Екологічні проблеми, пов'язані з видобутком корисних копалин. Ресурсно-екологічна безпека

На сучасному етапі розвитку цивілізації, особливо після того, як значною мірою відвернута реальна загроза ядерної катастрофи у зв'язку з відсутністю відкритого протистояння двох антагоністичних суспільних систем, надзвичайно гострою стала проблема ресурсо-екологічної безпеки існування людства. При цьому зазначена проблема, на нашу думку, не може бути вирішена як за допомогою силових методів, так і односторонніх дій будь-якої країни, оскільки сьогодні мають місце тісна ресурсо-екологічна взаємозалежність усіх держав світу та тотальний, всезростаючий транскордонний антропотехногенний вплив на біосферу Землі в цілому.

Магістральний напрям і головний метод підвищення рівня ресурсо-екологічної безпеки життєдіяльності нинішнього й наступних поколінь полягає у радикальній перебудові взаємовідносин між людиною і природою на основі переходу всіх без винятку країн на модель сталого, екологозрівноваженого та екологобезпечного соціально-економічного розвитку, цілеспрямованої екологізації міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва, надання пріоритету ресурсо-екологічним чинникам при розв'язанні політичних, національних та інших проблем сучасності. З цією метою до вирішення окресленої проблематики повинні якнайактивніше підключатися не лише вчені, здебільшого екологи та біологи, а й економісти, політики і фахівці різних галузей промисловості та аграрного виробництва, діяльність яких пов'язана з масштабним використанням природних ресурсів і завдає великої шкоди всім складовим елементам довкілля та біосфері загалом.

Концептуальні засади сталого
й екологобезпечного розвитку економіки

Людство нині вступило в якісно новий етап взаємодії з навколишнім природним середовищем, широкомасштабного використання його ресурсів. Тому при осмисленні таких глобальних і загальноцивілізаційних проблем як гармонізація і раціоналізація відносин людини з природою, сталий та екологобезпечний соціально-економічний розвиток будь-якої країни світу, треба враховувати особливості функціонування суспільства на сучасному етапі, закономірності біосферних процесів і вплив на них інтенсивної виробничої діяльності, допустимі рівні антропотехногенних навантажень на навколишнє природне середовище та окремі його компоненти. Крім того, слід брати до уваги ряд наріжних і концептуальних положень, що стосуються органічної єдності та нерозривності функціонування суспільства, економіки і біосфери, зважаючи, звичайно, й на потенційні відтворювальні, відновлювальні та асиміляційні можливості останньої.

По-перше, ресурси планети, земної біосфери обмежені і мають чітко окреслені параметри та величини, а кількість народонаселення і його матеріальні потреби зростають досить високими темпами. Одночасно швидко збільшуються негативні антропотехногенні навантаження на природу, забруднюються внутрішні водойми, моря та повітря, виснажуються і деградують грунти, скорочуються площі лісів, вичерпуються мінерально-сировинні й біологічні ресурси тощо. Звідси витікає необхідність урахування потреб у життєвих ресурсах майбутніх поколінь.

По-друге, в процесі еволюції суспільства та розвитку матеріального виробництва виник і функціонує так званий антропогенний обмін речовин між людиною та природою. Такому обміну притаманний відкритий, незамкнутий характер. З точки зору як економіки, так і особливо екології він є нераціональним, недосконалим і природоруйнівним, оскільки із збільшенням народонаселення та інтенсифікацією суспільного виробництва зростають обсяги різноманітних виробництв, у т.ч. й шкідливих і таких, які природа не спроможна нейтралізувати та утилізувати, виробничих та невиробничих відходів. Останні засмічують і виснажують довкілля та порушують екологічну рівновагу в біосфері, погіршують природні життєві умови людини.

По-третє, нинішній етап людської цивілізації нерозривно пов'язаний з всебічною інтенсифікацією та індустріалізацією матеріального виробництва на основі використання досягнень НТП, широкомасштабного залучення до господарського обігу дедалі зростаючих обсягів природних ресурсів. Крім того, цей етап супроводжується також потужним "демографічним вибухом" і стрімкими темпами урбанізації. Все це зрештою призводить до надмірного загострення відносин суспільства з навколишнім природним середовищем та поглиблення ресурсо-екологічної кризи майже в усіх регіонах планети.

По-четверте, людина як вища істота в ієрархії земної біосфери перебувала, перебуває і перебуватиме в суперечливих відносинах з навколишнім природним середовищем, бо вона не має власної екологічної ніші, в якій була б спроможна існувати подібно до інших живих організмів. Екологічна ніша людського суспільства - це, по суті, вся планета і навколо-планетний простір. За подібної ситуації організувати сталий, екологобезпечний, регульований та розумний режим функціонування економіки в земній біосфері надзвичайно складно, якщо взагалі можливо.

По-п'яте, зростають та дедалі загострюються політичні, національні і соціально-економічні суперечності й протистояння між різними народами і країнами стосовно використання ресурсів біосфери. Внаслідок нерівномірності їх розвитку, намагання одних держав "жити" за рахунок пограбування природи та населення інших країн в останні два-три десятиліття набрали високих темпів процеси поглиблення диференціації життєвих рівнів людей як у розвинутих країнах, так і тих, що розвиваються, а також прогресуюче збільшення розриву між ними. Це здатне породити вже в недалекому майбутньому непередбачувані глобальні й регіональні суспільні та міжнародні конфлікти й катаклізми.

Отже, дії суспільства мають бути тепер обов'язково зрівноваженими й адекватними нинішній екологічній ситуації та не повинні вступати в суперечність з природними й екологічними законами, призводити до негативних і незворотніх процесів у біосфері. Тобто соціально-економічна діяльність суспільства не повинна підривати природну основу здорового фізичного й психічного розвитку людини.

Виконання цих вимог може бути забезпечене тільки тоді, коли виробничо-господарська діяльність суспільства, напрями, способи, техніка і технологія природокористування та природоперетворення грунтуватиметься на науково виваженому еколого-економічному прогнозі розвитку продуктивних сил. При розробці зазначених прогнозів, за допомогою яких має здійснюватися перехід на модель сталого й екологобезпечного соціально-економічного розвитку, необхідно керуватися такими наріжними принципами:

- пріоритет екології над економікою, екологічних критеріїв, показників і вимог над економічними, тобто при оцінці та виборі варіантів господарських, техніко-технологічних й організаційних рішень перевагу треба віддавати тим, які є кращими не лише за економічними, а насамперед за екологічними критеріями і показниками;
- оптимальне поєднання галузевого та територіального управління природокористуванням та охороною довкілля, переміщення центру ваги і відповідальності за вирішення ресурсо-екологічних проблем на місцеві органи влади й управління при збереженні за центром функцій контролю за неодмінним дотриманням суб'єктами господарської діяльності екологічних обмежень, нормативів і стандартів;
- жорсткий контроль за дотриманням вимог екологічного законодавства, раціональне використання ринкових та державних економічних інструментів, адміністративних важелів регулювання екологічних відносин, систем і методів природокористування та природоохорони;
- інтеграція екологічного й економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил держави в єдиний еколого-економічний підхід за допомогою прогнозування, планування, проектування й будівництва народногосподарських об'єктів з розробленням і використанням інтегральних еколого-економічних критеріїв, показників, нормативів і стандартів.

При цьому досягнення належного рівня ресурсо-екологічної та соціально-економічної безпеки життєдіяльності суспільства можливе тільки за умови високої екологічної культури всього населення країни.

Нинішній етап розвитку людської цивілізації конче вимагає, щоб суспільне виробництво і споживання, як головні економічні умови існування людини, з одного боку, найкращим чином "вписувались" у довкілля та біосферні процеси. А з другого - щоб при цьому не виникали негативні наслідки, шкідливі явища й незворотні зміни, спроможні призвести до різкого погіршення природних життєвих умов, екологічної чистоти та якості атмосферного повітря, питної води і продовольства, а також до підриву відтворювального, відновлювального та асиміляційного потенціалів природи.

Ось чому збереження й оздоровлення довкілля, раціональне, екологозрівноважене, екологобезпечне та високоефективне використання всіх природних ресурсів слід віднести сьогодні до найважливішого складового чинника соціально-економічної політики держави. Поки екологічні відносини, вимоги і потреби не стануть обов'язковим елементом цієї політики, нема підстав розраховувати на успіх у переході до моделі сталого розвитку. Раціональне, ощадливе природокористування, охорона довкілля, екологобезпечне ведення справ мають бути нерозривно пов'язані з метою будь-якої господарської діяльності, розвитку суспільного виробництва та бізнесу.

Соціально-економічний розвиток людства, його подальший прогрес тепер мають бути якнайтісніше узгодженими в усіх аспектах і вимірах з відтворювальними, відновлювальними та асиміляційними можливостями земної біосфери. Звідси витікає фундаментальна вимога, яку досить влучно сформулював відомий французький еколог Л. Ботен: "Або люди зроблять так, що навколо стане менше забруднюючих речовин, або антропотехногенні забруднення зроблять так, що на землі стане набагато менше людей".

Стратегія ресурсо-екологічної безпеки

соціально-економічного розвитку України

Стратегія гарантування ресурсо-екологічної безпеки соціально-економічного розвитку України, яка зрештою визначає її економічну незалежність і суверенність, на сучасному етапі полягає в переході від здійснення окремих або навіть комплексних заходів щодо ресурсо- та природозбереження, відтворення й охорони природних ресурсів до розроблення і реалізації еколого-економічної концепції всебічної раціоналізації суспільного виробництва та забезпечення його сталого еколого-економічного функціонування. Оскільки наша країна охоплена гострою екологічною кризою, що має все ще тенденцію до поглиблення, то їй украй необхідна еколого-економічна модель ринкових реформ [3].

Тільки на основі такої моделі є реальна можливість докорінно перебудувати в нашій країні взаємовідносини людини з природою в напрямі їх покращання, збалансування та оптимізації. При цьому необхідно враховувати, що добробут нинішнього покоління людей слід створювати не за рахунок ресурсів життєзабезпечення наступних поколінь.

Спрямованість і зміст взаємодії суспільства, його виробництва з навколишнім природним середовищем нині зумовлюються рядом чинників. По-перше, соціально-економічною системою, в якій суспільство функціонує або розвивається. По-друге, матеріальними потребами й рівнем життя населення держави, тобто необхідністю і можливостями використовувати природні ресурси для створення належних умов життя та підтримання досягнутого рівня добробуту. По-третє, способом, технікою і технологією виробництва, структурою економіки й закономірностями соціального розвитку. Зрештою від цього залежать величина та рівень сумарних антропотехногенних навантажень на біосферу, а відтак - стан і якість довкілля в кожному конкретному регіоні, державі й на планеті в цілому.

Взаємодія суспільства та природи є не що інше, як постійне розв'язання суперечностей між необхідністю охороняти природні ресурси і потребою їх споживати, використовувати, погіршуючи тим самим їх стан або взагалі вичерпуючи певні ресурси чи компоненти довкілля.

Стратегія ресурсо-екологічної безпеки соціально-економічного розвитку країни органічно зв'язана як з вибором цілей та пріоритетів використання навколишньої природи, освоєння, видобування й споживання її ресурсів як основи людської життєдіяльності, так і з вибором цілей збереження сприятливих природних умов існування людини, намаганням економно витрачати природні ресурси, зменшити антропотехногенні навантаження на біосферу та усунути негативні екологічні наслідки господарської діяльності. Концептуальну основу сучасної стратегії природокористування, ресурсозабезпечення і розвитку народного господарства України мають становити такі наріжні принципи:

- антропотехногенні навантаження на довкілля, біосферні ресурси та об'єкти не мають перевищувати можливості їх природного відтворення, відновлення та самоочищення;
- застосовувані технології мають грунтуватися, як правило, на безвідходності виробництва, а також на ефективних методах знешкодження й відновлення до біологічної якості тих використаних (відпрацьованих) природних ресурсів (відходів), що повертаються у навколишнє середовище;
- всі види господарської діяльності, природокористування й природоперетворення слід здійснювати з обов'язковим урахуванням екологічних чинників, законів, критеріїв, вимог та обмежень і таким чином, щоб вони не завдавали біосфері непоправної шкоди, не підривали її біопродуктивного потенціалу та екологічної рівноваги, не зумовлювали негативних незворотніх змін, спроможних перевести біосферу в інший режим функціонування, за умов якого місця для людини може вже не бути.

Особливого значення тепер набирають питання формування раціональної та дієвої системи державного регулювання й управління природокористуванням і природоохороною, ресурсо-екологічною безпекою на національному, регіональному й місцевому рівнях стосовно до умов ринкової економіки. Ця система має бути спрямована на реалізацію сучасної еколого-економічної стратегії природокористування та досягнення високого рівня ресурсо-екологічної безпеки держави. Вона має грунтуватися на застосуванні комбінації взаємоузгоджених цілей, засобів і еколого-економічних критеріїв прийняття рішень у сфері природокористування, природоохорони й вирішення ресурсо-екологічних проблем з мінімальними затратами праці та коштів, а також на чітко визначених екологічних пріоритетах.

Основними національними та регіональними екологічними пріоритетами на найближчу перспективу в Україні слід вважати:

- реалізацію програми екологічного відродження Дніпра і регіональних заходів, які забезпечать істотне підвищення якості питної води, відновлення втраченої корисної біопродуктивності, зокрема рибо-продуктивності внутрішніх водойм;
- екологічне оздоровлення, повномасштабна детоксикація природи та населення в гостроекокризових регіонах (Донбас, Кривбас та інші) на основі технологічної реконструкції та формування раціональної регіональної структури економіки, здійснення комплексу ефективних природоохоронних заходів;
- гарантування екологічної безпеки АЕС і мінімізація негативних соціально-екологічних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС з метою створення нормальних умов життєдіяльності населення на радіоактивно забруднених територіях;
- всебічну охорону земельного фонду держави, боротьбу з ерозією та деградацією грунтового покриву на основі екологічної оптимізації агроландшафтів, удосконалення структури сільгоспугідь й агротехніки, застосування екологобезпечних технологій, а також істотного зменшення рівнів розораності земельної площі;
- повне припинення забруднення екосистем басейнів Чорного й Азовського морів і прибережних смуг, їх екологічне відродження з метою відновлення колишніх рівнів рибопродуктивності та рекреаційних потенціалів;
- проведення екологічної реконструкції Полісся і Карпат з тим, щоб відновити там порушену екологічну рівновагу та підвищити їх роль у стабілізації екологічної ситуації на значній частині території України;
- довести в кожному регіоні області і районі до екологічно обгрунтованих нормативів площі заповідних і природоохоронних територій, створити загальнодержавну мережу національних парків, біосферних заповідників та екологічних пам'ятників з метою підтримання належного рівня біорізноманіття;
- збереження та відновлення екосистем санаторно-курортного комплексу "Велика Ялта" й інших рекреаційних комплексів, розвиток екотуризму на основі формування в усіх природно-кліматичних зонах України відповідних упорядкованих природоохоронних територій.

Доцільно, на наш погляд, уже сьогодні визначити ряд модельних територій, на яких будуть відпрацьовуватися регіональні схеми сталого й екологобезпечного розвитку. Це дасть можливість не лише реально оцінювати результативність та ефективність здійснення запропонованих заходів, а й вносити певні корективи як до концепції, так і механізмів і способів її реалізації на практиці. Водночас необхідно створити ефективні організаційно-управлінські структури, на які покласти відповідальність за проведення цієї надзвичайно важливої роботи.

Україна серед європейських держав, незважаючи на великий спад виробництва в більшості галузей національної економіки, має найвищий інтегральний показник негативних антропотехногенних навантажень на навколишнє природне середовище практично на всій її території. Причому в двох третинах областей екологічна ситуація та якість довкілля характеризуються як гостро критичні і несприятливі з точки зору інтересів здоров'я людини. Природокористування ж є вкрай нераціональним, марнотратним й екологоневрівноваженим, а ефективність використання природних ресурсів надзвичайно низька, в зв'язку з чим природомісткість, насамперед земле- та водомісткість, а також енергомісткість валового внутрішнього продукту, навпаки, надто високі.

Окремо слід звернути увагу на зростання обсягів забруднень з боку автомобільного транспорту, який у сучасному вигляді належить до найбільших і наймасовіших джерел забруднення атмосферного повітря та основних екологодестабілізуючих чинників. Інтенсивний розвиток цього виду транспорту, високі темпи збільшення кількості автомобілів, зростання потужності їх двигунів неминуче ведуть до збільшення обсягів вихлопних газів і частки останніх в атмосферному повітрі. Вже нині світовий автомобільний транспорт викидає в атмосферу щорічно близько 400 млн т вуглекислого газу, понад 70 млн т вуглеводнів і понад 40 млн т окислів азоту. Вихлопні гази автомобілів містять понад 200 хімічних сполук - продуктів згорання пального, переважна більшість яких токсичні та канцерогенні.

Концентрація автомобільного транспорту у великих містах, функціонування існуючих і прокладання нових транспортних коридорів та автомагістралей через населені пункти чи поблизу них, поряд з різким розширенням автомобільного парку застарілих та зношених моделей, призводять до підвищення рівнів забрудненості повітря. А відтак - суспільству, природі й виробництву завдається чимала шкода.

Екологічні проблеми нині мають глобальний і зрештою загальнодержавний характер для окремо взятої країни. Проте вирішуватися вони мають на регіональному та локальному рівнях. Успіх у цій важливій і складній справі тепер значною мірою залежить не лише від послідовної державної екологічної політики, а й від того, наскільки дієвими та ефективними є регіональна екологічна політика і механізми її практичної реалізації.

Отже, необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні зумовлена, з одного боку, внутрішніми чинниками. До них слід віднести в першу чергу нераціональне природокористування, надмірне забруднення навколишнього природного середовища, особливо водних, земельних ресурсів та атмосферного повітря, деградацію довкілля загалом, що набрала високих темпів. З другого боку - зовнішніми чинниками і міжнародними вимогами. Оскільки стратегічною метою України є розвиток всебічного співробітництва з Західно- та Центральноєвропейськими державами з тим, щоб у перспективі вона могла стати повноправним членом Європейського Союзу, то потрібно, щоб країна відповідала європейським стандартам і вимогам як у політичному, соціально-економічному, так і в екологічному відношеннях. На сучасному етапі екологічний чинник стає дедалі актуальнішим й одним з пріоритетів у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві практично всіх держав світу.

Отже, Україна має рухатись по шляху гармонізації національного природоохоронного законодавства, вимог і стандартів екологічної безпеки господарської діяльності та всебічної адаптації їх до західноєвропейського екологічного простору. Поряд з цим екологічний стан навколишнього природного середовища, рівень і характер природокористування та природоохоронних заходів, екологобезпечність застосовуваних технологій тощо також мають максимальною мірою відповідати західноєвропейським стандартам і нормативам.

Цілком зрозуміло, що для ефективного вирішення проблем еколого-ресурсної безпеки потрібно мати необхідні кошти, щоб фінансувати реалізацію природоохоронних заходів та запроваджувати екологобезпечні технології, здійснювати структурну перебудову економіки з урахуванням екологічних чинників, вимог та обмежень. Одним з найважливіших джерел фінансування природоохоронної діяльності тепер справедливо вважаються бюджетні та позабюджетні екологічні фонди, які виникли в країнах з перехідною економікою. Формування цих фондів відбувається переважно за рахунок платежів за забруднення навколишнього природного середовища суб'єктами господарської діяльності. І хоча у формуванні, розподілі та використанні коштів зазначених фондів нині мають місце істотні недоліки, що нерідко підривають до них довіру та ставлять під сумнів доцільність їх подальшого функціонування, необхідно констатувати: в сучасних умовах гострої нестачі бюджетного фінансування природоохоронних заходів їм, по суті, найближчим часом нема реальної альтернативи.

Тому проблема зміцнення екологічних фондів в Україні, ефективного контролю за надходженнями і видатками коштів, цільовим та високоефективним їх використанням, безперечно, і в науковому, і в практичному плані є для України досить важливою та актуальною.

Нарешті, слід окремо сказати про екологічні аспекти міжнародного економічного та науково-технічного співробітництва України. Розширення та зміцнення механізмів зовнішньоекономічних зв'язків у сфері екології, розповсюдження позитивного досвіду зарубіжних країн щодо раціоналізації природокористування й поліпшення природоохорони можуть стати важливим чинником зміцнення як національної, так і міжнародної ресурсо-екологічної безпеки, орієнтації світового співтовариства на пошук ефективних шляхів, методів і техніко-технологічних засобів вирішення нагальних глобальних та регіональних екологічних проблем.

У зв'язку з цим наша держава має радикально змінити стан справ щодо реального забезпечення власних ресурсо-екологічних інтересів у зовнішньоекономічній діяльності на основі застосування ефективних інструментів досягнення міждержавного паритету під час розгляду питань про транскордонне перенесення шкідливих речовин та промислових викидів і скидів, будівництва й функціонування трансконтинентальних комунікацій, нафто- та газопроводів тощо. Крім того, слід розробити і запровадити в практику дієві механізми стимулювання залучення іноземних інвестицій на екологічні цілі, а також всебічно сприяти виконанню своїх зобов'язань по міжнародних угодах з проблем навколишнього середовища і розвитку.

Особливого значення проблема дотримання вимог ресурсо-екологічної безпеки набирає при створенні та функціонуванні трансконтинентальних нафто- і газопроводів, автомагістралей та інших транспортних коридорів, які пролягають (або тих, що проектуються) через територію України. Те ж саме стосується і вільних економічних зон та інтернаціональних портів, які передбачається сформувати в деяких регіонах нашої держави, приватизації підприємств за участю іноземних інвесторів. Головне завдання тут полягає в тому, щоб повною мірою враховувались як національні, так і міжнародні пріоритети й імперативи в сфері екології, ресурсо-екологічної безпеки.

Одним з найважливіших принципів створення та функціонування трансконтинентальних транспортних коридорів, вільних економічних зон, спільних підприємств за участю іноземного капіталу тощо слід вважати всебічне й обов'язкове врахування ресурсо-екологічних чинників, критеріїв, стандартів і обмежень при будь-яких видах спеціалізації їх господарської діяльності.

Беручи до уваги гостроту екологічної ситуації в Україні й особливо той факт, що втрати від цього нині становлять від 12 до 15% її внутрішнього валового продукту, в жодному випадку не можна допустити, щоб у вільних економічних зонах, у прилеглих до трансконтинентальних коридорів місцевостях та в інтерпортах, на приватизованих підприємствах, розміщувалися екологічно шкідливі виробництва і застосовувалися екологонебезпечні технології, застарілі технічні засоби. З метою усунення енвіронментальної загрози, переведення на модель сталого й екологозрівноваженого розвитку національної економіки в таких зонах, транспортних коридорах та інтерпортах, на приватизованих і спільних підприємствах мають передусім застосовуватись екологічно чисті технологічні процеси, економні й ефективні методи та способи ресурсоспоживання в усіх секторах господарської діяльності.

Алгоритм ефективного вирішення гострих проблем ресурсо-екологічної безпеки при проведенні приватизації має грунтуватися, на наш погляд, на таких принципах. По-перше, потрібно виходити з міжнародних, зокрема європейських, екологічних стандартів і вимог та забезпечувати єдиний підхід до всіх інвесторів і власників. По-друге, вся відповідальність за радикальне підвищення рівня цієї безпеки переходить до нового власника чи стратегічного інвестора, але держава виявляє готовність до зменшення їх ризику в зв'язку з раніше завданою екологічною шкодою. По-третє, в системі органів приватизації створюються спеціальні екологічні підрозділи, які здійснюють екологічне обстеження всіх підприємств, і насамперед тих, де висока ймовірність економічних ризиків, зумовлених екологічними чинниками або умовами. По-четверте, проведення екологічними підрозділами через своїх екологічних експертів переговорів з потенційними інвесторами (новими власниками) щодо вирішення наявних екологічних проблем у післяприватизаційний період та можливої участі держави в цій справі за рахунок спрямування певної частки плати за приватизацію на охорону навколишнього природного середовища, модернізацію екологічного обладнання тощо.

Необхідно також відзначити, що практика світогосподарських зв'язків останніх двох-трьох десятиріч дає чимало прикладів, що вказують на намагання розвинутих країн винести за межі своїх метрополій екологічно шкідливі, багатовідходні та ресурсомісткі виробництва і розмістити їх на території інших держав. Ця тенденція зберігається й тепер як своєрідний феномен "екологічного колоніалізму". Основні риси останнього - широкомасштабний імпорт мінерально-сировинних, лісових, біологічних та інших природних ресурсів; перенесення в країни, що розвиваються, "брудних" галузей промисловості й експорт до них застарілих, екологічно небезпечних технологій і видів продуктів; захоронення на їх територіях токсичних та радіоактивних відходів тощо.

Отже, в умовах інтернаціоналізації господарсько-економічних зв'язків слід діяти екологічно грамотно і виважено, щоб Україна не перетворилася на специфічну екологічну колонію. А щоб цього не сталося, при оцінці проектів створення спільних підприємств, вільних економічних зон, трансконтинентальних комунікаційних коридорів, газо- і нафтопроводів, акціонерних компаній за участю іноземних інвесторів має бути забезпечений еколого-економічний підхід та їх всебічна й об'єктивна екологічна експертиза з залученням фахівців-екологів різних галузей знань, у т.ч. зарубіжних.

Охорона, відтворення і покращання якості природних ресурсів, забезпечення чистого та сприятливого для здоров'я людини навколишнього природного середовища є одночасно соціальним, економічним і екологічним завданням. Воно стосується всіх та кожного окремо. Однак нині природа вже неспроможна його успішно вирішувати власними силами. Головне завдання в найбільш загальному розумінні, на нашу думку, полягає в тому, щоб кожне наступне покоління людей мало не гірші (або й кращі) показники якості та екологічної чистоти навколишнього природного середовища, ніж попереднє.

Прогнозування стану довкілля та природних ресурсів повинно грунтуватися на оцінці сучасної екологічної ситуації й існуючих тенденцій у використанні природних ресурсів, рівня та характеру забруднень навколишнього середовища на основі перспектив соціально-економічного розвитку України та окремих галузей її народного господарства. Зважаючи на ці дані, визначають масштаби можливих порушень екологічних систем і природних комплексів, змін у довкіллі та окремих природних ресурсах і рівнів забруднення навколишнього середовища загалом. Передбачувані екологічні зміни є, з одного боку, головною метою екологічного прогнозування, планування, управління та регулювання природокористування, а з іншого - найважливішою передумовою для розроблення заходів щодо напрямів, способів і методів охорони природи та збереження її відтворювального, відновлювального й асиміляційного потенціалів і можливостей на основі комплексної екологізації суспільного виробництва.

Економічний аспект екологічних проблем свідчить про те, що забезпечення розумної рівноваги між інтересами економіки та екології є справою надзвичайно актуальною.

Основною передумовою ефективного розв'язання існуючих гострих суперечностей між екологією та економікою слід вважати розробку і прийняття державної екологічно спрямованої соціально-економічної політики. Така політика має включати відповідну систему законодавчих та нормативних актів, адміністративних, організаційних й економічних інструментів і важелів регулювання екологічних, соціально-економічних та виробничих відносин і впливу на всіх суб'єктів господарської діяльності, які використовують природні ресурси й забруднюють навколишнє середовище, а також на споживачів.

Екологічні цілі, імперативи та пріоритети мають бути "вмонтовані", зокрема в фінансово-економічні механізми, таким чином, щоб вони активно спонукали і відповідно стимулювали переведення національного народногосподарського комплексу на модель сталого й екологобезпечного функціонування та розвитку. За умов, коли в макроекономічних показниках будуть враховуватись усі види втрат природних ресурсів, забруднень і негативного впливу на довкілля, виробничих та побутових відходів і величина шкоди, що ними завдається природі, економіці й суспільству на всіх стадіях виробництва та споживання, а також усі напрями екологічних затрат, економіка й екологія не будуть, як це є тепер, перебувати в антагоністичних взаємовідносинах.

Поки що серед макроекономічних показників і соціально-економічних цілей державної макроекономічної політики відсутній один надто важливий складовий елемент. Йдеться про ресурсо-екологічний потенціал, його відтворення та збереження природних життєвих умов у сприятливому стані, тобто про ресурсо-екологічну безпеку існування людського суспільства. Це може бути відображене в такому узагальнюючому показнику, як валовий суспільний (внутрішній) еколого-економічний продукт. Треба зрештою покінчити з практикою, коли для досягнення певних соціально-економічних цілей, підвищення макроекономічних показників, природа та її ресурси оцінюються й експлуатуються майже за нульовим тарифом, а точніше - безплатно. Імплантацію екологічних цілей в економічні інтереси товаровиробників і суб'єктів господарської діяльності слід розглядати як фундаментальну основу механізму раціоналізації природокористування та охорони довкілля на всіх рівнях державного управління й регулювання.

До основних макроекономічних завдань і важелів, спроможних забезпечити ефективну природоохорону та переведення національного народногосподарського комплексу на модель сталого й екологобезпечного розвитку, на наш погляд, слід віднести такі:

1) запровадження принципово нового економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища й істотне підвищення на цій основі частки екологічних затрат у ВВП (хоча б до 1,2-1,5%, як у Центральноєвропейських країнах з перехідною економікою, проти нинішніх 0,25-0,3%);

2) екологічно зорієнтована науково-технологічна, інвестиційна та інноваційна політика з чітким визначенням загальнодержавних пріоритетів щодо сталого розвитку економіки і підвищення рівня ресурсо-екологічної безпеки держави;

3) радикальна структурна перебудова економіки та реалізація приватизаційних програм з усебічним урахуванням екологічних чинників, неухильним і жорстким дотриманням вимог ресурсо-екологічної безпеки;

4) комплексне удосконалення цінової, кредитної, податкової та митної політики держави в напрямі її "позеленіння", тобто йдеться про те, що політика в цих сферах має сприяти розв'язанню першочергових екологічних проблем і цілеспрямованому переведенню національної економіки на модель сталого й екологобезпечного розвитку.

Особливо необхідно наголосити на тому, що перехід на зазначену модель вимагає налагодження чіткої системи державного управління та регулювання всіма процесами життєдіяльності суспільства в країні, а також зовнішньоекономічними зв'язками і міжнародним співробітництвом. Державному управлінню й регулюванню підлягають як відносини природокористування, екологічні та зрештою і виробничі відносини в напрямі їх екологізації, так і встановлення стандартів і нормативів природокористування й забруднення довкілля, чітко детермінованих екологічних вимог до всіх природокористувачів та товаровиробників.

Оскільки структура економіки, що сформувалася в Україні упродовж останніх 30-40 років, є вкрай екологонебезпечною, ресурсо- й енергомісткою і до того ж з технологічно застарілою та відсталою матеріально-технічною базою, то її, безперечно, необхідно перебудовувати і модернізувати. Бо саме така структура економіки визначає, по-перше, надмірні загальні обсяги, марнотратні методи та способи природокористування й негативного впливу на навколишнє природне середовище, тобто обсяги видобутку, переробки і споживання природних ресурсів, ефективність їх використання. По-друге, особливості народногосподарського комплексу та економічний механізм природокористування й природоохорони вирішальною мірою впливають також на рівні ресурсоспоживання первинної природної речовини, масштаби та ефективність екологічних заходів, запровадження ресурсо-, енерго- і природозберігаючих технологічних процесів у всіх галузях та сферах виробничої і невиробничої діяльності. Отже з метою подолання екологічної кризи та зміни екологічної ситуації на краще в Україні необхідно, як мінімум, подвоїти обсяги інвестицій у техніко-технологічну реконструкцію економіки та в екологічне оздоровлення довкілля, відтворення й охорону його ресурсів, поліпшення природних життєвих умов.

Перебороти негативні екологічні тенденції і домогтися поступового переходу на модель сталого розвитку, за оцінками аналітиків, можна лише тоді, коли виділяти 2-3% ВВП на охорону та відтворення якості навколишнього середовища. На нашу думку, це середній норматив для країн з великим обсягом ВВП. Для України, що класифікується як територія екологічного лиха, зазначена частка повинна бути істотно вищою.

Ідеологія сталого соціально-економічного розвитку України, як, до речі, й формування ринкової економіки на цивілізованих засадах, має бути панівною. Пропаганді її завдань, принципів і методів досягнення слід підпорядкувати ідейно-виховну та агітаційно-масову роботу в державі, включаючи й організацію відповідної реклами. Цілком зрозуміло, що перш ніж поступово переходити від агітаційних акцентів до створення необхідних організаційних, фінансово-економічних і техніко-технологічних передумов для практичної реалізації моделі сталого розвитку, треба спочатку провести велику підготовчу просвітницьку та роз'яснювальну роботу. І значення останньої не можна ігнорувати й недооцінювати, що, на жаль, має місце на практиці.

Соціально та екологічно зорієнтована ринкова економіка, а саме таку економічну систему необхідно будувати в Україні, зважаючи на її соціально-економічні й екологічні особливості, спроможна на основі гнучких і пристосовуваних до еколого-економічних умов національного виробництва механізмів ефективно вирішувати екологічні проблеми, долати гострі екокризові ситуації. Воднораз саме така економічна система стане важливим етапом на шляху до реального втілення в практику принципів сталого й екологобезпечного соціально-економічного розвитку вже в недалекому майбутньому.

Французький філософ XVII ст. Ш. Монтеск'є писав, що природа завжди діє повільно і, якщо можна так висловитися, бережливо: її дії ніколи не бувають насильницькими. Навіть у своїх продуктах вона вимагає помірності: поводитися за правилами та відповідно до умов. Якщо ж її примушують, вона швидко виснажується і всю силу, що залишиться, спрямовує на те, щоб зберегти себе, цілком втрачаючи при цьому свою продукуючу спроможність і відтворювальну міць [2]. Людство повинно усвідомити, що воно внаслідок еволюції та безперервного розвитку стало наймогутнішим посилювачем і прискорювачем не лише суспільних, а й природних процесів, головним трансформатором останніх. Саме воно тепер визначає характер взаємовідносин суспільного виробництва з навколишнім середовищем, динаміку процесів у біосфері, обмін речовин та енергії між живою й неживою природою. І зважаючи на це, людина має невідкладно та наполегливо вчитися діяти так, як діє природа - повільно, бережливо й виважено.

Використана література

1. Писарев В.Д. Экологическая безопасность как компонент национальной безопаснос-ти США // США: экономика, политика и идеология. - 1997. - № 7. - С. 5.
2. Цит. за: Таранов П.С. Эмоции ума. Книга всемирных рекордов интеллекта. Мысли, микро-эссе, афоризмы. - Симферополь, Реноме, 1997. Т. 2. - С. 137.
3. Трегобчук В., Веклич О. Необхідність еколого-економічної моделі ринкових реформ в Україні // Економіка України. - 1997. - № 4. - С. 12-23.