Кафедра менеджменту

реферат

з дисципліни “Екологія”

На тему:

НАУКОВІ ЗАСАДИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

ЗМІСТ

1. Екологія як комплексна міждисциплінарна наука: історія становлення, методи та основні завдання

2. Вчення В.І. Вернадського про біосферу і ноосферу

3. Екосистеми і їх роль в організації біосфери і ноосфери

4. Принципи раціонального природокористування

Список літератури

1. Екологія як комплексна міждисциплінарна наука: історія становлення, методи та основні завдання

Природа – це місце проживання людини, джерело всіх благ, які необхідні для її існування і виробничої діяльності. Людина є невід’ємною частиною природи і може виробляти тільки тоді, коли
використовує природні ресурси. Багато років людина прагнула підкорити природу, панувати над нею, але несподівано для себе опинилася на межі екологічної катастрофи. “Парниковий ефект”, “озонові діри”, недостатня кількість чистої води та продуктів харчування, сировинні та енергетичні кризи, забруднення світового океану – всі ці проблеми постали перед людством, вимагаючи негайного вирішення. Одна із глобальних проблем сьогодення – раціональне використання природних ресурсів та охорона навколишнього середовища. Вирішити її можна тільки на основі екологічних знань.

Нині слово “екологія” дуже популярне. Його нерідко вживають у сполученні з такими словами, як “суспільство”, “природа”, “здоров'я” тощо. Найчастіше застосовують цей термін, указуючи на неблагополучний стан природи.

Термін “екологія” складається з двох грецьких слів: “oikos” – дім, помешкання, будинок, житло, середовище або місце перебування; “logos” – знання, закон, наука. Отже, етимологічно екологія – це вчення про навколишнє середовище, в буквальному значенні – “наука про місцеперебування”. Вперше цей термін з’явився в 1866 році у праці німецького зоолога Ернеста Геккеля “Загальна морфологія організмів”.

Визначення екології за Е. Геккелем: екологія – наука про взаємовідносини організмів між собою та навколишнім середовищем. Вчений відніс екологію до біологічних наук і наук про природу, які насамперед цікавляться усіма сторонами життя біологічних організмів.

Екологія виникла як підрозділ біології і довгий час розвивалася в її межах. Як самостійна наука вона сформувалася тільки на початку XX ст. Значення екології по-справжньому почали усвідомлювати лише наприкінці XX ст., коли збільшення чисельності населення планети і вплив людини на природне середовище призвело до його деградації, гостро постало питання: бути чи не бути людській цивілізації? Щоб задовольнити свої потреби в чистому повітрі, воді і фізіологічно здоровій їжі, людині треба знати не тільки, як улаштоване і функціонує природне середовище, але і як звести до мінімуму шкоду, яку вона йому завдає. Саме ці проблеми і вивчає екологія.

Екологія має давню історію. Накопичення відомостей про спосіб життя, залежність від зовнішніх умов рослин і тварин започатковані в далеку давнину. В працях Аристотеля (384-322 рр. до н. е.) та його учня – “батька” ботаніки Теофраста Ерезійського (372-287 рр. до н. е.) описано багато видів тварин та рослин, залежність їх розвитку від ґрунту й клімату. В епоху Відродження особливого значення набули роботи перших систематиків А. Цезальпіна, Д. Рея, Ж. Турнефора про залежність рослин від умов проростання та обробки.

У працях С.П. Крашенинникова, І.І. Лепьохіна, П.С. Палласа та інших географів і натуралістів вивчався вплив клімату на рослинний і тваринний світ. Вплив зовнішніх умов на будову організмів вивчав французький дослідник Ж. Бюффон. Автор першого еволюційного вчення Жан-Батіст Ламарк вважав зовнішні обставини найважливішою причиною змін, що відбуваються в організмах тварин і рослин. Величезний внесок в розвиток екології вніс Чарльз Дарвін. Його роботу “Походження видів”, яку світ побачив у 1859 році, деякі вчені вважають першою фундаментальною роботою з екології.

Як і будь-яка інша наука, екологія має теоретичний та прикладний аспекти. Теоретичний аспект екології спрямований на встановлення закономірностей у взаємовідносинах між живими організмами і навколишнім природним середовищем, а прикладний – на використання цих закономірностей у повсякденній діяльності людини для створення необхідних умов існування.

Сьогодні мова йде про розуміння екології в широкому значенні як комплексної науки про будову, функціонування, взаємозв’язки багаторівневих систем у природі й суспільстві з метою збереження
людства і біосфери. Отже, екологія в сучасних умовах це не тільки біологічна, а й міждисциплінарна наука, яка базується, крім біологічних, на географічних, технічних, економічних та соціальних науках.

Основний об’єкт досліджень сучасної екології – планетарні екосистеми всіх рівнів та їх елементи.

На початку ХХІ ст. перед екологією як комплексною наукою стоять важливі завдання, серед яких можна виділити такі:

- вивчення загального стану сучасної біосфери планети, її формування й особливості розвитку під впливом природних і антропогенних факторів;

- виявлення специфіки впливу видозміненого антропогенною діяльністю середовища на саму людину;

- створення наукової основи раціональної експлуатації природних ресурсів, зокрема біологічних;

- прогнозування стану біосфери в часі і просторі, в залежності від впливу різноманітних чинників;

- розробка шляхів гармонізації суспільства і природи з метою збереження життя на Землі.

На сучасному етапі розвитку продуктивних сил завдання екологічної науки конкретизуються за такими напрямками:

- розробка основних принципів взаємодії людини з природою, що засновані на засадах раціонального природокористування;

- пошук методів господарювання, які збережуть рівновагу навколишнього середовища і покращать природний потенціал;

- розробка і впровадження в господарську діяльність екологічного законодавства, стандартів, нормативів тощо;

- перехід на міжнародні екологічні стандарти якості навколишнього середовища, технологічних процесів та продукції;

- формування ефективної системи державного та регіонального управління природокористуванням.

Завданням екології є ознайомлення економістів зі специфікою впливу економіки в цілому та окремих її галузей на навколишнє середовище, вивчення господарського механізму управління процесом природокористування та охорони довкілля, економічних методів управління процесом природокористування та їх практичне застосування.

Для вирішення вищезазначених завдань екологія використовує широкий арсенал методів як традиційних, так і нових. Серед них:

- метод спостереження;

- статистичний метод (дозволяє вивчати певні об’єкти та явища у їхньому взаємозв’язку й динаміці);

- порівняльний метод (передбачає вивчення об’єктів через порівняння з іншими об’єктами);

- метод прогнозування (дозволяє розрахувати зміни, які можуть бути в майбутньому через нинішнє забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів);

- метод кількісного та якісного аналізу;

- метод математичного моделювання (дозволяє за допомогою математичних символів створити спрощену систему дослідження для отримання необхідних результатів);

- метод екологічного районування (дозволяє згрупувати області (регіони) за їх екологічним станом);

- картографічний метод (дозволяє складати карти екологічної ситуації для аналізу і пізнання явищ);

- балансовий метод (дає можливість порівняти наявність природних ресурсів з їхнім використанням);

- аерокосмічні методи дослідження (дозволяють оцінити в динаміці всі процеси, що відбуваються на локальному, регіональному чи глобальному рівнях).

2. Вчення В.І. Вернадського про біосферу і ноосферу

Однією з найголовніших рис планети Земля є існування на ній життя. Цим вона відрізняється від усіх планет Сонячної системи, бо ні на знімках інших планет, ні в пробах місячного чи марсіанського ґрунту жодних ознак присутності живих істот не виявлено. Більше того, наукові дані свідчать, що та форма життя, яка є на Землі (єдина відома форма), тобто білково-нуклеїнова, існує завдяки поєднанню кількох сприятливих астрономічних факторів.

Біосфера (від грец. “bios” – життя, “sphasra” ‑ куля) – оболонка Землі, в межах якої існує життя (сфера життя).

Термін “біосфера” був запропонований в 1875 році відомим австрійським гідробіологом Едуардом Зюссом. Перші уявлення про біосферу як “зону життя” належать французькому натуралісту
Жану-Батісту Ламарку. Ідеї щодо біосфери Ламарк виклав у своїх
лекціях у 1800 році, а згодом – у книзі “Гідрогеологія” (1802 р.). Вчення про біосферу науково обґрунтував видатний вітчизняний вчений, перший президент Академії наук України В.І. Вернадський (“Біосфера”, 1926 р.), який одним із перших усвідомив величезний перетворюючий вплив живих організмів на усі процеси, що відбуваються на Землі, а також тісну взаємодію і взаємозалежність усіх форм життя. Він визначив, що саме життєдіяльністю живих організмів зумовлюється хімічний склад атмосфери, концентрація солей у гідросфері, утворення й руйнування гірських порід, ґрунтів тощо. “Якби на Землі не було життя, – писав учений, обличчя її було б таким же незмінним і хімічно інертним, як нерухоме обличчя Місяця, як інертні уламки небесних світил”.

Живі істоти (рослини, тварини, мікроорганізми) існують на поверхні Землі, в її атмосфері, гідросфері та верхній частині літосфери. В цілому вони складають плівку життя (біосферу) на нашій планеті. До складу біосфери входять:

- верхня частина атмосфери висотою 25-30 км (до озонового екрану), в якій є активне життя;

- вся гідросфера, в якій життя проникає на глибину більше 11 км (Маріанська западина в Тихому океані – 1130 м);

- верхня частина літосфери до температури 100 ⁰ С.

Для біосфери притаманний безперервний процес кругообігу речовин у трьох агрегатних станах (твердому, рідкому та газоподібному) і потоків енергії з участю в ньому живих організмів. Угруповання живих організмів тісно пов’язані з неорганічним середовищем за допомогою речовинно-енергетичних зв’язків.

В.І. Вернадський визначив структуру природного середовища, яка складається з шести типів речовини:

1) жива речовина представлена організмами різних видів;

2) біогенна речовина – продукт життєдіяльності організмів (кам’яне вугілля, торф);

3) нежива речовина – речовина, у формуванні якої живі організми не брали участі (вода, гірські породи і мінерали);

4) біокосна речовина утворилася внаслідок взаємодії живої і неживої речовини (ґрунт);

5) радіоактивна речовина (радіоактивні нукліди хімічних елементів);

6) космічна речовина (метеорити, космічний пил тощо).

Вчений визначив суттєві ознаки біосфери. Основні з них такі:

- біосфера – загальнопланетна оболонка;

- структура біосфери: нижні шари атмосфери, гідросфера, верхні шари літосфери;

- склад і будова біосфери зумовлені минулою і сучасною життєдіяльністю всіх живих організмів;

- біосфера є наслідком взаємодії живих і неживих компонентів, акумуляції і перерозподілу в ній величезної кількості енергії;

- біосфера – термодинамічно відкрита, самоорганізована, саморегульована, динамічно врівноважена, стійка система.

В.І. Вернадський відкрив основний закон біосфери: “Кількість живої речовини є планетною константою з часів архейської ери, тобто за весь геологічний час”. Протягом цього періоду живий світ морфологічно змінився, але такі зміни не вплинули ні на кількість живої речовини, ні на її середній валовий склад. Справа у тому, як вважає В.І. Вернадський, що “в складі організованості біосфери відбувалися в межах живої речовини лише перегрупування хімічних елементів, а не докорінні зміни їх складу й кількості”.

На думку вченого, єдиним правильним підходом до біосфери повинен бути підхід як до цілісної глобальної екологічної системи, яка володіє певною структурою та стійкістю, властивими їй особливостями формування і розвитку. Таке поняття біосфери особливо важливе тепер, коли техногенний вплив людини на природу досяг небувалих масштабів і може викликати планетарні зміни в середовищі існування людини.

В.І. Вернадський зазначав, що можливості людини такі великі, що вона може втручатися в хід геолого-хімічних процесів Землі і навіть змінювати їх природний напрям. Людство повинне усвідомити свою силу і роль у біосфері, і тоді почнеться новий етап її розвитку. Вчений передбачав перехід біосфери в новий стан, так звану сферу розуму – ноосферу (“noos” – давньогрецька назва людського розуму), в якій людина стане основною геологічною силою. За Вернадським, зміни, перетворення в біосфері пов’язані як із свідомою, так і несвідомою діяльністю людей, а під впливом розвитку науки і техніки ноосфера розширюється швидкими темпами, охоплюючи все більшу частину природного середовища. Поступово біосфера повинна стати ноосферою, тобто центром розуму, де панують закони мудрості та гармонії.

Вперше термін “ноосфера” запропонував французький філософ Е. Ларуа, а природознавець П. Тейяр де Шарден та В.І. Вернадський наповнили його змістом. Ноосфера – це сфера гармонійної взаємодії природи і суспільства, у межах якої розумна діяльність стає головним, вирішальним фактором розвитку біосферних процесів. Це новий етап розвитку біосфери, у якому людина, свідомо використовуючи свої знання, буде підтримувати існування біосфери та сприяти її розвитку.

Концепцію біосфери В.І. Вернадський виклав у праці “Декілька слів про ноосферу” (1944 р.). Він розкрив бачення еволюційно-історичного процесу, перспективи людства як космічного феномену. Зміст його концепції – впливати на природу, змінювати біосферу слід особливо раціонально, думаючи не про сьогоднішні вигоди, а про майбутні наслідки. Обов’язковою умовою діяльності людини, за Вернадським, як і раніше, повинен залишатися сприятливий стан біосфери, адже людина, як й інші живі істоти на Землі, пристосована лише до тих природних умов, у яких вона виникла й живе. В іншому середовищі люди жити не можуть. Біосфера має бути збережена на благо людей. Саме в цьому полягає сенс ноосфери – не стихійне руйнівне втручання в природу, а науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя людей. В.І. Вернадський визначив кілька загальних умов, які необхідні для створення ноосфери:

- людство повинне стати єдиним в економічному та інформаційному вимірах;

- ноосфера – явище всепланетне, тому людство повинне прийти до цілковитої рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри та інших відмінностей;

- ноосфера не буде створена, якщо не припиняться війни між народами.

Перехід до ноосфери слід вважати ідеальним варіантом, основою якого є складний процес гармонізації відносин між біосферою та господарською діяльністю людини. В період переходу біосфери до ноосфери перед людством постає завдання навчитися свідомо регулювати взаємовідносини суспільства та природи. На жаль, нині діяльність суспільства спрямована на зниження стійкості біосфери практично за всіма напрямками. Процес ноогенезу (становлення ноосфери) передбачає поступовий перехід за такими етапами:

1) людство стає єдиним цілим, науково-технічна революція охоплює всю планету;

2) здійснюється докорінна перебудова зв’язків та обміну, ноосфера стає організованим цілим, всі частини якого на різних рівнях діють узгоджено;

3) відкриття принципово нових, екологічно чистих джерел енергії;

4) досягнення соціальної рівноваги всіх людей та підвищення їх добробуту.

Очевидно, що ноосфера в просторі значною мірою перекривається біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку ноосфери незрівнянно вищі від темпів зміни біосфери, хоча життя на Землі також залежить від низки космічних факторів, найголовніший з яких – випромінювання Сонця. За висловлюванням В.І. Вернадського, життя на Землі – явище космічне. На його думку, зародки життя заносяться з космосу на всі планети, які виникають у Всесвіті, а далі за сприятливих умов різні форми життя можуть еволюціонувати залежно від конкретних умов даної планети. Таку цілісну й завершену систему уявлень про “космізм життя” В.І. Вернадський сформулював у своїх творах вперше в історії людства.

В.І. Вернадський передбачав неминучість ноосфери, яка є наслідком еволюції біосфери та історичного розвитку людства. Але в сучасних умовах екологічної кризи питання переходу до ноосфери утопічне. Відомий еколог Ю. Одум (1986 р.) вважає, що незважаючи на значні можливості людського розуму щодо управління природними процесами, ще рано говорити про ноосферу, оскільки людина не може передбачити всі наслідки своєї господарської діяльності, про що свідчать численні екологічні проблеми. Тому сьогодні необхідно говорити лише про початкову стадію формування ноосфери (протоноосферу), що розвивається в межах техносфери.

Однак для вирішення всіх протиріч в системі “людина – біосфера” повинна застосовуватися нова ноосферна ідеологія. Основою взаємовідносин людини з природним середовищем повинні стати нові принципи гуманізму, необхідно перейти до ноосферної економіки з обов’язковою екологізацією виробничої діяльності.

3. Екосистеми і їх роль в організації біосфери і ноосфери

Біосфері властива асиметрія: нерівномірність в розподілі океанів, материків, гір та низовин, кліматичних умов, існування живих організмів. Фізико-хімічні параметри систем неживої (абіотичної) природи досить індивідуальні в кожній точці земної поверхні. Тому існує величезне різноманіття видів органічного світу, а кожне співтовариство організмів розвивається в певних фізико-хімічних умовах навколишнього середовища.

Кожний комплекс живих організмів називається біоценозом і являє собою високий рівень організації взаємоіснування і зв’язків між окремими організмами. Але біоценоз розвивається на неорганічному або органічному субстраті (біотопі), який характеризується своїми фізико-хімічними параметрами. Сукупність специфічного фізико-хімічного оточення (біотопа) з живими організмами (біоценозом) утворюють екосистему: екосистема → біотоп + біоценоз.

Екосистема – складний природний комплекс живих істот, що взаємодіють з неорганічним середовищем та знаходяться в матеріально-енергетичній залежності від неї. По суті екосистема – це те, що ми називаємо природою. Екосистеми являють собою основні функціональні одиниці біосфери. Біосфера складається з безлічі екосистем, що взаємодіють між собою. Тому знання про екосистеми надзвичайно важливі для аналізу усього різноманіття екологічних явищ. Вперше термін “екосистема” був запропонований до вживання у 1935 р. англійським екологом А. Тенслі.

Забезпечення безперервного кругообігу речовин в екосистемі вимагає обов’язкового запасу неорганічних речовин у сприятливій для засвоєння формі, а також трьох категорій організмів. Вважається, що екосистема складається з чотирьох елементів:

1) абіотичне середовище – комплекс неживої природи, звідки біоценоз черпає засоби для існування і куди виділяє продукти обміну (вода, мінеральні речовини, гази, неживі органічні речовини);

2) продуценти (кондуктори, виробники) – організми, що виробляють первинну біомасу (наземні зелені рослини, водорості і бактерії, що здатні до фотосинтезу);

3) консументи – споживачі первинної або вторинної продукції, тобто готових органічних речовин, які трансформують їх в нові форми. Організми, які вживають тільки їжу рослинного походження, називаються консументами першого порядку. Організми, які в основному споживають їжу тваринного походження, називаються консументами другого порядку. Консументами є тварини та безхлорофільні рослини;

4) редуценти (деструктори) – організми, які розкладають органічні рештки до мінерального стану (мікроорганізми – бактерії, гриби, найпростіші, а також організми, які живляться мертвими органічними речовинами).

Між цими елементами існує закономірний зв'язок. Взаємодія організмів в екосистемі надзвичайно складна. Взаємодія біоценозів з біотопами відбувається через речовинно-енергетичний обмін. Для кожної екосистеми характерний свій біологічний кругообіг речовин, який здійснюється завдяки існуванню в екосистемах ланцюгів живлення. Незважаючи на різноманітність екосистем, вони мають спільні риси. У кожній із них можна виділити фотосинтезуючі рослини – продуценти, різні типи консументів і редуцентів. Класифікувати екосистеми можна таким чином:

1) за масштабами:

- мікроекосистеми – невеликі біоценози, які називаються синузіями (трухляві пеньки, мертві стовбури дерев тощо);

- мезоекосистеми – біоценози, які займають однотипні ділянки земної поверхні з однаковими фізико-географічними умовами, межі яких збігаються з межами відповідних фітоценозів (садова ділянка, ліс, озеро тощо);

- макроекосистеми – величезні території чи водні акваторії, які визначаються за характерним для них макрокліматом і відповідають цілим природним зонам (тундра, тайга, степ, ліси, моря тощо);

2) за ступенем трансформації людською діяльністю:

- природні – екосистеми, які сформувалися еволюційним шляхом і мають здатність до саморегуляції, самовідтворення, самопід-
тримки при умові відносної стабільності зовнішнього середовища;

- антропогенні – екосистеми, в яких переважають штучно створені антропогенні об’єкти, де крім людей можуть існувати лише окремі види організмів, що пристосувалися до цих специфічних умов (міста, промислові вузли, кораблі тощо);

- антропогенно-природні – екосистеми, які складаються виключно з природних компонентів, але створені й регулюються людьми (сади, поля, парки тощо). Серед них в залежності від переваги природних або антропогенних складових та чинників можна виділити модифіковані (незначно змінені під впливом людини) та трансформовані (дуже перетворені) екосистеми.

В залежності від роду діяльності у складі останніх двох видів екосистем можна виділити: агроценози (сади, тваринницькі ферми тощо), промислові екосистеми (вугільні шахти, заводи тощо), міські екосистеми.

В епоху глобального антропогенезу велике значення має стійкість екосистем, тобто стійкість живих організмів до хімічних речовин (ксенобіотиків), які в природному середовищі відсутні. Кількість ксенобіотиків, які з’являються внаслідок господарської діяльності людини, весь час збільшується. Проте за рахунок адаптації живі організми мають свої способи захисту:

- розумова діяльність людини дозволяє їй розпізнавати шкідливі речовини і уникати їх;

- наявність у тварин та людей гормональної системи, яка розпізнає ксенобітоки, що потрапили до організму;

- на рівні клітин є мембранні механізми, які запобігають проникненню шкідливих речовин до клітини;

- наявність в організмі спеціальних ферментів, які здатні руйнувати ксенобіотики;

- наявність системи виведення токсичних речовин з організму.

4. Принципи раціонального природокористування

Людське суспільство впливає на навколишнє середовище головним чином у процесі виробничої діяльності. Основною сферою і формою взаємодії виробництва і навколишнього середовища є природокористування. Вперше поняття “природокористування” було запропоноване російським екологом Ю. Куражковським в 1959 році як регулювання всіх форм використання природних ресурсів.

На даному етапі розвитку продуктивних сил поняття “природокористування” означає сукупність наукових досліджень та практичного втілення взаємовідносин між природою і людиною. Об’єктом природокористування є комплекс взаємовідносин між природним середовищем як умовами життя суспільства, джерелом природних ресурсів і соціально-економічним розвитком суспільства. Головне завдання природокористування – оптимізація цих відносин з метою збереження та відтворення середовища життєдіяльності людини. Природокористування часто розглядають як галузь науки, що досліджує загальні принципи раціонального використання природних ресурсів.

Природокористування може бути прямим і непрямим. Пряме – це безпосереднє використання природних ресурсів як джерел сировини, енергії і простору. Непряме – використання природних ресурсів, як правило, без їх вилучення, наприклад, використання водних ресурсів для потреб гідроенергетики, водного транспорту і риборозведення, рекреаційне використання території тощо. Воно може бути загальним (безкоштовним) – для задоволення життєво необхідних потреб людини без закріплення за окремими особами і надання спеціальних дозволів, а також спеціальним – для надання у користування, володіння або оренду природних ресурсів на підставі спеціальних дозволів. Наука, що спрямована на отримання і практичне використання нових знань у галузі регулювання взаємовідносин між розвитком суспільства та використанням природних ресурсів, називається економікою природокористування.

Наприкінці XX ст. суспільство впритул підійшло до необхідності цілеспрямованого управління соціально-економічним розвитком, до переходу від боротьби з наслідками нераціональної господарської діяльності до створення системи раціонального природокористування. У зв'язку з цим для вирішення проблеми збалансованої взаємодії суспільства і природи формується новий принцип господарювання – соціоекологічний. Його основою є критерій одержання максимального економічного результату при мінімальних витратах і при обов’язковому збереженні динамічної рівноваги біосфери, її територіальних складових, тобто без перевищення можливостей територій до самоочищення від відходів і забруднень внаслідок господарської діяльності. Головною умовою такого принципу господарювання є відновлення і збереження високої якості навколишнього природного середовища, перехід від існуючого екстенсивного природокористування до раціонального.

Екстенсивне (нераціональне) природокористування має місце тоді, коли вплив людини на природу призводить до порушення її відтворювальної здатності (надмірне вирубування лісів, виловлювання риби, неправильне ведення сільського господарства тощо), до зниження якості, вичерпання природних ресурсів, до забруднення навколишнього середовища промисловими викидами і отрутохімікатами, до зниження або знищення оздоровчих і естетичних цінностей природи. Нераціональне природокористування може бути результатом як навмисних, так і ненавмисних дій, а також природних стихійних явищ. При нераціональному природокористуванні збільшення виробництва відбувається за рахунок зростаючих навантажень на природні комплекси, причому це навантаження зростає швидше, ніж масштаби виробництва. Раціональне природокористування – це система діяльності, яка покликана забезпечити економічну експлуатацію природних ресурсів та умов, найбільш ефективний режим їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів господарства і збереження здоров’я людей.

Отже, збалансоване природокористування – це така система відносин суспільного виробництва, за якої досягається оптимальне співвідношення між економічним зростанням, нормалізацією якісного стану природного середовища, зростанням матеріальних і духовних потреб населення.

Система раціонального природокористування, що формується, повинна характеризуватися чіткими принципами використання. Принципами раціонального природокористування слід вважати певні економічно обумовлені правила використання природних ресурсів. У загальному вигляді принципи раціонального природокористування можуть бути сформульовані так:

1. Принцип “нульового рівня” споживання природних ресурсів. Цей принцип використовується в багатьох економічно розвинутих країнах для регулювання споживання первинних ресурсів у державному масштабі. Нульовим рівнем вважається первинний обсяг природних ресурсів, які використало підприємство за попередній рік, а на наступний перевищення цього рівня споживання обмежується в державному масштабі визначеним коефіцієнтом. У разі недотримання коефіцієнтів з порушника стягується штраф.

2. Принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалу регіону. Дотримання цього принципу дозволяє уникати порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому використанню і відновленню природних ресурсів, тобто за рахунок зменшення концентрації виробництва і відповідності виробництва в рекреаційних регіонах.

3. Принцип збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання. Цей принцип випливає з найважливіших закономірностей взаємозв’язку змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності. Вплив людини на окремі компоненти природи та види ресурсів не обмежується змінами лише в них. Зміна одного з компонентів природної системи призводить до зміни інших, а іноді – до змін якості екосистеми в цілому. Прикладом можуть бути негативні наслідки осушення боліт в областях українського Полісся.

4. Принцип збереження природообумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності. Розвиток виробництва зумовив формування технологічних виробничих циклів, які включають технологічні процеси і роботи з метою отримання продукції. Ресурсний цикл – це сукупність перетворень і просторових переміщень певної речовини або групи речовин на всіх стадіях використання її людиною, включаючи пошук, підготовку до експлуатації, добування з природного середовища, переробку, перетворення, повернення в природу. Хоча слово “цикл” передбачає замкненість процесу, характерною особливістю ресурсного циклу в антропогенних екосистемах є його незамкненість, тобто значна частина використаних природних ресурсів розсіюється в навколишньому середовищі, що призводить до його забруднення. Сутність принципу в тому, що технологічні процеси конкретних виробництв обмежувалися циклічністю і являли собою послідовний ряд стадій виробництва, пов’язаних комплексною переробкою сировини.

5. Принцип погодження виробничого і природного ритмів. Динаміка біосфери в часі має ритмічний характер. Принцип ритму – один із тих принципів, що властивий усьому Всесвітові. Принцип погодження випливає з того, що будь-яка екосистема і кожний її компонент підпорядковуються своєму часовому ритму. Для того, щоб екосистема зберігала рівновагу, необхідно, щоб швидкість її внутрішніх процесів керувалася природними ритмами, які набагато повільніші від антропогенних. Подібного погодження дотримуються в сільськогосподарському виробництві, де ритмічно функціонують сировинні й переробні ланки АПК. Цим принципом часто нехтували під час спорудження ГЕС на рівнинних ріках, не звертаючи уваги на те, що періодичність падіння рівня води позначається на роботі не лише ГЕС, а й підприємств, які споживають енергію.

6. Принцип пріоритетності екологічної оптимальності на довгострокову перспективу щодо економічної ефективності поточного природокористування. Цей принцип заснований на тому, що всі негативні екологічні наслідки господарської діяльності незворотні. Особливо чітко незворотність життєвих процесів простежується на живих організмах. Втрата того чи іншого генотипу не відновлюється, адже еволюційний процес відбувається за своїми законами, згідно з якими кожний живий організм є кільцем в еволюційному ланцюзі.

Дотримання принципів раціонального природокористування доцільне в усіх регіонах незалежно від ієрархічного рівня. Але проблема раціонального природокористування не може бути вирішена тільки в регіональних і навіть в загальнодержавних межах. Це – глобальна проблема, вона властива всій планеті.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Білявський, Г.О. Основи екології: теорія та практикум [Текст] : навчальний посібник / Г. О. Білявський, Л. І. Бутченко. - 2-е вид., перероб. та доп. - К. : Лібра, 2004. - 368 с.

2. Джигирей, В.С. Основи екології та охорони навколишнього природного середовища. Екологія та охорона природи [Текст] : навчальний посібник / В. С. Джигирей, В. М. Сторожук, Р. А. Яцюк ; Мін-во освіти і науки України. - 2-е вид., доп. - Львiв : Афiша, 2004. - 272 с.

3. Царенко, О.М. Основи екології та економіка природокористування [Текст] : навчальний посібник / О. М. Царенко, О. О. Нєсвєтов, М. О. Кадацький. - 2-е вид., стереот. - Суми : Університетська книга, 2004. - 400 с.

4. Екологія [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т. - К. : КНЕУ, 2005. - 371 с.

5. Колотило, Д.М. Екологія і економіка [Текст] : навчальний посібник / Д. М. Колотило ; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т. - 2-е вид. доп. і перероб. - К. : КНЕУ, 2005. - 576 с.

6. Українська екологічна енциклопедія [Текст] / Міжнародна економічна фундація, Ін-т українознавства мін-ва освіти і науки України ; ред. Р. С. Дяків. - Вид. 2-ге. - К. : МЕФ, 2006. - 808 с.

7. Основи екології [Текст] : навчально-методичний посібник / ; сост.: Б. О. Дадашев, В. П. Гордієнко ; УАБС НБУ. - Суми : УАБС НБУ, 2006. - 122 с.

8. Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористування [Текст] : підручник / Л. Г. Мельник. - Суми : Університетська книга, 2006. - 759 с.

9. Екологічні основи природокористування [Текст] : навчальний посібник / Т. А. Сафранов. - 3-е вид., стереот. - Львів : Новий Світ-2000, 2006. - 248 с.

10. Запольський, А.К. Основи екології [Текст] : підручник / А. К. Запольський, А. І. Салюк ; ред. К. М. Ситник. - 3-е вид., стереот. - К. : Вища школа, 2005. - 382 с.

11. Глушкова, В.Г. Экономика природопользования [Текст] : учебное пособие / В. Г. Глушкова, С. В. Макар. - М. : Гардарика, 2007. - 448 с.

12. Синяєва, Л. В. Екологічні проблеми України та шляхи їх вирішення [Текст] / Л. В. Синяєва, Р. І. Олексенко, І. М. Плаксіна // Вісник Сумського національного аграрного університету. - 2007. - N 4. - C.12-15

13. Правдюк, Н.Л. Екологічний аудит як інструмент управління природокористуванням [Текст] / Н. Л. Правдюк // Вісник Сумського національного аграрного університету. - 2007. - N 4. - C.299-304

14. Богачов, В. Необхідність підвищення екологічної безпеки в Україні [Текст] / В. Богачов // Економіст. - 2008. - N 9. - С. 12-14

15. Гурська, Г. А. Поняття екологічного аудиту та його співвідношення із суміжними поняттями [Текст] / Г. А. Гурська // Держава і право. - 2008. - N 3. - С. 469-473

16. Регіональна економіка [Text] : курс лекцій. Модуль 2. Екологія / ДВНЗ "УАБС НБУ" ; уклад.: Б. А. Дадашев, В. В. Обливанцов, В. П. Гордієнко. - Суми : ДВНЗ "УАБС НБУ", 2008. - 123 с.