ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Кафедра спортивної медицини і фізичної реабілітації

ЖАДАН ВІОЛЕТТА ІГОРІВНА

КОМПЛЕКСНА ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ХВОРИХ

НА ВИРАЗКОВУ ХВОРОБУ ШЛУНКУ ТА ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ

КИШКИ НА ПОЛІКЛІНІЧНОМУ ЕТАПІ

Кваліфікаційна робота

Напрям підготовки: 6010203 «Здоров’я людини»

Спеціалізація: Фізична реабілітація

Кваліфікація: бакалавр з фізичної реабілітації

Науковий керівник

Дугіна Ліана В’ячеславівна

викладач кафедри спортивної

медицини та фізичної реабілітації

Харків 2010р.

ВСТУП

Актуальність роботи. Захворювання органів травлення займають значне місце в патології внутрішніх органів і мають тенденцію до зростання. Вони часто виникають у людей найбільш працездатного віку, викликають тривалу тимчасову непрацездатність, нерідко призводять до інвалідності.

У загальній структурі захворювань органів травлення провідне місце займає патологія шлунку та дванадцятипалої кишки. Приблизно у 60-70% дорослих людей формування виразкової хвороби починається в дитячому та підлітковому віці, але особливо часто вони спостерігаються у молодому віці (20-30 років) і переважно у чоловіків. Протягом всього цього життя виразковою хворобою страждає до 20% дорослого населення. В Україні зареєстроване близько 5 млн. чоловік, хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки. Виразки дванадцятипалої кишки зустрічаються у 4 рази частіше, ніж виразки шлунку. Виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки вражає людей у найбільш працездатному віці – від 20 до 50 років і є не тільки медичною, але й соціальною проблемою.

У зв'язку з рецидивуючим характером захворювання в системі лікувально-профілактичних заходів велике значення має профілактика рецидивів. Важливими факторами профілактики виразкової хвороби є не тільки дотримання гігієнічних норм праці, побуту та харчування, утримання від паління та вживання алкоголю, але й застосування різних засобів лікувальної фізичної культури.

Літературні дані свідчать про те, що в останні роки велика увага приділяється етапному лікуванню та реабілітації хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки, при цьому істотне значення надається лікувальній фізичній культурі, що є важливою складовою частиною реабілітаційних заходів на всіх етапах лікування.

Захворювання органів травлення лікують комплексно – медикаментозними препаратами, дієтотерапією, вживанням мінеральних вод, психотерапією, застосовують фізичну реабілітацію.

В останні роки значно зріс інтерес до використання засобів фізичної реабілітації хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки. Це метод активної, функціональної та патогенетичної терапії, що забезпечує більш швидке повноцінне відновлення здоров'я та попередження ускладнень. Під час занять фізичними вправами, безумовно- і умовно-рефлекторним шляхом активізуються фізіологічні функції, поліпшується кореляція фізіологічних механізмів, відбувається пристосування організму до зростаючих навантажень, забезпечується функціональна адаптація хворого.

Мета роботи – розробити комплексну програму фізичної реабілітації для хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації.

Завдання роботи:

1. Вивчити та проаналізувати спеціальну літературу з проблеми застосування засобів фізичної реабілітації при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки .

2. Розкрити етіопатогенез та клінічну характеристику виразкової хвороби.

3. Обґрунтувати лікувальну дію ЛФК, лікувального масажу та фізіотерапії при даній патології.

4. Скласти комплексну програму фізичної реабілітації для хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації.

5. Охарактеризувати методи оцінки ефективності фізичної реабілітації при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації.

Новизна роботи полягає в тому, що нами складена програма фізичної реабілітації з використанням комплексного підходу для хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації, яка включала лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж та фізіотерапію.

Практична і теоретична значимість. Представлені в роботі методики лікувальної гімнастики, лікувального масажу та фізіотерапії для хворих на виразкову хворобу шлунка та дванадцятипалої кишки можуть бути використані у лікувально-профілактичних установах, а також у навчальному процесі для підготовки фахівців з фізичної реабілітації з дисципліни «Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів».

Обсяг і структура роботи. Робота написана на 82 сторінках комп’ютерної верстки і складається зі вступу, трьох глав, висновків, практичних рекомендацій, списку використаної літератури (66). У роботі представлені комплекси лікувальної гімнастики (3 комплекси).

ГЛАВА 1 КЛІНІКО-ФІЗІОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЛІКУВАЛЬНО ДІЇ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ НА ОРГАНІЗМ ХВОРИХ НА ВИРАЗКОВУ ХВОРОБУ ШЛУНКУ ТА ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ КИШКИ

1.1Анатомо-фізіологічні особливості травної системи

Травна система – сукупність органів травлення та пов'язаних з ними травних залоз, окремих елементів кровоносної та нервової систем, що беруть участь у процесі механічної та хімічної переробки їжі, а також у засвоєнні поживних речовин і виведенні з організму продуктів обміну. Інакше кажучи, система травлення – це всі органи, які беруть участь у процесі травлення. Частина травної системи, що включає шлунок і кишечник, називається шлунково-кишковим трактом. Такі органи, як зуби, язик, слинні залози, підшлункова залоза, печінка, жовчний міхур і червоподібний відросток сліпої кишки (апендикс) є допоміжними.

Функції шлунково-кишкового тракту:

1. Рухова або моторна функція, здійснюється за рахунок мускулатури травного апарата й включає в себе процеси жування в порожнині рота, ковтання, переміщення їжі по травному тракту й виведення з організму неперетравлених залишків.

2. Секреторна функція полягає у виробленні клітинами залоз травних соків: слини, шлункового соку, соку підшлункової залози, кишкового соку, жовчі. Ці соки містять ферменти, які розщеплюють білки, жири й вуглеводи на прості хімічні сполуки. Мінеральні солі, вітаміни, вода надходять у кров у незмінному вигляді.

3. Інкреторна функція пов'язана з утворенням у травному тракті деяких гормонів, які впливають на процес травлення. До таких гормонів відносяться: гастрин, секретин, холецистокінін-панкреозимін, мотилін і багато інших гормонів, які впливають на моторну й секреторну функції шлунково-кишкового тракту.

4. Екреторная функція травного тракту виражається в тім, що травні залози виділяють у порожнину шлунково-кишкового тракту продукти обміну, наприклад: аміак, сечовину, солі важких металів, лікарські речовини, які потім виводяться з організму.

5. Всмоктувальна функція. Вмоктування – це проникнення різних речовин через стінку шлунково-кишкового тракту в кров і лімфу. Вмоктуванню піддаються в основному продукти гідролітичного розщеплення їжі – моносахара, жирні кислоти й гліцерин, амінокислоти й ін. Залежно від локалізації процесу травлення його ділять на внутрішньоклітинне й позаклітинне.

Основні функції системи травлення людини зводяться до заковтування їжі (твердої та рідкої), її механічному й хімічному подрібленні, всмоктуванню корисних продуктів травлення й виділенню непотрібного залишку [62].

Розглянемо, яким чином органи травної системи беруть участь у виконанні цих функцій.

Ротова порожнина служить для декількох цілей. Зуби подрібнюють їжу, язик перемішує її й сприймає на смак. У процесі пережовування в роті виділяється слина, що змочує їжу й починає переварювання крохмалів, що містяться в ній. Далі відбувається процес ковтання, що являє собою складний акт, який вимагає координованої дії багатьох м'язів. Їжа проштовхується в глотку, проходить у стравохід і під дією хвилеподібних скорочень м'язів стравоходу попадає в шлунок.

Шлунок являє собою мішкоподібне розширення травного тракту, де накопичується й починає переварюватися проковтнута їжа. Вона перемішується, завдяки хвилеподібним скороченням м'язів шлункової стінки й одночасно піддається дії шлункового соку, що виділяється залозами стінки. Психічні стимули й присутність їжі стимулюють виділення біля одного літра шлункового соку в добу. У середньому їжа залишається в шлунку від трьох до шести годин, а потім переміщається у дванадцятипалу кишку.

Дванадцятипала кишка виробляє кишковий сік. Крім того, у неї надходять секрети підшлункової залози (так званий панкреатичний сік) і печінки (жовч), необхідні для травлення.

На цій стадії травлення в організмі відбуваються складні гормональні реакції. Коли вміст шлунку, що має кислу реакцію, попадає в лужне середовище кишечника, спеціальні клітини в стінці кишечнику виділяють у кров гормони, що стимулюють секрецію підшлункової залози, а також викид жовчі з жовчного міхура у дванадцятипалу кишку.

Сік підшлункової залози містить кілька проферментів, при їхній активації вони перетворяться в повноцінні ферменти – трипсин і хімотрипсин (переварюють білки), амілазу (розщеплює вуглеводи) і ліпазу (розщеплює жири). У жовчному міхурі накопичується вироблювана печінкою жовч, що надходить у тонкий кишечник і сприяє травленню, емульговані жири, у такий спосіб підготовляючи їх до переварювання ліпазою.

Завдяки скороченням гладких м'язів стінок кишечнику, частково переварена раніше їжа (химус) проходить через три відділи тонкого кишечнику – дванадцятипалу кишку, тонку кишку й підвздошну кишку. Перистальтична хвиля, що проштовхує їжу, активується діями парасимпатичної нервової системи. Клітки стінки кишечнику секретують різні ферменти, які завершують розщеплення химуса.

Після того як речовини, що надійшли в організм із їжею, переварилися на невеликі розчинні частки, вони всмоктуються клітинами слизової оболонки, головним чином у тонкому кишечнику. Амінокислоти, глюкоза, вітаміни й інші речовини, проникнувши в кров, надходять у печінку, а з неї – у загальний кровообіг. Продукти переварювання жирів (гліцерин і жирні кислоти) всмоктуються й у клітинах слизової знову перетворюються в нейтральні жири. Після чого новостворені жири виходять у міжклітинний простір, звідки потрапляють у лімфу й по лімфатичних протоках – у кров. Що стосується інших речовин, то алкоголь і деякі наркотики всмоктуються в шлунку; вода – в основному в товстому кишечнику.

У місцях з'єднання шлунка з тонким кишечником і тонким кишечником з товстим знаходяться кругові м'язи – сфінктери. Коли вони розслаблені, їжа переходить із одного відділу шлунково-кишкового тракту в іншій. Минувши сфінктер між тонким і товстим кишечником, вміст кишечника послідовно проходить висхідну обідну кишку, поперечну обідну кишку, сигмовидну кишку, пряму кишку й виводиться через анальний отвір у вигляді калу, що формується й накопичується в нижньому кінці товстої кишки. Акт дефекації здійснюється погодженою дією м'язів цього відділу [17, 53, 64].

Анатомо-фізіологічні особливості шлунку та дванадцятипалої кишки. Шлунок являє собою розширену частину харчового каналу, розташовану між кінцем стравоходу й початковим відділом дванадцятипалої кишки. Шлунок умовно розділяється на кілька відділів: вхідний (кардіальний), дно, тіло (корпус) і вихідний (привратниковий).

Форма шлунку залежить від ступеня наповнення, фізіологічної діяльності й тиску на нього сусідніх внутрішніх органів, крім того, обумовлюється як вродженими особливостями, так і, частіше, перенесеними захворюваннями. Впливом цих факторів і пояснюються труднощі встановлення типової форми шлунку. Він може має форму «рога», «равлика», «піщаного годинника» або «каскаду». У шлунку розрізняють дві поверхні – передню й задню, два краї – малу й більшу кривизну.

Більшою своєю частиною шлунок розташований у лівому підребер'ї й епігастральній області ліворуч від передньої серединної лінії живота, лише привратникова частина й невелика ділянка шлунка проектуються праворуч від передньої серединної лінії. Більша кривизна шлунку розташовується по обидві сторони від серединної лінії на 2 – 3 см вище пупка. Пілорична частина шлунку проектується на ділянку передньої стінки живота, обмежена передньою серединною лінією, нижнім краєм печінки, латеральним краєм правого прямого м'яза живота й горизонтальною лінією, проведеної на 3 – 4 см вище пупка. Найбільш рухливою частиною шлунку є більша кривизна, менш рухливий – воротар, що зміщається вліво, униз і нагору на 2 – 7 см.

Основними функціями шлунку є: секреторна, рухова й інкреторна. Секреторна функція полягає в утворенні соляної кислоти, пепсину й слизу – основних компонентів шлункового соку. Соляна кислота утвориться й виділяється переважно парієтальними клітинами, пепсин – головними, шлункова слиз (мукоїди, зокрема мукопротеїди) – додатковими клітинами слизової оболонки шлунку. Рухова функція являє собою ряд послідовних скорочень м'язових волокон, що забезпечують змішування їжі зі шлунковим соком і просування її у дванадцятипалу кишку. Інкреторна функція шлунку здійснюється залозами, що локалізуються переважно в пілоричному відділі, і полягає у виробленні й інкретуванні в кров ряду речовин. Так, пепсиноген надходить не тільки в порожнину шлунку, але й безпосередньо в кров, виділяючись надалі із сечею у вигляді уропепсиногена. Інкретується також потужний шлунковий гормон – гастрин, що приймає активну участь у процесі ауторегуляції виділення соляної кислоти [5, 17, 20].

Дванадцятипала кишка утворює неповне кільце, що охоплює зверху, праворуч і знизу голівку й частково тіло підшлункової залози. Частина, що примикає до воротаря, дванадцятипалої кишки утворює розширення й за формою зображення на рентгенограмі носе назву цибулини дванадцятипалої кишки. Сфінктерний апарат кишки складається з бульбодуоденального (у верхній частині), медиодуоденального сфінктера Капанджи (біля середини низхідної частини) і сфінктера Окснера (в області нижнього вигину). Сфінктерний апарат відіграє важливу роль у створенні зниженого тиску у дванадцятипалій кишці стосовно вище- і нищележачих відділів травного тракту.

У дітей раннього віку дванадцятипала кишка розташовується на рівні XI грудного – II поперекового хребців і лише до 12 років займає таке ж положення, як у дорослих (рівень I – IV поперекових хребців). При умовному поділі передньої стінки живота на чотири квадранта дванадцятипала кишка проектується в правому верхньому квадранті або в правій половині живота на межі між епігастральною і пупочною областями. Площа її проекції звичайно обмежена двома горизонтальними лініями, проведеними через кінці VIII ребер (зверху) і через пупок (знизу), і двома вертикальними лініями, що проходять на відстані 3-4 см правіше серединної лінії й на 2 см левіше її. Рідше відзначається високе стояння duodenum (верхня границя проектується в правому підребер'ї, а права – по краю прямого м'яза живота) або низьке її положення (нижня границя наближається до лінії, що з'єднує верхньо-передні ості підвздошніх кісток, а права – трохи медіальніше зовнішнього краю прямого м'яза живота).

1.2 Загальна характеристика виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки

Виразкова хвороба шлунку й дванадцятипалої кишки – хронічне рецидивуюче захворювання, основною ознакою якого є утворення дефекту (виразки) у стінці шлунка або дванадцятипалої кишки, схильне до прогресування, із залученням у патологічний процес зі шлунком і дванадцятипалою кишкою ряду інших органів системи травлення з розвитком ускладнень, що загрожують життю хворого [10].

Поширеність виразкової хвороби серед населення досягає 7-10%. Співвідношення виразок шлунка й виразок дванадцятипалої кишки становить 1:4, причому в молодому віці відзначається переважно дуоденальна локалізація виразки, у середньому і літньому віці – зростає частота виразок шлунку. Виразкова хвороба з локалізацією у дванадцятипалій кишці значно частіше зустрічається в чоловіків.

Крім виразкової хвороби виділяють симптоматичні виразки шлунку й дванадцятипалої кишки. До них відносять стресові виразки (наприклад при інфаркті міокарда, обширних опіках, після нейрохірургічних операцій), медикаментозні виразки, обумовлені прийомом деяких лікарських препаратів (наприклад глюкокортикоїдів, салицилатів), ендокринні виразки (при синдромі Золлінгера-Еллісона, гіперпаратиріозі), виразки при деяких захворюваннях внутрішніх органів (гепатитах і цирозах печінки, ревматоїдному артриті й ін. ).

1.2.1 Етіологія та патогенез виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки

Існує кілька теорій розвитку виразкової хвороби (механічна, судинна, запальна, пептична, нервово-вегетативна, кортиковісцеральна й ін.), хоча жодна з них не розкриває повністю всіх тонких механізмів її виникнення. Загальновизнано, що виразкова хвороба розвивається внаслідок загальних і місцевих розладів нервової й гормональної регуляції трофіки слизової оболонки, порушень секреторної й рухової функції гастродуоденальної системи.

Фактори, що сприяють виникненню виразкової хвороби :

· наявність хронічного гастриту, дуоденіту, функціональних порушень шлунку та дванадцятипалої кишки гіперстенічного типу (предвиразковий стан);

· нервово-психічні перенавантаженняій фізичне перенапруження;

· спадкова схильність;

· вживання деяких лікарських препаратів (ацетилсаліцилової кислоти, бутадіона, резерпіну, кортикостероїдних гормонів);

· погрішності в харчуванні (зловживання грубою та гострою їжею, великі перерви між прийомами їжі, їжа всухомятку, погане пережовування їжі й ін.).

Фактори, що сприяють виникненню хвороби:

1. Спадкова схильність.

2. Порушення вироблення імуноглобуліну А.

3. Дефіцит інгібіторів трипсину.

4. Розлад моторики гастродуоденальної зони.

5. Група крові 0 (I).

6. Позитивний резус-фактор (Rh+) .

7. Статус несекреторів (нездатність секретувати зі слиною антигени АВН).

Виразковий дефект у слизовій оболонці розвивається при порушенні рівноваги між факторами кислотно-пептичної агресії шлункового вмісту й захисних властивостей слизової оболонки шлунку й дванадцятипалої кишки. До факторів кислотно-пептичної агресії відносять: підвищенне вироблення соляної кислоти (у результаті порушення нервової й гуморальної регуляції функції обкладочних клітин і збільшення їхньої маси), пепсиногена й пепсину, розладу моторної функції шлунку й дванадцятипалої кишки (затримка або прискорення евакуації кислого вмісту зі шлунка). Ослаблення захисних властивостей слизової оболонки може наступити внаслідок зниження вироблення й порушення якісного складу шлункового слизу, зменшення активної секреції бікарбонатів (у складі шлункового соку й панкреатичного вмісту), зниження регенераторних можливостей слизової оболонки, погіршення кровообігу. У розвитку виразкової хвороби мають значення порушення функцій ендокринної системи (кори наднирок, статевих залоз і ін.), зміни обміну катехоламінів і ін.

До розвитку виразки приводять порушення рівноваги між агресивними й захисними факторами, що впливають на слизову оболонку шлунку або дванадцятипалої кишки.

До агресивних факторів відносять соляну кислоту, що виробляється в шлунку, жовчні кислоти, що виробляються печінкою й потрапляють у дванадцятипалу кишку, закидання вмісту дванадцятипалої кишки в шлунок.

До захисних факторів відносять слиз, що виробляється клітинами слизової оболонки, нормальний кровообіг, своєчасне відновлення клітин слизувої оболонки. До переваги факторів агресії приводять: група крові (0) I, присутність хелікобактера в шлунку або дванадцятипалій кишці, прийом анальгіну, аспірину, індометацину, стреси, переживання, надлишкове споживання кави, зловживання алкоголем, гостра їжа та ін.

В останні роки різко зріс інтерес учених до нового фактора у виникненні виразкової хвороби шлунка й дванадцятипалої кишки – бактерії Helicobacter pylori (Хелікобактер пілорі – HP). Відомо, що Helicobacter pylori є збудником хронічного гастриту. Однак бактерія виявляється при виразковій хворобі майже в 90% випадків, що змушує думати про її значиму роль у патогенезі й цього захворювання. По поширеній думці, Helicobacter pylori є одним з найважливіших факторів появи виразки шлунку й дванадцятипалої кишки з локалізацією виразок як у шлунку, так і у дванадцятипалій кишці.

Роль хелікобактер пілорі полягає в тім, що вона у процесі своєї життєдіяльності виробляє аміак, що веде до збільшення вироблення соляної кислоти. Крім того, хелікобактер виробляє речовини, що ушкоджують клітини слизової оболонки шлунку й дванадцятипалої кишки, викликаючи запалення. При знищенні інфекції, ознаки запалення зникають.

Сьогодні без урахування цього фактора лікування гастриту, а також виразкової хвороби шлунку й дванадцятипалої кишки не може бути адекватним.

Спадковість у походженні виразки шлунку й дванадцятипалої кишки, також відіграє певну роль. Насамперед, успадковуються особливості будови й функціонування слизової оболонки шлунку. На сьогодні відомо, що частина людей генетично несприйнятлива до Helicobacter pylori, тобто, навіть потрапляючи в організм цих людей, бактерія не здатна до розвитку. Навпроти, інші люди сприйнятливі до неї й ця особливість передається в спадщину.

Патогенез виразки шлунку:

· потрапляючи в шлунок, Helicobacter pylori розмножується та колонізується на слизовій оболонці;

· зростає проникність епітеліального бар'єру внаслідок альтерації епітелія факторами мікробної агресії (аміак, цитотоксини, протеази, продукти зруйнованих лейкоцитів);

· Helicobacter pylori порушує склад, структуру гелю, безпосередньо ушкоджуючи епітелій слизової оболонки;

· епітеліоцити втрачають контакт із базальною мембраною й злущуются, утворюючи мікродефекти на поверхні слизової оболонки шлунку, а агресивне середовище формує утворення ерозивного й (або) виразкового дефекту;

· уреаза, що продукується Helicobacter pylori, є сильним чинником хемотаксису, залучені нею моноцити й лейкоцити виділяють цитокіни, продукуючи вільні радикали та ушкоджуючи епітелій;

· у слизовій оболонці, ураженій Helicobacter pylori, підвищується утворення лейкотриена, що викликає різкий вазоспазм, у результаті чого порушується трофіка;

· через ушкоджені ділянки слизової оболонки підсилюється зворотний потік іонів водню й утвориться виразка.

Патогенез виразки дванадцятипалої кишки:

· підвищення тонусу блукаючого нерва, як під час прийому їжі, так і поза ним, а гальмування шлункової секреції недостатньо активне;

· постійне підвищення тонусу блукаючого нерва спричиняє шлункову секрецію з високою пептичною активністю;

· під впливом закислення слизова оболонка дванадцятипалої кишки піддається метаплазії;

· з шлунка Helicobacter pylori переміщаються у дванадцятипалу кишку, колонізують метаплазований епітелій, а потім ушкоджують його також як у шлунку.

Загострення виразкової хвороби шлунку й дванадцятипалої кишки найчастіше виникають навесні й восени (втім, не виключено початок загострення в будь-яку іншу пору року), тому профілактичне лікування доводиться проводити постійно. Воно стосується не тільки прийому певних ліків, але й поводження самого потенційного хворого.

1.2.2 Класифікація та клінічна характеристика виразки шлунку та дванадцятипалої кишки

Класифікація. В Україні немає на даний час єдиної класифікації виразкової хвороби, рекомендовано в діагностичній формулі враховувати такі характеристики:

Локалізація виразкового дефекту:

Виразка шлунку:

- кардіального відділу;

- тіла шлунку, малої та великої кривини (медіогастральні);

- антрального відділу;

- пілоричного каналу.

Виразка дванадцятипалої кишки:

- бульварна виразка;

- постбульбарна виразка дванадцятипалої кишки;

- множинні виразки (шлунку або дванадцятипалої кишки);

- комбіновані виразки.

Перебіг:

- вперше виявлена виразка;

- рецидивний перебіг.

Фази перебігу:

- активна фаза (загострення);

- неактивна фаза (ремісія : клінічна, ендоскопічна).

Важкість перебігу:

- легка (не більше одного загострення за рік, наявність виразкового дефекту невеликого розміру – менше ніж 5 мм);

- середньої важкості (сезонні загострення, виражений больовий і/або диспепсичний синдром, наявність виразкового дефекту середнього розміру – 5-10 мм);

- важка (втрата сезонного характеру загострень, значно виражений больовий і/або диспепсичний синдром, наявність виразкового дефекту великого (від 10 до 30) або гігантського (більше 30 мм) розміру, наявність одного або декількох ускладнень).

Стадії локального пошкодження (ендоскопічні ознаки):

- активна (гостра) стадія – наявність фокального виразкового дефекту, перифокального запалення, супутнього антрального гастриту, бульбіту;

- стадія початкового загоювання – виразковий дефект характеризується наповзанням епітелію від країв виразки до центру;

- стадія кінцевого загоювання – редукція запального периульцерозного валу;

- стадія відторгнення фібринозного наліту та наявність грануляцій.

Якщо захворювання втрачає фазовий характер, клініко-ендоскопічні ремісії відсутні або неповні, спостерігається резистентність до комбінованої антисекреторної та антихелікобактерної терапії – перебіг виразкової хвороби можна вважати прогредієнтним (збільшення тяжкості захворювання з часом). За відсутності клінічних ознак, коли виразковий дефект знаходять при випадковому ендоскопічному або рентгенологічному обстеженні, можна говорити про латентний перебіг захворювання.

Етіологічна характеристика: Helicobacter pylori – асоційована, Helicobacter pylori – неасоційована.

Наявність ускладнень:

- кровотеча (з указанням джерела кровотечі та ступеню важкості за клінічними і ендоскопічними ознаками) ;

- перфорація виразки;

- пенетрація (з указанням органу пенетрації);

- пілоростеноз (з указанням ступеня за рентгенологічними ознаками);

- малігнізація (для виразки шлунку).

Пептична виразка завжди супроводжується гастритом, дуоденітом.

Залежно від локалізації виділяють виразки шлунку (кардіального, субкардіального й антрального відділів, тіла, пілоричного каналу; виразки розташовуються на малій або великій кривизні, передній або задній стінках шлунка) і дванадцятипалої кишки (цибулини й зовні цибулини, наприклад – виразка постбульбарного відділу дванадцятипалої кишки); вони можуть бути як одиночними, так і множинними.

Одночасне (або послідовне) ураження шлунку й дванадцятипалої кишки прийнято називати об’єднаною виразкою шлунку й дванадцятипалої кишки. Виразкові дефекти діаметром більше 2 см називаються більшими виразками, а діаметром понад 3 см – гігантськими виразками.

Клінічна картина. У клінічній картині виразкової хвороби переважають синдроми: больовий, диспепсичний та синдром кишкової диспепсії, а також астеноневротичний симптомокомплекс.

Больовий синдром:

· Біль в епігастрії – найбільш важливий і постійний симптом виразкової хвороби. Болісні відчуття з'являються в патологічно зміненій слизовій оболонці. Характеристика больового синдрому залежить від локалізації виразки. Біль майже завжди пов'язаний із прийомом їжі: чим пізніше після прийому їжі виникає біль – тим дистальніше локалізація виразки. Якщо відчуття болю виникає раніше (безпосередньо після прийому їжі) – це характерна ознака виразки шлунку, а якщо болі пізні (через 2-3 години) і голодні (ранком, натще) – це ознака наявності вирази дванадцятипалої кишки. Для виразки дванадцятипалої кишки характерний сезонний ритм болісного синдрому.

· Болі знімаються (полегшуються) прийомом холінолітиків. Причиною виникнення болю варто вважати рухові порушення шлунка й дванадцятипалої кишки. Оцінка відчуття болю, її виразність залежить від особливостей особистості й психічного настрою хворого. Виявлений при анамнезі больовий синдром підтверджується даними пальпації, при якому відзначається локальна болючість в епігастрії (позитивний симптом Менделя).

· При виразковій хворобі болі можуть іррадіювати у праве підребер'я, за грудину, в спину.

· Можлива безболісна форма виразкової хвороби.

Диспепсичний синдром характеризується такими симптомами:

· печія, іноді болісна. Печія – пов'язана із закиданням кислого вмісту зі шлунку в стравохід. Вона також може бути, у результаті спазму патологічно зміненого нижнього відрізка стравоходу, являється еквівалентом болю;

· відрижка кислим, повітрям;

· анорексія (зниження або втрата апетиту);

· дисфагія;

· блювання – рефлекторний акт. Буває звичайно вмістом шлунку, рідше з домішкою крові (свіжої або типу ''кавової гущі''), виникає переважно на висоті болю, після неї настає звичайно полегшення больового й диспептичного симптомокомплексів.

Синдром кишкової диспепсії:

· схильність до запорів.

Фізікальний статус: локальна пальпаторна й перкуторна болючість в епігастральній області, однак клінічні симптоми іноді відсутні.

Астеноневротичний симптомокомплекс:

· У хворих, що страждають виразковою хворобою, може спостерігатися пригнічення настрою з підвищеною збудливістю й занепокоєнням.

· Іноді зникає здатність зосередитися на якому-небудь занятті.

· Відзначається, як правило, поганий сон.

У хворих з виразковою хворобою дванадцятипалої кишки виявляються ознаки дистонії вегетативної нервової системи, підвищене слиновиділення – ранком волога подушка біля кута рота, удень відзначаються часті ковтальні рухи; спостерігається посилене потовиділення, різка вологість долонь; виражений червоний, рідше білий, дермографізм (''судинна гра''). Нерідко при об'єктивному дослідженні відзначається тахікардія, лабільність пульсу, зниження артеріального тиску [6, 12].

Основним симптомом виразкової хвороби є болі в підложечній області ліворуч від серединної лінії (при виразці тіла шлунку) або праворуч від неї (при виразці пілоричного каналу й цибулини дванадцятипалої кишки). Нерідко болі іррадіюють у ліву половину грудної клітки, область мечоподібного відростка грудини, ліву лопатку, грудний або поперековий відділ хребта. Болі можуть виникати через 30 – 60 хв посля їжі (ранні болі), що звичайно буває характерним для виразки тіла шлунку. При виразці пілоричного каналу й цибулини дванадцятипалої кишки болі з'являються найчастіше через 2-3 години послу прийому їжі (пізні болі), натще (голодні болі) і вночі (нічні болі). Болі зменшуються або зникають після прийому антацидів, холінолітиків і спазмолітиків, після застосування тепла, прийому їжі.

Нерідко на висоті болей виникає блювання кислим шлунковим вмістом, що приносить негайне полегшення, у зв'язку із чим хворі виразковою хворобою можуть викликати її штучно. Часто при загостренні виразкової хвороби зустрічаються й інші диспепсичні розлади (печія, нудота, відрижка, запори). Хворі часто скаржаться на загальну слабкість, погане самопочуття, підвищену дратівливість [47].

Для хворих на виразкову хворобу характерне сезонне (навесні й восени) загострення болей і диспепсичних розладів. При загостренні захворювання може відзначатися зхуднення, оскільки, незважаючи на збережений (або навіть підвищений) апетит, хворі свідомо обмежують себе в їжі, побоюючись посилення болів. Неускладнена виразкова хвороба характеризується суворою періодичністю протікання. Періоди загострення (тривалість від 3 до 8 тижнів ) змінюються періодами гарного самопочуття (ремісії) тривалістю від декількох місяців до декількох років.

Серед ускладнень виразкової хвороби (гастродуоденальна кровотеча, прорив і пенетрація виразок, рубцево-виразковий стеноз воротаря, малігнізація виразки) найбільш частим є виразкова кровотеча (шлунково-кишкова кровотеча), що зустрічається в 15-20% хворих на виразкову хворобу.

Характерними ознаками сильної кровотечі служать кривава блювота кольору кавової гущі і дьогтеподібний стілець (мелена):

· кривава блювота частіше спостерігається при локалізації виразки в шлунку, але може бути й при дуоденальній виразці;

· коричневий колір блювотних мас залежить від домішки хлоргеміну;

· дьогтеподібний стул звичайно спостерігається при виразці дванадцятипалої кишки, але він може бути й при виразці будь-якої іншої локалізації. Чорний колір калу залежить від домішки сірчистого заліза й свідчать про високу локалізацію кровотечі;

Першими симптомами сильної внутрішньої крововтрати є раптово наступаюча слабість, спрага, запаморочення, нудота, почуття недостачі повітря.

При виникненні кровотечі відзначається зникнення або зменшення болісного синдрому.

Кровотечі частіше спостерігаються при виразках шлунку. Іноді (наприклад, при рясних кровотечах або при низькій секреції соляної кислоти) у блювотних масах є домішки крові. У клінічній картині в деяких випадках (при дуоденальній локалізації виразок) на передній план виступають загальні симптоми (слабість, запаморочення, серцебиття, падіння артеріального тиску, втрата свідомості), а ознаки мелени з'являються через кілька годин. Загальний стан хворих визначається масивністю кровотечі й швидкістю її розвитку.

Перивісцеріїти – найбільш часті ускладнення виразкової хвороби. Запальні спайки із сусідніми органами є наслідком рубцювання виразки й реактивного запалення. У частини хворих наявність перидуоденіта або перигастриту не проявляється клінічними симптомами.

Прорив виразок зустрічається приблизно в 7% хворих виразковою хворобою (значно частіше в чоловіків). Факторами, що сприяють виникненню прориву виразок, можуть служити фізична перенапруга, прийом алкоголю, переїдання. У деяких хворих прорив виразок відбувається раптово, на тлі бессимптомного перебігу захворювання. Клінічна картина цього ускладнення проявляється найсильнішими різкими (кинжальними) болями в підложечній області, що нерідко супроводжуються коллаптоїдним станом (колапс). При обстеженні хворого відзначається різко виражена напруга м'язів передньої черевної стінки, різка болючість при пальпації, симптоми подразнення черевини. Надалі може тимчасово настати фаза мнимого поліпшення, що змінюється розвитком розлитого перитоніту.

Пенетрація являє собою проникнення виразок у дотичні зі шлунком і дванадцятипалою кишкою органи: підшлункову залозу, малий сальник, жовчні шляхи. Характеризується виникненням сильних болей (із втратою колишнього чіткого зв'язку із прийомом їжі), підвищенням температури тіла до субфебрильних цифр, збільшенням ШОЕ. Діагноз підтверджується при рентгенологічному й ендоскопічному дослідженні.

Стеноз воротаря виникає звичайно при рубцюванні виразки, розташованої в пілоричному каналі або початковій частині цибулини дванадцятипалої кишки (нерідко після операції ушивання прободної виразки). Виразність клінічних проявів рубцево-виразкового стенозу воротаря наростає поступово. Хворих починають турбувати тяжкість й почуття переповнення в підложечній області після їжі, приєднується відрижка «тухлим яйцем», пізніше – блювання їжею, з'їденою напередодні. При пальпації живота в підложечній області відзначається шум плескоту (симптом Василенко), стає помітною видима перистальтика шлунку. У важких випадках прогресує виснаження, розвиваються порушення водно-електролітного обміну.

Малігнізація (перехід виразки в рак). Діагноз виразки шлунку, що перероджується в рак, часто представляє значні труднощі. Підозрілими на малігнізацію виразки є наступні зміни в клінічній картині захворювання: болі втрачають свою періодичність і стають постійними, може знижуватися секреторна функція шлунку, постійно визначається прихована кров у калі, з'являється гіпохромна анемія, нейтрофільний лейкоцитоз і наростання кількості тромбоцитів, відзначається падіння маси тіла й погіршення загального стану, лікування неефективно. Найбільш надійним діагностичним методом у доказі переродження є фіброгастроскопія із прицільною біопсією.

Діагноз установлюють на підставі анамнезу, даних клінічної картини, результатів лабораторного, рентгенологічного й ендоскопічного досліджень. При рентгенологічному дослідженні можна виявити пряму ознаку виразки ("нішу" на контурі або на рельєфі слизової оболонки шлунку й дванадцятипалої кишки), а також непрямі симптоми захворювання (наприклад, місцевий циркулярний спазм гладком’язових волокон на протилежній, стосовно виразки, стінці шлунка у вигляді пальцевого втяження).

При ендоскопічному дослідженні підтверджується або виключається наявність виразкового дефекту, точно визначаються його локалізація, форма й розміри, стан дна й країв виразок, оцінюються супровідні зміни слизової оболонки шлунку й дванадцятипалої кишки, уточнюється характер рухових порушень. У період загострення обов'язково систематичне (1 раз в 3-4 дня) дослідження калу на приховану кров.

Велике значення в діагностиці має дослідження кислотоутворюючої функції шлунку, що проводиться методом фракційного шлункового зондування. При цьому для виразок дванадцятипалої кишки, антрального відділу шлунку й пілоричного каналу характерними виявляються підвищені показники шлункової секреції, для виразок тіла й субкардіального відділу шлунку – нормальні або помірковано знижені. Додаткову роль у розпізнаванні виразкової хвороби грають дослідження пепсиноутворюючої функції шлунку й шлункового слизеутворення, визначення змісту гастрина в сироватці крові.

На відміну від виразкової хвороби симптоматичні гастродуоденальні виразки часто виникають гостро (іноді відразу проявляючись шлунково-кишковою кровотечею), відрізняються нетиповою клінічною картиною (наприклад, слабкою виразністю або навіть відсутністю болю, сезонності загострень, невисокими або різко підвищеними показниками кислотності шлунка), їхній розвиток чітко пов'язане з попереднім захворюванням (цироз печінки, інфаркт міокарда й ін.) або іншими причинами (прийом так званих ульцерогенних лікарських препаратів).

При виявленні виразкового враження шлунку необхідно проводити обов'язкову диференціальну діагностику з малігнізацією виразок і первинно-виразковою формою раку шлунку. При цьому основне значення (крім даних анамнезу, рентгенологічного й ендоскопічного дослідження) набувають результати повторного гістологічного дослідження матеріалу (3-4 шматочка, взятих одразу із країв і дна виразки при біопсії), що проводять аж до повного загоєння виразок.

ГЛАВА 2 КОМПЛЕКСНА ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ХВОРИХ НА ВИРАЗКОВУ ХВОРОБУ ШЛУНКУ ТА ВАНАДЦЯТИПАЛОЇ КИШКИ НА

ПОЛІКЛІНІЧНОМУ ЕТАПІ

2.1 Загальна характеристика засобів фізичної реабілітації при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки

У зв'язку з рецидивуючим характером захворювання в системі лікувально-профілактичних заходів велике значення має профілактика рецидивів. Важливими факторами профілактики виразкової хвороби є не тільки дотримання гігієнічних норм праці, побуту й харчування, утримання від паління й уживання алкоголю, але й застосування різних засобів фізичної реабілітації.

Літературні дані свідчать про те, що в останні роки велика увага приділяється етапному лікуванню та реабілітації хворих з виразковою хворобою шлунку та дванадцятипалої кишки, при цьому істотне значення надається лікувальній фізичній культурі, що є важливою складовою частиною реабілітаційних заходів на всіх етапах лікування [41, 46].

В комплексній фізичній реабілітації хворим на виразкову хворобою шлунку та дванадцятипалої кишки, можна використовувати, залежно від умов, обставин і етапів реабілітації такі засоби: фізичні вправи, природні фактори, рухові режими, лікувальний масаж, дієтотерапію, а також трудотерапію й механотерапію [47].

На поліклінічному етапі реабілітації при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки призначають такі рухові режими: щадний, щадно-тренувальний і тренувальний.

Фізіотерапевтичні методи нормалізують функціональний стан центральної нервової системи, вирівнюють діяльність вегетативної нервової системи і травлення; діють протизапально, знеболююче, антиспазматично і підвищують неспецифічну резистентність та імунологічні властивості організму.

Фізіотерапевтичні процедури, то викликають активну гіперемію та пов'язані з нею активізацію мікроциркуляції, обмінних і трофічних процесів в органах травної системи, сприяють згасанню загострення захворювання, загоєнню виразки, скорішому одужанню і подовженню ремісії [41, 47].

Фізичні лікувальні чинники позитивно діють на секреторну, моторно-евакуаторну і всмоктувальну функції шлунку, перистальтику шлунково-кишкового тракту. Вони поліпшують дренажну функцію жовчного міхура і жовчних шляхів, зменшують застій жовчі, що запобігає утворенню каменів.

Вживання мінеральних вод нормалізує функцію слизових оболонок органів травної системи. Залежно від фізико-хімічного складу, характеру захворювання, стану секреторної, моторно-евакуаторної функції шлунку, часу прийняття їжі мінеральні води можуть підвищувати секрецію і кислотність шлункового соку або гальмувати їх. Так, для стимуляції секреторної діяльності, зменшення швидкості евакуації шлункового вмісту воду п'ють за 10-15 хв до їжі, а при підвищеній секреції і кислотності шлункового соку — за 1,5 год. Проходячи далі травним шляхом мінеральна вода позитивно впливає на тонкий і товстий кишечник, секреторну функцію підшлункової залози, жовчовивідну функцію печінки.

Фізіотерапевтичне лікування протипоказане при ускладненнях виразкової хвороби й підозрі на малігнізацію виразки.

Працетерапію застосовують для підвищення психоемоційного тонусу пацієнта, повернення впевненості у свої сили, відновлення і підтримання його працездатності. Рекомендуються роботи на свіжому повітрі, в садку, на городі[47].

Лікувальний масаж застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія його проявляється трьома основними механізмами, серед яких основним є нервово-рефлекторний.

Масаж врівноважує основні нервові процеси в центральної нервової системи, поліпшує нервово-гуморальну регуляцію травних процесів, покращує і нормалізує порушену хворобою функцію вегетативної нервової системи, діє знеболююче, заспокійливо, позитивно позначається на нервово-психічному стані хворого. Він рефлекторно впливає на секреторну функцію органів травлення, змінює тонус м'язів порожнистих органів. Залежно від застосованих прийомів масаж може підсилювати або послаблювати перистальтику шлунку та кишок, діяти спазмолітично або стимулююче і таким чином сприяти нормалізації видільної, рухової та евакуаторної функцій. Масаж активізує крово- і лімфо обіг в черевній порожнині, покращує мікроциркуляцію, обмінні і трофічні процеси в стінці шлунку і кишок, що зменшує запалення і позитивно впливає на процес загоєння виразок. Масаж ліквідує застійні явища у печінці і черевній порожнині, поліпшує приплив крові до серця, що забезпечує ефективну його діяльність.

Лікувальний масаж призначають у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації у вигляді сегментарно-рефлекторного, точкового і класичного масажу [2, 47].

На сьогодні при виразці шлунку застосовується раціональна дієта, що володіє всіма позитивними якостями раніше існуючих дієт. Спеціалісти розробили такі принципи дієти, які забезпечують максимальний спокій хворому органу (шлунок, дванадцятипала кишка) і зміцнення захисних сил організму людини.

Найважливішою умовою позитивної дії дієти є загальне сприятливе емоційне середовище для людини, що страждає виразковою хворобою (спокійна обстановка на роботі та вдома).

Прийом їжі – найважливіший фізіологічний акт, котрий повинен відбуватися при максимально сприятливих обставинах, при гарному настрої, задоволенні від їжі, відсутності сторонніх подразників. Під час їжі не слід відволікатися, не можна їсти поспішно.

Дієта хворого виразковою хворобою повинна передбачати:

· мінімальний стимулюючий вплив харчових продуктів на головні залози шлунку, зменшення моторної активності;

· перевага віддається продуктам, що володіють гарними буферними властивостями: білки тваринного походження: відварене м'ясо й риба, молоко, вершки, яйце зварені вкруту або парові омлети, сир, вершкове масло. Дозволяється також черствий білий хліб, сухий бісквіт і печиво, молочні й вегетаріанські супи. У харчовий раціон включаються овочі (тушковані або у вигляді пюре), різні каші, киселі й фруктові соки, печені яблука;

· у період загострення хворий повинен приймати їжу не менш 6 разів у день, у проміжках між прийомами їжі рекомендується пити по половині склянки теплого молока або суміші молока й вершків з метою зв'язування соляної кислоти, виділеної після евакуації їжі зі шлунка;

· при різко вираженому загостренні виразкової хвороби з наявністю больового й диспепсичного синдромів призначається стіл № 1а (їжа дається тільки рідкою або у вигляді желе, пюре, кількість солі обмежується до 4-5 р. Виключаються хліб та сухарі. М'ясо й риба даються у вигляді суфле один раз у день у невеликій кількості);

· стіл № 1а малокалорійний (2100-2200 ккал) і фізіологічно неповноцінний. Тривале призначення стола № 1а може супроводжуватися почуттям голоду, втратою маси тіла, тому він призначається тільки при необхідності й на короткий термін (кілька днів);

· у фазі ремісії призначають стіл № 5, трохи збагачений білковими продуктами.

2.2 Лікувальна фізична культура у фізичній реабілітації хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки

2.2.1 Механізми лікувальної дії фізичних вправ при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки

Основний механізм дії фізичних вправ при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки, нейро–рефлекторно–гуморальний, котрий проявляється 4-ма основними проявами:

1. Тонізуюча дія:

· поліпшення нервових процесів у корі головного мозку;

· посилення взаємодії кори й підкіркових структур;

· поліпшення загального самопочуття хворого.

2. Трофічна дія:

· активізація процесів обміну речовин;

· активізація крово- і лімфообігу, що сприяє рубцюванню виразки;

· зворотній розвиток патологічних змін;

· активізація регенерації пошкоджених тканин;

· попередження ускладнень.

3. Формування компенсацій:

· поліпшення пристосувальних реакцій;

4. Нормалізація порушених функцій:

· нормалізація рухової, секреторної та всмоктувальної функції органів травлення;

· нормалізація положення внутрішніх органів;

· нормалізація функції центральної нервової системи.

Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях органів травлення застосовують на всіх етанах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ виявляється у вигляді чотирьох основних механізмів, серед яких на перший план виступає механізм нормалізації функцій та трофічної дії.

Оздоровчий вплив при застосуванні лікувальної фізичної культури до хворих, що страждають виразковою хворобою, здійснюється в наступних напрямках:

Органи травлення знаходяться у складних взаємозв'язках з вищими відділами центральної нервової системи, підкорковими центрами, зоровим, нюховим, смаковим аналізаторами. Тому будь-яке порушення в діяльності кори і підкірки призводить до змін у секреторній, моторній і всмоктуючій функціях травної системи. І навпаки, від хворого шлунку, кишок та інших органів поступають викривлені імпульси в центральну нервову систему, що негативно відбивається на її функціональному стані, взаємовідношеннях між корою і підкіркою, процесах керування травленням, психічному статусі хворих, утворюючи таким чином замкнуте коло.

Фізичні вправи сприяють оптимальному збалансуванню процесів збудження і гальмування, нормалізації регулюючої функції центральної нервової системи і поліпшенню діяльності вегетативної нервової системи, що позитивно впливає на функції органів травлення. Основою цих процесів є моторно-вісцеральні рефлекси. Під час виконання фізичних вправ аферентні імпульси, що поступають у кору з працюючих м'язів, змінюють тонус центрів головного мозку, в тому числі і травного. Вони створюють у корі домінантні вогнища збудження, що за законом негативної індукції сприяє затуханню застійного вогнища збудження, приглушенню патологічної імпульсації від хворих органів.

Фізичні вправи змінюють та нормалізують рухову, секреторну та всмоктуючу функції органів травлення. Ці зрушення можуть мати різноманітний характер, що залежить від інтенсивності і тривалості фізичних навантажень, часу прийому їжі, вихідною функціонального стану органів травлення.

Помірні фізичні навантаження підвищують кислотність шлункового соку, збільшують виділення жовчі, стимулюють всмоктування і перистальтику шлунка та кишок, якщо м'язова робота виконана за 1,5-2 год. до чи після приймання їжі. Секреторна функція пригнічується, якщо фізичними вправами займатися безпосередньо перед прийманням їжі або одразу після цього. Пригнічують травлення тривалі фізичні навантаження великої інтенсивності. Вони зменшують виділення шлункового соку, знижують його кислотність та рухову функцію.

Під впливом фізичних вправ активізуються трофічні процеси в органах травлення: поліпшення крово- і лімфообігу, інтенсифікація обмінних процесів сприяє згасанню запальних і прискоренню регенеративних процесів та загоєнню виразки. Збільшення екскурсії діафрагми при виконанні дихальних вправ, скорочення і розслаблення м'язів живота періодично змінюють внутрішньочеревний тиск, масажують внутрішні органи, підсилюють гемодинаміку і ліквідують застійні явища у черевній порожнині. Одночасно активізується моторно-евакуаторна функція кишок, відбувається скорочення жовчного міхура і його випорожнення.

Доведено, що довільне м'язове розслаблення при виразковій хворобі зменшує спазм м'язів шлунку і сфінктерів жовчовивідних протоків. Виконання комплексу спеціальних вправ перед дуоденальним зондуванням збільшує в 1,5-2 рази кількість міхурової і печінкової жовчі, скорочуючи тривалість цієї доволі неприємної процедури. Склад такої жовчі свідчить про ослаблення концентраційної функції жовчною міхура і застою жовчі у ньому.

Тривалі спостереження за хворими виразковою хворобою дозволили встановити стійкі функціональні порушення вищих відділів центральної нервової системи, що проявляються емоційною лабільністю, неврівноваженістю, схильністю до нав'язливих станів і розладів сну, дистонією вегетативної нервової системи.

Також у цих хворих відзначається нейрогуморальна декомпенсація як у період загострення хвороби, так і в період ремісії, що приводить до стійкої дисфункції травної системи. Дослідженнями, проведеними Е.И. Самсоном, Н.Г. Триняком (1983), П.Я Григор'євим (1990) виявлені порушення функцій вегетативної нервової системи й зниження тонусу й реактивності симпатико-адреналової системи при загостренні виразкової хвороби, що зберігається в період ремісії.

При захворюваннях органів шлунково-кишкового тракту спостерігаються зміни рухової, секреторної й всмоктувальної функцій. Патологічні процеси в різних відділах травного тракту перебувають у найтіснішому взаємозв'язку між собою й обумовлені порушенням нервової регуляції.

Фізичні вправи змінюють взаємодію процесів збудження й гальмування в центральній нервовій системі, удосконалюють і збільшують їхню рухливість, що приводить до поліпшення впливу центральної нервової системи на травні функції. Підвищується вплив кори головного мозку на підкіркові центри, внаслідок чого вдосконалюється автономна регуляція травного апарата.

Характер впливу м'язової напруги на руховий аналізатор визначається інтенсивністю виконання роботи: слабка м'язова напруга стимулює, сильна – гнітить умовно-рефлекторну діяльність. Подібна ж залежність є між безумовно-рефлекторним впливом рухового аналізатора й діяльністю органів шлунково-кишкового тракту: інтенсивне м'язове навантаження різко сповільнює нервову фазу шлункової секреції: зменшується загальна кількість шлункового соку, знижується його кислотність і іноді змінюється тривалість соковиділення.

Механізм цих явищ залежить від центральних гальмівних впливів та перерозподілу крові, що відбувається в момент м'язової діяльності. Навпаки, помірна робота (наприклад, спокійна ходьба) стимулює виділення соку.

Поліпшення функціонального стану органів травної системи зв'язано також з активним впливом фізичних вправ на перебіг трофічних процесів (трофотропний шлях впливу) і регенеративних потенцій тканин. Особливу роль у цьому механізмі відіграє підвищення трофічних-адаптаційно-трофічних функцій симпатичної нервової системи.

Зміна функціонального стану центральної нервової системи й, зокрема, її вегетативного відділу під впливом фізичних вправ закономірно позначається на системі кровообігу. При цьому змінюється й кровопостачання органів черевної порожнини. Разом з тим дія фізичного навантаження залежить від функціонального стану травних центрів. Харчова домінанта є однією з найважливіших у забезпеченні життєдіяльності організму. Суворий характер діяльності травних центрів визначає не тільки роботу органів травлення, але й стан усього організму. Протягом першої години після їжі відбувається зниження умовних рухових рефлексів. Відновлення умовнорефлекторної діяльності починається через годину й досягає максимуму лише на четвертій годині після їжі. У літературі є також дані про те, що почуття ситості супроводжується зниженням збудливості скелетної мускулатури.

Якщо ж ці дані доповнити відомостями про те, що рефлекторна фаза (тривалість її досягає 1,5-2 години) здійснюється при участі головного рухового й секреторного нерва травної системи – блукаючого нерва, активність якого вимагає зниження рухових реакцій, то стане зрозумілим, що виконання фізичного навантаження, особливо незабаром після їжі, буде порушувати природний хід травлення. Систематичне тренувальне навантаження безпосередньо після їжі можуть бути причиною не тільки функціональних, але й органічних порушень у травній системі.

Таким чином, у механізмі дії фізичних вправ на органи травлення важливу роль грає той фактор, що вони впливають на функціональний стан кори великих півкуль головного мозку й тонус вегетативної нервової системи. Все це говорить про доцільність використання спрямованої дії фізичних вправ при лікуванні й профілактиці виразкової хвороби шлунку й дванадцятипалої кишки.

2.2.2 Мета, завдання, засоби, форми, методи і методика лікувальної фізичної культури при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки

Реабілітація хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки проводиться за трьома етапами: перший етап – лікування хворого у період загострення в умовах поліклініки або стаціонару, другий етап – протирецидивне лікування хворого в умовах поліклініки (реабілітаційне відділення) або санаторію, третій етап – санаторне лікування і загартування організму.

Мета застосування лікувальної фізичної культури при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації – попередження виникнення фази загострення захворювання, профілактика ускладнень.

Післялікарняний період реабілітації проводять в поліклініці або в санаторії. Застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, фізіотерапію, дієтотерапію та працетерапію.

Лікувальну фізичну культуру на поліклінічному етапі лікування використовують за ІІ періодом.

Основними завданнями лікувальної фізичної культури являються:

- стабілізація нормальної діяльності центральної та вегетативної нервової системи;

- врегулювання процесівзбудженняй гальмування в центральній нервовій системі;

- підтримання досягнутого рівня моторної і секреторної діяльності шлунку, дванадцятипалої кишки та інших відділів шлунково-кишкового тракту;

- зміцнення м’язів живота та промежини, адаптація до фізичних навантажень виробничого та побутового характеру;

-нормалізація нервово-психічного тонусу хворого;

- покращення функції дихання, кровообігу та травлення, окисно-відновлюючих процесів;

- загальне зміцнення організму, попередження загострень та максимальне подовження фази ремісії;

- протидія різним ускладненням, котрі супроводжують виразкову хворобу (спайкові процеси, застійні явища та ін.);

- вироблення необхідних моторних якостей, навичок та вмінь (дихання, розслаблення м'язів, елементів аутогенного тренування, координації рухів та ін.).

Протипоказаннями до занять лікувальною гімнастикою являються:

1. Свіжа виразка в гострому періоді.

2. Виразкова хвороба, ускладнена кровотечею.

3. Преперфоративний стан.

4. Виразка, ускладнена стенозом у стадії декомпенсації.

5. Нові масивні парапроцеси при пенетрації.

Серед форм занять звичайно рекомендуються ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика, дозована ходьба, тренувальна ходьба по сходам, дозоване плавання, самостійні заняття фізичними вправами й ін. Причому виконання цих форм занять можна проводити індивідуальним, малогруповим (4-6 чол.) і груповим (12-15 чол.) методами.

Всі ці засоби лікувальної фізичної культури, її форми занять і методи застосовують залежно від призначеного рухового режиму: у стаціонарі – постільного, палатного, вільного; у поліклініці й санаторії – щадний, щадно – тренуючий, тренуючий.

Ранкова гігієнічна гімнастика переслідує мету загального розвитку й зміцнення здоров'я, підвищення працездатності і допомагає загартовуванню, сприяє більш повноцінному переходу із загальмованого стану в більш активний, усуває застій крові в різних відділах. У ранковій гігієнічній гімнастиці використовують невелику (8-10) кількість вправ, що охоплюють основні м'язові групи. Фізичні вправи повинні бути простими.

Лікувальна гімнастика є однією з основних форм лікувальної фізичної культури. Крім загальрозвиваючих вправ, застосовують спеціальні вправи для м'язів черевного преса й тазового дна, дихальні вправи (статичні і динамічні), вправи в довільному розслабленні м'язів [59, 61].

Вправи в довільному розслабленні м'язів знижують збуджувальні процеси в центральній нервовій системі; сприяють прискоренню процесів відновлення працюючих м'язів; знижують тонус не тільки м'язів, що беруть участь у розслабленні, але (рефлекторно) і гладкої мускулатури внутрішніх органів шлунку й кишечника; знімають спазм кишечника, воротаря шлунку й сфінктерів.

Терапевтичний ефект лікувальної гімнастики буде значно вище, якщо спеціальні фізичні вправи будуть виконуватися групами м'язів, що одержують іннервацію від тих же сегментів спинного мозку, що й уражений орган.

Прогулянки на свіжому повітрі тренують і загартовують організм, нормалізують психоемоційну сферу. Це природна фізична вправа – ходьба. Дозувати фізичне навантаження можна зміноючи дистанції, темп ходьби (проходження заданої дистанції за певний проміжок часу), числа зупинок для відпочинку і їхньої тривалості, застосуванням дихальних вправ у період ходьби й відпочинку, призначенням 1-2 або 3 прогулянок у день, чергуванням днів тренувань із днями відпочинку.

Рухливі ігри, з фізіологічної точки зору, являють собою складні форми ациклічної м'язової діяльності, істотно затруднюючи їхнє дозування. Цей недолік заповнює їхньою високою емоційністю. Ігрова діяльність дозволяє включати й використати більші резервні можливості серцево-судинної системи.

Лікувальна гімнастика у водному середовищі проводиться в басейнах із прісною або мінеральною водою. Вправи виконуються з вихідного положення лежачи із плавучими пристосуваннями або біля поручня, сидячи на підвісному стільчику, стоячи й у русі. Тривалість заняття від 20 до 40 хв. Температура води 24 – 26 °С. На курс лікування 12-15 процедур. Заняття проводять індивідуальним або малогруповим методом.

Заняття лікувальною гімнастикою для хворих із захворюваннями шлунково-кишкового тракту будується за наступними принципами:

1) підбір для хворого найбільш фізіологічно вигідних вихідних положень, загальних і спеціальних гімнастичних вправ для впливу на органи і системи, залучені в патологічний процес;

2) фізіологічно правильна розстановка підібраних вправ в занятті;

3) індивідуальне дозування вправ, що відповідає загальному стану і силам пацієнта;

4) поступове підвищення загального фізичного навантаження в міру втягування хворого у фізичну діяльність.

Вказівки до побудови комплексу лікувальної гімнастики:

- фізичні навантаження повинні поступово збільшуватися до середини основного розділу і знижуватися до його кінця;

- після вправ з великим навантаженням повинні застосовуватися дихальні вправи, що заспокійливо діють на кровообіг і дихання;

- вправи загального впливу для окремих м'язових груп (рук, ніг, тулуба) повинні чергуватися між собою та зі спеціальними вправами, що впливають на черевний прес і органи живота;

- між вправами необхідні паузи пасивного відпочинку.

У заключному розділі заняття з метою поступового переходу організму до стану спокою застосовують вправи з невеликим навантаженням, а також повільну ходьбу з дихальними вправами. Всі гімнастичні вправи необхідно проводити плавно, без швидких і ривкових рухів. Кількість повторень кожної вправи не повинно бути малим (в межах 4-5 разів). Темп руху для верхніх кінцівок показаний середній, а для нижніх і м'язів спини - спочатку повільний з поступовим підвищенням до середнього. Вправи з участю черевного преса необхідно здійснювати спочатку з неповною амплітудою, а надалі поступово збільшувати її. Дихальні вправи повторюють 3-4 рази і виконують у повільному темпі. Загальна тривалість пауз відпочинку залежить від самопочуття, стану дихання і частоти пульсу пацієнта.

При виникненні легкого болю в животі під час проведення тієї чи іншої гімнастичного вправи рекомендується зробити перерву до зникнення болю і надалі зменшити амплітуду рухів [38, 39, 43].

Заняття лікувальною гімнастикою будується за схемою: вступна, основна, заключна частина. Вступна частина, яка включає вправи з малим навантаженням для дрібних і середніх м’язових груп, передбачає поступову адаптацію хворого до зростаючого навантаження.

Основна частина поєднує елементи загального та спеціального тренування хворого. В цій частині застосовують вправи з вищим навантаженням. Основна увага приділяється дихальним вправам.

Заключна частина заняття характеризується зниженням загальнофізіологічного навантаженням за рахунок використання полегшених фізичних вправ, котрі виконуються у повільному темпі, із невеликою кількістю повторень. Це сприяє поступовому розслабленню хворого після заняття, а також відновленню діяльності серцево-судинної та дихальної системи [29, 47].

В основі часткової та загальної методики лікувальної гімнастики лежать системність, регулярність, певна тривалість заняття, підвищення фізичного навантаження під час заняття, індивідуальність, використання спеціальних та дихальних вправ.

Комплекси лікувальної гімнастики складають з вправ для всіх м'язових груп, з предметами, з невеликим обтяженням, на координацію. Рухи виконують у повільному і середньому темпі, з повною амплітудою [41].

Окрім загальнорозвиваючих вправ застосовують спеціальні вправи для м’язів черевного пресу та тазового дна, дихальні вправи (статичні та динамічні), вправи з довільним розслабленням м’язів. Дозволяються вправи для живота з підвищенням внутрішньочеревного тиску в чергуванні з дихальними вправами і наступним розслабленням.

Вправи в довільному розслабленні м'язів знижують збуджувальні процеси в центральній нервовій системі, сприяють прискоренню процесів відновлення працюючих м'язів, знижують тонус не тільки м'язів, що беруть участь у розслабленні, але (рефлекторно) і гладкої мускулатури внутрішніх органів, у тому числі шлунку й кишечника, знімають спазм кишечника, воротаря шлунку й інших сфінктерів.

В заняття з лікувальної гімнастики при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки важливо включати дихальні вправи. Дихальні вправи, крім своєї основної функції – поліпшення вентиляції та газообміну безпосередньо впливають на органи, уражені виразкою дванадцятипалої кишки. Дихальні вправи з переважанням діафрагмального дихання, ритмічно змінюючи внутрішньочеревний тиск, виявляють як би масажуючий вплив на кишку, печінку, шлунок, кишечник. У результаті посилюється жовчо-відділення з печінки, перистальтика шлунку і кишечника. Ці ж вправи сприятливо діють і на кровообіг в черевній порожнині, поліпшують венозний відтік і знижують застійні явища в органах травлення/

У підгострому періоді статичні дихальні вправи підсилюють охоронне гальмування в центральній нервовій системі, що необхідно для відновлення ослаблених нервових процесів [16, 26, 36].

Мета використання фізичних вправ – поліпшення нервово-психічного стану хворих, нормалізація функції вегетативної нервової системи, поліпшення рухової функції кишечнику. У комплекс вправ доцільно включати черевне дихання з активними рухоми діафрагми, згинання, розгинання, нахили й повороти тулуба; згинання тазостегнових і колінних суглобів з обертанням стегон назовні; згинання, розгинання, пронацію й супінацію стоп; рухи пальцями стопи.

Оптимальними вихідними положеннями являються – лежачи на спині, на животі, на боці, колінно-кистьове, колінно-ліктьове. Вправи виконуються без напруги або зі слабким зусиллям, ритмічно, у середньому й повільному темпі, 8-15 разів. У кожному занятті використаються 2-3 вихідні положення із плавним переходом з одного в інше, багато дихальних й релаксуючих вправ. При наявності атонічних явищ (частіше в правих відділах товстої кишки) у комплекс вправ поступово вводяться ізометричне напруження м'язів, різкі зміни вихідних положень і темпу. Все це робиться на заняттях по лікувальній фізичній культурі.

Терапевтичний ефект лікувальної гімнастики буде значно вище, якщо спеціальні фізичні вправи будуть виконуватися групами м'язів, що одержують іннервацію від тих же сегментів спинного мозку, що й уражений орган. Це вправи за участю м'язів шиї, трапецієподібних, м'язів, що піднімають лопатку, великий і малої ромбовидних, діафрагми, міжреберних м'язів, передньої стінки живота, подвздошно-поясничной, запирательной, м'язів стопи й гомілки.

При захворюваннях органів травлення ефективність лікувальної гімнастики багато в чому залежить від вибору вихідних положень, що дозволяють диференційовано регулювати внутрішньочеревний тиск.

Найбільше часто застосовуються вихідні положення лежачи із зігнутими ногами (на лівому або правом боці, на спині); в упорі, стоячи на колінах, стоячи на четвереньках , стоячи й сидячи.

Вихідне положення лежачи рекомендуються в період загострення й безпосередньо після загострення захворювання як найбільш щадне, що сприяє найменшим функціональним зрушенням, котрі забезпечують найкращі умови для виконання дихальних вправ (лежачи на спині із зігнутими ногами), довільного розслаблення м'язів. Ці вихідні положення зручні для виконання вправ для м'язів черевного преса й тазового дна.

Лікувальна гімнастика у водному середовищі проводиться в басейнах із прісною або мінеральною водою. Вправи виконуються з вихідного положення лежачи із плавучими пристосуваннями або в поручня, сидячи на підвісному стільчику, стоячи і в русі. Тривалість заняття від 20 до 40 хв. Температура води 24 – 26 °С. На курс лікування 12-15 процедур. Заняття проводять і індивідуальним або малогруповим методом [16, 21, 35].

На поліклінічному етапі значно розширюється можливість використання змагальних ігор-естафет (закидання м'яча в кошик, передача м'яча в колоні й т.д.) і спортивних ігор за спрощеними правилами. До останніх відносяться волейбол, настільний і великий теніс, більярд, городки. Спосіб проведення залежно від виду гри — груповий або малогруповий. На цьому етапі ігри можуть використатися як самостійне заняття [34].

У процесі всього курсу варто вказувати пацієнтові на позитивні зрушення, досягнуті в його стані й фізичному розвитку, переконувати, що порушення з боку шлунку незначні й легко поправні (психологічний вплив).

Також важливою формою лікувальної фізичної культури при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки є дозована ходьба, у процесі якої тренується й пристосовується до підвищеного навантаження серцево - судинна система, поліпшується кровопостачання серцевого м'яза, обмін речовин у тканинах і органах, поглиблюється дихання, підвищується тонус нервової системи, нормалізується сон і апетит. Дозована ходьба повинна збільшуватися поступово. Можна рекомендувати три основні види маршрутів:

1 - довжиною від 800 до 1500 метрів по рівній місцевості з невеликим підйомом у гору (кут підйому не повинен перевищувати 10°);

2 - від 1200 до 3000 метрів по рівній місцевості або з одним – двома підйомами в гору (15°);

3 - довжиною від 2000 до 5000 метрів по рівній місцевості або з двома – трьома підйомами в гору (кут підйому – до 20 - 25°).

Лікувальна фізична культура ефективна тільки за умови тривалого, систематичного проведення занять із поступовим збільшенням навантаження як у кожному з них, так і протягом усього курсу. Сувора послідовність у збільшенні навантаження і її індивідуалізація є основними умовами при проведенні всіх занять. При цьому повинен враховуватися стан, реакція пацієнтів, особливості клінічного перебігу, що супроводжують захворювання й фізична підготовленість пацієнтів.

Важливо й інше: займаючись фізичними вправами, хворий сам бере активну участь у лікувально-оздоровчому процесі, а це позитивно впливає на його психо-емоційну сферу.

Для кожного рухового режиму характерні визначені форми занять лікувальною фізичною культурою[48, 51].Фізична активність хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки регламентується руховими режимами. Вони призначаються хворим відповідно до показань.

У лікарняних умовах використовується постільний режим, палатний і вільний. У післялікарняному періоді застосовується щадний, щадно – тренуючий і тренуючий або тренувальний режим рухової активності.

Щадний руховий режим. Основне завдання режиму: пристосування організму до фізичних навантажень побутового і трудового характеру.

Задачі лікувальної фізичної культури на щадному режимі:

1) відновлення адаптації до навантажень розширеного режиму;

2) стимуляції обмінних процесів;

3) боротьба з застійними явищами в черевній порожнині;

4) нормалізації регенераторного процесу;

5) позитивний вплив на психоемоційну сферу хворих і помірне підвищення адаптації серцево-судинної системи до зростаючих фізичних навантажень.

На щадному режимі періоди відпочинку переважають над періодами навантаження [29,43].

Засоби і форми: у перші дні після виписки зі стаціонару інтенсивність фізичного навантаження декілька знижується. В умовах відділення реабілітації тривалість і інтенсивність фізичного навантаження перші три дні відповідають вільному режиму стаціонарного відділення з наступним поступовим збільшенням навантаження (з урахуванням стану здоров’я). Показані ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика, дихальні вправи, дозована ходьба (у повільному, середньому і швидкому темпі – в залежності від стану секреторної і моторної функції шлунку і функціонального стану кишок), загартування (повітряне, водяне), відновлювана і спеціальна трудотерапія в умовах відділення реабілітації.

З початку застосування щадного режиму рекомендовано ранкову гігієнічну гімнастику проводити малогруповим методом з малим навантаженням, тривалістю 10-15 хвилин, щільність заняття лікувальної гімнастики 40-50%. Лікувальна гімнастика теж проводиться малогруповим методом або індивідуально, тривалість 20-25 хвилин, щільність заняття – 50%. Дозовані прогулянки по рівній місцевості довжиною 0,5-1,5 км 1-2 рази на день з інтервалом для відпочинку не менше 1-2 години, в темпі, властивому динамічного стереотипу хворого. Самостійні заняття фізичними вправами 1-2 рази на день по 6-8 спеціальних вправ. Малорухливий ігри (крокет, кегельбан) до 30 хвилин [14, 16].

На щадному режимі при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки застосовують такі засоби: динамічні, статичні дихальні вправи; застосовують діафрагмальне дихання; вправи з поворотами, нахилами тулуба; вправи з подовженим видихом, вправи на розслаблення; вправи для корекції постави; вправи на увагу; загальнорозвиваючі вправи для всіх м’язових груп; також застосовують вправи з предметами. Рекомендують включення в заняття рухливих ігор і елементи спортивних ігор[46].

В підготовчій частині заняття лікувальною гімнастикою застосовують: різновиди ходьби (комбінована ходьба на носках, на п’ятках, з прискоренням та ін.); ходьбу з рухами верхніми та нижніми кінцівками (ривки зігнутими руками в ліктях у боки, обертання в плечових суглобах, обертання кулаків, стискування та розтискування пальців у кулак, та ін.); загальнорозвиваючі вправи для всіх груп м’язів. Ці вправи необхідно чергувати з дихальними вправами та вправами на розслаблення, також застосовують корегуючи вправи.

В основну частину заняття включають спеціальні вправи, вправи на розслаблення. В кінці основної частини можна запропонувати рухливу гру, чи певні елементи спортивної гри (наприклад: елементи баскетболу чи волейболу).

В заключній частині заняття використовують вправи на розслаблення та координацію. Вони застосовуються з метою розслаблення організму після навантаження, яке було в основній частині[22, 37].

Вправи виконуються з вихідних положень: стоячи, сидячи та лежачи. Амплітуда виконання вправ повна. Кількість повторень 10 – 12 раз. Тривалість заняття лікувальною гімнастикою 30 – 40 хвилин. Темп виконання повільний та середній (див. компл. 1).

Комплекс 1 Зразковий комплекс фізичних вправ для хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації (щадний руховий режим)

Щадно-тренувальний руховий режим. Завдання: адаптація організму до фізичних навантажень трудового характеру,відновлення адаптації до тренувальних навантажень. Регулювання процесів збудження і гальмування в центральній нервовій системі, нормалізація вегетативних функцій. Стимуляція обмінних процесів, боротьба з застійними явищами в черевній порожнині, поліпшення регенеративних процесів [16, 28].

Засоби і форми: показані ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика із широким залученням фізичних вправ ізометричної напруги, дозована ходьба, дихальні вправи, трудотерапія, теренкур, рухливі і спортивні ігри, загартування.

Ранкова гігієнічна гімнастика проводиться груповим методом з малим навантаженням (тривалістю 12-15 хв., моторна щільність заняття 50-60%). Лікувальна гімнастика проводиться із середнім навантаженням (тривалістю 25-30 хв., 3-4 заняття в день по 5-10 хвилин). Дозволяються дозовані прогулянки в повільному і середньому темпі протяжністю до 6 км і кутом підйому до 10 ° 1-2 рази на день. Дозволяється гра в крокет, кегельбан, городки, настільний теніс, бадмінтон за спрощеними правилами з малим навантаженням, в середньому до 40-60 хвилин. Спортивні вправи (водний і зимовий спорт) з малим навантаженням, дозована веслування, їзда верхи, лижні прогулянки.

Застосовують при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки на щадно – тренуючому режимі такі засоби: спеціальні вправи; динамічні і статичні дихальні вправи; вправи на снарядах та вправи з предметами; рухливі ігри та елементи спортивних ігор; вправи на рівновагу та координацію. В заняття включаються загальнорозвиваючі вправи, котрі чергуються з дихальними та вправами на розслаблення. Вправи виконуються з всіх вихідних положень (лежачи, сидячи, стоячи) [47]. Методичні вказівки: заняття лікувальною гімнастикою проводяться в кабінеті лікувальної фізичної культури поліклініки, диспансеру.

реабілітація хвороба шлунок дванадцятипалий кишка

Комплекс 2 Зразковий комплекс фізичних вправ для хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації (щадно – тренувальний руховий режим)

Ефективність призначення процедур лікувальної фізичної культури визначається на підставі даних функціонального стану шлунку і кишок, реакції серцево-судинної системи за геодинамічними показниками і реакцією зовнішнього дихання на фізичне навантаження. Дослідження проводяться в різноманітні періоди призначення засобів фізичного відновлення (реабілітації).

Тренувальний руховий режим. Завдання: відновлення здоров’я, психічного стану і фізичної працездатності. Визначення групи фізичної працездатності і підготовка до трудової діяльності[48].

Режим призначають хворим, переведеним з щадно-тренуючого режиму, за умови позитивної динаміки.

Засоби і форми: ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика з залученням вправ швидкісного характеру та елементами змагання з застосуванням навантаження, дихальні вправи, ігри середньої та малої рухливості, дозована ходьба (у зимовий час – ходьба на лижах), ближній туризм, трудотерапія, загартування.

На тренувальному режимі застосовуються ті ж форми лікувальної фізичної культури при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки, що і при попередніх режимах, але можна включити веслування, їзду на велосипеді, спортивні ігри.

Вправи виконуються з більшою інтенсивністю та збільшується кількість повторень.

Зміст рухового режиму: при відносному щадінні області живота проводять тренування сили та витривалості. Поступово розширюється амплітуда рухів у великих суглобах і поглиблюється дихання до максимально можливого в кожному випадку. Для боротьби з дискінезією товстого кишечника частішає зміна вихідних положень. Виключаються різкі рухи.

Характеристика застосовуваних фізичних вправ. Із вихідних положення лежачи, на боці і ін. поступово розширюють рухи до повної амплітуди для великих суглобів у повільному і середньому темпі.

Включають вправи для всіх м'язів черевного преса, що виконуються в повільному темпі з обмеженням амплітуди і з виключенням різких рухів.

Поступово зростає (приблизно до 40-50% від мах.) інтенсивність виконання вправ на опір для м'язів плечового поясу і міжреберних м'язів з метою рефлекторного впливу на органи травлення. Можна застосовувати гантелі вагою до 2-4 кг, набивні м'ячі вагою не більше 2-3 кг, вправи на спортивних снарядах. Для боротьби з застійними явищами хороший ефект дає діафрагмальне дихання з різних вихідних положень, яке доводиться до великої глибини, що чергуються з грудним та повним дихання; допомагає також більш часта зміна вихідних положень, вправ, ігор та навантажень при їх ускладненні.

Поступово в заняття включаються ускладнені вправи на увагу. Щільність занять при цьому залишається не вище за середній. Ходьба доводиться до 4-5 км на день. При загальному доброму самопочутті та від присутність болів дозволяються ігри з м'ячем (волейбол та ін.) з урахуванням індивідуальних реакцій тривалістю не більше 25-35 хвилин. Включення до курс різного виду ігор сприяє підтримці інтересу і підвищує продукцію позитивних емоцій при загальному фізичному навантаженні. (див. компл. 3).

Методичні вказівки: ускладнені фізичні вправи, що потребують достатньої координації, вводяться поступово з урахуванням сприятливої пристосовуваності організму до фізичного навантаження. При вирішенні питання про групу фізичної працездатності і працевлаштування пацієнта, поряд із клінічними даними, важливе значення має динаміка змін серцево-судинної і дихальної систем на фізичне навантаження при різноманітних режимах рухової активності.

Заняття лікувальною фізичною культурою мають і виховне значення: пацієнт звикає систематично виконувати фізичні вправи, це стає його повсякденного звичкою. Заняття лікувальною фізичною культурою переходять до занять загальної фізкультурою, стають потребою людини і після одужання.

Комплекс 3 Зразковий комплекс фізичних вправ для хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації (тренуючий руховий режим)

2.3 Лікувальний масаж при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки

Лікувальний масаж застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія його проявляється трьома основними механізмами, серед яких основним є нервово-рефлекторний.

Основні задачі лікувального масажу при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки:

1) зменшення збудливості центральної нервової системи;

2) поліпшення функції вегетативної нервової системи;

3) нормалізація моторної та секреторної діяльності шлунка та інших відділів щлунково-кишкового тракту;

4) зміцнення м´язів живота;

5) загальне зміцнення організму.

Масаж врівноважує основні нервові процеси в центральній нервовій системі, поліпшує нервово-гуморальну регуляцію травних процесів, покращує і нормалізує порушену хворобою функцію вегетативної нервової системи, діє знеболююче, заспокійливо, позитивно відбивається на нервово-психічному стані хворого. Він рефлекторно впливає на секреторну функцію органів травлення, змінює тонус м'язів порожнистих органів. Залежно від застосованих прийомів масаж може підсилювати або послаблювати перистальтику шлунку та кишок, діяти спазмолітично або стимулююче і таким чином сприяти нормалізації видільної, рухової та евакуаторної функцій. Масаж активізує крово- і лімфо обіг у черевній порожнині, покращує мікроциркуляцію, обмінні і трофічні процеси в стінці шлунку і кишок, що зменшує запалення і позитивно впливає на процес загоєння виразок. Він ліквідує застійні явища у печінці і черевній порожнині, поліпшує приплив крові до серця, що забезпечує ефективну його діяльність.

При виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки застосовують сегментарно-рефлекторний і класичний масаж. Діють на паравертебральні зони середньо-грудний D9 – D5, нижньо- та середньо-шийні С7 – С3 спинномозкові сегменти. При цьому хворих на виразкову хворобу шлунку масажують названі зони тільки зліва, а дванадцятипалої кишки – з обох боків. Масажують ділянку комірцевої зони D2 – С4 та живіт. Роблять поверхневі поглажування справа на ліво навколо пупка, ніжні розтирання підреберної ділянки, розминання черевної стінки. Використовують ніжні стрясання малої амплітуди ділянки шлунка, вібраційні поглажування її і товстої кишки, яку масажують по ходу годинникової стрілки: спочатку висхідну її частину, далі горизонтальну і потім низхідну, і т.д. закінчується масаж живота коловими поглажуваннями.

Масаж рекомендується проводити в період загасання загострення й у період неповної ремісії I – III стадії. Він сприяє якнайшвидшому рубцюванню виразок, поліпшенню кровообігу й моторної й секреторної функцій.

Протипоказання до проведення масажу:

1. Загострення хвороби.

2. Кровотеча.

3. Гострий холецистит.

4. Запальні процеси в статевих органах у жінок.

5. Туберкульоз.

6. Вагітність і післяпологовий період, період після аборту (протягом 2-х місяців).

7. Загальні протипоказання.

Перед проведенням масажу при виразковій хворобі шлунку й дванадцятипалої кишки пацієнт повинен зайняти положення лежачи на животі, ноги зігнуті в колінах, м'язи живота повністю розслаблені.

Масаж проводять у такій послідовності: спочатку масажують всю поверхню спини, виконуючи наступні прийоми:

- поглажування;

- розтирання (кругове пиляння по спіралі);

- разминання (поздовжнє й поперекове з накочуванням);

- вібрація.

Масаж спини необхідно проводити вкрай обережно, особливо при впливі на зону підосних м'язів лопатки й між лопатками: з лівої сторони – при розвитку виразкової хвороби шлунку та з правої – при виразковій хворобі дванадцятипалої кишки.

Не рекомендується включати в курс подібного масажу прийоми, що вимагають різких і сильних рухів.

При проведенні масажу спини особливо інтенсивний вплив потрібно робити на максимальні крапки наступних областей:

- хребет (сегменти D7-D8);

- нижній кут лопаток (сегменти D4-D6);

- передня частина грудної клітки.

При масуванні перерахованих вище областей найкраще використати такий прийом, як розтирання. Після цього виконують масаж паравертебральних областей – зони остистих відростків хребта, в 9-5, в 7-3. Їх масажують, використовуючи наступні прийоми:

- пиляння;

- свердління.

Під час виконання масажу при лікуванні виразкової хвороби варто пам'ятати про те, що вплив на зазначені вище області роблять при хворобі шлунку – з лівої сторони хребта, при хворобі дванадцятипалої кишки – по обидва боки. Особлива увага рекомендується приділяти масуванню ділянок, що співвідносяться із сегментами D2-D4.

Після завершення масажу спини переходять до масування передньої поверхні грудної клітини й живота. Пацієнт при цьому повинен займати положення лежачи на спині. Особливо інтенсивний вплив варто робити на області прикріплення ребер до грудини.

Для масажу використають наступні прийоми:

- поглажування;

- розтирання.

Далі масажують надчеревну область, виконуючи зазначені нижче прийоми:

- поглажування;

- розтирання.

Після цього виконують масаж живота. При цьому використають наступні прийоми:

- кругове поглажування зони навколо пупка з напрямком рухів по годинній стрілці;

- легке розтирання.

Закінчують сеанс масажу живота при виразковій хворобі шлунку й дванадцятипалої кишки наступними прийомами:

- поглажування області проекції товстої кишки;

- струс грудної клітки (рухи спрямовані ліворуч праворуч і знизу нагору).

Після завершення останніх прийомів масажу пацієнтові рекомендують виконати дихальні вправи.

Як правило, повний курс масажу при виразковій хворобі шлунку й дванадцятипалої кишки становить 12 сеансів. Їх потрібно проводити з інтервалом в 1 день.

Тривалість кожного сеансу не повинна перевищувати 15 – 20 хв.

2.4 Фізіотерапія при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки

Завдання фізіотерапії:

· підтримання діяльності центральної та вегетативної нервової системи;

· підвищення неспецифічної опірності і загального зміцнення організму;

· стимуляція обмінних та трофічних процесів;

· нормалізація секреторної та моторної функції травної системи;

· попередження супутніх запальних процесів та загострень виразкової хвороби;

· подовження фази ремісії.

Фізіотерапевтичні методи нормалізують функціональний стан центральної нервової системи, вирівнюють діяльність вегетативної нервової системи і травлення; діють протизапально, знеболююче, антиспазматично і підвищують неспецифічну резистентність та імунологічні властивості організму.

Фізіотерапевтичні процедури, то викликають активну гіперемію та пов'язані з нею активізацію мікроциркуляції, обмінних і трофічних процесів в органах травної системи, сприяють загасанню загострення захворювання, загоєнню виразки, скорішому одужанню і подовженню ремісії.

Фізичні лікувальні чинники позитивно діють на секреторну, моторно-ева-куаторну і всмоктувальну функції шлунка, перистальтику шлунково-кишкового тракту.

Фізіотерапевтичне лікування протипоказане при ускладненнях виразкової хвороби й підозрі на малігнізацію виразки.

Серед фізіотерапевтичних процедур, що застосовують при лікуванні виразкової хвороби шлунку й дванадцятипалої кишки найбільше часто використовуються наступні:

Стадія ремісії:

1. Індуктотермія на область шлунку й дванадцятипалої кишки, частота магнітного поля 13,56 Мгц, тривалість процедур, проведених через день, 1-20 хв; на курс лікування 12-15 процедур.

Збільшує кровообіг, інтенсивність обмінних процесів, синтез глюкокортикоїдів і звільнення їх з пов'язаного з білками стану, розсмоктуються запальні вогнища, знижується тонус поперечної смугастої і гладкої мускулатури, у тому числі судинних стінок, знижується артеріальний тиск, проявляє загальну седативну дію, знижується збудливість центральної і периферичної нервової систем, має болезаспокійливу дію.

2. Аплікація озокериту в область епігастрію й сегментарно; температура 45-50 С, тривалість 10-20 хв; на курс 8-12 процедур. Сприяють поліпшенню крово- і лимфообігу, процесів репарації, моторики.

3. Пелоідотерапія на область епігастрію, температура бруду 38-39 С, тривалість процедур проведених через день, від 10 до 15 хв; на курс лікування 6-10 процедур.

Поліпшує крово- і лімфообіг, процесів репарації, моторики.

4. Бальнеотерапія. Радонові ванни з концентрацією радону 20-40 нки/л, температура води 36-37С, тривалість ванни від 5 до 10-12 хв, на курс лікування 8-10 ванн, проведених через день.

Для поліпшення функціонального стану нервової, серцево-судинної систем, обміну речовин, поліпшення кровопостачання шлунку, інших органів черевної порожнини, зменшення спастичних явищ, дискінезії, підвищення загальної иммунобологічної резистентності.

5. Повітряно-радонові ванни, при концентрації 15-0,35кбк/л, температура води 36-37С, тривалість ванни від 5 до 10-12 хв, через день; курс лікування включає 10-15 процедур.

Для поліпшення функціонального стану нервових, серцево-судинної систем, обміну речовин, поліпшення кровопостачання шлунку

Хлоридно – натрієві ванни, концентрація 20 м\л, температура води 36-37С, тривалість ванни від 5 до 10-12 хв, на курс лікування 8-10 ванн, проведених через день.

6. Вживання мінеральні води (вуглекислий гідрокарбонатний, сульфатний, гідрокарбонатно-сульфатні). Воду температурою 38С приймають за 60-90 хв до їжі 3 рази в день по 3/4 склянки в день протягом 21-24 днів.

Прийом усередину мінеральних вод є одним з головних компонентів лікувального комплексу. Мінеральна вода поліпшує загальний обмін речовин, зменшує запальні явища слизової шлунку, нормалізує моторну-секреторно-моторну функцію. Хворим призначають прийом слабомінералізованих вод, підігрітих до 38—45° С. Гаряча мінеральна вода діє антиспастично.

Лікування мінеральною водою починають із малих доз 100-150 мілілітрів три рази на день за 1-1,5 години до прийому їжі. Такий проміжок часу достатній для того, щоб випита вода пішла зі шлунка до моменту прийому їжі. Це виключить її стимулюючу дію на шлункову секрецію й підсилить гальмуючу.

Якщо хворий добре переносить пиття мінеральної води, то дозу її поступово підвищують до 200-250 міллілітрів.

При функціональній недостатності шлунку й виникненні застою їжі на тлі стенозу воротаря прийом мінеральної води хворому призначають па ніч (за годину до сну). Мінеральну воду не можна пити як прісну, коли і як заманеться, без призначення лікаря. На мінеральну воду варто дивитися як на ліки, що призначається тільки лікарем.

Прийом мінеральної води виконує антацидну дію, поліпшує функціональний стан шлунку, зменшує запальний процес у зоні виразкового дефекту, підсилює процеси регенерації, рубцювання виразки.

Протипоказання для призначення фізичних факторів:

- різке загострення виразкової хвороби;

- рухова недостатність шлунку, викликана стенозом вихідної частини шлунка;

- пенетрація виразки в інші органи;

- схильність до кровотечі з виразки (однократна кровотеча по закінченні року й більше не є протипоказанням до фізіотерапії);

- підозра на злоякісне переродження виразки шлунку;

- загальні протипоказання, що виключають застосування фізичних факторів.

ГЛАВА 3 ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПРИ ВИРАЗКОВІЙ ХВОРОБІ ШЛУНКУ ТА ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ КИШКИ

Реабілітаційний процес може бути успішним тільки в випадку, коли враховуються характер та особливості відновлення порушених функцій при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки. Для призначення адекватного комплексного диференційного лікування необхідна правильна оцінка стану хворого за рядом параметрів, що важливі для ефективної реабілітації.

Для виявлення ефективності лікувальної фізичної культури проводяться постійні спостереження за хворими (лікарсько-педагогічні нагляди), котрі виявляють його стан, вплив фізичних вправ, що примінялися, та ефективність занять протягом певного періоду [28].

Для визначення у хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки функції шлунково-кишкового тракту, а також зрушень, що виникають в організмі під впливом занять лікувальною фізичною культурою, у лікувально-профілактичних установах застосовуються наступні найбільш доступні методи дослідження:

1. Фізичні методи: аналіз скарг, пальпація органів черевної порожнини.

2. Параклінічні методи: - контрольна рентгенографія;

- ендоскопічні методи;

- УЗД шлунку та дванадцятипалої кишки;

- лабораторні методи.

Для врахування загального стану хворого огляд починають з ретельного збору анамнезу.У процесі збору анамнезу лікар звертає особливу увагу на спосіб життя хворого, місце роботи, наявність стресу, режим харчування, шкідливі звички, хронічне вживання нестероїдних протизапальних препаратів (аспірин, індометацин, ібупрофен). Виявлення цих моментів важливо не тільки для комплексної діагностики виразкової хвороби, але й для призначення адекватного лікування, першим етапом якого є усунення шкідливих факторів, що сприяють утворенню виразки.

Важливим моментом у зборі анамнезу є історія розвитку захворювання з моменту його виникнення.

Для виразкової хвороби характерно циклічний розвиток із чергуванням періодів загострення з періодами ремісії. Загострення, як правило, носять сезонний характер і найчастіше настають навесні й восени. Період ремісії може протривати від декількох місяців до декількох років.

Звертається увага на наявність захворювань шлунково-кишкового тракту в минулому. У більшості випадків розвитку виразкової хвороби передують гастрит або дуоденіт.

Зовнішній огляд хворого. Дані, отримані при огляді пацієнта з неускладненою виразковою хворобою, незначні.

Лікар звертає увагу на конституцію й вагу хворого, що може бути зниженою через часто повторювану блювоту або навмисне відмовлення пацієнта від прийняття їжі (для запобігання виникнення болів або печії). При пальпації живота виявляється болісність в епігастральній області. Хронічна виразка може бути виявлена у вигляді болісного ущільнення в цій зоні.

Клінічний аналіз крові при неускладненому перебігу виразкової хвороби найчастіше залишається без істотних змін. Іноді відзначається незначне підвищення змісту гемоглобіну й еритроцитів, але може виявлятися й анемія, що свідчить про явні або сховані кровотечі. Лейкоцитоз і прискорення ШОЕ зустрічаються при ускладнених формах виразкової хвороби (при пенетрації виразки тощо).

Певне місце в діагностиці загострень виразкової хвороби займає аналіз калу на сховану кров. При інтерпретації його результатів необхідно пам'ятати, що позитивна реакція на сховану кров зустрічається й при багатьох інших захворюваннях, що вимагає їхнього обов'язкового виключення.

Важливу роль у діагностиці виразкової хвороби грає дослідження кислотної функції шлунку, що проводиться за допомогою фракційного шлункового зондування. При виразках дванадцятипалої кишки й пілоричного каналу звичайно відзначаються підвищені (рідше – нормальні) показники кислотної продукції, при виразках тіла шлунка й субкардіального відділу – нормальні або знижені.

Основне значення в діагностиці виразкової хвороби мають рентгенологічний і ендоскопічний методи дослідження. При рентгенологічному дослідженні виявляється пряма ознака виразкової хвороби – "ніша" на контурі або на рельєфі слизової оболонки й непрямі ознаки захворювання.

Ендоскопічне дослідження підтверджує наявність виразкового дефекту, уточнює його локалізацію, глибину, форму, розміри, дозволяє оцінити стан дна й країв виразки, виявити супровідні зміни слизової оболонки, порушення гастродуоденальної моторики. При локалізації виразки в шлунку проводиться біопсія з наступним гістологічним дослідженням отриманого матеріалу, що дає можливість виключити злоякісний характер виразкової поразки.

При позитивному впливі фізичних вправ для хворих на виразкову хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки суб’єктивні відчуття зникають, апетит та стілець нормалізуються, пульс має тенденцію до зниження, стабілізується вага хворого.

Лікарський контроль та лікарсько-педагогічні спостереження дадуть кращий результат, якщо вони будуть доповнені самоконтролем.

Самоконтроль проводить сам хворий. Для цього кожен день потрібно вести щоденник самоконтролю. Це допоможе своєчасно встановити наявність тих чи інших ускладнень виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки. В той же час самоконтроль дозволяє реабілітологу вести регулярний поточний контроль та вносити зміни в методику занять лікувальною фізичною культурою.

Для оцінки функціонального стану організму хворого, до заняття й після заняття лікувальною гімнастикою, велике значення має опитування хворого, що дозволяє визначити його рухові можливості й виявити ознаки хронічної коронарної або серцевої недостатності на підставі переносимості ним навантажень.

Найпоширенішими методами діагностики ефективності навантаження для реабілітолога являються:

· Збір і аналіз анамнезу життя й хвороби.

· Суб'єктивний огляд.

· Антропометричні дослідження.

· Пульсотонометричний контроль.

· Оцінка зовнішніх ознак стомлення.

При суб'єктивному огляді й антропометричному дослідженні особливу увагу варто приділяти стану опорно-рухового апарату (плоскостопість, сколіоз, деформації таза й кінцівок і т.д.), композиції тіла (ступінь і локалізація жировідкладень, пропорційності розвитку мускулатури й ін.), загальним антропометричним характеристикам (зріст, вага, ЖЄЛ, динамометрія).

Оцінка зовнішніх ознак стомлення дозволяє реабілітологу виділити із групи осіб, що займаються тих, які в першу чергу мають потребу в поглибленому діагностичному нагляді. Основними ознаками стомлення є гіперемія шкірних покривів, надлишкове потовиділення (гіпергідроз), задишка, порушення координації (техніки виконання вправи), поведінкові розлади (неадекватна реакція на сформовану обстановку, партнерів, зниження мотивації й т.д.). Оцінюється швидкість і ступінь їхнього прояву.

Для врахування ефективності лікувальної фізичної культури при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки можна використовувати також функціональні проби та тести (проба Штанге та Генчі, проба Мартіне-Кушилєвського та ін.).

Хворим, у яких повсякденні фізичні навантаження, повільна ходьба викликають біль у серце, задишку, слабість і серцебиття, тести з фізичним навантаженням не проводяться і їхні рухові можливості оцінюються як низькі – за даними опитування. Хворим, які легко виконують весь обсяг навантажень у межах повсякденного життя, а болі в серці, задишка й слабість з'являються лише при швидкій ходьбі або бігу середньої інтенсивності або ж відсутні при будь-яких фізичних навантаженнях, для оцінки функціонального стану й резервів кардіореспіраторної системи проводяться тести з фізичним навантаженням.

Тести з фізичним навантаженням дозволяють визначити фізичну працездатність і вирішити питання про припустиме загальне навантаження при заняттях різними видами ЛФК. Функціональні тести виявляють ступінь порушення функції того або іншого органа, за допомогою функціональних тестів вибирають приватну методику лікувальної гімнастики, дозують спеціальні вправи.

Тести з фізичним навантаженням.

Застосовують 2 види тестів з фізичним навантаженням:

1) тести, при проведенні яких зміни й строки відновлення показників кардіореспіраторної системи визначають після стандартного фізичного навантаження;

2) субмаксимальні тести, при використанні яких дані про серцево-судинну і дихальну системи можуть бути отримані безпосередньо під час дозованих навантажень, а також у відновному періоді.

До першого виду тестів відносять різні динамічні проби з підскоками, присіданнями, бігом і ходьбою на місці, при проведенні яких ураховують зміни й строки відновлення частоти пульсу, дихання, тиску. Ці тести прості й доступні, тому широко використовуються в практиці.

Основне завдання тестів на відновлення – визначення реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження. Найбільш стандартизована проба Мартіне-Кушелевського з 20 присіданнями за 30 с. Цю пробу проводять в осіб з виразковою хворобою шлунку й дванадцятипалої кишки в стадії повної компенсації, при визначенні медичної групи для занять фізичною культурою. За допомогою проби вдається визначити час відновлення функцій системи кровообігу й дихання після конкретного навантаження. При цьому більш короткий відновний період (до 3 хв.) свідчить про кращу фізичну підготовку, при виконанні навантаження у фізично підготовленого хворого частота пульсу менше. Частоту пульсу й тиску порівнюють із вихідними показниками: чим незначніше розбіжність, тим краще функція серцево-судинної системи. Проба з 20 присіданнями оцінюється з урахуванням змін частоти серцевих скорочень (ЧСС) у перші 10 хв. з першої хвилини після навантаження й тиск у відсотках до вихідної величини, а також рівняється відповідність відсотка частішання серцевих скорочень зі ступенем змін всіх основних параметрів, що характеризують тиск.

ВИСНОВКИ

1. У загальній структурі захворювань органів травлення провідне місце займає патологія шлунку й дванадцятипалої кишки. Виразкова хвороба шлунку й дванадцятипалої кишки вражає людей у найбільш працездатному віці – від 20 до 50 років і є не тільки медичною, але й соціальною проблемою.

2. На підставі вивчення й аналізу джерел літератури, установлено, що основними причинами виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки являються: наявність хронічного гастриту, дуоденіту, функціональних порушень шлунку та дванадцятипалої кишки гіперстенічного типу (передвиразковий стан), нервово-психічні перевантаження й фізичне перенапруження, наявність Helicobacterpylori, спадкоємна схильність, прийом деяких лікарських препаратів, погрішності в харчуванні).

3. Виразкову хворобу лікують комплексно: призначають медикаменти, дієтотерапію, пиття мінеральної води, засоби фізичної реабілітації. У зв'язку з рецидивуючим характером захворювання в системі лікувально-профілактичних заходів велике значення має профілактика рецидивів. Важливими факторами профілактики виразкової хвороби є не тільки дотримання гігієнічних норм праці, побуту й харчування, утримання від паління й уживання алкоголю, але й застосування різних засобів фізичної реабілітації.

4. В комплексній фізичній реабілітації хворим на виразкову хворобою шлунку й дванадцятипалої кишки, можна використовувати, залежно від умов, обставин і етапів реабілітації такі засоби: фізичні вправи, природні фактори, рухові режими, лікувальний масаж, дієтотерапію, а також трудотерапію й механотерапію.

5. Лікувальний масаж застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія його проявляється трьома основними механізмами, серед яких основним є нервово-рефлекторний. Масаж активізує крово- і лімфо обіг у черевній порожнині, покращує мікроциркуляцію, обмінні і трофічні процеси в стінці шлунку і кишок, що зменшує запалення і позитивно впливає на процес загоєння виразок.

6. Серед засобів фізичної реабілітації при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки важливе місце в лікуванні займають фізіотерапевтичні методи. Такі методи нормалізують функціональний стан центральної нервової системи, вирівнюють діяльність вегетативної нервової системи і травлення; діють протизапально, знеболююче, антиспазматично і підвищують неспецифічну резистентність та імунологічні властивості організму.

7. Ефективність призначення процедур лікувальної фізичної культури визначається на підставі даних функціонального стану шлунку і кишок, реакції серцево-судинної системи за геодинамічними показниками і реакцією зовнішнього дихання на фізичне навантаження.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Післялікарняний період реабілітації проводять в поліклініці або в санаторії. Застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, фізіотерапію, дієтотерапію та працетерапію.

2. При виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки на поліклінічному етапі реабілітації доцільно застосовувати такі форми лікувальної фізичної культури: лікувальну і ранкову гігієнічну гімнастику, самостійні заняття, вправи на тренажерах, теренкур, прогулянки на свіжому повітрі, плавання, катання на велосипеді, ковзанах, прогулянки на лижах, спортивні ігри.

3. Найбільш важливим і головним у питаннях застосування лікувальної фізичної культури при виразковій хворобі шлунку та дванадцятипалої кишки є визначення рухового режиму, інтенсивності і тривалості фізичних навантажень.

4. З метою вирішення лікувальних задач у заняття лікувальної гімнастики крім загальнорозвиваючих вправ, що впливають на весь організм, включають спеціальні вправи для м'язів черевного преса й тазового дна, дихальні вправи й вправи в розслабленні м'язів, ходьбу. Вправи для м'язів черевного преса призначають із урахуванням фази захворювання.

5. Отримані нами дані рекомендується для використання у практичній роботі фахівців з фізичної реабілітації в лікувальних установах і у навчальному процесі для студентів вузів фізичної культури з дисципліни „Фізична реабілітація у клініці внутрішніх хвороб ”.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Барановский А.Ю. Реабилитация гастроэнтерологических больных в работе терапевта и семейного врача / А.Ю. Барановский. – СПб: Фолиант, 2001. – 416 с.

3. Беюл Е.А. Дисбактериозы кишечника и их клиническое значение / Е.А.Беюл, И.Б. Куваева. – Клин. мед. 1986. – С. 37–44.

4. Бирюков А.А. Массаж / А.А. Бирюков. – М.: ФиС, 1988.

5. Вайнер Э.Н. Валеология: [учеб. для вузов] / Э.Н. Вайнер. – М.: Флинта:Наука, 2001. – 416 с.

6. Василенко В.Х. Язвенная болезнь / В.Х. Василенко, А.Л. Гребенева, А.А. Шептулин. – М.: Медицина, 1987. – 288 с.

7. Васичкин В.И. Сегментарный массаж / В.И. Васичкин. – Санкт-Петербург: Лань, 1997. – С 141 – 144.

8. Винокуров Д.А. Частные методики лечебной физической культуры / Д.А. Винокуров. – М.: Медицина, 1970. – С. 92 – 94.

9. Внутренние болезни /под ред. А.С. Сметнева и В.Г. Кукеса. – М.: Медицина, 1982. – С. 26 – 36.

12. Гончарик И.И. Клиническая гастроэнтерология / И.И. Гончарик. – Минск, 2002. – С. 116 – 149.

13. Дегтярева И.И.Язвенная болезнь (современные аспекты диагностики и лечения) / И.И. Дегтярева, Н.В. Харченко. – К.: Здоровья, 1995. – 333 с.

14. Дубровский В. И. Лечебная физическая культура / В.И. Дубровский. – М.: Владос, 2004. – С.263 – 267.

15.Дубровский В.И. Лечебная физическая культура и врачебный контроль: [учебник для студентов мед. Вузов]/ В.И. Дубровский. – М.: ООО «Медицинское информационное агентство», 2006. – С.223 – 228.

16. Епифанов В.А. Лечебная физическая культура: [учебное пособие для вузов] / В.А. Епифанов. – М.: Издат.дом, «ГЭОТАР-МЕД», 2002. – С.128 – 139.

17. Завьялов В.И. Учебник нормальной физиологии / В.И. Завьялов. – К.: Здоровье, 1995.– 368 с.

18. Ибрагимова В.С. Точечный массаж / В.С. Ибрагимова. – М.: Медицина, 1983. – С. 24 – 31.

19. Исаев И.А. Сегментарно-рефлекторный и точечный массаж / И.А. Исаев. К.: Здоровье, 1993.

20. Казин Э.М. Основы индивидуального здоровья человека: Введение в общую и прикладную валеологию: [учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений] / Э.М. Казин, Н.Г. Блинова, Н.А. Литвинова. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. – 192с.

21. Калюжнова И.А. Лечебная физкультура / И.А. Калюжнова, О.В. Перепелова. – Ростов н/Д: Феникс, 2008. – С.5-31; 158-161.

22. Корж Ю.М. Практикум з теорії і методики лікувальної фізичної культури / Ю.М. Корж. – Суми.: сумДПУ, 2007. – С. 25 – 27.

23. Коршунов В.М. Дисбактериозы кишечника / В.М. Коршунов, В.В. Володин, Б.А. Ефимов //Детская больница. 2000. – С. 66–74.

24. Козырева О.В. Лечебная физкультура при заболеваниях органов пищеварения / О.В. Козырева. – М., 1993. – С.9 – 12.

26. Лечебная физическая культура / под ред. Добровольского В.К. – М: Медгиз, 2000.

27. Лікувальна фізична культура / за ред. В.С. Соколовский. – Одеса.: Одес. мед. ун-т, 2005. – 234 с.

28. Лікувальна фізкультура та спортивна медицина / за ред. проф. В.В. Клапчука і проф. Г.В. Дзяка. – Київ. Здоров’я, 1995. – С. 114 – 125.

29. Лечебная физическая культура в системе лечебной реабилитации/ под ред. проф. Л.Ф. Каптелина, к.м.н. И.П. Лебедевой. – М.: Медицина, 1995. – С.138 – 170.

30. Лечебная физическая культура/ под ред. проф. С. Н. Попова. – М.: Академия, 2004. – С.86 – 90.

31. Лечебная физкультура и врачебный контроль /под ред. В.И.Ильинича, Г.Л. Апанасенко. – М.: Медицина, 1990.– С. 150 – 151.

32. Лукомский И.В. и др. Физиотерапия. Лечебная физкультура. Массаж И.В. Лукомский. – Минск.: Вышэйшая школа, 1998. – С. 260 – 264.

33. Маколкин В.И. Внутренние болезни: [учебник] / В.И. Маколкин, С.И. Овчаренко. – М.: Медицина, 1999. – С.369 – 403.

34. Маліков М. В. Фізіологія фізичних вправ у запитаннях і відповідях / М.В. Маліков. – Запоріжжя, 2007. – С. 41 – 43.

35. Медицинская реабилитация: [руководство для врачей] / под ред. В.А. Епифанова. – М.: МЕДпресс – информ, 2005. – С.16 – 35.

36. Менхин Ю.В. Оздоровительная гимнастика / Ю.В. Менхин. – Ростов н/Д.: Феникс, 2002. – С.85 – 95.

37.Милюкова И.В. Полная энциклопедия лечебной гимнастики / под общ. ред. Т.А. Евдокимовой. – СПб.: Сова, 2003. – С.512 с.

38. Мошков В.Н. Общие основы ЛФК / В.Н. Мошков. – М.: Медицина, 1954. С. 39 – 42.

39. Мошков В.Н. Лечебная физкультура в клинике внутренних болезней / В.Н. Мошков. – М.: Медгиз, 2001.

40. Мурза В.П. Фізична реабілітація: [навчальний посібник]/ В.П. Мурза. – К.: Орлан, 2004. – С. 55 – 57.

41. Мухін В.М. Фізична реабілітація / В.М. Мухін. – К.: Олімпійська література, 2005. – С. 299 – 309.

42. Мясников А.Л. Внутренние болезни / А.Л. Мясников. — М.: Медицина, 1967. — С. 233 — 238.

43. Назар П.С. Загальний та спеціальний догляд за хворими з елементами фізичної реабілітації / П.С. Назар. – К.: Олімпійська література, 2006. – С. 126 – 136.

44. Основи реабілітації, фізіотерапії, лікувальної фізичної культури і масажу/ за ред. проф. В.В. Клапчука, проф. О.С. Полянської. – Чернівці:Прут, 2006. – 208с.

45. Оценка эффективности занятий лечебной физической культуры: [метод. указания] / Отв. ред. И.С. Дамскер. – Ленинград, 1986. – С. 36 – 40.

46.Пархотик И.И. Физическая реабилитация при заболеваниях органов брюшной полости / И.И. Пархотик. – К.: Олимпийская литература, 2003. – 223 с.

47. Пєшкова О.В. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів. Частина І / О.В. Пєшкова. – Харків: ХДАФК, 2000. – С.160 – 180.

48. ПоповС.Н. Физическая реабилитация / С.Н. Попов. – Ростов н/Д.: Феникс, 2004. – С.312 – 314.

49. Порада А.М. Основи фізичної реабілітації / А.М. Порада. – К.: Медицина, 2006. – С. 58 – 62.

50. Пропедевтика ввнутрішніх хвороб / за ред. проф. Ю.І.Децика. – Київ: Здоров'я, 1998. – С. 77 – 123.

51. Самсон Е.И. Лечебная физкультура при заболеваниях желудка и кишок / Е.И. Самсон, Н.Г. Триняк. – К.: Здоровья, 1983. – 64 с.

52. Соколовський В.С. Лікувальна фізична культура: [пiдручник] / В.С. Соколовський. – Одеса: Одес. мед. ун-т, 2005. – 234 с.

53. Солодков А.С. Физиология человека. Общая, спортивная. Возрастная / А.С. Солодков, Е.Б. Сологуб. – М.: Олимпия пресс, 2001. – С. 20 – 25.

54. Специальная физиотерапия / под ред. Л.Н. Николовой. – София.: Медицина и физкультура, – 1978. – С.9 – 12.

55. Спортивная медицина / под ред. Корсакова Г. М. – М.: Медгиз, 2001.

56. Степашко М. В. Масаж і лікувальна фізична культура в медицині / М.В. Степанко. – К.: Медицина, 2006. – С. 28 – 33.

57. Султанов В.К. Исследование объективного статуса больного / В.К. Султанов. – Санкт-Петербург: Питер, 1997. – 240 с.

60. Физическая реабилитация: [учебник] / под ред. С.Н. Попова. – Ростов н/Д: Феникс, 2005. – 608 с.

61. Физиология человека: [учебник для институтов физкультуры] / под ред. Арановича А.Н. – М., Изд. «Физкультура и спорт», 2001.

62. Физиологические основы физической культуры и спорта / под ред. Вострокнутова П.В. – М.: Изд. «Физкультура и спорт», 2003.

63. Филимонов В.И. Нормальная физиология / В.И. Филимонов. – К.: Здоровье, 1994. – 607 с.

64. Филиппов Ю.А. Распространенность и структура заболеваний органов пищеварения в Украине / Ю.А. Филиппов, З.Н. Галенко. // Другий Український тиждень гастроентерологів: Тез. доп. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 4 – 5.

65. Шептулин А.А. Алгоритм лечения больных язвенной болезнью / А.А. Шептулин, Д.Р. Хакимова. // РМЖ. – 2003. – Т.11.№2. – С. 59 – 65.

66. Язловецький В.С. Основи фізичної реабілітації / В.С. Язловецький – Кіровоград.: КПДУ, 2004. – 326 с.