Реферат: Виробничі ресурси сільского господарства

Реферат на тему:

Виробничі ресурси та спеціалізація сільського господарства

Лісостепова зона розташована в центральній частині України й охоплює Вінницьку, Київську, Полтавську, Сумську, Хмельницьку, Тернопільську Харківську, Хмельницьку, Черкаську і Чернівецьку області. Деякі північні райони Київської, Сумської та Хмельницької областей віднесено до зони Полісся.

У 2001 році лісостепова зона займала 13 478 тис. га сільськогосподарських угідь що становило 35,3% загальної площі України. Площа ріллі сягала 11 359 тис. га, або 36,2 % загального її показника по Україні.

Станом на 1 січня 2002 року населення областей лісостепової зони налічувало близько 17 млн. чоловік, або 35,1% загальної чисельності по Україні. Питома вага сільського населення була 35,6% загальної чисельності по Україні. Питома вага сільського населення становила 45,6% загальної чисельності, що наближається до середнього показника по країні – 33,7%.

У лісостеповій зоні розташовані два найбільших за чисельністю населення міста України – Київ (2611 тис. чоловік) і Харків (1470 тис. чоловік) чисельність населення в кожному з 16 міст, досліджуваної зони сягає, понад 50 тис. чоловік. У цих містах зосереджений індустріальний і науково технічний потенціал загальнодержавного значення: машинобудівний комплекс, електротехнічна промисловість, приладобудування, електроніка та інші галузі, що визначають науково технічний прогрес у народному господарстві.

В економіці лісостепової зони важливе, значення має аграрний сектор. У 2001 році його питома вага становила 39,2 % валової сільськогосподарської продукції країни в порівнянних цінах 2000 року.

У сільському господарстві найважливіший засіб виробництва – це земля. Якщо в промисловості, за винятком добувної, вона є лише місцем розташування підприємств, то у землеробстві земля - головна продуктивна сила і необхідна умова сільськогосподарського виробництва.

Земля в сільському господарстві виступає як предмет праці, коли верхній шар ґрунту піддають певній дії, створюючи цим необхідні умови для росту й розвитку сільськогосподарських рослин, і як знаряддя праці, коли люди використовують механічні, хімічні , фізичні та біологічні властивості ґрунту. Правильне використання землі, збереження її від руйнівних сил природи, поліпшення якості й стану, збереження від недбайливого використання та економне витрачання під забудову є обов’язковою умовою піднесення сільського господарства України, забезпечення внутрішніх потреб у продуктах харчування і розширення експортних можливостей.

Високий земельно ресурсний потенціал досліджуваної зони створює реальну можливість для суттєвого збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Досягнути цієї мети можна лише за умови подолання негативних тенденцій, що склалися в землекористуванні внаслідок нераціонального використання земельних ресурсів, виснаження і стрімкого зниження родючості ґрунтів, втрати ними самовідновлюваної здатності.

Погіршення якості земель, зниження родючості ґрунтів викликають загрозу кризи виробництва сільськогосподарської продукції, особливо екологічно чистих продуктів харчування. Надійним способом підвищення продуктивності землеробства є здійснення на національному рівні комплексу невідкладних заходів щодо структурної перебудови землекористування, вдосконалення системи охорони земель, насамперед сільськогосподарського призначення, на основі виваженої програми дій, яка б опиралася на узагальнення результатів наукових досліджень у галузі економіки, екології та права.

Останніми роками відбулися принципові, докорінні зміни в земельних відносинах України. Конституція України (стаття 13) проголосила право власності на земельні, як і на інші, природні ресурси Українського народу, який має право на володіння, користування і розпорядження цим багатством країни. Одночасно статтею 14 закріплено гарантії права власності на землю, які створюють принципово нову в Україні конституційну основу для регулювання земельних відносин. Конституція гарантує рівність усіх суб’єктів права власності на землю: громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

Про рівень забезпечення населення Лісостепу сільськогосподарськими угіддями та ріллею свідчать дані таблиці 1.4. Найбільша площа сільськогосподарських угідь і ріллі з розрахунку на одного жителя у Полтавський області – відповідно 1,32 та 1,06 га, а найменша в Чернівецькій – 0,51 і 0,37 га.

1.4. Площа сільськогосподарських угідь та ріллі з розрахунку на одного жителя, га

За період проведення земельної реформи як складової аграрних перетворень на селі здійснено роздержавлення земель і передачу їх у власність недержавних сільськогосподарських підприємств, проведено грошову оцінку та паювання сільськогосподарських угідь, видано селянам сертифікати на право на земельну частку (пай). Цим було створено умови для реформування колективних сільськогосподарських підприємств у господарські структури ринкового типу на базі приватної власності на землю.

У зв’язку з роздержавленням і приватизацією земель скоротилася їхня площа у державній власності й збільшилася у приватній власності громадян. Якщо у 1990 році власність на землю в Україні була повністю державною, то на початок 1996-го вона зменшилася майже на 40%, а на початок 2002 року - на 49,7 %.

У всіх власників землі та землекористувачів в Україні на початку 2002 року налічувалося 41 817 тис. га сільськогосподарських угідь, із них у товаровиробників – 31 675,7 тис. га, або 75,7%. Частка Лісостепу в загальній площі сільськогосподарських угідь та ріллі становила відповідно 34,8% і 36,2%. Питома вага сільськогосподарських угідь у загальній земельній площі Лісостепу сягала 73,3%, серед яких 80,8% припадало на ріллю.

Найбільша площа сільськогосподарських угідь зосереджена в Харківській (2423,5 тис. га), Полтавській (2185,7 тис. га) і Вінницькій (2018,9 тис. га) областях, а найменша – у Чернівецькій (473,7 тис. га) і Тернопільській (1054,9 тис. га) областях (табл.1.5.).

1.5. Зміни площ сільськогосподарських угідь у Лісостеповій зоні

Найвищий рівень розораності сільськогосподарських угідь у Черкаській та Вінницькій областях - відповідно 87,8 і 85,7%, а найнижчий – в Чернівецькій і Сумській областях – 71,6 і 72,9%.

Водночас висока розораність земель Лісостепу не сприяє інтенсивному веденню сільськогосподарського виробництва. Адже використання деградованих і малородючих ґрунтів у складі орних земель призводить до прямих збитків.

Порівняно з 1996 роком площа сільськогосподарських угідь зменшилася в 2001 році у товаровиробників Лісостепу на 1161,2 тис. га, а ріллі – на 826,8 тис. га. Такі зміни відбулися внаслідок передачі земель у власність та надання в користування громадянам для ведення особистого підсобного господарства, відведення для несільськогосподарських потреб.

Одним із досягнень земельної реформи є розвиток особистого підсобного господарства, садівництва, городництва. Ця категорія землеволодінь займає 1777,4 тис. га сільськогосподарських угідь і в сучасних умовах домінує в зоні Лісостепу щодо забезпечення населення основними продуктами харчування. Проте не слід переоцінювати успіхи підсобного сільськогосподарського виробництва, особливо в перспективі. Адже ці господарства дуже дрібні, базуються переважно на ручній праці. Лише незначна їх частина з часом може трансформуватися у товарні виробництва. Крім того, збільшення площ цієї категорії господарств не забезпечило адекватного зростання обсягів виробництва.

У сільському господарстві поряд із землею і засобами виробництва необхідним виробничим ресурсом, як і в інших галузях економіки, є праця. Носіями здатності працювати виступають трудові ресурси. Соціальну їх суть становлять люди у певних виробничих умовах, а економічну – робочий час, необхідний для виконання суспільно корисної праці.

Потрібно розрізняти поняття “трудові ресурси” і “робоча сила”. Трудові ресурси – ширше поняття, що включає деяку частину запасів праці, яка не бере участі в процесі виробництва. Вони складаються з таких категорій людей: фактично зайняті в усіх сферах соціально-економічної діяльності, включаючи домашнє та підсобне господарство; непрацюючі люди працездатного віку; зайняті професійною підготовкою.

Соціальну природу суспільства визначає робоча сила, що реально функціонує в процесі виробництва; це основна частина трудових ресурсів. Решта становить потенційну робочу силу, яка може брати участь у виробництві продуктів та наданні послуг.

Формування і використання трудових ресурсів у сільському господарстві має свої особливості. З розвитком продуктивних сил абсолютно зменшується чисельність працівників у галузі.

Природною основою формування трудових ресурсів сільського господарства є сільське населення (табл.1.6.). За 1970 - 2000 роки, його чисельність зменшилася в Україні на 5,7 млн. чоловік, або на 26,5%, а у Лісостепу - на 3,2 млн. чоловік, або на 35,1%.

Найшвидшими темпами чисельність сільського населення скорочувалося за аналізований період у Сумській, Хмельницькій та Вінницьких областях – відповідно на 46, 43 і 42 %, а найповільнішими – в Чернівецькій (3,8%), Тернопільській (27,4%) і Харківській (29,2%) областях. У результаті чисельність сільського населення в Лісостепу України на початок 2001 року становила 5 млн 912,8 тис. чоловік. Найбільше сільського населення проживає у Вінницькій (922,1 тис. чоловік.) та Київській (744,8 тис. чоловік.) областях.

Щорічне абсолютне й відносне зменшення чисельності сільського населення у досліджуваній зоні, як і в Україні загалом, є наслідком недоліків у використанні досягнень науково-технічного прогресу та антисоціальної стосовно селян аграрної політики. Впродовж більш як 80 років село було і залишається не тільки економічним, але й демографічним донором міст України та республік колишнього Радянського Союзу, а в останні роки ще й країн далекого зарубіжжя.

1.6. Динаміка чисельності сільського населення по областях Лісостепу (на початок року)

Мігранти села – переважно люди активного віку, в основному молодь, у процесі відпливу виносять із сільськогосподарського та інших виробників АПК робочу силу й одночасно переносять із села в місто потенційну народжуваність, демографічний потенціал.

Міграція населення із села в місто, як і міграція його з міста в село, природний процес. Але негативним у ньому є те, що велика частка мігрантів із села – людей молодого віку – призводить до порушення необхідного статево-вікового складу сільського населення та погіршення якісної характеристики робочої сили сільської місцевості. До того ж міграція сільського населення посилюється через незадовільні соціально-побутові умови життя у багатьох селах.

Інтенсивний відплив сільської молоді через незадовільні умови трудової діяльності й проживання в сільській місцевості активізував негативні демографічні процеси. Зростає кількість розлучень, зменшується кількість – шлюбів та народження дітей у селах. Водночас смертність і старіння сільського населення набули небачених темпів. Зумовлена цим кризова демографічна ситуація звузила природну основу відтворення жителів села, спричинила погіршення їхніх якісних параметрів і зниження трудового потенціалу, особливо зайнятих в аграрній сфері.

Аналіз свідчить, що абсолютне скорочення чисельності сільських жителів у Лісостепу відбувається, головним чином, внаслідок інтенсивного зменшення їхньої демографічної основи – дітей віком до 15 років. Протягом 1970 – 2001років кількість їх скоротилася більш, як на третину; на третину зменшилася кількість осіб працездатного віку, майже кожний третій житель села – пенсіонер за віком. Таким чином, структурно-динамічні зміни чисельності сільського населення досліджуваної зони відбуваються у двох протилежних напрямах: з одного боку, зменшується кількість дітей, підлітків та осіб працездатного віку, а з другого - зростає кількість пенсіонерів (табл.1.7.). Отже, сільське населення швидко старіє, звужується демографічна основа його відтворення. До того ж темпи цих динамічних змін набули стабільного, тенденційного характеру.

1.7. Демографічне навантаження сільського населення працездатного віку по областях Лісостепу (на 1000 чоловік працездатного віку припадає непрацездатних)

Абсолютне скорочення чисельності сільського населення призводить до обезлюднення і руйнування поселенського потенціалу Лісостепу. Протягом 90–х років лише в Харківській області призупинили своє існування понад 90 сільських населених пунктів. Основною складовою економічної кризи у сільській місцевості Лісостепу є різке зниження народжуваності. За 1990 – 2001роки абсолютна кількість народжених зменшилася на 47 тис. чоловік, або на 36%.

Основна причина зниження народжуваності до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення сільського населення, полягає в тому, що задоволення тут потреби у дітях, материнстві та батьківстві конкурує з низкою інших потреб, тим елементарніших, чим нижчий рівень життя. Якщо врахувати, що кожний третій селянин знаходиться за межею бідності, працівники аграрної сфери одержують заробітну плату, нижчу від прожиткового мінімуму, і сучасний рівень існування селян зведений до елементарного виживання, ситуацію з народжуваністю в сільській місцевості можна розглядати як кризову.

Економічні причини зниження народжуваності селян криються у виробничій сфері, насамперед у сфері праці. Та частина національного доходу, яка використовується на особисте споживання, навіть у некризових умовах не відшкодовувала необхідних витрат сім’ї на утримання не тільки третьої, але й навіть другої дитини. Тому сім’я з дітьми економічно не забезпечувалася, рівень життя її був нижчим, від соціально необхідного. За роки соціально-економічної кризи ситуація погіршилася, на що селянство відреагувало інтенсивним зниженням народжуваності.

В умовах різкого зниження народжуваності сільського населення, посилення його старіння прогресує показник смертності. Коефіцієнт смертності (кількість померлих на 1000 селян ) зріс за 1990 – 2001 роки від 17,3 до 21,1.

Абсолютна і відносна кількість померлих перевищує відповідні показники народжень, тому природний приріст сільського населення має від’ємне значення. В 2001 році чисельність померлих у селах Лісостепу на 77 тис. чоловік, а України на 156,4 тис. чоловік перевищувала кількість народжених (табл. 1.8).

1.8. Природний рух сільського населення по областях Лісостепу України у 2001 р.

Депопуляція населення охопила всю сільську місцевість цієї зони та країни, а в Київській, Хмельницькій, Черкаській областях кількість померлих перевищує чисельність народжених майже в 97% поселень. У Київській, Полтавській, Сумській областях досліджуваної зони на одного народженого припадає троє померлих. Коефіцієнт природного приросту сільського населення в 2001 році становив у Лісостепу 13,1, а в Україні – 9,9. Природне скорочення сільського населення в умовах інтенсивного його старіння перетнуло критичні межі сучасного типу відтворення. Основною причиною такої ситуації є зниження життєвого рівня селян та погіршення їх медичного обслуговування.

Основним видом діяльності працездатного населення в сільській місцевості залишається праця у суспільному та особистому секторах аграрного виробництва. Середньорічна кількість сільськогосподарських працівників Лісостепу зменшилася за 1996 – 2000 роки на 25,2%. Найбільше їх скорочення спостерігається в сільському господарстві Чернівецької області (20,8%) (табл.1.9.). Частка середньорічних працівників сільськогосподарських підприємств у загальній кількості зайнятих становить 45,3%. Інші особи працездатного віку зайняті в галузях освіти, охорони здоров’я, транспорту, будівництва тощо.

1.9. Динаміка середньорічної кількості працівників сільськогосподарських підприємств Лісостепу, тис. чоловік

Попит на робочу силу в сільському господарстві, зокрема, на молодь, зменшується. Це пов’язано переважно з відсутністю належної молодіжної політики щодо сприяння зайнятості, яка має бути зорієнтована на працевлаштування молоді у сільському господарстві, збереження наявних і розвиток нових робочих місць.

Таким чином, у сільській місцевості спостерігаються досить негативні зміни в перерозподілі працюючого населення по галузях економіки, зменшення його частки у сільському господарстві й переміщення в інші галузі народного господарства. Загальними проявами цих процесів є абсолютне і відносне скорочення чисельності зайнятих осіб як у цілому по галузях економіки, так і в аграрному секторі, зниження мобільності щодо підвищення ефективності функціонування сільськогосподарських підприємств, зростання кількості працюючих у приватному неформальному секторі, мотивами якого є в основному пошук шляхів подолання безробіття, а не створення альтернативних виробництв сільськогосподарського виробництва.

Для усунення наслідків негативних структурних змін щодо зайнятості та докорінного її поліпшення доцільно проводити активну політику соціального захисту сільських жителів, яка має ґрунтуватися на науково опрацьованих принципах з урахуванням територіальних особливостей. При цьому першочергову увагу слід приділяти формуванню та функціонуванню ринку робочої сили за рахунок розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу, вдосконалення мотиваційного механізму щодо раціонального використання робочої сили, максимально використавши при цьому такі риси селянина, як ініціативність, підприємливість, активність, свідомість, що особливо притаманні молоді.

Для здійснення будь-якого виробничого процесу необхідні засоби виробництва. Вони створюють виробничо-технічний потенціал галузі, що визначається сукупністю матеріально-речових елементів виробництва, які за певних умов забезпечують можливість виконання всього циклу технологічних операцій для одержання сільськогосподарської продукції.

Важливими показниками рівня оснащеності господарств основними засобами є фондозабезпеченість та фондоозброєність праці. Аналіз свідчить про стійку тенденцію зниження фондозабезпеченості (з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь) у діючій грошовій одиниці і досить рельєфно в умовній грошовій одиниці (табл.1.10.). Якщо в 1996 році на 1 га сільськогосподарських угідь у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу припадало 2550 умовних одиниць галузевих основних засобів, то в 2001-му – 536, тобто фондозабезпеченість за п’ять років знизилася у 4,8 рази.

1.10. Наявність основних засобів сільського господарства в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь у Лісостепу *

Найбільший склад фондозабезпеченості 1 га сільськогосподарських угідь спостерігається в Тернопільській та Харківській областях. Взагалі фондозабезпеченість одиниці земельної площі в умовах науково-технічного прогресу значною мірою характеризує рівень інтенсивності виробництва, досконалість засобів праці, впровадження прогресивних технологій. Фактична динаміка фондооснащеності одиниці земельної площі у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу характеризує деіндустріалізацію виробництва, зниження рівня механізації виробничих процесів, екстенсивне ведення господарства.

Фондоозброєність одного середньорічного працівника за останні п’ять років також істотно знизилася (табл.1.11.). Якщо в 1996 році на середньорічного працівника припадало 37 тис. грн., а у 2001-му – 30,3 тис. грн. вартості основних засобів, то зовсім інша картина постає при зіставленні цих показників в умовних грошових одиницях: у 1996 році - 19,6 тис. умовних одиниць, а в 2001-му – 5,7 тис. умовних одиниць на середньорічного працівника. Таким чином, фондоозброєність праці у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу знизилася за п’ять років у 3, 4 рази.

1.11. Наявність основних засобів з розрахунку на одного працівника в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу *

Отже, фондозабезпеченість одиниці земельних угідь за аналізований період знижувалася прискореними темпами порівняно з фондоозброєністю праці. Певна відмінність цих показників пов’язана з трансформацією земельних угідь, та суттєвими демографічними змінами у складі сільськогосподарських товаровиробників, особливо категорій працездатних і непрацездатних верств населення.

Зниження рівня фондозабезпеченості галузі зумовило відповідне зниження технічної та енергетичної оснащеності: забезпеченість сільськогосподарських підприємств тракторами ( на 1000 га ріллі ) за період з 1996-го по 2001рік зменшилася на 8,8%, а енергетичними потужностями – на 20%.

В основних фондах сільськогосподарських підприємств скоротилася частка основних виробничих засобів сільськогосподарського призначення від 84,9% у 1996 році до 80,1% у 2001-му. Істотне зменшення вартості основних засобів сільськогосподарських підприємств у більшості регіонів Лісостепу обумовлено передусім призупиненням інвестиційного процесу в галузі, предметнішою інвентаризацією майна у зв’язку з реформуванням майнових відносин на селі, формуванням нових господарських структур.

Показники, що характеризують стан основних засобів сільськогосподарських підприємств, свідчать про звужений тип їх відтворення.

Водночас нарощування основних виробничих засобів у вартісному виразі на 1 га сільськогосподарських угідь та на одного середньорічного працівника забезпечує зростання продуктивності праці, дохідності господарств, зниження собівартості одиниці продукції. Введення в господарський обіг додаткових матеріально-технічних ресурсів дає змогу підвищувати економічну ефективність сільськогосподарського виробництва. Виробничий потенціал повинен зростати відповідно до специфіки розвитку кожного сільськогосподарського підприємства, насамперед його спеціалізації, досягнутого рівня фондооснащеності одиниці земельної площі та фондоозброєності праці.

Прискорення темпів науково-технічного прогресу зумовлює необхідність розширення й удосконалення матеріально-технічної бази, підвищення рівня механізації та електрифікації, введення в дію нових і реконструкцію діючих виробничих потужностей під механізовані потокові технології, встановлення оптимальних розмірів технічної оснащеності сільськогосподарських підприємств.

Аналіз стану матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств у частині основних засобів свідчить про високий рівень руйнації виробничих приміщень і споруд, машин та обладнання, транспортних засобів, скорочення кількості поголів’я основного стада і багаторічних насаджень.

Актуальною проблемою сільського господарства є забезпечення механізованого виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції. Для цього необхідно довести кількісний та якісний склад машинно-тракторного парку до науково-обґрунтованої технологічної потреби, за якої всі операції виконуватимуть в найкращі агротехнічні строки з високою якістю й мінімальними витратами коштів і матеріально-технічних ресурсів. Проте наявний машинно-тракторний парк не відповідає сучасним вимогам аграрного виробництва.

Основними машинами сільське господарство забезпечене лише на 45 – 60%. Крім того, відсутність коштів на закупівлю запасних частин не дає можливості виконувати потрібний обсяг ремонту наявної техніки, тому готовність останньої до відповідних сезонів польових робіт знизилася за аналізований період від 93 до 75%, зокрема зернозбиральних комбайнів – від 82 до 50%. Через технічні несправності не використовується четверта частина тракторів і комбайнів. Понад 80% техніки, що залишилася в господарствах, відпрацювала понад нормативний строк експлуатації.

Внаслідок зносу за період з 1990-го по 2001рік списано більш як 75 тис. тракторів, близько 20 тис. зернозбиральних комбайнів, десятки тисяч одиниць іншої сільськогосподарської техніки. На заміну списаної техніки за останні п’ять років сільськогосподарськими підприємствами зони придбано лише 4250 тракторів і 2100 зернозбиральних комбайнів.

Зменшення кількісного складу техніки та зниження рівня її готовності призвели до підвищення в 1,5–2,0 рази навантаження на трактори, зернозбиральні комбайни та інші машини Це призвело до розтягування строків виконання робіт, порушення вимог агротехніки і втрат урожаю.

Важливу роль у формуванні збалансованої структури основних засобів сільського господарства та аграрно-промислового комплексу в цілому відіграє інвестиційна політика. Загальний обсяг капіталовкладень підприємств і організацій усіх форм власності зростав до 1991 року, а у 1996-му їхній обсяг скоротився більш як у два рази. Тенденція зменшення інвестицій в основний капітал зберігалася до 2000 року по всіх напрямах витрат: будівництво й обладнання тваринницьких приміщень, введення в експлуатацію меліорованих земель та потужностей для зберігання продукції.

Обсяги інвестицій в основний капітал сільського господарства Лісостепу з 1991 року різко скорочувалися: у 1995 році порівняно з 1990-м у 8,5 раза, а в 2000 році порівняно з 1995-м – у 2,7 раза. Введення в дію зерно-насіннєсховищ за 11 років зменшилося в 10,8 раза, сховищ для картоплі, овочів і фруктів - у 40 разів, силосних та сінажних споруд – у 250 разів. Механізовані склади для зберігання добрив і пестицидів практично не вводяться в дію. Не вводяться у дію меліоровані землі, не експлуатуються раніше спорудженні меліоративні системи. Істотно зменшилося введення в дію виробничих потужностей для переробки сільськогосподарської сировини.

Інвестиції в аграрний сектор за рахунок усіх джерел фінансування не забезпечують навіть простого відтворення основних засобів. Особливо погіршилася ситуація у будівельному підкомплексі, який є важливою складовою інвестиційного процесу. Діяльність будівельних організацій практично паралізовано. Необоротно втрачено більше половини будівельних потужностей, а кадровий потенціал скоротився на 80%.

Лібералізація цін на матеріально-технічні ресурси на початку 90х років змінила вартісні параметри основних виробничих засобів, їхні абсолютні та питомі розміри. Значне підвищення вартості основних засобів промислового виробництва, поглиблення нееквівалентності обміну сільськогосподарської та промислової продукції зумовили спад інвестиційної активності, подовження строків їх оновлення, підвищення ступеня зносу, сповільнення темпів науково-технічного прогресу.

Важливим фактором інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, формою суспільного поділу праці в аграрному секторі економіки є раціональне розміщення сільського господарства, тобто розподіл виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції по території країни. Доцільність розміщення сільського господарства зумовлюється природними й економічними факторами, які певною мірою сприяють виробництву ти чи інших видів продукції. Оскільки для розвитку рослин необхідні відповідні умови – склад та якість ґрунту, температурний режим, кількість опадів, - комплекс цих факторів і визначає природне середовище - основу розвитку сільського господарства.

Завдання раціонального розміщення сільського господарства – розподіл галузей і культур по території країни з метою найефективнішого використання природних та економічних умов, запобігання нераціональним перевезенням сільськогосподарських продуктів для потреб населення і промислової переробки, забезпечення комплексного розвитку сільського господарства, за якого в необхідних пропорціях поєднуються різні галузі з переважним розвитком головної з них. При розміщенні сільського господарства дуже велике значення має вибір сільськогосподарських культур, які повинні відповідати принаймні двом вимогам: по-перше, максимально використовувати родючість ґрунту та інші природні умови даної території, по-друге, ефективно поєднуватися між собою й з іншими галузями господарства, результатом чого і є створення раціонального сільськогосподарського комплексу.

Розміщення визначається обсягом виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції в певних регіонах, їхньою питомою вагою у валовому виробництві цієї продукції в масштабах країни. Раціональне розміщення сільського господарства - важливий фактор збільшення обсягів виробництва продукції, підвищення ефективності використання земельних, матеріальних і трудових ресурсів Воно тісно пов’язане з розвитком науково-технічного прогресу. З одного боку, досягнення останнього сприяють підвищенню врожайності сільськогосподарських культур та продуктивності тварин, збільшенню обсягів виробництва продукції, зростанню продуктивності праці, зниженню собівартості одиниці продукції, а з другого – раціональне розміщення потребує випереджаючого розвитку техніки, технології, дає поштовх для розвитку багатьох галузей промисловості, які певною мірою пов’язані з сільським господарством.

Як територіальна форма поділу праці розміщення зумовлює спеціалізацію, що проявляється в організаційних формах, у посиленні галузевої та територіальної диференціації сільськогосподарського виробництва, що в кінцевому підсумку відображає розподіл різних видів сільськогосподарської продукції і галузей по території країни, зонах та сільськогосподарських підприємствах. Спеціалізація дає уявлення про головні галузі виробництва, рівень їхнього розвитку, роль і значення у розвитку господарства.

Розміщення та спеціалізація як форми поділу праці розглядають цей процес із різних поглядів. Так, кількісний бік процесу, який показує, де й скільки видів продукції виробляється на певній території, в тому чи іншому підприємстві, відображає розміщення, а виробничий напрям характеризує спеціалізація, причому з позиції якісної характеристики як основних, додаткових та допоміжних галузей, так і оптимального співвідношення між ними.

Спеціалізація сільського господарства – це переважний розвиток виробництва одного або кількох видів продукції в окремих регіонах, підприємствах чи їхніх підрозділах. Відповідно до цього вона характеризується й переважним розвитком тих галузей сільського господарства, які забезпечують виробництво даних видів продукції. У свою чергу, спеціалізація потребує зосередження засобів виробництва та робочої сили для організації розвитку цих галузей і виробництва певних видів продукції.

Сільське господарство як виробник продуктів харчування та сировини для переробної промисловості розміщене на всій території Лісостепу. Практично кожне сільськогосподарське підприємство тією чи іншою мірою розвиває рослинницькі галузі, проте значна частина сільськогосподарських підприємств згорнула виробництво тваринницької продукції через її збитковість.

Основними галузями сільського господарства Лісостепу в рослинництві є буряківництво, виробництво зерна, а у тваринництві – м’ясо-молочне скотарство в поєднанні зі свинарством. Серед зернових головні культури - озима пшениця, горох, кукурудза, а у групі технічних – цукрові буряки. Суттєве значення має виробництво соняшнику, овочів, картоплі, плодів. Із тваринницьких галузей найбільшу питому вагу становить скотарство, яке ефективно поєднується з буряківництвом. У цілому спеціалізація сільського господарства Лісостепу України визначається визначити як зерново–скотарсько–буряківницька.