Курсовая работа: Основні правові системи сучасності

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

"Основні правові системи сучасності"

Миколаїв – 2011

Вступ

Кожне суспільство, кожна держава має своє власне право в залежності від властивих йому характеристик, стану його розвитку, його філософії, ідеології, вірувань і устремлінь. У певному змісті, право того чи іншого конкретного суспільства носить унікальний характер, будучи вираженням освоєної цим суспільством особливої концепції соціального порядку, а також підтвердженням того завдання, що суспільство покладає на право. Різним політичним суспільствам, різним країнам і навіть різним історичним епохам властиві різні державні правові системи зі своїми особливими базовими принципами, юридичними концепціями і категоріями, із своїми особливими побудовами, виконанням і призначенням правових норм.

Об’єктом дослідження: Правові системи сучасних країн причому вони досліджуються на основі порівняльної оцінки низки своїх структурних елементів.

Методи дослідження: в роботі були використані такі загальні методи наукового пізнання як: порівняння, абстрагування, аналіз, синтез і структурний метод.

П‘ятнадцять джерел складають джерельну базу дослідження .

1 . Поняття і структура правової системи

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, будучи невід'ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинниками, є частина соціальної системи держави.

Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Правова система – це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.).[11, с. 71]

Можна сказати, що це – обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.

Структура правової системи – це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

Існує декілька критеріїв об’єднання, класифікації правових систем різноманітних держав:

1. Загальність історичної долі і історичних коренів. Інакше кажу-чи, системи пов’язані між собою історично, мають загальні державно-правові корені (походять з однієї древньої держави, засновані на одних і тих самих правових початках, принципах, нормах).

2. Спільність джерел, форм закріплення і вираження норм права. Мається на увазі зовнішня форма права, те, де і як фіксуються його норми (в законах, договорах, судових рішеннях, звичаях), їх роль, значення, співвідношення.

3. Структурна єдність, схожість. Правові системи країн, які входять в одну правову сім’ю, повинні мати схожість структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Як правило, це знаходить вираження на мікрорівні – на рівні побудови норми права, її елементів, а також на макрорівні – на рівні побудови великих блоків нормативного матеріалу (галузей, субгалузей, інститутів).

4. Спільність принципів регулювання суспільних інтересів. В одних країнах – це ідеї свободи суб’єктів, їх формальної рівності, об’єктивності правосуддя та ін., в інших – теологічні, релігійні початки (наприклад, мусульманські країни), в третіх – соціалістичні, націоналістичні ідеї і т.ін.

5. Єдність термінології, юридичних категорій і понять, а також техніки викладення і систематизації норм права. Близькі у правовому відношенні країни загалом використовують рівнозначні або схожі за своїм значенням терміни, що пояснюється єдністю їх походження. По тій же причині законодавці країн, які входять в одну правову систему, при розробці правових текстів застосовують однакові юридичні конструкції, способи побудови нормативного матеріалу, його упорядкування, систематизації.

Елементи правової системи суспільства:

• суб'єкти права – фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи – комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб'єктів права як неодмінного її елемента;

• правові норми і принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

• зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії – законність, правопорядок.

Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п’ять підсистем її функціонування:

1) інституційну – суб'єктний склад (суб'єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) – правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3) ідеологічну – праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки – правомірної та неправомірної;

4) функціональну – правотворчість, правореалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну – інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію.

Право – ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень.

Праворозуміння – концептуальний фундамент правової системи.

Законність і правопорядок – обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати. [9, с. 237]

1.1 Поняття, основні ознаки і структура системи права

Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система – поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі.

На відміну від правової системи система права – правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.

Система права – це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами.

Можна сказати інакше: система права – це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами – правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі – цілісні нормативні утворення.

Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побудови системи. Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура – це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність).

Структурні елементи системи права:

– норми права;

– інститути права;

– під галузі права;

– галузі права.

Норма права – «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. – це галузі права.

2. Сучасні правові системи

Правова система – це один із різновидів соціальних систем (гр. systema – складене з частин, сполучене); поняття «система» використовується в різноманітних науках, в тому числі в правознавстві. Правова система являє собою структуру – інтегрований засіб цілісного юридичного впливу на суспільні відносини. Елементи правової системи об’єднані спільною метою, завданнями, вони виконують деякі загальні функції.

Істотність правової системи полягає в тому, що вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класів суспільства. Право виступає центральною ланкою правової системи, а норми права породжують правовідносини, останні слугують формою реалізації юридичних норм.

В кожній країні є своя правова система (національна правова система), або декілька систем. Сукупність країн які використовують однакові правові системи об'єднані в певні правові сім'ї.

Термін «правова сім’я» потрібний для позначення груп правових систем, які мають подібні ознаки, що дозволяє говорити про подібність цих систем. Ця подібність є результатом їх історичного і логічного розвитку.

Правові сім’ї:

· Романо-германська

· Англо-саксонська

· Релігійно-правова

· Систему звичаєвого права

· Соціалістична

правовий германський саксонський соціалістичний

2.1 Романо-германська правова система

Загальновизнаним центром розвитку романо-германського типу правової системи є континентальна Європа, тому його ще називають континентальним.

Романо-германський тип правової системи – це сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського права.

Відмінною рисою романо-германської правової родини є те, що вона спочиває на нормативно-правових актах, що, як правило, кодифіковані.

Сильними сторонами такої системи є:

- значна конкретність правового матеріалу;

- доступність його для ознайомлення пересічними громадянами;

- дії суду і юристів легко передбачити і легко контролювати.

Недоліками системи є:

- важкість внесення змін (процедура прийняття правових актів дуже складна).

Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн системи, володіють вищої юридичний силоміць і поширюються на всю територію держави, усіх його громадян. Помітимо пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може чи забороняти легалізувати звичаї, окремі положення судової практики, внутрішньодержавні договори. [7, с. 425 – 428]

Відповідно до романо-германської доктрини закони підрозділяються на конституційні і звичайні. В усіх країнах системи закріплені принципи пріоритету конституційних законів над звичайними.

Крім законів у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, інші документи, видавані виконавчою владою.

Другим джерелом романо – германського права є звичай, що виступає як доповнення до закону. Крім той звичай виконує функцію згладжування протиріч, несправедливості законодавчих рішень.

Третім джерелом романо – германського права з визначеними застереженнями може бути визнана судова практика. Зміст цих застережень зводиться до того, що відповідно до діючої доктрини, норми права можуть прийматися тільки самими законодавчими чи уповноваженими органами. Судові практики вірять лише тлумачам чи закону яким-небудь іншим нормативним актам.

В усіх країнах романо – германської родини визнається розподіл права на публічне і приватне.

Публічне право – регулює відносини субординаційні, що базуються на владі і підпорядкуванні, на механізмі примусу зобов'язаних осіб. У ньому домінують імперативні норми, що не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин. До сфери публічного права відносяться конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне право, процесуальні галузі ООН, інститути Трудового права і т.д.

Приватне право опосередковує відношенні між рівноправними, незалежними суб'єктами. Тут переважають диспозитивні норми, що діють лише в тій частині, у якій вони не змінені, не скасовані їхніми учасниками. У сферу приватного права входять: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне право, ООН, інститути трудового права і деякі інші.

Нормативно-правові акти створюються спеціальними компонентними державними чи органами ж у результаті референдуму. У нормативно-правових актах закріплюються норми, що враховують інтереси більшості і меншостей у цілому, координують їх у залежності від конкретних економічних, соціальних, національних і міжнародних відносин у даний історичний період

У романо – германській правовій сім'ї суддя не зв'язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів, за винятком судової практики Верховного або Конституційного Судів. Судова практика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики».

Представники: країни континентальної Європи: Франція, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Австрія, Ліхтенштейн, Німеччина, Швейцарія. А також країни які знаходяться за межами Європи: Латинська Америка, значна частина Африки, країни Близького Сходу, Японія, Індонезія Турція.

Дослідивши структурні особливості романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Таким чином романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами.

2.2 Англо-саксонська правова система

Система англосаксонського (англо – американського) права була створена в Англії після нормандського завоювання. Ця система включає нині правові системи усіх, за деяким винятком, англомовних країн. Сучасний період розвитку англосаксонського права – період кардинальної правової реформи, суть якої полягає в активізації законодавчої діяльності, уніфікації позовного виробництва, злитті судів загального права і права справедливості. В цей час істотно підвищилася роль законодавчого регулювання, зросло значення закону серед інших джерел права.

Характерними рисами системи є:

1. Римське право не вплинуло на цю систему.

2. Немає поділу права на приватне і публічне.

3. Право не поділяється на галузі і підгалузі (але поділяється на матеріальне і процесуальне).

4. Наявності як джерело права такою кількістю судових рішень (прецедентів), які є зразками для аналогічних справ, розглянутих іншими судами. Крім загального права, в структуру англійської права входять статутною право (законодавство) і «право справедливості».

5. Англосаксонське право не кодифіковане.

В англосаксонському праві існує два види норм: законодавчі і прецедентні

- законодавчі являють собою правила поведінки загального характеру;

- прецедентні – певна частина судового рішення по конкретній справі, що містить юридичний висновок у справі й аргументацію, мотивування рішення.

Саме прецедент тривалий час був головною формою вираження і закріплення англійського права. Прецеденти створюються в Англії тільки вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної ради, Апеляційним судом і Високим судом. Воно має імперативний характер, тобто кожна судова інстанція зобов’язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоящим судом, а також створеним нею самою. Сукупність прецедентів склала англійське право.

Давнім джерелом англосаксонського права є звичай. Присяжні засідателі, порівняно з професійними суддями, не мали тих знань про норми раніше прийнятих судових рішень, що були необхідні для точної юридичної кваліфікації вчинків. Для них орієнтиром виступали ті традиції, звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії й окремих графствах. З урахуванням цих норм і вироблялася загальна думка, позиція присяжних по конкретній справі.

Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Він з’явився набагато пізніше прецеденту, але поступово набув важливого значення у правовому регулюванні суспільних відносин. Статут має певний пріоритет перед прецедентом, може скасувати його. Однак це не означає, що прецедент похідний від закону. [1, с. 342]

Своєрідність англосаксонського права полягає в тому, що закон реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою.

Недоліки правової системи:

- невпорядкованість;

- дії суду неможливо передбачити.

Структура англосаксонського права відрізняється від романо – германського. В англійському праві немає класичного розподілу на публічне і приватне. Замість цього історично склався його поділ на загальне право і право справедливості. Таке розходження в структурному розподілі романо – германської і англосаксонської правових систем має закономірний характер, обумовлений тим, що одна виникає раціональним шляхом, інша – еволюційним, шляхом історичного генезису, поступового юридичного оформлення відносин, що склалися. Звідси розходження в структурі романо – германського й англосаксонського права полягають у різних підставах їхньої побудови, а отже, у різній логіці їхнього розвитку.

Представники: Англія, США, англійські провінції Канади, Австралія, Нова Зеландія, Великобританія, Шотландія, Ямайка, ПАР.

2.3Соціалістична правова система

Соціалістичне право виникло з утворенням радянської держави 1917 р., а згодом – соціалістичне право – виникає після утворення інших соціалістичних країн у післявоєнні роки.

Соціалістична система була виділена в науці зрівняльного права за її цільовою направленістю. Тут право розглядається як знаряддя і засіб революційного перевлаштування суспільства, побудови нового ладу. Ця система охоплювала колишній СРСР і соціалістичні країни.

На соціалістичні правові системи Європи, Азії і Латинської Америки, які складали соціалістичний табір, значний вплив зробила перша соціалістична правова система – радянська. Національні правові системи зарубіжних соціалістичних держав являлись і являються різновидами радянського права. Тому на прикладі права СРСР можна розглянути основні риси, які притаманні соціалістичному праву.

Характерні риси правової системи:

1. Базується на марксистському вченні.

2. Значну роль у формуванні права відіграє партійна доктрина.

3. Заперечувалося існування приватного права, вся сфера дій вважається публічною.

4. Формально схожа на романо – германську:

- існує поділ на галузі і підгалузі;

- єдине джерело права це нормативно-правовий акт;

- переважає кодифікація.

5. Хоча термінологія і подібна до романо – германської системи, але зміст термінів дуже сильно відрізняється.

Для радянського права характерна концепція правової норми, яка мало чим відрізняється від французької чи німецької концепції. Виходячи з цього, деякі західні автори, особливо англійці і американці, відмовляються бачити в радянському праві оригінальну систему, і тому відносять її до романо – германської правової сім’ї. [13, с. 128–129]

Соціалістичні юристи одностайно захищали протилежну тезу. Для них право – це надбудова, відображення відповідної економічної структури. Радянські автори заперечували, тільки те, щоб відмінності в системах праві зводилися тільки до формальних моментів, без розгляду змісту будови галузей права. В державі соціалістичній і не соціалістичній постають різні проблеми, які розглядаються марксистсько-ленінським вченням під новим, індивідуалістичним кутом зору.

Соціалістичне право має яскраво виражений класовий характер. Єдине, або основне у соціалістичного права, є спочатку революційна творчість виконавців, а пізніше, нормативно – правові акти, у відношенні яких декларувалось, що вони виражають волю трудящих, переважної більшості населення, а потім всього народу, керованого комуністичною партією. Із нормативно – правових актів, що приймалися, більшу частину складали підзаконні (таємні і напівтаємні накази, інструкції і т.д.), які фактично виражали перш за все і головним чином волю і інтереси партійно – державного апарату.

Соціалістичне право розглядається як реалізація марксистської – ленінської доктрини. Те, що стосується категорій і інститутів, то тут неможна не визнати оригінальністю радянського права. По зовнішньому вигляду в ньому збережені категорії і інститути романо – германської системи, однак за своєю суттю вони корінним образом оновлені. В суспільстві нового типу, заснованим на іншій економічній системі, і яка керується іншими ідеалами, виникають зовсім інші проблеми.

Радянська система права, хоч зовнішньо і залишається такою ж, як і система романо – германського типу, але існують і значні відмінності: сімейне право відокремлено від цивільного, зникло торгове право, з’явилось колгоспне і житлове право.

Конституційне право у вищій мірі відрізняється від конституційного права західних країн. Особливо характерні дві риси: ведуча роль, відведена комуністичній партії, та здійснення влади і управління Радами всіх рівнів. Оригінальність соціалістичного права не зводиться лише до характеристики конституційного права, теж можна сказати і про інші галузі: адміністративне право, кримінальне, трудове, цивільне і т.д.

Ще одним важливим аспектом соціалістичного права є заперечення приватного права. Права, за думкою теоретиків марксизму – ленінізму – це не більш чим аспект політики, інструмент, в руках панівного класу. В цій концепції не залишається місця для приватного права, яке претендувало б на незалежність від яких би то не було упереджених думок і політичних обставин.

Для соціалістичної правової системи залишились чужими ідеї панування права і думки про те, що потрібно вишукувати право, яке відповідає почуттю справедливості, заснованому на примиренні, погодженні інтересів приватних осіб і суспільства. Право носило імперативний характер, було пов’язане з державною політикою, являлось її аспектом, забезпечувалося партійною владою і примусовою силою правоохоронних органів. В теорії виключалась можливість для судової практики виступати в ролі утворювача норм права. Їй відводилася лише роль суворого тлумачення права. Це принципова позиція в якійсь мірі підкріплювалась і відсутністю в країні судової «касти», яка претендувала б на те, щоб стати незалежною від державної влади.

Не дивлячись на конституційний принцип незалежності суддів і підлеглості їх тільки закону, суд залишався інструментом в руках панівного класу (групи), забезпечував його панування і захищав його інтереси. Судова влада не намагалася контролювати законодавчу і виконуючу гілки влади.

В теперішній час, в результаті змін, які пройшли в першу чергу в колишнім СРСР, соціалістичне право (за винятком деяких країн) практично перестало існувати. І це, в котрий раз доводить, що коли держава ставить себе вище права, коли право являється «інструментом в руках панівного класу чи партії» – така держава заздалегідь обрікає себе на руйнування і загибель. [15, с. 178]

Представники: Куба, В’єтнам, частково Китай, північна Корея, КНДР.

В теперішній час, в результаті змін, які пройшли в першу чергу в колишнім СРСР, соціалістичне право (за винятком деяких країн) практично перестало існувати. І це, в котрий раз доводить, що коли держава ставить себе вище права, коли право є «інструментом в руках панівного класу чи партії» – така держава заздалегідь обрікає себе на руйнування і загибель.

2.4 Мусульманське право

Мусульманське право як система виникла ще в VII–X cт. в Арабському Халіфаті. Основний зміст мусульманського права – витікаючі із ісламу правила поведінки віруючих і покарання (звичайно релігійного змісту) за невиконання даних правил. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть в тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і традиціями, кодифікується і модифікується e зв’язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Внаслідок цього, виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав.

Характерними рисами мусульманського права є:

1. Представляє собою одну із багатьох сторін релігії ісламу, яка встановлює визначені правила і об’єкт вірування, а також вказує віруючим на те, що можна робити, а що не можна.

2. Специфічна система джерел права:

- Релігійний текст (коран).

- Судовий прецедент (судова практика).

- Правова доктрина.

- Нормативно – правові акти (фірмани) регулюють питання адміністративного і кримінального права.

- Розповіді про життя пророка Мухамеда (сунни).

- Правовий звичай (адати) регулюють, наприклад, кровну помсту.

3. Специфічні правові норми (імперативні).

4. Своєрідна структура права, умовно правові норми можна поділити на:

- Правові норми які стосуються особистого статусу людини;

- Правові норми які регулюють сферу злочину;

- Правові норми які регулюють майнові відносини між особами.

В основі мусульманського права лежить чотири джерела:

1. Священна книга Коран, складена із висловлювань Аллаха, котрий звертається до останнього із пророків і посланців, Магомета.

2. Сунна – збірник традиційних правил, які торкаються дій і висловлювань Магомета, відтворені цілим рядом посередників.

3. Іджма – конкретизація положень Корану у викладені видатними вченими-ісламістами.

4. Кияс – роздуми про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. [5, с. 357 – 358.]

Цікавим є той факт, що норми Шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов’язкові правила поведінки.

В країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, цю роль грають Коран, Сунна, Іджма і Кияс.

Мусульманські юристи і богослови вважають, що врегулюванню нормам Корану і Шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони суспільного життя, взаємовідносини громадян як між собою, так і з державою. Вони стверджують, що ці норми, освячені волею Аллаха, найбільш сильні за своєю дією, чим конституційні норми, написані людиною. Наприклад, в Саудівській Аравії немає писаної Конституції, її місце займає Коран.

Також можна відмітити, що норми мусульманського права мають відносну незалежність по відношенню до постулатів ісламу.

Правові системи різних мусульманських держав, не дивлячись на їх спільність у головному, мають і істотні відмінності в структурі права, правових закладів, правовій культурі, правового регулювання.

Великий вплив на розвиток правових систем мусульманських держав в наш час роблять правові системи Заходу – романо – германська і загального права. Так, поряд з комплексом мусульманських норм «особистого статусу» (право-суб’єктивність, шлюб, заповіт, наслідування), в них сформувалися такі галузі права, як цивільне, торгове, судово-процесуальне, кримінальне. Проводиться систематизація законодавства, удосконалюється організація і діяльність судів.

В той же час, в ряді країн зберігаються і діють мусульманські суди, в юрисдикцію яких входить перш за все розгляд справ приватного статуту, а інколи і цивільних чи кримінальних.

В наш час не в одній країні із мусульманської правової сім’ї, мусульманське право не є єдиним діючим правом, але в той же час воно не втратило своїх позицій в якості діючих правових норм.

В мусульманській традиції розрізняють 5 цінностей і 5 вчинків:

Цінності:

- релігія;

- здоров’я;

- розум;

- потомство;

- власність.

Вчинки:

- обов’язкові;

- допустимі;

- небажані;

- заборонені.

Отже можна сказати про своєрідні відмінності і єдності правових норм в мусульманській правовій системі. В цілому, це право не зливається з релігією і не виступає частиною ісламу, як релігійної системи, хоч багато його норм і співпадають з релігійними правилами поведінки. [6, с. 17]

Представники: всі країни в яких поширена релігія іслам, Алжир, Афганістан, Азербайджан, частина Індії. Отже можна сказати про своєрідні відмінності і єдності правових норм в мусульманській правовій системі. В цілому, це право не зливається з релігією і не виступає частиною ісламу, як релігійної системи, хоч багато його норм і співпадають з релігійними правилами поведінки.

2.5 Далекосхідне право

Цінність тієї чи іншої нормативної системи залежить від її здатності до впорядкування людських відносин. З цього погляду вельми своєрідною є далекосхідна правова сім'я. Походить вона з Китаю і пов'язана з філософським вченням Конфуція – це є одною з характерних рис цієї правової системи. Також характерними рисами є:

1. Велику роль відіграє особистий статус людини.

2. Готовність визнати свою неправоту.

3. Головний регулятор відносин не право, а мораль.

4. Широке поширення інституту посередників (наприклад: при розподілі майна звернутися до старших людей за порадою ніж до суду).

5. Недосконалість роботи суду.

В основі конфуціанства лежить прагнення людини співвідносити свою поведінку з космічною гармонією. Той, хто прагне поводити себе правильно, повинен любити лише праведні вчинки, не порушувати встановлену природою рівновагу, підпорядковувати власні інтереси збереженню гармонії. Правила, яких слід дотримуватися, під назвою «лі», не є однаковими для всіх, а залежать від статусу людини, його статі, фаху, службового становища, сімейного стану. Право з позицій конфуціанства має дуже загальний характер, не враховує багатоманітності людських відносин. Водночас правила «лі» дають можливість досить точно обумовлювати поведінку сторін у конкретній ситуації. Попри все втручання офіційних судових органів не в змозі відновити порушену гармонію. Тому перевагу в конкретних ситуаціях слід віддавати узгоджувальним процедурам, домагаючись відновлення прав шляхом взаємних поступок і терпіння.

Прибічники школи легістів дотримувалися протилежної позиції і відверто ворогували з конфуціанцями. Людина за своєю сутністю егоїстична, тому її інтереси повинні бути обмежені законодавством і засобами державного примусу. Проте китайська державність протягом понад 2000 років ґрунтувалася на філософському вченні Конфуція. З роками його прибічники визнали закони як необхідну форму регулювання відносин у суспільстві. [3, с. 304]

Інтенсивний розвиток законодавства в сучасному Китаї за континентальним зразком, проголошення його особливого шляху не виключає збереження багатьох інститутів традиційного права і морально-етичних передбачень у суспільстві.

Звичаєве право держав Африки, Азії та Океанії являє собою унікальну правову систему, коріння якої сягають тисячоліть.

Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому і впливу колишніх метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав.

Неповторність системи традиційного права полягає в збереженні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державного визнання. Звичай тією чи іншою мірою відомий усім правовим системам, проте в романо-германському та англо-саксонському праві він виконує допоміжну (субсидіарну) роль.

Звичаєве право африканських держав має переважно неписаний характер і передається з покоління в покоління окремими на­родами або племенами, що робить його іноді єдиним джерелом права і дає уявлення про особливості культури цих народів.

Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти людей (роду, племені, родини, селища), а не суб'єктивних прав конкретних осіб. Наприклад, шлюб – це угода між родинами, за якою наречений чи його представник розрахо­вується за майбутню дружину викупом або зобов'язується відпрацювати за неї. Правила про успадковування майна побудовані так, щоб родина ніколи не втрачала контролю над майном.

Для оцінки звичаєвого права як архаїчного не має достатніх підстав, оскільки навіть тепер рішення, прийняті за його норма­ми, рідко заперечуються сторонами. За даними ряду дослідників, у колишніх франкомовних колоніях лише один відсоток справ доходить до офіційних судів. Мабуть, жодна з національних пра­вових систем світу не має такої високої ефективності розгляду юридичних справ.

Слід відзначити тенденцію до поступового формування за­гальних правових принципів на африканському континенті під впливом норм міжнародного права і міждержавних об'єднань, а також ідей становлення ринкових відносин та демократії. [2, с. 77]

Представники: Китай, Монголія, держави Індокитаю, Малайзія, Бірма, Японія, південна Корея, Філіппіни.

Отже можна зробити висновок, що право Далекого Сходу базується на особистому статусі людини, регулятором відносин є мораль, а не право, це все відіграє важливу роль в суспільних відносинах.

2.6 Система звичаєвого права

Розглядаючи і характеризуючи соціально-політичний устрій і правові системи африканських держав, необхідно спочатку врахувати особливості традицій, як правових елементів, їх різноманіття і складність, так як вони існують в економіці, політиці, і праві цих країн.

Характерними рисами є:

- основне джерело права – правовий звичай;

- великий правовий партикуляризм;

- нормативні акти (писані закони) мають вторинне значення;

- правовий прецедент не набуває певного значення як джерело права;

- вузька сфера правового регулювання.

Хоч країни африканського континенту і були довгий час колоніями більш сильних держав, які нав’язували свої правові системи, але не дивлячись на це збереглися і місцеві правові звичаї і релігійно-юридичні норми. В багатьох країнах існують колоніальні законодавства, щоб знайти необхідні умови для подальшого розвитку. Перш за все це стосується конституційного законодавства, але все рівно ще до цього часу діють багато актів колоніального періоду.

Однією із найхарактерніших рис, які властиві праву африканських країн, є їх неоднорідність. Крім цього, те що тут діє колоніальне законодавство, величезний вплив справляє і національне право, а в деяких країнах і доволі таки поширена система релігійно правових норм, що регулює в основному цивільні і шлюбно-правові відносини. Майже скрізь розповсюджений правовий звичай, що регулює взаємовідносини, які характерні для родоплемінної організації суспільства і феодалізму.

Серед умов, котрі вплинули на те, щоб соціальні звичаї переросли в правові, головними є сила традицій, внутрішня необхідність виконувати традиції, належність до одного роду, племені, статі і віку, розвиток патріархально-феодальних відносин, укріплення влади родоплемінної знатті, затвердження в традиціях майнової і соціальної нерівності. Але найголовнішим фактором стало утворення держав, коли традиції отримали дозвіл вже з боку державної влади, тобто остаточно отримали правову форму.

В правових системах африканських держав переплітаються і органічно співіснують три види права: загально-територіальне, релігійне і звичайне. Як раз ця цілісність і органічність і є дуже цікавою особливістю цих правових систем. Але в теперішній час значення звичайного права зменшується і підвищується значення загально-територіального права. Модифікуючись, звичайне право стає писаним і об’єднується з загально-територіальним.

У зв’язку з колоніальними завоюваннями і впровадження європейського права, насильницькій трансформації традицій в правову форму, звичайне право змінилося, стало розвиватися і еволюціонувало.

Представники: країни екваторіальної Африки, Мадагаскар, певною мірою Індія.

3. Правова система України

У історії України правова система формувалася в періоди становлення державності – Київської Русі, гетьманщини XVII–XVIII століть, УНР, ЗУНР, Гетьманату П. Скоропадського початку XX ст., своєрідно – в УРСР. Стабільності в її розвитку не було, оскільки була відсутня незалежна державність в Україні.

Розвиток української правової системи в IX – на початку XIX століть, сприйняття нею візантійської культури, духу пізньоримського права, а також вплив Литовських статутів, Магдебурзького права та ін. (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 р. – «Права, за якими судиться малоросійський народ»), дозволяють дійти висновку про її корені у романо-германському типі правової системи. [8, с. 9]

Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.

Проте галузі, інститути і поняття права розглядалися з позицій домінування публічного права і класового інтересу. Відкидався поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що радянська держава не визнає нічого приватного, заборонялися приватна підприємницька діяльність, валютні операції, комерційне посередництво та ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єктів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацією підприємств, банків та ін.

У зв'язку з пануванням марксистсько-ленінської ідеології і партійного (КПРС) диктату кримінальне і публічне право передбачало жорсткі санкції за антирадянську агітацію і пропаганду. Відбулася ідеологізація судового провадження. Сформувався обвинувальний ухил при розгляді справ у суді. Затвердився карально-залякувальний режим, який діяв для громадян відповідно до принципу: дозволено лише те, що не заборонено. Переважало використання імперативних норм права.

Після проголошення незалежності правова система України формується на нових засадах як самостійна (в минулому вона складала частину єдиної правової системи СРСР). Вона звільняється від псевдосоціалістичної (радянської) сутності, яка приглушила її континентально-європейські корені і забарвила їх у класово-ідеологічні тони.

Нині можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього періоду. Проте правова система України перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи, із якої вона вийшла.

Водночас за період незалежності України закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду.

Відзначимо, що правові системи, крім спільних ознак, які їх об'єднують в один тип, мають певні відмінності. Вони і утворюють їх своєрідність і неповторність. [12, с. 3]

Висновки

В цій роботі були розглянуті головні риси основних правових систем сучасного світу. Україна являється країною кодифікованого права, тобто правову систему України можна віднести до романо-германської, в якій головною рисою є верховенство закону. Найбільш важливий закон на Україні – Конституція. І для нашого суспільства дуже важливо знайти ту ідеальну правову модель, яка б нас задовольнила.

Але мабуть не можна створити ідеальної правової системи, яка б одночасно підходила б для всіх країн світу. Багато плюсів можна відмітити у романо-германськії правовій системі, але також ми можемо сказати що в ній є і недоліки.

В результаті розвитку міжнародного права, торгових і економічних зв’язків між країнами спостерігається тенденція до зближення правових систем різних країн. Так в країнах «загального права» все більше значення набуває кодифікація, а в країнах континентального права – навпаки судовий прецедент. Можна сказати що правові системи поєднуються між собою.

Розширення міжнародних зв’язків, сприяє поєднанню правових систем, і, можна припустити що скоро виникне нова «гібридна» правова система яка влаштовуватиме усі держави. Та поки цього не сталося Україна перебуває у стані перехідного періоду і навіть зберігає деякі риси соціалістичної системи, із якої вона і вийшла.

Список використаних джерел

1. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1988. – 451 с.

2. Дудченко В. Про великі правові системи сучасності. // Право України – 2010 №3

3. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенко та інші; За ред. В.В. Копєйчикова. – Стер. Вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. 320 с.

4. Комаров С. Теория государства и права. – М.: Норма, 2003. – 448 с.

5. Коран. – М.: АСТ, 2004 с.

6. Лубська М. Мусульманське право: Сутність, джерела, структура. – К.: Монографія. «Академвидав», 2009. – 256 с.

7. Новейшая история стран Европы и Америки. – М.: ВЛАДОС, 2001. – Ч. 1

8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.

9. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х., – 2000. – 704 с.

10. Словничок юридичних термінів: Навч. посіб. Уклад. В.П. Марчук. – К.: МАУП, 2003. – 128 с.

11. Стретович В. Правова система України: загальна характеристика сучасного етапу формування. // Право України-1998. – №2.-с. 3.

12. Тихомиров Ю.А Курс сравнительного правоведения. – М.: НОРМА, 1996

13. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688с