Міністерство освіти і науки України

Коломийський коледж комп’ютерних наук

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Релігієзнавство”

на тему:

“ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИТИЧНОГО АНАЛІЗУ РЕЛІГІї”

Виконав: студент групи КН-21

Германюк Василь

Коломия 2000

План

Вступ

1. Вільнодумство Стародавнього світу.

2. Середньовічне вільнодумство.

3. Вільнодумство епохи Відродження і періоду ранніх буржуазних революцій.

Вступ

Історія цивілізації свідчить, що релігія не завжди домінувала в процесі розвитку духовної культури людства. Практично на всіх етапах цього розвитку ви­никали різноманітні форми критичного аналізу як релігійної доктрини в цілому, так і окремих її поло­жень. Переоцінка традиційно поширених релігійних ідей, індиферентність уявлень, критика релігії з пози­цій здорового глузду, суспільної практики, науки зна­ходили своє відображення у філософії, природознав­стві, фольклорі, єресях, світській літературі. Все це стало загальнокультурним тлом для формування віль­нодумства в системі духовної культури. Основні істо­ричні етапи його розвитку пропонується розглянути в контексті таких питань:

1. Вільнодумство Стародавнього світу.

2. Середньовічне вільнодумство.

3. Вільнодумство епохи Відродження і періоду ранніх буржуазних революцій.

Вільнодумство Стародавнього світу

Вперше термін "вільнодумство" використав англійський філо­соф XVIII ст. А. Коллінз для, з його точки зору, боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії. В світовій суспільній і природничонауковій думці обґрунтовувалося право розуму міркувати про все вільно, у тому числі й про релі­гію. В стародавні часи зародилося, а в подальшому концептуально оформилося серед багатьох видатних діячів переконання в тому, що вільнодумство є най­кращим способом пошуку істини.

З історичним розвитком вільнодумства змінюєть­ся і його зміст. Воно може проявити себе в м'якій формі "релігійного індеферентизму" або "антирелігій­ного скептицизму", внутріконфесійного "інакомис­лення" або "богоборчества", філософських течіях "пантеїзму", "деїзму" або теорії "двоїстої істини", со­ціально-політичній реакції "антиклерикалізму" або "релігійного нігілізму", радикальних варіантах "ате­їзму". З свого боку, релігія в особі її окремих діячів радикально реагувала на розвиток вільнодумних ідей. Однак, в кінцевому підсумку, загострений варіант протистояння релігії і вільнодумства не вирішував їх співіснування в системі духовної культури. Ї тільки з виникненням демократичних суспільних інституцій і формуванням конституційно-правового принципу свободи совісті вдалося толерантно врегулювати спів­існування релігійних і вільнодумних ідей, відносячи їх до сфери внутрішніх переконань кожної людини та її права сповідати будь-яку релігію або вільно мислити.

Перші прояви критичного ставлення до релігії елементи вільнодумства знаходимо серед літературних пам'яток Стародавнього Сходу. Найдавнішими є "Бесіда пана з рабом" (Дворіччя, кінець III — початок II тис. до н. е.) і "Пісня арфіста" (Єгипет епохи Стародавнього царства). В них ставляться під сумнів ідеї особистого безсмертя й існування потойбічного світу, критикується аскетизм.

Більш складним пам'ятником давньоєгипетського вільнодумства є "Бесіда розчарованого зі своїм ду­хом". Це складний філософський твір. Людина, роз­чарувавшись у житті, хоче накласти на себе руки, але дух відмовляє її, намагається переконати віддатися благам життя і в цій суперечці висловлює більш тверезий погляд, ніж людина.

Розвиток вільнодумства в Індії, а потім Китаї ставить критику релігії на філософську основу. Твори давньоіндійських філософів-матеріалістів до нас не дійшли. Вони згадуються лише у пізніших джерелах, де матеріалістичні погляди викладаються з метою спростування. Відома школа локаята, або чарвака, ще „з давніх часів виступала проти релігійно-ідеалістичного розуміння природи і людини. Чарваки стверд­жували, що всі речі в природі складаються з чотирьох .елементів: повітря, вогню, води і землі. З їх ком-бінацій створюються не тільки фізичні об'єкти, а й усі живі організми, які після смерті повертаються до тих самих елементів.

Важливий етап у розвитку вільнодумства в Китаї пов'язаний з іменем Ван-Чуна (І ст. до н. е.). ..Головним його твором є "Критичні міркування". В ньому Ван-Чун заперечував принципову відмінність між органічною і неорганічною частинами світу, між людиною і твариною.

Сумнів щодо релігії в країнах Стародавнього Схо­ду мав обмежений, поверховий характер, він торкався лише окремих сторін релігійного світорозуміння. .Світоглядна непослідовність, фрагментарність, відсутність стрункого вчення про релігію не применшує значення антирелігійного скептицизму далекої давнини — без нього не було б матеріалізму Демокріта,

Епікура, Лукреція, які узагальнили досвід полеміки античної культури з релігією, навіть якщо ця по­леміка виявлялася у скепсисі по відношенню лише до деяких положень релігії.

Найбільшого розвитку вільнодумство набуває в античній Греції. Саме тутVI ст. до н. е. в результаті Перемоги рабовласницької демократії і, перетворення раба на головну продуктивну силу склалися сприятливі умови для бурхливого розвитку науки, філософії, літератури й інших видів мистецтва. Вільні гро­мадяни Афін, Корінфа, Мідета, Ефеса та інших великих грецьких міст, не зайняті тяжкою фізичною «роботою, мали можливість займатися розумовою працею.

Вже у VI ст. до н. е. представники так званої мілетської школи Фалес, Анаксімандр, Анаксімен розглядали світ як саму по собі зрозумілу єдність різноманітних явищ природи і вбачали її в існу­ванні певної матеріальної першопричини всього іс­нуючого.

Погляди мілетської школи знайшли свій по­дальший розвиток у вченні батька діалектики Геракліта (бл. 540—480), який, стверджуючи ідеї вічності й несотворимості світу, зазначав: "Світ, єдиний з усьо­го, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде живим вогнем, що закономірно спалахує і за­кономірно згасає".

Одночасно з Гераклітом у стародавній Греції жив поет і філософ Ксенофан (бл. 565—473), який висло­вив думку, що люди створюють собі богів за своєю подобою. "Якби бики і леви мали руки, щоб, подібно людям, створювати твори мистецтва, то вони також стали б зображати богів і надавати їм таких форм ті­ла, які мають самі".

З появою Демокріта (460—370) і його школи починається новий етап розвитку вільнодумства. Демокріт — перший енциклопедичний розум старо­давнього світу. На відміну від мислителів мілетської школи, які шукали першооснову світу в якомусь конкретному началі (воді, повітрі, вогні), вчення Де­мокріта являло собою сформований матеріалістичний світогляд. Виходячи з визнання вічності і незнищимості матеріального світу як аксіоми, що не по­требує доведення, Демокріт приходить до висновку про існування первинних "цеглинок" — атомів. Нескінченна кількість рухомих атомів і порожнеча, де відбувається цей рух, є, на його думку, природною об'єктивною реальністю. Атоми неподільні, без'якісні, але відрізняються один від одного за формою, розміром і вагою. Всі речі, в тому числі й душа, ство­рені з комбінацій атомів, розпад яких означає смерть. Полемізуючи з релігійним вченням про доцільність у природі, Демокріт протиставляє йому ідею причин­ності й закономірності.

Демокріт висловив також думку про походження живого з неживого, про різноманітність світів.Він перший дійшов висновку, що релігія виникла з не-1 знання природи, що саме "страх створив богів". Атомістична теорія Демокріта, яка не лишала місця для дії надприродних сил, справила великий вплив на по-1 дальший розвиток вільнодумства аж до його радикального, марксистсько-ленінського варіанту — атеїзму. 1 До видатних вільнодумців минулого належить також Епікур (бл. 341-270), який гостро критикував г античну релігію і вважав обов'язком філософів звільнити людство від страхів і забобонів, які є результатом віри у надприродне.

Епікур виступав проти релігійного подвоєння світу. Він вчив, що у Всесвіті існують тільки порожнеча і атоми, з комбінацій яких утворюється реальний світ. В цьому процесі не потрібна участь богів.

Епікур також виступав проти ідеалістичного твердження щодо існування безсмертної душі.

У своїх висловлюваннях Епікур не заперечував існування богів, щоб не бути обвинуваченим у зневазі доних. Але він так характеризував богів і їх роль у житті людства, що мимоволі напрошувався висновок про заперечення релігії. "Ми повинні визнати, — Говорив Епікур, — що бог бажає усунути зло з цього світу і не може, або може і не хоче, або, нарешті, і може, і хоче. Якщо він хоче і не може, то він не всемогутній, але це безсилля, яке противно природі І бога. Якщо він може і не хоче, то це свідчення злої " волі, що не менш противно природі бога. Якщо він хоче і може, що є єдиним з припущень, яке може бути застосоване до бога, то чому ж в такому разі на землі існує зло?"

Ідеї Епікура розробляв і поширював видатний римський філософ Тіт Лукрецій Кар (99—55 рр.) - автор славетної поеми "Про природу речей", єдиної великої праці стародавнього світу, що повністю збереглася. Поема Лукреція Кара являє собою енциклопедію наукових матеріалістичних знань стародавнього світу.

У творі автор намагається дати цілісну картину світу д матеріалістичних позицій, висловлює догадки щодо еволюції дійсності, про природу людської сві­домості. Набагато випереджає своїх попередників Лукрецій Кар в розкритті причин виникнення релігії. Розглядаючи релігію як соціальне явище, мислитель вбачає причини виникнення у безкультур'ї людей, в страхах перед грізними і незрозумілими явищами природи.

Одним з представників стародавнього світу був римський письменник -сатирик Лукіан з Самосати (близько 120 — пісєля 180 рр. н. е.), який у своїх сатиричних творах таврував усі релігійні вчення того часу і був одним із перших критиків християнства.

Як бачимо, ідеї вільнодумства лежать у сивій давнині розвитку людської культури і філософії. Подібно до перших наукових надбань людства і поло­жень матеріалістичної філософії, вільнодумство ста­родавнього світу, так. само було наївним і безпо­середнім.

Середньовічне вільнодумство

Встановлення феодального ладу у різних народів відбувалось не одночасно: в Китаї - у III—II ст. до н. е., в Індії - перші століття нашої ери, у Закавказзі та Середній Азії— уIV—VІ ст,у Західній Європі - у V-VІ ст., в Україні — у IX ст. Це був період остаточного формування більшості сучасних релігій. Релігійна ідеологія стала загальновизнаною ідеологією феода­лізму. За феодальних часів навіть виступи проти релігії часто мали релігійну форму. Однак, незва­жаючи на виключне становище релігії у феодальному суспільстві, розвиток вільнодумства не припинився.

На Сході визначним його представником був таджицький вчений, поет і філософ Омар Хайям (бл. 1040—1131), який заперечував істинність священних книг ісламу і високо оцінював науку. Вірші Хайяма "Рубаї" не тільки глибоко проникають у світ почуттів людини,, вони сповнені філософських роздумів і відвертого вільнодумства. Хайям висміює релігійний заклик відмовитись від земних благ на користь благ,oо чекають людину в потойбічному світі. Поет часто повторює і дотепно ілюструє думку, що єдиною реальною дійсністю є дійсність земна, лише вона має

—цінність.

І¹ Вже наприкінці X —"початку XI ст. видатний син таджицького народу Кін Сіна (Авіцена, 980— 1037 рр.) — вчений, філософ, поет, лікар — висуває теорію "двоїстої істини", намагаючись довести незалежність науки і філософії від богослов'я і цим самим звільнити розвиток наукової думки від контролюлю духовенства. У своїх працях він заперечував божествеину ідею створення світу, стверджуючи, що світ має дві субстанції — матеріальну й ідеальну. Його , теорія "двоїстої істини" мала на той час прогресивне г Значення.

Незважаючи на те, що в Європі того часу па­нували теологія і церковна схоластика, видатні вчені, мислителі боролися за звільнення філософії з-під влади релігії.

Значну роль у поширенні ідей вільнодумства у середньовіччі відіграли численні народні антикле­рикальні рухи (павлікани — у Візантії, богоміли — у Болгарії, катари — в південній Франції та Італії, лолларди — в Англії, таборити — в Чехії та ін.). Відображаючи в релігійній формі соціальний протест поневоленого селянства й міських низів проти феодальної експлуатації, ці рухи піддавали критиці державну релігію, яка стояла на сторожі інтересів дворянства і духовенства.

Продуктом народного вільнодумства є анонімні твори "Про трьох обманщиків", які набули значного поширення вже у XIII ст.

В Росії в ту епоху до матеріалізму і вільнодумства наближалися окремі групи єретичних течій: стригольників (70-ті роки XIV ст.) і новгородські єресі (кінець XV ст.). У 40-х роках XVI ст. ідеї віль­нодумства знаходимо у висловлюваннях Івана Пересвєтова, який байдуже ставився до Святого Письма і виступав проти релігійного гніту. Однак найбільш видатними вільнодумцями XVI ст. були Матвій Башкін і Феодосій Косой. Матвій Башкін заперечував ряд догматів православ'я, виступав проти кріпосництва і за це його запроторили до монастиря. Косой був ченцем, але зрікся чернецтва і став на шлях за­перечення потойбічного життя й безсмертя душі, а також багатьох положень православ'я. Вчення Ко­сого викликало появу численних богословських трак­татів, з яких до нас і дійшли відомості про нього.

Представником вільнодумства в Україні був один з видатних вчених пізнього середньовіччя Юрій Дрогобич (XV ст.) - вчений енциклопедист, доктор філософії, медицини і вільних мистецтв, магістр аст­рономії, професор ряду університетів Європи. Юрій Дрогобич мав великий вплив на багатьох діячів епохи Відродження, в тому числі й на Коперника.

Таким чином, хоча виступи проти релігії в період середньовіччя були майже неможливі, окремі ідеї вільнодумства знайшли поширення в усіх країнах Європи. Ці ідеї підготували грунт для нового, більш розвинутого ступеня вільнодумства — вільнодумства буржуазного суспільства.

Вільнодумство епохи Відродження

і періоду ранніх буржуазних революцій.

Розвиток вільнодумства у Західній Європі продовжувався в період розкладу феодального суспільства і початку формування капі­талістичних відносин. Цей період припадає на XV— XVI ст.

Виникнення капіталістичного укладу супровод­жувалося розвитком науки, особливо природознав­ства, що сприяло посиленню матеріалістичної тен­денції в філософії. Ця обставина, а також загострення класової боротьби у феодальному суспільстві сприяли відродженню античного вільнодумства і піднесенню його на новий, вищий щабель.

Виступи проти католицької церкви відбувалися в релігійній формі. Так, XIV—XV ст. в Англії мав місце рух проти папства, теоретиком якого виступав Джон Уікліф (1320—1384) — релігійний реформатор, свя­щеник. Обмежена критика католицької церкви Уікліфом була сприйнята народом з певною антире­лігійною спрямованістю, зовсім не так, як він того бажав.

XV ст. ознаменувалося в Чехії могутнім рухом проти церкви, відомим під назвою гуситського. Ян Гус (1371—1415 рр.), який очолив цей рух, виступав проти авторитету церкви і протиставляв "Святому Письму” людський розум і досвід.

У XVI ст. у західноєвропейських країнах антдїфеодальний рух і боротьба проти католицької церкви набули найвищого виразу в Реформації, яка здій­снила буржуазний ідеал "дешевої церкви".

Антикатолицькі настрої трудящих яскраво вия­вилися під час Селянської війни в Німеччині (1524—-1525 рр.). Одним з-вождів цієї війни був Томас Мюнцер, який був пантеїстом, піддавав критиці не лише католицизм, а й усе християнство. Він не визнавав Біблії і засуджував вигадки про "царство боже".

"Вчення Мюнцера за суттю було революційним, хоча за формою — релігійним.

В епоху Відродження вільнодумні ідеї набули досить значного поширення. До них звертаються

.філософи, вчені, письменники, публіцисти. Загаль­новідомим є твір "Декамерон" італійця Бокаччо (1313—1375 рр.). В ньому автор не тільки відверто ви­словлює своє аороже ставлення до попів і ченців, а й прямо виступає проти релігії. Так, в новелі про три кільця Бокаччо проводить думку, що іудаїзм, іслам і християнство за своєю суттю однакові.

Німецький гуманіст Ульрих Гуттен (1488— 1523 рр.), незважаючи на те, що сам належав до по­міркованого крила реформізму, своїми творами об'єк-таюно сприяв поширенню вільнодумства, --бо пере­вершив своїх сучасників у сатиричному викритті богословських недоречностей.

У цей самий період добре відомий П'єтро Помпонацці (1462—1524 рр.) з Падуї, посилаючись на матеріалізм, відкинув догмат про безсмертя душі і протиставив йому твердження про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ.

До вільнодумців того часу належав і геніальний італійський художник, вчений, інженер і філософ Леонардо да Вінчі (1452—1519 рр.). Католицьку церк­ву він називав "крамницею обманів", різко крити­куючи теологію і марновірства. Використовуючи біб­лійні сюжети" і теми, Леонардо да Вінчі: у своїх творах пропагував реалізм і радість життя.

Колоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель де Монтень (1533-1592 рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Мон­тень висміює ідею безсмертя душі, марновірство ду­ховенства, релігійну мораль і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.;

Найбільшого значення в розвитку і обгрунтуванні вільнодумства в епоху Відродження набула наукова діяльність Миколи Коперника і Джордано Бруно.

Микола Коперник (1473—1543 рр.) піддав критиці геоцентричну систему Птолемея, згідно з якою цент­ром Всесвіту вважалася Земля, навколо якої нібито рухались Сонце і планети. Він дав наукові докази ге­ліоцентричної системи, за якою центром нашої планетної системи є Сонце. Це був відчутний удар по біблійному вченню про Всесвіт. Послідовники харак­теризували наукову діяльність Коперника як революційний акт, яким природознавство заявило про свою незалежність від теології.

Джордано Бруно (1548—1600 рр.) рішуче відкинув непослідовність вчення про "двоїстість істини". Істи­на належала лише науці, говорив Бруно. За його» вченням. Всесвіт єдиний, матеріальний, вічний і не­скінченний. Церква з виключною ворожістю стави­лася до наукової діяльності Бруно. Вимушений поне­вірятися по чужих країнах, Бруно був схоплений інк­візиторами і після восьмирічного ув'язнення засуд­жений до страти. 17 лютого 1600 р. в Римі на Площі квітів Джордано Бруно було спалено. Але в історії назавжди страшним обвинуваченням інквізиції залишилася його мужня смерть. В похорон­ному савані і з факелом в руці його вели по вулиці, потім тягли конем, як труп самовбивці, після чого відрізали язик і спалили на вогнищі.

Нове піднесення вільнодумства пов'язане з роз­витком матеріалізму в період ранніх буржуазних революцій в країнах Західної Європи (кінець XVI— XVII ст.). Це був час інтенсивного зростання про­дуктивних сил суспільства, посилення зв'язків між народами, нових успіхів і перемог науки. Розвиток природознавства потребував визволення науки від опіки церкви.

Вільнодумство цього періоду розвивалося під впливом геніальних ідей Галілео Галілея (1564— 1642 рр.), наукова діяльність якого була особливо ра­зючою для релігії. Він одержав нові, ґрунтовніші під­твердження геліоцентричної системи Коперника і піддав критиці вчення про принципову відмінність "земного" від "небесного".

Галілей критично ставився до релігії, хоч зму­шений був це приховувати. "Тільки з смертю дог­ми, —писав вчений, — починається наука". Своє критичне ставлення до релігії він прикривав теорією "двоїстої істини" і не міг відійти від деїзму.

За боротьбу проти релігійних догм Галілей пере­слідувався церквою і змушений був погодитися на принизливу процедуру відречення від вчення Копер­ника. Проте після відречення він сказав про Землю:

"А все ж таки вона крутиться!"

Сучасником Галілея був мислитель Френсіс Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник англійського мате­ріалізму і експериментальної науки. Бекон домагався звільнення від теології, від помилок, що закривають від нас дійсність. Об'єктивно сприяючи розвитку вільнодумства, він, однак, ніде не заявив про нього. Бекон не зміг піднятися вище теорії "двоїстої істини".

Більш рішучий характер мало вільнодумство спів­вітчизника Бекона Томаса Гоббса (1588—1679 рр.), який вів наполегливу боротьбу за витіснення релігії з філософії і науки, виступав проти теорії "двоїстої істини", заперечував ідею бога і безсмертя душі.

Ще більш послідовно виявив свої вільнодумні погляди П'єр Гассенді (1592—1665 рр.) — фран­цузький вчений. Він написав ряд праць із при­родознавства, листувався з Галілеєм, був прибічником і пропагандистом атомістичного вчення Епікура.

Видатною фігурою вільнодумства XVII ст. був Бенедикт Спіноза (1632—1677 рр.). 1670 р. Спіноза видав "Богословсько-політичний трактат", в якому докладно виклав свої матеріалістичні і вільнодумні переконання. На його думку, основою всього світу є вічна, нескінченна субстанція, яку він ототожнював з природою. Спіноза доводив, що людина здатна пізна­ти природу, що наукове знання є єдиною формою знання. Ототожнюючи, як і Д. Бруно, бога з приро­дою; Спіноза був, по суті, пантеїстом. Значною його заслугою є аналіз Біблії. Дослідник виявив у Старому заповіті велику кількість суперечностей, довів, що Мбйсей, якому богословська традиція приписувала авторство перших п'яти книг Біблії, не міг бути їхнім автором. Своїм "Богословсько-політичним трактатом" Спіноза викликав вороже ставлення до себе з боку ортодоксів. Завдяки цьому творові він уславився як вільнодумець, що поклав початок науковому аналізу Біблії.

Таким чином, XVI і XVII ст. ознаменувалися новими кроками в розвитку вільнодумних поглядів. Виступи з критикою релігії в переважній більшості маскувалися пантеїзмом і деїзмом.