовитості, в зарозумілості, у відсутності упокорювання перед богами. "Бути розсудливим - це означає не ображати богів гордовитим словом, не викликати їх гніву гордістю" ("Аякс", 131). Соціальні витоки цієї гордовитості, що ставить людину над волею богів, Софокл бачить у вченні софістів.

Софісти, або "вчителі мудрості", не визнавали божественних неписаних законів, вони уміли красномовно доводити будь-яку думку, "робити слабкішу мову сильнішою". Протагор говорив, що жодна справа не буває само по собі ні поганою, ні хорошою, воно буває таким, яким його представляють. Цей погляд на існуюче витікав з положення Протагора : людина є "міра усіх речей". Вчення софістів мало в Афінах успіх. З точки зору Софокла, що відстоює віру у всемогутню волю богів це вчення було небезпечне скептицизмом і своїм мистецтвом сперечатися.

Як і Есхіл, Софокл - супротивник влади грошей, розкладаючих основу полісу ("Антігона", 302-308; "Едіп-цар", 512 і далі). Він хоче зміцнити засади демократичної держави, протестуючи проти зростаючого розшарування колективу афінських громадян ("Аякс", 160). Антична громадська власність полісу розпадалася внаслідок розвитку приватної власності, що у свою чергу було пов'язане із зростанням грошових стосунків. Софокл, будучи талановитим художником не міг не відбити окремих сторін сучасної йому дійсності, повної протиріч.

Система образів у Софокла побудована на прийомі контрасту. Едіпові протистоять розсудливий, холодний і безжалісний Креонт, що цими своїми рисами відтіняє благородство і людяність Едіпа, старий і сліпий провидець Тіресій, який нестриманості й несправедливості царя протиставляє величезний життєвий досвід, а головне - знання минулого й майбутнього. Прийом контрасту використаний Софоклом і в композиції трагедії: в кінці твору Едіп потрапляє в становище, що є протилежним від того, в якому він перебував на початку твору.

Софокл використовує художні засоби для того щоб слухачеві було більш зрозуміле ставлення самого автора до героя. Дослідивши текст можна зробити таку таблицю художніх засобів:

Звісно що багато залежить віп перекладача твору, адже це сааме його епітити,та не можливо на справді дізнатися яки саме використовував Софокл.

В трагедії "Цар Едіп" (428-425 рр. до н. є.) Софокл торкається того найдраматичнішого епізоду, коли Едіп, бажаючи врятувати Фіви від чуми, шукає "скверну, що в землі Фіванській виросла", тобто вбивцю царя Лая, і врешті приходить до самовикриття, що робить його образ особливо драматичним: герой, виходячи з най-благородніших почуттів, хоче безкорисливо допомогти своїм співгромадянам, а внаслідок власних дій сам стає найнещаснішою людиною. Мужній, вольовий і високоморальний Едіп - натура надзвичайно активна, що взагалі характерно для персонажів Софокла, робить усе можливе, щоб змінити свою долю, бореться за неї і програє. Автор підводить глядачів до висновку, що хоч людина й спирається у своїх діях на власну волю, але все одно, якщо це суперечить присуду вищих сил, приречена на поразку, бо неспроможна їх перебороти. Образ Едіпа дещо суперечливий. Незважаючи на певну різкість, навіть брутальність і запальність, у ньому переважають позитивні риси. Софокл створив образ ідеального громадянина полісу, для якого головним у житті стають суспільні інтереси. Сам же поет, як свідчить Арістотель, говорив, що він "малює людей такими, якими вони повинні бути". За допомогою цієї таблиці ми спробуємо дізнатися яким Софокл показав образ ідеальної людини в творі "Цар Едіп".

За допомогою цієї таблиці ми можемо зробити висновки: Софокл вірив у те що долю людини не можливо змінити . Саме тому усі спроби Едіпа уникнути здійснення жахливого прородства не вдалися.

Софокл показав що Едіп був ідеальною людиною чесним та справедливим більше турбувався за інших ,за свій народ ніж за власне життя.

Майже всі його вчинки були втіленням моралі та розсудливості він не втрачав гідності й мужності в жодній навіть найжахливішій ситуації .

Але навіть найвидатніші людські якості не врятували його від злої долі. Це особисто мене дуже вразило поет показав абсолютну рівність людей перед богами!Можна зазначити універсальність цього образу поставити на місце Едіпа будь кого але ніхто не зміг би втекти від долі і не повторити його помилок

2.2 Трагедія людьської свідомості у творі Софокла "Цар Едіп"

Трагедію "Едіп-цар" часто розглядають як трагедію долі. Нездатні збагнути зв'язок подій, люди пояснювали несподіване лихо долею: так судилось.

Усталеним художнім засобом у Софокла є прийом контрасту як у зображенні долі окремих персонажів, так і в системі художніх образів. Становище Едіпа на початку трагедії "Цар Едіп" різко контрастує з тим, у яке він потрапляє в кінці. Спершу це абсолютно щаслива людина, яка має трон, багатства, вродливу дружину, чотирьох дітей і, найголовніше, є шанованою серед співгромадян за свою чесність, справедливість і постійне бажання їм допомагати. У фіналі Едіп опиняється у прямо протилежному становищі — не тільки втрачає все, але й стає сліпим жебраком. Контрастність дає авторові змогу особливо підкреслити чорно-білими тонами слабкі й сильні сторони персонажів. Адже мова трагедій Софокла вже не така велична, як в Есхіла. Вона втратила пафос, позбулася архаїчних виразів, стала значно простішою і, за словами самого поета, "найбільш відповідала характерам героїв". Дізнавшись правди, Едіп виколює собі очі. Він сам карає себе за скоєний злочин і стає морально вище богів, які прирекли його на муки.

Едіп – шукач правди. Аристотель вважав цей твір зразком трагічної драми. Опис людської слабкості через зміст з незрівнянною ясністю і лаконічністю підводить через постійне чергування образів світла і темряви (істини і обман) до кульмінації. Саме ця п’єса породила теорію Фрейда про "Едіповий комплекс" про те, що любов до матері і ревність до батька – найсильніші з людських інстинктів.

Думка що до невблаганності долі про те що як не вчинить людина її доля все одно вирішується богами проникає в свідомість Едипа. Розуміння, того що від нього вже нічого не залежить завдає неймовірних страждань.

Чесна людина, принципіальний та гордий правитель, за своє життя свідомо не скоїв жодного вчинку за який міг би бути так жорстоко покараний. Але його доля була вирішена ще до його народження Едіп – жертва волі богів. Трагедія складається в тому що сам Едіп не хоче миритися з такою жорстокою. Чим Едип заслужив цю долю? Нічим! Софокл показує його як надзвичайно чесного, прямолінійного чоловіка,який навіть не був здатен на підлість. Саме тому цей твір викликає такі суперечливі почуття у кожного хто його прочитає

Висновок

Давня грецька трагедія являє собою неповторне й специфічне породження еллінської культури, що відіграло свого часу велику роль у морально-ідейному вихованні людей. Глибока життєва правда творів Есхіла, Софокла та Евріпіда виходить далеко за межі того історичного періоду, в якому вони виникли, і за межі самої Еллади. Трагедії цих визначних поетів стали надбанням усього людства.

Гострі конфлікти й проблеми, драматичні колізії, щпре співчуття до страждань людини, могутні й благородні поривання людської душі, врешті, глибокий гуманізм, що їх знаходимо в давньогрецькій трагедії, привертали увагу й хвилювали людей всіх часів.

Образи Прометея, Антігони, Едіпа, Ореста, Іфігенії, Медеї та багатьох інших продовжують захоплювати уяву людини своїми пристрастями, думками й переживаннями і протягом довгих часів бути неповторним зразком для поколінь поетів і митців усіх країн. Феномен Есхіла, Софокла і Евріпіда полягає в тому, що незважаючи на докорінну відміну соціальної системи Еллади від систем пізніших європейських держав, вони продовжують жити, захоплювати своїм оптимізмом, нестримним прагненням до правди і палким протиборством злу, життєвою силою і гуманним ставленням до людини.

Нових якостей набуває конфлікт у трагедії, що перестає бути протиборством двох героїв, а стає внутрішнім конфліктом одного персонажа. Боротьба між обов'язком і пристрастю, між двома почуттями персонажа є вже тим, що в нові часи буде названо психологічним конфліктом. Цілком зрозуміло, образи героїв від цього вигравали, вони поглиблювались, ставали драматичнішими. Не випадково Арістотель назвав через це Евріпіда "найтрагічнішим із поетів". Висновки

Крізь віки незмінно приваблює в Софоклові здогад про складність людської натури, неоднозначність її. Саме здогад, паросток цього знання, ніби несміливе, ніби з певним ваганням ускладнення монументально-суворих характеристик раптовим проблиском чуття - заворожує, викликає відрухове співчуття, може, дужче навіть, ніж пароксизми справжньої внутрішньої боротьби, як в Евріпіда. Так Едіп, що в розпачі припадає, - ні, тільки схиляється на мить! - до рукава Іокасти, цим єдиним синівським жестом "знімає" і товщу віків, і умовність жанру: перед нами просто людина, приголомшена несвідомою своєю, до цієї миті навіть невідомою провиною - страшною і непоправною. Енергійне розслідування причини гніву богів на місто привело його до власної таємниці, до самовикриття як убивці незнаного батька і чоловіка власної матері...

Софокл цінує могутність людини, багатство її можливостей. Чи не тому на зміну трагедії роду в його попередників - у нього приходить трагедія індивіда. Але Софокл передбачає, які небезпеки чатують на людину: засліплення відчуттям цієї могутності може бути не менш жахливим за Едіпове осліплення; у багатстві можливостей криються і пастки: можливості застрашливих падінь, підступів, зрад. Тому Софокл так боїться руйнації духовних підвалин поліса - найкоштовніших здобутків стародавньої демократії, що не просто регулюють поведінку громадян, а формують їх таким чином, щоб додержання цих - людських - норм було органічним, було моральною потребою. То спитаймо себе у нашому криміналізованому і корумпованому сьогоденні, чи актуальний Софокл?

Третє тисячоліття звучать зі сцени трагедії Софокла. В епоху комп'ютеризації та роботизації по-новому сприймається його гімн: "Дивних багато в світі див, та най-дивніше з них - людина".

Список використанних джерел

1. Артамонов С.Д.Cорок веков мировой литературы/ С.Д.Артамонов

2. Білецький О.І. Антична література: Хрестоматія / О.І.Біленська. К.: Радянська школа, 1968.- 612 с.

3. Бородай Ю.М.Эротика-смерть-табу: трагедия человеческого сознания / Ю.М. Бородай – М. 1996. - 250 с.

4. Ботовник. М.Н Жизнь знаминитых греков и римлян/М.Н. Ботовник –М. : Книга для учащихся ,1987. - 64 с.

5. Кун М.А. Легенди та міфи стародавньої Греції / М.А. Кун – К.: 1967.

6. Пащенко В.І Антична література / В.І.Пащенко К.: Либідь, 2001. -718 с.

7. Підлісна Г.Н. Світ античної літератури / Г.Н Підлісна- К.: 1992.-226с.

8. Радциг С.И История древнегреческой литературы / С.И.Радциг – М. 1940

9. Содомора А.О Жива античність / А.О. Содомора - К.: 1983.- 420 с.

10. Стратилатова В.П. "Царь Эдип" тема в творчестве Софокла / В.П.Стратилатова –М. 1997.- 83 с.

11. Тронський І.М. Історія античної літератури / І.М. Троянський - К.: 1959

12. Чистякова Н.А. Филология ЛГУ/ Н.А Чистякова -1959. – 220 с.

13. Шевцов С.В. Власть, как знание в трагедии Софокла "Царь Эдип"./ С.В. Шевцов //Вісник (ДНУ) – Серія:Філологія.-2006. – №220 (Вип. 45.)

14. Шкаруба Л.М. Величие Эдипа , совесть, тяжкий путь познания / Л.М.Шкаруба // Зарубіжна література у школах України. – 2006. - №6.(Вип.21). – С.19-22.

15. Франко І. Едіп – цар // Франко І. Зібр. тв. У 50 т.- Т.8.- К.: "Наукова думка".- 1977.- 637 с.

16. ЙегерВ. Вершина и кризис аттического духа .Трагический человек Софокл [Електронний ресурс] / Режим доступу :URL: http://antique-lit.niv.ru/antique-lit/articles/jeger-sofokl.htm

17. Ярхо. В.Н. Греческая литература классического периода (V—IV вв. до н. э.). Поэзия. Софокл [Електронний ресурс] / Режим доступу:URL:http://antique-lit.niv.ru/antique-lit/ivl/sofokl.htm.

18. Ярхо. В.Н.Трагический театр Софокла. Часть 11[Електронний ресурс] / Режим доступу:URL:http://antique-lit.niv.ru/antique-lit/articles/yarho-tragicheskij-teatr/sofokl-11.htm

Використана література

19. Ліндяй Д. Коротка історія культури. - К.: Мистецтво, 1995. - 242с.

20. Підлісна Г. Антична література. - К.: Вища школа, 1992. - 259с.

21. Підлісна Г. Про красу та античну літературу. - К.: Техніка, 1997. - 192с.

22. Соловей Е. "Цар Едіп" у Києві// Всесвіт. - 1998. - №12. - С. 136-140.

23. Тронский И История античной литературы! М.: Высшая школа, 1983.

24. Українська та зарубіжна культура. - К.:Знання, 2000. - 621с.