ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ
ДУМЦІ 40-80-Х РОКІВ
§1. Державницька думка в умовах підпілля
§2. Ідеї українських шестидесятників
§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці
§4 Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»
§5. Національна ідея та «Демплатформа»
§1. Державницька думка в умовах підпілля
В умовах радянського тоталітарного режиму ідея української державності утверджувалась передусім як ідея руйнації неоімперських структур. Це виявлялося у специфічному відтінку нецензурованої суспільно-політичної думки, носіями якої стали учасники руху опору режимові. Можна сказати, що поданий у підпільних виданнях образ прийдешньої незалежної української держави набував апофатичного забарвлення, а перспективи майбутнього державного будівництва здебільшого виглядають схематичними, позначеними класичними рисами утопічного мислення.
Духовним натхненником пізнішої підцензурної літератури певною мірою був відомий письменник Борис Антоненко-Давидович. На його творах «Смерть» та «Землею українською», написаних у 20-х роках, фактично виховувалося кілька поколінь дисидентів. Вони стали своєрідним дороговказом для патріотично налаштованих співгромадян. Спілкування й листування з Антоненко-Давидовичем справили великий вплив на формування світогляду багатьох визначних представників дисидентського руху в Україні.
Проблематика української політичної думки 60-х—80-х років та нашого часу значною мірою бере свій початок у 40-х роках. 1943 року на ІІІ Зборі ОУН була прийнята програма соціально-економічних і політичних перетворень для майбутньої України 1. Ідеї цієї програми знайшли відображення в публіцистиці підпілля другої половини 40-х — початку 50-х років.
У світоглядних позиціях ці публіцисти терпиміші, ніж ідеологи пізніших десятиліть. Так, Йосип Горновий (Дяків) писав, що ОУН надає повну свободу всім своїм членам сповідувати чи філософський ідеалізм, чи матеріалізм 2. На думку Горнового, повний розвиток української нації в незалежній, об’єднаній українській державі, створення справді національного правління і безкласового суспільства, знищення імперіалізму і встановлення згоди поміж вільними й цілком рівними державами всіх народів — ці фундаментальні віхи українського націоналізму не залежать від того, чи ми визнаємо первинність духу чи матерії 3. Це твердження показове і для політичних засад тогочасної публіцистики. Її центральною ідеєю була ідея нації (а через неї — концепція самостійної України), добре обґрунтована, наприклад, у праці Петра Полтави «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу». Автор на обсяговому матеріалі досліджує виникнення політичних націй, утвердження цього поняття, а також взаємовідносини ідеї національного з двома іншими чинниками історичного процесу, починаючи з ХІХ ст.: ідеєю конституційної парламе нтської держави і появою нових суспільних класів — буржуазії та пролетаріату, які зіткнулися між собою. Проаналізувавши ці ідеї та суспільні сили на численних історичних фактах, П.Полтава доходить висновку: «Ідея нації має домінуюче значення серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили, скеровані проти неї. Вона через те визначає й основну розвиткову тенденцію історичного процесу» 4. У час Першої світової війни ідея самовизначення народів дістала вияв у доктрині Вільсона, вважає автор, і хоч під теперішню пору світові держави й зробили відступ у цьому питанні (зокрема у статуті ООН), однак, як показує історія ХХ століття, «основною тенденцією політичного розвитку сучасного світу є тенденція творити національні держави всіх народів» 5.
Змагання за українську державу відбувалися в протистоянні двох тоталітарних режимів, тому публіцисти дають досить розгорнуті характеристики й оцінки цього явища (переважно на прикладі тоталітаризму в СРСР, але в порівнянні з Німеччиною). Найвідоміші роботи — статті Ярослава Старуха (Ярлана) «Упир фашизму», П.Думи «Ідейно-політичне обличчя більшовиків» та Й.Горнового «СРСР — країна найжорстокішого гноблення народів і визиску працюючих». Автори виявляють добру обізнаність і з радянською історією, і з радянською дійсністю, підкреслюють тотожність більшовизму й фашизму в найширших їхніх виявах. Московський більшовизм був системою можновладного тоталітаризму й державного централізму, ще ніколи досі не баченого в такій яскравій формі. Як і кожному тоталітаризму, йому притаманний тотальний терор 6.
Д.Шахай (Йосип Позиченюк) характеризує сучасне йому радянське суспільство як державний капіталізм із модерним кріпацтвом, з тоталітарним апаратом визиску, де панує клас експлуататорів (партія) над безкласовим народом. Він ставить знак рівності наведеного означення цієї влади з державним соціалізмом 7. Яким же чином можна здолати такого ворога українського народу? Яка сила може побороти цей режим? Яких союзників слід шукати в цій боротьбі? Це були найболючіші питання середини 40-х років в українському національному русі. Досить ориґінальну відповідь на ці запитання дано в праці Д.Шахая «Тактика щодо російського народу», що передувала деяким іншим пізнішим публікаціям ізАвт.), а проти більшовицької системи, і наповнити цю боротьбу відпо відним змістом. Звідси — слід усіляко підтримувати будь-які спроби демократизації в СРСР, адже вони об’єктивно підуть на користь українству. Д.Шахай вважав, що російському народові треба дати поштовх до соціально-політичної революції 8, яку слід усіляко підтримувати й українському рухові. На відтинку цієї революції український і російський рухи мають бути союзниками. Д.Шахай вважав, що треба обов’язково скористатися і з іншої суперечності більшовизму: неможливості примирити непримиренний інтернаціоналізм із непримиренним російським націоналізмом 9. З цієї суперечності випливає ідея вкрай необхідного об’єднання поневолених більшовиками народів, у тому числі і російського, в боротьбі з радянським тоталітарним режимом для здобуття справжнього, а не декларованого суверенітету й рівноправності народів СРСР. По суті, Д.Шахай пропонував вести в тактичному плані боротьбу за наповнення реальним змістом проголошених у законодавстві СРСР прав народів країни, суспільних верств у рамках існуючої ідеології. СРСР, ця тюрма народів, підкреслював Д.Шахай, має бути зруйнована.
Український рух пройшов через етап збройного підпілля, згодом — просто підпілля. Було б ілюзією сподіватися на якісь інші чинники визволення, на допомогу інших сил, хоч би і в разі Третьої світової війни, без досвідченої і відповідно розбудованої української організації в Україні, писав П.Полтава 10.
Такі погляди засвідчили досить значну еволюцію частини учасників тодішнього українського руху. Можна говорити й про певну ревізію попередніх націоналістичних уявлень. Цей ревізіонізм став наслідком зіткнень із реаліями наддніпрянської України та з ідеологічною й соціальною політикою комуністичного режиму. Треба погодитися з І.Лисяком-Рудницьким, що ця еволюція визначних підпільних публіцистів ще не є еволюцією всієї ОУН(б) чи й руху в цілому 11, але тенденція суспільної думки — досить виразна: про безкласове суспільство могло йтися лише як про наслідок переможної збройної боротьби: еволюційний шлях, як засвідчує практика, навіть близько до такої ідилії не веде.
Спроби розвитку згаданих вище ідей ОУН знаходимо на початку нового етапу визвольного руху ХХ ст. в Україні — етапу перехідних підпільних груп. Майже всі ці групи мали націоналістичне спрямування. З поодиноких уцілілих (і доступних для дослідника) програмових засад цих груп відома програма групи «Об’єднання», яка діяла в кінці 50-х років у Комі АРСР та Україні 12.
Оцінюючи 40-літню історію більшовизму в СРСР, в одному із документів групи відзначається, що для України це «історія неймовірного політичного цинізму, коли колоніалізм називають комунізмом» 13. Цей же документ указує на серйозну деґрадацію — на думку його авторів — існуючої системи, оголошує невдачами і злочинами режиму розправу з угорським повстанням, викриває культ Сталіна, боротьбу його оточення за владу. Визнавши себе продовжувачем справи ОУН, група прагне діяти відповідно до нових умов внутрішньої та зовнішньої обстановки. Новим у її програмі є перш за все боротьба з режимом «пропаґандивно-викривальним методом і тільки в крайній необхідності —індивідуальними терактами» 14. Головною опорою «Об’єднання» в цій боротьбі мала стати молодь. Тому ставилася мета — впливати на молодь через леґальні спортивні організації, які могли б згодом перетворитися на військові. Новим було й те, що група планувала організувати робітничі об’єднання й готувати масові страйки за поліпшення добробуту людей.
§2. Ідеї українських шестидесятників
Досить політично цікавою групою стала організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитро Квецько та Зіновій Красівський. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР долучається ще й позбавлення їх власної національної культури, прилучення цих народів до фактично провінційної російської культури з елементами національної 15. Важливим складовим елементом поневолення залишається й ідеологічний апарат влади всіх рівнів. Лише з появою незалежної України можна буде говорити про незалежність від Москви інших народів Східної Європи.
Сучасна російська комуністична система тримається на трьох засадах: державності, тиранії та партійній диктатурі. Політика Хрущова розхитала основи режиму в СРСР, скомпрометувала й розвалила комуністичний світ.
Тоталітарний режим в Україні має бути змінений «народним соціалізмом», побудованим на принципах самостійності, народовладдя, процвітання, соціальної справедливості й свободи 16. З подальшого опису цього соціалізму видно, що це досить ориґінальна розробка моделі нового суспільства, на зразок тодішньої соціал-демократії, в традиціях пізньої ОУН.
У політичній площині УНФ вимагав: «Відокремлення України від Росії. Створення української самостійної держави в її етнографічних межах, включаючи землі, загарбані колонізаторами» (зауважу, що остання частина вимоги зникає з програм і виступів українського самвидаву з кінця 60-х років. — Авт.). Після відокремлення передбачалася заміна державно-колоніальної адміністрації новою національною владою в особі дійсних народних представників, вільно обраних самим народом, розпуск партійних і пропаґандистських організацій. Подальші пункти й вимоги дуже конкретні. Ця програма, деякі інші документи УНФ подають добрі розробки і культурно-національних проблем республіки, і що більше — старанно розпрацьовані соціально-економічні питання: повна газифікація міст і сіл, вільний вибір місця проживання і професії, свобода професійних об’єднань робітників, вирішення житлової проблеми, вища освіта і т.ін. Земля залишалася б у власності національно-державній, з ліквідацією колгоспної системи.
У праці «50 років радянської влади на Україні» Кузьма Дасів подає реальну картину української історії за ці роки. Ця влада принесла Україні голод, терор і русифікацію 17. Російський шовінізм — ворог українського народу, він потопив у крові дві спроби боротьби за українську державність в 20-х і 40–50-х роках.
Серед публіцистики 60-х років яскраво вирізняються есе Валентина Мороза. Він перший описав систему КДБ, її механізми нагнітання жаху у «Репортажі із заповідника імені Берія». В.Мороз подав у донцовському спрямуванні (хоч і не читав Донцова) значення і роль сили духу в русі опору владі. Коли прийшло нове покоління, яке позбулося або й не знало жаху перед системою, то виявилося, що нічого в ідейному плані влада протиставити не може, а тільки грубу силу. У есе «Серед снігів» Мороз вказав і на дві течії в українському національному русі, які відрізняються одна від одної ступенем нонконформізму до обставин, ступенем одержимості 18. Ці критерії, здавалося б, швидше з царини філософії, моралі, ніж політики, в умовах тодішнього часу були чи не головними для існування українського визвольного руху, ставали величинами дійово-політичними.
Частина учасників національного руху, аналізуючи українську дійсність, прогнозуючи майбутнє, користувалася 19. У критиці суспільства він стриманіший, ніж націоналісти, але чітко вказує, що в Союзі панує диктатура партії, народ усунено від влади. Робітників нещадно експлуатують, становище селян невільницьке.
В таких умовах, вважає Л.Лук’яненко, відкрита аґітація за вихід України з СРСР — неможлива, тому на першому етапі боротьби за незалежність головна увага має бути спрямована на розширення демократичних прав і свобод в СРСР, демократизацію країни. Цю роботу членам групи доведеться вести в підпіллі, поєднуючи леґальні та нелеґальні форми роботи.
Водночас проект програми УРСС не позбавлений і деяких внутрішніх суперечностей чи взаємозаперечень. Так, він визначає ту боротьбу, що велася в Україні в 40–50-ті роки, як національно-визвольний рух, але заперечує націоналізм, хоч саме на його засадах ґрунтувалися організації, що складали основу того руху. Л.Лук’яненко повторює за публіцистами ОУН тезу про відсутність в українському суспільстві ворогуючих класів, бо воно складається з партійно-радянського чиновництва і багатомільйонного трудового народу. Тобто правлячий клас знову виводиться за межі власне українського суспільства, і його майбутня доля залишається невідомою для автора проекту. Такий підхід до цього класу міститься в усіх програмових документах того часу, можливо, з тактичних міркувань.
Проект програми УРСС дуже близько підійшов до ідей, що їх висловив Д.Шахай у цитованій праці. Але швидше з переконання, а не з тактичних розрахунків. Проте автор проекту не піддає сумніву жодної з підвалин марксизму-ленінізму, хоч знову при цьому ж відстоює революційний марксизм проти практики його втілення в СРСР.
Виникнення цієї течії (марксистської) було закономірним: більшість учасників національного руху не була знайома ні з якою іншою, крім марксизму, ідеологією, мусила у цьому русі пройти шлях від націонал-комунізму, який течія об’єктивно представляла, до його заперечення, що, зрештою, й сталося. По суті, це була ревізія марксизму в умовах України.
На таких позиціях стояв тоді й І.Дзюба у добре відомій роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 20. Автор виходив з того, що декларована сучасна національна політика компартії не відповідає основним положенням марксизму-ленінізму з цієї проблеми, а це призводить до кризової ситуації в розвитку народів, українського зокрема. Робота І.Дзюби була своєрідною ідейною ревізією марксизму-ленінізму, оскільки21. У книзі І.Дзюби відкривались і деякі незнані для тодішнього українського читача питання вітчизняної історії.
До і після праці І.Дзюби були відомі ще декілька творів в українському самвидаві, автори яких ототожнювали свій підхід до історії й політики з марксистськими підходами, хоча й прагнули незалежності України.
З позицій демократичного соціалізму, далекого від марксизму, виходив у своїй праці «Право жити» Юрій Бадзьо. Здійснюючи огляд робіт української історії, автор піддає нищівній критиці методологічні засади, з яких російська, а згодом і радянська історіографія підходила до багатьох питань української історії, не визнаючи за нею самостійного самодостатнього історичного процесу 22. Піддаючи критиці теорію «злиття націй», Ю.Бадзьо вважав це витвором В.Леніна, який, по суті, леґітимував асиміляцію націй. В основі ж цієї теорії залишається російський великодержавний шовінізм 23. Торкаючись майбутнього країни, автор говорить про необхідність існування ідеологічного, культурного та політичного плюралізму. Робітничий клас і селянство повинні мати своє класове представництво в органах влади, має існувати багатопартійність.
Не можна не згадати й трагічну постать Валерія Марченка, який загинув у таборах 1984 року. Правозахисний рух він сприймав крізь призму релігійного самоочищення народу, відродження в нього почуття власної гідності та готовності дотримуватися Божих заповідей. Ось уривок з одного з його листів до рідних, датований 1980-м роком: «Кому, як не нам, вихованим від соски на матеріалізмі та атеїзмі, знати: чому святі для 600 мільйонів християн поняття Христа, Віри, Воскресіння сприймаються в цій країні в кращому разі як складники леґенди. Таж ми ніколи не чули речників релігії, а лише супротивну сторону... Царина Духа — явище досі нам не знане й загадкове, здатне викликати негативні емоції хіба в твердолобих безбожників. Для нас же це — щедрий лан, який обов’язково вродить при натхненній самовіддачі... Повторюю, за будь-яких прикрих ситуацій до тебе прийде відчуття вмиротвореності, варто лише щиро звернутися до Бога» 24.
§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці
Чільне місце в українській непідцензурній суспільно-політичній думці цього періоду займала течія, що складалася з досить різнорідних представників, які тяжіли до загальнолюдських цінностей демократії та свободи. Щоправда, аналізуючи більшість творів цієї течії, слід мати на увазі, що їх писали для широкого розповсюдження (заяви, скарги тощо). Теоретичних розвідок із націоналізму автори або не знали, або знали не досить добре, чи то з тактичних міркувань не виносили цих знань на публіку, а звичайна ревізія марксизму видавалась їм недостатньою для українського політичного руху.
Першим відомим документом цієї течії стала стаття Євгена Пронюка «Стан і завдання українського визвольного руху» (1965). У цій статті міститься коротка характеристика тодішнього стану СРСР, йдеться про майбутнє для українців як нації, а також, що важливо, — досить детально описано, яким чином можна досягнути поставлених завдань. Автор документа вважав СРСР «державою тоталітарної олігархії». У соціальному відношенні ця держава є знаряддям панування партійно-державної касти, ядро якої складає численна група людей, зайнятих у сфері управління. Економічна основа цієї касти — державна власність на засоби виробництва і праці 25.
Що ж пропонував автор українському рухові? Установлення демократичного ладу і повного суверенітету України. В суверенній Україні ліквідується державна власність, натомість відбудеться усуспільнення засобів виробництва і праці. Що малося на увазі під останньою дією — не зовсім зрозуміло з тексту документа. Передбачалися демократичні політичні свободи і навіть самоврядування виробничих громад і об’єднань.
На найближчий час автор вважав доцільним гасло демократизації СРСР 26. Тільки в таких умовах зможе розвиватися український визвольний рух. Демократизація дасть можливість до розв`язання всіх інших подальших завдань руху. Це — злам старої і побудова нової державної машини, зруйнування правлячої касти, українізація суспільного, наукового, політичного життя.
Аналогічні ідеї висловлюються у«Відкритому листі депутатам Рад Української РСР» Антона Коваля (псевдонім Василя Лісового. – Авт.). У «Листі» пропонується, по суті, реалізувати норми вже існуючих конституцій СРСР і УРСР — насамперед перетворити Ради в органи справжньої влади й самоврядування, парторганізації не повинні замінювати Рад 27. В економічній сфері планувалося проведення радикальної економічної реформи (з підпорядкуванням уряду республіки всіх підприємств, розташованих на її території), підвищення зарплати всім працюючим, обмеження привілеїв партноменклатури. Автор листа пропонував також прийняти нову Конституцію республіки, де було б чітко зафіксовано суверенність держави, при цьому на вищий статус перейшли б договірні відносини України з іншими республіками СРСР. Нова Конституція мала б передбачити багатопартійність, утворення власного Міністерства оборони, звільнення селян від земельної залежності, право їхнього вільного виходу з артілі (з орендою землі), ліквідацію цензури, інституту прописки, звільнення політв’язнів, розпуск КДБ і т.ін. У галузі культури В.Лісовий практично перегукується з вимогами УНФ, особливу увагу надаючи вихованню національної свідомості українців 28.
В.Лісовий — автор ще одного документа самвидаву (1972 р.): «Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» 29. Поряд із протестами проти арештів 1972 року у ньому міститься й аналіз причин, які породжують інакомислення й невдоволення в країні. Автор листа вказує на причини й прояви глибокої системної кризи, що охопила радянське суспільство. Торкаючись національного питання, В.Лісовий говорить, що тлумачення перспективи стосунків поміж народами СРСР проводяться в країні в дусі відвертого геноциду 30.
Репресії початку 1970-х призвели до перегляду тактики й деяких ідей руху. Василь Овсієнко, осмислюючи причини виникнення шістдесятництва як суспільного явища, простежує його еволюцію (неопублікована стаття). Один із висновків: у майбутньому життя буде вимагати організації руху, а то й переходу його в підпілля 31. Вищезгадані ідеї здобули розвиток насамперед на сторінках самвидавського «Українського вісника» за редаґуванням В.Чорновіла.
Важливим документом історії непідцензурної суспільно-політичної думки була праця Івана Геля «Грані культури». У ній32 як головної стратегії Москви. І.Гель піддає критиці Захід за свідоме замовчування протягом тривалого часу національних проблем імперії і говорить, що лише тепер там починають осягати реальну небезпеку радянської системи.
З середини 70-х років акцент в опозиційному українському русі переноситься на правозахисну діяльність, що було пов’язано з прийняттям Гельсінгських угод (1975) та з посиленням репресій проти власне національного руху опору тоталітарному режиму. Це підтверджує утворення Української Групи сприяння виконанню Гельсінгських угод (УГГ). Засновниками стали відомі українські письменники та політичні в’язні: М.Руденко, О.Мешко, О.Бердник, Л.Лук’яненко, Ш.Кандиба, О.Тихий. Діяльність УГГ була не лише правозахисною: група спробувала поєднати задля опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй та іншими формами спротиву. У статті «Наші завдання» правозахисний рух кінця 70-х фактично ототожнювався з національно-визвольним рухом 33.
Програмові документи української Гельсінгської Групи писані різними людьми в різний час, а тому на початку досить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, а лише підтвердили ідею «єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, де серед інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, до осуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українського визвольного руху. Так, «Меморандум №1» групи стверджував, що в Україні продовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу 34.
У 1978–1979 роки документи групи, підготовлені і в Україні, і в таборах, поряд із аналізом української дійсності містять висновки про необхідність виходу України з СРСР як імперії. У «Зверненні Українського національного визвольного руху у справі української самостійності», інших документах говориться про першорядне значення українського руху в розвалі сучасної російської імперії 35. Дійові засоби такого розвалу, проте, залишалися невизначені.
Василь Стус вважав, що одним із шляхів виходу України з СРСР міг би бути референдум, ініційований громадськістю (насамперед політичними в’язнями) з допомогою ООН, урядів інших країн 36. Та цей заклик до референдуму носив тоді швидше морально-пропаґандистський характер. Цікаво, що вперше в подібного роду документах уряд УРСР названий окупаційним.
Ідеї Української Гельсінгської групи розвиває Декларація принципів Української Гельсінгської спілки (УГС), організації, що постала на місці УГГ 1987 р. Ця декларація — мабуть, останній напівпідпільний документ української суспільної думки. Навіть зважаючи на перехідний характер, усвідомлюваний авторами, знаменно, що п.І «Основних принципів» тут починався з того, з чого закінчувалися документи УГГ кінця 70-х — 80-х років: «відновлення української державності, яка сьогодні існує лише на папері...» 37.
Отже, українська непідцензурна суспільно-політична думка, представлена тут здебільшого в програмових документах і матеріалах, існувала й розвивалася протягом майже півстоліття. Ця думказалишалась складовою частиною національно-визвольного руху в Україні того часу. Цим і пояснюється те, що обсягових робіт із суспільно-політичних проблем СРСР та України майже не було. Тобто власне українські політичні ідеї підпорядковувалися поточним завданням руху чи близькій перспективі. Це зумовлювало практичний характер таких робіт і певну вузькість у вирішенні суспільних проблем. Зрештою, умови підпілля чи напівпідпілля, поширення цих матеріалів не спонукали до розлогих теоретизувань. З іншого боку, певні чисто теоретичні проблеми просто виходили за рамки самвидаву. Через складні умови авторам доводилося часом робити відкриття, вже здійснені попередниками. Та все ж розвиток непідцензурної суспільно-політичної думки відбувався під впливом реалій радянської дійсності, безперервності національного руху в тих чи тих формах.
Висхідні проблеми українства, як це було показано, були розроблені ще публіцистами ОУН–УПА. Їхня характеристика тоталітарного режиму, стратегічних цілей українського руху, вибір його союзників, способів демонтажу імперії залишалися загалом справедливими і для наступних поколінь учасників українського руху та його ідеологів. Ці основні позиції дістали розвиток, уточнення. Незмінність певних принципових положень зумовлювалася незмінністю в цілому історичної епохи, в яку відбувався розвиток суспільної думки. У теорії та на практиці, однак, довелося відмовитися від надій на допомогу Заходу у вирішенні українських проблем. Виразнішою ставала єдність українських і загальнолюдських цінностей, розвивалася системна критика радянського режиму і його ідеології, розуміння значення масового руху. Новим було й те, що майже всі речники суспільної думки були перейняті ідеєю влади закону, прав і свобод громадян 38. Зважаючи на необізнаність чи слабку обізнаність теоретиків (не всіх!) з розробками 40-х років, слід вважати свідченням розвитку і те, що українська непідцензурна думка відкинула як крайнощі й довоєнні постулати націоналізму, так і марксизм-ленінізм.
Розвиток української суспільно-політичної думки відбувався шляхом ревізії націоналізму і марксизму. Адже практично вже вся публіцистика підпілля 40–50‑х рр. виходила за межі усталеної теорії і практики «інтеґрального» націоналізму. Певний розвиток націоналістичні ідеї дістали і 60-ті — 70-ті роки. Водночас слід зважати, що спадкоємцями ідей публіцистики оунівського підпілля, Третього Збору ОУН(б) є не меншою мірою і значна частина серединної чи демократичної течії руху і суспільної думки. Дехто був досить близький за своїми поглядами до націоналізму, автори ж кращих робіт з цієї течії прямо називали учасників національно-визвольного руху, а значить і себе націоналістами.
В українській суспільній думці 40-х — 80-х років не були добре продумані перспективи соціально-економічного, а почасти й політичного розвитку нинішньої України. З-поміж іншого це пояснюється тим, що зміни настали швидше, ніж на те сподівалися самі учасники руху і його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, а то й нав’язуванням цих ідей різними політичними силами в Україні й поза її межами.
§4 Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»
Як і в попередні періоди, так і в часи «перебудови» аж до військово-партійного путчу у серпні 1991 року, Україна була «законослухняною» частиною колишнього тоталітарного СРСР, однією з його цитаделей.
Все ж, на початку 1988 року тут заявили про себе перші «неформальні» об’єднання. Вони у різних формах порушували питання про духовне, національне відродження України, зокрема висували вимоги щодо відродження української мови, реабілітації національної символіки, встановлення республіканського громадянства, легалізації заборонених церков — УГКЦ та УАПЦ, економічного і політичного суверенітету республіки. За статистикою ЦК КПУ, яка формувалась на підставі даних агентури радянського КДБ, вже в березні 1989 року в Україні нараховувалось близько 60 тис. «неформалів», які провели 1200 мітингів та зборів, до яких залучили 13 мільйонів чоловік.
Вичерпна загалом і в деталях історія неформальних патріотичних організацій, які з’явилися в період так званої перебудови, безперечно, існує нині лише в архівах КДБ. Спецслужби скрупульозно документували розвиток українських неформальних патріотичних організацій, кожну проведену ними публічну акцію, бо мали розгалужену агентуру в середовищі «самодіяльних об’єднань і груп негативного спрямування».
Документи, що стали відомі, свідчать (див. публікації «Народної газети» за перші числа 1994 р.), що управлінням «3» КДБ України «спільно з обласними управліннями розроблені і здійснюються заходи для забезпечення контролю за процесами, що відбуваються в цих угрупованнях (національно-визвольних.— Авт.), документування антисуспільної діяльності екстремістів. В управлінні «3» створені спеціальні групи: одна (оперативно-слідча) — для розробки УГС; друга — для контррозвідувальної роботи по інших самостійних об`єднаннях та групах антисуспільного спрямування. В УКДБ областей для розв’язання цих завдань виділено по два-чотири оперативні працівники». У звіті особливо значна увага акцентувалася на агентурній роботі і зазначалося у цьому зв’язку, що навіть довелося «позбутися» (сказано саме так) ненадійних агентів і навербувати «перспективних», ті дають «конче потрібну оперативну інформацію», бо пройшли курс «прищеплення уміння й навичок діяти в середовищі екстремістів та націоналістів».
«Суть проваджуваної органами держбезпеки роботи» ілюструвалася на прикладі нейтралізації діяльності УГС: розкриття «механізму їхньої взаємодії із зарубіжними підривними центрами», документування «конкретних протиправних дій», недопущення «чисельного зростання і в кінцевому підсумку розкладення угруповань». Ударним прийомом вважаються «агентурні заходи з метою роз’єднати і компрометувати ватажків в очах «однодумців». Констатувалося, що саме завдяки їм вдалося створити «в тому середовищі обстановку суперечок, взаємних докорів, неприязні і підозрілості».
Не випадково за зливою публікацій у «Правде Украины», «Радянській Україні», «Робітничій газеті», київському «Прапорі комунізму» і сотнях периферійних партгазет того періоду, спрямованих на компрометацію патріотів, стоїть КДБ і КПУ — цитований нижче документ це цілком підтверджує. «Важливим напрямом роботи є розвінчування націоналістичних лідерів перед громадськістю в засобах масової інформації. Лише 1989 року за матеріалами органів КДБ у пресі опубліковано понад 30 таких статей»; окремо відзначався внесок Українського телебачення та газети «Радянська Україна». Це, як зазначається, лише супліки проти лідерів, а всього «1989 року за матеріалами агентів КДБ у республіканській і місцевій пресі з цієї теми вміщено понад 280 статей, підготовлено 120 радіо- і телепередач» — тобто більш як по одній щоденно. «Кадри» КДБ доповідали у Москву, що записують на відеоплівку і масові акції демократів, що «туди виряджаються довірені особи, члени комсомольських дружин, які, стаючи очевидцями конкретних протиправних дій підбурювачів і екстремістів, виступають потім у ролі свідків». Вельми промовистою є службова статистика КДБ: «Внаслідок ретельно проведеного документування у 1988–1989 роках до адміністративної відповідальності у судовому порядку (арешт до 15 діб і штраф розміром від 50 до 1000 рублів) було притягнено 74 учасники УГС... Протягом того ж періоду, за результатами документування органами прокуратури та КДБ, 28 об’єктам справ оперативного обліку зроблено офіційні попередження, із 43 — проведено профілактичні бесіди». І далі: «За організацію й активну участь у несанкціонованих мітингах, непокору співробітникам міліції та інші правопорушення в адміністративному порядку покарано більш як 800 чоловік».
Під наглядом КДБ діяли всі патріотичні неформальні угруповання. Документальне підтвердження знаходимо й в іншому: диригували силовими структурами керівники КПУ Щербицький, Єльченко, Кравчук, обласні, міські й районні партфункціонері («Здобуті чекістами України відомості про обстановку в самодіяльних об’єднаннях негативного спрямування, підкріплені конкретними пропозиціями щодо локалізації їхньої діяльності, своєчасно доводяться до відома Центрального Комітету Компартії України. У червні 1989 року питання про посилення політичного та організаційного впливу на самодіяльні формування слухалося в ідеологічній комісії ЦК КП України»).
Без сумніву, все це слід враховувати в оцінці причин реальних суперечностей і розходжень у національно-демократичному таборі. Багато проблем у демократичний рух вносив уже сам по собі загальновідомий факт існування широкорозгалуженої системи «інформаторів» в кожній клітині радянського суспільства. Усе це згодом не могло не вплинути на політичні та ідеологічні метаморфози багатьох з лідерів українських «неформалів», національно-демократичного табору загалом 39.
§5. Національна ідея та «Демплатформа»
Зважаючи на досить «щільну» атмосферу тоталітарного нагляду над суспільством, одну з реальних перспектив руйнування комуністичної імперії репрезентувала партійна опозиція, відома як «Демократична платформа у Компартії України». Офіційним народженням цієї опозиції можна вважати створення координаційних комітетів на початку 1990 року у Києві (ідейно-організаційним центром «Демплатформи» був партком Київського університету імені Тараса Шевченка) та у Харкові.
Суспільно-політична програма «Демплатформи» була радикальною: відмова від монополії однієї ідеології, використання сучасної гуманістичної думки як теоретичної основи партії, відмова від комунізму як мети партії, від монополії на владу, департизація органів державного управління та самоврядування, внутрішня демократизація партії, її реорганізація за парламентським зразком. Важливе значення надавалось офіційному публічному визнанню відповідальності КПРС перед суспільством.
Ініціатори «Демплатформи» розглядали трансформацію Компартії як засіб та ґарантію трансформації суспільства. Закономірно, що основна увага була спрямована не на попередні шляхи суспільної реформи, а на боротьбу з консервативними силами в системі влади, демонтаж адміністративно-командної системи.
Щодо стратегії перетворень характерним для більшості «Демплатформи» в Україні був підхід: перш за все демократія, а на цій основі — незалежність; — творення цивілізованої, демократичної, правової національної держави. Було зрозуміло, що за всіх суперечностей «перебудовних» процесів Київ отримував демократизаційні імпульси з Москви. Їх слід було використати максимально. Співвідношення демократичних та тоталітарних сил в Україні було набагато менш сприятливим для руйнування тоталітарної системи, ніж у загальносоюзному маштабі. Унезалежнення в умовах збереження такого співвідношення було небезпечним з точки зору перспектив справжнього реформування суспільства.
Саме на таких оцінках ситуації базувались пропозиції щодо перетворення КПРС на союз Компартій радянських республік, покладання надій на новий Союзний договір. Вже пізніше, на етапі повного розриву з ліво-консервативною більшістю у КПУ та формування окремої партії, з’явилась зовнішньо-політична концепція, що зафіксувала орієнтацію на різноманітні форми політичної співпраці нових суверенних держав на союзних теренах.
«Демплатформа» пропонувала більш радикальну програму, ніж перетворення Компартії на соціал-демократичну партію. Наявність «Демплатформи» частково врівноважила авторитарні сили КПРС, що помітно консолідувались у 1989–1990 рр. і активно готувались до усунення М.Горбачова. Фактично «Демплатформа» перетворила його у своєрідного центриста. Внутрішньополітична боротьба і подальша ерозія Компартії стали головним чинником розпаду імперії. Так само формальний розпад КПРС (та КПУ як її складової) фактично ґарантував збереження панівних позицій партійно-державної номенклатури, що швидко деідеологізувалась, а згодом адаптували до своїх корпоративних потреб «незалежницьку» ідеологію.
Симптоматично, що багато хто з комуністичного ідеологічного та апаратного активу протидіяли «Демплатформі» з ортодоксальних позицій, а пізніше, після змін в офіційній ідеології, не залишились на уламках Компартії, а перетворились на професійних українських патріотів.
Фактично наприкінці 80-х років українська комуністична номенклатура опинилася перед складним вибором. З одного боку, «Демократична платформа в Компартії України» набирала суспільної ваги як реформістська опозиція ортодоксальним партійним керівникам. А з другого боку, настрої певної частини гуманітарної інтеліґенції, переважно із людей, які гуртувались довкола Спілки письменників України, ще раніше здобули своє організаційне оформлення в «Русі за перебудову», установчий з’їзд якого відбувся восени 1989 року. Серед ініціаторів створення та засновників цієї масової організації були Іван Драч, Фока Бурлачук, В’ячеслав Брюховецький, Мирослав Попович, Валерій Чмир, Василь Яременко, Володимир Черняк, Станіслав Тельнюк та ін. Номенклатура не могла піти на відкрите придушення «розкольників» з «Демплатформи», не дочекавшись результатів боротьби у Москві, адже виявити таку самостійність означало, по-перше, порушення усіх правил, що їх дотримання передбачала система апаратної вертикалі, а по-друге — продемонструвати симпатії до «націоналізму». Такі самі «перспективи» для влади відкривала і підтримка патріотично налаштованих сил Руху. Все це спонукало до складного маневрування, свідченням якого виявились теледебати, які проводив завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ Леонід Кравчук з лідерами Руху. Тактика лідерів тогочасного Руху полягала у тому, щоб всіляко використати ідеологічну санкцію Москви на критику «збюрокраченої партійної верхівки» (майже всі вони на той час перебували у лавах КПРС). А тактика КПУ полягала у тому, щоб максимально використати статутну обмеженість такої критики, створити «націоналістичний імідж» Руху в свідомості московських ієрархів. Ця тактика попервах виявилась, зокрема, у згоді КПУ на оприлюднення програми НРУ на сторінках «Літературної України», але з рекомендацією ідеологам Руху внести до проекту ряд істотних змін 40. Право на таку рекомендацію резервував й сам проект програми НРУ, один із загальних принципів якого формулювався так: «Рух визнає керівну роль Комуністичної партії у суспільстві і являє собою єднальну ланку між перебудовними ідеями партії та ініціативою найширших народних мас».
Проте, як згодом з’ясувалось, Рух становив для КПУ меншу загрозу, ніж «Демплатформа». Як би там не було, організаційні, пропаґандистські можливості української партноменклатури явно переважали потужності Руху, тим часом як «Демплатформа» могла зазіхнути на «святая святих» — власність КПУ. За будь-яких обставин Рух був неспроможний істотно зачепити основи її існування.
Для партноменклатури склалась досить сприятлива комбінація обставин, яка давала можливість компрометувати «Демплатформу» як денаціоналізовану силу, що її Москва прагне перетворити на знаряддя імперської політики, і разом з тим боротись проти «націоналістичних» тенденцій. Так опосередковано задовольнялись інтереси Горбачова, вже настраханого розмахом прибалтійського та інших «сепаратизмів», й водночас опонентів Горбачова з Політбюро ЦК КПРС, які вже «відчули загрозу» з боку «Демплатформи». Нарешті, хитання самого Горбачова, які створили можливість різко посилити вплив консервативно-сталінського крила ЦК КПРС, розв’язали руки зверхникам із КПУ. Спираючись на рекомендації ЦК КПРС, висловлені у відкритому листі «За консолідацію на принциповій основі», ЦК Компартії України прийняв 13 квітня 1990 року постанову «За консолідацію Компартії України та протидію створенню в ній фракційних угруповань». Так українська номенклатура зробила свій історичний вибір. Парадоксальним чином «Демплатформа», руйнуючи комуністичну імперію та її стрижень — КПРС, вторувала шлях для остаточної трансформації прагматичної частини української номенклатури у так званих державників.
Сучасний тип української державності не в останню чергу визначається саме пріоритетами, обраними партійною верхівкою за часів горбачовських реформаторських проектів. Саме тоді починається відкидання «ідеологічного баласту» партією влади заради збереження командних позицій в економіці й політиці. Тим більше, що реальна приватизація чималої кількості об’єктів партійної власності за допомогою уповноважених, переважно із комсомольских структур, вже продемонструвала казкові перспективи експерименту, спрямованого на переведення суспільства з рейок номенклатурного соціалізму на рейки номенклатурного капіталізму. Саме тоді закладається основа майбутнього стратегічного державницького союзу комуністичної номенклатури з націонал-демократами — недавніми своїми «ідейними ворогами» (у 1988– 1990 рр.). Вінцем цього став акт їхнього братання під час проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
|