Зміст

Вступ .............................................................................................................………2

Розділ 1. Управління якістю як фактор конкурентоспроможності продукції підприємства ....................................................................……5

1.1. Суть, показники та методи оцінювання якості продукції..............…………5

1.2. Конкуренто­спроможність продукції...................................................………14

1.3. Стандартизація і сертифікація продукції та систем якості...............………20

Розділ 2. Рівень якості і конкурентоспроможності продукції підприємства АТВТ “Трембіта” ............................................………..33

2.1. Історія розвитку і техніко - економічна характеристика АТВТ “Трембіта”.............................................................................................……….33

2.2. Показники якості і конкурентоспроможноті продукції АТВТ “Трембіта”..............................................................................................………44

2.3. Структура служби стандартизації та метрології на АТВТ “Трембіта”................................................................................…..........………49

Розділ 3: Вдосконалення управління якості продукції ...............…..57

3.1. Досвід промислово розвинутих країн в управлінні якістю продукції..................................................................................................…….57

3.2. Шляхи удосконалення вітчизняних систем управління якістю продукції.................................................................................................……..65

Висновки ...................................................….................................................……71

Список літератури ................….....................................................……………73

Додатки

Вступ

В умовах розвитку міжнародної торгівлі і споріднених їй видів діяльності, успіх окремих підприємств та галузей економіки на зовнішньому і внутрішньому ринках повністю залежить від того, наскільки їх продукція або послуги відпові­дають стандартам якості. Тому проблема забезпечення і підвищення якості продукції актуальна для всіх країн і підприємств. Від її вирішення в значній мірі залежить успіх і ефективність національної економіки. При цьому необхідно враховувати те, що підвищення якості продукції - задача довгострокова і безперервна. Рівень якості продукції не може бути постійною величиною. Вироби залишаються технічно прогресивними, зручними, красивими, модними до тих пір, доки їм на зміну не прийдуть нові, ще більш досконалі, що обумовлено науково-технічним прогресом в науці і техніці. Але на кожному часовому етапі якість продукції повинна бути оптимальною, тобто такою, що максимально задовольняє потреби споживачів при відносно мінімальних затратах на її досягнення.

З розвитком науково-технічного прогресу проблема якості не спрощується, а, навпаки, стає складнішою. Тому вирішувати її традиційними методами, тобто лише шляхом контролю якості готової продукції, практично неможливо. Повинен бути комп­лексний, системний підхід, реалізація якого можлива лише в рамках системи управління якістю.

Якість, реалізована у виробничих процесах, товарах і послугах, мо­же забезпечити фірмі величезні конкурентні переваги на ринку. І навпаки: якщо споживач вирішить, що він може за нормальну ціну одержа­ти кращу якість в іншому місці, то його гроші швидко відправляться саме туди. Незважаючи на гасла і заклики, якість не стала для нас пер­шорядним завданням. Більшість керівників підприємств і акціонерних компаній не думають про проблеми якості постійно, щодня. В період входження до ринкових відносин, коли західний ринок перенасичено своїми товарами, якість виготовлюваних виробів відіграє найважливі­шу роль у завоюванні ринку. Якість має бути закладена до кожного проекту, до кожного технологічного процесу, до кожного робітника, ін­женера, керівника, її не можна одержати шляхом тільки одного контролю. Управління якістю, що приділяє основну увагу виключно прове­денню контролю,- це старий метод управління.

Суть нового управління полягає в комплексному підході до справи. Необхідно усунути причину, першопричину, а не симптом. Коли вся продукція користується попитом, а споживачі говорять: «Ми відчуває­мо довіру до цієї фірми та із задоволенням купуємо її продукцію»,- то це і означає, що в цій фірмі комплексний підхід до управління якістю ви­робів працює результативно.

Значну роль в підвищенні якості продукції відіграють стан­дарти, які є організаційно-технічною основою систем якості.

В останні десятиліття одним із важливих механізмів гарантії якості стала сертифікація, яка переросла в норму торгових від­носин будь-якого рівня. Якщо на ранніх етапах появи і розвитку-сертифікації в її проведенні був зацікавлений головним чином виробник (з метою підвищення конкурєнтоздатності своїх товарів) і споживач (з метою одержання гарантій відповідності певних характеристик виробів), то зараз до вирішення задач сер­тифікації залучені громадські і приватні виробники, споживачі та науково-технічні організації, уряди більшості країн і навіть міжурядові організації. При цьому сертифікація з продукції по­ширилась на системи якості.

Таким чином, проблема забезпечення якості продукції є комп­лексною: науковою, технічною, економічною і соціальною, і у ви­рішенні її повинні приймати участь висококваліфіковані спе­ціалісти, які вільно володіють сучасними методами управління якістю, незалежно від того, в якому секторі вони працюють: державному чи приватному, на великих підприємствах чи в малому і середньому бізнесі, тому що загальні принципи органі­зації і забезпечення високої якості продукції та послуг не зале­жать від розміру підприємства.
Розділ 1. Управління якістю як фактор конкурентоспроможності продукції підприємства.

1.1. Суть, показники та методи оцінювання якості продукції.

Нині в українській економіці ключовим, вирішальним джерелом підвищення продуктивності праці та зростання ефективності виробництва є радикальна економічна реформа. Вже її перші роки дають усі підста­ви стверджувати, що курс на реформування економіки прийнято пра­вильно. Ефективна економічна політика держави, раціональне викорис­тання ресурсів, виробництво для споживання не можливі без послідов­ного переходу до ринкових відносин. На глибокий жаль, не досить рі­шуча і некомплексна реалізація на практиці основних елементів еконо­мічної реформи ще не дозволяє нам подолати економічну кризу. Авто­ритарно-бюрократична система, що зберігається і на сьогоднішній день, не дає можливості підтримати виробника, а сприяє виключно форму­ванню його затратних економічних інтересів.

Мені б хотілося розглянути один з пріоритетних факторів, які впли вають на конкурентостійкість підприємства,- управління якістю у ви­робництві. Багато спеціалістів сприймають управління якістю як щось дане в завершеному вигляді (кінцевий продукт). Проте проблема по­ліпшення якості продукції та послуг є настільки складною і різнома­нітною, що її успішне розв'язання можливе лише за умови, коли всі учасники виробничого процесу не тільки переймуться прагматичним бо­ком цієї справи, але й сформують нову, сучасну систему поглядів, розвиватимуть і вдосконалюватимуть систему управління якістю.

Якість як економічна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення.

Поряд із якістю існує поняття технічного рівня певних видів продукції. Це поняття за змістом вужче за попереднє, оскільки охоп­лює сукупність лише техніко-експлуатаційних характеристик. Його показники встановлюються за проектування (розробки) переваж­но нових знарядь праці (машин, устаткування, приладів, транспор­тних засобів тощо) і відображаються в спеціальних картах техніч­ного рівня, які використовують у процесі вивчення ринку й визна­чення попиту на нові товари, складання бізнес-планів, рекламних матеріалів тощо.

Необхідність поліпшення якості продукції в сучасних умовах диктується такими обставинами як:

• потребами науково-технічного прогресу;

• зміною споживчих запитів населення;

• нестачею або обмеженістю природних ресурсів;

• підвищенням значення матеріального стимулювання в ринкових умовах, коли кожна людина, яка краще працює, може придбати за свою платню більш високоякісний товар;

• розвитком зовнішньої торгівлі.

Управляти конкурентоспроможністю можна шляхом забезпечення оптимального співвідношення між цими складовими, кожна з яких є також багатофакторною.

Об'єктивна необхідність забезпечення належної якості в про­цесі проектування, виготовлення й використання нових виробів ініціює застосування у виробничо-господарській діяльності підприємств певної системи показників, що дає змогу визначати й контролювати рівень якості всіх видів продукції (рис. 1.1).

Рис. 1.1

Система і зміст показників якості продукції.

Рівень якості — це кількісна характеристика міри придатності того чи того виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї як порівняти з відповідними базовими показниками за фіксо­ваних умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає ви­значення абсолютного, відносного, перспективного та оптималь­ного її рівнів.

Абсолютний рівень якості того чи того виробу знаходять об­численням вибраних для його вимірювання показників, не порівню­ючи їх із відповідними показниками аналогічних виробів. Визна­чення абсолютного рівня якості є недостатнім, оскільки самі по собі абсолютні значення вимірників якості не відображають міри її відповідності сучасним вимогам. Тому одночасно визначають відносний рівень якості окремих видів продукції, що виробляєть­ся (проектується), порівнюючи її показники з абсолютними показ­никами якості найліпших вітчизняних та зарубіжних аналогів. Проте рівень якості продукції під впливом науково-технічного про­гресу і вимог споживачів мусить постійно зростати. У зв'язку з цим виникає необхідність оцінки якості виробів, виходячи з її перспек­тивного рівня, що враховує пріоритетні напрями й темпи розвитку науки і техніки. Для нових видів продукції і передовсім знарядь праці доцільно визначати також оптимальний рівень якості, тобто такий її рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво й використання (експлуатацію) продукції за певних умов споживання була б мінімальною.

Залежно від призначення певні види продукції мають специфічні показники якості. Поряд з цим використовуються показники для оцінки багатьох видів виробів, а також вимірники відносного рівня якості всієї продукції, що виробляється підприємством. З ураху­ванням таких обставин усі показники якості виробів поділяють на дві групи: перша — диференційовані (поодинокі) показники, з яких виокремлюється найбільш розгалужена низка одиничних показ­ників якості (див. Додатки: Табл. 1.1); друга — загальні показники якості всього обсягу продукції, що її виробляє підприємство [6, 347].

Найбільш складна за кількістю система показників застосовуєть­ся для оцінки якості (технічного рівня) знарядь праці. Вона охоп­лює більшість груп одиничних показників і майже всі комплексні вимірники якості. Крім специфічних, властивих лише певному виду виробів показників, якість (технічний рівень) знарядь праці харак­теризується також низкою загальних показників. До них, у першу чергу, належать надійність, довговічність, ремонтопридатність, продуктивність, патентна чистота тощо.

Під надійністю розуміють властивість виробу виконувати свої функції зі збереженням експлуатаційних показників у встановле­них межах протягом відповідного проміжку часу. Кількісно вона характеризується тривалістю безвідмовної роботи, тобто середнім часом роботи між двома несправностями.

Довговічність — це властивість виробу тривалий час зберігати свою роботоздатність за тих чи тих умов експлуатації. Її оцінюють двома головними показниками — строком служби (календарною тривалістю експлуатації до певного граничного стану) і технічним ресурсом (можливим напрацюванням у годинах).

Ремонтопридатність техніки характеризує можливість швид­ко виявляти й усувати несправності в ній. Показник патентної чистоти виробу відображає використання за його розробки запа­тентованих винаходів і можливість безперешкодного продажу на світовому ринку.

До комплексних показників якості (технічного рівня) знарядь праці належать, наприклад: коефіцієнт готовності обладнання, що характеризує одночасно його безвідмовність і ремонтопридатність; питомі витрати на один кілометр пробігу автомобіля тощо.

Якість предметів праці оцінюють здебільшого за допомогою показників технологічності їхньої обробки й переробки. Більшість із них відображають фізико-механічні властивості та хімічний склад предметів праці. Показники для оцінки якості споживчих товарів диференціюють залежно від їхнього конкретного призначення. Зокрема якість продуктів харчування характеризують показники калорійності, консистенції, смаку, запаху, терміну зберігання тощо, а одягу та взуття — показники міцності, естетичності — колорис­тика, силует тощо [2, 178].

У практиці господарювання важливо знати не лише якість ок­ремих виробів, а й загальний рівень якості всієї сукупності про­дукції, що її виготовляє підприємство. З цією метою застосовують певну систему загальних показників, а саме:

• частка принципово нових (прогресивних) виробів у загально­му їхньому обсязі;

• коефіцієнт оновлення асортименту;

• частка продукції, на яку одержано сертифікати якості;

• частка продукції для експорту в загальному її обсязі на підприємстві;

• частка виробничого браку (бракованих виробів);

• відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за знижени­ми цінами.

- ціна одиниці виробу відповідного сорту, грн.

Економічн а ефективність поліпшення якості продукції характери­зується розміром додатково отриманого прибутку від виробництва і реалізації продукції підвищеної якості.

Річний економічний ефект (або річний прибуток від поліпшення якості) (Ея ) (грн.)обчислюється за формулою:

де - приріст прибутку за рахунок реалізації одиниці продукції підвищеної якості, грн.;

K - питомі капіталовкладення на проведення заходів щодо поліпшенння якості продукції, грн/од;

N я - обсяг продукції поліпшеної якості в натуральних одиницях.

де - відповідно ціна одиниці продукції нижчого і вищого сорту,грн;

Річний економічний ефект у виробника продукції покращеної якості (E в ) може бути також обчислений як різниця приведених витрат на виробництво продукції покращеної і попередньої якості:

Річниіі економічний ефект у споживачів продукції більш високої якості (Ес ) (грн.) може бути обчислений як зміна річної величини одноразових і поточних затрат:

- коефіцієнт еквівалентності (спряження) старої продукції новііі по корисному ефекту (продуктивності, строку служби і т.п).

Поліпшення якості продукції є специфічною формою прояву закону економії робочого часу, тому підвищення якості має значний народногосподарський ефект. Цей ефект враховує ефекти і від виробництва, і від експлуатації (споживання) продукції підвищеної якості.

( ) визначається як сума річних економічних ефектів при її виробництві і споживанні (експлуатації):

де С с ,С н - собівартість одиниці старого і нового виробу, грн;

Т с ,Т н - строк служби старого і нового виробу, років.

Для визначення рівня якості виробів, що виготовляються (осво­юються) виробництвом, застосовують кілька методів: об'єктивний, органолептичний, диференційований, комплексний. Об'єктивним і органолептичним методами користуються для визначення абсо­лютного рівня якості, а диференційованим і комплексним — віднос­ного рівня якості окремих видів продукції [7, 167].

Об'єктивний метод полягає в оцінюванні рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та контрольних вимірювань, а також лабораторного аналізу. Такий метод дає найбільш вірогідні результати і застосовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих то­варів. Зокрема ним користуються для визначення більшості техніко-експлуатаційних показників: засобів праці — продуктивність, потужність, точність обробки матеріалів; предметів праці — вміст металу в руді, міцність фарбування тканини; споживчих товарів — еластичність та вологостійкість взуття, вміст цукру або жиру в харчових продуктах тощо.

Органолептичний метод грунтується на сприйманні властиво­стей продукту з допомогою органів чуття людини (зір, слух, смак, нюх, дотик) без застосування технічних вимірювальних та реєст­раційних засобів. Користуючись цим методом, застосовують бало­ву систему оцінки показників якості, виходячи зі стандартного пе­реліку ознак (властивостей), які найповніше охоплюють основні якісні характеристики виробу. Кожній оцінці (“відмінно”, “добре”, “задовільно”, “погано”) відповідає певна кількість балів (наприк­лад 5, 4, 3, 0).

Диференційований метод оцінки рівня якості передбачає по­рівнювання одиничних показників виробів із відповідними показ­никами виробів-еталонів або базовими показниками стандартів (технічних умов). Оцінка рівня якості за цим методом полягає в обчисленні значень відносних показників, які порівнюються з ета­лонними (стандартними), що їх беруть за одиницю.

Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого по­казника якості оцінюваного виробу. Одним з таких може бути інтег­ральний показник, який обчислюється через порівнювання корис­ного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загаль­ної величини витрат на його створення й використання. Іноді для комплексної оцінки якості застосовують середньозважену арифме­тичну величину з використанням за її обчислення коефіцієнтів ва­гомості всіх розрахункових показників.

1.2. Конкуренто­спроможність продукції.

Достовірна оцінка конкурентоспроможності пріоритетної продукції потребує зіставлення її параметрів з рівнем, який відповідає потребам покупців, а також визначення відмінності від товару-конкурента як за ступенем відповідності конкретній потребі, так і за затратами на її задоволення. Для такої оцінки потрібні об'єктивні дані про технічний рівень, якість досліджуваної та конкуруючої продукції, а також інформація про наси­ченість ринку аналогічними товарами. Така інформація, як правило, відсутня, тому що її формування вимагає цілеспрямова­них і капіталомістких заходів, які поки ще не узаконено відповід­ними документами.

Загалом поняття конкурентоспроможності характеризує властивість об'єкта задовольняти певну конкретну потребу як порівняти з аналогічними об'єктами даного ринку. Конкурентоспроможність можна розгля­дати стосовно найрізноманітніших об'єктів: проектно-конструк­торської документації, технології виробництва продукції, окремо­го проекту, окремої фірми (підприємства, організації), галузі, ре­гіону, країни в цілому.

Конкурентоспроможність підприємства означає його здатність до ефективної господарської діяльності та забезпечення прибутко­вості за умов конкурентного ринку. Інакше кажучи, конкуренто­спроможність підприємства - це здатність забезпечувати випуск і реалізацію конкурентоспроможної продукції.

Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конк­ретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної про­дукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі переваги над виробами інших товаровиробників [6, 350].

Комплексна система управління конкуренто­спроможністю (див. Додатки: Схема 2.1.) являє собою багатофункціональну і багатокомпонентну систему, яка складається з органічно взаємопов'язаних програмно-цільових комплексних блоків (елементів), що відображають необхідні організаційно-економічні і техніко-технологічні заходи, ре­алізація яких забезпечує результативне здійснення управлінських рішень у даній сфері. Всі блоки розробленої системи, утворюючи певну цілісність, об'єднані єдиним принципом - кожний з них сприяє розв'язанню проблеми підвищення конкурентних можливостей підприємства, зміцнення його позицій на світовому і внутрішньому ринках, досягнення сталого розвитку за рахунок створення і підтримки довгострокових конкурент­них переваг. Кожен з блоків, у свою чергу, розглядається як система, що включає багатоманітні системоутворюючі компоненти [12, 17].

Така структуризація дозволяє здійснювати цілеспрямований систем­ний пошук шляхів поєднання усіх компонентів організаційно-економічного забезпечення внутріфірмового менеджменту з метою концентрації зусиль і керуючого впливу на фактори, які визначають потенціал підприємства, здатний забезпечити підвищення його конкурентних можливостей.

Конкурентоспроможність товарів закладається ще на стадії проектування. У процесі виробництва матеріалізуються найважливіші (визначальні) елементи конкурентоспроможності виробів: якість і витрати. Моделювання та визначення рівня конкурентоспромож­ності продукції є необхідною передумовою для її продажу (реалі­зації) на відповідному ринку. Загальновживану типову схему оцін­ки конкурентоспроможності зображено на рис. 2.1.

Визначаючи конкурентоспроможність товару, виробник про­дукції має обов'язково знати вимоги потенційних покупців та оці­нки споживачів. Тому формування конкурентоспроможності про­дукції починається з визначення суттєвих споживчих властивос­тей (потреб покупців), за якими оцінюється принципова можливість реалізувати продукцію на відповідному ринку, де покупці постійно порівнюватимуть її характеристики з товарами конкурентів щодо міри задоволення конкретних потреб і цін реалізації.

Рис. 2.1.

Схема оцінки конкурентоспроможності продукції

підприемства на ринку.

Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності про­дукції продуценту необхідно знати:

• конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до про­понованого на ринку товару;

• можливі розміри та динаміку попиту на продукцію;

• розрахунковий рівень ринкової ціни товару;

• очікуваний рівень конкуренції на ринку відповідних товарів;

• визначальні параметри продукції основних конкурентів;

• найбільш перспективні ринки для відповідного товару та ета­пи закріплення на них;

• термін окупності сукупних витрат, зв'язаних із проектуванням, продукуванням і просуванням на ринок нового товару.

Конкурентоспроможність конкретного об'єкта бажано вимірю­вати кількісно, що уможливить управління її рівнем. Для цього необхідна інформація, що характеризує корисний ефект даного об'єкта та об'єктів-конкурентів за нормативний строк їхньої служ­би й сукупні витрати протягом життєвого циклу об'єктів.

Корисний ефект — це віддача об'єкта, інтегральний показник, що розраховується на підставі окремих об'єктивних показників якості об'єкта, котрі задовольняють ту чи ту конкретну потребу Його можна вимірювати в натуральних одиницях (наприклад про­дуктивність однопараметричних машин та устаткування), грошо­вому виразі або в умовних балах (для об'єктів з кількома важливи­ми параметрами, що доповнюють один одного).

Сукупні витрати протягом життєвого циклу — це ті витрати, які обов'язково потрібно зробити, щоб одержати від об'єкта відпо­відний корисний ефект.

Конкурентоспроможність об'єктів, для яких неможливо розра­хувати корисний ефект чи сукупні витрати, можна визначити з ре­зультатів експериментальної перевірки за конкретних умов спо­живання, за результатами пробного продажу, експертних та інших методів.

де Кn — конкурентоспроможність продукції на конкретному ринку, частка одиниці; Еоп, Епк — ефективність відповідно оціню­ваної продукції і продукції-конкурента, одиниця корисного ефек­ту/одиниця валюти; k1, k2, kn — коригуючі коефіцієнти, що вра­ховують конкурентні переваги.

Ефективність продукції (Еоп(пк)) визначається зіставленням її корисного ефекту за нормативний строк служби (Екнс) із сукупни­ми витратами протягом життєвого циклу (Всжц ), тобто

Еоп(пк)=Екнс/Всжц.

Корисний ефект зазвичай розраховується за одним показником, узятим для оцінки конкурентоспроможності того чи того виду про­дукції (продуктивність, потужність, енергоємність, калорійність тощо). Зокрема корисний ефект однопараметричних машин за нор­мативний строк служби рекомендується визначати за формулою:

Екнц = Пгп*Фрчр*k1*k2*k3*kn,

де Тн — нормативний строк служби машини, років; Пгп — по­годинна паспортна продуктивність машини; Фрчр — річний фонд часу роботи машини; k1.....kn — коефіцієнти, що характеризують невідповідність показників якості машини вимогам споживачів.

До показників (коефіцієнтів), що зменшують корисний ефект, належать:

1) коефіцієнт зниження продуктивності машини в міру її техніко-економічного старіння;

2) показники погіршання безвідмовності й ремонтопридатності;

3) показники рівня шуму, вібрації та інші показники ергономічності та екологічності машини;

4) показник організаційно-технічного рівня виробництва в споживачів машини.

Сукупні витрати протягом життєвого циклу однієї машини можна визначити за такою формулою:

Всжц=(Вмд.нддкр/N1)+(Вотпв/N2)+Ввм+Ввс+Вер+(-)Вдл ,

де Вмд.нддкр — кошторисна вартість маркетингових досліджень, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; Вотпв — кошторисна вартість організаційно-технологічної підготовки виробництва нової машини; N1, N2 — кількість машин, яку передбачається виготовити за даною конструкторською і технологічною документацією (N1 = N2, якщо є тільки один виробник да­ної машини); Ввм — витрати на виробництво машини (без амор­тизації попередніх витрат); Ввс — витрати на впровадження ма­шини в споживача, що включають транспортні витрати та кош­торисну вартість будівельно-монтажних і пускових робіт; Вер — витрати на експлуатацію, технічне обслуговування та ремонт у t -му році (без амортизації попередніх витрат); Вдл — витрати на демонтаж і ліквідацію (реалізацію) елементів основних вироб­ничих фондів (включаючи саму машину), що вибувають з експ­луатації у зв'язку з освоєнням і впровадженням нової машини. Якщо ці витрати менші за дохід від реалізації елементів основ­них фондів, що вибувають, то у формулі вони мають бути зі знаком мінус, якщо більші — зі знаком плюс.

Конкурентоспроможність — багатоаспектна економічна категорія — це зумовлена економічними, соціальними і політич­ними факторами позиція країни або товаровиробника на внутрішньо­му і зовнішньому ринках. За умов відкритої економіки вона може виз­начатися і як здатність країни (фірми) протистояти міжнародній конку­ренції на власному ринку і ринках інших країн. При цьому, у сучасних дослідженнях при визначенні конкуренто­спроможності підприємства за основу найчастіше береться конкурентоспроможність товару. Віддаючи належне такому підходові і враховую­чи реалії сьогоднішнього дня, а також практичний досвід, цілком очевидно, що рівень конкурентоспроможності підприємства повинен відповідати вимогам, які ставляться до лідерів відповідних товарних ринків [1, 103].

Сьогодні не можна не враховувати, що на світовому ринку поступальні процеси пошуку нових машин і технологій, досконаліших товарів не зупиняються ні на мить. Об'єктивно українські машинобудівні заво­ди відстали від цього стрімкого руху, і вихід з існуючого становища єди­ний — підвищувати рівень своїх конкурентних можливостей. За умов сучасної конкурентної боротьби за ринки збуту при всій її масштабності, динамізмі і гостроті потрібні і більш жорсткі критерії оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства.

1.3. Стандартизація і сертифікація продукції та систем якості.

Сучасні умови господарювання змушують кожне підприємство запровадити дійовий комплексний механізм управління якістю продукції та суворо дотримуватись його вимог. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляють найбільш істотний вплив на процес постійного забезпечення ви­робництва й постачання на ринок конкурентоспроможної продукції є стандартизація та сертифікація виробів.

1.3.1. Стандартизація продукції.

Жодне суспільство не може існувати без технічного законо­давства та нормативних документів, які регламентують правила, процеси, методи виготовлення та контролю продукції, а також гарантують безпеку життя, здоров'я і майна людей та навко­лишнього середовища. Стандартизація якраз і є тією діяльністю, яка виконує ці функції.

Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі.

Існує хибна думка про те, що стандартна продукція є синоні­мом низької якості, одноманітної, позбавленої смаку продукції. Але сама природа дає нам хороші приклади геніальної стан­дартизації. Так, відомо, що вся фантастична різноманітність жи­вих істот на землі, які мають різну форму, забарвлення, способи поведінки, побудована всього лише з 22 "стандартних деталей" — амінокислот.

Стандартизація в техніці є своєрідним відображенням об'єк­тивних законів еволюції технічних засобів і матеріалів. Вона не є вольовим актом, який нав'язується технічному прогресу ззов­ні, а випливає як неминучий наслідок відбору засобів, методів і матеріалів, що забезпечують високу якість продукції на даному рівні розвитку науки і техніки. З роками з'являються нові методи виробництва і матеріали, що призводить до заміни старих стан­дартів новими. В цьому безперевному процесі головна мета полягає в тому, щоб на якому завгодно етапі економічного роз­витку суспільства створювати якісні вироби при масовому їх виготовленні [9, 17].

Таким чином, об'єктивні закони розвитку техніки і промисло­вості неминуче ведуть до стандартизації, яка є запорукою самої високої якості продукції, що може бути досягнута на даному історичному етапі, Завдяки стандартизації суспільство має мож­ливість свідомо керувати своєю економічною і технічною полі­тикою, домагаючись випуску виробів високої якості.

Стосовно продукції стандартизація охоплює:

• установлення вимог до якості готової продукції, а також сиро­вини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

• розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливо;

умови спеціалізації й автоматизації виробництва;

• визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запо­бігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

• формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;

• створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.

Стандартизація продукції здійснюється за певними принципа­ми, головними з яких є:

• урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних ви­мог, економічної доцільності та ефективності виробництва для ви­робника, користі й безпеки для споживачів і держави в цілому;

• гармонізація з міжнародними, регіональними, а за необхід­ності — з національними стандартами інших країн;

• взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;

• участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін — розробників, виробників, споживачів, органів державної виконавчої влади;

• відкритість інформації щодо чинних стандартів та програм робіт зі стандартизації з урахуванням вимог законодавства.

В умовах науково-технічного прогресу стандартизація є унікальною сферою суспільної діяльності. Вона синтезує в собі нау­кові, технічні, господарські, економічні, юридичні, естетичні і політичні аспекти. В усіх промислове розвинених країнах підви­щення рівня виробництва, поліпшення якості продукції і ріст життєвого рівня населення тісно пов'язані з широким викорис­танням стандартизації.

Результати стандартизації відображаються в спеціальній норма­тивно-технічній документації. Основними її видами є стандарти й технічні умови — документи, що містять обов'язкові для проду­центів норми якості виробу і способи їхнього досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи й засоби вимірю­вання, випробувань, маркування, упакування, транспортування та зберігання продукції). Нормативно-технічна документація, що за­стосовується на підприємствах, охогшює певні категорії стандартів, які різняться за мірою жорсткості вимог до виробів і за сукупні­стю об'єктів стандартизації.

Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містять міжнародні стан­дарти, розроблені Міжнародною організацією стандартизації — ISO, що їх використовують для сертифікації виробів, призначених для експорту в інші країни і реалізації на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ISO серії 9000.

Державні стандарти України встановлюють на:

1) вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо);

2) продукцію міжгалузевого призначення;

3) продукцію для населення й народного господарства;

4) органі­заційно-методичні та загальнотехнічні об'єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соці­альної інформації, інформаційні технології, технічна документація, організація робіт зі стандартизації та метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин);

5) елементи народногосподарсь­ких об'єктів державного значення (транспорт, зв'язок, енергосисте­ма, оборона, навколишнє природне середовище, банківсько-фінан­сова система тощо);

6) методи випробувань. Вони містять обов'яз­кові й рекомендовані вимоги. До обов 'язкових належать вимоги, котрі гарантують безпеку продукції для життя, здоров'я та майна грома­дян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.

Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, щодо якої бракує державних стандартів України, або за необхідності встанов­лення вимог, котрі доповнюють чи перевищують такі за державни­ми стандартами, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств — у разі потреби поширення результатів фундаменталь­них і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Ця категорія нормативних доку­ментів може використовуватись на засадах добровільноїзгоди відпо­відних суб'єктів діяльності. Технічніумови містять вимоги, щорегу-люють відносини між постачальником (розробником, виробником) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми й вимоги щодо якості тих видів продукції, для яких державні або га­лузеві стандарти не розробляються, тих, які виготовляються на за­мовлення окремих підприємств, а також щодо якості нових видів виробів на період їхнього освоєння виробництвом.

Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну катего­рію умовно (без правової підстави). Іх підприємства розробляють з власної ініціативи для конкретизації вимог до продукції й самого виробництва. Об'єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення та інстру­мент власного виготовлення, певні норми в галузі проектування й продукування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовують для створення внутрішньої системи управління якістю праці та продукції.

Стандарти й технічні умови — це документи динамічного ха­рактеру. Їх треба періодично переглядати й уточнювати з ураху­ванням інноваційних процесів і нових вимог споживачів до про­дукції, що виготовляється (проектується). І

Сучасні напрямки вдосконалення стандартизації полягають у розробці державних і міжнародних стандартів не для кожного кон­кретного виробу, а для групи однорідної продукції, і в обмеженні кількості показників до найбільш істотних. Це дає змогу помітно зменшити кількість чинних стандартів, спростити їхній зміст і зде­шевити весь процес стандартизації.

1.3.2. Сертифікація продукції та систем якості.

Ідея сертифікації і загальне її розуміння відомі давно. З давніх пір клеймування продукції виробником було підтвердженням високої її якості. Запевнення продавця покупцю відносно якості продукції також було однією з найдавніших і простих форм того, що зараз ми називаємо сертифікацією.

Сертифікація тісно пов'язана з стандартизацією. Коли виробник продукції вперше почав твердити, що вона відповідає вимогам загальноприйнятого стандарту, то тим самим уже зародилась найпростіша норма сертифікації. Клеймування, включення і перелік або похвала продукції, видача клейма чи сертифікату для підтвердження відповідності стандарту — все це входить в загальне поняття сертифікації.

Кожний вид товарів, який підприємство хоче вигідно продати на світо­вому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так зва­на бсзсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3— 4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.

В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію. Обов 'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах держав­ної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює пе­ревірку й випробування продукції з мстою визначення її характе­ристик (показників) та дальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може прово­дитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на від­повідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими (на дого­вірних засадах).

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, вико­навці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифі­кації) повинні:

• у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;

• забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;

• реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;

• припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо вияв­лено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката.

Організаційною основою сертифікації продукованих підприєм­ствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та куль­турно-побутового призначення, які широко створюються нині.

Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких сис­тем спеціальний комітет із сертифікації — СЕРТИКО, що діє у складі ISO. Цим комітетом розроблено:

* правила та порядок здійснення сертифікації продукції;

* критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

* умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до серти-фікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяль­ністю випробувальних центрів і якістю продукції).

У кількох країнах уже функціонують акредитовані в СЕРТИКО ISO й визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції. Зокрема у США діє центр з випробування тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції — автомобілів, Чехії та Словакії — електроустаткування та медичної техніки.

На початку 1993 року Україна стала членом ISO та Міжнародної електротехнічної комісії— ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

З розвитком зовнішньоторгових і економічних відносин, науки і техніки виявилась необхідність проведення об'єктивних випробувань виробів, незалежних як від виробника, так і споживача продукції, тобто третьою стороною, що гарантувало відповідність виробу певним вимогам якості. Так з'явилась сертифі­кація в сучасному розумінні цього слова.

В наш час сертифікація стала одним із важливих механізмів управління якістю, який дає можливість об'єктивно оцінити про­дукцію, надати споживачу підтвердження її безпеки, забезпечи­ти контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чи­стоти, а також підвищити її конкурентоздатаість.

За кордоном безпека продукції для людини і навколишнього середовища давно підтверджується сертифікацією і, хоч вартість її значна, виробник змушений одержувати сертифікат для того, щоб мати ринок збуту і уникнути втрат при продажу своєї про­дукції. А втрати ці значні: за даними торгово-промислової палати, вони досягають 25% від обсягу продажу. А в окремих випад­ках бувають і вищі. Так, наприклад, Сумський завод бурильних труб до сертифікації продавав їх по ціні до 600 доларів США за тонну, а після сертифікації — від 900 до 1600 доларів — в залежно­сті від типорозміру .

Суттєвий вклад у вирішення питань сертифікації, а також захисту інтересів споживачів внесла ООН, яка розробила і затвердила Основний міжнародно-правовий документ "Звід загальних керівних принципів ООН щодо захисту інтересів спо­живачів".

В розробці і впровадженні нормативних документів, сертифі­кації продукції та систем якості активну роль відіграють такі міжнародні організації, як згадані в ч.1 ISO та ІЕС, з своїми тех­нічними комітетами, Міжнародний Форум з акредитації ла­бораторій (ILAC), Всесвітній форум ISO 9000, Міжнародна асоціа­ція з атестації та підготовки експертів-аудиторів (ІАТСА), а серед європейських: Європейський комітет з стандартизації в електротехніці (CENELEC), Європейська організація якості (ЕОQ), Європейський фонд з управління якістю (ЕFQМ), Європейська організація з випробувань та сертифікації систем якості (ЕQNЕТ), Європейська акредитація сертифікаційної діяльності (ЕАС) та інші.

В рамках країн РЕВ була розроблена і впроваджена з 01.01.88 р. система сертифікації СЕПРОРЕВ, яка відрізнялась від прийня­тих міжнародних систем тим, що, крім вимог безпеки, охорони здоров'я і екології, велике значення надавала якісним техніко-економічним параметрам продукції, яка поставлялась за коопе­рованими поставками в країни-члени РЕВ. На першому етапі дії системи були проведені спільні роботи з акредитації лабораторій. В Україні одними з перших одержали право на проведення сертифікаційних випробувань головні випробувальні центри: виробничого об'єднання "Електропобутприлад" (Київ) і Всесо­юзного науково-дослідного інституту вибухо захисного і рудникового електроустаткування (Донецьк).

В колишньому Союзі розроблялась державна система серти­фікації, але після розпаду Союзу вона була введена в дію в Російській Федерації з 01.05.92р. спочатку під назвою "Система сертифікації ГОСТ", а в подальшому була перейменована в "Ро­сійську систему сертифікації".

В Україні робота з сертифікації стала проводитись після вихо­ду постанови Кабінету Міністрів N 95 від 27.02.92 р. та Декрету Кабінету Міністрів, у відповідності з якими були розроблені перші нормативні документи системи сертифікації УкрСЕПРО.

Доцільність економічних і торгових зв'язків між країнами СНД сприяла тому, що 13.02.93 р. між ними була підписана уго­да про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації, згідно з якою особлива увага приділя­ється розробці і погодженню принципів та політики проведення робіт з сертифікації в державах СНД і взаємному визнанні ре­зультатів випробувань.

Зараз в Україні діє 25 нормативних документів державної систе­ми сертифікації УкрСЕПРО, 12 нормативних документів комер­ційної системи сертифікації СовАск та нормативні документи системи сертифікації СЕКТЕХ, яка поширюється на добровільну сертифікацію продукції.

Національним органом, який керує всіма роботами з сертифі­кації в Україні, є Держстандарт. Під його керівництвом роз­роблено всі нормативні документи державної системи сер­тифікації УкрСЕПРО. Він активно працює з питань сертифікації в міжнародних, європейських організаціях та Міжнародній Раді з питань метрології, стандартизації і сертифікації СНД. Ця діяльність, в першу чергу, проводиться за такими напрямками:

— підтримка вітчизняних виробників і захист прав спожи­вачів засобами нетарифного регулювання ринку, а саме за допомогою сертифікації продукції, що імпортується в Україну, на відповідність вимогам, які спрямовані на захист життя, здоров'я громадян, довкілля, на боротьбу зі зловживаннями (право країн на таке регулювання визнане документами GATT/WTO, зокрема Угодою про технічні бар'єри в торгівлі);

— створення сприятливого режиму для проникнення української продукції на світовий ринок за допомогою підписаних двосторонніх міжурядових та міжвідомчих угод про взаємне визнання результатів робіт із сертифікації відповідно до Угоди про технічні бар'єри в торгівлі.

З цими напрямками діяльності тісно пов'язана проблема стан­дартизації і сертифікації імпортних товарів, яка стосується ім­портерів іноземних товарів, що продають в Україні товари іно­земного виробництва.

З точки зору гарантій безпеки для життя і здоров'я громадян, їх майна і довкілля існуючий режим зовнішньої торгівлі в Ук­раїні є надзвичайно ліберальним. Завезти в США, ЄС або Япо­нію імпортну продукцію може лише та компанія, яка у від­повідності до встановленої законодавством процедури бере на себе повну юридичну відповідальності за якість і безпечність цього товару.

Ця відповідальність страхується страховою компанією-рези­дентом. Митниця дозволить ввезти товар лише за умови наяв­ності підтверджених уповноваженим державним органом гарантій безпеки і страхування. Ті, хто побував у США або в одній із країн ЄС, знають, що на етикетці завезеного в ці країни імпортного товару (обов'язково виконаній на державній мові) міститься інформація про країну і компанію виробника. Головне ж — вказується назва, повна адреса і телефон компанії-резиден­та, яка несе повну юридичну відповідальність за якість товару. Таким чином формується механізм реальної громадянської відповідальності за продаж неякісного або небезпечного товару.

Тому в економічно розвинених країнах власнику декількох ти­сяч доларів навіть на думку не спаде завозити дрібні партії про­дукції. Цей бізнес — для сильних компаній, здатних провести випробування, що підтвердять безпечність товару, і створити реальні фінансові гарантії відповідальності перед споживачем за безпечність кожної одиниці товару.

Недосконалість українського законодавства призводить до то­го, що компанії-імпортери і реалізатори продукції ніякої реаль­ної відповідальності за поставку неякісної продукції не несуть, як і не поспішають поділитися інформацією про іноземних ви­робників продукції, якою вони торгують. Це ставить їх у приві­лейоване становище в порівнянні з вітчизняними виробниками, дозволяє отримувати надприбутки ціною ризику для життя і здоров'я наших громадян.

Недосконалістю українського законодавства в 1996 р. спробу­вав скористатися Світовий Банк, який на підтримку економіч­них програм Кабінету Міністрів України вимагав односторон­нього відкриття ринку для імпортної продукції.

Зважаючи на можливий негативний вплив на вітчизняного виробника наслідків виконання умов Кредитної угоди Світового Банку, Держстандарт запропонував замість одностороннього відкриття ринку для імпортної продукції вживати заходів щодо підписання двосторонніх міжурядових угод про взаємне ви­знання результатів робіт з оцінки відповідності, як це перед­бачено Угодою про технічні бар'єри в торгівлі WТО, та внесення змін до системи сертифікації УкрСЕПРО у напрямку гармо­нізації її з міжнародними.

Результатом складних переговорів з представниками Світо­вого Банку стало визнання з їхнього боку того, що Українська державна система сертифікації продукції повністю відповідає вимогам GATT/WTO, світовій практиці оцінки відповідності і не є дискримінаційною стосовно імпортерів.

Протягом 1996 р. Держстандарт проводив політику, спря­мовану на підписання двосторонніх міжнародних угод про співробітництво у сферах стандартизації, метрології та серти­фікації, а також угод про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності. Протягом 1996 р. було укладено 18 таких угод і переговори проводились більш як з 30 країнами світу.

Якщо говорити про національне технічне регулювання, то проблема полягає в недостатній скоординованості дій окремих органів державної влади. Занепокоєння викликає надзвичайна зацікавленість різних міністерств, відомств, а іноді навіть комер­ційних структур типу Торгово-промислової палати у введенні різного роду "сертифікацій". З'являються все нові і нові "сер­тифікати якості", "сертифікати аналізу", "гігієнічні сертифікати" тощо, тобто є велике бажання використовувати саме слово "сер­тифікат", в той час як у міжнародній торгівлі так називається документ, виданий уповноваженим державним органом, який свідчить, що певна продукція досліджена незалежно від покупця і продавця третьою стороною і визнана відповідною всім вста­новленим законодавством країни вимогам до такого виду про­дукції. Такий сертифікат створює певний рівень довіри до якості і безпечності продукції, надає можливість його визнання з боку аналогічного уповноваженого органу в інших країнах, тобто надає можливість для усунення непотрібних перепон у торгівлі.

Дуже важливою і вкрай необхідною є також активна державна політика підтримки ініціативи підприємств щодо розробки, запровадження й сертифікації систем якості продукції.
Розділ 2. Рів е нь якості і конкурентоспроможності продукції підприємства АТВТ “Трембіта”.

2.1. Історія розвитку і техніко - економічна характеристика АТВТ “Трембіта”.

Акціонерне товариство відкритого типу "Трембіта" найпотужніше підприємство Західної України.

Історія підприємства починається з вересня 1944 року, коли після визволення Буковини у м. Чернівці була організована фабрика масового пошиву одягу з чисельністю працюючих 35 осіб. Поступово до фабрики приєдналися швейні артілі і у 1957 році чисельність працюючих становила 970 осіб. З 01.01.1964 року на базі цього підприємства було засноване Чернівецьке виробниче швейне об'єднання "Трембіта". Чисельність працюючих досягло 1970 чоловік.

Об'єднання спеціалізувалось на масовому пошиві чоловічої, жіночої та дитячої одежі та виконувало спеціальні замовлення по пошиву верхнього одягу. Підприємство розташовувалось у пристосованих приміщеннях розкинутих у різних кінцях міста. Тому у 1977 році було прийнято рішення про початок будівництва нового корпусу фабрики по вул. Комарова, 3. А у 1978 році при активній участі робітників об'єднання, було закінчено будівництво нового приміщення підприємства та оснащено його новим високопродуктивним на той час обладнанням.

Умови праці були зразу покращені, а малі швейні дільниці розкидані по місту ліквідовані. Об'єднання значно збільшило випуск швейних виробів. Так на швейних дільницях пошивались:

чоловічі: костюми, штани, куртки зимові та весняні, плащі;

жіночі : куртки, плащі;

дитячі: комбінезони, курточки, костюми, штани, шкільна форма.

Вироби, які виготовлялись реалізовувались на внутрішньому ринку Радянського Союзу у т.ч. 80-83 % на ринку України, 17-20 % на ринках решти республік СРСР. Майже без змін така ситуація залишалась до 1990 року. З розпадом СРСР, розривом економічних зв’язків з підприємствами колишнього Союзу, падіння обсягів виробництва поставили швейну промисловість у дуже важке становище. Своєчасно у грудні 1991 року керівництвом було прийнято рішення взяти підприємство в оренду з правом викупу. Працюючі на умовах оренди колектив заробив кошти і приватизував частину майна у розмірі 23%. Решта майна 77% було приватизовано за рахунок майнових сертифікатів робітників та членів їх сімей. Таким чином рішенням міськвиконкому №358/12 від 30.06. 1993 року було зареєстроване акціонерне товариство відкритого типу "Трембіта" .

Завдяки курсу на співробітництво з західними партнерами та залученню іноземних інвестицій, найновіших технологій та обладнання підприємство працює і розвивається.

Почалась співпраця у 1992 році з італійською фірмою на умовах давальницької сировини. Питома вага продукції іноземної фірми в загальному обсязі становила 4%. З 1993 року діяльність з інофірмами розширилась, почалась співпраця з німецькою фірмою. У 1995 році вироби з давальницької сировини для інофірм становили 93 % загального обсягу виробництва. На базі співпраці з іноземними підприємствами були організовані спільні підприємства: українсько-італійське “Конфтрем”, “Сузір’я”, українсько-сірійське “Алчер”, це сприяло створенню додаткових робочих місць.

В даний час акціонерне товариство відкритого типу "Трембіта" є одним з успішно господарюючих підприємств на ринку чоловічого та жіночого одягу України, близького та далекого зарубіжжя.

Види продукції, її номенклатура та асортимент.

За 1999 рік виготовлено 508,6 тис. одиниць швейних виробів. АТВТ “Трембіта”, предметом основної діяльності якого є виробництво і реалізація швейної продукції широкого асортименту: чоловічі та жіночі піджаки, брюки, костюми, куртки, пальто, плащі; для пошиву використовує різні види тканин, змінює і удосконалює моделі виробів, використовує сучасні технології та обладнання, що дозволяє одержати високі кінцеві результати.

Фактичний асортимент у відпускних оптових цінах та у порівняних оптових цінах за 1999 рік представлений наступною таблицею.

Таблиця 2.1.

Зведення фактичного асортименту у відпускних оптових, у порівняних оптових цінах на 1.01 2000 року по Чернівецькому АТВТ "Трембіта"

Техніко - економічна характеристика АТВТ “Трембіта”

АТ ВТ "Трембіта" за рахунок власного прибутку в сумі 10,0 млн. грн. повністю провело технічне переозброєння підприємства обладнанням таких провідних фірм як "Файт", "Індупресс", "Дюркопп", "Вастема". Це дозволило підприємству значно підвищити якість продукції, збільшити обсяги випуску, зменшити кількість браку.

У 1997 році встановлено 145 одиниць обладнання на суму 1043 тис. грн.

У 1998 році - 53 одиниць на суму 560 тис. грн.

У 1999 році 103 одиниць на суму 4765 тис. грн. З початку 2000р. встановлено обладнання на суму 3072 тис. грн.

У 1996 році збудована нова котельна на газовому паливі замість електроенергії, встановлена лінія для волого-теплового оброблення фірми "Індупресс" з програмним управлінням на суму 462 тис. грн.

У 1-му кварталі 2000-р. закінчена технічна і технологічна реконструкція розкрійного цеху. Електронна та автоматична оснащеність обладнання, технічна і технологічна реконструкція розкрійного цеху дала можливість скоротити трудоємкі технологічні процеси за рахунок їх автоматизації.

Роботи машин автоматизовані, програмуються і зберігаються в пам'яті машини. Така система дає можливість оперативного перепрограмування параметрів в залежності від розміру асортименту та обробляємої сировини.

Завдяки впровадженню всіх цих заходів обсяги виробництва постійно зростають. Так обсяг виробництва у 1999 році зріс проти обсягу 1990 року у. 2,4 раза. З 1997 року колектив продовжував нарощувати обсяги виробництва і порівнюючи з 1996 роком збільшився випуск товарної продукції на 36,6 %. Коефіцієнт використання виробничих потужностей склав 0,991. Тенденція збільшення обсягів виробництва залишались і у 1998 році, очікуваний ріст проти 1997 року становив 43%.

Аналізуючи діяльність товариства протягом 1998-1999 років, слід відзначити, що обсяг виробництва зріс на 68%, обсяг реалізації зріс на 55,5%.До бюджету перераховано 4686,3 тис. грн. (проти 2787,8 тис. грн. у 1998 році). Коефіцієнт використання виробничих потужностей 0,99.підприємство продовжує успішно функціонувати завдяки постійній праці по удосконаленню якості виробленої продукції, а також впровадження нових технологій та проведення технічного переоснащення новим високотехнічним обладнанням імпортного виробництва.

Указ президента України від 30.04.1999 року “Про економічний експеримент щодо стабілізації роботи підприємств легкої та деревообробної промисловості в Чернівецький обл.” дозволив значно скоротити відрахування в держбюджет, що привело до зростання чистого прибутку підприємства. Абсолютна різниця в порівнянні з 1998 роком становить 6180 тис.грн.

ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН ПІДПРИЄМСТВА НА 01.07.1999р.

АКТИВИ: ТИС.ГРН.

1. Необоротні активи 7650,4

2. Запаси і затрати 1882,7

3. Грошові кошти, розрахунки 2850,9

Загальна сума активів 12384,0

ПАСИВИ:

1.Короткострокові забов’язання 4540,1

2.Довгострокові забов’язання -

3.Власний капітал 7843,9

Загальна сума пасивів 12384,0

Тенденція збільшення обсягів виробництва та реалізації зберігається і в 2000 році. Темпи росту обсягів виробництва та реалізації у І півріччі проти відповідного періоду минулого року становлять відповідно 23,1% та 35,7%.

Продукція АТ ВТ “Трембіта” конкурентноспроможна на зовнішньому ринку. Але підприємство майже не має внутрішнього ринку збуту, тому що працює на замовлення для інофірм, і майже вся продукція реалізується за межами країни.

Організаційна структура АТ ВТ “Трембіта” представлена наступною схемою.

Як видно зі схеми, до складу АТ ВТ “Трембіта” входять декілька спільних підприємств. Це окремі юридичні особи, які мають спільним лише вищий орган керівництва. Головне підприємство АТ ВТ допомагає встановити тісні взаємовідносини з потенційними замовниками, тобто іноземними фірмами.

Економічна модель підприємства має наступний вигляд.

Складання виробничо ї програми підприємства, розрахунок її показників.

Виробнича програма представленна у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2.

Виробнича програма за 1999 рік по АТВТ “Трембіта”

2.2. Показники якості і конкурентоспроможноті продукції АТВТ “Трембіта”.

До основних загальних показників за допомогою яких визначається загальний рівень якості всієї сукупності продукції підприємства АТВТ “Трембіта” відносяться:

· Частка принципово нових (прогресивних) виробіву загальному їхньому обсязі . Цей коефіцієнт дорівнює 0,65 (65%) від загального оюсягу випущеної продукції. Такий великой коефіцієнт 65% як для такого показника можна пояснити через те, що підприємство зосореджує свою увагу на іноземний ринок, тобто закордонних замоників, які постійно вимагають принципово нові вироби та підвищення якості.

· Коефіцієнт оновлення асортименту . Це більш спеціалізований показник ніж попередній. Він дорівнює 0,8 (80%). Але ткож вважається досить великим як для такого виробничого підприємства. Це зумовлено тієюж самою причиною, що і в попердньому показнику.

· Частка продукції, на яку одержано сертифікати якості . Цей показник дорівнює 100%. Тобто вся продукція пройшла сертифікацію. Це зумовлено тим, що підприємство працює на закордонного споживача. Перш за все говориться про сертифікації систем якості, яка існує на фірмі. Якщо пред’явити такий міжнародно визнаний ”сертифікаційний паспорт”, який видано незалежним сертифікаційним органом з рахунком вимог міжнародних стандартів ISO серії 9000, імпортер звільняється від аналізу. Кожної окремої партії своє продукції в країні-реципієнтє тобто країні-імпортері.

· Частка продукції для експорту в згальному її обсягу на підприємстві . Це частка становить 89% від загального обсягу виробленої продукції. Треба зазначити, що підприємство АТВТ “Трембіта” - це підприємство яке є виробничою базою або виробничим процесом яке працює на іноземних замовників на вимогах давальницької сировини. Тобто замовник передає підприємству сировину і забирає вже готову продукцію.

· Частка виробничого браку (бракованих виробів) становить 0,002 (0,2%). Будь-яке виробництво - це складний технологічний процес з багатьма операціями, які безпосередньо пов’язані між собою і утворюють виробничу систему. Тому уникнути такого явища як брак не просто важко, але й неможливо. Так можна підкреслити , що частка виробничого браку яка дорівнює 0,2% просто як крапля в морі, тобто майже непомітна від загального обсягу виробництва.

· Відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженними цінами дорівнює 0,5% від загального обсягу виробництва. Цей показник відносно невеликий через те, що підприємство працює на давальницькій сировині замовника. Тобто підприємство вирбляє ту кількість товарів, яку замовляє замовник і яку необхідно виробити певної якості.

Безпосередній контроль за якістю ведеться в самих виробничих цехах підприємства.

За одну зміну на підприємстві працюють шість агрегатно-групових потоків (АГП1 - АГП6). Це безпосередньо швейні цеха. На потоках проходить технічний процес пошиву виробу. Наприклад, в АГП1 подаються деталі піджака, в АГП2 – деталі брюк і т.д. Кожний швейний цех підпорядковується старшому майстру. Майстри звітують перед начальником зміни.

В кожному потоці працюють контролери, які і слідкують за дотриманням стандартів та якості. Наприклад, якщо зроблений виріб не відповідає технічному опису, то контролер його бракує і відправляє на переробку, а дані про брак та про працівника який допустився браку реєструються в спеціальному журналі обліку якості. І при видачі заробітної плати згідно журналу обліку якості з працівника знімається певна сума заробітної плати.

Після процесу пошиву вироби поступають в цех волого - теплової обробки, де вони прасуються. До речі, чотири роки тому на підприємстві була замінена стара котельня, яка працювала на електроенергії, на більш сучасну – газову. Встановлена лінія для волого-теплового оброблення виробів фірми “Індупресс” з програмним управлінням. Тут і проходить кінцевий прийом якості та комплектовка костюмів.

На виробничому підприємстві АТВТ ”Трембіта”, як і на інших підприємствах, якість продукції оцінюється по сортах за допомогою коефіцінта сортності (Кс ).

Для розрахунку коефіцієнта сортності необхідні такі дані:

- загальний впуск продукції становить 508,6 тис. шт., частка продукції другого сорту дорівнює 7%.

- ціна продукції першого сорту дорівнює 254,4 грн., другого -212 грн.

Наступний коефіцієнт, це коефіцієнт оновлення випуску продукції (Ко ). Він розраховується за допомогою таких даних:

- товарна продукція у діючих цінах 1999р. склала 16588000 грн., в тому числі нових виробів на суму 13144000 грн.

- річний випуск загальної продукції становить 508,6 тис. шт., в тому числі оновленої продукції - 406,88 тис. шт.

- додткові капіталовкладення пов’ язані з оновленням дорівнюють 356 тис. грн.

- собівартість загальна дорівнює 176, в тому числі собівартість оновленої продукції - 211,2.

- ціна застрілої продукції становить 212 грн., а оновленої - 254,4 грн.

Що стосується конкурентоспроможності прдукції підприємства то можна зазначити, що вона є такою. Тому що а відносно невелику ціну споживач може отримати виріб високої якості. Можна сказат, що це гармонія співвідношення ціни і якості.

Підприємство неодноразово нагореджено відзнаками та міжнародними призами (“За кращу торгівельну марку” - 1998 р.), продукція відповідає всім вимогам стандартів, пройшла міжнародну систему стандартизації і визнана на міжнародному ринку.

АТВТ “Трембіта” тісно співпрацює з іноземними фірмами Німеччини, Італії, Сірії та інш.

Як показує досвід, співробітництво, виконання части­ни замовлень за дорученням авторитетних фірм є однією з найпрогресивніших форм взаємовідносин партнерів у сучасному світовому біз­несі. Не конкуренція, а кооперація і співробітництво — ось фундаментальне джерело прибутку компаній і економічно­го добробуту суспільства. Дедалі більшою мірою фірмами, здатними витримувати сильну конкуренцію, стають ті, які знаходять новаторські шляхи кооперування і співробітництва, часто навіть із суперниками.

Завоювати довіру зарубіжних замовників, стати їх партнерами у виготовленні продукції і розвивати таке співробітництво на перспективу — завдання далеко не просте, але саме його практична реалізація створює реальні передумови для досягнення високого рівня стійкої конкурентоспроможності підприємства і наочніше свідчить про це.

По-друге, сьогодні, коли гостро постала проблема піднесення і нарощення промислового потенціалу України, розширення місткості ринків збуту вітчизняної продукції, оцінка рівня конкурентоспроможності і, від­повідно, ефективності діяльності виробників по­винна здійснюватися у контексті розв'язання проблем підвищення конкурентоспроможності споживачів їх продукції.

2.3. Структура служби стандартизації та метрології на

АТВТ “Трембіта”

На сьогодні відомо багато швейних підприємств, але найперспективнішим і національне визнаним є Чернівецьке АТВТ "Трембіта". Воно випус­кає продукцію високої якості. Значною мірою на це впливає організаційна структура підприємства, що складається з численних відділів та виробничих ділянок.

Даний відділ користується законом України "Про метрологію та метрологічну діяльність", що був затверджений 11 лютого 1998 року (№113/98-ВР) Леонідом Кучмою.

Цей закон визначає правові основи забезпечення, єдності вимірювань в Україні, регулює суспільні відносини у сфері метрологічної діяльності та спрямований на захист громадян і національної економіки від наслідків не­достовірних результатів вимірювань.

Порушення даного Закону тягне за собою дисциплінарну, цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

На основі даного Закону розробляються загальні положення, що визначають задачі, обов'язки і права метрологічної служби підприємства, а та­кож його структури і функціональні обов'язки інженера - метролога підприємства.

Структурна схема метрологічної служби виробничого швейного об’єднання “Трембіта”.

В своїй діяльності служба стандартизації і метрології керується даним положенням про метрологічну службу, а також інструкціями Держстандарту, наказами Міністерства промисловості України і наказами по підприємству.

Інженер-метролог підприємства призначається і звільнюється з посади генеральним директором підприємства, підлягає безпосередньо головному інженеру і несе відповідальність за метрологічне забезпечення підприємства.

Метрологічна служба підприємства працює в певній взаємодії з службами Чернівецького ЦСМС. Державний нагляд за метрологічним забезпечен­ням підприємства, станом і ремонтом засобів вимірювань, за дотриманням метрологічних правил , вимог і норм здійснює Держстандарт і його територі­альний орган - Чернівецький ЦСМС.

Основниічи задачами служби метрології та стандартизації є:

- забезпечення єдності і потрібної точності вимірювань, створення необхідного резерву справної вимірювальної техніки, а також підвищення рівня метрологічного забезпечення підприємства;

- впровадження сучасних методів і засобів вимірювань, спрямованих на підвищення технічного рівня, ефективності виробництва, якості продукції, що випускається;

- контроль за додержанням режимів технологічних процесів і правильністю проведення вимірів;

- організація і проведення повірки і ремонту засобів вимірювань;

- проведення метрологічної експертизи технічних завдань, конструкторської і технологічної документації;

- проведення метрологічної атестації нестандартизованих засобів вимірювань і методик виконання вимірювань;

- контроль за дотриманням безпечних умов праці.

Обов’язки служби стандартизації і метрології.

На службу метрології і стандартизації покладаються наступні обов'язки:

- проведення систематичного аналізу стану метрологічного забезпечення підприємства і розробка на його основі пропозицій до плану організаційно-технічних заходів по удосконаленню метрологічного забезпечення, визначення разом з іншими службами і підрозділами техніко-економічної ефективності запропонованих заходів і пред­ставлення на затвердження керівництву для включення у виробничий план підприємства;

- розробка спільно з іншими службами об'єднання пропозицій до проектів річних і перспективних планів метрологічного забезпе­чення виробництва і представлення їх в базову організацію;

- розробка, узгодження з базовою організацією і представлення на затвердження керівництву об'єднання перспективних і річних пла­нів робіт метрологічної служби, планів придбання, розробки і впровадження нової вимірювальної техніки і здійснення контролю

за їх виконанням;

- забезпечення впровадження державних і галузевих стандартів, стандартів підприємства та інших нормативних документів, що регламентують норми точності вимірювання, метрологічні характеристики засобів вимірювання, методики виконання вимірювань, методи і засоби повірки, вимоги до метрологічного забезпечення, підготовка виробництва та ін.;

- організація і участь в проведенні метрологічної експертизи конструкторської і технологічної документації на вироби, розроблені на підприємстві;

- участь в призначенні засобів і методик виконання вимірювань, що забезпечують достовірний контроль і управління технологічними процесами, вхідний, операційний та приймальний контроль і випробування продукції;

- розробка і узгодження стандартів та іншої НТД підприємства по питанням метрології: розробка методик і виконання вимірювань, контролю та випробувань і, в необхідності, підготовка завдань та їх розробку в інших організаціях;

- проведення метрологічної атестації нестандартизуємих засобів вимірювань і методик виконання вимірювань;

- координація і метрологічне керівництво роботами, спрямованими на забезпечення єдності і потрібної точності вимірювань, що вико­нуються різними підрозділами підприємства;

- участь в аналізі причин порушень технологічних режимів, браку продукції, непродуктивних витрат сировини, матеріалів, енергії та інших втрат у виробництві, що пов'язані зі станом засобів вимірю­вання, контролю і випробувань і виконання контрольно-вимірювальних операцій;

- участь в роботі по підготовки до атестації продукції, що випускає­ться підприємством;

- участь в проведенні випробувань нових видів продукції, а також в контрольних і експлуатаційних випробуваннях серійної продукції;

- контроль за метрологічним забезпеченням всієї виробничої діяль­ності підприємства, станом і використанням засобів вимірювання, випробувань та контролю, наявністю і правильністю використання методик виконання вимірювань і дотриманням встановлених метрологічних правил у всіх підрозділах підприємства. Контроль за виконанням всіма службами і підрозділами підприємства планів організаційно-технічних заходів по метрологічному забезпеченню їх діяльності і планів впровадження нової вимірювальної техніки;

- встановлення періодичності повірки засобів вимірювання, що належать підприємству. Узгодження з територіальним органом Держстандарту графіків перевірки, засобів вимірювань, що підлягають обов'язковій державній перевірці і забезпечення свроєчасного представлення їх на державну перевірку;

- ведення оперативного обліку засобів вимірювань;

- участь у визначенні потреб підрозділів підприємства в робочих засобах вимірювань і в їх розподілі, узгодження заяв на придбання засобів вимірювань і контроль за їх реалізацією; оформлення заключень по актам на списання засобів вимірювань;

- узгодження конструкторської, технологічної і нормативно-технічної документації, що підлягає метрологічній перспективі;

- внесення керівництву підприємства пропозицій про відміну НТД, наказів, розпоряджень і вказівок, що протирічять діючому законодавству по питанням метрологічного забезпечення, державним і галузевим стандартам;

- розгляд і видача заключень по дискусіям між службами і підрозді­лами підприємства по питанням оцінка стану, точності і вибору за­собів і методів вимірювань;

- організація роботи по підвищенню кваліфікації робочих підприєм­ства, пов'язаних з виконанням вимірювань;

- інформування підрозділів підприємства про результати найновіших наукових розробок в області метрології та вимірювальної техніки і про надходження нових засобів вимірювань, а також базової орга­нізації - про виконані на підприємстві розробки по питанням мет­рологічного забезпечення;

- представлення в базову організацію і територіальний орган Держстандарту даних про діяльність метрологічної служби підприємства і про стан виконання планів впровадження нової вимірювальної техніки;

- пред'явлення керівникам всіх підрозділів підприємства обов'язкових приписів про усунення виявлених порушень метро­логічних правил, вимог і норм, і про вилучення з використання не­вигідних засобів вимірювань, випробувань і контролю;

- допомога органам Держстандарту при здійсненні ними держнагля-ду за метрологічним забезпеченням розробки, виробництва, випро­бувань і експлуатації продукції, станом, використанням і ремонтом засобів вимірювань, а також за діяльністю метрологічних служб підприємства, представляючи їм засоби вимірювань та випробу­вань, дані і документацію, необхідні для здійснення цих функцій.

Права метрологічної служби підприємства.

Метрологічній службі підприємства надається право:

- затверджувати методики повірки нестандартизуємих засобів вимірювань спеціального призначення;

- залучати у встановленому порядку до виконання робіт по метрологічному забезпеченню інші служби і підрозділи, а також спеціаліс­тів сторонніх організацій;

- вносити на розгляд керівництва підприємства пропозиції про заохочення працівників підприємства за впровадження нових прогресивних засобів і методів вимірювань, а також пропозиції про притягнення до відповідальності осіб, винних в порушенні метрологічних правил, вимог і норм, в використанні несправних, неперевірених в установленому порядку засобів вимірювань;

- отримувати від керівників відділів, цехів та інших підрозділів підприємства матеріали і дані, необхідні для виконання обов'язків метрологічної служби;

- представництвувати по дорученню керівництва підприємства в ін­ших організаціях по питанням метрологічного виробництва;

- контролювати стан, збереження і використання засобів вимірювань в усіх підрозділах підприємства і давати їх керівникам приписи по питаннях впровадження і дотримання метрологічних правил;

- отримувати від керівників відділів, цехів та інших підрозділів підприємства матеріали і дані, необхідні для виконання обов'язків метрологічної служби.

Функціональні обов'язки інженера-метролога підприємства.

Інженер метролог повинен:

- систематично контролювати стан метрологічного забезпечення підприємства;

- розробляти графіки засобів вимірювань;

- узгоджувати графіки повірки з Чернівецьким Центром сертифіка­ції, стандартизації і метрології;

- забезпечувати своєчасне представлення вимірювальних приладів на повірку;

- вести облік засобів вимірювань на підприємстві;

- складати зведені заявки на придбання засобів вимірювань;

- складати паспорт метрологічного забезпечення підприємства;

- розробляти річний план метрологічного забезпечення підприємст­ва;

- контролювати справність вимірювальних приладів на підприємст­ві;

- контролювати дотримання режимів технологічних процесів;

- проводити метрологічну експертизу НТД, розробленої на підприємстві.
Розділ 3: Вдосконалення управління якості продукції.

3.1. Досвід промислово розвинутих країн в управлінні якістю продукції.

Головним завданням економіки промислово розвинутих країн є підвищення продуктивності праці і поліпшення якості про­дукції, що дозволяє при низькій її собівартості забезпечувати високий прибуток і конкурентоздатність на світовому ринку. Досягнути цього можна лише в умовах управління якістю продукції.

Досвід управління якістю продукції промислово розвинутих країн (США, Японії, Вели­кобританії, ФРН, Франції та інших), хоч і має певні національні риси, принципово не відрізняється.

В східноєвропейських країнах, як і в колишньому Союзі, управління якістю продукції розглядалось як складова частина загального народногосподарсь­кого механізму і вважалось, що розвиток його відбувається од­ночасно з удосконаленням управління народним господарством. У зв'язку з цим основні принципи планування якості і органі­зації системного управління нею, як правило, оформлялись у ви­гляді законів або державних стандартів. На сучасному етапі при переході цих країн до ринкової економіки мають місце зміни в управлінні якістю продукції. Вони торкнулись, в першу чергу, контролю якості продукції, оцінки якості, сертифікації відповідності. А в цілому в прин­ципах системного управління поки що радикальних змін не сталося; тому розглянемо особливості управління якістю продукції промислово розви­нутих країн на прикладі США і Японії [13, 62].

3.1.1. Досвід управління якістю в США.

Вважається, що ряд ідей і принципів управління якістю продукції належить вченим і спеціалістам США.

В США додержуються ідеї комплексного управління якістю продукції, яке розуміють як ефективну систему заходів по розробці, підтриманні і поліп­шенні якості розробленої і виготовленої продукції службами даної організації. Ця діяльність дозволяє організації проектувати, виробляти і обслуговувати продукцію найекономніше і при цьому повніше задовольняти потреби споживача.

Управління якістю розуміють як адміністративну діяльність, що складається з чотирьох етапів: встановлення вимог до якості, оцінка відповідності продукції цим вимогам, прийняття заходів при невідповідності цим вимогам, подальше підвищення вимог до якості.

Новизна сучасного підходу до управління якістю продукції полягає в тому, що здій­снюється інтеграція всіх раніше розроблених і перевірених на практиці методів в добре продуману і практично здійснювану систему. Діяльність з якості поширюється на всю структуру ор­ганізації, має багатогранний характер, в ній приймають участь весь персонал, всі підрозділи, роботу яких координує відділ уп­равління якістю.

В США вважають, що контроль якості суттєво впливає як на створення конструкції високого технічного рівня, так і на висо­коякісне виготовлення і обслуговування продукції в сфері експлуатації. Тому контроль якості продукції посилюється на всіх стадіях життєвого циклу продукції, він носить не тільки пере­вірочний, але й аналітичний характер. Такий контроль прийнято називати всебічним. Він поділяється на чотири стадії: контроль за розробкою нової конструкції, вхідний контроль матеріалів і комплектуючих виробів, контроль якості виготовлення і конт­роль якості обслуговування продукції у споживача.

Контроль за розробкою нової продукції передбачає розробку і встановлення вимог до якості і технічного рівня майбутньої продукції. Зусилля вхідного контролю матеріалів і комплектую­чих виробів спрямовані на те, щоб запускати у виробництво тільки ті, які повністю забезпечують якість готової продукції. Контроль якості виготовлення продукції передбачає план конт­ролю, тобто розподіл контрольних операцій по ходу технологіч­ного процесу, забезпечення на фініші продукції, що відповідає заданим вимогам і задовольняє вимоги споживача.

В системах управління якістю продукції передбачаються спеціальні випробування і дослідження, які забезпечують виключення причин виникнення дефектів.

Система всебічного контролю охоплює всю організацію, її підрозділи, групи персоналу і дозволяє здійснювати постійний, скоординований контроль за ходом створення і виготовлення про­дукції. Такий контроль багато фірм поширюють і на сферу об­слуговування своєї продукції у споживача. Само собою зрозу­міло, що конкретний зміст дій в рамках всебічного контролю ви­значається особливостями організації, її структурою, масштабом і характером продукції.

Всебічний контроль якості є організаційною формою розпо­ділу прав і обов'язків між підрозділами і персоналом, пов'язаних з забезпеченням якості. В такий спосіб вище керівництво фірми звільняє себе від дріб'язкових турбот і не гає часу на подолання повсякденних непорозумінь у виробництві.

При здійсненні всебічного контролю американці прагнуть реалізувати два таких положення: перше — всебічний контроль — це справа кожного, і друге — проголошення загальної турботи про якість може привести до загальної безвідповідальності. Тому керівництво фірми повинно розуміти, що окремі операції по по­ліпшенню якості, які виконують окремі виконавці і підрозділи, будуть виконуватись належним чином і ефективні лише тоді, коли вони добре організовані в рамках сучасної служби управ­ління якістю.

В американській практиці управління якістю велику увагу приділяють витратам, пов'язаним зі створенням високоякісної продукції, з підвищенням і забезпеченням її якості. Такі вит­рати називаються затратами на якість і складаються з затрат на технічний контроль, на розробку і проведення заходів профілак­тичного характеру і втрат від браку.

Підвищена увага до затрат на якість об'єктивно продиктована тим, що постійно зростає вартість розробки нової продукції, затрати на підготовку її виробництва, витрати на забезпечення якості, і значним перевищенням витрат в процесі експлуатації в порівнянні з ціною продукції. Так, відношення затрат на забез­печення якості у відсотках до продажу у фірмах, що випускають гумові і пластмасові вироби, складає 14,7, електричні і елект­ронні вироби — 5,94, а витрати споживачів на протязі всього строку експлуатації перевищують покупну вартість холодиль­ників в 4,8 рази, електроплит — у 4,4, а пральних машин — у 3,6 рази.

Ідея і практика всебічного контролю сприяє необхідності розробки системи управління якістю продукції. Треба зазначити, що керівництво підприємством повинно усвідомити, що комплексна система управління якістю продукції є не тимча­совим проектом, призначеним для підвищення якості або зни­ження витрат. Лише в той момент, коли основні проблеми, пов'я­зані з підвищенням якості або зниженням витрат, будуть усунуті, система управління якістю продукції перетвориться для керівників підприємства в по­стійно діючий важіль поліпшення якості продукції.

Американські вчені і спеціалісти вважають, що добре органі­зована і ефективна система управління якістю продукції може бути створена при одній неодмінній умові — цю роботу повинен очолити особисто директор підприємства. Якщо він не приділяє якості 50% свого робочого часу, то фірма не може розраховувати на успіх.

Американська практика з підвищення якості широко викори­стовує статистичні методи. Використовуються контрольні карти, які дозволяють систематизувати і накопичувати інформацію про дефекти продукції, що повторюються, Використовуються табли­ці вибіркового контролю з поширенням результатів оцінки яко­сті на всю сукупність продукції, використовуються методи теорії ймовірності як для оцінки надійності, так і для прогнозування змін інших показників якості.

На американських підприємствах широко використовують вмонтовані технічні засоби контролю, в яких запрограмовано ті чи інші методи статистичного контролю. Такі засоби контролю не тільки накопичують, але і обробляють цю інформацію і ви­дають необхідні дані для прийняття рішень.

Особливе місце в роботах з якості в США, а також практичній діяльності фірм, займає маркетинг.

Для поліпшення якості конкретних виробів на американських фірмах використовують метод складання програм поліпшення якості. Такі програми перебачають систематизований перелік всіх необхідних заходів технічного, організаційного або іншого характеру, виконання яких дозволить досягнути встановленого рівня якості.

Американські спеціалісти завжди прагнуть підкреслити склад­ність проблеми якості не тільки в глобальному масштабі, але і в кожному конкретному випадку. Для їх практики характерним є глибокий аналіз кожного дефекту не для його виправлення, а для пошуку і усунення причини його виникнення. Такий спосіб виявляється ефективним і веде до стійкого поліпшення якості. Особливо ретельно розглядають ті випадки, коли причиною дефекту є дія людини. При цьому виходять з того, що голо­слівний, бездоказовий докір на адресу майстра, робітника або конструктора не сприяє правильному виявленню причини і розробці правильного способу її усунення.

Надається велике значення юридичній відповідальності виробників і торгівлі за якість. Виробник і торгове підприємство зобов'язані законом компенсувати шкоду споживачу, яку він отримав в результаті використання неякісної продукції. В судах введено таке поняття як "сувора відповідальність за якість ви­готовленої продукції". При цьому використовуються два основ­ні принципи: юридична відповідальність виробника і фірми-продавця за прийняття негайних заходів по обслуговуванню продукції незадовільної якості або її заміні; наявність повної, точної і достовірної інформації про строк служби, безпеку і по­казники якості [13, 65].

Виробник і торговельна організація при суворій відпові­дальності за якість виготовленої продукції повинні приймати на себе відповідальність не тільки за експлуатаційні властивості продукції, але і за її дію на навколишнє середовище, безпечність в умовах експлуатації.

Посилення юридичної відповідальності привело до активізації і значного поліпшення діяльності щодо гарантії виробника. Система управління якістю продукції не розглядається в США як панацея, але на тих підприємствах, де вона добре розроблена і стабільно функціонує, результати відчутні: продаж продукції розширюється, репутація фірми зростає, витрати виробництва зменшуються і зростають прибутки.

Згідно прогнозу американських спеціалістів, швидкий роз­виток автоматизації і роботизації промислового виробництва сприятимуть формуванню нового підходу до системи управління якістю продукції і ви­могам до спеціалістів по створенню і роботі цих систем.

Впровадження гнучких виробничих систем змінить техноло­гію виробництва, вони візьмуть на себе управління якістю виго­товлення продукції на всіх ділянках виробничого процесу. Спе­ціалісти з якості повинні мати більш високий рівень професійної підготовки, тому що їм прийдеться приймати участь в усьому комп­лексі робіт з оцінювання вимог споживача, номенклатури ринку, в стратегічному плануванні фірми, розробленні нової продукції, контролю якості проектів, оцінюванні ступеня підготовки ви­робництва і осмислювати інші задачі, які вирішуються спеціалізованими підрозділами. Зростуть вимоги до кваліфікації ро­бітників, тому що у виробництві будуть використовуватись нові технології, більш складне устаткування, контрольно-вимірю­вальні засоби, зросте значення статистичних методів контролю, збільшиться обсяг робіт по автоматизованому проектуванню нової продукції тощо.

3.1.2. Досвід управління якістю в Японії.

Заслуговує на увагу японський досвід управління якістю продукції, який дозволив цій державі випускати товари високої якості і дешевші, ніж аналогічні американські і західноєвропейські. Феномен Японії пояснюється такими причинами.

По-перше, японський економічний розвиток спрямований на випуск конкурентоздатної продукції, на випуск її вищої якості, ніж у інших країн-виробників аналогічної продукції. Така цільо­ва установка обумовлена бідністю природних сировинних і енергетичних ресурсів, а відтак, для ефективного функціону­вання і розвитку економіки необхідно, з однієї сторони, ввозити сировину і пальне, а з другої — вивозити і з вигодою продавати як можна більше готової продукції, а це можливо тільки при ви­сокій її якості.

По-друге, широко поширена в промисловості країни система управління якістю продукції охоплює всю діяльність фірми, базується на теорії комплексної системи управління якістю продукції, увібрала в себе досягнення інших країн, в тому числі і США.

По-третє, досягнення Японії — це заслуга керівників промисловості і спеціалістів. Вона полягає в тому, що вони змогли практично реалізувати принципи і методи комплексної системи управління якістю продукції успішніше, ніж будь-яка інша країна.

Розглянемо основні характерні риси досвіду Японії.

1. Багатолітня послідовність і цілеспрямованість при вирішен­ні проблеми якості на основі всього передового, сучасного, що накопичила теорія і практика в цій сфері в самій Японії і в ін­ших країнах.

2. Послідовне і наполегливе проведення робіт по налагоджен­ню вивчення запитів споживача. Поступово виховувалось по­важне відношення до споживача і його вимог. Можна сказати, що створювався культ споживача, культ замовника. Налагод­жена чітка система глибокого вивчення характеру і обсягу по­треб з урахуванням психологічних факторів. Японські спеціа­лісти досягли великих успіхів не тільки при вивченні внутріш­нього, але і зовнішньго, міжнародного ринку. Культ споживача проник так глибоко, що на багатьох підприємствах персонал ни­жньої ланки і робітників закликають до того, щоб виконавець кожної операції вважав виконавця наступної операції як свого споживача і тому виконував би свою частину виробничого про­цесу якнайкраще.

3. Прагнення до загального розуміння і загальної участі. Реа­лізація цього положення досягається широким спектром дій від національного законодавства до поглибленого аналізу помилок, допущених виробниками продукції. Перехід до комплексного управління якістю пов'язаний з революційною зміною мислення управляючих. При цьому підкреслюється, що успіх пов'язується не з формальним визнанням комплексного управління, а з прак­тичною перебудовою методів роботи з якості на сучасній нау­ковій основі.

4. Враховуючи те, що навіть найкраща система управління якістю продукції з часом може втрачати свою ефективність, практикуються регулярні пе­ревірки функціонування систем. Перевірка вищим керівництвом підприємства, фірми, корпорації одержала назву "президентської перевірки".

5. Добре налагоджена система навчання всіх категорій працюючих як теорії управління якістю, так і практичним навичкам створення, виготовлення і обслуговування продукції.

6. Особлива увага звертається на мобілізацію фізичного і інтелектуального потенціалу робітників, які працюють в гуртках якості.

7. Широко розвинута і постійно діє система пропаганди значення високої якості продукції для забезпечення стійких темпів економічного зростання.

8. Державний вплив на основних напрямках поліпшення яко­сті національної продукції.

Добре організована робота по управлінню якості продукції базується в Японії на стій­кому фундаменті. Насамперед, це високий технічний рівень сучасного високопродуктивного устаткування, який вивів Япо­нію по рівню автоматизації на передові рубежі в світі. Другим елементом цього фундаменту є високий рівень професійної під­готовки кадрів всіх категорій з методів управління якістю продукції.

На завершення варто відзначити, що на підприємствах промислово розвинених країн вже впроваджуються так звані комплексні системи управління в межах підприємства — TQM (Total quality management — загальне управління якістю). У цих сис­темах управління якістю тісно пов'язане з роботами по збере­женню навколишнього середовища, а також управлінню фінан­сами, ресурсами тощо. Якщо ISO серії 9000 — це відпрацьована технологія за якістю, то TQM — це менеджмент якості.

3.2. Шляхи удосконалення вітчизняних систем управління якістю продукції.

Стандарти ISO серії 9000 і 10000 — не винахід, не щось прин­ципово нове, а результат узагальнення накопиченого, в тому числі і в колишньому Союзі, передового досвіду в галузі управління якістю продукції на підприємстві. Тому багато чого, регламентованого стандартами ISO і вітчизняної комплексної системи управління якістю продукції, співпадає. Таким чином, впровад­ження стандартів ISO серії 9000 і 10000 не означає відміну дію­чої комплексної системи управління якістю продукції, а фактично є подальший її розвиток і удосконалення, в першу чергу, шляхом суттєвого поглиблення всіх трьох основ­них складових системи — управління якістю, забезпечення яко­сті і контролю.

Відомо, що комплексна системи управління якістю продукції розглядається, як правило, стосовно під­приємства в цілому, в той час як системи якості у відповідності з вимогами стандартів ISO розглядаються тільки стосовно конкрет­ної продукції. Оскільки на різних підприємствах комплексна системи управління якістю продукції свої, то єдиний можливий шлях визначення їх подібності і відмінності — це поелементний порівняльний аналіз, який дозволить визначити, що необхідно поміняти в комплексній системі управлінні якістю продукції, а чим доповнити в процесі впровадження стандартів ISO серії 9000 і 10000.

Переважна більшість принципів і положень стандартів ISO се­рії 9000 і 10000 співпадають з вимогами і рекомендаціями, які є в чинних в нашій країні методичних матеріалах стосовно систем управління якістю продукції. Тому, враховуючи їх регулюючу роль при виході на міжна­родний ринок, і створенні прямих господарських зв'язків, стан­дарти ISO 9001, ISO 9002 і ISO 9003 були прийняті в колишньому Союзі для прямого використання у вигляді: ГОСТ 40.9001-82, ГОСТ 40,9002-88 і ГОСТ 40.9003-88. Вони діють в умовах, коли здійснюється перевірка системи забезпечення якості, на відпо­відність яким система перевіряється.

У випадках, не пов'язаних з перевіркою системи якості на відповідність, ці стандарти можуть бути використані як методичні посібники при розробці, впровадженні і удосконаленні систем забезпечення якості продукції підприємства.

Послідовність впровадження стандартів ISO серії 9000 на підприємстві може бути такою:

— у відповідності з рекомендаціями цих стандартів вибира­ється одна із трьох моделей (ISO 9001, ISO 9002, ISO 9003), яка найбільше відповідає обсягу робіт і вимогам до управління які­стю продукції, що виготовляється;

— для всіх елементів системи, які передбачені вибраним стан­дартом ISO, стосовно конкретного виду продукції. При цьому може виявитись, що стосовно деяких елементів робота не про­водиться, В цьому випадку розробка і впровадження таких еле­ментів може стати частиною загального плану заходів по впро­вадженню стандартів ISO цієї серії;

— визначається відповідність діючих на підприємстві елемен­тів системи управління якістю продукції вимогам стандартів ISO. При цьому одним із об'єктів аналізу повинна стати конкретна умова виробництва продукції. Виявлені при цьому розходження можуть бути включе­ними в план заходів по впровадженню відповідного стандарту ISO.

Поряд із заходами, встановленими порівняльним аналізом, в загальному плані заходів, спрямованих на впровадження стан­дартів ISO, необхідно також передбачити вивчення цих стан­дартів всім персоналом підприємства, в тому числі і вищою управлінською ланкою.

На перший погляд, схема впровадження стандартів ISO серії 9000 і 10000 проста. Але це далеко не так/ За деякими лаконічно сформульованими в стандартах ISO вимогами мають місце знач­ні обсяги робіт. Наприклад, використанню статистичних методів в стандартах ISO присвячено всього кілька десятків рядків. По­ряд з тим для перевірки виконання даних вимог необхідно про­вести аналіз планів контролю, що використовуються на підпри­ємстві, методів статистичного регулювання технологічних про цесів і статистичного аналізу, відповідність методів, що викори­стовуються, міжнародним і національним стандартам з даного питання тощо.

Конкретизація вимог до системи якості у відповідності з стандартами ISO може бути вказана в контрактах на поставку продукції.

При удосконаленні системи управління якістю продукції на підприємствах і упоряд­куванні їх у відповідності з міжнародними стандартами ISO серії 9000 і 10000 необхідно користуватися відповідними рекоменда­ціями Держстандарту України, які знайшли своє відображення в розроблених на їх основі і впроваджених стандартах: ДСТУ 150 9000-1-95, ДСТУ 150 9001-95, ДСТУ 150 9002-95, ДСТУ 150 9003-95, ДСТУ 150 9004-1-95 та інших, що розробляються.

Варто відзначити, що із створенням систем управління якістю навколишнього середовища тісно пов'язане питання поводжен­ня з відходами. Закон України про відходи побудований з ура­хуванням каталогів відходів Європейського Союзу, у відповід­ності з яким у 1996р. Держстандартом вперше в країнах СНД був запроваджений державний класифікатор відходів, створе­ний НДІ "Система".

Однак законодавче вирішення питань утилізації відходів на базі європейського законодавства вимагає вивчення з метою впровадження в Україні. Тут може стати у пригоді досвід високорозвинених країн, які давно працюють в умовах ринкової економіки.

Переробляти відходи — це добре, ще краще — їх уникати: та­ка провідна думка чинного в Німеччині з жовтня 1996 р. закону про екологічний цикл. Закон ставить чіткі вимоги: той, хто ви­робляє, повинен нести відповідальність за зменшення, подальшу переробку або екологічно безпечну ліквідацію відходів, які ви­никають у процесі виробництва. Вже більше не працює ко­лишній розподіл ролей, згідно з яким комунальні служби були зобов'язані знищувати промислові відходи за рахунок громадян. Новий закон визначає, що перш за все необхідно уникати від­ходів під час виробництва. Якщо це можливо, то вони повинні бути використані матеріально або енергетичне. І лише за від­сутності перших двох можливостей відходи дозволяється зни­щувати, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу.

Виконання передбачених законом підходів, які отримали назву подвійної системи (збір і переробка), потребувало великих затрат на підприємствах, тому німецькі підприємства створили недержавну фірму, яка займається збором, сортуванням і переробленням відходів, що надходять з домашнього госпо­дарства. На тару та упаковку, яка збирається, наноситься знак "Зелена крапка". Вже більше 6000 фірм, намагаючись зберегти кошти на створення власних систем утилізації, подали заяви на приєднання до системи маркування "Зелена крапка". Магазини и свою чергу, намагаючись уникнути ускладнення зі збором упаковки, обумовлюють в технічних умовах поставку товарів в упаковці з таким маркуванням.

Аналогічні закони про знешкодження тари і упаковки діють у Франції, Бельгії та ряді інших країн, заходи по управлінню від­ходами діють і в Японії.

Під час споживання продуктів харчування, при використанні різноманітних машин, обладнання, матеріалів споживачі хочуть мати достовірну інформацію про їх екологічні характеристики. Вони бажають споживати продукти, що отримані без засто­сування хімікатів, намагаються використовувати машини, об­ладнання і матеріали, під час використання яких не завдавалося б шкоди природі. У зв'язку у цим виникає проблема виділення екологічно чистих виробів на фоні загальної кількості виробів, що здійснюється за допомогою екологічного маркування. Більша частина екомаркування розміщується на упаковці товарів і поділяється на такі групи:

— знаки, що виділяються для позначення екологічності предметів в цілому або їх окремих властивостей — знаки на аерозолях, які вказують на відсутність речовин, що призводять до зменшення озонового шару навколо Землі; різні знаки на предметах із пластиків, які відображають можливість їх ути­лізації з найменшою шкодою для навколишнього середовища;

— знаки, що закликають до збереження навколишнього середовища; зміст їх полягає в закликах підтримувати чистоту та здавати відповідні предмети для вторинної обробки;

— знаки, що відображають небезпеку предмета для навколишнього середовища. Прикладами таких знаків можуть бути спеціальні знаки для позначення речовин, що є небезпечними для морської флори і фауни під час їх транспортупсіння мор­ськими шляхами; знак "Небезпечно для навколишнього сере­довища", який використовується в межах Європейського Союзу за класифікацією упаковки і маркування небезпечних речовин і препаратів.

Проблема полягає у тому, що різні країни в основі одних і тих же принципів нерідко використовують настанови, що дещо від­різняються між собою. Екологічно чиста продукція маркується, наприклад, в Німеччині знаком "Блакитний ангел", у Сканди­навських країнах — "Білий лебідь", в Японії — "Еко-знак" тощо. Причому схема екоетикетування, наприклад, в Канаді діє під ке­рівництвом державного агенства, а в США програма "Зелена пе­чатка" — повністю незалежна від будь-якої державної підтримки.

Для того, щоб не виникали труднощі в торгівлі, коли виробник країни-експортера розглядає етикетування своєї продукції з місцевих, а не міжнародних позицій, ISO розробила стандарт 14024, який об'єднує керівні принципи екоетикетування. Він пе­редбачає єдиний підхід до аналізу технічної обгрунтованості екологічних заяв для забезпечення їх точності, технічної пере­вірки та достовірності. Україна прийняла його для прямого ви­користання.

З метою підвищення якості і конкурентоспроможності про­дукції, підтримки вітчизняних товаровиробників, захисту прав споживачів і сприяння інтеграції України у світову економіку Указом Президента України від 02.09.97 р, за № 942/97 було ство­рено (як консультативно-дорадчий орган) Національну раду з питань якості при Президентові України, затверджено її склад у кількості 15 чол., та Положення про Національну раду.

Висновк и

На підставі аналізу здійсненого в курсовій роботі можна зробити наступні висновки:

1. Управління якістю - це один з пріоритетних факторів який впливає на конкурентоспроможність продукції підприємства. Якість, реалізована у виробничих процесах, товарах і послугах, мо­же забезпечити фірмі величезні конкурентні переваги на ринку.

2. Виробництво конкурентоспроможних товарів найвищої якості можливо лише при використанні ефективних програм забезпечення якості, здійснюваних на стадії розробки продукції. Якщо якість не забезпечува­тиметься належним чином на етапі розробки нових видів продукції, то не можна буде добитися і реального забезпечення якості. Якщо фірма не спроможна розробляти нові види продукції, то вона може опинитися на межі банкрутства. Інакше кажучи, їх розробка має бути найважливі­шою турботою фірми.

3. Якщо забезпечення якості здійснюється на етапі розробки нових ви­дів продукції, то в управлінні якістю та її забезпеченні можуть брати участь усі підрозділи фірми. До них належать дослідний і плановий від­діли, конструкторське бюро, відділи дослідного виготовлення, матері­ально-технічного постачання, субпідрядних договорів і організації виробництва, виробниче відділення, відділи збуту і дообслуговуван­ня. Нерідко теоретичне вивчення методів управління якістю практично марне. Теорія і практика повинні йти пліч-о-пліч з самого початку етапу розробки нової продукції.

4. Важливого значення набуває загальна участь в управлінні якістю та її забезпеченні. В цій діяльності повинні брати участь весь персонал і всі підрозділи фірми — починаючи з тих, хто займається плануванням збуту і вивченням ринку, і закінчуючи тими, хто зайнятий реалізацією продукції та дообслуговуванням.

5. Як би ретельно не перевірялася продукція фірми, завжди існує імовірність того, що контролери можуть щось пропустити, і відвантажувані партії її виробів все ж міститимуть якийсь процент продукції з де­фектами. Покладатися тільки на контроль неекономічно - акцент слід перенести на управління виробничим процесом, хоча сучасний рівень ви­робництва не виключає необхідності проведення контролю. По суті, ос­таннім часом відбувається переоцінка значення контролю, що безпосе­редньо пов'язане з проблемою відповідальності за якість продукції, її вирішення вимагає збирання даних, які б свідчили про якість.

6. Управляти якістю — означає робити в усіх галузях промисловості те, що треба. Управління якістю, яке не дає відчутних результатів,- це не управління якістю. Управління якістю починається з підготовки кад­рів і завершується підготовкою кадрів. Для впровадження комплексної системи управління якістю необхідно організувати безперервне навчання всіх і кожного - починаючи з президента фірми і завершуючи ви­робничим персоналом. Управління якістю допомагає виявити в кожній людині все найкраще, завдяки чому вона зможе випускати конкуренто­спроможну продукцію. А це є одним з головних факторів забезпечення конкурентоспроможності підприємств.

Література

1. Азоев Г.Л. “Конкуренция: Анализ, стратегия и практика”, М.: 1996г.

2. Бойчик І.М., Харків П.С., Хопчан М.І. Економіка підприємства.- Львів: Видавництво “Снолом”, 1998.- с. 212.

3. Визначення конкурентоспроможності продукції: Діловий вісник, №1, 1998р.

4. Вихрущ В.П. "Основи бізнесу"-Підручник.-Том1. Тернопіль: Збруч, 1998.-200с.

5. Дикань В. Управління якістю як фактор конкурентостійкості підприємства. Економіка України, №1, 1996, с.43-47.

6. Економіка підприємства/ за редакцією С. Ф. Покропивного.- Вид. 2-ге, перероблене та доповнене- К.: КНЕУ, 2000.- 528с.

7. Економічний аналіз діяльності промислових підприємств.// За редакцією Шкарабана С. І., Сапачова М. І. - Тернопіль, ТАНГ, 1995р.

8. Экономика предприятия Учебник для вузов/ Л.Я. Оврашков, В.В. Адамчук, О.В. Антонова и др.; Под редакцией профессора В.Я. Горфинкеля, профессора В.А. Жвандара.- 2-е изд., перераб. и доп.-М.: Банки и Биржи, Юнити, 1998.-742с.

9. Крылова Г.Д. “Основы стандартизации, сертификации и метрологии”. Москва, “Аудит” 1998г.

10.Нестеренко И. “Факторы, определяющие конкурентную устойчивость предприятия”, Предпринимательство, хозяйство и право, №12, 1997г.

11.Приймак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник.- К.: МАУП, 1999.- 108с.

12.Скудар Г. Стратегія піднесення конкурентоспроможності підприємства: проблеми і складові успіху. Економіка України, №6, 2000, с.16-24.

13.Шаповал М.І. Основи стандартизації, управління якістю і сертифікації. Підручник.- 3-є вид., перероб. і доп.- К.: Європ. ун-т фінансів, інформ. систем, менеджм. і бізнесу, 2000.- 174 с.

14.Юданов А.Ю. “Конкуренция: теория и практика”, М: 1996г.

Додатки

Таблиця 1.1.

СИСТЕМА ОДИНИЧНИХ ПОКАЗНИКІВ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ ЗА ГРУПАМИ

Рис. 1.2 .

“Петля якості”, або етапи на яких забезпечуеться якість.

Схема 2.2.

Виробнича структура головного підприємства АТ ВТ “Трембіта”.