Реферат: Політика як соціальне явище 2

Тема:

"Політика як соціальне явище"

План

1. Що таке політика?

2. Основні концепції політики.

3. Структура і функції політики.

1. Що таке політика? Термін "політика" походить від давньогрецького слова "polis" (місто-держава) та його похідних: "politike" (мистецтво управляти державою), "politeia" (конституція), "polites" (громадяни), "politica" (державний діяч) та ін. Єдиного визначення поняття "політика" нема. Ще Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М.Вебер вважав, що політика - це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому - це політичні відносини, пов'язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому - керівництво політичною організацією, передовсім державою. Д.Істон розглядає політику як реалізований владою розподіл цінностей, а П.Меркл твердив, що у своїх найкращих проявах політика - це шляхетне прагнення до справедливості та розумного порядку, а у найгірших - це корислива жадоба влади, слави, багатства.

Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, можна згрупувати так:

- політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Н.Ма­кіавеллі, Ж.Бюрдо, М.Дюверже, Р.Арон та ін.);

- політика як специфічний вид діяльності соціальних суб'єктів, пов'язаний з боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами (М.Ільїн, А.Мельвіль, Ю.Федоров та ін.).

Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний з'ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприк­лад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному на­прямку. За визначенням О.Семківа , "політика - це діяльність осіб, мікро- і макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання і утримання влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування".

У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку - стикаються, а з іншого - взаємо­узгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом - свавільної діяльності людей, рушійною силою якого є певний інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес .

Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів - над іншими, або узгодження соціальних інтересів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політки у тому, щоб на основі спільних інтересів об'єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх на дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

Коли виникла політика як специфічний вид соціальної діяльності? Є дві точки зору щодо відповіді на поставлене запитання - немарксистська і марксистська . Представники першої точки зору (Д.Пікклз, Р.Даль та ін.) вважають, що політика виникала одночасно з формуванням стійких груп людей, об'єднаних спільними інтересами та цілями. В цих групах винкають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути. представники марксистської точки зору вважають, що політика виникає лише на етапі класового розшарування суспільства. Основним суб'єктом політики виступає панівний у суспільстві клас, який визначає зміст і спрямування політики у державі.

У політиці виділяють три рівні її функціонування:

1) мегарівень відноситься до діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, Організації Об'єднаних Націй, НАТО та ін.;

2) макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;

3) мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо).

2.Основні концепції політики. Проблема політики знаходиться у центрі уваги дослідників не одне століття й, зрозуміло, за цей час створено багато наукових концепцій, які по-різному трактують джерела політики, причини її розвитку. Найбільш розповсюдженими є телогічні, натуралістичні. соціальні пояснення політики.

Теологічний підхід формується в І тисячоліття до н.е.; він зводився до божественного трактування політики. Її джерелом і регулятором є Бог, а людина - лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у політичний процес. У середині І тисячоліття до н.е. спостерігається деяка раціоналізація поглядів людей на політику. В творчості Платона та Арістотеля політика та влада виступають результатом не лише Божественних сил, але й людських прагнень. Людина іменується "істотою політичною" . В епоху Середньовіччя політика і влада виступають як результат поєднання невидимих надприродних Божественних сил і колективних дій людей. Така тенденція проявляється у творчості соціального філософа й теолога Фоми Аквінського.

Теологічне пояснення політики не відійшло цілком у минуле: й сьогодні багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що влада й політика - від Бога, причому хороший політичний лідер є нагородою за праведну поведінку людей, а поганий - карою за гріхи.

Натуралістичний підхід до політики ставить у центр природні чинники розвитку політики, а саме природнє середовище, географічне розташування країни, клімат тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні, біологічні, психологічні концепції політики.

Географічні концепції в ролі детермінант політики ставлять територіальні, природні, фізико-кліматичні явища. Засновником цієї концепції є французький політичний діяч Ж.Боден. Він створив теорію, яка розкриває вплив на поведінку людей трьох типів клімату - холодного, помірного, спекотного. Природні умови, на його думку, зумовлюють особливості життя людей і, таким чином, визначають доцільність певної форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи виборні монархії; для мешканців рівнин характерні монархії, для жителів півдня - деспотії.

Тісний зв'язок географічної теорії політики з практичними проблемами зумовили появу теорії геополітики , яка вивчає залежність політичної діяльності держав від географічних чинників, у т.ч. від географічного розташування держав.

Авторами біологічної теорії політики є італійські мислителі ХІХ ст. Ч.Ламбразо та М.Нордау . Ці теорії пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Вони побудовані на синтезі фізіології, генетики і біології індивідів. Представники цієї теорії вважають, що визнання вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда його інстинктивних, генетичних та інших якостей є достатньою умовою ефективного функціонування політичної системи суспільства.

Формування психологічної теорії політики припадає на ХVІІІ-ХІХ ст. Її представники - Г.Тард, Г.Лебон, Л.Гумплович, А.Дільтей, Е.Дюркгейм та ін. Основними чинниками, які визначають політичний розвиток суспільства є такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність, рішучість, агресивність та ін.

Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові, демократичні, соціально-культурні, культурно-антропологічні та інші теорії) є найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату насамперед соціальних чинників.

Соціально-економічні теорії політики пояснюють походженням і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Цієї теорії довгий час притримувалися маркисти, які розглядали політику як концентро­ваний вираз економіки.

Правові політичні теорії (Р.Моор, Г.Макдональд та ін.) як основний системоутворюючий чинник політики розглядали право. Право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур та інститутів, сприяє динамічному розвитку політичної системи суспільства.

Демократичні або ліберальні теорії політики (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо та ін.) сформувалися в кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. Вони проголошували джерелом політики і влади народ. Природа і зміст політики визначається не надприродними силами, а потребами та інтересами людей. Народ добровільно наділяє державу та її структури владними повноваженнями.

У культурологічних теоріях як основні детермінанти політики розгля­даються духовні якості людини - освіта, професіоналізм, моральність. До культурологічних теорій відноситься, зокрема, й культуро-антропологічна теорія політики, яка вважає головним призначенням політики - розкриття творчого потенціалу кожної людини; головним суб'єктом і джерелом політики є особа, а не народ.

3. Структура і функції політики. У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, політичні інститути і політичні відносини. Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб'єктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності. Політичні інститути - це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що впорядковують політичні та інші відносини у суспільстві. Політичні відносини виражають стійкі зв'язки між громадянами і владою, державою та громадянським суспільством; у їх центрі - інтереси та потреби суб'єктів політики.

У структурі політики також виділяють економічну, соціальну та культурну політику . У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільсько­господарську, фінансову та ін. Соціальну політику можна диферен­ціювати на політику у сфері охорони здоров'я, соціального забезпечення, побутового обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.

У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань політика поділяється на внутрішню та міжнародну . Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямовується на забезпечення безпеки держави, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.

Найчастіше серед функцій політики виділяють такі:

- функцію управління - розробка основних напрямків економічного, соці­ального, духовного розвитку суспільства;

- прогностична функція - визначення перспектив суспільного розвитку, ство­рення різноманітних моделей майбутнього стану економічної, політичної системи тощо;

- функція інтеграції полягає у об'єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей;

- мобілізаційно-організаціна функція проявляється у мобілізації матері­альних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;

- ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності;

- виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів, тобто їх вклю­чення у політичне життя;

- інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дій­сно­сті, способи і методи її зміни. Тобто, політика має своїм завданням створю­ва­ти нові - прогресивніші - форми соціальної організації життя.

Івано-Франківський коледж фізичного виховання

П О Л І Т О Л О Г І Я

Тема:

"Демократія

як спосіб функціонування

політичної системи"

Викладач: П'ятигорська Б.Є.

Цикл суспільних

дисциплін

Тема: "Демократія як спосіб функціонування політичної системи"

План

1. Що таке демократія?

2. Виникнення та етапи розвитку демократії.

3. Принципи та основні ознаки демократії.

1. Що таке демократія? Термін "демократія" походить від грецького demos - народ і kratos - влада, що означає "народовладдя" . Дослідники стверджують, що вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота .

У науковій літературі термін "демократія" має такі основні значення:

- народовладдя , яке передбачає участь усіх громадян в управлінні суспільними та державними справами;

- форма державного правління , яка дозволяє різноманітним суспільним групам брати участь в управлінні;

- реальна свобода для усіх.

Демократія - це така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. Зміст демократії складають права і свободи людини, рівність, соціальна справедливість, солідарність.

У політичних науках у центрі уваги є політична демократія , пов'язана з здійсненням перш за все політичних прав і свобод. У залежності від того, як народ бере участь в управлінні суспільними та державними справами. демократія поділяється на пряму (безпосередню), плебісцитарну, представницьку (репре­зентативну).

Пряма демократія - це безпосередній вираз особою своїх політичних прав і свобод шляхом участі у підготовці, обговоренні, прийнятті важливих рішень. Плебісцитарна демократія відрізняється від прямої тим, що пряма демократія передбачає участь громадян в усіх стадіях політичного процесу, а при плебісцитарній можливості політичного впливу громадян обмежені і зводяться до голосування "за" чи "проти" певного законопроекту чи рішення. Представницька демократія - це опосередкована участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними в органи влади своїх представників (депутатів), які покликані виражати їхні інтереси.

Кожна людина розуміє демократію по-своєму: для когось вона ідентифікується зі свободою, для когось - зі сваволею. Одні акцентують на тому, що це система правління, яка максимально забезпечує за людиною її природні права та свободи, а інші наголошують на необхідності більшого правопорядку у демократичній державі. За словами американського президента А.Лінкольна , демократія - це "влада народу, із народу і для народу". Головною особливістю кожної демократичної системи є принцип: ніхто не має права змушувати людину підкорятися владі, яку вона не обирала і яка не відстоює її інтереси та загальне добро народу.

Демократію характеризують:

- визначення народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі;

- рівноправність громадян (як мінімум - рівність їх виборчих прав);

- підпорядкованість меншості волі більшості при прийнятті рішень та їх виконанні;

- виборність законодавчих органів влади;

- пріоритет прав людини над правами держави;

- обмеження влади більшості над меншістю;

- повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстою­вати її цивілізованими методами;

- верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

- розподіл влад з метою недопущення її надмірної концентрації у єдиному центрі.

2. Виникнення та етапи розвитку демократії. Демократичні форми організації життєдіяльності суспільства з'являються ще у первісно-общинному ладі. Родоплеменна демократія ґрунтується на кровно-родинних зв'язках, спільній власності, відносній нечисельності населення, простій господарській діяльності. Ще не було чіткого поділу управлінської та виконавчої праці, не було спеціального апарату управління та примусу. Відносини між людьми регулю­валися звичаями та табу. Влада старійшин та вождів підтримувалася моральним авторитетом. Первісна демократія мала великий вплив на появу демократичних держав, першою серед яких була Афінська республіка (V ст. до н.е.).

У період Середньовіччя утворилося панування авторитарних, переважно монархічних, форм державного правління. Саме слово "демократія" зникає з політичного лексикону майже на двісті років.

Наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. починають закладатися основи сучасних демократичних систем. Ще у Новий час, коли утверджуються капіталістичні форми організації господарського та політичного життя, форму­ється класична ліберальна модель демократії. Основними цінностями ліберальної демократії є : визнання особи первинним і головним джерелом влади; пріоритет прав і свобод індивіда в суспільному житті; права особи закріплюються в конституції, контроль за дотриманням якої покладається на незалежний суд. Ліберальна демократія передбачала необхідність розподілу влади, створення стистеми стримувань і противаг. У системі демократії відбува­ється обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної та групової автономії та свободи. Лібералізм демократії передбачає свободу особи, визнану та гарантовану державою. У той же час ліберальна демократія має чимало недоліків, зокрема, надмірний індивідуалізм, применшення ролі держави у регулюванні економічного та політичного життя тощо.

Сучасна модель демократії - плюралістична демократія. Це система пред­ставницького правління, за якою уряди обираються народом і є відповідальними перед ним.

Таблиця 1.

Основні концепції демократії

Демократичній системі правління притаманні такі ознаки:

- можливість змінити уряд без застосування сили;

- легітимність опозиції;

- вільна преса, відсутність цензури;

- можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики органів держа­в­ної влади та місцевого самоврядування;

- високий рівень участі громадян у політичному процесі;

- гарантовані права та свободи людини й громадянина;

- регулярні, чесні конкурентні вибори, у яких беруть участь усі групи населення;

- по-справжньому конкурентна боротьба за владу.

Протягом ХХ ст. відбувалася значна еволюція демократичного ідеалу. Якщо Й.Шумпетер , австрійсько-американський теоретик демократії, вважав, що для демократичного режиму достатніми є такі риси як загальне виборче право, конкуруючі партії, то сьогодні вважається обов'язковим, щоб ці демократичні процедури ще й вели до таких демократичних результатів, як відповідність еліти перед народом, залученість мас до політики, захищеність меншості.

3. Принципи та основні ознаки демократії. Серед основних принципів виділимо:

1) Принцип більшості. Рішення з певного питання вважається прий­нят­ним, якщо його підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення. Проте дії більшості не можуть ліквідувати права меншості, які захищаються демократичними законами та політичними інститутами держави. Влада більшості повинна гармонійно поєднуватися з гарантіями права різно­манітних менших - етнічних, політичних, релігійних та ін.

2) Право меншості на опозицію . Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції у суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакодумства. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї у суспільстві, а це необхідно для того, щоб громадяни могли співставляти і вибирати найефективніші програми розвитку суспільства.

3) Принцип компромісу та консенсусу . Демократія інколи розглядається як сукупність прав і норм, спрямованих на подолання конфлікту між суб'єктами політичного процесу.

4) Принцип активної участі громадян у політичному житті суспільства. Демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку бере активну участь значна частина громадян. Прагнучи не лише зберегти свою свободу, але й розши­рити її, громадяни обговорюють політичні програми, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Як мінімум, громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими стикається суспільство, щоб зробити компетентний вибір на виборах в органи державної влади та місцевого само­врядування. Політичне невігластво породжує політичну апатію, яка в свою чергу призводить до диктатури.

Основними ознаками демократії є:

- права і свободи , якими реально володіє кожна людина в суспільстві: свобода слова, друку, зборів, право на рівну захищеність законом тощо;

- свобода засобів масової інформації . ЗМІ покликані оперативно й об'єк­тив­но інформувати людей про внутрішньо- та зовнішньополітичні події для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися у питаннямх політичного життя;

- рівність усіх громадян перед законом . Усі мають право на рівну захищеність законом. Держава покликана встановити рівноправні відносини між усіма громадянами, утверджувати рівність усіх громадян перед законом;

- система стримувань і противаг. Вона включає у себе два основні елементи - федералізм і розподіл влади. Федералізм - це розподіл управлінських функцій між центральними та місцевими органами влади. Розподіл влади - це розподіл владних функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. У систему стримувань і противаг входить й контроль за діяльністю органів влади зі сторони виборців;

- наявність політичного й ідеологічного плюралізму. Плюралізм перед­бачає багатоманіття ідей, теорій, багатопартійність. Він не дозволяє узурпувати владу одній політичній силі, що може призвести до диктатури та тиранії;

- можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур. Форми протесту - найрізноманітніші: демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протесту тощо.