|
Пошукова робота
на тему:
Микола Чернявський.
Життя і творчість
Є особистості, про яких не скажеш інакше, тільки як: це - людина-держава.
Вони помітні й впливові, виразні й незабутні, діяльні й визнані. Вони тривалий час перебувають у полі зору суспільства, напружено працюють, переймаються різноманітними справами, виховують суспільні смаки, формують громадські цінності. До них тягнуться люди - відомі й не дуже, за підтримкою і для спілкування, талановиті й такі, що мріють піднестися на олімпи визнання.
Людина-держава завжди творить - своїми словами, вчинками, рішеннями. Вона створює навколо себе поле духовного життя. У неї з’являються прихильники, послідовники, учні. Вона стає натхненником і лідером. Її авторитет стає беззаперечним. І саме тому в неї з’являється чимало опонентів.
У такої особистості не знайдеш захоплення собою. Проте вона поважає себе, власну гідність, поціновує зроблене нею. Вона самодостатня й неупокоєна, настійлива й творчо безперервна, працьовита й відкрита новому, несподіваному. Вона вся у духовних пошуках, у прагненні масштабно охопити навколишню реальність, буття.
Людина-держава важко і не одразу йде на компроміси, завжди вірить у те, що робить, цурається фальші. Вона почувається комфортно лише у щирості. Вона стабільна у своїх константах, які, власне, й забезпечують її внутрішню державність.
“Держава” - це лише на перший погляд від слова “держати”. Справжня “держава” (у “лапках” і без) - від слова (й діла) “творити”. А людина-держава є різновидом людини-творця.
Саме такою особистістю і був Микола Чернявський – український поет, прозаїк, педагог, громадський діяч, просвітник, публіцист, організатор літературного процесу, таврієзнавець. Його творче життя тривало півстоліття – з 1887 до 1937 року. За цей період він чимало зробив для літератури, мистецтва й національного піднесення України.
Микола Федорович Чернявський народився на сході
України в слободі Торській Олексіївці Бахмутського повіту Катеринославської губернії (зараз – територія Донецької області). Сталося це за новим стилем - 3-го січня 1868 року, за старим – 22-го грудня 1867 року.
Як це було з багатьма визначними постатями другої половини XIX – початку ХХ століття, М.Чернявський з’явився на світ у родині духовної особи, яка й забезпечувала його формування як особистості. Незабаром, 1870 року, як відзначав Олег Бабишкін, “його батька з диякона висвятили на священика й дали прихід у селі Новобожедарівці Слов’яносербського повіту” ( 1 , 4). Сім’я переїхала на нове місце проживання.
Спочатку Микола Чернявський навчався у народній школі Митякінської станиці, потім – у Бахмутському духовному училищі. Час навчання в ньому поет осмислював як період гарту характеру й волі.
...У стінах бурси я зростав,
Ніхто мене не доглядав.
І скоро й сам між бурсаками
Я став завзятим бурсаком.
Усе там бралось кулаками,
І я, як інші, кулаком
Беріг права свої й свободу
Між войовничого народу.
(“В бурсі”, 1890)
1889 року він закінчує Катеринославську духовну семінарію. Його приваблювали світська діяльність і бажання продовжувати навчання. Але об’єктивні умови складалися інакше. Про це О.Бабишкін, один з дослідників творчості М.Чернявського, писав так: “... У юнака був намір вчитися в університеті, та цьому перешкодили різні причини, серед яких не останньою була матеріальна – адже у батька, крім нього, виростало ще дев’ятеро дітей” ( 1 , 4 ). Університетська перспектива відійшла на другий план, а з часом, коли Чернявський активно зайнявся письменницькою діяльністю, й зовсім зникла.
Проте не лише родинна ситуація вплинула на те, що університетський період майбутнього письменника не відбувся. Імовірно, що до розвитку долі М.Чернявського взагалі найменш вдало використовувати слово “зашкодило”. Це була вольова, сильна особистість, яка вміла впливати на хід свого життя, створювати необхідну духовну й психологічну ауру навколо себе, реалізовувати власні ідеї та наміри. Існував ще вагомий мотив відмови від продовження освіти: “Біографи відзначають ще одну причину – непереможний потяг до письменницької діяльності відвернув думки Чернявського від університетських студій” ( 1 , 4 ).
Одразу після завершення навчання у Катеринославській семінарії двадцятиоднорічний Микола Чернявський приступає до роботи – служить учителем у Бахмутському духовному училищі, де викладає музику та співи.
Педагогічна діяльність була однією з соціальних та моральних місій українського письменника від давнини до сучасності. Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Григорій Сковорода, Дніпрова Чайка, Борис Грінченко, Василь Пачовський, Спиридон Черкасенко, Яр Славутич - постаті різних історичних та культурно-художніх епох, проте всі вони та чимало інших українських митців розвивали національну самосвідомість не лише вагою літературного слова, але й безпосередньою участю в освіті й просвіті українського суспільства.
Для Миколи Чернявського педагогічна праця також стала органічною часткою його творчого життя. Загалом він віддав їй понад двадцять років, спочатку викладаючи у Бахмуті, а пізніше в Херсоні.
1901 року М.Чернявський на запрошення М.Коцюбинського переїжджає до Чернігова. Там він служить на посаді земського статистика.
У Чернігові письменник пробув недовго. Специфіка його служби полягала в тому, що часто доводилося їздити губернією, перебувати, висловлюючись сучасною мовою, в службових відрядженнях. О.Бабишкін інтерпретує його настрої чернігівського періоду так: “По кілька тижнів, а то й місяців він живе у брудних містечкових готелях у Батурині, Сосниці, Воронежі, Глухові. Таке безпритульне життя, а до того ж болота, бори та піски Чернігівщини не припали до душі степовикові, який мріяв про свої донецькі та таврійські розлогі простори” ( 1 , 4 - 5 ).
М.Чернявський усе частіше обмірковував ідею зміни місця проживання. Його душа, натура тяжіли до іншої природної аури. У поезії “На південь, до моря, я линув душею...” з пафосною романтичністю відбито прагнення його по-степовому широкої, по-морському вільної душі:
На південь, до моря, я линув душею,
І мріялась синя пустиня мені.
В’являлось: літають чайки понад нею...
На обрії хмари снуються ясні...
Тепер я побачив. О, скільки простору,
І сяєва, й блиску це море таїть!
Як вільно тут серцю, як вільно тут зору!
Як груди тріпочуть, як хочеться жить!..
(“На південь, до моря, я линув душею...”, 1903)
Пафос волі, свободи невипадково інтонаційно вибудовує цю поезію. Свобода, у потрактуванні М.Чернявського, формується на ґрунті внутрішньої, психологічної розкутості. Для митця свобода пов’язана з відчуттям простору – фізичного й духовного. У його художній свідомості набувають синонімічності, взаємозумовленості такі поняття, як “простір”, “серце”, “життя”.
Одним із найбільш приємних вражень від Чернігова було знайомство з М.Коцюбинським та Б.Грінченком, з якими він близько зійшовся під час служби у губернському земстві. Приятельські стосунки й творчі контакти з ними були плідними для розширення його літературно-художнього світогляду.
Проте навіть сприятлива літературно-духовна обстановка не поліпшувала дискомфортне самопочуття письменника на українській півночі. Перед М. Чернявським все гостріше поставала проблема змін у власному житті.
Микола Чернявський шукав нове місце служби й мешкання. Його приваблювали море, морська стихія з усіма їх географічними та літературно-образними атрибутами. Море для художника було символом повноти самовираження, розквіту й життя.
1903 року він вирушає на омріяний південь – до Одеси. Дорогою зупинився в Херсоні. Місто йому сподобалося, і він залишився в ньому жити. Тут, у Херсоні, пройшла друга частина його напруженого творчого життя.
З сімдесяти років, прожитих письменником, тридцять чотири пов’язано з Таврійським краєм.
Для “явища Миколи Чернявського” періодом розквіту літературно-творчої діяльності став час його проживання у Херсоні.
Херсон початку ХХ століття, хоча й мав статус губернського міста, проте не належав до художньо-мистецьких центрів. Херсонщина була територією, з якої митці виїжджали у “великий” світ (І.Потапенко, М.Жук, Б.Лавреньов, М.Куліш, І.Дніпровський, О.Кручених, Є.Фомін та інші).
М.Чернявський став одним з перших відомих письменників, який на тривалий час свідомо пов’язав своє життя з Таврійським краєм. Він перебував у витоків традиції сприйняття Таврії як місця для творчості та джерела художньої діяльності.
Пізніше, у 30-ті роки, Херсон і Таврія стали джерелом образів, творчої активності для прозаїка Сави Божка, поета Арона Копштейна. У другій половині ХХ століття цю традицію продовжили Олесь Гончар, Іван Стариков, Леонід Куліш, Юрій Голобородько, Володимир Куликівський, Іван Григурко, Анатолій Кичинський та інші письменники.
Микола Чернявський стає провідною літературною постаттю, центром художнього руху Херсона. Поет активно переймається літературною, літературно-організаційною та просвітницькою діяльністю.
Незабаром по приїзді, 1905 року, завдяки зусиллям М.Чернявського в Херсоні виходять два літературні альманахи – “З потоку життя” та “Перша ластівка”. Перший з них набув загальнонаціонального розголосу й став помітною подією в художньому житті українського суспільства. У другому було видрукувано твори молодих літераторів.
Коли М.Чернявський мешкав у Херсоні, він активно працював у галузі прози. 1904 року редакція часопису “Киевская старина” провела конкурс на кращі літературні твори. З двадцяти шести поданих було вибрано три. Серед відзначених – повісті В.Винниченка “Голота”, М.Коцюбинського
“Під мінаретами” та М.Чернявського “Vae vіctis!..”.
У херсонський період поетом і прозаїком створюються повісті “Весняна повідь” (1906), “Варвари” (1908), “Душа поета” (1914).
Рубіжним у духовному розвитку М.Чернявського став початок 1917 року. Демократичні процеси в суспільстві суттєво пожвавили його громадянську діяльність і просвітницьку активність, внесли нові акценти у динаміку його літературної творчості.
У березні 1917-го він стає одним із засновників у Херсоні товариства “Українська хата”,
що брало на себе функції “осередку національного, політичного, культурно-просвітницького життя на Херсонщині”. За активної участі М.Чернявського було засновано “Вісник товариства
”Українська хата”, перше число якого побачило світ 12 квітня 1917 року. В цій газеті письменник видрукував свої публіцистичні статті “Чого плакали люде?”, “Україна, автономія, федерація”, педагогічно-соціальні роздуми “Рідна школа”, окремі поезії.
З цього ж, 1917-го, до 1922 року митець головував у херсонській філії “Просвіти”.
1920-го року в житті Миколи Чернявського сталася подія, яка зберігала б риси надзвичайності для будь-якого письменника, – побачило світ вісім його книжок. Усі вони вийшли в Херсоні. Це три поетичні збірки, які було випущено у формі поетичної трилогії, що підкреслювалося уніфікованістю їх назв – “Поезії. Книга 1. Молодість”, “Поезії. Книга 2. Молодість” та “Поезії. Книга 3. Молодість”, три збірки прози, а також дві мемуарні книжки – “Червона лілея. Спогади про М.Коцюбинського” та “Кедр Лівана. Спогади про Б.Грінченка”.
З 1917 року під впливом активізації національного руху в Російській державі М.Чернявський поновлює педагогічну діяльність у навчальних закладах Херсона, у яких працює до 1927 року. Письменник викладає в установах різного фахового спрямування – комерційному училищі, учительській семінарії, кооперативному та сільськогосподарському технікумах, соціально-економічній профшколі та в Херсонському інституті народної освіти – ХІНО, як тоді називався сучасний педагогічний університет.
Наприкінці 20-х років М.Ф.Чернявський готує до друку 10-томне зібрання своїх творів – поезій та прози, яке побачило світ у Харкові в кооперативному видавництві “Рух”. Вихід у 1927-1931 роках багатотомного зібрання його творів став помітною подією в українській літературі. Чернявський, який ще на межі ХIХ – XX століть заявив про себе як про непересічного діяча національної художньої культури, цим виданням значно збагатив й розширив уявлення про себе. Проте й воно не вмістило усієї літературної спадщини митця.
Останнє десятиліття Миколи Чернявського виявилося важким. Хвилі арештів під час кампанії боротьби з “ворогами народу”, з ініціаторами національного відродження постійно відбивалися й на ньому. Письменника тричі заарештовували.
Уперше це трапилося у жовтні 1929 року. Його було заарештовано, за словами письменника Ю.Голобородька, який працював з архівами НКВС, “як представника центру Спілки визволення України на Херсонщині” ( 2 , 149). Миколі Чернявському “поставили на карб зв’язки з її (Спілки – Я.Г.) керівником С.О.Єфремовим – у минулому одним з чільних діячів Центральної ради та Директорії. У процесі слідства Чернявського вже називали “переконаним українським буржуазним націоналістом”, “організатором групи”, головним її авторитетом і ідеологом” ( 2 , 149 ).
Для покарання письменника слідство вимагало п’ять років концтаборів, але прокурор тоді не вбачав у діях М.Чернявського та інших педагогів – працівників Херсонського інституту народної освіти та шкіл міста – складу злочину, і письменника було звільнено.
Другий арешт стався 1933 року. Тоді мотивацією слугувало таке шаблонове формулювання, як участь у “контрреволюційній діяльності”. Протримали М.Чернявського недовго й відпустили додому.
Останній, третій арешт було проведено 11 жовтня 1937 року. Приводом для цього стала дружба М.Чернявського з С.Єфремовим і знову ж таки “приналежність до СВУ”. На цей раз слідство добилося від М.Чернявського тих показань, на які розраховувало.
За свідченням Ю.Голобородька, у документах допиту зафіксовано такі слова, що начебто належать старому письменникові: “Від Лютневої до Жовтневої революції на Україні існувала організація “Українська хата”, яка являла з себе організацію клубу. Я був головою цієї організації. Після 1917 року і до останнього часу існує антирадянська націоналістична організація, яка існувала раніше під назвою “Просвіта” до 1922 року і була ліквідована урядом як ворожа радянській владі. Однак ліквідувалась лише форма, а зміст залишився колишнім. Учасники цієї націоналістичної організації, в тому числі я, Чернявський, продовжували свою антирадянську діяльність” ( 2 , 150 ).
Тривалий час, аж до кінця 80-их років, дата смерті митця у численних довідниках, енциклопедіях позначалася 26 листопада 1946 роком і у такий спосіб списувалася на важкий повоєнний час.
Проте вже встановлено, що життя письменника обірвалося значно раніше. “Трійкою” при УНКВС по Миколаївській області 27 листопада 1937 року в справі М.Чернявського було винесено вирок – розстріляти ( 2 , 151). Письменника було страчено 19 січня 1938 року. Це трапилося на сімдесят першому році його життя.
Близько двох десятиліть над ім’ям Чернявського висіло тавро “ворога”. Ставлення до нього почало змінюватися з приходом “відлиги”. 23 червня 1956 року на засіданні Миколаївського обласного суду було прийнято постанову з таким формулюванням: “Протест прокурора УРСР задовольнити. Постанову трійки УНКВС по Миколаївській області від 27 листопада 1937 року відносно Чернявського Миколи Федоровича скасувати і справу припинити за відсутністю в його діях складу злочину. Голова президії Миколаївського обласного суду В.Олійник” ( 2 , 153 ). Це поклало початок реабілітації митця.
Ще через три роки, у 1959-му, видавництво “Радянський письменник” випустило у світ досить об’ємну збірку “Микола Чернявський. Поезії”. У наступному десятилітті, 1966-го року, видавництво “Дніпро” видрукувало двотомник його вибраних поетичних і прозових творів. Але все одно письменник залишався мало відомим широким верствам України, не часто згадувався літературознавцями, критиками, мовознавцями.
Тільки з початком “перебудови”, з кінця 80-их років, дефіцит інформації навколо постаті Миколи Чернявського почав зникати. Справа не лише у тому, що посилився інтерес до репресованих діячів національної культури, мистецтва, до теми гонінь на інтелектуальний прошарок України. Розпочався процес “переоцінки цінностей” - в українській науці, літературі, духовному русі. Виникла об’єктивна необхідність в умовах реформованої дійсності по-новому оцінити вагу тих постатей, які залишили свій відбиток у культурному розвитку суспільства.
Протягом 90-их років ХХ століття стало зрозумілим: Микола Федорович Чернявський належить до класичної низки українських митців кінця XIX – початку XX сторіччя. Літературний процес без нього є немислимим так само, як і без Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Миколи Вороного та інших величин національного значення.
Микола Чернявський – творчо активний та різноплановий письменник.
За життя він видав шість поетичних збірок, створив 6 повістей, близько 80-ти оповідань, здійснив поетичну інтерпретацію “Слова про
похід Ігоря”, переклав чимало поезій російських та зарубіжних ліриків (Пушкіна, Лермонтова, Фета, Надсона, Гете, Гейне, Міцкевича, Гюго та ін.), написав мемуари, цікаві статті про творчість Т.Шевченка, П.Куліша, І.Карпенка-Карого, І.Франка та інших українських митців.
Його провідні літературні амплуа – поет, прозаїк, мемуарист, нарисовець, публіцист. Сучасникам М.Чернявський був відомим насамперед як поет. Його ліричний світ почав формуватися у 80-ті роки XIX століття й невпинно розвивався, збагачувався протягом півстолітнього розвою митця.
М.Чернявський був художником зі сталим світовідчуттям і поетом динамічного розвою. Він враховував і традиції української класичної літератури, і найновіші здобутки європейської поетичної культури. Він був поетом синтезу багатьох популярних наприкінці ХIХ - на початку ХХ століть літературно-художніх напрямків, течій. Він активно акумулював ті якості з поля мистецтва, що розширювали його письменницьку свободу.
Аналізуючи специфіку власного художнього розвою, М.Чернявський відзначав, що в його індивідуальному методі знайшли відбиток цінності різноманітних “напрямків: романтичного поруч з реалістичним, модернізму.., імпресіонізму й символізму. І всі ці напрямки мені однаково любі й дорогі, й я користуюся їми всіма, але ні одному з них не можу віддатися цілком. Бо це значило б свідомо обмежити себе” ( 1, 38).
Микола Чернявський прагнув усе своє життя залишатися вільним письменником, тобто вільно, невимушено, свідомо обирати свій шлях у літературі, мистецьких шуканнях, діяти внаслідок власних художніх поглядів, переконань і вибору. Він прагнув не слідувати одній, раз і назавжди запрограмованій (ідеологічно, соціально, естетично) доктрині, не зв’язувати себе стосунками з певною літературною групою, організацією.
Це був класичний європейський тип “вільного художника”, для якого єдиним справжнім критерієм стали його художній смак і його самовимогливість, поєднані з духовною незалежністю. Його константою стала свобода.
І Микола Чернявський це відверто декларував: “Я не вважав себе прихильником якої-небудь однієї з відомих мені літературних шкіл, або виключно одного напрямку й ніколи не зв’язував себе якими-небудь літературними доктринами або традиціями. На мою думку, кожна тема вимагає від письменника окремої відповідної форми, й тільки тоді, коли автор зможе дати їй таку форму, він одночасно з тим дає справжній літературний артистичний твір” ( 1, 37).
Вивершуючи роздуми про власну мистецьку позицію, М.Чернявський додавав: “Мій поетичний символ віри - свобода у виборі тем і безпосередність у вислові того, чим буває повна душа, що проситься вилитись у слово” ( 1, 38). В останньому формулюванні - увесь Чернявський. Це кредо його творчості, смисл його діяльності, сутність його стилю.
Він не міг жити, не міг писати без внутрішньої, нестримної, органічної свободи - у формі літературного викладу, в емоційно-розумових порухах, в інтуїтивних виявах душі. Тому зустрічаємо у М.Чернявського майже все - від наївних рядків до програмних гасел, від степової простоти до соціофілософських ускладнень.
Активну поетичну діяльність Микола Чернявський розпочав 1887 року, навчаючись у Катеринославській духовній семінарії.
З перших кроків у літературі М.Чернявський виступив духовним продовжувачем поетичних традицій Дж.Байрона, М.Лермонтова, Т.Шевченка, М.Некрасова, спрямованих на утвердження свободолюбних начал у житті, відстоювання духовної незалежності людини, піднесення національної самосвідомості й гордості, формування інтересу до історичного минулого нації, вираження й захист інтересів знедолених народних верств.
Особливо відчутними у перших віршах М.Чернявського були традиції Шевченка й Некрасова, що досить органічно синтезувалися в його творчості й вплинули на формування його мистецького світогляду – на специфіку проблематики, пафосу, образного й метафоричного мислення, стилістику художньої оповіді.
Перша збірка Миколи Чернявського – “Пісні кохання” – побачила світ 1895 року в Харкові. Другою стала збірка “Донецькі сонети”, що вийшла друком 1898 року в Бахмуті. Третя мала назву “Зорі” й була видрукована у Києві 1903 року, коли поет уже був відомим у літературних колах України.
Книжковий дебют письменника виявився досить жвавим: за вісім років - три збірки.
М.Чернявський активно друкувався в численних неперіодичних та періодичних виданнях. Чільне місце з-поміж них посідали часопис “Правда”, український декламатор “Розвага”, альманахи “З-над хмар і з долин” та “Дубове листя” (присвячений П.О.Кулішеві), поетична антологія “Українська Муза”, часопис “Літературно-науковий вісник”, “Літературний збірник, зложений на спомин Олександра Кониського”, збірник “На вічну пам’ять Котляревському”, часопис “Нова громада”, сатиричний часопис “Шершень”, альманахи “З потоку життя” та “Арго”, часопис “Рідний край”, збірник “З неволі”, літературно-артистичний альманах “Терновий вінок”, часописи “Шлях”, “Червоний шлях”, “Життя й революція”.
Спочатку в поезіях М.Чернявського спостерігалися учнівські інтонації, проте його майстерність швидко зростала. Вірші “Сніг падає з неба… Легкими листами…” (1888), “Вірю – не згину я в пітьмі дочасно…” (1888), “Степ” (1889), “Україні (Три сонети)” (1890), “Остання пісня Сафо” (1891), “О, як хотів би я тебе вітати, море…” (1892) свідчать про змужнілість поетичного духу М.Чернявського, його поетичну вправність, тяжіння до карбованого, місткого рядка, у якому звучить поетика розсудливості, патетичності й експресивності.
З середини 90-х років ХIХ століття з’являються нові якості в поезії М.Чернявського. Вона набуває своїх основних рис, що залишаються притаманними їй надовго. Це нахил до змалювання різноманітних картин – природи, життя, душевного стану; це узагальненість почуттів і настроїв, звукова вагомість і виваженість рядка, насиченість строфи емоційними та фабульними реаліями; це епічність оповіді, потужність звучання поетичної думки, прагнення широкого осмислення зображуваної картини чи ситуації; це використання розповідних інтонацій, неквапливість у розгортанні поетичної дії, прагнення охопити в межах одного вірша, однієї поетичної форми різні сторони буття.
Ці якості спостерігаються у поезіях “Сон велетня” (1894), “Що найкращі наші роки…” (1895), “Як гарно влітку на Вкраїні...” (1895), “Вогні життя” (1895), “Мов хвилі в морі, повлягались…” (1896), “Степ і степ, один без краю…” (1896), “Гроза” (1896), “Орел” (1896) тощо. Характерним для творів цього періоду є вірш “Весняний випал” (1894).
Зростає випал. Дим стовпами
Поплив за вітром над ланами.
Тріщить нездатливий бур’ян.
Огонь біжить із лану в лан
І молодій весні дорогу
Рівняє скрізь по перелогу.
То – ходить смерть. Але вона
Живій природі не страшна, -
І нива стане знов живою,
І знов одягнеться травою,
І зашумить колись вона,
До вітру теплого озветься,
І знов до сонця усміхнеться,
Сама, як сонце те, – ясна.
На початку ХХ століття поетична творчість М.Чернявського набуває рис класичності. Їй стає притаманною глибина почуттів Т.Шевченка, виразність емоційного малюнку П.Куліша, інтелектуальна міць І.Франка, символізм образно-інтонаційних пошуків М.Вороного.
Митець створює короткі й розлогі поезії, пейзажні й соціального спрямування вірші, поетичні роздуми й малюнки з історичних мотивів, сюжетів. Чимало його ліричних творів відзначаються концептуальною потужністю, композиційною довершеністю, образно-метафоричною викінченістю. Ці якості відбито у поезіях “Слов’янський заповіт” (1901), “Батуринські руїни” (1901), “Ратай” (1902), “Розпустились верби…” (1903), “В’ється чайка срібнокрила…”
(1903).
Микола Чернявський починає відчувати себе національним поетом. Він масштабно дивиться на народне й національне буття - минуле й теперішнє. Він мислить широкими категоріями, узагальненими формулами, етико-філософськими поняттями. У поезії “На південь, до моря, я линув душею…”, створеній 1903 року, митець говорить як пророк, як речник, як постать, що втілює у собі моральний дух нації:
… Здається: нічого,
Нічого на світі широкім нема,
Що встояло б проти напору людського,
Чого він не зрушить, чого не злама.
Нічого!.. І серце напружено б’ється,
І хочеться праці, важкої борні…
Про М.Чернявського починають говорити як про помітного, непересічного українського художника слова. М.Коцюбинський у своїй рецензії на альманах “Дубове листя”, що вийшов 1903 року, дав письменникові таку характеристику: “Очень хороши также стихотворения М.Чернявского, несомненно одного из даровитейших современных украинских поэтов”. А Олекса Коваленко, упорядник поетичної антології “Українська Муза”, 1908 року схарактеризував його як “визначного поета-лірика”.
Ще на початку літературної праці, у 80-ті - 90-ті роки ХIХ ст., М.Чернявський засвідчив головну особливість свого художнього світобачення – практично безмежну розмаїтість мотивів, інтонацій, проблем, вміння зосереджувати погляд на широкому колі життєвих і соціальних аспектів, духовно-психологічних питань.
Це і картини природи, пов’язані з життям людей (“Сніг падає з неба... Легкими листами...”), і жорстокі вияви навколишнього світу (“Каторга”), і єдність людей та людського духу (“Пісня бенкетова”), і контрастність порядків у суспільстві (“Огні безодні”), і фольклорні стилізації про страждання людського серця (“Ніченько, нічко...”), і саркастичні роздуми про сутність людської натури (“Ми любим все – в квітках, прикрасах...”), і символічні узагальнення про долю батьківської землі (“На рідній ниві”), і гіркі спостереження щодо сутності життя звичайної людини (“Дочка”).
М.Чернявського цікавило абсолютно все в оточуючій дійсності. Йому хотілося писати про всю гаму проблем, виявів, колізій, мелодій навколишньої реальності. Йому було необхідно висловлювати свої художні почуття, враження від безкінечної панорами людського й природного життя.
Вже у перших віршах Миколи Чернявського відчутно мотив безкінечності усього сущого - видимої природи, природи суспільства, суспільства людської свідомості. Одна тема, один мотив невимушено й непомітно переходив у інший.
Буття постає у його творчості як вічне коло взаємопереходів і взаємозв’язку. Концепція буття, за М.Чернявським, має такий вигляд: є світ, безмежний світ, є одвічна природа, є людський дух. Вони не завжди підвладні слову, проте більшою мірою підвладні враженню, безпосередньому спостереженню, настроєвому відчуттю. Вони (світ, природа, дух) перебувають у невпинному діалозі-контакті. Митець, поет виступає речником цього діалогу й допомагає цим трьом іпостасям глибше відчути існуючий між ними зв’язок.
Спектр поетичних мотивів Миколи Чернявського є універсально широким, майже всеохоплюючим. У полі його зору - страждання народу й доля України, краса природи й дисгармонії суспільства, біль за людину й роздуми про своє поетичне призначення, історичні події та сучасні побутові реалії, прагнення щастя й безвихідь життєвих ситуацій, мрії про радісну майбутність і вираження глибинних переживань серця.
Поезії М.Чернявського притаманна надзвичайно широка амплітуда погляду на реальність. Вона, ця амплітуда, побудована за принципом гармонії полюсів - різнорідних та контрастних. Митець писав як про “світ, любов, братерство, волю”, так і про “плач, стогін, темряву життя”.
Творчість М.Чернявського є кордоцентричною, оскільки в її основі, у її фокусі перебуває життя серця. Його ліричний герой – це людина з живим, великим, вільним серцем, яка сповідує філософію відкритого буття.
Вірю – не згину я в пітьмі дочасно:
Зійде, засяє зоря моя ясна,
Радістю серце, як пташка, заб’ється,
Пісня потоком гримучим поллється.
Хай тільки здійметься думка на крила,
Хай несвідома очутиться сила,
Вгору орлом я тоді піднімуся,
Щастям простору і волі уп’юся!
(“Вірю – не згину я в пітьмі дочасно...”, 1888)
Категорія щастя посідає чільне місце у поезії Миколи Чернявського. Прагнення щастя – особистого, народного, вселюдського – це глибинний струмінь його лірики, струмінь, від якого, неначе річечки від могутньої ріки, розходиться чимало інших мотивів, думок, образів поета.
Щастя у віршах М.Чернявського є неможливим без краси народної долі, без величі України, без свободи в людському серці. Щастя – це й творчість кохання, й поезія громадського служіння, й кропітка праця душі, й відстоювання національної гідності, й захист достоїнства пересічної людини, й насолода малюнками природи, й віра у силу творчості та творчого духу, й віра у можливе месіанство української нації.
У програмній поезії “Мій заповіт” М.Чернявський проголошує свої масштабні сподівання, надії на непересічну роль України у загальноцивілізаційному розвитку:
Вірте у геній народа,
Наш-бо народ молодий,
Ранку ж весняного врода
День обіща не блідий.
Буде він повний проміння,
Гомону праці й пісень -
Творчого духу горіння
Радісний день!
Вірте у геній народа -
Ось мій святий заповіт.
Туго зроста він - не школа,
Бо многолітній це квіт.
Вірте всім серцем!.. І, може,
Світові новий псалом
Скоро він винести зможе
З ясним чолом!
Митець виступає педагогом душ своїх сучасників, наставником їхніх духовних пріоритетів і цінностей. Він прагне передати їм енергію психологічної стійкості, натхнення працелюбної дієвості, пафос творчої активності. Він виступає ініціатором непоборної внутрішньої сили:
Не журись, не тужи,
Сумом серця не рань,
А до праці повстань,
Себе там покажи.
Не сумуй, не журись.
Вір, що ніч промине,
Зійде сонце ясне, -
Тому сонцю молись.
Не сумуй, не тужи,
Бо пропало не все:
Що весна принесе,
Те в душі придержи –
І кохай, поливай,
Від грози бережи!..
“Я пропав!” не кажи:
Кволі гинуть нехай!..
(“Товаришеві”)
Поезії Миколи Чернявського властива розмаїтість інтонацій, настроїв, почуттів. У ній лунають чи не всі тони, напівтони й відтінки життя, світу, людських станів. Його вірші бувають мажорними й елегійними, іронічними й гірко-сумними, жартівливими й викривальними, інтимними й публіцистичними, натуралістичними й сповідальними, романтичними й аналітичними, стриманими й патетичними.
До патетики митець звертається переважно тоді, коли йдеться про історичну долю України – її запорізьку давнину та про її майбутність. У цих випадках поет створює емоційно загострені рядки-гасла, рядки-формули на кшталт “Ти не загинеш, Україно!” або “О ні, Вкраїна не загине!”
Патетичні лексично-інтонаційні візерунки є наскрізними для творчості М.Чернявського. У поетичному циклі “Катеринослав” (1889) саме величний дух і піднесений стиль формують урочистий пафос твору. В поезіях “Веди мене, я йду з тобою!..” (1891), “Заклик до моря” (1895), “Не падаймо духом, не знижуймось, друзі...” (1895), “Народ” (1896), “Встань зі мною, хто несплячий...” (1897), “Три брати (Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам)” (1900) патетично стверджується не тільки ідея свободолюбства, але й право кожної особистості – мистецької, інтелектуальної, пересічної на духовну свободу.
В історичних асоціаціях і фресках “Богданова інтродукція (1648)” (1901) та “Богданова слава (1648)” (1902) на піднесеній емоційній ноті, у річищі давньоукраїнської ритмопісенної стилістики звеличується мотив національної волі як найвищого сенсу устремлінь народу.
І дзвіниці гудуть, аж хитаються...
А Богдан у Софії вклоняється.
І співають попи...
В вікна сонце снопи
Золотого проміння вкидає.
Гетьман сльози втирає:
“Недарма морем кров розливалася,
Білим трупом земля укривалася.
Дорога та ціна,
Та минулась війна,
І немає ніде в цій хвилині
Більш рабів на Вкраїні!..”
(“Богданова слава (1648)”)
Поезії публіцистичного звучання “Мій заповіт” (1904), “Володарям народним (Після Цусіми)” (1905), “Коли лютує океан...” (1905), “Суд іде” (І905) об’єднуються пафосом могутності народу як незборимої стихії, що у вирішальний момент піднімається і вершить поступ історії, мотивом потужної народної сили, яка світоглядно й духовно протиставлена державній владі. Народ осмислюється поетом як єдиний творець цивілізаційного руху. Патетичними інтонаціями насичені й поезії Чернявського 10-х – 30-х років ХХ століття.
Поетичний світ Миколи Чернявського характеризується пристрасністю й потужністю почуттів, масштабністю висновків і закликів. Сам поет - деміург. Він осмислює свій шлях як стезю постійного творення. Творчість у митця - це напрямок свободи й до свободи. Слово є носієм істини.
Слово у М.Чернявського - вагоме, статечне, ліричне й трибунне. Місія поета, за концепцією Чернявського, полягає у служінні й пророцтві. Поет, за М.Чернявським, є зодчим гармонії в людському серці та суспільстві. Він також і стратег гуманістичних обріїв нації, людства. Духовна мрія митця - це “ідея людськості ясна”, яку він вважає смислом цивілізаційного розвою:
Її закон - єднання всьогосвітнє,
Її мета - братерство і любов.
За гасла ці в старі часи й новітні
Лилась і ллється людська кров.
(“Важким шляхом до світу йдуть народи...”, 1905)
Специфіка поетичного мислення М.Чернявського періоду ХХ століття виражається у паністоричності його художнього мислення. Митець охоплює долю України, цивілізації від прадавніх скіфських часів через Мономаха до періоду Шевченка, Тобілевичів, Грінченка і аж до радянського періоду 30-их років з його бурхливими суперечливими подіями. Він будує власну поетичну історіософію, в якій центральне місце посідає доля людини й народу.
У Миколи Чернявського народ виступає мірилом справедливості, а людина – синонімом свободи. Шлях народу (насамперед українського) – це прагнення волі й самоутвердження, а цінність людини – у гідності й духовній незалежності. Народ у митця – суддя і творець, це втілення Соломонових і Геркулесових начал. За художньою концепцією М.Чернявського, речником народу й оборонцем людини є саме поет.
У віршах М.Чернявського народ зображений нескореною і довготерплячою силою, що зносить знущання для того, щоб піднятися й повстати. Людина перебуває в скруті, злиднях, недолі, проте вона не зламана, доки живий дух і пафос поета-пророка.
Микола Чернявський - поет духовних узагальнень. Він нерідко відгукувався на події, процеси суспільного значення. У своїх поезіях він звертався до подій російсько-японської війни, революції 1905 - 1907 років, першої світової війни, української революції 1917 - 1920 років. Варто зазначити, що це була не реакція поета-політика, не створення політичних декларацій у контексті дій, подій та діяльності епохи. Це була поезія напружених етичних та інтелектуальних узагальнень, а їхня висока міра відлунювала соціальними мотивами, інтонаціями.
Ставлення Чернявського до політичних змін 1917 року було диференційованим.
Митець пафосно, натхненно сприйняв національні гасла УНР. Це повністю відповідало його попередній тридцятирічній художній діяльності.
Ще на початку літературного шляху, в 1889 році, він написав поезію “Ти не загинеш, Україно!..”, у якій пророкував прихід української єдності та вольності. Наступного року він створив триптих сонетів “Україні”, у якому підкреслював свою душевну й мистецьку відданість “Вкраїні любій моїй”, бажання віддати їй усю свою наснагу й сили. Після лютого 1917 року, що призвів до утворення УНР, письменник виступив на підтримку національних пріоритетів нової київської влади.
Микола Чернявський вірив у національне піднесення України. Надзвичайний емоційний стан митця, його душевне піднесення, романтичні сподівання відбито в публіцистичній статті “Чого плакали люде?”, видрукуваній у третьому числі “Вісника товариства “Українська хата” (від 23 квітня 1917 року). Передаючи свої враження, настрої від маніфестації українців Херсона, їхнього захоплення національними перспективами, М.Чернявський з поетичною наснагою та експресивною епічністю писав:
“І йшла молитва і гуділи дзвони, плакали люде... Плакали в морі народу, плакали в екіпажах, плакали, сидячи на деревах...
Чого вони плакали?
Плакали того, що зворушилась у їх душа до глибин і таємниць своїх. Плакали з радости, що побачили очі їх, як воскресає Україна, плакали з жалю, що зжили вони весь вік свій у неволі і рабстві і що мало їм осталось жити на білому світі, коли зійшло сонце волі.
– Ах, хто може сказати, чого вони плакали. Я там не плакав. Я плакав раніш, ще дома, коли сім’я моя виходила на маніфестацію. Коли, цілуючи рідних, мовив:
– Благослови, мамо!
Благослови йти вкупі з народом, жити одним з ним життям, прийняти в серце всі його радощі й муки, які дасть будущина.
А на маніфестації я не плакав, а стояв і казав в думці:
– Батьку Богдане, батьку Тарасе!
Чи чуєте ви, чи бачите, що твориться зараз на Вкраїні?
– Друзі любі й товариші, Грінченку Борисе, Коцюбинський Михайле! Який жаль, яка туга, що не дожили ви до оцих великих днів, про які ми втрьох марили на берегах Десни і які я вітаю сам на березі Дніпра!
Гуділи дзвони, навертались сльози… А там промови й привітання. А там поклики тисячами вуст:
– Нехай живе вільна Україна!
І плакали люде - в далекому й тихому Херсоні, над Дніпром-Славутою, що розлився широко-широко й несе в море останні невольничі води з вільної України.
Плакали з жалю і радости” ( 7, 6).
Жовтень 1917-го М.Чернявський сприйняв стримано, від активної підтримки радянської влади тривалий час утримувався. На початку 20-их років письменник продовжував справу свого життя - розвивати українське художнє слво, національну самосвідомість, культуру, формувати у мешканців Таврії, українського півдня любов до свого краю, до України.
Після жовтня 17-го національні пріоритети Миколи Чернявського залишилися незмінними. До дій більшовиків він придивлявся ретельно, зважуючи їхні кроки.
Зміни у його ставленні до нової влади відбулися в межах 1927 року. Мій дід, Кость Голобородько, що вчителював на Херсонщині, розповідав, що тоді у Херсоні пройшли збори інтелігенції міста. На них виступив Микола Чернявський і закликав до співпраці з радянською владою. Це сталося через десять років після жовтневого перевороту, як його спочатку називали й самі організатори та ідеологи. Прихід до прийняття нової влади виявився для письменника тривалим і складним.
У 20-ті роки М.Чернявський продовжував активну поетичну діяльність. Його вірші, поетичні цикли цього періоду (“Передчуття весни”, 1922; “Є одна в природі пісня…”, 1923; “Дон-Жуан”, 1923; “Я - романтик? Безперечно...”, 1924; “Святослава Яснорадісна”, 1925; “Карзоаз Ольвійський”, 1926; “Ясні поля, прозорі далі…”, 1928) переважно не пов’язані з тими процесами, що відбувалися в цей час у суспільстві. Він не був поза політикою, не був поза дійсністю. Проте письменник займав у літературному процесі 20-х років особливу мистецьку позицію: він спостерігав нову дійсність, визначаючись у своєму ставленні до неї.
Одним із художніх шедеврів, що його створив Микола Чернявський у 20-ті роки, став поетичний цикл “Крим”
(
1927 – 1928). За формою і стилем він являє собою поезії-розповіді. Ліричний герой, від імені якого ведеться розповідь у поетичному циклі, передає яскраву, насичену гаму своїх вражень від кримської природи та аури - цієї “осяяної краси”. Побачивши Ялту, ліричний герой так відтворює свої почуття:
Вона була уся в димах,
У мутно-синьому тумані,
А коло моря на домах
Блищали сонця бліки п’яні.
Красою п’яні.
І сп’янів
Неначе й я. Краси такої,
Тих з кості різаних домів,
Тії ажурності легкої
У димно-синьому завої
Не бачив ще.
І я стояв
На шумній пристані й дивився,
Аж поки вщерть красою впився,
Всього у душу не забрав.
(“Крим”, “III. Ялта”)
У віршах багато колоритних, екзотичних кримських назв – Фіолент, Айя, Форос, Аю-Даг, Карасан, Суук-Су. Цикл, насичений асоціаціями, метафорами, порівняннями, дихає колоритом тюркських назв, слів, понять. Усе це викликає в ліричного героя щире захоплення Кримом, його казковістю, загадковістю, його неповторністю. Він емоційно вигукує:
Ах, чому не був я тут раніш ніколи,
В ті часи, як був я серцем молодий!
(“Крим”. “VI. Ящірка зелена бігає по скелі...”)
Ці ж романтичні настрої, що оволодівають ліричним героєм, поет розвиває у наступних, ще більш експресивних рядках-почуттях:
Ах, ноче, ноче чарівна,
Спинись і стій отак без краю,
Як мрія вічності ясна,
Як казка згубленого раю!
(“Крим”, “IX. Спустився місяць золотий...”)
Цикл складається з малюнків кримської природи – чарівної та яскравої. Поет (і його ліричний герой) одержують неабияку естетичну насолоду від того, що спостерігають “гори, затоки, скелі й ліса”. У циклі все це – вершина природної краси й частка казкової мрії.
Море у поезіях “Криму” – “ясне, зелене”, “тихе й ніжне”, воно “з сталі й срібла злите”, “пливучий малахіт”, ліванський кедр – “срібний дідуган”, гори – “масиви кам’яні”, кримський обрій – “диво білосніжне”, гірське повітря – “прохолодний елексир”, Чатир-Даг – “подоба тигра кам’яного”, “спокійний, ситий”, “природи витвір чарівний”, ”звір могутній кам’яний”, “велетенська сіра брила”.
Подорож дорогами Криму завершується. Ліричний герой не підсумовує її, тому що це просто неможливо: подорож є внутрішнім станом його душі, константою його свідомості; він постійно перебуває у стані духовних мандрів.
Світогляд подорожі є притаманним і мисленню самого поета, який завжди знаходився у пошуку незнаного, вищого, невідомого іншим. Цей світогляд позначився також на динамічності, пошуковій розкутості його художньої манери. Філософія подорожі знайшла свій відбиток і у стилі поезій М.Чернявського. Він – поет-оповідач. Уся його поетична творчість є розлогою оповіддю про бачене, відчуте, пережите.
Закінчує М.Чернявський цикл поезій “Крим”
цілком традиційно – завершальними малюнками гірської природи, враженнями від неї та прощанням з місцями, де його ліричний герой провів пам’ятні й щасливі дні:
Летить-гримить автомобіль
Зеленим долом під горою.
Бере підйоми без зусиль,
Здіймає порох за собою.
Ліворуч - сірий Чатир-Даг.
Праворуч - Демерджі твердині.
І гори, й ліс... А в небесах -
Безодні там, безодні сині...
Востаннє моря хризоліт
Майнув на скель померхлім злоті.
І шлю останній свій привіт
Йому з гори на повороті.
...Прощайте, гори і ліса,
Прощайте, дні ясного Криму,
І ви, блакитні небеса,
Замкніть мою останню риму!
(“Крим”, “XLVIII. Перевал”)
У літературознавстві 90-их років ХХ століття традиційно говорили про штучність, силуваність поезій М.Чернявського, у яких засвідчено лояльне ставлення до перетворень 20 - 30-их років. Особливо прохолодно, а то й критично оцінювалася низка віршів під назвою “Гіганти” (назва - цілком у дусі того часу), створена 1931 року.
“Гіганти” - мініатюрний цикл, що складається з чотирьох віршів - “Хода залізна”, “Хто ви?”, “Елеватор”, “Дніпро упокорений” . Ці поезії (у чому повністю є сенс погодитися з критиками) немає підстав зараховувати до художніх досягнень митця. За концепцією вони типові для літературного й мистецького процесу початку 30-их років ХХ століття.
У циклі “Гіганти” відбито мотив переможності й нагальності перетворень, що тоді відбувалися в Україні. Від імені “гігантів індустрії”, що розбудовуються навколо, у віршах промовляються такі рядки:
“Вперед, вперед, у ногу з нами!
Вперед, вперед, пролетарі.
Нам світить сонце угорі,
Земля вітає нас огнями.
Ми вам дамо залізо й сталь, -
Боїв майбутніх перемогу,
І з нетрів темряви дорогу
Прокладемо в осяйну даль...”
(“Гіганти”, “ 1. Хода залізна”)
Проте і в цих думках лунає цілком чисте, променисте бажання поета сприяти поліпшенню життя рідної землі. М.Чернявський буз із тих митців, що не вміли, не могли говорити, проголошувати “не своїм голосом”. Він стверджував тільки те, у що вірив і що поділяв. І десять років непідтримки нової влади цей принцип переконливо засвідчував.
Провідне мистецьке й аксіологічне кредо М.Чернявського полягало у тому, щоб завжди перебувати на боці народу, нації. І коли суспільство прийнялося до індустріальної справи, письменник теж вирішив підтримати це устремління.
М.Чернявський був митцем з напрочуд чистою, джерельною душею, з цілісною художньою свідомістю. Він ніколи не кривив душею, не шукав компромісів з собою чи соціумом, не переконував себе у тому, в що не вірив. Йому була притаманна життєва й мистецька поетика щирості. Цикл “Гіганти” він писав як продовження на новому тематичному матеріалі своєї давньої художньої мрії про Україну, з любов’ю до ідеї її оновлення та розквіту.
Микола Чернявський є не тільки визначним поетом, але й одним із найцікавіших українських прозаїків кінця ХIХ – першої третини ХХ століття. Невипадково його ім’я як прозаїка часто зустрічалося тоді поруч з іменами В.Стефаника й М.Коцюбинського.
Прозу М.Чернявський почав писати майже водночас з поетичними творами – у другій половині 80-их років ХIХ століття. Так, його образок “Божа коровка” датовано 1886 роком. Серед прозових жанрів, у річищі яких працював Чернявський, – оповідання, нарис, образок, імпровізація, етюд, сон, повість, спогади.
Прозові твори М.Чернявського друкувалися у різноманітних виданнях. З-поміж них варто виділити такі: часописи “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Червоний шлях”, “Життя й революція”, альманах “Дубове листя” (1903), літературний збірник “На вічну пам’ять Котляревському” (1904), газети “Рада”, “Громадська думка”.
У прозових творах М.Чернявський звертався до зображення духовно-соціального життя України ХIХ – першої третини ХХ століття. Його персонажі – це, як правило, вихідці й представники середнього прошарку. Вони тяжіють до осмислення свого життя, хоча небагато що в ньому встигли або змогли зробити. Його проза містить чимало побутових сцен, подробиць, що пройняті рисами психологізму.
Особливе місце у прозовій спадщині Миколи Чернявського посідає оповідання “Напередодні” (1913). У ньому зображено один з фрагментів молодих років Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша – їх романтичні мрії та наміри прислужитися українському народові, поліпшенню його долі. Важливе місце для розуміння пафосу оповідання належить такому епізоду, поданому в урочистих тонах:
“Дві чорні постаті одділились од будинку. Ідуть по алеї в сад. Кидають од себе довгасті ламані тіні.
– Ну, й душно ж!.. Як улітку!.. Ху ти!.. Я ввесь мокрий!..
– Загортайся, Тарасе, а то застудишся…
... Дивились на сад, на зорі, на освітлений будинок і вдихали свіже колюче повітря. Пішли… Рипів під ногами невтоптаний сніг і блищав проти зір діамантами. Грала музика в будинку, і в душах їхніх теж дзвеніли й гойдалися якісь потаємні мелодії.
– Дай руку, друже… Що б нам не трапилось у житті, – во ім’я цеї ночі, во ім’я цих зір – будемо, Тарасе, друзями!.. Віддамо всі свої сили великій святій повинності, накладемо душі наші на престол матері України!..
– Добре. Дай, боже…
Взялися за руки і дивились один одному в вічі, – обидва молоді, обидва повні сили й завзяття. І їм здавалось, що зорі дивляться на їх і благословляють їх братання. Принаймні так здавалось Кулішеві” ( 6 , 205).
Прозові твори М.Чернявського насичені картинами природи. Часто він розпочинає розповідь із пейзажного малюнку – стислого або розлогого, як, наприклад, у психологічній новелі “Змій” (1900), невеличких оповіданнях “Кінець гри” (1901), “Вода прибуває” (1902), повісті “Vae victis!..” (1904), етюді “Потом і кривавицею” (1910) тощо.
Виразною і яскравою є картина ночі, змальована письменником у першій фресці новели “Змій”:
“Сонця вже не видно. Воно потопло в червоно-рожевім полум’ї холодної вечірньої зорі. Темрява нечутно вийшла з таємних нетрів світу й обгорнула все чисто навколо.
Це її царство.
Помалу гаснуть на заході червоні плями вечірнього сяйва. Зловісно темніють хмари, немов догоряють останні жарини від огнища, що в глухому, холодному степу розвела вночі бідолашна людина, щоб перед смертю зогріти свою знесилену, наморену душу.
Вони скоро погаснуть. Вони вже погасають. Небо потемніло. Немає ні зір, ні місяця. Заступає холодна ніч.
Ось прорізав пітьму летючий метеор. Пролинув геть далеко понад обрієм і погас, мов невідома рука кинула ото в воду жменю яскравого приску. Там десь, у світовому просторі, зчинилась дрібна космічна катастрофа.
Темні люди кажуть, що то пролетів змій…
Умить погас одблиск того летючого пожарища, й ніч стала немов ще темніша й холодніша” ( 6 , 30).
У прозі М.Чернявський зберігав статечність, розміреність і величність стилю, – риси, що були притаманні і його поезії. У прозових творах він залишався митцем з вільним духом та свободолюбними ідеалами.
Життя й творчість – це було для Миколи Чернявського нероз’ємно пов’язаним. Усі свідомі роки, починаючи з дев’ятнадцяти–двадцяти років, він віддав творінню – художній літературі та, з її допомогою, вихованню й формуванню більш гуманного, більш демократичного
українського суспільства.
М.Чернявський був гармонійним митцем – у плані світогляду, ставлення до оточуючих і до себе, у плані літературних вчинків, порухів і громадської поведінки.
Письменник не був позбавленим вагань і сумнівів, проте йому не була властивою внутрішня роздвоєність. Він повсякденно й усе життя залишався вірним собі та своїм ідеалам, сформованим ще в молодості. Митець неухильно розвивав, утверджував мотиви щастя й служіння, тому що провідною метою його поезії та прози була все ж таки не творчість, а – народне благо.
Він був одним з нових апостолів, апостолів ХХ сторіччя. А його Христом стала – Україна.
У поезії “Не полем чистим, що весною...”, написаній 1894 року, ліричний герой М.Чернявського з біблійною смиренністю й вічно- терпеливістю говорить про себе і своє слово:
О музо, глухо заніміє
Наш спів у рідному краю,
Дух забуття його розвіє,
Як вітер листя по гаю.
Але бажав би я до краю
Вогонь у серці зберегти,
І тим пісням, що я співаю,
В серця людей добром лягти.
Ідеї добротворення, добронесення - ці одвічні українські художні ідеї (А.Погрібний) - супроводжували все свідоме життя класика національної літературної думки, першої величини української лірики, письменника широкого й потужного голосу Миколу Федоровича Чернявського.
Література
1. Бабишкін О. Поезія Миколи Чернявського // Чернявський М. Поезії. - К., 1959. - С. 3 - 46.
2. Голобородько Ю. Життя у другому читанні // Забуттю не підлягає: Нариси, спогади, оповідання. - Херсон, 1994. - С. 146 - 153.
3. Немченко І. Будівничий вільної України // Слово і час. - 1993. - № 1. - С. 21 - 25.
4. Параскевич П., Параскевич С. Сторінки літературної Херсонщини: Випуск перший. - Херсон, 1999.
5. Чернявський М. Ф. Твори: В 2 т. – Т. 1. - К., 1966.
6. Чернявський М.Ф. Твори: В 2 т. - Т. 2. – К., 1966.
7. Чернявський М. Чого плакали люде? // Новий день. - 1993. - 30 січня.
|