Дипломная работа: Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу
Название: Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу Раздел: Рефераты по социологии Тип: дипломная работа | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
ДИПЛОМНА РОБОТА На тему: "Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу" Дніпропетровськ 2010Вступ Актуальність теми дослідження . На думку багатьох міжнародних та українських експертів корупція є сьогодні в Україні найважливішою проблемою, більш того, головною загрозою нормального розвитку суспільства. В умовах тотальної корумпованості всіх галузей влади на всіх рівнях принципово неможливо вирішити жодної соціальної, економічної, політичної проблеми. Негативні наслідки, породжувані цим явищем, не тільки перешкоджають прогресивному, поступальному розвитку суспільства, але й являють серйозну загрозу інтересам національної безпеки країни. Найбільш проблемною характеристикою явища корупції стало те, що воно почало сприйматись на повсякденному рівні як суспільна норма, хоча на рівні вербальних висловлень більшість населення декларативно підтримує думку про небезпечність цього явища. Існуюча амбівалентність в суб’єктивному сприйнятті явища корупції породжує, на нашу думку, не тільки проблеми функціонального характеру, але й структурного – якщо у суспільній свідомості сприйняття корупції в якості норми («нормального» засобу вирішення проблем) набуде стійкої лояльної орієнтації, це одразу легітимізує відповідні соціальні структури, до речі, тіньові як результат відповідних соціальних практик. Зароджуючись, наприклад, в економіці, стереотипи тіньової поведінки проникають в інші сфери суспільного життя – політику, сферу державного управління, органі правопорядку, СМК, освіту та ін. Отже, корупція здатна до постійної мімікрії та самовідтворення. Також актуалізація дослідницького інтересу щодо феномену корупції з урахуванням суто соціологічної оптики аналізу передбачає зосередження уваги на соціальних наслідках корупційних проявів, адже вони призводить до істотного розходження між оголошеними і реальними цінностями, що формує на макрорівні соціуму «подвійний стандарт» моралі і поведінки, а на рівні макроструктур феномен «інституціональної двоїстості». Як наслідок – відбувається девальвація і руйнування цивілізованих соціальних регуляторів поведінки людей: норм моралі, права. релігії, суспільної думки ті наслідки, які Е. Дюркгейм називав «ціннісною аномією» [38, c. 56]. У загальному вигляді наступає такий стан суспільства, в якому помітна частина його членів, знаючи про існування зобов'язуючих їх норм, ставиться до них негативно або байдуже. Корупція дискредитує право як основний інструмент регулювання життя держави і суспільства і державу як основний суспільний інститут. Через це знижується патріотизм громадян і з’являється відчуження від загальних проблем, що призводить до втрати соціальної солідарності, через що індивідуалістичні цілі і бажання збагачення витісняють суспільно значущі цінності. Отже, корупція розглядається в Україні та за її межами як одна з основних перешкод, що гальмує економічний та соціальний розвиток поширеність цього явища підтверджується даними міжнародної організації «Transparency International», яка в 2009 році оцінила наявність корупції в країні у 2,2 бали з десяти (де 10-повна відсутність корупції), слід зазначити, що з 2006 року, коли рейтинг України був 2,6 бали, вона кожен рік падає в рейтингу[3]. На Україну як на державу з дуже високим ступенем корумпованості вказують у своїх дослідженнях Всесвітній банк і Міжнародний валютний фонд, які визначають корупцію, як головний бар’єр до модернізації країни і формуванні інвестиційної привабливості. Таким чином вказані обставини актуалізували дослідницький інтерес до феномену корупції взагалі та специфіки її прояву в Україні зокрема. Ступень наукової розробленості проблеми. Оскільки корупція – явище соціальне, економічне, політичне, правове – вона завжди була об’єктом вивчення фахівців різних галузей науки. Разом з тим у вітчизняній соціології ця проблематика має дещо маргінальний статус, не вистачає детальних й ґрунтовних робіт, яки б досліджували соціальну сутність, причини й особливості цього явища саме в українському суспільстві. Серед не чисельних розробок з цієї проблематики слід назвати роботи А. Бантишева, який розглядав питання кваліфікації злочинів, пов’язаних з корупцією [7], Мельника М., який досліджував тематику забезпечення антикорупційної діяльності в органах влади [38–40]. На економічних аспектах корупції зосередив увагу А. Скрипник, О. Гриценко розглядав корупцію, як інституціональний комплекс, А. Бова вивчає методологічні підходи щодо дослідження суб’єктних показників в корупції та приймає активну участь у практичному дослідженні корупції в Україні [9–10]. В російському соціологічному просторі соціальна природа корупції з точки зору девіації вивчається В. Афанасьєвим, Я. Гілінським [6]; аналіз підходів до дослідження корупції розглядають А. Бистрова і М. Сильвестрос [12]; І. Голосєнко предметно аналізує конструювання хабарництва в Росії та розкриває роль чиновництва в його поширенні [19], А. Кірпічникова досліджено історія корупції в СРСР і Росії і відображання права у російській відомості [28], Г.А. Сатаров робить предметне дослідження політичної корупції та засобів протидії корупції як суспільного явища [54–56]. Корупцію в контексті тіньової реальності вивчали И. Клямкін і Л. Тимофєєв [29], у рамках економічної соціології – В. Радаєв [47–48]. Отже, історіографічний аналіз джерел дозволяє стверджувати, що, завдяки популярності та актуальності цієї тематики, більшість статей мають публіцистичний характер, втім як системного аналізу даного явища з урахуванням особливостей українського контексту виокремлено не було. Виходячи з вищевикладеного, вважаємо обрану для розгляду тему актуальною ще й в гносеологічному аспекті. Об'єктом дипломної роботи є корупція як соціальне явище Предметом виступає соціальна сутність корупції та її наслідки Мета дипломної роботи полягає в визначенні соціальних детермінантів корупції в умовах сучасного українського соціуму Реалізація поставленої мети передбачає досягнення наступних задач: - охарактеризувати основні теоретичні підходи щодо визначення корупції з урахуванням соціологічної специфіки розгляду цього явища; - виявити особливості історико-культурної трансформації феномену корупції; - з’ясувати рівні прояву корупційних практик у сучасному суспільстві; - визначити характер феномену корупції в Україні та причини її поширення; - оцінити на підставі власного дослідження ставлення сучасної української студентської молоді до корупції. Теоретико-методологічною базою дипломної роботи виступають основні положення структурного функціоналізму (при розгляді корупції у статичному та динамічному аспектах), конструктивізму (корупційна поведінка як результат об'єктивації соціальних змін) та елементи соціокультурного підходу щодо розгляду культурної контекстуальності корупції. В ході дослідження використовувалися наступні методи: загальнонаукові методи – історичний, порівняльний методи, методи узагальнення та типологизації. Серед конкретно соціологічних методів у рамках дослідження знайшли застосування аналіз документальних джерел, метод вторинного і первинного аналізу емпіричних даних, анкетування. Емпіричною базою дипломної роботи є результати авторського соціологічного дослідження на тему «Ставлення студентської молоді до явища корупції (на прикладі м. Дніпропетровська)», здійсненого методом анкетного опитування (травень 2010 р., за репрезентативною вибіркою опитано 293 респондента; вибірка цільова типова; відбір одиниць спостереження здійснювався за ознакою статі, віку, освіти). Окрім того, в дипломній роботі використовуються результати всеукраїнського дослідження «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні», який виконується компанією «Менеджмент Системс Інтернешнл» у партнерстві з українськими організаціями (опитування проводилося з у травні 2007 і 2009 р., опитано 10580 респондентів по всій Україні) [53], загальнонаціональне опитування населення України, призначене вивчити загальне ставлення населення до питань корупції, що було проведене у березні 2009 року Фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс». Усього було опитано 1800 респондентів в усіх областях України та АР Крим [32], результати дослідження «Корупція в Україні», проведеного Інститутом Горшеніна з 12 по 14 червня 2010 року [45]. 1. Корупція як соціальна проблема і категорія соціології Корупція – багатогранне поняття, що включає в собі безліч аспектів економічного, правового, політичного характерів. Тому важливо відзначити, що до визначення корупції існує різноманіття підходів. Багато хто з дослідників називають це явище кримінологічним, хоча є і така точка зору, що «корупція – поняття не стільки правове, скільки соціальне і моральне» [12, с. 91]. З точки зору етимології термін «корупція» утворився від сполучення латинських слів «correi» – учасники сторін з приводу єдиного предмета і «rumpere» – ламати, ушкоджувати, порушувати, скасовувати. У результаті існує самостійний термін – «corrumpere», що припускає участь у діяльності декількох людей, метою яких є «псування», «ушкодження» нормального ходу судового процесу чи керування справами суспільства [16, с. 13]. У загальному вигляді корупцію можна визначити як соціальне явище, яке охоплює всю сукупність діянь, пов'язаних з неправомірним використанням особами наданої їм влади та посадових повноважень з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших правопорушень, що створюють умови для вчинення корупційних діянь або їх приховування. Сутність корупції полягає у тому, що вона має соціальну обумовленість, впливає на всі сфери суспільного життя, відзначається транснаціональним характером, економічними, політичними, правовими, психологічними та моральними аспектами та здатністю до постійної мімікрії. Таке розуміння корупції є відправним і вимагає не обмежуватись у боротьбі з нею лише правовими заходами, переважно у формі юридичної відповідальності за корупційні діяння, а застосувати комплекс економічних, політичних, організаційних та інших заходів протидії. Деякі автори розуміють корупцію як соціально негативне явище, що виражається в підкупі одних людей іншими, що відбивається кримінально-правовим поняттям хабарництво [12, с. 93]. Існує і більш широке розуміння корупції як процесу, при якому має місце пряме використання посадовими особами прав, пов'язаних з посадою і з метою особистого збагачення. Тож зазначимо, що існує безліч визначень корупції. Можливо, найбільш коротке і точне з них: «зловживання публічною владою заради приватної (особистої) вигоди» [21, с. 21]. Аналогічні визначення зустрічаються в документах ООН. Більш повне з них міститься в документах 34-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (1979): «Виконання посадовою особою яких-небудь дій чи бездіяльність у сфері його посадових повноважень за винагороду у будь-якій формі в інтересах людини, яка дає таку винагороду, як з порушенням посадових інструкцій, так і без їх порушення» [21, с. 24]. Міждисциплінарна група по корупції Ради Європи дала ще більш широке робоче визначення: корупція являє собою хабарництво і будь-яку іншу поведінку осіб, яким доручене виконання визначених обов'язків у державному чи приватному секторі і яке веде до порушення обов'язків, покладених на них по статусу державної посадової особи, приватного співробітника чи агента іншого роду відносин і має на меті одержання будь-яких незаконних вигод для себе й інших [30, с. 21]. У даному випадку суб'єктом корупційних діянь може бути не тільки посадова особа. Вважаємо, що це формулювання найбільш коректне, і дозволяє осягнути корупцію і всіх її видах та проявах, незалежно від форми власності та діяльності. У прийнятій в Україні «Концепції боротьби з корупцією на 1998–2005 рр.» наводиться досить широке визначення корупції, яка являє собою сукупність різних за характером і ступеня суспільної небезпеки, проте єдиних за своєю суттю корупційних діянь та інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов'язаних із здійсненням цих діянь [13, c. 10]. Такий підхід є більш всеохоплюючим, ніж вузьке трактування корупції, дане в Законі України «Про боротьбу з корупцією» 1995 р. як «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг «(ст. 1) [1]. Виходячи зі специфіки українського законодавства, що діє зараз у кримінологічному аспекті, корупція характеризується вузьким набором ключових ознак: – вона можлива лише у сфері діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування; – її суб'єктом може бути тільки особа, наділена владою чи посадовими повноваженнями; – корупційні відносини виникають внаслідок зловживання особою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, своїми повноваженнями. Тут вони виступають предметом торгу, в результаті якого суб'єкт одержує певні блага як матеріального, так і нематеріального характеру; – корупцію складають лише такі діяння, які вчинені особою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, з метою задоволення корисливих власних або інтересів інших осіб. Неправомірність або й неетичність діянь посадової особи та їх спрямованість на задоволення корисливих інтересів по суті визначають, які саме діяння відносяться до категорії корупційних. Таке визначення обмежує протягування до закону інших посадових осіб, що не є державними службовцями, але зловживають владою, що по суті заважає боротьбі з корупцією у повному масштабі. У Законі України «Про засади запобігання та протидії корупції», що набуде чинності з 01.01.2011, наводиться розширене визначення змісту корупції – «Використання особою наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей». [2] Перевага цієї редакції закону в тому, що він розширює категорію осіб, що потрапляють під його дію: якщо у минулій редакції це були тільки державні службовці, то у новій редакції під його дію потрапляють всі особи, що мають службові повноваження, що має поліпшити ефективність боротьби з цим явищем. Глибше й точніше з'ясувати соціальну сутність і правову природу корупції допомагає встановлення механізму корумпованої поведінки. На наш погляд, він може проявлятися у двох варіантах. В першому випадку має місце взаємодія двох суб'єктів, кожен з яких прагне задовольнити свої корисливі інтереси (скажімо, давання – одержання хабара); у другому – корумпована поведінка зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно задовольняє корисливі інтереси, зловживаючи наданими їй посадовими повноваженнями (наприклад, розкрадання державного майна з використанням свого службового становища). Обидва варіанти об'єднує те, що суб'єкт корупційних діянь задовольняє власний інтерес чи інтереси третіх осіб за допомогою неправомірного використання наданих йому владних повноважень. У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримінально-караними і найчастіше це залежить від традицій і звичаїв певного суспільства (так, наприклад, непотизм у Ватикані є священною традицією) та досконалості законодавчої бази (як, наприклад, зараз в Україні, коли немає правової бази для засудження корупціонерів не державних службовців) [22]. Але, зазвичай, найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини. Предмет хабара – це одержання незаконної вигоди майнового характеру, що включає гроші або цінні папери, валюту, дорогі речі, майно. Інша форма хабара складається з вигод майнового характеру, що надаються винному безоплатно; послуг, що підлягають сплаті. Сюди ж входять отримання без оплати туристичних путівок для поїздок за кордон або організація круїзів, безкоштовний ремонт, інші форми. При цьому безоплатність отримання хабара може бути повною і частковою (отримання цінної речі за безцінь або за значно меншої вартості, ніж дійсна). На практиці зустрічаються дві основні форми отримання хабарів: відкрита і завуальована. Відкрита форма – хабародавець особисто або через посередника передає корупціонеру предмет хабара. Завуальована – хабар втілюється в зовнішньо легальні форми (сумісництво, виплати за договором або угодою, премії без підстав на те). Існує безліч проявів корупції: хабарництво, фаворитизм, непотизм (кумівство), протекціонізм, лобізм, незаконний розподіл, перерозподіл і присвоєння суспільних ресурсів і фондів в особистих цілях, незаконна приватизація, протизаконна підтримка і фінансування політичних структур, вимагання і надання пільгових кредитів, замовлень, так званий «блат» (використання особистих контактів д ля одержання доступу до суспільних ресурсів – товарів, послуг, джерел прибутків, привілеїв, надання різних послуг родичам, друзям, знайомим) та ін. Відповідно приводяться різні класифікації корупції і корупційної діяльності [38, c. 50]. Залежно від критерію, корупційні дії можуть бути розділені на бюрократичну і політичну корупцію; примусову і узгоджену, централізовану і децентралізовану [22], суто кримінальну (в основному економічного характеру) і політичну [46, с. 20]. Кілька типів корупції виділив М. Джонстон: ¾ хабар чиновникам у сфері торгівлі (за продаж нелегально виробленої продукції, завищення якості товарів і т.д.); ¾ відносини в кланових та патронажних системах, в тому числі участь «босів» на основі земляцьких, родинних, партійних принципів; дружба та кумівство; ¾ кризова корупція, яка існує в умовах перехідної економіки, де старі правила гри вже не діють, а нові тільки встановлюються: вони-то й стають предметом торгу, купівлі та продажу [51]. Фахівці по корупції в країнах з перехідною економікою Д. Джонс, Дж. Хеллман і Д. Кауфманн виділяють дві форми корупції: адміністративну корупцію і так звану «скупку держави». [51] Під адміністративною корупцією вони розуміють навмисне внесення спотворень у процес реалізації законів і правил з метою забезпечити собі або іншим потрібним їм особам незаконні пільги або переваги. Прикладом служить дрібний торговець, змушений давати хабарі нескінченній низці держінспекторів, щоб вони закрили очі на ті чи інші порушення правил торгівлі. Сюди ж відносяться і хабарі заради отримання всіляких допусків та дозволів, безперешкодного проходження митного огляду, виграшу в конкурсній (тендерній) основі держзамовлень. Нарешті, чиновники можуть розподіляти не за призначенням державні ресурси, що перебувають під їхнім контролем або під контролем членів їх сімей або отримувати незаконні фінансові пільги. Подібні випадки можна віднести до дискримінаційного застосування правил і постанов. «Скупка держави» полягає в тому, що окремі корпорації або групи осіб за допомогою хабарів добиваються прийняття та реалізації вигідних для них законодавчих норм і заходів економічної політики. Подібна практика стоїть поряд із лобіюванням. Вона робиться з метою забезпечити собі перевагу в результаті протиправного та непрозорого надання особистих благ. Подібні форми процвітають там, де в наявності висока концентрація економічної влади, немає відкритого суперництва між громадськими партіями і групами інтересів, не розвинені легітимні канали політичного впливу і лобіювання. Д. Джонс, Д. Кауфманн і Д. Хеллман [51] вважають, що «скупка держави» сягає значних масштабів у тих країнах, де немає достатніх гарантій прав власності і стримуються процеси економічної лібералізації. У нерозвиненому громадянському суспільстві і при обмеженні свободи ЗМІ у підприємців не залишається легальних каналів впливу на політику уряду. Тоді запускаються тіньові корупційні схеми. В умовах слабкої конкурентного середовища виявляються тенденції монополізації ринку основними дійовими гравцями, що підвищує їх можливості впливати на урядові рішення і, як наслідок, сильно гальмує впровадження ринкових механізмів і провокує корупцію. Залежно від оцінки населення А. Хайденхаймер [51] підрозділив корупцію на «білу», «сіру» і «чорну». Перша позначає корупційні дії, які громадськість не вважає шкідливими, наприклад, подарунки Прем'єр-Міністру чи Президенту. «Чорна» корупція набагато гірше: всі верстви суспільства вважають її злочинним поведінкою. «Сіра» корупція займає проміжне положення між двома полюсами: такі явища неоднозначно оцінюються різними соціальними групами. У залежності від ієрархічного положення державних службовців корупція може підрозділятися на «верхівкову» і «низову». Перша охоплює політиків, вище і середнє чиновництво і особи, уповноважені на прийняття рішень, що мають високу цінність (формули законів, держзамовлення, зміна форм власності і т.п.). Друга поширена на середньому і нижчому рівнях і пов'язана з постійною, рутинною взаємодією чиновників і громадян (штрафи, реєстрації і т.п.). Часто обидві зацікавлені в корупційній угоді сторони належать до однієї організації. Наприклад, коли чиновник дає хабара своєму начальнику за те, що останній покриває корупційні дії хабародавця – це також корупція, яку називають «вертикальною». Вона, як правило, виступає як міст між «верхівковою»» і «низовою» корупцією. Це особливо небезпечно, оскільки свідчить про перехід корупції зі стадії розрізнених актів у стадію організованих форм, що укореняються [34, c. 50]. Окремим різновидом корупції є міжнародна корупція. Вона може нести політичне забарвлення, коли задля досягнення певних геополітичних цілей проводиться фінансування певних осіб, сил, організацій за кордонами країни – цю форму корупції активно використовують США для просування свого впливу в багатьох країнах світу (прикладом може бути «революція троянд» у Грузії). Також вона може використовувати підкуп транснаціональними корпораціями вищих посадових осіб за кордоном задля економічної вигоди. Прикладом може служити гучний корупційний скандал, пов'язаний з діяльністю американської компанії «Локхід» в Японії, що привів до відставки Уряду країни і спонукав американських законодавців прийняти в 1977 р. «Акт про зарубіжні корупційні практики», який ставив поза законом підкуп зарубіжних посадових осіб американськими громадянами або компаніями. Однак, це призвело до поганих наслідків. Зокрема, в одному з досліджень опублікованому в журналі «Економіст» у 1995 р., стверджувалося що в 1994–1995 рр. американські компанії втратили контрактів за кордоном на загальну суму приблизно на 45 млрд., що дісталися менш принциповим суперникам. Згідно Департаменту торгівлі США, підготовленому в 1996 р. за сприяння спецслужб США; американські фірми зазнали збитків, які розцінюється в 11 млрд. доларів, через те, що їхні конкуренти звикли до хабарництва. На цій підставі в США була ініційована компанія за те, щоб змусити інші країни – учасниці оголосити злочином дачу хабарів іноземним чиновникам [20, c. 30]. Автори Доповіді ради Римського клубу «Перша глобальна революція (1991 рік)» вважають, що політична влада в сучасному світі більше не контролюється силою і складністю озброєнь – вона визначається фінансовою потужністю, що як раз в певній мірі проявляє себе в політичній корупції. [51] Отже, особливістю корупційних злочинів є те, що, вони можуть входити до злочинів проти основ національної безпеки держави, проти власності, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя у сфері господарської діяльності, службової діяльності, військових злочинів. За деякими ознаками корупційні злочини можуть бути причетні до економічної, професійної, організованої та інших видів злочинності. Але корупційні злочини повністю не співпадають із жодним іншим видом злочинів і має своє специфічне соціальне забарвлення, що розкриває свою сутність в історико-соціальних традиціях суспільства та особливостях функціонування суспільства. Саме тому важливо розглянути соціальні підходи до детермінації корупції [46, c. 20]. Як вже зазначалось вище, з точки зору соціології важливим є розуміння саме соціальної природи (сутності) корупції. Це дозволить уникнути зайвої політизації, «юридизації» і, у кінцевому рахунку, міфологізації цієї проблеми. В такому ракурсі корупція виступає як складний соціальний феномен, породжений суспільством і суспільними відносинами, один із проявів продажності. Перша робота з соціологічної інтерпретації явища корупції з'явилася ще в 1960-ті роки, вона належала професору С. Алатасау і мала відповідну назву – «Соціологія корупції» [51]. Втім, незважаючи на автентичність назви, соціологічного підходу в тому вигляді, як це розуміється сьогодні, в роботі не було. Вона була присвячена полеміці про позитивний і негативний вплив корупції на суспільство, яка проводилася в пресі. Зрозуміло, що сучасний соціологічний погляд на корупцію розширився, що зумовлено поширенням цього явища на усі країни і усвідомленням його хибності для суспільства на міжнародному рівні. З точки зору сучасної соціології корупцію треба вивчати на трьох рівнях. 1. Перший рівень – причини, що породжують корупцію: історико-культурні, політичні, адміністративні, економічні і т. п. До теорій дослідження корупції на рівні причин, що породжують корупцію можна віднести точку зору Г. Зіммеля, що вважав, що соціальний феномен продажності (від корупції посадових осіб до проституції у різних сферах життєдіяльності соціуму) можливий у суспільстві розвинутих товарно-грошових відносин, коли є здатність усіх продуктів, діяльності, відносин до обміну на щось третє, речове, на щось таке, що у свою чергу теж може бути обміняне. Наприклад, товарно-грошова сутність проституції як продажності пояснювалася Г. Зиммелем. Він відзначав, що природа проституції і природа грошей аналогічні, що в умовах товарно-грошових, речових, відчужених відносин проституція стає символом міжлюдських відносин. Гроші гублять природу речей одним своїм дотиком [18, с. 22]. В рамках історичного становлення корупції варто відзначити ідею класифікації відносин між людьми, яку розглядав Бауман. Він говорив про два типи відносин – дарування та обміну. Відмінності між відносинами дарування та обміну добре співвідносяться з двома типами корупції, які можна умовно назвати «західний» і «східний». Перший тип може трактуватися як нелегальний ринок тіньових послуг, який регулюється відносинами обміну. Для східної корупції характерно плетіння корупційних відносин в тканину інших, фактично легітимних (у веберовского сенсі: прийнятих суспільством як нормальних) соціальних відносин, і тут нерідко розмита межа між корупційними відносинами і відносинами дарування [14]. Третій тип відносин вкорінюються в міру розвитку держави і усвідомлення того факту, що держава – інститут надання певних послуг його громадянам. Ці відносини – відносини послуги – розвиваються таким чином. Спочатку громадяни «дарують» державі свої податки, які йдуть на те, щоб надавати їм же певні послуги. Для цього наймаються інші громадяни, яких у нас називають «посадовими особами». Громадянин приходить до посадової особи, коли в нього виникає якась потреба, і обидві сторони вступають у відносини послуги. При цьому незримо присутня третя сторона – держава, оплачуватиме (грошима громадянина) послуги, що надаються йому посадовими особою (причому платню даної посадової особи входить в цю оплату). Однак, між трьома видами відносин є принципові відмінності. Відношення дарування – найбільш древні, закорінені. Наявність в них третьої сторони найменш помітно, бо мораль, керуюча ними, рефлексує слабо і сприймається, поневіряється без напруги, майже на несвідомому рівні. Нарешті, вони позитивно емоційно забарвлені, а тому максимально комфортні. Наступні за давністю звичаю – відносини обміну. Вони звичні, оскільки людський побут пронизаний ними, але не носять постійного характеру, а тому не мають емоційного забарвлення. Про наявність третьої сторони (інститутів, що охороняють процедури обміну) згадують лише тоді, коли відносини ускладнюються конфліктом. Відносини послуги істотно відрізняються від двох перших. Перш за все, вони наймолодші. Крім того, вони малозвичні, оскільки громадяни стикаються з владою незрівнянно рідше, ніж ходять до магазину або звертаються за допомогою до родичів. В принципі, вони повинні бути емоційно нейтральні, але традиція, на жаль, така, що контакти з владою, як правило, викликають негативні емоції. А найголовніше, більшістю громадян відносини послуги практично не усвідомлюються як такі. Масовій свідомості, традиційної в своїй основі, незвично представляти державу, а отже, і кожного його представника, як інститут, який існує завдяки податкам громадян. Також важко згадати, що потрібні послуги та праця чиновника по їх наданню заздалегідь оплачені з тих же податків. Посадові особи також вважають в більшості випадків, що, надаючи послуги громадянам, вони роблять йому послуги, що заслуговує винагороди. Саме тому так зручно перетворювати некомфортні та нестійкі стосунки послуги в більш звичні відносини дарування. Тобто у загальному вигляді можна зазначити, що за відсутності зовнішніх обмежень люди прагнуть звести менш комфортні відносини до більш комфортних Тепер ми маємо можливість переконатися в тому, що цей факт не обов'язково пояснювати цинізмом представників даної групи. По-перше, мова йдеться про культуру, близькою до патріархальної, в якій відносини дарування є домінуючими. Відповідно до висунутої гіпотези і практики, відносини обміну в такій культурі також намагаються звести до відносин дарування. Держава викликає повагу, лякає. Посередник, третій агент взаємодії, просто не бачиться через горизонт патріархальної культури з її закритістю, орієнтацією на внутрішні норми. Це підштовхує, як ми спостерігали, у наведеному прикладі, трансформацію відносин послуги, яка аж ніяк не сприймається як послуга тими, хто повинен її отримати, на акт дарування. Хабар, подарунок у цьому випадку – ритуал, що допомагає створити емоційно комфортні взаємини. Фактично, хабар тут – плата не тільки за послугу, але й за можливість знайти душевний комфорт, опинившись у звичній системі відносин [54, c. 22]. Другий рівень – власне корупція як деякий різновид соціальних відносин. В силу цього саме соціології повинна відводитися основна роль у вивченні даного явища, саме вона покликана вивчати практики корупційних відносин, норми, керуючі цими практиками, інститути, що охороняють ці норми. Термін «інститут корупції» використовується тут невипадково, оскільки, хоча жоден офіційний документ таку практику не передбачає, люди «легітимізують» її, тобто визнають хабар нормою взаємин з тими, від кого вони залежать. На другому рівні корупція розглядається у теорії соціального капіталу П. Бурдье, її основою його можна вважати складають неформальні зв’язки, своєрідної форми міжособистісної комунікації, котрі компенсують вади офіційної системи управління та функціонування соціальних інститутів. Неформальний соціальний капітал у вигляді знайомств, родинних і дружніх зв’язків (вони передбачають високий рівень довіри всередині мережі й майже повну недовіру до інших членів суспільства) є важливим під час трансформації суспільних інституцій і є одним із засобів пристосування оточення до нових правил. Неформальні відносини передбачають певний взаємний обмін послугами в межах неофіційних норм, що конкурують з правом і діють у відносно замкнених соціальних мережах. У випадку протиправної діяльності таких мереж соціальний капітал набуває вже негативного забарвлення [10, c. 20]. Неформальний соціальний капітал відіграє велику роль не лише в мобілізації і консолідації прагматичної частини правлячої еліти, а й у підвищенні соціального статусу представників злочинного світу. Кримінальні елементи, завдяки високій солідарності мережі й контактам з бюрократією, досягають легалізації тіньових доходів і перерозподілу надприбутку. Яскравим прикладом є сучасна Україна, де при існуванні численних бар’єрів соціальної мобільності соціальний капітал блату все більше стає визначаючим чинником успішності в житті. Тим часом переважна більшість населення існує в умовах не лише обмеженості ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних, культурних), а й обмеженості доступу до мереж, що їх розподіляють. Така ситуація створює для одних груп умови соціальної винятковості (за допомогою контролю ресурсів, «тіньової» приватизації, регламентації доступу до закритих мереж), для інших – соціального виключення (з виробництва, соціальної сфери, впливу на формування влади тощо). Усе це сприяє клановій солідарності і лояльності, ізоляції індивідів від соціально-політичного життя соціуму та участі в демократичних перетвореннях. Також в рамках становлення корупції вона може розглядатися і як соціальний інститут, елемент системи керування, тісно взаємопов’язаний з іншими соціальними інститутами – політичними, економічними, культурними. Соціальний інститут характеризується наявністю регулярних і довгострокових соціальних практик, що підтримуються за допомогою соціальних норм, які мають важливе значення в структурі суспільства наявністю безлічі ролей [57, c. 20]. Про інституціоналізацію корупції, тобто процес становлення соціальних практик у якості регулярних і довгострокових, свідчать: – виконання нею ряду соціальних функцій – спрощення адміністративних зв'язків, прискорення і спрощення прийняття управлінських рішень, консолідація і реструктуризація відносин між соціальними групами, сприяння економічному розвитку шляхом скорочення бюрократичних бар'єрів, оптимізація економіки в умовах дефіциту ресурсів і ін.; – наявність цілком визначених суб'єктів корупційних взаємин (посадова особа – клієнт), розподіл соціальних ролей (хабародавець, хабароотримувач, посередник); – наявність визначених правил гри, норм, відомих суб'єктам корупційної діяльності; – сформований сленг і символіка корупційних дій (наприклад, добре відомий всім жест потирання пальців); – стала і відома зацікавленим особам такса послуг. Інституціоналізація корупції в розвинутих країнах Заходу була розглянута В. Рейсменом ще в 1979 р. В радянській та пострадянській науковій літературі цьому присвячені, насамперед, книги В. Радаєва, Л. Тимофєєва, І. Кузнєцова. Дослідження І. Клямкіна, А. Олейника, В. Радаєва, Л. Тимофєєва, Т. Шаніна та ін. дозволяють стверджувати, що корупція, поряд з «тіньовою» економікою, політикою, правом і т. п., що сформувалися ще в роки радянської влади і зберігаються до цього часу (іноді в зміненому вигляді), утворюють інституціоналізовану тіньову реальність, не рахуватися з якою означає не розуміти реальну соціальну дійсність, процеси, що відбуваються в суспільстві. Виявилося, що тіньова реальність – це не тільки «друга економіка» чи корупція, але охоплююча все суспільство в цілому, закінчена інституціональна система (економіка, право, адміністративні відносини і т.д.), – уся цілком поза сферою юридичного закону [57, с. 39]. І корупція – лише елемент (можливо – найголовніший) цієї тіньової реальності нашого буття. Сутність інституційної деформації розкривається соціологією культури, адже модернізація полягає в процесі перенесення політичних, правових і економічних інститутів західних демократій на принципово інший соціальний ґрунт. Імпортована система норм і законів спотворюється і відторгається, реформи буксують або перетворюються на свою протилежність. Раптом виявляється, що норми, призначені для підтримки багатопартійності, створюють «чорний ринок» торгівлі депутатськими кріслами, інститут банкрутства перетворюється на знаряддя терору проти успішних підприємств; відкриття ринку інвестицій фізичним особам стає одним з інструментів недружнього поглинання чужого бізнесу. Старі неформальні норми і практики вступають у конфлікт з новими, виникають лакуни в законодавстві, якими вміло користуються найбільш агресивні соціальні агенти, пристосовування не тільки посадового становища, але і цілих соціальних інститутів під свої корисливі інтереси. Чим масштабніші інституційні зміни і, отже, чим більше зазор між старим і новим, тим більше простір для зростання нових форм корупції. Також варто зазначити, що в рамках досліджень другого рівня, корупція розглядається як соціальний конструкт: суспільство визначає, що саме, де, коли, при яких умовах і з якими наслідками розглядається як корупція. Вважаємо, що процес соціального конструювання корупції включає: – наявність безлічі фактів продажності різних посадових осіб; – усвідомлення суспільством цих фактів як соціальної проблеми; – криміналізацію деяких форм корупційної діяльності; – реакцію політиків, правоохоронних органів, юристів, засобів масової інформації, населення на корупцію і т. п. Конструювання корупції проходить як своєрідна форма суспільного договору між учасниками тіньових ринків. Можна припустити, що, якщо інститути держави не виконують своїх завдань або економічна діяльність суб’єктів у межах формальних правил призводить до великих трансакційних витрат (забезпечення дотримання договорів, безпеки бізнесу тощо), то з’являються корупційні інституції, які гарантують, організовують і впорядковують виробництво, обмін і перерозподіл ресурсів, створюючи значні переваги для окремих суб’єктів. 2. Третій рівень – психологія корупційних відносин. Цей аспект також необхідний хоча б у силу того, що за інших рівних соціальних умовах одні люди втягуються в корупційні відносини, а інші – ні. В рамках вивчення корупції на третьому рівні маємо зазначити її морально-психологічний вимір. З погляду сучасної соціології, хабар виступає помилковою формою відповідної реакції підлеглого на розташування начальника. По-перше, хабар є не платою після, а авансом, своєрідним проханням (покупкою) майбутніх милостей. По-друге, хабар не має ніяких юридичних чи політичних прав на існування. По-третє, гроші замінили почуття відповідальності і ретельності. Але це – нееквівалентний обмін [60, с. 142]. Корупція психологічно розбещує не тільки суспільство в цілому, деформуючи його соціально-політичні інститути та моральність народу, а й самого хабародавця. Коли людина бере хабар, він не просто укладає угоду із своєю совістю. Він позбавляється найголовнішого – почуття спокою та рівноваги. Кожен день він очікує викриття і кари. Постійно жити з таким самопочуттям – це піддавати свою психіку потужним стресам. Також нервовому напруженню сприяє й те, що хабарнику важко розповідати про аморальні вчинки навіть найближчому оточенню, бо це означає викликати додатковий осуд, однак, варто зазначити, що у суспільствах, де корупція отримала системне поширення, психологічні фактори мають менший сенс, однак, факт залежності від того, хто пропонує хабар залишається, також хабар розбещує виконавця, адже при надання неофіційних послуг замовник не зможе поскаржитись на якість виконання роботи. З точки зору теорії еволюційно-психологічному напрямку соціології, який розробляв Ч. Кулі, хабар детермінується як соціальна форма добровільного приниження. Чим більше актор приклоняється перед чиновником, тим швидше він має можливість отримати вирішення своєї проблеми. Гіпертрофований вигляд приниження приймає в східній бюрократії. У східній деспотії в підлеглих існує єдине право – принижуватися і смиренно чекати на милість, а у начальника – принижувати і співчувати. Повага лише приховує прагнення однієї зайняти місце іншого. І коли таке відбувається, цей інший переймає всі атрибути влади, манеру поведінки і спосіб життя начальницької особи. До цього моменту вивчення корупції велося в основному на першому рівні, рідкісні спроби дослідити явище на другому (в основному соціологія використовувалася як інструмент отримання інформації про масштаби корупції), і повністю відсутні дослідження на третьому рівні Наслідки корупції виявляються в різних сферах життєдіяльності соціуму. В умовах тотальної корумпованості всіх галузей влади, на всіх її рівнях принципово неможливо вирішити ні однієї іншої соціальної, економічної, політичної проблеми. Корупція породжує думку про те, що все вирішують гроші, значимість людини визначається розміром її доходу, незалежно від способів його одержання, відбувається девальвація і зламування цивілізованих соціальних регуляторів поведінки людей: норм моралі, права, релігії, суспільної думки й ін. Корупція сприяє несправедливому перерозподілу життєвих благ, що має своїм наслідком різке зростання майнової нерівності серед населення, зубожіння значної частини суспільства і зростання соціальної напруженості в країні. Корупція дискредитує право як основний інструмент. Корупція впливає на всі сфери життя суспільства: економіку, соціальну сферу, політику. Негативні наслідки, породжувані цим явищем, не тільки перешкоджають прогресивному, поступальному розвитку суспільства, але і являють серйозну загрозу інтересам національної безпеки країни. У соціальній сфері негативні наслідки корупції зводяться до наступного: корупція припускає істотне розходження між оголошеними і реальними цінностями, детально ці процеси описані в теорії соціальної аномії Е. Дюркгейма: через корупцію в суспільстві панує стан, коли частина суспільства, знаючи про існування зобов'язуючих їх норм, ставиться до них негативно або байдуже, вона формує в членів суспільства «подвійний стандарт» моралі і поведінки. Домінуючою цінністю стають гроші, що призводить до зниження суспільної солідарності. У суспільній свідомості формується уявлення про те, що легальними засобами неможливо досягти успіху, що призводить до соціальних девіацій [14]. У політичній сфері негативні наслідки корупції виявляються в тому, що корупція знижує легітимність існуючої влади, дискредитує її в очах міжнародної спільноти, політика по суті замість раціонального управління стає засобом задоволення певних економічних інтересів [46, c. 18]. В економічній сфері корупція сприяє виникненню «тіньової економіки» вона неминуче включає корупційні механізми. У результаті «тіньова економіка» визначає і спосіб життя всіх соціальних груп, тому що їм доводиться вступати в корупційні відносини для вирішення своїх проблем, усвідомлюючи, що всі суспільні блага доступні тільки на умовах купівлі та продажу. Через корупцію, порушуються механізми прямої конкуренції, що витісняє з ринку найбільш ефективних підприємців, у крайній формі вона може призводити до монополізації певних галузей, що суттєво впливає на якість та ціну продуктів. Корупція досить негативно позначається на можливості залучення іноземних інвестицій. Так, наприклад у ході дослідження, проведеного Світовим банком і ЄБРР у 1998 році в 22 країнах з перехідною економікою, був виявлений зворотній взаємозв'язок між обсягами прямих іноземних інвестицій на душу населення і розмахом адміністративної корупції у вищих ешелонах влади (підкупом чиновників за ухилення від виконання законодавчих норм) і практикою хабарництва при укладанні великих урядових контрактів. Так, за період з 1994 по 1999 рік прямі іноземні інвестиції на душу населення в Білорусі, Киргизстані, Молдові, Росії, Україні становили приблизно 20 доларів щорічно, в той час як у Польщі і Словенії – близько 100 доларів, а в Угорщині та Чехії – близько 200 доларів. При цьому рівень корупції в останній групі країн істотно менше, ніж у першій. В опублікованій в 2000 році доповіді Національного бюро економічного аналізу США на основі даних по країнах Східної Європи і колишнього СРСР за 1990-ті роки робиться висновок, що корупція є такою же серйозною перешкодою для іноземних інвесторів, як, наприклад, дорожнеча робочої сили або високі ставки корпоративних податків [27, c. 20]. Корупція роздмухує вартість бізнесу, вона також спотворює правила гри, захищаючи фірми зі зв'язками в держорганах від конкуренції і, таким чином, підтримуючи погано діючі фірми. Посадові особи, приховуючи свої ділові відносини, можуть завищувати технічну складність проектів у громадській сфері, що надалі приводить до спотворення справжньої картини інвестиційної діяльності. Корупція також погіршує ситуацію в сфері дотримання будівельних, екологічних та інших норм, знижує якість послуг, що надаються державними органами, посилює бюджетне тиск на уряд. Ці спотворення відлякують інвесторів і уповільнюють економічне зростання [14, c. 66]. Однак, слід розглянути й позитивні характеристики корупції. У дослідженнях корупції методами економічного аналізу іноді зустрічається точка зору, згідно з якою хабар розглядається як аналог звичайного трансфертного платежу (за послугу), який не тягне будь-яких серйозних наслідків для суспільного добробуту. Більше того, існує підхід, в рамках якого доводиться, що корупція збільшує суспільний добробут, оскільки дозволяє уникнути надмірного регулювання та побудувати систему адекватної винагороди праці недостатньо оплачуваних держслужбовців. Деякі вчені знаходять правдоподібним прямий взаємозв'язок корупції та економічного зростання, пояснюючи це тим, що корупція сприяє економічному розвитку та укладенню більшої кількості угод у більш короткі терміни за рахунок мінімізації трансакційних витрат. Існує також думка, згідно з якою корупційне поведінка дозволяє уникнути «обтяжливих та надзалишкових дій уряду» [15, c. 70]. При втратах для всього суспільства, система корупція в той же час дозволяє цій системі вижити. Іншими словами, якби чиновники просто перестали брати хабарі, а все залишилося б по-старому, то ВВП зменшився б. Корупцію породжує не проблема хабарів, а проблеми в ефективності самої системи, яка перестає виконувати свої функції якісно і без транзакційних витрат. Фактично причини, що породжують корупцію (недоліки законів, принципів і методів державного регулювання тощо), з одного боку, призводять до втрат від корупції, але, з іншого боку, та ж корупція є стихійним методом компенсації цих причин. Підтримці такого порядку сприяє те, що корупція – це вже норма поведінки, це стиль спілкування і це розгалужена, налагоджена система. У загальному вигляді є два підходи – корупція як «мастило в не змащеному механізмі» держави і як «пісок», що заважає суспільному прогресу – вони розглядаються зазвичай як альтернатива один одному, детальна цю проблематику розробляли А. Ейдса і Р. Ді Телла – тільки брак емпіричних даних обумовив відсутність остаточної перевірки або спростування цих крайніх точок зору. Але, як доводить досвід сучасних країн, жодна країна не може бути одночасно і високого рівня життя і соціальних гарантій та високого рівня корупції. Тому наразі можемо розглядати позитивну функцію корупції тільки у випадку деформації суспільних норм та цінностей та відсутності правового забезпечення суспільних змін [50, c. 25]. Якщо ж аналізувати фактори поширення корупції на індивідуальному рівні з точки зору чиновництва, то слід виокремити два основних типи пояснення феномену хабара. Перший заснований на аналізі таких факторів, як матеріальна незабезпеченість чиновників, що породжує особливості відчуження чиновників один від одного і від всього суспільства, що призводило до вкрай негативного сприйняття їх більшістю населення. Всі ці чинники, безумовно, є передумовами хабарництва. В умовах матеріальної незабезпечення чиновництво отримувало стимул до зловживань службовим становищем. Матеріальна потреба постійно підживлюватися феномен корупційної поведінки, яке міцно залишалося негласною статтею доходів чиновників усіх рангів. Провокуючими факторами у зловживаннях чиновників стає законодавча плутанина, заплутаність і суперечливість правових норм, при якій звичайна людина відчуває себе безпомічною, а чиновник бачить для себе годівницю. Особливість хабара в рамках імперського, а потім і радянського устрою суспільства полягала в тому, що її перестали соромитися, і вона поступово починає ставати нормою суспільного житті, тобто контроль завдяки суспільного осуду почав втрачати свою функцію [19, c. 23]. Другий підхід до пояснення причин хабара базується на аналізі її «конституційної ролі» в політичному і економічному устрої суспільства. Справжнє пояснення непотоплюваності хабарництва треба шукати в тому, що воно «нерозривно злилося і зрослося з усім ладом і укладом політичного життя». У владних взаєминах хабар виступає як своєрідна данина адміністративним особам за їхню політичну лояльність державному режиму. Чиновник, по суті є єдиною опорою адміністративної держави, оскільки більш над усіх інших верств населення зацікавлений у його збереженні з метою розпорядження специфічним ресурсом владних повноважень. За відданість і лояльність держава дозволяє чиновнику отримувати статусну ренту, яка не вимагає особливих трудових витрат Структуруюча функція хабара особливо помітна в умовах суперечливості, заплутаності, відставання законодавства від зміни умов життя. Все це виводить на передній план роль його тлумача – чиновника, послуги якого із застосуванням тієї чи іншої норми оплачуються у формі хабара. Особливо цей процес характерний для трансформуючихся спільнот, в рамках яких створення нових правових норм здійснюється нерівномірно, непослідовно і з відставанням. [33, c. 103] Щодо мотивації до корупції на особистому рівні, то вона досить адекватно описується моделлю очікуваної корисності корупційних дій. У цій моделі вхідними даними, що визначають поведінку людини, є параметри зовнішнього середовища – ймовірність виявлення корупційних дій, розміри покарань при їх виявленні та особистісний параметр, який характеризує схильність до ризику особи, що приймає рішення. Релігійні, освітні або культурно-історичні фактори в даній постановці також впливають на показник схильності чи несхильності людини до ризику. Інституційні фактори визначають ефективність діяльності державних органів з виявлення фактів корупції (ймовірність виявлення). Саме, враховуючи сукупність факторів, що зумовлюють корупцію як на індивідуальному так і інституційному рівні, слід розробляти програми боротьби з корупцією. Бажання позбутися хабарництва одним махом свідчить про поверхневе її розумінні в той час, як воно представляє собою складне економічне, політичне, правове та соціально-моральне явище. Складність подолання корупції в найкорумпованішіх країнах світу полягає в тому, що вона властива всім верствам суспільства, тобто корупційні механізми супроводжують людину протягом всього життя – від школи, де вона за допомогою батьків та вчителів отримує перші уроки корупційної поведінки, до самостійного життя, де вона, можливо, змініть власний статус у системі корупційних відносин. Щодо низової (побутової) корупції, то вона певною мірою може розглядатися як механізм згладжування існуючих диспропорцій оплати праці, але оцінити її обсяги надзвичайно важко, адже майже неможливо визначити факти низової корупції, через те, що, наприклад, подяка лікарю за довідку про хворобу більшістю не сприймається як корупція [15, c. 66]. Організація боротьби з корупцією може в одних випадках втілюватися в створенні системи надійних, ефективних правових та інституційних механізмів та гарантій соціально-політичного контролю за діяльністю державних органів, різних організацій і окремих осіб. У інших обставинах вона переважно зводиться лише до вимушених заходів з боку влади, спрямованих на відновлення елементарного порядку в суспільстві, а також на перерозподіл сфер впливу між різними кланами правлячої олігархії і кримінальними утвореннями мафіозного типу. Таким шляхом, корупція фактично «вбудовується» в механізми державного регулювання як неконституційний «важіль влади». Боротьба з корупцією – транснаціональна проблема, незважаючи на специфічні «національні образи» цього явища. Тому в основу відповідного документа доцільно вбудувати 20 основних принципів, розроблених на Другій зустрічі глав держав і урядів держав-членів Ради Європи у вересні 1997 р. багатосторонньої групою з питань корупції (Страсбург) [53]. У їх числі потрібно особливо акцентувати увагу на таких соціально значущих принципах, як: ¾ незалежність і автономія осіб, на яких покладено обов'язки щодо попередження, ведення слідства і винесення судового рішення у справах щодо злочинів, пов'язаних з корупцією; ¾ гарантованість захисту осіб, які надали допомогу компетентним органам у боротьбі з корупцією; ¾ обмеження привілеїв, які перешкоджають розслідуванню, ведення слідства і винесення судового рішення по цих злочинах, на рівні, відповідному демократичному суспільству; ¾ впровадження в практику принципу публічності з метою інформування громадськості, що в кінцевому підсумку буде сприяти справедливої конкуренції та стримувати корупціонерів від вчинення злочинів; ¾ забезпечення ЗМІ, як того вимагає демократичне суспільство, свободу отримання та використання інформації з питань корупції, не є предметом особливої секретності або службового користування. ¾ комплексність, і спрямованість в боротьбі, у якій приймають участь всі сили влади і суспільства. ¾ антикорупційна програма повинна реалізовуватися на вищому рівні політичного керівництва країни і при максимальному співробітництві з інститутами громадянського суспільства [46, c. 18]. Тож, підводячи підсумок , необхідно відзначити, що корупція має безліч форм і причин, що зумовлюють її появу, саме тому, що корупція є загальним комплексним феноменом з боку розгляду соціології виокремлено ряд підходів, що можна згрупувати на 3 рівні: теорії соціального де термінування, інституційні теорії та особистої мотивації. Неможливо виокремити домінуючий підхід, адже боротьба з корупцією – проблема складна і, безумовно, комплексна, її вирішення передбачає не тільки використання широкого спектру правових засобів (кримінально-правових, адміністративно-правових, дисциплінарних, цивільно-правових), але і застосування повного набору соціально-управлінських, організаційно – управлінських, політичних і культурних заходів. Соціально-культурний механізм викорінення корупції безпосередньо обумовлений трансформаційною динамікою свідомості (суспільства і особистості) від інтегрованого тоталітарного зразка до ліберально-демократичного. У ході цього процесу відбувається глибинна зміна «ментального образу» людської гідності з патріархально-підданського у вільний демократичний менталітет громадянина суверенної і сильної країни, не приймає приниження її гідності ніякими діями і вимаганнями з боку корумпованої бюрократії. Тільки таке соціокультурне середовище і політична система здатні подолати корупцію в корені. 2. Соціокультурні контексти інституціоналізації феномену корупції Звичайно, для суттєвого розуміння хабарництва як соціального явища, треба дослідити його історію та передумови появи, тобто визначити соціокультурну природу цього явища. Історія хабарництва не поступається за своєю давнину історії людської цивілізації. Без нього не могли обійтися чиновники Єгипту, Риму і іудеї. Саме це явище можливо там, де існують посади і посадові особи, що розподіляють соціальні блага. Хабарництво як підкуп посадової особи згадується в папірусах Давнього Єгипту. Зловживання серед єгипетських чиновників були досить частим явищем. Хоча вони чи навряд мали настільки масову форму, як у наш час. Чиновники з оточення фараона схиляли місцевих багатіїв до того, щоб ті давали їм рабів, інструмент і транспортні засоби для роботи в приватному господарстві (своєрідній заміській дачі), у бідних забирали овочі під виглядом збору для царського столу, тобто під виглядом збору до царської скарбниці вони займалися хабарництвом. Іноді вони доходили до прямого насильства і хабарництва. Слід зазначити, що спочатку корупція була більше моральної проблемою. Зокрема, в книзі «Корупція. Етика і влада у Флоренції в 1600–1770 рр.» її автор Жан-Клод Ваке писав, що у розглянутий період дискурс про корупцію був дискурсом не про державу, а про людську природу. Особливу заклопотаність у стародавні часи викликала продажність суддів, оскільки вона приводила до незаконного перерозподілу власності та бажання вирішити суперечку поза правового поля. Невипадково провідні релігії з усіх видів корупції засуджують в першу чергу підкуп суддів. Зокрема, в Біблії сказано: «Дарів не приймай, бо дари сліпими роблять зрячих і викривляють слова справедливих». У Корані говориться: «Не привласнюйте незаконно майна один одного і не підкуповуйте суддів, щоб навмисно привласнити частину власності інших людей». Як писав Томас Гоббс, корупція «є корінь, з якого витікає в усі часи і при всяких спокусах презирство до всіх законів» [31, c. 53]. Тривала історія хабарництва і боротьби з ним на теренах слов’янських держав. Хабарництво згадується в російських літописах XIII ст. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Івану III. А його онук Іван Грозний уперше ввів страту як покарання за надмірність у хабарах. До часів Олексія Михайловича Романова відноситься практично єдиний народний бунт антикорупційної спрямованості. Він відбувся в Москві в 1648 р. і закінчився перемогою москвичів: частина міста згоріла разом з чималою кількістю мирних жителів, і заодно царем були віддані на поталу натовпу два корумпованих «міністра» – голова Земського наказу Плещеєв і глава Пушкарський наказу Траханіотов. При Петрі Великому розцвітали і корупція, і жорстока боротьба царя з нею. Перший Імператор Росії вішав казнокрадів на вулицях, публічно їх карав, але суттєвих покращень в ситуації не наступало. Ось чому 100 років по тому на питання, як можна одним словом описати ситуацію в Росії, Карамзін відповів: «Крадуть». Розвиток капіталістичних відносин, поява перших акціонерних товариств наприкінці ХVIII – початку XIX століття створили нові можливості для збагачення бюрократії. Статут будь-який акціонерної компанії підлягав неодмінного затвердження самим государем імператором. Але, перш ніж з'явитися перед поглядом монарха, проект статуту повинен був отримати схвалення в різних відомствах «за належністю». Для запобігання тяганини підприємці часто намагалися включити до складу засновників впливових високопоставлених осіб, що мали зв'язки в столичних коридорах влади. Недарма, скажімо, акції залізничної компанії Курсько-Київської дороги в суспільстві називали «акціями Державної Ради і Сенату»: сановники цих установ активно – і небезкорисливо – «проштовхували» залізничні проекти. На думку П.А. Берліна, який ґрунтовно прослідив генезис російського капіталізму в ХVIII-ХIХ ст., хабарництво відігравало значну роль в утворенні великих капіталів у країні і в історії приватних багатств у Росії. Форми хабара змінювалися – брали їжею, хутрами, кріпаками, грошима, послугами, але суть його як форми зловживання владою, як службового злочину – зберігалася. Вперта відтворюваність подібного діяння знайшла стихійне відображення в мові, разом з деякими народними еквівалентами терміну, що широко ходили в ужитку, на кшталт – «вчинити честь», «проявити повагу», «мзда», «корм», «видобуток», «подарунок», «дітлахам на молочішко», «повернути борг», «любостяжательность», «хабарництво», «сріброласощі». Хабар вражав уяву письменників і державних мужів – так народилися: «богопротивні ласощі» (Петро Великий), «довільне самовознагражденіє» (С. Уваров), «службові солодощі» (М. Салтиков-Щедрін) [19, c. 74]. Російські соціологи та історики, які намагалися зрозуміти феномен російського хабара, бачили його причини в матеріальній незабезпеченості чиновників, особливо, нижчих рангів, у величезній території імперії, в неефективності соціального контролю, відчуження людей від суспільства. Справжнє пояснення непотоплюваності російського хабарництва, вважав П. Берлін, видатний дослідник того часу, треба шукати в тому, що воно у нас «нерозривно злилося і зрослося з усім ладом і укладом політичного життя» [18, c. 48]. Дійсно, як показали вже дореволюційні дослідження, значна частина російського чиновництва, яка займала нижні і частково середні «щабелі» соціальної піраміди, матеріально бідувала, не мала гарантій зайнятості і відрізнялася нестабільність положення. Коли хабарників залучали до суду, в якості свого виправдання ті вказували саме цю обставину. Традиція давати підношення посадовим особам у нашій країні йде корінням в систему «годувань», що остаточно сформувалася за часів Московського великого князівства (XIV–XV століття). Довірені особи великого князя або государя, що займали управлінські посади, не одержували тоді платні з казни. Замість цього їх відправляли в міста і волості, де місцеве населення було зобов'язане утримувати («годувати») государевих посланців весь термін служби. Територіальний чинник, дефекти соціального контролю при бюрократичному централізмі і нерівномірне насичення чиновниками різних регіонів імперії також сприяли поширенню корупції. При тотальному централізмі, ідеологія якого становила політичний ідеал царського режиму, контроль за діяльністю адміністративного апарату здійснюється тільки зверху і епізодично, його увага була сконцентрована в столиці, тому з віддаленням від неї свавілля і зловживання владою автоматично зростали. Величезна територія імперії тільки сприяла слабкісті і навіть зникненню контролю. Людський фактор хабарництва, відчуження та моральне невідповідність займаній посаді також спричиняли до активізації корупційних діянь. Навколо фігури чиновника складалося «коло відчуження»: поза стінами канцелярії натовп дрібних і середніх чиновників третирує «суспільство», в самій же канцелярії вони зазнають нескінченне приниження від начальства, для якого підлеглі – «бездушні речі». Дореволюційне право підрозділяло хабарництво на мздоїмство і лихоїмство. Мздоїмство полягало в прийнятті особою, що обіймає посаду на державній або громадської службі, подарунків у зв'язку з виконанням дій, що стосуються його обов'язків по службі, якщо вчинення цієї дії не становило порушення його службових обов'язків. Покарання за хабарництво було незначним – всього лише грошове стягнення. Прийняття подарунка за вчинення дії, що протирічить службовим обов'язкам, називали «лихоїмство» – за нього було передбачено досить сурове покарання. Хабарництво в юридичному аспекті трактувалося як злочинне діяння, що полягає в отриманні чиновником безпосередньо або через інших осіб будь-яких вигод від приватної особи за виконання будь-якої дії у сфері службової діяльності або за бездіяльність по службі, незалежно від законності чи протизаконності досконалої дії [19, c. 74]. Дослідження в Україні також сягають давнини, бо ще фундаментальне джерело, «Повість времінних літ», має приклади корупції. Користуючись посадовим статусом, князь Ігор після традиційного (визначеного офіційно) отримання данини з древлян вирішив позловживати високим державним положенням. Він повернувся знову і вимагав додаткової винагороди, тобто здійснював корупційні дії, за що й поплатився власним життям. Але таке ставлення до корупції було і є скоріше як виняток з правил. Наступним ключовим документом, що згадував корупцію в Україні, є «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», написана гетьманом Пилипом Орликом в Бендерах, куди після поразки в Полтавській битві відступили шведські й козацькі війська. Майже третина Конституції була присвячена боротьбі із зловживаннями влади. Важко сказати, чому колишній генеральний писар Орлик, перебуваючи у вигнанні, приділяв стільки уваги корупції. Документ написаний латиною, і в тексті вживається саме слово «корупція». Це ж слово збережено в тексті «Пактів…» на староукраїнській. Мабуть, дана проблема вже тоді була надзвичайно актуальною. Дев'ята глава Конституції забороняла самому гетьману «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб», і вимагала задовольнятися лише своїми «оброком і парафіями, які виділяються на булаву та його гетьманську особу». Обмеживши власні доходи зарплатою, гетьман взявся за полковників. Згідно Конституції, вони «не повинні мати інтересу до полкового скарбу» і теж повинні задовольнятися своїми особистими статками. Десята глава Конституції Пилипа Орлика була спрямована проти кар'єристів, які «зводять в гетьманському серці корупцію». Тому там міститься застереження ясновельможному гетьманові, щоб він «нікому за корупції полковницьких посад та інших військових та посполитих початків не давав». На боротьбу із зловживаннями спрямована і чотирнадцята глава. Відповідно до неї особам військовим і слугам гетьмана, якщо вони подорожували «за приватними справами, а не за військовими», заборонялося вимагати «підвід, кормів, напоїв та провідників, бо за ту городовим розорення». Нарешті, остання, шістнадцята, глава «Пактів і Конституції» присвячена подоланню податкового свавілля. «Індуктарям і їх факторам» (податківцям тієї епохи) сказано зайвого від купців не вимагати[62]. Радянські дослідження корупції, також мали значні здобутки. З початку 20-х років ряд фахівців (П. Маслов, В. Штейн, С. Солнцев та інші), які як науковці склалися ще до революції, починають писати про швидко зростаючий «радянський» бюрократизм і закликають вивчати його не за допомогою теорії панування К. Маркса та теорії бюрократизму М. Вебера. Виявилося, що апарат будь-якого «мобілізаційного» типу держави широко впроваджував у свій складу старих дореволюційних службовців з їхніми традиціями, звичками і навичками управлінської роботи. З кінця 20-х років соціологія чиновництва на довгі роки зникла з нашого наукового горизонту, хоча рідкісний з'їзд ВКПБ-КПРС не заклинав боротися з бюрократизмом і його вадами. Але соціологічне вивчення цього питання було суворо заборонено. У період же брежнєвського соціалізму, що був фактично адміністративно-командною системою (авторитаризм партійно-державної бюрократії), корупція набула специфічну, відмінну від тоталітарних режимів соціальну модель «зрощування» апарату партії і виконавчої влади. Фактично тут мало місце відчуження народу від власності та публічної політики. Це, у свою чергу, не могло не сприяти розширенню корупційних дій чиновників (радянських, партійних, господарських), що володіли широкими повноваженнями на досить високому рівні, що дозволяло їм вирішувати не тільки державні питання, але і займатися різноманітною корупційною діяльністю у значних розмірах [19, c. 80]. Відповідальність за корупцію в СРСР була встановлена від початку Радянської влади. Декретом СНК РРФСР «Про хабарництво» від 8 травня 1918 р., передбачалася кримінальна відповідальність за хабарництво (позбавлення волі на термін не менш 5 років в поєднанні з примусовими роботами на той же термін). Надалі відповідальність за хабарництво встановлювалася Кримінальним кодексом СРСР 1922 р., 1926 р., 1960 р. [28, с. 82] У цих законах регламентувалася відповідальність за одержання і дачу хабара, посередництво в хабарництві і провокацію хабара. Історія боротьби радянської влади з корупцією характеризується низкою специфічних особливостей. По-перше, корупція і як поняття, і як явище, в офіційно-нормативних документах і практичній діяльності не визнавалася. Замість цього визначення використовувалися терміни «хабарництво», «зловживання службовим становищем», «потурання» та ін. По-друге, причини виникнення цього явища пов'язувалися з умовами, властивими буржуазному суспільству. Так, наприклад, у закритому листі ЦК КПРС «Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра» від 29 березня 1962 р. говорилося, що хабарництво – це «соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства» [8, с. 22]. Жовтнева революція ліквідувала корінні причини хабарництва, а «радянський адміністративно-управлінський апарат – це апарат нового типу». Як причини корупційних проявів перелічувалися недоліки в роботі партійних, профспілкових і державних органів, у першу чергу, в області виховання трудящих. У записці Відділу адміністративних органів ЦК КПРС про посилення боротьби з хабарництвом у 1975–1980 р. від 21 травня 1981 р. зазначено, що в 1980 р. виявлено більше 6 тисяч випадків хабарництва, що на 50% більше, ніж у 1975 р. Розповідається про появу організованих груп, про факти осуду міністрів і заступників міністрів у республіках, про хабарництво і зрощування із злочинними елементами працівників контрольних органів, про хабарництво в прокуратурі і судах. В загальному вигляді корупція в СРСР мала дуже специфічну форму, основні склади злочинів того часу були такі: відпускання дефіцитної продукції; виділення обладнання і матеріалів; коректування і зниження планових завдань; призначення на відповідальні посади; приховування махінацій. Як причини вказуються серйозні недогляди в кадровій роботі; бюрократизм і тяганина при розгляді законних звернень громадян; незадовільна робота із скаргами і листами громадян; грубі порушення державної, планової і фінансової дисципліни; лібералізм стосовно хабарників (у тому числі – і у вироках судів); погана робота із громадськістю. Повідомляється про покарання керівних партійних працівників (рівень – міськкоми і райкоми) за потурання хабарництву [8, с. 24]. Ще одна специфіка – це вибірковість засудження, адже верхівка партії була практично недоторканною і не було жодної гучної справи щодо їх осуду. Без сумніву радянські реалії в плинули на подальше сприйняття корупції в незалежній Україні, адже більшість ментальних характеристик була скопійована і перенесена в сучасні реалії з радянських часів. Серед сучасного чиновництва більшість це вихідці з партійно-номенклатурної школи СРСР, що перенесли більшість усталених практик, пристосувавши їх до сучасних реалій. Так само частина ціннісних, щодо відношення до влади норм досі транслюється певною частиною суспільства, збереглись та широко поширені такі цінності як патерналізм та боязливе відношення до владних структур, що викривлює взаємодію. Так само історичні умови вплинули на формування корупційних зв’язків в інших країнах, де в усталених практиках хабарництва відображається історичні форми його існування. Національно-державні форми втілення корупції в специфічних «образах» і «механізмах» предметно відображають її соціально-історичну «мімікрію». Корупційно-політичні скандали час від часу стрясають Італію, Японію, Францію, Німеччину, США. Половина звинувачень – на адресу політиків, що отримували хабарі за підтримку політичних кампаній (явище «кріптопартізма»); інша половина звинувачень стосується бізнесменів, які сплачували місцевим органам влади хабарі за отримання контрактів на громадські роботи. Незалежно від складу злочинного діяння корумповані зв'язки породжуються децентралізацією державної влади, яка, перерозподіливши повноваження, не призвела до здорових змін у середовищі реальних власників влади. Італійський варіант корупції – «клієнталізм» (заступництво) – будується на моделі відносин «мафіозний патронат – клієнт». Західний антрополог Ерік Вольф вважає, що вторгнення ринкових сил у сільське традиційне суспільство обумовлює політичну та економічну корупцію. Заступництво (клієнталізм) у багатьох традиційних або перехідних суспільствах лежить в основі зв'язку між населенням (людиною) і місцевої структурою влади, а також між місцевими елітами і центральним урядом. Це явище може стати постійною і самодостатньою особливістю суспільства і специфічним механізмом корумпованої держави як важіль відносин між периферією та центральною владою або між дрібним бізнесом і місцевою владою. У Великобританії корупцію визначають як зловживання службовим або політичним становищем з метою придбання матеріальних цінностей або пільг. Дослідники виділяють наступні види британської корупції: політична корупція (нелегальне фінансування політичних партій); корупція в державному секторі управління (розтрата або корисливе використання бюджетних коштів і громадських фондів); поліцейська корупція; банківська корупція; урядова корупція (у тому числі розголошення державної таємниці в інтересах зарубіжних спецслужб і розвідок). У демократичних системах політичного життя і управління корупція не зникає, а йде в тінь або виявляється відносно, але не в достатній мірі контрольованою. Наприкінці ХХ ст. боротьбу з корупцією декларують держави практично усіх типів політичних режимів і рівнів цивілізованості, розглядаючи її як досить антисоціальна явище. Корумпованість української влади та інших управлінських структур багатьма дослідниками називається «клановою», «корпоративно-лобістською», схильною до клептократії. Ці жорсткі оцінки значною мірою обумовлені історичними традиціями мімікрування партійної бюрократії радянських часів, але одночасно корупція в суверенній Україні знаходить і власне нове обличчя [46, c. 20]. Існують також сучасні класифікації, які розподіляють модель та схильність до корупції на основі географічного положення, однак, чи навряд можна погодитися з поділом країн за корумпованістю, засноване на географічному принципі. Історичні дослідження дають численні приклади того, як корупція заносилася у східні колонії західними колонізаторами. Індонезію, наприклад, заразили корупцією чиновники голландської Східно-Індійської компанії; на Філіппіни вона була занесена іспанськими колонізаторами, а в Індію – британською адміністрацією. Філіппіни і Бангладеш, котрі повставали проти військових корумпованих режимів, дають приклади того, що корупція не може вважатися частиною східної культурної традиції. Сінгапур і деякі інші країни, що розвиваються, можна навести як приклад успішної реалізації антикорупційних державних програм. Виявилося, що хабарництво і корупція є культурно релятивними феноменами: те, що вважається хабарем у країнах Західної Європи, є нормою ділової поведінки в багатьох країнах Азії. Наприклад, у більшості країн світу широко поширені чайові, про що заздалегідь попереджають туристів. Як бачимо, кожна країна має свою корупційну історію, і практика зловживання владою характерна для всіх національностей. Дослідження детермінантів корупції, що значно поширились останніми роками, базуються на можливостях отримання інформації щодо рівня корупції та супутніх економічних, інституційних, політичних, соціальних, демографічних, релігійних та історичних показників розвитку більшості країн світу. Такі дослідження проводяться методами економетричного аналізу і дозволяють виявити сталі взаємозв'язки між рівнем корупції та досліджуваними змінними. Так, у праці Д. Серра показано, що рівень корупції є нижчим у розвинутих країнах, з тривалими демократичними традиціями, де основною релігією є протестантизм. Однак, ці висновки практично не можуть бути застосовані до країн, що розвиваються. У більшості наведених праць статистично доведено зниження рівня корупції в суспільстві при підвищенні рівня освіти. Вважається, що підвищення освітнього рівня позитивно впливає на самосвідомість широких верств суспільства, впевненість у необхідності встановлення твердих правил гри (виконання чинного законодавства), і цей процес починається з великого бізнесу та чиновників вищого рівня. На наш погляд, це досить спірне твердження, і його реалізація істотно залежить від якості освіти [51]. Емпіричний аналіз детермінантів корупції на основі даних міжнародних наукових та фінансових організацій дозволяє нам зробити висновки щодо стабільних детермінантів корупції, до яких можуть бути віднесені показники матеріального добробуту суспільства (рівень бідності населення або ж функція суспільного добробуту), рівень економічної свободи в країні, показник державного навантаження на економіку та рівень неупередженості судової системи країни. Також досить вагомим у період з 2004–2007 рр. став показник політичної свободи країни. Виходячи з результатів дослідження, ми можемо говорити про необхідність лібералізації економічних відносин в Україні та подальшого реформування судової системи з метою зниження рівня корупції. Економічне зростання в Україні має неоднозначний характер, а політичні свободи впливають на рівень корупції значно менше, ніж рівень економічної свободи держави. Повертаючись до політичних свобод (хоча їх вплив не настільки значний, як у індексу економічних свобод), на наш погляд, було б помилкою піти шляхом збільшення економічної ефективності за рахунок нормування політичних свобод. Слід сказати про фактори, які внаслідок відсутності інформації випали з даного дослідження. Якщо наявність політичних свобод впливає на зниження рівня корумпованості суспільства, то політична нестабільність (часта зміна урядів) негативно впливає як на рівень інвестицій, так і на рівень корумпованості суспільства, оскільки зменшує горизонт планування, як особистого (планування кар'єрного росту держслужбовця), так і інвестиційного. На зниження рівня корумпованості має позитивно вплинути збільшення частки жінок на керівних посадах. Таке твердження базується на показниках меншої схильності жінок до ризику (і, відповідно, до порушення законодавства.) Освітній фактор, який не ввійшов до детермінантів корупції, на наш погляд, суттєво спрацьовує на рівні особистих переваг, і його внесок не можна ігнорувати. Однак освіта, яка стала на шлях вульгарно-ринкового підходу (диплом в обмін на гроші), не може сприяти поліпшенню позиціонування країни в жодних світових рейтингах [15, c. 70]. Важливим питанням в дослідженні корупції є об’єктивний фактор вимірювання розповсюдженості її у суспільстві. Перша робота соціологічного напрямку з'явилися ще в 1960-ті роки у проф. С. Алатаса, яка називалася «Соціологія корупції» [51, c. 65]. Незважаючи на назву, соціологічного підходу в тому вигляді, як це розуміється сьогодні, не було. Вона була присвячена полеміці про позитивний і негативний вплив корупції на суспільство, яка проводилася в пресі. Автор вказав не тільки на закритий характер цього феномена, але і на обмежені можливості використання традиційних методів соціології при вивченні корупції. Дійсно, опитати хабарників просто неможливо, тому що навіть в анонімній анкеті ніхто з них правди не скаже. Проводити спостереження теж практично не можна, якщо тільки прихованою камерою. Контент-аналіз дає зріз зафіксованої свідомості, тобто публікацій журналістів, які щось чули. (Зокрема, слово «корупція» зустрічалося на сторінках таких відомих видань, як «Економіст» і «Файненшел таймс» в 1982–1987 рр. в середньому 229 разів, у 1989–1992 рр. – 502 рази, в 1993 р. – 1076 раз в 1994 р. – 1099 разів, в 1995 р. тенденція збереглася). Хтось щось бачив і навіть щось знав, але ніякої об'єктивної статистики бути не може. Залишається інтерв'ю з експертами, які говорять не про себе як учасників соціальної дії, але дають приблизну оцінку масштабів явища або розкривають механізми, оскільки стикалися з ними. Найбільш повною інформацією про корупцію володіють, безумовно, організатори і учасники корупційних дій, але від них отримати інформацію найважче, а іноді – просто неможливо [51, c. 65]. Про обмеженості методичних функцій та предметної сфери соціології корупції вірно висловився Г.А. Сатаров, котрий досконально вивчив питання і організував глибоко ешелоноване наукове дослідження [56]. Корупція – це соціальне явище, і тому має вивчатися соціологією. Проте остання поки використовується при дослідженні корупції тільки як інструмент вимірювання, і той, як правило, досить примітивний. Разом з тим, багато публікацій використовують при вивченні корупції соціологічними методами або містять соціологічні ідеї. Це вказує на те, що автори цих публікацій не відносять свої роботи до сфери соціології корупції. Важливо зазначити, що порівняння даних досліджень корупції в різних країнах можливе лише в межах проектів, здійснених за єдиною методикою у певному регіоні, адже навіть показники, одержані в одній країні різними дослідниками, можуть не співпадати. Слід також зауважити, що в опитуваннях респонденти з різних країн можуть мати різний ступінь «самоконтролю» та «відвертості» з інтерв’юером, а, отже, навіть широка громадська думка не завжди точно віддзеркалює стан корупції, а фіксує лише загальні тенденції. Соціологічне трактування тим більше необхідне, що корупція, на відміну, скажімо, переходу вулиці на червоне світло, виходить за рамки виключно правового порушення і характеризує соціальну структуру суспільства в цілому. Безсумнівно, вона належить до розряду найбільших соціальних деформацій. Особливого успіху в дослідженні такого феномену як корупція досягла агенція «Transparency International», яка з 1994 року публікує свій індекс сприйняття корупції. Безсумнівною заслугою організації є розробка методики визначення індексу, що відображає ступінь корумпованості країн світу. Оскільки даний показник заснований в основному на непрямих показниках корупції, згодом він отримав назву Індекс сприйняття корупції (ІСК), який відображає уявлення підприємців і фахівців про ситуацію з підкупом чиновників в тій чи іншій країні. В основі методики визначення Індексу сприйняття корупції (ІСК) лежить опитування представників транснаціональних корпорацій, великих національних компаній, представників малого та середнього бізнесу, економічних аналітиків, фахівців з оцінки ризиків. В останніх дослідженнях враховується кількість публікацій у ЗМІ на цю тему. Всього при складанні індексу використовується до 16 критеріїв. Показник «ступінь сприйняття корупції» включає два індикатори: 1) частоту зустрічальності факту корупції (корупційних угод); 2) загальну вартість сплачених хабарів (або загальний збиток від корупційної діяльності). Зазвичай вони тісно пов'язані один з одним, оскільки в країнах, де корупція – масове явище, хабарі становлять найбільшу статтю щорічних витрат комерційної фірми. Ступінь корупції в країні оцінюється з двох позицій: з точки зору повноправних громадян країни (погляд «зсередини») і з точки зору іноземних громадян (погляд «ззовні»). На «внутрішнє» сприйняття корупції впливає фон національної культури, тому суб'єктивні оцінки резидентів певною мірою можуть бути перекрученими, якщо їх зіставити з інформацією, отриманою про ту ж саме країну з-за кордону. На підставі опитувань кожна країна оцінюється за 10-ти бальною шкалою. Індекс у 10 балів – ідеальна чесність, індекс в 0 балів – повна продажність. Потім країни ранжируються за результатами опитування. Вибір респондентів невипадковий. Ділові кола як не можна краще підходять для подібних опитувань, оскільки володіють необхідною інформацією в даній сфері. Представники «великого бізнесу», високопоставлені чиновники, дипломати зазвичай мають справу з так званої верхівкової корупцією, поширеною у вищих ешелонах влади. Рядові громадяни мають уявлення про прояви корупції у повсякденному житті, тобто стикаються з низової корупцією. У 1994 р. був опублікований перший Індекс сприйняття корупції. До рейтингу увійшли 54 країни. Максимальну оцінку не отримала жодна країна світу. Ефект від публікації індексу було карколомним. Всі найвідоміші газети світу передрукували його із своїми коментарями. Найголовнішим наслідком цієї події стало переконання суспільства, що корупція як соціальне явище може бути виміряна і з'являється можливість порівнювати корумпованість тих або інших країн і стежити за змінами цього показника, в залежності від проведення соціально-економічної політики. Слід зазначити, що в даний час «Transparency International» фактично стала найавторитетнішою організацією, що вивчає прояв корупції в різних країнах світу. Робота організації спрямована на зміцнення провідних громадянських інститутів, об'єднання різних верств суспільства для боротьби з корупцією. Крім того, «Transparency International» сприяє розробці та поширенню антикорупційних програм, здійснюваних урядами країн і міжнародними організаціями. Також Transparency International складає рейтинг хабародавців – Bribe Payers Index (BPI). Він також обчислюється із зворотною шкалою оцінок. Тобто, чим менше бал, тим більше схильність іноземних компаній – інвесторів і експортерів – давати хабарі аборигенам. Рейтинг BPI показує, наскільки схильні представники компаній 19 найбільших країн-експортерів до дачі хабарів за кордоном. Рейтинг був складений на основі опитування Gallup International близько 800 підприємців з 14 країн, що розвиваються, у тому числі Росії, і відображає їх думку про прихильність представників компаній з найбільших країн-експортерів до підкупу своїх закордонних партнерів і іноземних чиновників. Серед опитаних були вищі чини великих компаній, представники спільних торгово-промислових палат, великих банків та юридичних фірм[3]. Крім «Transparency International», аналізом ступеню поширеності корупції в різних країнах займалися й інші організації. Зокрема, наприкінці 90-х рр. гонконгська фірма «Political and economical risk consultancy» провела спеціальне дослідження про поширеність корупції в країнах Азії. Основою методики стало опитування менеджерів іноземних фірм, що працюють на ринках азіатських країн, завдяки чому фірма прийшла до висновку, що найбільш корумпованими в регіоні були Китай, Індія та Індонезія. Наприкінці 90-х рр. Світовий банк разом з Європейським банком реконструкції та розвитку провели дослідження стану корупції в 20 країнах з перехідною економікою. У цих країнах швидкими темпами відбувався процес перерозподілу основної маси матеріальних і фінансових активів. У багатьох країнах корупція має значний вплив на цей процес, приховано закріплюючи в нових правилах і інститутах переваги вузької групи впливових «олігархів» [55, c. 87]. Широкі можливості для соціологічного аналізу корупції надають математичні методи дослідження цього феномену. Розглядаючи загальну сукупність усіх угод, ми можемо дослідити з одного боку інтенсивність цього явища, а з іншого – середній розмір хабара. Перемножуючи дві незалежні перемінні, можна отримати в загальному вигляді розмір середнього корупційного «бюджету» однієї фірми, також є можливість вирахувати сукупний заробіток чиновництва. Якщо ж екстраполювати отримані данні на поширеність цього явища по сферах, то можемо вирахувати загальну кількість хабарів у економіці і розмір тіньового ринку. Відзначимо, що отримана математично оцінка обсягу корупційного ринку буде свідомо занижена. По-перше, чим активніше підприємець використовує корупційні методи як інструмент отримання конкурентних переваг, тим частіше він відмовляється відповідати на найбільш сутнісні питання анкети щодо розміру, причини і сутності хабара. Очевидно, активний вплив на владу вимагає більших витрат, ніж пасивний відкуп від її натиску. По-друге, методика статистичних розрахунків консервативна. Зокрема, вона обмежується вивченням генеральної сукупності на рівні тих підприємців, що бажають позбавитися корупції, тобто при математичному розрахунку відсоток тих, хто отримує пряму вигоду від корупції врахованим не буде. По-третє, математичні методи не враховують кримінальну корупцію (виплати посадовим особам з боку кримінального бізнесу) і угоди між посадовими особами. У нас немає доступу до олігархів і нерезидентам. Цей перелік можна було б продовжити[56]. Підсумовуючи вище сказане, варто відмітити , що історія корупції свідчить, що цей соціальний феномен конструювався протягом всієї історії у більшості сучасних країн, однак притаманність цього явища тільки українському народові не є детермінованим, адже не існує жодного народу, що приречений на корупцію і не може її подолати, адже з історії ми бачимо приклади Італії, Грузії, Сингапуру, коли найкорумпованіші країни ставали «чистими» і досі підтримують законність своєї влади. Історія формування відношення до корупції в Україні також має тривалий процес і з одного боку пов’язана з заохоченням чиновництва до корупції у Російській Імперії, а з іншого з розвитком самостійної державності у вигляді козацтва, що у перших формах народовладдя вже розуміло небезпеку непотизму, корупції та розкрадання бюджетних коштів. Суттєвий внесок у ставлення до корупції внесли релігійні практики народів, однак їх специфікою є певне викривлення розуміння корупції і формування нейтрального ставлення до певних практик. Історичний процес безпосередньо впливає на детермінанти корупції, що формуються залежності від специфіки країни, яку можна дослідити тільки у міжнародних дослідженнях з єдиною методикою. Наразі під тиском процесів глобалізації економік та країн боротьба з корупцією стала інтернаціональним питанням, тому дослідження проводяться міжнародними агенціями та організаціями, причинами глобальної боротьби з корупцією є усвідомлення не захищеності будь-якої системи від корупції, які під впливом міграції та діяльності транснаціональних корпорацій можуть опинися в небезпеці. 3. Корупція в мовах сучасного українського суспільства: особливості прояву Роки державної самостійності України не принесли позитивних змін у подоланні корупції як соціального явища. На сьогодні питання корумпованості влади, суспільства, окремих соціальних інститутів постійно знаходяться в полі зору законодавців, керівників різних рівнів державної влади, особливо напередодні вагомих для суспільства змін. Корупція в Україні перетворилася на одну з загроз національній безпеці. Очевидно, що вплив корупції на українське суспільство і державу має комплексний та системний характер, зокрема йдеться про соціальні, економічні, владні, політичні, та міжнародні аспекти цього впливу. Враховуючи зазначене, ми вважаємо за доцільне розглянути, перш за все, соціальний аспект прояву феномену корупції. Існування корупції призводить до того, що фактично у суспільстві функціонують дві соціальні підсистеми – офіційна та неофіційна: перша з яких дотримується правових і моральних норм, друга – використовує протиправні методи. Суб’єкти корупції функціонують у неофіційному середовищі, де панує своя система цінностей, свої цілі і методи їх досягнення, а життя будується не за офіційними законами, а за правилами, що створюються на основі викривлення соціальних норм. Аналіз доводить, що співвідношення офіційної і неофіційної підсистем свідчить про надзвичайно небезпечну ситуацію, що склалася в державі. За оцінками, зробленими навіть на найвищому державному рівні, неофіційна підсистема, щонайменше, є не менш впливовою за масштабами, ніж офіційна [60, c. 141]. Через тривалість існування цього феномену у суспільстві склалося нормативне сприйняття явища корупції, через що сприйняття феноменів «хабар», «блат», «корупція» не сприймається суспільством, як «соціальне зло» і ставлення до неї істотно відрізняється від зазвичай декларованих. Поняття «хабар» і «блат» усіма групами сприймаються практично нейтрально: ніякого вираженого негативного ставлення до них не виявляється. Вони сприймаються як нормальні, вельми поширені явища, які не заслуговують на засудження і не викликають інших сильних емоцій. Більш того «хабар» і «блат» розуміються як результат активної та успішної, але почасти сумнівної діяльності. З точки зору учасників дослідження, хабар – це результат великої і важкого справи, а не випадковий подарунок, «що впав з неба». Він – знак певного стану і статусу. З економічної точки зору корупція впливає на всі сфери економіки України. Вона провокує масову «тінізацію» економічного сектору України, що, в свою чергу, є економічним підґрунтям корумпованих зв’язків. Відповідно до офіційних заяв керівництва держави, частка тіньової економіки в Україні фактично зрівнялася з офіційною і складає 45–60%. У тіньовому секторі економіки працюють мільйони громадян України. За даними Фонду «Інтелектуальна перспектива» і Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, що провели опитування громадян України за темою тіньової зайнятості населення, 45% опитаних працюють у «тіні». За підрахунками фахівців, сукупний тіньовий капітал українських громадян складає приблизно $40 млрд, що дискредитує інститут держави в очах громадян і деформує соціалізацію нормального громадянина. В даному контексті тіньову економіку як наслідок корупції можна розглядати як цілісну підсистему суспільства зі своїми законами і нормами поведінки [60, c. 143]. На міжнародному рівні, корупція підриває економічні основи держави, блокує надходження іноземних інвестицій, що в свою чергу гальмує модернізацію країни і зупиняє її інтеграцію до міжнародних організацій. Корупція в Україні впливає на формування органів державної влади, всіх гілок влади, на вироблення і реалізацію державної політики. Під час формування представницьких органів влади важко уникнути впливу корупції. У цьому випадку мова може йти про порушення фундаментальних принципів організації і проведення виборів: підкуп кандидатів, представників влади і членів виборчих комісій; нелегальне фінансування виборчих кампаній; посадові зловживання під час агітації; фальсифікація результатів виборів, створення перешкод для реалізації виборчих прав громадян та ін. В Україні потенційно найбільш корумпованою є виконавча влада, оскільки саме її представники мають великі «хабаромісткі» розпорядчі функції (розпоряджаються коштами, нерухомістю, матеріальними цінностями тощо). Це підтверджує і судова практика застосування антикорупційного законодавства: переважна більшість осіб, притягнутих до відповідальності за хабарництво, посадові зловживання, порушення Закону України «Про боротьбу с корупцією» – це представники виконавчої влади [15, c. 66]. У загальному вигляді це підриває престиж держави в очах громадян, знижує легітимність владних структур в очах міжнародних партнерів і підриває основи демократії. Офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків статистичної звітності та високої латентності цього виду злочинності. Тут слід погодитися з дослідниками, які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних органів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень корупційної злочинності. По-друге, існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов'язані з соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються найчастіше дрібні чиновники, а верхівка корупційних мереж залишається на волі непідвладна закону. Саме тому для аналізу цього явища в реаліях України було обрано соціологічні дані проекту «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні «Гідна Україна», що був проведений Київським Міжнародним Інститутом Соціологічних Досліджень у 2007 році, адже таке глибоке явище, що пронизує майже всі сфери державного управління неможливо відстежити завдяки офіційним джерелам [53]. Головним висновком дослідження є те, що корупція дуже поширена в Україні, та сприймається більшістю респондентів як одна з найсерйозніших проблем країни – так вважають 90,5% опитаних респондентів. Не дивлячись на дискредитацію себе корупційними зв’язками, міська та сільська влада викликає найвищу довіру у населення та сприймається як сила, що після Президента має політичну волю до подолання корупції. 20,9% респондентів вважають, що в Президента є політична воля для боротьби з корупцією і 17,5% вважають, що на це має політичну волу представники самоврядування. Однак, цей показник все одно яскраво демонструє низький рівень довіри до владних структур, адже при такому низькому відсотку довіри до владних інституцій будь-які спроби вирішення проблеми корупції буде натикатися на активний опір громадян. Слід також відзначити, що Кабінет Міністрів і Верховна Рада України дискредитували себе у якості борців з корупцію, адже мають 16% і 10% довіри. Це також підтверджується тим, що лише 6% респондентів вважають, що влада зможе ефективно боротися з корупцією. Цей показник в рази менше навіть порівняно з Росією (20%). Характерним є те, що 77,3% респондентів вважають, що рівень корупції в період з 2004 по 2006 зріс. Ці дані так само підтверджуються і даними дослідження агенції, що зазначили, що з 2004 року Україна отримує з кожним роком нижчі оцінки. Однак, є певний процент громадян, які вважають, що рівень корупції зменшився, він суттєво відрізняється по регіонах, так, наприклад, найбільше помітили зниження жителі Полтавської (21,1%), Хмельницької (17,1), Черкаської областей (14,7), а найменше змішення помітили жителі Кіровоградської (2,0%), Сумської (3,7%) та Тернопільської (3,8%) областей. Зниження корупції в Дніпропетровській області помітили 6,5% респондентів. З цих даних можемо зробити висновок, що боротьба з корупцією є місцевим ситуативним фактором і не залежить від мовної, релігійної чи географічної специфіки регіону, адже як серед лідерів є представники з усіх частин України, так і серед аутсайдерів. Найбільш корумпованими суспільними інститутами українці вважають ДАЇ (57,5%), міліцію (54,2%), медичну сферу (54%) та судову систему (49%). Можемо припустити, що ці дані пов’язані скоріше не з реальним становищем, а з тим, у яких сферах більшість громадян стикалася особисто з проявами корупції. Однак, в цих даних також можемо побачити, що недовіра найбільша до ключових інституцій суспільного буття, які створені для підтримки громадського порядку і спокою – це можна вважати однією з найнебезпечніших тенденцій, що підриває основи державності. Цікавим є те, що засуджуючи корупцію як негативне явище 52% громадян готові виправдати її як зручний механізм вирішення проблем. Найбільш небезпечним є те, що у співвідношенні молодь більше схильна виправдовувати корупцію, що свідчить про хибну соціалізацію, яка склалася на основі девіантних форм поведінки. З цієї точки зору цікавим із сприйняття корупції за регіонами беззаперечним лідером є Київ (54,4%), і можемо вважати, що це пов’язано з орієнтацію на успіх і самореалізацією як киян, так і у більшості тих, хто туди приїздить. Дніпропетровська область посідає 4-те місце з 42,1% сприйняття, що також можна пов’язати з економічним розвитком міста і орієнтацією на досягнення успіху будь-якою ціною. Найменш схильними до корупції виявилися Вінницька та Закарпатська області з 23,2% і 25,4% відповідно. На основі цих даних можемо висунути гіпотезу, що у більшій мірі легкість сприйняття корупції залежить від схильності мешканців певної території до індивідуалізму та орієнтації на максимальну самореалізацію, вираженням якої є фінансова забезпеченість. Найбільш важливим показником опитування є досвід корупційних практик громадян, що свідчить про практичний вияв сприйняття цього явища і позицію, яку займає респондент щодо цього феномену. Загалом 67% дорослого населення України (або члени їх сімей) стикалися з проявами корупції впродовж 12 місяців, що передували опитуванню. Найчастіше із проявами корупції мають справу люди середнього віку (30–44 роки), які мешкають в містах. Ці дані свідчать про значне поширення такого поняття як побутова корупція, адже при розгляді за сферами надання хабара лідером є підключення чи ремонт комунальних послуг чи зв’язку (22,6%) та оформлення соціальних пільг (18,6%). Ці дані свідчать про те, що корупція як явище вже інституціоналізовалося не тільки на вищому рівні виконавчої влади і великого бізнесу, а й на макрорівні, що свідчить про входження цього явища до нормальних практик, – можливо, саме через це, в Україні не набувають широкого розголосу корупційні скандали, адже, порівнюючи із своїми практиками, люди сприймають їх більш лояльно. Схожі дані отримуємо у випадку аналізу того, хто став головним ініціатором хабара. Цікавим є те, що в цих даних найбільш популярною є сфера навчання, у якій у 47,3% хабар вимагали, а у 29% він надавався добровільно. В загальному вигляді картина по інших сферах виглядає приблизно так само, відсоток респондентів, що надали хабар добровільно вдвічі менше, ніж тих, з кого хабар вимагали, що свідчить про великий досвід стикання з таким феноменом як корупція пересічних громадян, адже факти добровільного надання хабарів свідчать про попередню освіченість із специфікою надання хабарів, що закріпилася на інституціональному рівні. Становленню і фіксації цих практик сприяє і сама інституційна структура державних органів, адже майже у кожному п’ятому з усіх випадків, коли громадяни України мали справу із чиновниками протягом останніх 12 місяців, вони ставали жертвою вимагання хабара, що свідчить про те, що у великій кількості випадків респонденти, що стикаються з проявом хабарництва просто не мають вибору, тому стають пасивними заручниками ситуації. Про готовність боротися з корупцією заявив кожен третій громадянин України. Основна група – це молоді та середнього віку, добре освічені люди, які мають середній та високий дохід. Причому найчастіше досвід у боротьби з корупцією мають молодь та люди середнього віку з вищою освітою та, не дивлячись на високу готовність боротись з корупцією (від 30% до 60% муть респондентів в залежності від демографічних характеристик), майже 30% нічого не робитимуть у випадку порушення їх прав, що може означати або незнання реальних методів протидії корупції, або недовіру до правоохоронних інституцій, як вже було визначено вище. Решта респонденті вимагатимуть від чиновника виконання обов’язків (26,7%), звернуться до безпосереднього керівництва (22,8%) або до правоохоронних органів чи суду з приводу захисту прав (20,7%). Однак, більше половини респондентів не вірять у можливість відстояти свої права (51,1%) і тому не буду оскаржувати дії з порушення прав. Парадоксальним з цієї точки зору виглядає той факт, що, не дивлячись на низьку освіченість з питань захисту власних прав, лише 21,2% респондентів зазначили підвищення освіченості і громадського контролю як ефективний засіб протистояння корупції, а найбільш популярною мірою протистояння корупції зазначили заполітизований засіб позбавлення депутатської недоторканності депутатів ВРУ (36,3%), що майже не стосується рівня побутової корупції. За два роки дані цього дослідження суттєво не змінилися, при проведенні повторного дослідження у 2009 році загальний рівень корупції в Україні у 2009 році зменшився на 5% у порівнянні з 2007 роком. За два попередні роки найбільше скорочення вимагання хабарів зафіксовано під час контактів з органами призову на військову службу (із 32% до 20%), отримання соціальних виплат (з 7% до 3%) та державними медичними установами (з 65% до 63%). Лідерами ж у вимаганні хабарів, як свідчать результати дослідження в 2009 році, є державні медичні установи (63%), заклади середньої освіти (60%), міліція (46%) та ДАІ (40%), вітчизняні вузи (44%) і установи отримання державного житла (40%). Водночас, більша частина опитаних ініціювали добровільні хабарі для прискорення рішення власної справи чи для того, щоб чиновник «закрив очі» на порушення. Найчастіше з пропозицією хабара респонденти зверталися до представників закладів середньої освіти (64%), державної медицини (39%), ДАІ (31%) та вищих навчальних закладів (37%). У порівнянні з 2007 роком, громадяни України стали більше використовувати особисті зв'язки. Так, збільшилася кількість випадків кумівства та протекціонізму у сферах регуляторної політики та перевірок бізнесу (із 23,6% до 25,2%), земельних відносин (з 16,7% до 18,7%), в системі державного нотаріату (з 6% до 11,5%) та у вузах (з 21,9% до 26,9%). Значна частина опитаних (51,1%) розглядає корупцію як ринковий механізм для прискорення вирішення власних проблем і вважає таку поведінку виправданою. Як правило, громадяни, які стикалися з корупцією, не намагаються відстоювати власні права через впевненість, що такі спроби будуть марними. Однак, у 2009 р. 36% опитаних засвідчили готовність протидіяти корупціонерам проти 33% у 2007 році. Протягом останніх двох років українці стали схилятися до більш жорстких методів боротьби з цим негативним явищем. Зокрема, зросла підтримка посилення кримінальної відповідальності чиновників за корупцію і звільнення з роботи із забороною надалі займати таку посаду. Опитування на тему «Корупція в Україні», що було проведене Інститутом Горшеніна з 12 по 14 червня 2010 року визначило, що попри засудження корупції як явища, українці використовують її для розв‘язання своїх проблем. Зокрема, більшій частині громадян України – 68,8% – доводилося давати гроші або подарунки людям, від яких залежало вирішення їх проблем. А половина українців – 50,3%, дізнавшись про те, що знайомий брав або давав хабар, відповіли, що не втручатимуться. Дослідження фонду «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» щодо корупції в Україні, окрім загальних тенденцій поширеності корупції, також зазначило цікавий факт, що люди дають хабарі, адже: 23% вважають, що як не дати хабара, то питання не розв’яжеться, 22% – що через хабарі легше вирішувати свої проблеми, 21% – що це вже норма нашого життя, і тільки 19% – що в людей хабарі вимагають, що також свідчить про фіксування феномену хабарництва у побутових практиках українців. Приведені вище дані опитування свідчать про корупційну зараженість свідомості значної кількості українців. Існує розрив між вербальною (переважна більшість респондентів засуджує корупцію) і реальною поведінкою (більшість опитаних в зазначених дослідженнях для рішення своїх проблем готові давати і дають хабара). Громадяни пострадянської України живуть зі стійким переконанням, що держава їм «недодає», а тому вони керуються тезою: «якщо сам не візьмеш, то ніхто не дасть». Задачу подолання корупції українське населення покладає, у першу чергу, на владу. Це дає підстави допустити, що проголошення боротьби з корупцією може виявитися значно ефективнішим гаслом в очах світової співдружності, ніж в очах українського населення. Замість цього українське населення з цікавістю, але, знаходячись осторонь, буде спостерігати за тим, як корумпована, з його погляду, влада самостійно свою корумпованість і буде викорінювати. Спробуємо визначити деякі особливості корупції в сучасній Україні. Перша – корупція як феномен пройшла довгу стадію історичного формування, що відобразилося на ментальному відношення до цього явища українців у патріархальному сприйнятті влади, схильністю до нав’язування, небажання боротися за власні права, низька правова культура. Друга – корупція має схильність до самозбереження, самовідтворення і мімікрії, що ми спостерігаємо у вимаганні хабара, тобто нав’язування нових правил соціальної взаємодії задля особистої вигоди, що можна побачити в аналізі тих підзаконних актів, що видаються окремими службами чи міністерствами задля створення корупційних можливостей. Третя – особливе корупційне мислення, що, на жаль, є найбільшим гальмом на шляху боротьби з цим злом. Адже часто хабарі, кумівство, зловживання владою сприймаються громадськістю як норма. Сприйняття влади як такої перекручене у свідомості багатьох так, немов для того й існує, щоб нею зловживали і розпоряджалися в корисливих цілях. Сформувався певний прошарок, що уже не уявляє своєї діяльності поза корупційними схемами, що є чудовим засобом конкурентної боротьби і як результат – установлення привілейованого положення. Корупція в Україні обумовлюється дією сукупності чинників, серед яких, на нашу думку, найбільш важливими є наступні. Усталені соціальні практики корупційних дій, колишня радянська корумпована номенклатура у значній мірі зберегла і відновила свої позиції в новій системі влади, вносячи в неї свої правила, практики вирішення питань. Непрозора приватизація послужила економічною основою корупції. Важливим, хоча і не головним, є те, що офіційна зарплатня службовців, співробітників правоохоронних органів – вкрай низька, і це служить моральним «виправданням» хабарництва (інша справа, що розбещені чиновники будуть продовжувати хабарництво й у випадку підвищення посадових окладів, оскільки корумповані практики є досить рутинізованими у свідомості українських громадян) [26, с. 143]. Відсутність сформованих інституцій громадського контролю, що зумовило при переході від закритості і непідконтрольності влади до відкритих форм власних відносин відсутність громадського контролю, яке, безумовно, сприяє процвітанню корупції. Наступною умовою є економічний занепад і політична нестабільність у державі. Зубожіння населення, нездатність держави забезпечити державним службовцям гідний заробіток підштовхують і тих, і інших до порушень, що приводять до масової низової корупції. Одночасно постійно усвідомлюваний політичний ризик довгострокових вкладень, важкі економічні обставини (інфляція, присутність держави в економіці, дефіцит чітких регулятивних механізмів) формують певний тип економічної поведінки, розрахованої на найкоротшу перспективу, ризикований прибуток, що проявляється і в поведінці як чиновників, так і громадян. Саме такому типу поведінки близький пошук вигоди за допомогою корупції. В умовах економічної кризи держава часто намагається підсилити податковий прес. Це розширює зону «тіньової економіки», а разом з тим і сферу корупції [347, с. 13]. Нерозвиненість і недосконалість законодавства. У процесі перетворень відновлення фундаментальних основ економічної практики сама економіка істотно обганяє її законодавче забезпечення. Економічна лібералізація сполучалася, по-перше, зі старими принципами чиновницького контролю за ресурсами, а по-друге, з відсутністю законодавчого регулювання нових сфер діяльності. Саме це є одним з ознак перехідного періоду і служить одночасно благодатним ґрунтом для корупції. Дотепер зберігається значна законодавча невизначеність у питаннях власності. У першу чергу це стосується власності на землю, нелегальний розпродаж якої породжує потік корупції. До цього варто додати безліч погано визначених перехідних форм змішаної власності, що розпорошують відповідальність і дозволяють комерсантам почувати себе чиновниками, а чиновникам – комерсантами. Нерозвиненість законодавства виявляється і просто в поганій якості законів, у недосконалості всієї правової системи, у нечіткості законотворчих процедур. Тут різні види корупції породжуються суперечливістю законодавства і, навіть, окремих законів, що дозволяє чиновникам створювати собі ідеальні умови для вимагання і шантажу громадян (клієнтів); незавершеністю законів, що харктеризується двозначністю, пробілами, численними відсильними нормами, в результаті законодавчої невизначеності регулювання перекладається на підзаконні акти органів виконавчої влади, підготовка яких практично непідконтрольна. Так, виникають умови для появи нечітких, «закритих», недоступних інструкцій, що створюють додаткові умови для корупції; відсутність законодавчо встановлених процедур підготовки і прийняття нормативних і інших регулюючих та розпорядницьких актів (законів, президентських указів, постанов уряду і т. п.), істотно полегшують можливості для корупції. Усе це збільшується загальною зневагою до процедурної строгості [30, с. 106]. Слабкість громадянського суспільства, відчуження суспільства від влади. Демократична держава спроможна вирішувати свої проблеми тільки в кооперації з інститутами громадянського суспільства. Погіршення соціально-економічного положення громадян, яке завжди супроводжує початкову стадію модернізації, викликане цим розчарування, що приходить на зміну колишнім надіям, – усе це сприяє відчуженню суспільства від влади, ізоляції останньої. Тим часом ні низова, ні верхівкова корупція не можуть бути подолані без зусиль громадських організацій. Невкорінення демократичних політичних традицій. Проникненню корупції в політику сприяють несформованість політичної культури, що відбивається, зокрема, на процесі виборів, коли електорат віддає свої голоси за подачки, піддавшись демагогії; нерозвиненість партійної системи, коли партії не в змозі брати на себе відповідальність за підготовку і просування своїх кадрів; недосконалість виборного законодавства, надмірно захищаючого депутатський статус, що не забезпечує реальної залежності виборних осіб від виборців, провокує порушення при фінансуванні виборчих кампаній. Тим самим наступна корумпованість представницьких органів влади закладається ще на етапі виборів. Реальна політична конкуренція служить противагою й обмеженням для корупції в політичній сфері, з одного боку, і для політичного екстремізму – з іншого – в результаті знижуються шанси політичної нестабільності. Так, наприклад, тільки поява такої конкуренції дозволила поступово знизити корумпованість виборів в Англії в середині XIX ст. [33, с. 104] Фіктивне політичне життя, відсутність можливостей для політичної опозиції суттєво впливати на ситуацію, підштовхують політиків розмінювати політичний капітал на економічний. При цьому, з урахуванням інших умов, здійснюється перехід від напівлегітимного лобізму до відвертої корупції. Збереження широкої сфери державних послуг, охоплених принципом дозволу та ліцензування, що створює широке поле для корупційних діянь, адже в такому випадку підприємець виступає у якості того хто «просить» певний дозвільний документ і при поганій регламентації дій службовця – це створює широке поле для маніпуляцій. Бачимо, що конструюванню феномену корупції в Україні сприяв цілий ряд факторів, саме тому боротьбу з нею не можна сприймати як коротко часову акцію, вона має нести системний характер і враховувати не тільки боротьбу з наслідками, а й усунення посилань до появи корупційних явищ. Виходячи із специфіки корупції в Україні, антикорупційна політика має будуватися на: удосконалюванні податкового законодавства, щоб зменшити «тіньову» зону економіки; максимальній комп’ютеризації сфери державних послуг задля виключення суб’єктивності у відносинах «громадянин – службовец»; підтримка інститутів громадянського суспільства: залучення громадських організацій до повноцінного співробітництва при рішенні проблеми подібного масштабу, активна пропаганда в ЗМІ, в освітніх закладах; забезпечення всіх державних службовців зарплатнею, яка була мотивацією зберегти посаду, не ризикуючи грошима; Перераховані вище міри загального характеру торкаються багатьох сфер державного життя й активності громадянського суспільства. Оскільки корупція – багатоскладовий феномен, саме тому і боротьбу з ним запроваджувати у всіх сферах суспільного життя. Без сумніву, перша середа, де більшість сучасного населення України стикається з корупціє є університетська, саме під час отримання вищої освіти індивід приймає самостійне рішення: чи згідний він платити за певні привілеї під час навчання, бо саме в університеті найчастіше вперше стикаються з випадками вимагання хабара. Саме тому об’єктом авторського дослідження була обрана студентська молодь Дніпропетровська, адже від того, який досвід вона отримає під час навчання, залежить її подальше ставлення і відношення до корупції. Основною метою дослідження було виявлення ставлення респондентів до корупції і соціальних установок стосовно неї, а також визначення досвіду хабарництва під час отримання освіти. Об'єктом дослідження виступає студентська молодь м. Дніпропетровська, а предметом дослідження – відношення респондентів до корупції і її поширення в сучасному українському суспільстві. Як метод дослідження був обраний метод анкетно-роздавального опитування. Вибірка – гніздова, випадкова: у якості «гнізд» виступили: а) студенти класичного ВНЗ (Дніпропетровський Національний Університет ім. Олеся Гончара технічний, гуманітарний та природничий напрямок, II та IV курс). б) студенти профільних ВНЗ (Національна Металургійна Академія України та Національний Гірничий Університет, II та IV курс) в) студенти приватного ВНЗ (Дніпропетровський Університет Економіки та Права, II курс). Всього опитано 293 студента, серед яких жінок 54,9%, чоловіків – 45,1%. Студентів II курсу – 58,7%; IV курсу – 33,1%. Серед них стипендію отримують 48,8% опитаних; не отримують – 51,2%. Серед опитаних 34,1% вчаться на контрактній основі; 65,9% на бюджетній. Розподіл по ВНЗ став такий НГУ – 41%; ДУЕП – 10,6%; ДНУ – 37,2%; НМетАУ – 11,3%. Перше питання опитування стосувалося загальної ситуації в Україні, респонденти зазначили такі проблеми найбільш значущими: 1) Бідність населення та низки зарплати (42%) 2) Безробіття (37,2%) 3) Поширення наркоманії та алкоголізму (35,5%). Однак, важливо зазначити, що найбільшою проблемою, на думку опитаних, є корупція, хабарництво чиновників та службовців – 43,3% опитаних зазначили цю проблему як найбільш значущу. Можемо зазначити, що це певним чином зумовлено актуалізацією цієї тематики з боку політиків та ЗМІ, однак те, що проблема усвідомлюється, є ознакою того, що і в реальному житті вона стала основною. Серед решти варіантів слід зазначити, що більшість проблем, які були обрані, більше ніж 20% респондентів назвали: відсутність ясних цілей та орієнтирів розвитку країни, безпорадність державної влади, забруднення навколишнього середовища та зростання цін. Найменш актуальною респонденти визначили зростання рівня злочинності (9,9%). Виходячи з цих даних, можемо дійти висновку, що на сьогодні в суспільстві є цілий комплекс проблем, що усвідомлюються студентством, однак, той факт, що корупція є найбільш гострою, може свідчити про те, що саме цю проблему більшість вважає першоджерелом, через яке більшість інших проблем й з’являється. Що підтверджує друге питання, в якому більше 94% респондентів визнали корупцію поширеним явищем сучасних українських реалій. В питанні щодо факторів, які впливають на поширення корупції, домінуючого фактору респондентами обрано не було, що підтверджує комплексність та багатогранність цієї проблеми (мал. 1). корупція феномен суспільство молодь Мал. 1. Фактори поширення корупції Однак, найбільш впливовими факторами було обрано не ефективний контроль держави за діяльністю державних службовців – 18% та звичка населення діяти в обхід закону – 14%. Другий фактор є найбільш цікавим, адже така думка свідчить про визнання вкоріненості корупційних явищ в ментальності українського населення, що підкреслює безпорадність закону в боротьбі з цим явищем. Майже однакові показники в таких факторів як недосконалість законодавства (13%), низький рівень життя більшості населення (12%) та впевненість в безкарності (12%), що в черговий раз підкреслює комплексність проблеми цього явища і те, що розв’язувати її потрібно також системно. Визначивши поширеність корупції, важливо також відмітити відношення до цього явища в респондентів, адже як і решта суспільних явищ, воно не є зовнішнім та привнесеним в Україну і тому, його така поширеність означає, що певна частина населення підтримує ці практики та поширює їх. Саме тому наступним блоком було визначення відношення респондентів до оціночних суджень щодо корупції. Так наприклад те, що корупція – протизаконне явище, сумніву в респондентів майже не було – 89,4% респондентів підтримують це. Однак, поняття «хабар» сприймається не так однозначно, адже 27,3% респондентів не погодилися з тим, що це – стимулювання чиновника до порушення або перевищення своїх повноважень заради вигоди хабародавця. І 62,1% респондентів не згодні з тим, що хабарництво призводить до збіднення населення. Отримані дані свідчать про поверхневе сприйняття явища корупції студентською молоддю, адже при визнанні явища поза законом, більшість не розуміє глобальних наслідків цього явища, сприймаючи його поверхнево. Хабар розглядається респондентами як легкий засіб збагачення, або як ефективний засіб вирішення проблем (з цим погодилися 47,4% респондентів), що свідчить про нерозуміння глобальних наслідків хабарництва для всього суспільства в цілому, а не для окремого індивіда. Однак, важливо, що абсолютна більшість респондентів погоджується з тим, що ефективність боротьби з хабарництвом залежить від дій кожного (76,5%), однак, наразі респонденти не готові боротися з цим явищем, адже значна частина впевнена, що хабар допомагає вирішувати проблеми, що виникають через недосконалість законодавства (55,3%). Одним з важливих факторів широкого поширення корупції в Україні слід вважати те, що вона осуджується тільки на поверхневому рівні сприйняття, а у повсякденній уяві сприймається як норма частиною населення, так, наприклад, 31,4% респондентів згодні з твердженням, що не беруть хабарі тільки ті, кому їх не пропонують, при такій оцінці можна вважати, що у своїх подальших практиках респонденти будуть поширювати ці норми і на свою діяльність. З цим твердження не погоджується 65% опитаних, що свідчить про неоднозначну специфіку сприйняття цього явища і віру в принципових чиновників або державних службовців, які в жодному разі не беруть хабарі, що свідчить про відношення до хабара як до індивідуального вибору окремої людини, а не до зовнішніх обставин, що зумовлюють таку поведінку. 25,9% респондентів вважають хабар справедливою платаю за певні послуги, 70,6% – з цим твердженням не погодились; важливо відмітити ключове слово «справедлива» плата, адже це визначення демонструє двусторонність цього поняття, адже зиск від хабара отримують обидва учасника угоди, і поняття співвідношення ризику і вигоди є ключовим в цьому явищі для його подолання. Також слід відзначити, що корупція має велику різноманітність форм, і від однозначного трактування цього поняття також залежить успішність боротьби з ним, наразі можемо переконатися, що єдиних універсальних форм корупції, які б сприймалися всіма, немає: найбільша кількість респондентів включило в поняття «корупція» терміни «здирство» 47,1% респондентів та «хабарництво» (46,8%). Також під визначення корупції попав загальноохоплюючий термін «зловживання владою», який віднесли до корупції 42,3% опитаних. «Відкат» та розтрату бюджетних коштів до корупції віднесло більше 30% респондентів. Кумівство та обман визнали корупцією менше 19% опитаних. 17,1% визнали все вищезазначене корупцією. Правильне визначення поняття так само впливає на відношення до поняття, адже, якщо більшість визнає, що корупція – це протизаконне явище, але розтрату бюджетних коштів не відносить до нього, то це може спричинити викривлення норм закону у свідомості звичайних громадян. При оцінці небезпеки кожного виду корупції для суспільства респонденти визначали, що найбільш небезпечним є розтрата бюджетних коштів (середнє арифметичне становить 4 з 5 можливих балів). За ним йде зловживання владою (3,8) і здирство (3,9). Обман та хабарництво було віднесено до явищ середньої небезпеки (3,4 та 3,5), найменш небезпечним були визнані кумівство та «відкат». Отримані дані свідчать про те, що найбільш небезпечними респонденти вважають види корупції, що приносять зиск тільки тому, хто порушує закон, адже від цього програє все суспільство в цілому, а індивідуальну винагороду отримає тільки одна людина, або система. Більш лояльно опитані відносяться до видів корупції, що несуть зиск двом акторам взаємодії. Найліпше сприймається респондентами явища кумівства (3) та «відкатів» (2,9), це може бути пов’язано з тим, що це стало звичним елементом суспільної взаємодії, і частина людей вважаює це нормою існування. «Кумівство» взагалі в сучасній Україні стало одним з основних елементів соціальної мобільності, без якого кар’єрне зростання, або пристойне місце роботи більшість населення знайти не може (мал. 2). Мал. 2. Рівень шкоди явища корупції для суспільства Також респонденти схильні виправдовувати корупцію: завжди готові виправдати корупцію 5,5% населення, іноді готові виправдати 48,1% респондентів і тільки 33,1% вважають, що корупція не може бути виправдана ніколи. Такі дані можемо інтерпретувати як схильність пояснювати корупцію зовнішніми обставинами, а не свідомим вибором людини, що відображає конфлікт у сприйнятті цього явища як дії, що детермінується як індивідуальним вибором людини, так і зовнішніми обставинами, що дає підставу маніпулювати у свідомості відношенням до цього явища в залежності від обставин, і фіксує відсутність сталої позиції студентської молоді до цього явища. При розгляді особистого досвіду корупційних дій важливо розглянути його в залежності від групи чинників (Таблиця 1). Таблиця 1
Так, бачимо, що відсоток тих, хто має власний досвід корупційних дій, суттєво залежить від ВНЗ, в якому навчається респондент. Так, у приватному ВНЗ ДУЕП жоден з опитаних не давав хабар під час навчання в університеті. А найбільш корумпованим виявився Гірничий Університет, де більше половини опитаних давало хабар протягом навчання; важливо зазначити, що саме в цьому ВНЗ найбільша кількість респондентів відмовилося відповідати на це питання, що також свідчить про потенційно високий рівень корупції. Після НГУ другу сходинку займає Металургійна Академія, що також має високий рівень корупції, адже майже 50% респондентів давало хабар протягом навчання. В Національному Університеті рівень корупції набагато менший, корупційний досвід в ньому має менше 20% опитаних. Цікавим було відслідкувати, від чого залежить корупційний досвід респондента. Було висунуто 2 гіпотези 1) він залежить від того, чи отримує студент стипендію, адже тоді заради її збереження він має йти на корупційні дії задля збереження високого рейтингу 2) він залежить від того, яка форма оплати за навчання в студента – контрактна чи бюджетна, адже за логікою бюджетники мають активніше «змагатися» за оцінки, щоб зберегти своє місце навчання. Задля перевірки першої гіпотези була змодельована таблиця результатів, що зафіксувала хибність цієї гіпотези (таблиця 2). Таблиця 2
Корупційний досвід майже не корелюється з тим, чи отримує певний респондент стипендію. Задля перевірки другої гіпотези була також сформована таблиця з результатами по двом показникам (таблиця 3). Таблиця 3
Друга гіпотеза також виявилася невірною, адже істотно рівень корупційного досвіду не залежить і від форми оплати навчання. Проаналізувавши ці гіпотези, можемо дійти висновку, що найчастіше особисті показники не впливають на корупційний рівень студентів. Оскільки він суттєво змінюється від специфіки ВНЗ, то можемо вважати, що це скоріше зовнішній фактор, ніж особливості певного студента, адже, коли корупційне середовище сформовано в певній мікрогрупі (викладацький колектив), то від особистого вибору певного студенту залежить менше, ніж від середовища; також, врахувавши ментальні характеристики студентства і прагнення до спрощення собі навчання, створення можливості вирішити проблеми менш трудомістким засобом сприяє поширенню корупції. Серед цілей надання хабара найбільш «популярною» є отримання заліку (50%), що можемо пояснити більшим суб’єктивізмом при оцінці знання і відсутністю такого чіткого критерію як фінальна письмова робота. З боку студентства це пояснюється тим, що залікові предмети сприймаються як другорядні, бо у «важкий» передсесійний період витрачати час на заліки стає все важче. 30% респондентів платили за отримання екзамену. Цікавим є те, що корупція сягає навіть глибинних процесів діяльності ВНЗ, що позначається тим, що 3,3% респондентів платили за перехід з бюджетної форми навчання на контрактну, а 8,8% за отримання певної довідки. Цікавим також є розподілення відповідей щодо того, хто став ініціатором хабара, адже в 29,5% випадків це рішення було прийнято індивідуально, адже так «надійніше». У 22,6% випадків на хабар натякнув той, кому він призначався. У 14% випадків респонденту про це повідомили знайомі. У підсумку проблема, заради якої надавався хабар, вирішувалася, завдяки зусиллям хабарника у 66,8% випадків, у 20% випадків вона вирішувалася сама, без сторонньої допомоги, а у 3,8% взагалі не вирішувалася. У 55,4% випадків респонденти прибігали для послуг корупціонера, щоб зберегти час та сили, у 20,7% випадків, щоб покращити результат (наприклад, підвищити оцінку) і у 20,7% – бо вирішити проблему інакше було неможливо, адже рішення залежало від конкретної людини і в 2,7% випадків задля отримання послуг, які взагалі не надаються легально, тобто по суті тільки у 20% випадків ми стикаємося з випадками вимагання, в решті ж випадків причиною надання хабара були або лінощі студентів, або бажання зберегти час. У випадках, коли респонденти не стали давати хабар, найчастіше (50,5%) це було пов’язано з тим, що у хабарі не було потреби, лише 16% респондентів не дають хабарі принципово і ще для 5,1% – це занадто дорого, а 11,6%, проста не вміють цього робити, що знову підтверджує тезу про те, що у більшості випадків рівень поширення корупції, принаймні у ВНЗ, залежить від тих умов, що створені для її запобігання, адже людей, що принципово будуть вчити всі предмети задля того, що б не платити, не так багато – до цього їх можуть стимулювати або фінансова скрута, або принципи, які у сучасному суспільстві по відношенню до корупції зустрічаються все рідше, тим паче, що навіть студенти, що принципово не платять хабарів, не застраховані від випадків вимагання, яких майже 20% від усіх випадків корупційних дій. Питання про посади, які студенти вважають найбільш корумпованими було пов’язане у таблиці з тим, який досвід навчання студенти мають, для того, що б дослідити чи змінюється уявлення про структуру корупції у ВНЗ протягом навчання. (таблиця 4). Таблиця 4
Протягом навчання думка щодо корумпованості ректорату майже не змінюється і залишається на рівні 20%, що можемо пояснити тим, що у більшості випадків студенти протягом 5 років навчання майже не мають особистих контактів з ректором, тому найчастіше цей показник характеризує усталений міф, а не відображає реальний досвід. Впевненість щодо корумпованості деканату та кафедри змінюється протягом навчання в середньому на 6–7%, що може сигналізувати, що з набранням досвідченості в навчанні студент отримує й більший досвід спілкування з управлінськими структурами університету, тому думка щодо їх корумпованості змінюється. Рівень корумпованості окремих викладачів залишається стабільно високим, незалежно від року навчання, і перевищує 50%, що свідчить про те, що у більшості випадків студенти сприймають корупцію як поодиноке явище, або забаганку певного викладача, а не як розгалужену мережу; так само цьому сприяє те, що викладач – це та особа, з яким безпосередньо контактує студент. Невеликий рівень корумпованості, за думкою респондентів, мають асистенти, наукові дослідники та Вища Атестаційна Комісія до 10%, яке зменшується протягом навчання. А ось відношення до Міністерства освіти та науки України погане, а рівень впевненості в корумпованості зростає з підвищенням курсу навчання з 18,6% на II курсі до 24,7% на IV курсі, однак можемо визнати, що у більшості випадків це пов’язано більше з політизацією цієї організації, ніж з реальним відображенням ситуації. Показник, що суттєво зростає на 14% з підвищенням курсу – це впевненість, що всі структурні елементи вищої освіти корумповані. Але, оскільки це достатньо оціночна характеристика, то її важко інтерпретувати як достовірне відображення ситуації чи то є просто втома від системи освіти. Серед заходів для подолання корупції найбільш популярною ідеєю стало створення комітетів, які б займалися боротьбою з корупцією – цей варіант обрало 39,2% респондентів. Ці цифри можуть свідчити про те, що певна частина респондентів просто не знає, куди звертатися у випадках вимагання з них хабара, адже в нашій країні вже існують і окремі комітети, і «гарячі лінії» при прокуратурі і скриньки ректору, які по суті і виконують ці функції, але проблема полягає в тому, що інформацію про ці засоби протидії корупції мають не багато студентів. Також певна частина проблем пов’язана з юридичними аспектами боротьби з корупцією, адже 28,3% респондентів зазначили, що для ефективної боротьби з корупцією, слід реформувати чинне законодавство, 16% зазначили, що варто дотримуватися існуючих законів, а 12,3% вважають, що треба надати чітке визначення поняттю «корупція». Серед інших засобів були запропоновані відмовлення від усної форми складання екзаменів (8,5%), складання екзаменів анонімно (17,1%) та використання завдань у тестовій формі (15%). Отже, бачимо, що по суті запропоновані засоби подолання корупції в освіті можна поділити на організаційні, тобто ті, що пов’язані з процесом навчання, та юридичні, ті, що пов’язані з законодавчим забезпеченням та контролем за корупцією. В такому випадку, якщо у юридичному аспекті керівництво ВНЗ майже нічого не може зробити для протидії корупції, то в організаційному ж – це по суті залежить лише від керівництва. У питанні про спроби протидії корупції, майже третина (33,1%) відмітили, що робили це, характерно, що чоловіки в цьому плані готові активніше захищати власні права у порівнянні з жінками (44,4% проти 25,8%) (таблиця 5). Таблиця 5
Цікавими є наслідки до яких призводив досвід боротьби з корупцією, у 32,2% випадків респондентам довелось заплатити так само як і просили. В 12,6% випадків, вдалось знизити ціну послуги, а у 1,7% випадків довелось заплатити ще більше. Але найбільш важливою інформацією є та, що більше ніж у половині випадків студенти досягали безкоштовності послуги у 28,7% випадків це відбулось без ускладнень, а у 24,5% за скандалами та скаргами. Що свідчить про те, що по суті соціально роль хабарника набагато «слабкіша», ніж того, чиї дії відповідають закону, саме тому за бажанням можна досягти безкоштовної або справедливої оплати послуги, якщо знаєш свої права та законні підстави на це. У блоці власного сприйняття отримання хабара респонденти визначали оптимальну заробітну плату для того, що б особисто в них не було спокуси брати хабар, середнім значенням виявилась платня більше 11 тисяч гривень з квадратичним відхиленням у 29 тисяч гривень, що свідчить про великі запроси респондентів і переконаність, що за будь якою винагородою за працю, спокуса отримати хабар все одно залишається, що підтверджується відповідями, коли респонденти вважали справедливою платою більше 200 тисяч гривень і 24,2% не відповівши на це питання. Однак найбільш популярним значенням по платні виявилась сума в 5 тисяч гривень, тому її можемо умовно вважати, як оптимальну для більшості респондентів. Ментальну схильність до отримання хабара проявило 17,7% респондентів, що зазначили готовність взяти хабар за умовах анонімності при роботі на державні службі, а майже 40% не визначили свою поведінку в даній ситуації, що свідчить про не сформованість цілісного уявлення про корупцію і особистого відношення до неї. Отже проаналізувавши дослідження студентської молоді з приводу корупції можемо дійти висновку, що університет є одним головніших джерел знань про корупцію для студентів. Саме тут більшість молоді особисто стикається з проявами корупції і обирає свою стратегію поведінки у потенційно корупційних відношеннях. Як доводять дані отримані від респондентів, у ситуації вимагання себе виправдовує поведінка відстоювання власних прав, адже більше ніж у половині випадків можна досягти безкоштовності послуги, або хоча б зниження її вартості, адже потенційно хабарник у програшному положенні, адже він не захищений законом. Однак не дивлячись на це поведінка орієнтована на сплату хабарів не виправдовує себе з точки зору того, що вона не завжди призводить до потрібної мети, адже за даними дослідження тільки у 60% випадків проблема вирішується завдяки хабарнику у решті випадків вона або не вирішується зовсім, або вирішується сама. Тому замість економії часу та сил хабарництво може призвести до зайвих не виправданих витрати і нових проблем. Варто також підкреслити, що достатньо часто респонденти самостійно ініціюють давання хабара, іноді навіть не маючи на це підстав, почувши про обов’язковість його від друзів, або вирішивши, що так надійніше, що призводить до втрати власних грошей, адже, якщо хабарник нічого не говорить про хабар і не обіцяє, то й гарантії виконання угоди немає ніякої, тим паче, що і при усній домовленості їх все одно немає. Однак з цієї точки зору важливо розглянути роль ВНЗ у питанні поширення хабарництва серед працівників, як показали дослідження у більшості випадків студенти при відсутності можливості не намагаються вирішити проблеми грошима, адже не мають досвіду, грошей, або просто ментально не сприймають хабар, як засіб отримання знань, але в цьому випадку працює зворотній економічний закон, коли пропозиція породжує попит, адже у випадку постійної перевантаженості навчальним процесом і при наявності можливості вирішити хоча б частину проблем зберігши час і сили принаймні частина студентів цим шансом скористається, що поставить у програшне положення тих студентів, що чесно вчать і складають екзамени без грошей, бо в подальшому службовець, що «звикне» до хабара як постійного джерела заробітку може почати вимагати його. Саме тому важливо, що б керівництво ВНЗ приймало залежні від нього мірі по протидії та запобіганні корупції, одним з найважливіших етапів є інформаційне поширення засобів боротьби з корупцією, адже саме студент, як потенційна жертва може стати активним актором у боротьби з цим явищем. Загалом корупція як загальне явище охоплює всі сфери сучасного суспільства включаючи і вищу школу і саме тому, один з найголовніших кроків в боротьбі з нею є боротьба на рівні освіти, адже, якщо в індивіда сформується відторгнення і практики боротьби з нею під час навчання, то він буде екстраполювати їх і на подальше житті. Висновки Реалізуючи поставлені в дипломній роботі завдання, ми дійшли наступних висновків. Корупція є складним соціальним явищем, яке потребує об'єктивного дослідження, серед інших суспільних наук, що вивчають корупцію соціологія відрізняється тим, що розглядає це явище в комплексі: на макрорівні – з точки зору індивіда і його власного вибору моделі суспільної взаємодії; з точки зору інституційного рівня досліджується процес формування корупції в суспільстві модель взаємодії акторів між собою в процесі корупції і процеси трансформації та мімікрії корупції у сучасному суспільстві; на макрорівні вивчаються історичні передумови формування корупції та їх вплив на сучасні детермінанти корупційної поведінки. Тільки вивчаючи це явище на всіх рівнях можна розробити системну програму протидії корупції, адже слід враховувати, що боротьба з корупцією має носити послідовний та системний характер і є однією з функцій держави та громадянського суспільства. Історія формування відношення до корупції в Україні має тривалий процес і з одного боку пов’язана з заохоченням чиновництва до корупції у Російській Імперії, а з іншого з розвитком самостійної державності у вигляді козацтва, що у перших формах народовладдя вже розуміло небезпеку непотизму, корупції та розкрадання бюджетних коштів, що було закріплено в першій конституції Пилипа Орлика. Радянський період розвитку корупції тісно пов'язаний з поняттями блату, дефіциту і найчастіше зводився до заохочення кумівства та становлення неформальної економіки, однак найбільш важливим був вплив ментального сприйняття корупції, як необхідного поняття, що отримує громадський осуд. Без сумніву радянські реалії в плинули на подальше сприйняття корупції в незалежній Україні, адже більшість ментальних характеристик була скопійована і перенесена в сучасні реалії з радянських часів. Серед сучасного чиновництва більшість це вихідці з партійно-номенклатурної школи СРСР, що перенесли більшість усталених практик, пристосувавши їх до сучасних реалій. Так само частина ціннісних, щодо відношення до влади норм досі транслюється певною частиною суспільства, збереглись та широко поширені такі цінності як патерналізм та боязливе відношення до владних структур, що викривлює взаємодію. Корупція – складний соціальний феномен, породжений суспільством і суспільними відносинами. Корупцію можна розглядати як соціальний конструкт. Процес соціального конструювання корупції включає: наявність безлічі фактів хабарництва держслужбовців і посадових осіб; усвідомлення цих фактів як соціальної проблеми; криміналізацію деяких форм корупційної діяльності; реакцію політиків, правоохоронних органів, юристів, засобів масової інформації, населення на корупцію. Ключовим у конструюванні корупційних відносин є те, що воно відбувається протягом майже всього життя, починаючи з дитинства, при отриманні неконтрольованої інформації з засобів масової інформації, при переході до вищої школи індивід особисто стикається з проявами хабарництва і у більшості випадків отримує власний досвід співпраці з корупціонерами, конструюючи свою власну поведінку та відношення до цього явища, що в подальшому буде екстраполюватись на самостійне життя. Саме тому було важливим дослідити студентську молодь, як соціальну групу яка формує своє відношення до хабарництва на власному досвіді. В ході дослідження було виявлено, що проблема корупції сприймається як актуальна в сучасному суспільстві і на формальному рівні сприйняття засуджується респондентами, однак при дослідженні глибинного відношення до цього явища опитані схильні виправдовувати це явище зовнішніми обставинами, що за рідким вийнятком не залежать від свідомого вибору людини. Також респонденти продемонстрували відсутність систематичного бачення явища корупції та розуміння його наслідків для всього суспільства в цілому. Поширеним є відношення до корупції, як до засобу збагачення, аналогічно бізнесу, саме тому найбільше засудження і визнання небезпеки отримали види корупції, що призводять до індивідуального збагачення, як то розкрадання бюджетних коштів та вимагання хабара, до видів корупції, що приносять користь декільком взаємодіючим, як то хабар, кумівство, ставлення менш радикальне, адже у масовій свідомості ці засоби вже закріпились, як необхідні елементи соціальної мобільності. За своїми наслідками корупція всеохоплююча, адже вона впливає на всі сфери життя суспільства: економіку, соціальну сферу, політику. Негативні наслідки, породжувані цим явищем, не тільки перешкоджають прогресивному, поступальному розвитку суспільства, але і являють серйозну загрозу інтересам національної безпеки країни. Причинами поширення корупції більшість експертів називають причини, що лежать в економіці, насамперед, монополізм у всіх видах; еволюція ринку, що на очах змінюється. До числа антикорупційних мір можна віднести максимальне скорочення обсягу управлінських рішень, що залежать від розсуду держслужбовця, обмеження його компетенції формалізованими функціями; обмеження влади бюрократії; різке скорочення прав державних службовців по «регулюванню» економіки, освіти, науки.; формування громадянського суспільства; скорочення управлінського апарата, особливо з рівнобіжними функціями; підвищення вимогливості до державних службовців; забезпечення реальної відповідальності державних службовців за правопорушення і злочини по службі; забезпечення незалежності суду (суддів); максимальна прозорість діяльності влади для громадськості, населення, ЗМІ; наявність реальної, а не декларативної політичної волі по здійсненню цих і інших мір. У якості висновку важливо зазначити, що не дивлячись на всеохопність корупції в Україні, вона лише виконує адаптивну функцію при трансформації суспільного життя до нових ринкових реалій і зовсім не є вродженою вадою українського суспільства, саме тому при проведенні системних реформ і змін суспільного буття є можливість подолати це явище, адже цим шляхом пройшло безліч країн всіх континентів і період домінування економічних відносин над суспільними був притаманний, як європейським країнам з давньою історією демократії (Італія), так відносно новим країнам, що не мали готових стратегій опанування корупції (США), також він поширювався і на азійські країни (Сінгапур, Південна Корея), однак при системній роботі та зміні суспільних реалій вирішення цієї проблеми можливо, адже не існує жодної країни світу приреченої на корупцію. Список літератури 1. Закон України «Про боротьбу з корупцією» // [електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=356% 2F95-%E2% F0 2. Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» // [електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=1506–17 3. Global Corruption Report 2009. Corruption and the Private Sector. // [електронний ресурс] Режим доступу: http://www.transparency.org/publications/publications/global_corruption_report/gcr2009 4. The Global Competitiveness Report 2008–2009. // [електронний ресурс] Режим доступу: http://www.weforum.org/en/initiatives/gcp/Global % 20Competitiveness % 20Report/index.htm 5. Алексеев М. Имя им – легион… // Экономика и жизнь. – 2001. – №37. – С. 11 – 14. 6. Афанасьев В., Гилинский Я. Девиантное поведение и социальный контроль в условиях кризиса российского общества. – СПб.: ФИС РАН, 1995. – 143 с. 7. Бантышев А. Должностные преступления (вопросы квалификации). – К., 1997. – 190 с. 8. Берлин П. Русское взяточничество как социально-историческое явление // Современный мир. – 2000. – №8. – С. 21 – 24. 9. Бова А. Transparency International: індекс сприйняття корупції // Політичний менеджмент. – 2004. – №1 (4). – С. 129 – 143. 10. Бова А.А. Социальный капитал трансформирующегося общества: опыт социологического исследования. // Украина: гражданское общество в контексте европейской интеграции. / Отв. ред.: Л.Н. Синельникова, Л.Ф. Компанцева, Г.А. Петровская. – Луганск: Знание, 2004. – 160 с. 11. Большой толковый социологический словарь (Collins). Том 1 (А – О): Пер. с англ. – М.: Вече, АСТ, 1999. – 544 с. 12. Быстрова А.С., Сильвестрос М.В. Феномен коррупции: некоторые исследовательские подходы // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2000. – Т. 111. – №1. – С. 91 – 112. 13. Бюлетень «Твій вибір – 2007». Вип. 9. Питання формування антикорупційної політики. – К.: УНІПД, 2007. – 20 с. 14. Вальчук А. Корупція як соціальне явище // [електронний ресурс] Режим доступу: http://ppf.net.ua/index.php? page=article&id=24 15. Верстюк С. Корупція: визначення, причини появи, вплив на економіку // Економіка України. – 2001. – №3. – С. 66 – 74. 16. Водолеев Г.С. Коррупция: Хроника борьбы. – СПб., 1995. – 181 с. 17. Волженкин Б.В. Коррупция. – СПб.: Юридич. ин-тут Ген. прокуратуры, 1998. – 259 с. 18. Волков А., Привалов А. «Ворующие по закону» // «Эксперт». – №7, 21 февраля 2000 г. – С. 7–8. 19. Гиблов М. Взятка – норма нашей жизни // Аргументы и факты в Украине. – 2004. – №48. – С. 5. 20. Гилинский Я. Коррупция: теория и российская реальность // Социол. исслед. – 2002. – №6. – С. 19 – 24. 21. Голосенко И.А. Феномен «русской взятки»: Очерк истории отечественной социологии чиновничества // Журнал социологии и социальной антропологии. – 1999. – Т.11. – №3. – С. 74 – 92. 22. Дудоров О. Корупція. Варіації на теми хабарництва // Віче. – 1994. – №3. – С. 27 – 34. 23. Ерохин В. Коррупция в России и возможные меры противодействия // Новое поколение. – М. – 2000. – №2. – Т.5. – С. 19 – 28. 24. Жданов І. Корупція в Україні: спроба аналізу // // [електронний ресурс] Режим доступу: http://korupzia.org.ua/papers/s1_ukr.htm 25. Индекс Transparency International: Украина – №146 // [електронний ресурс] Режим доступу: http://www.ukrrudprom.ua/news/Indeks_Transparency_International_Ukraina__146.html 26. Индекс восприятия коррупции. Transparency International Secretariat // [електронний ресурс] Режим доступу: // http://www.transparency.org 27. Кабанов П.А. Коррупция и взяточничество в России: исторические, криминологические и уголовно-правовые аспекты. – М., 1995. – 416 с. 28. Камлик М., Невмержицький Є. Корупція в Україні. – К., 1998. – 310 с. 29. Катасонов В.Ю., Катасонов Б.Ю. Бегство капитала из России: монография – М.: Анкил, 2002. – 199 с. 30. Кирпичников А.И. Взятка и коррупция в России. – СПб.: Альфа, 1997. – 293 с. 31. Клямкин И., Тимофеев Л. Теневой образ жизни: Социологический автопортрет постсоветского общества. – М.: РГГУ, 2000. – 412 с. 32. Коррупция и борьба с ней. – М.: Российская криминологическая ассоциация, 2000. – 318 с. 33. Коррупция: исторические корни и современное состояние / ред. М.Б. Горный. – СПб.: Норма, 2002. – 327 с. |