Реферат: Адміністративно-правовий статус підрозділів судової міліції

Ефективність заходів забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, прямо залежить від організаційно-правового і фінансово-матеріального забезпечення їх реалізації, тобто від наявності спеціалізованих підрозділів у правоохоронних органах України, насамперед, спецпідрозділів судової міліції.

Тому в цьому підрозділі автор поставив такі завдання: 1) визначити адміністративно-правовий статус, завдання і функції судової міліції; 2) розкрити недоліки в організації та структурі судової міліції; 3) внести пропозиції щодо удосконалення окремих організаційно-правових аспектів діяльності судової міліції.

Згідно зі ст. 15 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” здійснення спеціальних заходів забезпечення безпеки покладається: 1) на органи Служби безпеки; 2) на органи охорони державного кордону України; 3) на розвідувальний орган Міністерства оборони України; 4) на органи внутрішніх справ; 5) на органи управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України.

Крім того, згідно зі ст. 3 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” забезпечення безпеки осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, здійснюється органами і установами виконання покарань.

Для виконання цих завдань зазначені органи повинні мати відповідні спеціальні підрозділи. Але інформації про діяльність цих підрозділів дуже мало, до того ж треба зазначити, що далі аналізуватимуться тільки відкриті джерела.

1. Органи Служби безпеки України. Датою створення в Україні відповідного спецпідрозділу вважають 3 березня 1990 року. Саме тоді наказом № 0031 начальника 7-го управління КДБ СРСР було створено 10-е відділення Групи “А” у м. Києві. У наказі було зазначено, що “спеціальний оперативно-бойовий підрозділ призначений для локалізації й припинення терористичних та екстремістських акцій, інших особливо небезпечних злочинних проявів, у тому числі для проведення операцій у взаємодії з іншими зацікавленими підрозділами в боротьбі з організованою злочинністю”.

Відбір кандидатів у регіональні спецпідрозділи проводився за підвищеними вимогами: медична придатність для служби у повітряно-десантних військах, стаж роботи в органах державної безпеки – не менше 1 року, віковий ценз – до 33 років, відповідна професійна і фізична підготовка та інші. Досить сказати, що з 120 співробітників КДБ УРСР, направлених на розгляд як кандидатів в 10-е відділення Групи “А” (м. Київ) було відібрано тільки 15.

30 травня 1992 року наказом Голови СБУ № 083, у структурі центрального апарату СБУ була створена Служба “З” (Спеціальна служба), керівник якої, згідно з розробленим і затвердженим Положенням про неї, підпорядковувався безпосередньо Голові СБУ, а за його відсутності – Першому заступникові Голови. Це був значно більший за кількістю співробітників підрозділ із більш масштабними завданнями.

23 червня 1994 року указом Президента України, було створено Управління “А” СБУ (Управління боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства). На Управління “А” були покладені дві нові функції, на підставі Закону України “Про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства” і “Про державний захист суддів і працівників правоохоронних органів”.

Так виник центральний підрозділ “А”, а потім і його лінійні відділи СБ України у всіх обласних містах республіки і в м. Севастополі. Крім завдань з фізичного припинення терористичних актів і дій, що загрожують безпеці держави, звільненню заручників, захопленню небезпечних злочинних авторитетів, на них було покладено завдання захисту учасників кримінального судочинства, працівників судів і правоохоронних органів, членів їхніх родин.

30 листопада 2000 року Управління “А” стало Головним управлінням “А” СБ України, у складі якого було організовано два управління. 15 червня 2003 року в Головному управлінні “А” створено третє управління. [1]

Закон “Про загальну структуру і чисельність Служби безпеки України” уточнив назву цього підрозділу: “боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів” [8].

І нарешті, указом Президента від 24.09.2007 р. № 913/2007 даний підрозділ було реорганізовано в Центр спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів (зі статусом департаменту) [9].

2. Органи охорони державного кордону України. На сьогодні в системі Державної прикордонної служби, на відміну від інших правоохоронних органів, створено чіткий механізм захисту своїх співробітників та їх близьких родичів.

Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України № 354 від 28 квітня 2004 р. було затверджено Інструкцію про порядок організації та здійснення заходів власної безпеки військовослужбовців і працівників Державної прикордонної служби України та їх близьких родичів [7].

Згідно з п. 2.3 цієї Інструкції, керівник органу Державної прикордонної служби України двічі на рік призначає нештатну групу, до складу якої включають найбільш досвідчених та фізично підготовлених військовослужбовців на чолі з офіцером, про що видається відповідний наказ. Зазначені військовослужбовці повинні регулярно проводити тренування з фізичної підготовки, рукопашного бою, стрільби з вогнепальної зброї та застосування спецзасобів. Окремо потрібно зазначити, що з даною групою проводяться навчання з правової підготовки, у тому числі у взаємодії із співробітниками органів внутрішніх справ, Служби безпеки України. Причому особлива увага звертається на порядок застосування зброї та спецзасобів.

Відповідно до п.3.1 згаданої Інструкції рішення про вжиття спеціальних заходів безпеки приймають: Голова Державної прикордонної служби України, начальники регіональних управлінь Державної прикордонної служби України, начальники прикордонних загонів і загонів Морської охорони, начальники окремих контрольно-пропускних пунктів, начальники органів забезпечення, ректор Національної академії Державної прикордонної служби України та начальники навчальних загонів – як командири військових частин, які згідно з п. 3 ст. 101 КПК України є керівниками органів дізнання.

Керівники органів дізнання Державної прикордонної служби України приймають рішення про вжиття спеціальних заходів безпеки військовослужбовців і працівників Державної прикордонної служби України та їх близьких родичів, які беруть участь у розслідуванні кримінальних справ про порушення державного кордону України.

Для підготовки пропозицій щодо вжиття спеціальних заходів безпеки у відповідному органі Державної прикордонної служби України наказом керівника створюється група у складі не менше 3 осіб, яку очолює один з його заступників (п. 3.7 Інструкції).

Зазначена група (спільно з офіцером управління внутрішньої та власної безпеки Державної прикордонної служби України) вивчає обставини та аналізує підстави і приводи, про що доповідає керівникові, який і приймає рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки та виносить відповідну постанову.

За наявності реальних загроз життю, здоров’ю або майну військовослужбовців і працівників Державної прикордонної служби України та їх близьких родичів здійснюється інформування органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України та організовується відповідна взаємодія.

3. Розвідувальний орган Міністерства оборони України. Закон України “Про розвідувальні органи України” [7] у ст. 18 встановлює: “Для захисту життя, здоров’я, житла і майна співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів (дружина, чоловік, батьки, діти, рідні брати і сестри) від протиправних посягань і загроз у зв’язку із службовою діяльністю цих співробітників розвідувальні органи України здійснюють спеціальні заходи щодо забезпечення безпеки в порядку, передбаченому Законом України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” та іншими актами законодавства України. Рішення про вжиття цих заходів у кожному конкретному випадку приймаються керівником відповідного розвідувального органу.”

У документах Міністерства оборони України цей орган іменується “військова частина А 0515”.

4. Органи управління Військової служби правопорядку у Збройних силах України. Закон України “Про Військову службу правопорядку у Збройних силах України” [2] майже не приділяє уваги здійсненню спеціальних заходів забезпечення безпеки цією службою. Лише декілька статтей цього закону містять певні положення щодо цього.

Так, одним з основних завдань Служби (ст. 3 Закону) є “сприяння у межах своєї компетенції іншим органам дізнання, органам попереднього (досудового) слідства та суду...у виконанні покладених на них відповідно до законів обов’язків”.

Крім того, згідно з п. 12 ст. 8 Закону, Служба зобов’язана “виконувати в установленому законом порядку і в межах своєї компетенції доручення слідчого, прокурора, ухвали суду та постанов суддів”. Таким чином, постанови про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства також будуть виконуватися цією службою.

5. Органи і установи виконання покарань. У другому розділі дисертаційного дослідження вже йшлося про те, що в Кримінально-виконавчому кодексі України безпеці учасників кримінального судочинства відведено окрему статтю.

Державним департаментом з питань виконання покарань було затверджено Інструкцію про порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, в установах кримінально-виконавчої системи [3]. Цим документом детально регламентовано провадження по забезпеченню безпеки учасників кримінального судочинства.

6. Органи внутрішніх справ. Найбільший обсяг роботи з забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства виконують органи внутрішніх справ, в структурі яких створено спеціальні підрозділи судової міліції “Грифон”. Cам процес створення таких підрозділів і навіть їх назва мають досить довгу історію.

Розділом VI Концепції судово-правової реформи (“Соціальний захист суддів”) передбачалося, що “Для захисту судової діяльності засновується судова міліція. Гарантується державний захист не тільки суддів, а й їх сімей” [4].Так було започатковано формування принципово нових для вітчизняної системи МВС підрозділів. А до вітчизняного законодавства увійшов термін “судова міліція”.

На жаль, подальші кроки на цьому шляху виявилися суперечливими. Невиконаною залишилася постанова Верховної Ради України № 2863-XII від 15 грудня 1992 року “Про порядок введення в дію Закону України “Про статус суддів” [5].Пунктом 5 цієї постанови Кабінету Міністрів України доручалося “протягом двох місяців вирішити питання про створення в системі Міністерства внутрішніх справ України спеціальних підрозділів судової міліції”.

Фактично на папері залишилося і розпорядження Президента України “Про заходи щодо активізації боротьби з корупцією і організованою злочинністю” № 35/95-рп від 10 лютого 1995 року [6]. Серед низки організаційно-правових заходів, передбачених цим розпорядженням, було і доручення Міністерству внутрішніх справ, Верховному Суду, Вищому Арбітражному суду, Генеральній прокуратурі, СБУ, Мін'юсту України розробити та подати на розгляд Верховної Ради в I півріччі 1995 року проект закону “Про судову міліцію”.

28 червня 1997 року було видано розпорядження Кабінету Міністрів України № 335-р “Про створення у структурі міліції громадської безпеки спеціальних підрозділів для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” [7].

На виконання цього розпорядження був підписаний наказ МВС України № 467 від 23 липня 1997 року “Про створення спеціальних підрозділів міліції для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей і близьких родичів”.Цим же наказом було затверджено Тимчасове положення про спеціальний підрозділ. Треба зазначити, що в назві відсутній термін “судова міліція”.

Згідно з пп.1.2 цього наказу спеціальні підрозділи були включені до структури міліції громадської безпеки та створювались у складі ГУМВС України в Криму, м. Києві та Київській області, УМВС України в областях та м. Севастополі. Зазначені підрозділи були самостійними і підпорядковувалися ГУАСМ МВС України, заступникам начальників – начальникам міліції громадської безпеки ГУМВС, УМВС.

Наказом МВС № 360 від 06.05.1999 р. розділ II було доповнено пп. 7.7 та 7.8, згідно з якими спецпідрозділи стали забезпечувати також охорону відділень судово-психіатричних експертиз Міністерства охорони здоров'я України та установ судових експертиз Міністерства юстиції України [8].

І, нарешті, в наказі МВС України № 1390 від 19 листопада 2003 року відбувається “компромісне” поєднання термінів “спеціальний підрозділ” та “судова міліція” і з’являється новий термін “спеціальний підрозділ судової міліції “Грифон”.

Цим наказом було збережено місце підрозділу в структурі міліції громадської безпеки з підпорядкуванням безпосередньо заступнику начальника ГУМВС, УМВС – начальнику міліції громадської безпеки. Загальне керівництво оперативно-розшуковою діяльністю спецпідрозділу, її організаційне та методичне забезпечення доручалося здійснювати заступнику начальника ГУМВС, УМВС – начальнику кримінальної міліції.

На 1 січня 2006 року судовою міліцією з 763 судів охоронялося 239, у тому числі цілодобово – 98 судів. Отже, забезпечено охорону лише третини всіх судів (за винятком військових), а цілодобово – тільки кожного сьомого суду (12,8 %) [9].

За даними МВС, гранична чисельність підрозділів судової міліції встановлена в кількості 9 612 осіб. На їх утримання щорічно необхідні кошти в сумі не менше 120 млн. грн. Державним бюджетом України на 2006 рік виділено тільки 38 млн грн. (31,6 %). Низький рівень забезпечення бюджетними коштами цих підрозділів дозволяє МВС утримувати лише 3 775 одиниць, або 37,1 % загальної чисельності.

З такими показниками судова міліція відзначила десяту річницю свого існування.

Судова міліція, як і будь-який державний орган, має : 1) завдання і функції; 2) владні повноваження; 3) компетенцію; 4) внутрішню структуру (організаційну побудову); 5) матеріальну базу. Тому розглядаючи організаційно-правові аспекти діяльності судової міліції автор намагався дотримуватися такого ж напрямку аналізу.

Немає потреби детально зупинятися на завданнях і функціях судової міліції. Вони досить повно і детально виписані в нормативних актах. Владні повноваження регламентуються Законом України “Про міліцію”.

Серед організаційно-правових проблем, які ускладнюють функціонування судової міліції, потребують удосконалення: 1) фінансові; 2) організаційно-кадрового забезпечення; 3) звітності; 4) організації несення служби.

Серйозною організаційно-правовою проблемою є фінансування заходів безпеки учасників кримінального судочинства. Безумовно, фінансування судової міліції необхідно розглядати в контексті фінансування МВС взагалі. Але не буде перебільшенням теза про те, що судова міліція фінансується за залишковим принципом.

Аналіз нормативних документів доводить, що чіткого механізму фінансування не існує. Крім того, в прийнятих документах чимало колізій та прогалин.

Так, у Законі України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” взагалі нічого не сказано про фінансування заходів безпеки.

Стаття 27 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” встановлює: “Фінансування і матеріально-технічне забезпечення заходів безпеки, передбачених цим Законом, здійснюються на основі законодавства України і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також за рахунок осіб, взятих під захист, якщо на це є їх письмова згода.”

Вивчаючи скасований недавно наказ МВС № 467 від 23.07.1997 р. знаходимо розділ “Фінансування та матеріально-технічне забезпечення”, в п. 17 якого вказано: “Фінансування і матеріально-технічне забезпечення заходів безпеки осіб, взятих під захист, здійснюється за рахунок державного бюджету, місцевих бюджетів, а також за рахунок осіб, взятих під захист, якщо на це є їх письмова згода.” Дуже цікавим тут є посилання на місцеві бюджети. Тобто міністр внутрішніх справ імперативно “доручав” місцевим органам влади виділяти кошти на ці заходи.

У наказі МВС № 1390 від 19.11.2003 р. це формулювання вже відсутнє, замість цього є посилання на вже згадуваний Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”: “7.1. Фінансування і матеріально-технічне забезпечення спецпідрозділу, заходів безпеки осіб, узятих під державний захист, здійснюються відповідно до ст. 27 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”.

Автор проаналізував тексти державних бюджетів України за 1998 – 2007 роки. Аналіз показує, що в бюджетах 1998 – 2001 років взагалі не було окремої бюджетної класифікації (статті видатків), тому не можна впевнено сказати, яка частка в загальних видатках МВС йшла на фінансування судової міліції.

У бюджеті на 2002 рік і в бюджетах наступних років нарешті з’являється рядок “Забезпечення особистої безпеки суддів і членів їх сімей, охорони приміщень суду, громадського порядку під час здійснення правосуддя”. Очевидно, що кошти на фінансування судової міліції направлялися і в межах інших статей бюджетів, але ця стаття є основною.

Автор не ставив за мету аналізувати абсолютні цифри, кількість реально отриманих коштів, ріст інфляції та ін. Головним було показати тенденцію фінансування судової міліції як складової МВС. А тенденція виявилася досить сумною. Протягом 2002 – 2007 років видатки на судову міліцію становили менше 1 відсотка загальних видатків на МВС. Хоча спостерігаються і позитивні моменти – видатки на судову міліцію протягом 2005 – 2007 років зростають і в абсолютних показниках, і в відсотковому вираженні.

До того ж і в тексті законів про державний бюджет існує певна колізія. Вище вже йшлося про те, що Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” взагалі ніяк не регламентує джерела фінансування заходів безпеки щодо цих осіб. Проте про це зазначено у державному бюджеті. А Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, навпаки, містить порядок фінансування, але в державному бюджеті немає відповідних видатків. Формально, сьогодні можна не виділяти кошти на заходи забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, тому що в державному бюджеті немає такого виду (рядка) видатків.

Автор вважає, що одним із важливих аспектів державного впливу на забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, має стати щорічне включення до Закону України про Державний бюджет на наступний рік видатків за окремою статтею “Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”.

Організаційно-правові проблеми кадрового забезпечення, з одного боку, є типовими для всієї системи МВС, а з іншого – мають свою специфіку. Вище вже говорилося про те, що розформування дорожньої міліції “спричинило появу” судової міліції. У багатьох УМВС підрозділи судової міліції формувалися за рахунок конвойних підрозділів міліції. Наприклад, київський спеціальний батальйон судової міліції “Грифон” взагалі формувався на базі полку ППСМ [8]. Тому можна стверджувати, що професійні навички “першого набору” судової міліції мало відповідали тим завданням, які постали перед новою службою.

Структура спецпідрозділів судової міліції побудована за схемою стройових підрозділів міліції громадської безпеки. Наказом МВС № 467 від 23.07.1997 р. (нині скасованим) штатна чисельність встановлювалася всього 800 одиниць (див. додаток Б). Мабуть, тому скасований наказ встановлював організаційно-штатну структуру “рота – взвод”.

Керівництво МВС та судової міліції сприяло покращанню якісного складу спецпідрозділів. Так, старий наказ № 467 встановлював, що “особовий склад спеціального підрозділу комплектується на конкурсній основі з числа найбільш професійно підготовлених працівників міліції, які мають необхідний рівень бойової та фізичної підготовки і стаж роботи в органах внутрішніх справ не менше двох років та особами, які проходили службу в спеціальних підрозділах правоохоронних органів, Міністерства оборони України, Національної Гвардії України та Прикордонних військ Держкомкордону України, з часу звільнення яких в запас минуло не більше одного року”.

Із збільшенням штатної чисельності наказом МВС № 1390 встановлено організаційно-штатну структуру “батальйон – рота – взвод” (див. додаток Г).

Станом на 01.10.2005 р. загальна штатна чисельність спеціальних підрозділів судової міліції вже становила 3575 осіб, із них за списком – 2 762 осіб, некомплект становив 813 осіб, тобто 22,7 %.

За даними МВС, гранична чисельність підрозділів судової міліції встановлена в кількості 9 612 осіб.

У новому ж наказі МВС № 1390 (п. 3.1) “особовий склад спецпідрозділу комплектується з числа найбільш професійно підготовлених працівників міліції, які мають необхідний рівень бойової і фізичної підготовки та особами, що пройшли дійсну строкову військову службу в підрозділах внутрішніх військ МВС України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України, з часу звільнення яких у запас минуло не більше одного року”.

Отже, зникає згадка про “конкурсну основу” та “стаж роботи в органах внутрішніх справ не менше двох років”. Це не дивно, враховуючи загальні кадрові проблеми МВС.

До того ж, різке зростання штатної чисельності спецпідрозділів призвело до зниження “кваліфікаційних” вимог до їх працівників. Так, розділ 3 п. 9 скасованого наказу МВС № 467 передбачав : “на посади ... середнього начальницького складу призначаються, як правило, особи, які мають вищу спеціальну освіту.” Сьогодні, згідно п. 3.2 наказу МВС № 1390 “на посади середнього начальницького складу спецпідрозділу призначаються особи, які мають неповну вищу освіту.”

Отже, спостерігається суперечлива тенденція: зниження професійних вимог щодо особового складу і водночас підвищення вимог щодо несення служби.

Що стосується штатної структури підрозділів судової міліції, то в 2003 році штати знову були змінені. З наданням судовій міліції права здійснювати оперативно-розшукову діяльність, були введені відповідні штатні посади оперуповноважених.

Але є проблема, яка не вирішена. Організаційно-штатною структурою навіть не передбачено створення місць перебування осіб, щодо яких здійснюються заходибезпеки. Йдеться про те, що особи, які потребують захисту, повинні перебувати в безпечному місці. Згідно з законодавством, дається “не більше трьох діб” для прийняття рішення про вжиття заходів безпеки. Навіть на цей час необхідно помістити особу в безпечне місце. Користуючись американською термінологією, необхідно створення “центрів орієнтації та безпеки”.

В організаційно-штатній структурі судової міліції такі центри сьогодні відсутні. На практиці працівники судової міліції виходять з ситуації по-різному. Осіб тимчасово тримають у службових кабінетах, приміщеннях чергових частин, домовляються з керівництвом лікарень та ін. Але все це не вирішує проблеми. Без таких центрів не обійтись, насамперед, при застосуванні довгострокових заходів безпеки.

Наприклад, у США існує всього один головний (під Вашингтоном) і сім регіональних центрів [5, с.20]. Саме в цих центрах тимчасово перебувають люди, щодо яких приймається рішення про застосування заходів безпеки. Там вони проходять психологічні тестування, співбесіди, інструктаж щодо подальшої поведінки, їм підбирають місця, куди можна перевести до закінчення заходів безпеки або постійно.

Тому було б доцільно в Типових штатах передбачити створення таких центрів. Безумовно, головний (“національний”) центр повинен функціонувати при МВС. Регіональні центри можна було б створити при ГУМВС областей, яких сьогодні в Україні не так багато. До того ж кількість їх працівників об’єктивно не може бути великою, виходячи з мотивів таємності, конспірації тощо.

Потребує удосконалення інформаційне забезпечення (насамперед, система обліку та звітності) підрозділів судової міліції.

У процесі роботи над дослідженням виявилося, що статистична звітність щодо забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства перевантажена зайвими показниками і не відображає всіх сторін діяльності судової міліції.

Спочатку статистичні показники діяльності судової міліції відображалися в наказі Держкомстату № 290 від 12.08.1999 р. [11] (див. додаток Д). На зміну йому було встановлено нову форму № 2, затверджену наказом Держкомстату № 135 від 25 березня 2002 р. [2] (див.додаток Є), яка сьогодні застаріла.

Наприклад, у графах № 7, 8 цієї форми передбачено, що судова міліція здійснює охорону і в приміщеннях господарських судів (у всякому разі, вони враховуються). Але в графах 10–12 фіксуються лише заходи безпеки та охорони громадського порядку під час розгляду кримінальних (у графі 11) і цивільних (у графі 12) справ. Виходить, що заходи безпеки під час розгляду господарських справ або взагалі не здійснюються, або просто не відображаються.

Тому доцільно було б серед граф 10–12 форми № 2 передбачити окрему графу “під час розгляду господарських справ”.

Викликає здивування графа 17 “кількість працівників суду та інших правоохоронних органів, які підпадають під державний захист (без урахування працівників органів внутрішніх справ)”.

По-перше, що повинна відображати ця цифра, який сенс закладався в цю графу? Адже згідно зі ст. 2 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” до правоохоронних відносяться “органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи й установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції”.

А хто надасть дані про співробітників кадрового складу розвідувального органу Міністерства оборони України, які також підпадають під державний захист?

По-друге, чому не враховуються працівники органів внутрішніх справ – хіба вони не є правоохоронцями? Невже вони не потребують захисту?

По-третє, звідки брати цифри для цієї графи? І, нарешті, чому саме спецпідрозділи “Грифона” повинні цю інформацію збирати і де вони її будуть брати? Якщо припустити, що ці статистичні дані надає Держкомстат, то він їх і так знає і немає потреби перевантажувати документ зайвими цифрами. У всякому випадку, практичні працівники судової міліції не змогли пояснити цього питання. Мабуть, не випадково в щоквартальних звітах у цій графі фігурує одна і та ж цифра. Абсурдність ситуації очевидна. Тому цю графу доцільно було б взагалі скасувати.

Серед заходів безпеки (графи 22–33) відображено не всі заходи, передбачені ч. 1 ст. 7 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”. Наприклад, відсутні такі заходи, як: “в) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; г) заміна документів та зміна зовнішності”; д) зміна місця роботи або навчання”.

Щодо кількості виданої зброї (рядки 25–28) також виникають питання. В рядку 28 говориться про “пристрої для відстрілу патронів з гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії”. Але в “Положенні про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, затвердженому наказом МВС № 523 від 24.07.1996 р. Йдеться тільки про “пістолет” або “газовий пістолет”. Ні про які “пристрої” або навіть “метальні снаряди” взагалі не йдеться.

Попередня форма № 2 від 12.08.1999 р. щодо цього плані була більш коректною. Там (у рядку 24) йшлося про видачу “зброї, через дріб – газової”.

У графі 32, наприклад, відсутня згадка про зміну зовнішності, зате є показник – “замінено державних номерних знаків транспортних засобів”. Заміна номерних знаків не є самостійним заходом, це складова такого заходу як “особиста охорона, охорона житла і майна”.

Тому цей розділ форми № 2 потребує суттєвого доопрацювання.

Потребує удосконалення графа 45 “Відмовлено в застосуванні заходів безпеки по матеріалах, які розглянуті ОВС”. Доцільно було б написати “через дріб – оскаржено особами, яким відмовлено в застосуванні заходів безпеки”. Така конструкція графи 45 дозволить органам прокуратури удосконалити нагляд за дотриманням законності при забезпеченні безпеки осіб.

У другому розділі дисертаційного дослідження уже згадувався проект Угоди про захист учасників кримінального судочинства (яка практично готова для застосування у межах СНД). З її остаточним прийняттям також доведеться вносити зміни до форми № 2. У межах цієї Угоди доведеться відображати кількість власних громадян, переміщених за межі України та кількість громадян СНД, переміщених в Україну.

Запровадження адміністративного судочинства та системи адміністративних судів також потребує внесення відповідних змін до форми № 2.

Свої пропозиції щодо удосконалення форми державної статистичної звітності автор виклав у додатку Ж.

Статистику щодо заходів безпеки учасників кримінального судочинства ведуть також і судові органи. Існує звіт за формою № 17 “Звіт про виконання Законів України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” та “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” у процесі провадження справ судами”, затверджений спільним наказом Державного комітету статистики України, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України № 206/90/44/5 від 27.05.2002 р. [3].

У цьому документі більш чітко виписані категорії осіб, щодо яких застосовуються заходи безпеки. У рядках 1–5 звіту дано перелік осіб, щодо яких Законом України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” установлено систему особливих заходів державного захисту.

У рядках 6–13 надано перелік осіб, яких визначено відповідно до Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” і щодо яких рішення про застосування заходів безпеки прийнято судом.

Проте є термінологічні розбіжності. У звіті вживаються формулювання “близькі родичі”, у формі № 2 “Грифона” – “члени їх сімей”. Така ситуація виникла, мабуть тому, що в ст. 2 п. 2 Закону України “Про державний захист...” вживається термін “близькі родичі”. А ст. 1 п. є Закону України “Про забезпечення... “ вживає термін “члени сімей і близькі родичі”. Очевидно, що доцільно було б ввести єдиний термін “члени сімей і близькі родичі”.

Завдяки цьому документу більш чітко можна простежити якість вжитих заходів безпеки. Існує рядок 15 “не вжито, несвоєчасно вжито або недостатньо вжито достатніх заходів щодо безпеки” і рядок 18 “притягнуто до відповідальності за невжиття заходів безпеки”.

У графі 18 обліковуються особи, притягнуті до дисциплінарної чи кримінальної відповідальності згідно зі ст. 21 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” та ст. 24 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”. Але зводити в одну графу і дисциплінарну і кримінальну відповідальність, мабуть, не зовсім коректно. Тому доцільніше було б графу 18 викласти так “притягнуто до кримінальної, через дріб – до адміністративної відповідальності”.

Ще один цікавий аспект – доступність інформації. Форма № 2 містить гриф “для службового користування (після заповнення)”. Що намагається приховати судова міліція – незрозуміло. Мабуть, тут проявляються “відомчі традиції”. Адже у звіті немає жодних прізвищ, імен, тільки цифри, що ніяк не може вплинути на безпеку конкретних осіб. А звіт за формою № 17 відкритий. Тому практично тіж дані можна отримати безперешкодно.

На нашу думку, було б доцільно узгодити між собою ці дві форми звітності. Оскільки обидві вони затверджені за участю Держкомстату (який і отримує ці дані), то він міг би виступити ініціатором уніфікації цих форм.

Порядок несення служби підрозділами судової міліції ретельно врегульований наказами МВС. Але є цілий ряд організаційно-правових питань з якими погодитися не можна.

Судова міліція не повинна відноситися до міліції громадської безпеки. Той факт, що вона опинилася там “раптово”, вимушено, автор уже зазначав.

Сьогодні не поодинокими є випадки, коли керівництво міліції громадської безпеки УМВС областей залучає підрозділи “Грифона” займатися охороною громадського порядку, масових заходів (демонстрацій, концертів тощо). А це суперечить завданням судової міліції. Ще більш негативною є практика керівництва деяких УМВС примусити судову міліцію заробляти кошти наданням охоронних послуг за договорами з господарюючими суб’єктами. Для цього в системі МВС існують “Титан”, Державна служба охорони.

Так, за даними ревізій Державної контрольно-ревізійної служби України, “зокрема, керівниками ...спеціального батальйона судової міліції “Грифон” при Головному Управлінні МВС України в АР Крим у 2005–2006 роках укладено договори про забезпечення охорони громадського порядку з різними підприємствами та організаціями, від яких отримано до спеціального фонду установ доходи в сумі 187 тис. грн, які використано на оплату праці осіб рядового та начальницького складу та господарське утримання установ. Також підрозділами “Беркут” та “Грифон” Управління МВС України в Хмельницькій області надано послуг з охорони без наявності ліцензій на суму 133,4 тис. грн” [4]. Все це тільки заважає судовій міліції працювати, відволікає від основних завдань.

Судова міліція не повинна охороняти відділення судово-психіатричних експертиз МОЗ України. По-перше, це суперечить змісту і цілям законодавства про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства. Згідно з законом, судова міліція “забезпечує безпеку” особи, узятої під захист на підставі відповідної постанови, тобто виконує постанову про здійснення заходів безпеки. А до відділень судово-психіатричних експертиз особи потрапляють зовсім з інших причин.

Під час судових засідань судова міліція здійснює “забезпечення громадського порядку”. У відділеннях судово-психіатричних експертиз немає “громадського порядку”, замість цього там існує “режим тримання”. Тобто судова міліція змушена виконувати не притаманну їй “режимну” функцію.

Не випадково, що в наказі МВС № 467 від 23.07.1997 р. про відділення судово-психіатричних експертиз взагалі не йшлося. І тільки 06.05.1999 р. наказом МВС № 360 були внесені відповідні доповнення.

По-друге, це приводить до нераціонального використання особового складу, тоді як багато приміщень судів до цього часу залишаються без міліцейської охорони. Так, наприклад, 42 судові установи Донецької області охороняються за укладеними трудовими угодами.

Яскравий приклад – обласний центр судово-психіатричної експертизи в м. Донецьку. На охорону цього закладу залучено 24 працівники, в тому числі на добу – 12 працівників. При цьому кількість ліжко-місць становить всього 13 (3 палати). За 10 місяців 2006 року через цей центр пройшло 132 особи ( в середньому 11 за місяць). У закладі створено лише 1 зовнішній пост. Практично кожен місяць 12 працівників судової міліції охороняють 11 осіб (див. додаток Л).

Чи є раціональним використання такої кількості працівників судової міліції? Адже тільки в м. Донецьку 2 приміщення Апеляційного суду і 2 приміщення Апеляційного господарського суду охороняються за трудовими угодами (недержавними структурами).

За радянських часів охороною цих установ займалися відділи позавідомчої охорони (попередники нинішньої Державної служби охорони). Сьогодні ця служба займається здебільшого наданням платних послуг і, природно, не зацікавлена в охороні бюджетних установ. Тому доцільно було б передати цю функцію підрозділам, які охороняють ізолятори тимчасового тримання (ІТТ). Це буде раціонально з декількох причин:

а) специфіка умов служби з охорони ІТТ і відділень судово-психіатричних експертиз майже однакова. Інструкції щодо несення служби на 2/3 схожі, тому особовий склад перенавчати практично не треба;

б) підрозділи з охорони ІТТ, як і судова міліція, підпорядковані міліції громадської безпеки. Тому серйозних організаційних проблем зі зміною підпорядкування не виникне;

в) соціальна захищеність особового складу. Треба нагадати, що згідно з постановою Кабінету Міністрів (пункт 3, підпункт “г”) № 393 від 17 липня 1992 року [5] “особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ... які проходять службу у... ізоляторах тимчасового тримання” вислуга років обчислюється один місяць служби за сорок днів”.

Як показує практика, умови служби у відділеннях судово-психіатричних експертиз не кращі за ІТТ – там також є і психічно хворі, і туберкульозні і інфекційні (і все це відображається в звітних документах). Але працівники ІТТ мають пільги, а працівники судової міліції – ні. Щодо особового складу судової міліції це несправедливо.

судова міліція адміністративний правоохоронний

1) Забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства в Україні та зарубіжних країнах: порівняльний аналіз. Навчальний посібник. [Шкарупа В.К., Коваль М.В., Андрущук В.М. та ін.] – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2007. – 194 с.

2) Інструкція про організацію службової діяльності спеціальних підрозділів міліції охорони “Титан": Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 25.11.2003 р. № 1432 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 31. – Ст. 2090.

3) Мамченко В. Защита свидетелей – дело рук самих свидетелей / В. Мамченко. – Режим доступу: http://www.sobitie.dp.ua. – Назва з титул. екрану.

4) Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.

5) Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35–36, № 37. – Ст. 446.

6) Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забезпечує захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві від 01.06.2004 р. Апеляційний суд м. Київа. – Режим доступу: http://www.uapravo.net/data/base29/ ukr29744.htm. – Назва з титул. екрану.

7) Про заходи і порядок здійснення контролю за забезпеченням захисту працівників прокуратури: наказ Генерального прокурора України від 28.04.94 р. № 3 – Режим доступу: http://www.uazakon.com/document/tpart04/isx04951.htm. – Назва з титул. екрану.

8) Кодекс України про адміністративні правопорушення вiд 07.12.1984 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – додаток до № 51. – Ст. 1122.

9) Правила пропуску осіб до приміщень судів та на їх територію транспортних засобів: Наказ Державної судової адміністрації України та Міністерства внутрішніх справ України від 12.09.2005 № 102/765 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 44. – Ст. 2817.

10) Про попередження насильства в сім'ї: Закон України вiд 15.11.2001 р. № 2789-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10. – Ст. 70.

11) Международная ассоциация ветеранов подразделений антитеррора “Альфа”. – Режим доступу: http://www.alfa.org.ua/?r=history. – Назва з титул. екрану.

12) Про загальну структуру і чисельність Служби безпеки України: Закон України від 20 жовтня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 4. – Ст. 53.

15) Про розвідувальні органи України: Закон України від 22 березня 2001 року // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 19. – Ст. 94.