Політичний режим як сукупність засобів і методів здійснення влади в суспільстві
Політична система зв'язана із середовищем, у якій вона функціонує й розвивається. Мова йде про способи реалізації влади, сукупності прийомів, коштів і методів, за допомогою яких вона здійснюється.
Політична історія людства переконливо свідчить: домінуючою тенденцією розвитку цивілізації є поступова демократизація громадського життя.
Політичний режим. Це поняття є об'єктом тривалих дискусій у політології. Звернемося до визначення цієї категорії. Політичний режим являє собою сукупність засобів і методів, за допомогою яких правлячий клас (або група класів) здійснює своє економічне й політичне панування, свою владу в суспільстві. І ще: політичний режим є середовищем і умовами політичного життя суспільства, інакше кажучи, що відповідає політичним кліматом, що існує в суспільстві на даному етапі історичного розвитку.
Таким чином, можна затверджувати, що в основі класифікації політичних режимів, що дають сучасні політологи, лежить принцип поділу влади, багатопартійність, наявність легальної опозиції, принципи взаємин цивільного суспільства з державою.
Насамперед про тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» походить від новолатинських слів alitas - повнота, цілісність і alis - весь, цілий, загальний. Поняття тоталітаризм було уведено в 20-х роках закордонними й вітчизняними політологами.
Теорія тоталітаризму йде своїми коріннями в древні часи, але в струнку систему вона оформилася тільки в 40-- 50-х роках нинішнього сторіччя. Перші теоретичні дослідження із проблем тоталітаризму - праці Ф. Хайка «Дорога до рабства» (1944) і X. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), а також спільна робота К. Фрідріха й 3. Бжезинського «Тоталітарна диктатура й демократія» (1956). «Тоталітаризм - це політичний спосіб організації громадського життя, що характеризується всеосяжним контролем з боку влади над суспільством і особистістю, підпорядкуванням всієї суспільної системи колективним цілям і офіційній ідеології».
Таким чином, тоталітаризм - це певний тип політичної й суспільної системи, що відповідає політичний режим. Що стосується узагальненого визначення цього суспільного лада, то тоталітарний режим (або тоталітаризм) - це державно-політичний устрій суспільства, основу якого становлять сильна особистість (культ, диктатура особистості), що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм - найбільш витончена форма авторитаризму
Тоталітарному режиму властивий контроль однієї політичної організації (партії-держави) над політикою, економікою, соціальними, духовної сферами суспільства. На чолі цієї політичної організації коштує одноособовий харизматичний (особистість, що володіє гіпнотичним впливом на оточення), нікому не підзвітний лідер. При тоталітарному режимі здійснюється пряме політичне реформування економіки. Основним інститутом партії-держави є політична поліція з її практикою масових репресій. Передумови тоталітаризму досить різноманітні. Це індустріальна стадія суспільного розвитку; поява монополій і їхнє зрощення з державою; поширення колективистсько-механічної свідомості й світогляду, гостра соціально-економічна криза, що підсилює невдоволення населення.
Історичний досвід свідчить, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною встають виняткові завдання, для рішення яких необхідні надзвичайна мобілізація й концентрація зусиль усього населення, що підтримує цей режим і проявляє готовність до значних жертв. Саме так було й в Італії в 20-х роках, коли країна опинилася в складній соціально-політичній ситуації, і в Німеччині, коли після поразки у світовій війні країну охопив глибоку економічну кризу. У такому ж положенні (бути або не бути) перебував наприкінці 20-х - початку 30-х років і Радянський Союз.
Однієї з різновидів тоталітарного режиму є фашизм (від панцира. «fascio», італ. «fascismo» - пучок, зв'язування, об'єднання). Головне гасло фашизму - кооперативна єдність нації, що засновано на спільності крові, раси, гарантом чого, у свою чергу, виступає фашистська держава. Уперше фашизм був установлений в Італії в 1922 році. Режим Муссоліні прагнув відродити велич Римської імперії, установити тверду державну владу, яка б організувала все суспільство для втілення історичної мети національного відродження. Основою фашизму виступає державна партія, що наділяє уряд необмеженою владою.
Іншим різновидом тоталітарного режиму є націонал-соціалізм, що голосно заявив про себе в Німеччині в 1933 році. Йому властиві всі риси тоталітарного режиму. Націонал-соціалізм те саме що фашизм. Провідне місце в концепції націонал-соціалізму займає нації, національна й расова ненависть, національна й расова перевага. Головна мета - поневолення інших народів, світове панування.
Наступний різновид тоталітарного режиму - військово-бюрократичний комуністичний режим, якому властиві: єдина партія на чолі з харизматичним вождем; офіційна ідеологія; монополія держави на засоби масової інформації; мілітаризація суспільства; особлива система насильства й терору; жорстко централізована система керування економікою. Це - радянський режим часів І. Сталіна, режим Мао Цзедуна в Китаї, режим Пол Поту в Кампучії.
У свій час проходила гостра дискусія (яка не закінчена й у цей час) про тотожність тоталітарного режиму в Італії, Німеччині й Радянському Союзі. Зокрема, німецький історик Е. Нольтке вважає, що комунізм і нацизм як політичні плини по суті однакові й відрізняються тільки в нюансах. Французький історик Ф. Фюре в книзі «Минуле однієї ілюзії» затверджує: «Більшовизм і фашизм виникли один за одним, породжували й успадковували один одного, боролися один з одним, але спочатку вони народилися в однакових умовах: в умовах війни; вони - породження однієї історії». І далі: «Більшовизм і фашизм як широко політичні пристрасті знайшли своє втілення в неординарних особистостях... Виключимо з історії особистість Леніна й не буде Жовтня 1917. Заберемо Муссоліні - і післявоєнна Італія піде іншим курсом. Гітлер, керуючись пагубним бажанням автономії, початків втілювати в життя програму «Майн кампф». Те ж можна сказати й про четвертого диктатора, Сталіна, без якого не було б соціалізму в окремо взятій країні, а виходить, і «сталінизма».
Однак правда складається й у тім, що завдання, які встали перед державами, методи їхньої реалізації були різними, відрізнялися й ідеології. В А. Зинов'єва читаємо: «Як би не прагнули антикомуністи ототожнити комунізм із націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, мир поставився до цього без особливої наснаги. Уже надто грубої виявляєте тут фальсифікація історії».
Як відомо, фашистські режими в Італії й Німеччині виходили з необхідності реформувати й, зрештою зміцнити влада монополістичної буржуазії, що підтримувала ці режими. Нацизм своїм приходом до влади зобов'язаний монополістичному капіталу, основною соціальною базою фашизму була дрібна буржуазія. В основі фашистської ідеології - перекручена інтерпретація філософії життя, зокрема ницшеанської ідеї надлюдини, що була поставлена на службу расизму й геноциду, культу привілейованих націй, який повинні бути принесені в жертву всіх інших націй. Цими основними принципами визначалася як внутрішня (соціальна демагогія, масові репресії, концентраційні табори), так і зовнішня (знищення й перетворення в рабство всього людства заради процвітання однієї націй) політика. При цьому Гітлер лічений: «...боротьба за світове панування відбувається між двома націями: між німцями і євреями. Все інше - обман зору».
Цікавий факт: в 1939 році Гітлер направив у Москву з Риббентропом особистого фотографа Хоффмана, «щоб той зняв із близької відстані мочки вух більшовицького вождя, по яких Гітлер сподівався визначити, чи тече в жилах Сталіна єврейська кров (якщо вони притиснуті до черепа - єврей, а якщо немає - арієць). З полегшенням Гітлер визнав, що Сталін витримав тест і не є євреєм».
У Радянському Союзі в той час стояло завдання затвердити суспільного лада на основі ліквідації приватної власності на засоби виробництва й звільнення трудящих від гніта капіталу. Провідними принципами комуністичної ідеології були рівність, колективізм, соціальна справедливість, інтернаціоналізм. Цими принципами визначалася й внутрішня (побудова безкласового суспільства, ліквідація розходжень між містом і селом, розумовою й фізичною працею), і зовнішня (перемога світової революції) поли тику. У країні була проведена грандіозна індустріалізація, високого рівня досягли наука, утворення, культура, освоєння космосу, задовольнялися елементарні життєві потреби більшості людей. Держава, його народ зломили гітлерівську агресію. На жаль, здійснювалося все це протягом значного періоду розвитку суспільства методами, які придбали грубий, жорстокий характер. Капіталістичні форми відчуження були замінені новими, праця так і не перетворився в першу життєву необхідність, а залишилися засобами для існування, до абсурду із трагічними наслідками була доведена ідея класової боротьби.
На нашу думку, варто диференційовано підходити до характеристиці тоталітарного суспільного лада в Радянському Союзі протягом усього його існування. Звичайно ж, час воєнного комунізму, весь сталінський період можна охарактеризувати як тоталітарний. Період, коли у влади був М. С. Хрущов, устрій скоріше можна визначити як авторитарний режим. Як відзначав професор Каліфорнійського університету Р. Андерсон, «півголосний осуд Хрущовим репресій проти його соратників-комуністів стало кульмінаційним пунктом процесу демонтажу поліцейської держави в державі, що бере свій початок з 1953 року...». И ще: «Погляд на радянське суспільство як на тоталітарне спричиняється надмірну готовність принести в жертву багато хто з його досягнень».
Що стосується авторитарного режиму (синонім - авторитаризм), те це - «державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особиста диктатура». Авторитаризм є перехідним від тоталітаризму до демократизму й має ряд відмінностей від тоталітаризму. По-перше, більше певної бачиться мета в перебудові суспільного устрою. По-друге, помітне прагнення хоча б за формою зберегти демократичні атрибути влади: парламент, партії, опозицію. По-третє, всіма повноваженнями наділяється держава як надкласовий верховний арбітр. По-четверте, обирає тактику вибіркового терору, заснованого на залякуванні опозиції.
Авторитаризм має властиві тільки даному режиму відмінності: .носієм влади є одна людина або група людей; авторитаризму властива необмежена влада, її непідконтрольність громадянам; авторитарний режим опирається на чинність, коли це необхідно, може продемонструвати її наявність; авторитаризм монополізує владу й політику, опозиція існує умовно; авторитаризм обмежено , втручається в економіку; кадри призначаються зверху, при цьому перевага віддається особистим симпатіям і відданості вождеві.
Як свідчить історичний досвід, авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли на порядок денний ставиться необхідність рішення проблем модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За таких умов політичні права й волі громадян, діяльність суспільно-політичних об'єднань і опозиції обмежені. Законодавча влада фактично підкоряється виконавчої, котра зосереджується в руках глави держави. Поєднуються централізовано-планові й ринкові основи в розвитку економіки. При авторитаризмі правляча еліта неоднорідна й опирається на блок політичних чинностей, які хоча й різні, але мають загальну зацікавленість у збереженні авторитарної влади.
Слід зазначити, що при відповідних умовах авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити передумови для розвитку демократії й формування правової держави й цивільного суспільства.
Інтерес до авторитарних форм влади значно підвищився наприкінці 80 - початку 90-х років нинішнього сторіччя у зв'язку з ліквідацією тоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної й Східної Європи. У більшості цих держав затвердилися авторитарні режими, що орієнтуються в майбутньому на формування демократичного устрою.
У сучасній політичній мові термін демократія - один з найпоширеніших і багатозначних. Як відомо, демократія в перекладі із грецького - це народовладдя («demos» - народ і «krattion» - панування).
Сучасне пояснення терміна «демократія» насамперед використовується для визначення типу держави й політичної системи в цілому, так само, як «тоталітаризм» і «авторитаризм». На відміну від тоталітаризму й авторитаризму, демократичний режим - це «такий державно-політичний устрій суспільства, управлінські функції в якому ґрунтуються на визнанні народу як джерела влади його праві брати участь у рішенні державних справ у з'єднанні із широким колом цивільних прав і обов'язків».
Поняття «демократія» використовується також для визначення форми устрою якої-небудь організації, що заснована на принципах рівноправності її членів, періодичності вибором органів керування, прийнятті рішень у них більшістю голосів. У цьому випадку мова йде про партійні, профспілкові, виробничі демократії.
Термін «демократія» розглядається як заснований на відповідних цінностях ідеал суспільного устрою. До таких цінностей ставляться воля, рівність, права людину, народний суверенітет, участь громадян у керуванні. І нарешті, поняття «демократія» тлумачиться як соціальний рух за відповідні світоглядні цінності (соціал-демократи, християнські демократи, ліберали). У політичній науці існує два методологічних підходи до демократії: нормативний і описово-емпіричний (дескриптивний).
Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваг у порівнянні з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу.
Описово-емпіричний підхід аналізує демократію в тім виді, у якому вона існує насправді. На такому підході ґрунтується, зокрема, теорія елітарної демократії.
Реально ці два підходи переплітаються. Їхнє об'єднання випливає з первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.
Чи реально народовладдя? Демократія як народовладдя насправді є утопічним ідеалом, однак зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, ціль політичного розвитку суспільства.
Реальна демократія в найкращому разі - влада більшості над меншостями, а в гіршому - панування добре організованого, що опирається на економічну, а також інформаційну владу й соціальні привілеї меншостей над більшістю з його формальної згоди.
Сучасні демократії опираються на цінності лібералізму, виходять із пріоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншостей мати свою думку й відстоювати його, верховенства закону й т.п.
Всі концепції демократії можна розділити на три більші групи: колективістські (тоталітарні), індивідуальні (ліберальні), плюралістичні (теорії груп).
В історично першій (античної) формі демократія явно тяжіла до колективістської моделі.
Для античної демократії характерним було фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншостями. Ця Демократія мала тенденцію переродитися в охлократію - влада юрби, черні, а потім у деспотію.
Спроби здійснення теорії колективістські демократії на практиці звичайно приводили до тоталітаризму, гнобленню індивідуальної волі, масовому терору. У свій час це відзначав Жан-Жак Руссо: «Якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений усе організмом, а це означає ні що інше, як те, що його чинністю змушують бути вільним».
Ліберальні концепції демократії, на відміну від колективістських, виділяли особистість із суспільства, визнавали особистість первинним, головним джерелом влади, віддавали пріоритет права особистості над правами держави.
Однак ліберальне трактування демократії не є непогрішним, воно приводить, зокрема, до поглиблення соціальної нерівності й наростанню соціальних конфліктів що ставить під сумнів саму демократичну форму правління.
Плюралістичні концепції демократії виходять із того що ні народ - складне внутрішнє суперечливе утворення, ні особистість не можуть бути головними рушійним силам політики в демократичній державі. Саме в групі, міжгрупових відносинах формуються інтереси, ціннісні орієнтації й мотиви політичної діяльності індії так. За допомогою групи особистість одержує можливість політичного вираження своїх інтересів.
Плюралістичні теорії демократії знаходять визнання й практичне застосування в багатьох країнах миру, збігаючись із теорією й практикою соціальної держави. Хоча критики плюралістичних теорій демократії вважають, що втручання держави в економічні процеси й сферу розподілу продукту підриває основи ринкової економіки, звужує рамки цивільного суспільства й тим самим сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.
Більше повне розуміння демократії дає відповідь на питання «Як народ здійснює владу? Хто і як безпосередньо виконує владні функції, керує державою?».
У цьому контексті демократичні теорії можна розділити на дві групи: безпосередньої й представницької (репрезентативної) демократії.
Перша виходить із того, що в демократичному суспільстві воля народу й державна влада повинні бути тотожні. Сам народ повинен безпосередньо брати участь у прийнятті найбільш важливих політичних рішень, здійсненні влади. В історії безпосередній характер мала антична демократія, а також демократії в древньому Києві й Новгороді, ряді інших міст-держав.
На думку прихильників безпосередньої демократії тільки вона являє собою дійсне народовладдя, оскільки забезпечує міцну легітимність влади; переборює політичне відчуження громадян, що підвищує стабільність політичної системи; розширює за рахунок участі багатьох людей інтелектуальний потенціал політичних рішень; забезпечує ефективний контроль над політичними інститутами й посадовими особами.
До недоліків безпосередньої демократії варто віднести низьку в ряді випадків ефективність рішень, які з'являються внаслідок недостатньої компетенції тих, хто ці рішення приймає.
Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентного й відповідального перед народом представницького керування. Головний акцент робиться на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади й державного керування.
Воля народу не ототожнюється з його прямою участю, а виражається як безпосередньо на виборах, так і делегується депутатам і представницьким органам влади. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (участь у виборах), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади й посадових осіб.
Своє специфічне обґрунтування концепція представницької демократії одержала в теорії елітарної демократії. Відповідно до цієї теорії політична влада належить не всьому народу, а його меншостям - політичній еліті, що править формально від імені народу, що, на думку прихильників цієї теорії, не може управляти сам собою. Будь-яке керування передбачає розподіл на ті, хто управляє, і тих, ким управляють, тобто - панування деяких над багатьма. Маси повинні мати право періодичного, головним чином електорального, контролю над складом політичної влади. Слід зазначити, що останнім часом переборюється ідеологізований підхід у дослідженні проблем політичної еліти, коли ця проблема розглядалася тільки в гостро критичній формі. Опубліковано ряд фундаментальних робіт, де феномен політичної еліти розглядається як відповідна політологічна категорія в його цілісності й системності.
Головною перевагою представницької демократії є вільний суспільний устрій і висока ефективність у рішенні суспільних завдань. Ефективність представницької демократії забезпечується чітким розподілом праці, високою компетентністю й відповідальністю осіб, які приймають рішення.
Політична система демократичного режиму характеризується тим, що функції законодавчої, виконавчої судової влади чітко визначені. Парламенту належить виключне право видавати загальнодержавні закони. Виконавчої влади - право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи, накладення вето на закони представницької влади. Суду - право визначати відповідність законів конституції держави. Вибори лідерів на всіх рівнях політичного життя проводяться тільки на альтернативній основі. І, що особливо важливо: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами. Функціонує багатопартійна система, а також офіційна опозиція, що конкурує зі своїми політичними суперниками й тим самим сприяє рішенню назрілих соціально-економічних проблем. Адже найцінніше в демократії - це можливість зіставити різні погляди на мету й кошти її реалізації.
У сучасній світовій практиці обґрунтування демократії розділяють на ціннісні й раціонально-утилітарні.
Перші розглядають демократію як безумовну цінність, як реальне втілення в державних устроїв найбільш важливих загальнолюдських цінностей: волі, рівності, соціальної справедливості, народовладдя.
Прихильники раціонально-утилітарної групи аргументів розглядають демократію як найбільш корисну для суспільства й громадян форму організації.
Досвід історії свідчить, що демократія - благо тільки тоді, коли вона відповідає культурі й менталітету на роду.
Демократія неприйнятна в екстремальних ситуаціях - у період воєн, гострих кризових ситуацій. Перехід до демократії вимагає поступовості, тривалого проміжку часу.
У цьому контексті тим народам, яким властиві демократичний менталітет і демократичні орієнтації, які готові до індивідуальної волі й відповідальності, демократія дійсно створює найкращі можливості для індивідуального й суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: волі, рівноправності, справедливості, соціального творчості.
Наявність демократичного режиму є необхідною умовою формування правової держави - системи органів і інститутів, які гарантують і забезпечують нормальне функціонування цивільного суспільства.
Мова йде об формax правління, а також про форми державного устрою. Існують такі форми правління, які мали місце в різні періоди людської історії.
Насамперед, мова йде про абсолютну монархію (самодержавстві) Це форма правління, при якій верховна державна влада юридично належить одній особі - монархові, що займає цю посаду у встановленому порядку престолонаслідування. При абсолютизмі в наявності свавілля чиновників і безправність народу. Сьогодні абсолютна монархія збереглася в Саудівській Аравії, Катарі, Омані, ОАЕ.
Перехідною формою правління є дуалістична монархія, коли буржуазія ділить владу з феодалами. При такій формі правління існують одночасно дві політичних установи: феодальна монархія й буржуазний парламент, повноваження якого досить обмежені монархом, наділеним правом вето, правами розпуску парламенту. Дуалістична монархія існує сьогодні в Йорданії, Кувейті, Марокко.
Конституційна монархія є буржуазною формою правління. Буржуазія тут панує безроздільно як в економіці, так і в політику. Уряд формується парламентським шляхом і відповідає за свою діяльність перед законодавчим органом. Конституційна монархія сьогодні діє тільки у Великобританії (найбільш типовий приклад), Бельгії, Данії, Іспанії, Норвегії, Швеції, Японії. Історично президентська республіка вперше з'явилася на політичній карті миру в США на основі Конституції 1787 року. Це така республіка, коли президент наділений повноваженнями глави держави й глави уряду. Посада прем'єр-міністра відсутній. Функції різних галузей влади чітко розділені. Президент обирається позапарламентським шляхом, формує уряд. У нього немає права розпуску парламенту. Система вищих органів державної влади США будується на основі принципів стримувань і противаг, відповідно до яких президент, конгрес і верховний суд наділяються повноваженнями, які дають їм можливість впливати один на одного. Президент США - глава виконавчої влади, він формує уряд при номінальній участі конгресу. Конгрес США є носієм законодавчої влади, президентові дане право вето щодо законопроектів, для подолання якого необхідно кваліфікаційна більшість обох палат конгресу. У США широко розвинена незалежна судова влада.
Парламентська республіка характеризується проголошенням верховенства парламенту, що формує уряд, очолюване лідером партії, що має більшість у парламенті. Глава держави в парламентській республіці найчастіше обирається парламентом. Які-небудь дії президента, включаючи розпуск парламенту й накладення вето можуть бути здійснені тільки за згодою уряду. Таким чином, проголошується верховенство парламенту, але фактично він працює під твердим контролем уряду. Парламентські республіки існують в Італії, ФРН, Австрії Швейцарії, Фінляндії, Туреччини й у ряді інших країн.
У практиці державного устрою країн велике поширення одержали змішані форми правління. У них сполучаються елементи парламентської й президентської республіки. Найбільш типовим прикладом змішаного правління є V Республіка Франції. Конституція 1958 року, зберігши деякі атрибути парламентаризму, фактично оформила встановлення режиму сильної особистої влади. Центральною фігурою в системі вищих органів державної влади став президент, що з 1962 року обирається прямими виборами. Уряд формується президентом і відповідально тільки перед ним. Президент головує в раді міністрів, а прем'єр - у кабінеті міністрів, що тільки готовить рішення для ради міністрів. Президент, маючи право розпуску парламенту, фактично наділений більшому владою, ніж глава президентської республіки.
Складовою частиною політичної системи є форма державного устрою. Питання про державний устрій - це питання про те, як організована територія даної держави, з яких частин воно складається, як визначені взаємини центральних і місцевих органів влади. B відповідності із цими критеріями існують такі основні форми державного устрою: унітарна, федеративна й конфедеративна. Характерними рисами унітарної форми державного ладу є: єдина конституція; єдина система органів державної влади; єдине громадянство; єдина судова система; розділ території на адміністративно-територіальні одиниці. Унітаризм передбачає централізацію всього державного апарата, прямій і побічний контроль над місцевими органами влади. До унітарних держав ставляться: Франція, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Японія й ін. Унітарною державою є й Україна.
Федеративна форма державного устрою - це союзна держава, що складається з державних утворень наділених юридичною й відповідною політичною самостійністю. Її характерні риси: територія федерації складається з територій суб'єктів; суб'єкти федерації як правило, наділяються установчою владою в рамках установленої для них компетенції - правом створення законодавчих актів; федеративна судова система звичайно формується по єдиному зразку; наявність подвійного громадянства двопалатна структура федеративного парламенту. Федеративний лад існує в США, Канаді, ФРН, Австрії, Росії.
І, нарешті, конфедеративна форма державного устрою. Це - добровільний союз незалежних суверенних держав. Кожна держава, що входить у конфедерацію, є незалежним членом ООН і інших міжнародних організацій, але має й загальне: валюту, митний; збір, єдиний економічний простір. Приклад конфедерації - Європейський союз.
політичний режим тоталітаризм демократія
Література
1. Основы политической науки /Под. ред. проф. В.П.Пугачева – М., 2005
2. Боднар А. Основи політології (Наука про політику). - К., 2004
3. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К., 1997.
4. Понеделков А.В. Еліта (політико-адміністративна етика: проблеми методології, соціології, культури). - К., 1995
|